СКОРПІОНИ.
Моє я знову приходило до мене. Мовчки по сидівши і по гортавши старий випуск плейбола вийшЛо з кімнати. За ним зграєю по вибігали чорні жуки на ймення турун. Золоте світло від лампочки падало немов осіннє кленове листя. Їх танець важко було змалювати фарбами життя. Так просто, а виходить, як завжди – занадто складно.
Я пішов залишивши своє безталанне я згорбленим над столом і кипою білих аркушів. Колись я може йому і допоміг би, але тепер я спустошений. Розораний як Українські степи – одне перекоти поле залишилось кочувати в не прозорому мороці. Я вважав себе занадто сильним. Занадто, занадто…
Іду сонним містом мені посміхаються розбиті ліхтарі забрудненим світлом ідей. Мене ніхто більше, і не бачить, і це добре. За те я бачу душі тих хто називаються людьми. Ось іде дівчина –довгі загорілі ніжки, облігаюча біла юпочка і відкрита блузка теж білого кольору. В неї очі, як ті журавлі, що відлетіли в теплі краї та тепло не знайшли. Янгол без крил. Вона втратила свої крила. Я бачу шрами на її душі, вони не встигли ще загоїтися і червона кров проступала на блузку. А серце, серце, де ВОНО? Не має тільки обвуглені недопалки прилук. Вона подарувала своє серці іншій людині, а та взяла і скупала в бруді всього світу, і потім викинула на поталу голодним шулікам. Шуліки, що не доїли те втоптали в чорний асфальт. Немає серця і навіть спомину…
Вона пройшла повз мене і зупинилась біля моста. Я не бачив, але відчув, як булькнула вода в тіло кинуте розораною душею
Люди без серця довго не живуть. Вони його шукають, і якщо не знаходять то помирають. Важко призвичаїтись ходити по землі, якщо ти літав між хмарах. Літав тоді коли ще за спиною ти мав білі крила…
А я продовжую гуляти. Люблю самоту, але не люблю сумувати. Занадто багато чого можна промовити і ще більше можна написати, якщо ти знаєш що це ніхто не прочитає.
Коли душа, аж витанцьовує перед очима своєю оригінальністю то втікає лише ти доторкнешся пером до чистого аркушу. Багато людей самі нагадують шматок білого паперу на якому пишуть чужі історії чужими думками і чужими руками тримають перо змочене в твоїй крові.
Але вона одна далека печальна зоря. 40 метрів до кохання. Це може колись стане моєю назвою нового роману, але все ще попереду…
Ніколи не думав, а, що може бути по переду? Світло, чи темрява? Кожен сам творить свою долю і обирає стежку по якій буде іти. Під серцем пролягає лінія метро смерть-пустота. До неї збігаються зграйками пустельні сни тягнучи за собою зів’ялі сльози буденності. Купують жетон і сідають у метро. Вони їдуть, щоб знову повернутися вечірньою росою, журавлями за летівши то відкритих дверей душі, щоб потім знову бігти на метро… Серце часто дрижить всіма вікнами духовності. Ти жив як і сотні скляних алмазів.
Сів на лавочку з пивом в руках. Не люблю чернігівське. Ледве знайшов Львівське світле. Люблю Львів. Там серед кам’яних левів і готики я знаходжу себе. Себе притрушеного гірничим пилом з вогнем в руках і розірваним серцем. Кидаю перли на вулиці свиней. І умиваю сонце гіркими настояними на календулі сльозами. Ловлю губами морозний дощ і засинаю під спів не веселих демонів потойбіччя. Львів нагадує мені мій внутрішній стан – живого старого…
Там ми разом потопаємо в живому - мертвому каламутячи дно душі і потім в піску минулого будуємо замки із піску які з радістю даримо дорогим нам людям, щоб вони в них жили. Дивно. Дивно, але, але краще я вип’ю своє пиво і піду спати. Шкода, якщо Львів стане Києвом. Тоді я зникну, як і духовність.
Все-таки я вирішив поїхати в гори набратися наснаги і може мене би щось зачепило і потім я написав би твір. Їду в маршрутці. Моє тіло закутане в все чорне. Я в траурі в мене померло щось близьке – душа.
«Чотири кімнати для чотирьох різних речей. Місяць заховався за хмари. Сад наповнений похміллям лежав п’яний на землі. Важко хитав гілками і яблуками осипався на зелену траву.
Він старів, вже з’явилися перші жовті листя і декілька груш висохли під корінь. Трава вже не була така густа і висока. Її колір потьмянів і вицвів, як блузка на сонці.
В саду сидить старенький будинок із чотирма кімнатами. Чотири кімнати для чотирьох різних людей.
Листя нападало в стару криничку. Каміння позеленіло від мохів і води. Вже не так блищала на сонці вода. Воді важко було витікати з під коренів старої верби, яка все більше схилялась до землі.
Вона ще більш старіша від джерела вже важко дихала і їй було боляче стояти. Ревматизм скрутив її коріння, а старість по вимивала силу і твердість з її стовбура.
Її посадили четверо різних людей. Чотири рази.
Вони збудували будинок із сірого каменю із чотирма різними кімнатами. Для різних людей.
Доріжка із білого мармуру вела від огорожі до дверей будинку. Трава росла між кусками мармуру і він вже по сірів від води і сонця.
Скільки ніг по ній протопало. Скільки людей плакали сидячи на її холодних, мармурових шматках. Скільки поцілунків вона бачила і скільки ніжних слів коли була ще молодою, а тепер вона забула вже людську мову і голос би вже, мабуть, не впізнала б.
Тут жили чотири людей. Різних і однакових. Однакових, але різних.
Та все пройшло.
Сад вже давно не пам’ятає, як їх було звати і дорога забула їх голос і ноги, а криничка змила їх образи із своєї поверхні і він безслідно запав жовтим листям.
Сад, будинок, чотири кімнатами, дорога, криничка і стара верба, а чотирьох різних людей забули…»
Смерть занадто близько. Я хочу, щось написати, глибоке, філософське.
Але як говорив герой роману Сенкевича «Без догм»
- Не профілосовствуй…
Небо все затягнуте хмарами. Тепер все сіро, важко писати в маршрутці коли вона їде. Біла лінія наче лице примадонни балету смерті. Невинний ліричний відступ коли тіло хоче розчинитись у напівреальності. Я стомлений і хочу спати…
Все-таки світ складається із слотів наче бджолині соти. Вони наповнені солодким медом сповнені ароматоксамитом минулого і прийдешнього. Теперішнього немає тому, що через долю секунд воно стає минулим. Ми живимо між двома світами – до і після. На дворі сіро і холодно. Я не відчуваю, щось хороше, таке враження, що поїзд на, якому я мав їхати, пронісся повз мене, а я сміючись подумав, що хтось таки на нього не встиг сісти. Прикро відчувати паралельність між словами, дух порожнечі в цілком щільному просторі.
Пішов на похорон. Якесь пануюче свято Смерті. «Будь свят скорбный удел, да светится твое имя» . Вона споєна своєю перемогою над життям, сиділа під старою Грушею. Її сполохані священиком очі сміялися чорними журавлями, пускаючи чорні веселки на людей.
Мені було якось порожньо серед стількох вбитих горем людей. Я сів біля Смерті. Вона зміряла мене своїм зимоволітнім поглядом і заснула.
Я ж бажав із нею поговорити. В мене стільки на копились до неї питань з того часу, як я з нею останній раз говорив. Тоді ми зустрілись під високою сосною. Моє друге Я вирішило повіситись…
Вона відчула мої роздоріжжя в душі і позіхнувши хворобами відкрила очі. Тепер в неї вони набули янтарного кольору – кольору пекла. Кажу янтарного бо бурштинового не зв’язане із смертю, скоріше із коханням.
- Ну, що ти в мене намірився вивідати? – про скрипіла Смерть розчіплюючи свої розкішні вуста.
- Багато чого, якщо ти звісно захочеш про це говорити?
- А ти не мудруй, як тоді дивлячись на самогубство свого я і все буде добре. – сичала Смерть мовою мертвих.
Її слова згустками сірки вилітали із солодких вуст і згоряли синім вогнем в повітрі. Дим від її слів змішувався із ладаном і сповнював людей відчуттям смертності, і не стійкості.
- Чому так важко помирати?
- Так, як би ти сам не знав відповіді на своє запитання. Це краще запитай в чорта.
- А де він?
- А він зараз прийде. Він завжди приходить. Йому подобається стояти здалеку і вивчати людей. Їх стиль мислення, щоб потім краще і професійне їх спокушати.
- Гаразд, а, як поживає перевізник?
- Важко йому тепер. Повністю дістав його панкреатит. – сумно про каркала Смерть.
Смерть була, як завжди на висоті. Її краса могла затьмарити навіть саме життя. Довгі коси сріблястим світлом спадали на оксамитові голі плечі, а ніжно п'янке тіло, надто жаданої діви, було налито по вінця кришталевою свіжістю, та насолодою такою п'янкою і жаданою немов мандаринки в роті що так солодко духмянили язик. Відчути її вуста на своїх, її поцілунок - «Поцелуй мой как лед на губах» . Мрійлива омана, закоханість до смерті до її безсмертного тіла до образу що сірими журавлями прилітає до вас і її спів забирає вашу душу, а навіщо тіло коли поруч сама ніжна і досконала діва – смерть?
- Як би ти була жінкою, то я б у тебе закохався. – промовив тихо я.
- Отаке мені до тебе, ще ніхто не говорив. – посміхнулась Смерть своїми спокусами. – Як твоє поживає друге Я?
- Помаленьку, але після того інциденту повністю замкнувся в собі. Відгородився потужними кам’яними стінами від навколишнього середовища. Інколи приходить мене покритикувати і мовчки кудись втікає. Останнім часом ми зовсім з ним перестали говорити. Хоча я все сильніше починаю його відчувати. Така дилема – Я, ВІН, І ТИ.
- Я? А, ПРИ ЧОМУ Я?
- А ти завжди в мені, наче частинка чогось необхідного в моєму житті.
- Перший раз бачу людину, яка закохана в смерть.
- А я перша людина, яка говорить і ходить на каву із смертю по під руку.
- Але це було так давно.
- Але це було…
Похорон скінчився. Десь далеко видно було силует сатани. Він закутаний в чорну сутану тримав над собою парасольку в червоний горошок. Немов галстук того редактора який місяць тому помер у вісні від інфаркту. Я казав що мене смерть любить.
Він, як і я, не любив дощі. Та ближче Він не підійшов і мені так того разу і не вдалось з ним поговорити, а можливо він би і не захотів із смертним балакати…
Небо плакало, втираючи очі теплими вітрами. Смерть пішла до когось в гості, туди де їй не будуть раді. Вона звикла до того, що її ніхто не любить. Але чим вона завинила перед людьми? Вона просто виконавець Божої волі, ні більше, а ні менше. А може я просто в Смерть закохався?
Я пішов теж. Якось без Смерті зовсім не цікаво. Люди такі егоїстичну, доки людина жива обливають різним лайном та лайками а коли помре то готові не лише о те все що на протязі життя мерця виливали на його голову злизати а і язиком вилизати його по синівшу гузицю. Тепер він не алкоголік а Мойсей що спустився до них з небес, а тепер спукутує їх гріхи, а такий був добрим чоловік, завжди радий був в скуті протягнути руку сусідам, щоб ті відгризли пальці до плечей...
Duvlys na garnyj zahid soncja,I tak dobre stae,mabyt bu duvulas na nogo vi4no…na vyluci tuho,spokijno, navit vitru ne mae…I lydej malo…vid4yvaew jakys vnytriwny svobody…
Красива mmsка, може мені, щось їй відписати, чи краще на потім? Щось тепер немає в мені тієї свободи про яку вона пише. Їй добре вона знайшла оте омріяне крилате.
- А я? коли знайду я!!!!!!! – кричу, хапаю руками повітря і розриваю на шматки. – Все к бісу!
За вікном сніг падав, крутився поміж тисяч гілок і розбивався вогнем об торішню не прибрану землю. Вітер рвав позолочені житом коси, і сплітав мавкам вінки, які на Купала пускали їх по річці. Ведмеді босоніж бігали в липневих паморозках збираючи мариновані омари в ізумруднопожовклій траві. Мороз спав вбитий літнім холодом, йому було зле, він перепив на останній завірюсі - тоді була велика гулянка, навіть Торнадо із Мехіко приїздив на це дійство. А так все текло наче вода в болоті…
Я прокинувся в ейфорії, таке мені, ще не снилось реальністю аж несло від свіжо проспаного сну. Я вирішив відписати знайомій із Києва. Тепер в мене було хоч трошки бажання, щось творити.
Dobryj ranok; meni prysnyvsja takyj realnyj son!wo prosto – VAV; jak tvij nastrij pislja zahodu soncja?
Pruvituk!nastrij ne pogaNUJ,ALE MIG BU BYTU I KRAWE;. Wo * tobi take realne I horowe snylos?
Te 4ogo ja navit nikoly neba4yv!v realnosti!sama gola fantazija!a taka realnablyzka!wo mozna spryjnjaty jiji za disnist!a 4omu nastrij ne te?
Oj,tu govoruw samumu zagadkamu-;a nastrijne ty*e, navit ne znajy 4ogo,-vzagalito ja v*e zabyla koly v mene byv 100%garnuj nastrij,4ogos tak vuhodyt…
Tomu wo I son velyka zagadka,na4e labirynt dumok spletenyh obrazamy v odne cile. u mene tez same 100 nedosjazne jak I mriji;
Ми вирушили в гори. Нас не було багато, але і мало нас теж не було. Навколо так була красота, що мліло серце викинуте просто на дорогу. Воно йшло поряд мене, на дувшись наче сич. Воно мене весь час діставало і я просто викинув його із грудей.
На жаль світ побудований занадто складно, як для мене. Мені важко розуміти його принципи і жити наче я алмаз із дешевого скла. Наче пісок між долонями старця хвилини буття протікають вдалечінь спопеляючи гомін віків. Гори дихали наповнюючи тіло гірським духом і бажанням до польоту.
Дивлюся на вогонь, як його полум’я розвівається вітром і дим ядучий, ядушливий за душевний настрій, б’є своїми сивими рукавами по лицю, викликаючи дощі сліз. Душевних слів, аж із самих глибин тартар серця. Вони гіркі, але життя гіркіше, сльози про втрачене кохання. Людина любить безліч раз, а от кохає лише раз на все життя. А я уже прожив своє життя. Тепер я лише можу снідати на руїнах сьогодення, вмикаючи настільне TV. А вогонь продовжує зігрівати своїм холодом. Може, я дізнаюся скільки живе тіло після того, як померла душа. Я атрибут вогнища, чи може, я, і він це просто одне, і теж саме? Лише я догоріле, закинуте вогнище, подалі від людей.
Не відпочив. Не так все мало бути. Не так. Шкода, коли ти намагаєшся, щось добре зробити то виходить навпаки. Я відпочиваю в горах на руїнах кохання, свого кохання. Дивлюся, як стіни, які тобі були більше ніж стіни, на очах перестають існувати. Я їй простив, а от собі?
Так все життя буду із повними очима сліз від думи, яку породило саме вогнище. Отак гори закінчили моє існування.
«Мне снится много лет,
Как плыву на древнем корабле,
А моря нет давно,
Только камни и сухое дно.»
Закінчились.
Я дивлюсь, як мій корабель потопає і при цьому нічого не роблю, щоб його спасти. Я відчуваю, що цю втрату не переживу. Дивлюсь на небо і думаю, як пощастило тим хто там…
Я не хочу нічого робити, навіть заставляти своє тіло імітувати процес який називається – життя. Моє я приходило увісні. Мовчки простояло надомною і пустивши декілька сльозин почалапало в ранкову порожнечу.
Я був розбитий. В кожного є своя Голгофа. В мене виявилось - це був Петрос. Камінь, і на камені я розіпнутий був. На висоті 2020 я розіп’яв своє кохання, єдине, що в мене було на сьому світові. Я втрачаю життєву силу, смисл до існування. Навіщо, щось творити, щоб куштувати гіркий присмак вогнища. Мені було важко винести свій хрест зроблений із грубих брусків минулого. Піт стікав по рукавах опікаючи обвуглену іронією шкіру. Занадто важко, занадто довго я її любив. Важка любов коли ти тягнеш її по гірському схилові. Втираючи в росяну траву, і розбиваючи об каміння холодне, як, і моя душа.
Там стояв Він. Він мовчки дивися, як я зігнувшись під вагою власного хреста повзу на десяти ногах на верх і тягну по мокрій траві на пів померле кохання. Я ранив об росу свої ноги і обдирав серце, о гірські вітри. Я втрачав свідомість і свідоме відступало із всіма своїми проявами в темряву не свідомого. Я мовчки проповз біля Нього. Навіть не подивишсь у вічі. Я йшов залишаючи за собою солоний присмак липневого снігу що колись ти називала – коханням. Солодкими барбарисками… Сіллю та житом посипав я свої рани на обличчі і на руках.
Це моя Голгофа, і мій хрест, і мені їх нести на собі…
На пів зруйновані світи сміялися дощем із градом наді мною. Літаючи мертвими сподіваннями мрії співали хвалебні пісні Порожнечі, яка на верблюді в'їжджала в мою душу. Погляди стелили перед нею свої шати, принципи махали терновими гілками і кричали великі літа королеві Духа цього. Шматочки пам’яті щебетали і посипали її голову пелюстками торішньої роси. Одна Смерть найпрекрасніша із жінок стояла мовчки вся в чорному і гірко плакала, сховавши молоде лице в старі долоні. Я піднявся. Я покорив свою Голгофу. Гвіздок за гвіздком я забивав в тіло свого кохання. Серце обійняло мої колі6на і десь там внизу благало мене бути милостивим, а розум наче Пілат – я вмиваю руки. Я розіпнув, і мені стало так погано ,наче там на горі я розіпнув, і себе.
- Нехай живе нова королева Порожнеча!!! – чулись крики в душі.
Але все колись приходить до логічного кінця, як, і любов, так, і життя. Мене взяла під руку смерть в сірій сутані розшитою муками немічних цього світу. Десь там сонце сідало за хмари і все охололо під мокрими краплями дощу. Небо плакало за любов’ю, я плакав за нею і весь світ плакав за нею…
Ми йшли по морю зелених хмаринок, вони прогинались і шептались в нас під ногами мокрими біловусами. Немов великий газон розкинулась перед нами полонина. На яскраво зеленім морі розкидані були акуратно підстрижені ялівці. Все було безмін, але потім почались репресії. Переслідувались колишні уподобання і цілі в житті. Їх разом із задумами розпинали на високих хрестах а поглядів спалювали на площі думок живцем. Така участь спіткала і світогляд його четвертували і потім в найбільших містах повісили частини тіла на головну браму…
Ми спустились із вершини. Смерть мовчки пішла, вона завжди йде від мене….
Піднявся до хреста. Кохання так і залишилось на ньому висіти. Не воскресло…
Та чого я від нього чекав? А воно висіло немов зів’ялий бутон. Навіть фарба і та почала відлущуватись, злізати із обличчя, рук, очей. І це воно? Моє кохання? Моє…
Небо наче розплавлений свинець – все в темних хмарах і тумані. Десь далеко чути сміх - це гори сміються із мене. Захотілось закурити та я ніколи не курив. Рай в ромашки і фіалки…
- що для тебе рай? – запитало мене моє Я
- небо в ромашки і фіалки.
- Я серйозно.
- Небо в фіалки і ромашки.
Ні фіга насправді це… Не ромашки, а щось інше… а що інше?
Що за спогади залізають мені в голову? Вітер рве туман, хмари і кидає ним в ліс, в гори, в скелі, наповнює мороком долини і ховає скелі в молоці. Крики, руки, слова губляться в лабіринтах невідомого, мокрого і немов через викривлене дзеркало вилізають на світ. Це не мої СЛоВА!!! Це видумки!!! Чути відлуння. Велика дірка в грудях починає важко сопіти. Вона кличе серце та я його прогнав від себе. Воно мене зрадило, і тепер мені пофік де воно є.
- Привіт... почув я тихий голос наповнений холодом і сумом.
- Привіт – почувся мій голос – сумний, наповнений болем.
Біля мене сиділа смерть. Тепер вона одяглась в блакитне плаття із черепами.
Вона була прекрасна в своїй величі і тиші.
Мені подобається саме це в смерті – здатність мовчки слухати мовчання.
Там внизу горіло багаття. Воно голодне і ненаситне поїдало гілку за гілкою випльовуючи смолу, попіл, дим. Воно фиркало коли підсовували йому сире дерево і аж пищало коли кидали суху гілку. Полум’я. Сміх. Там в низу сміються. Їм весело… їм весело…
Вони святкують смерть мого кохання. Ось де воно! На хресті! Зніміть собі бога! І в вклоняйтесь йому! Він помер!!! Як і ви померли. Боляче коли рвуться струни в душі. Вони тоді в передсмертному крикові виливають всю свою журбу, тугу, меланхолію. Бринь….нь….нь…ь…ь, а потім зрадлива тиша і пустота. За кожною струною стоїть порожнеча, а за порожнечею повна відсутність – тиша…
- що для тебе біль – почув я голос і холод поповз в мозок і далі в душу.
- І це ти мене питаєш?
- А, що я? Носій болі!!! – Смерть підвищила голос і моє волосся покрилось інеєм – я хоча б колись причиняла біль!!!
- Рідним? – запитав я відламуючи із вуха і носа сосульки.
- Рідним!!! – сніг почав падати із чорної хмари, що зависла над нами в чорному небі. – а рідні питали померлого? Ти хочеш і далі мучитись чи краще смерть? Ти хочеш вбити невинне дитя, чи краще скоріше помреш сам? Я рятувала людей від сорому, від великих проблем, я була кращим для них виходом, я витягувала душі із холоду і синівського пекла, а ти говориш, що я приношу біль!!! Ось, що приносить біль. І вона показала рукою на хрест.
- Вибач – тихо промовив я ховаючись в курточку – мені було дуже самотньо і погано.
- Я тому і прийшла – вона пригорнула мене до себе.
Від смерті віяло приємним ароматом – миртом і лавандою, трохи кориці та авокадо, а можливо і терпким присмаком манго.
«жадаю я води –
навколо ж самота,
мені краплину подари
лірична красота...»
Від її близькості мені стало тепліше, я відчував, що комусь я ще потрібний, я не самотній, а це головне. Головне в цьому житті відчувати що ти комусь ще потрібний…
Десь далеко і далі блискало та гриміло, а внизу пили горілку, але мені було насрати на все – біля мене була смерть. Вічна в своїй подобі. Ніжна і холодна. Тепла і самотня…
Вогонь то погасав то знову спалахував. Кажуть кохання так само, погасає, щоб знову спалахнути та я не вірю в ці байки. А для вірності, та надійності проб’ю саморобним списом йому серце, най подихає навіки…
Небо прояснилось, хмари втекли туди де їх уже не можна бачити. Самотні крила опали до ніг. Тепер я безкрилий, без серця і без долі. Обідранець. Де моє Я? воно від мене втекло, а може померло? Побачимо. Я тепер не один. Я знайшов Смерть, а може вона знайшла мене? Хто взагалі відповість на одвічне питання? Спускаюся із гори до табору, до псевдо друзів, до псевдо людей. Вони просто люди, то я не людина…
Зайшов в одне маленьке кафе, сів на стілець за столик і закрив очі. Все-таки о той хрест не давав мені вночі спати все мучив мене своїми гвіздками.
- О, Мрійнику привіт. Як поживаєш друже, сто років тебе не бачив. Де пропадаєш?
- Ти смішний
- Це світ смішний, а я так може трошки. Як почиваєш наш ти Академік?
- Добре, але так хочу кудись поїхати. Шкода що я не якийсь там Мілліонер. А то я б всі гроші протринькав на подорожі по світу. Хоча ні, півмільйона би поставив у Шв. банк, щоб і мої діти могли подорожувати.»
- Багато ти своїм дітям залишиш із своїх мільйонів. Я теж багато чого хочу, моє останнє бажання це купити тишу? Ти просто уяви!!!!
- Йдемо завтра в гори. Давай на Ельбрус, або ні краще На Еверест, мені короче все одно. Хочу кудись далеко і сильно-сильно напитися. і дуріти. Але не напитися і блювати, а просто сильно напитися.
- Давай пішли на Марс, там такі гори!!!! і напитись можна і прикинь бульбашки носом пускати))))
- А давай взагалі в іншу галактику, і друзів візьмемо. Там взагалі ніхто нас не побачить і не почує, хіба що місцеві вовки.
- а пального вистачить?
- В сто мільйонах світлових років від нас знаходиться галактика Мрія, там є чудова туманність Щастя, а в цій туманності на 180 паралелі знаходиться прекраснейша Планета рок-н-ролу. Там живуть самі добрі і самі привітні люди Привітаси, вони люблять тварин і бережуть природу, в них відсутні злочини, і вони не знають, що таке біда. Вони помирають, але коли хтось помре, вони не плачуть, а радіють, бо знають, що людина помираючи - знов народжується. Вони так же само відчувають біль, і в них стільки ж клопотів я к і в нас. Але клопоти в них не такі. І собаки їхні не прив'язані, а коні не запряжені. В них не має машин, зате вони насолоджуються чистим повітрям, в них не має заводів, зате вони їдять чисті не хімічні продукти і носять натуральний одяг. І діти їхні не вироджені уроди, а милі і ласкаві дітлахи. І нема в них наркотиків, зате є вино, і не п'ють вони його без міри, але щоб розвеселитись. І ніде ти там не знайде бідного бідолаху,як і собаку бездомну. І плачуть вони не з горя, а з радості. А річки їхні повні риби, і чим більше вони її ловлять, тим більше її з'являється в річках. І ніколи там тобі ніхто не скаже, що ти нездара, чи дурак. Там ніхто не материться, і жоден чоловік не б'є свою дружину. І ніколи дитина не скаже своїм батькам - для чого ви мене народили, я ніколи не буду більше вашим сином... Як я хочу туди?
- "Як я хочу туди?" - це запитання чи ствердження? Можна це посилаючись на тебе використати в творі? я хочу туди!!!!
- Така галактика "живе" в кожному з нас, але як часто ми її не помічаємо, і пролітаємо на своєму реактивному звіздольоті повз неї...
- Ну ти загнав))))
- Якщо хочеш мій бред внести до свого твору, то можна. Це немислиме бажання.
- ага, але це вже ффффілософія((((
- Це не філософія. ЦЕ Нереальна реальність, яку можна реалізувати нереалізованими методами.
- а що таке мислиме? це те що можна осягнути розумом, а що таке осягнення розума? це просто слова і алегорії які занадто складні, занадто просто, обмежені людиною, яка їх сама і сотворила.
- Це точно. Слова - це всього на всього видумані людьми зв'язки звуків і вигуків. Але ці зв'язки поставлені відповідно до деяких правил. а ці правила є не що інше як сукупність цих же зв'язків, абгрейдених людським розумом і логікою. Та це все одно, бо з чого люди почали, до того і повернулись. Така вже наша природа, з пороху створені - в порох і повернемось, коли помремо. Я так думаю, що краще всього просто думати, і нікому нічого такого не розповідати. Бо багато хто з людей є нехорошими - ще вкрадуть твої думки і навіть не оглянуться, щоб сказати дякую.
- а в мене їх багато, і для не хороших є не хороші, я не жадний)) Ага, то все правильно - слово це тіло, але в нього повинний бути дух, а це і є сила слова і його філософське підґрунтя. Але дух вічний, але Бог словом світ створив.
- Це так.
- Нам би книгу разом писати вийшов би безцінний)))
- можливо колись і напишемо. Це доводить існування душі в людини, адже думка (душа) може існувати і без слова (тіла), але слово не може існувати без думки, бо спочатку людина думає, а потім говорить.
- а скільки є людей які раз говорять а потім думають? що на це скажеш?
- А це дійсно так воно і є, слово - це тіло, а думка - це душа слова.
- ухти, оце вже цікаво) це якщо є мозок на відміну від духа він може і не буди в голові)
- Ну це вже залежить від людей, так то погано коли мозок не в голові, а десь інде, наприклад, в жопі. За то ти кажеш, що коли ходиш у туалет - то думаєш, бо мозок тоді думає :-DDDDDDDD)))))))))DDDDDD
- Ги-Ги, але ти прикинь як йому, коли на нього весь час сідають а буває і пошлятину роблять цим місцем))) бідний мозок)
- Ну це в переносному значенні. Але все одно щоб вимовити слово, треба раз щоб мозок це слово придумав, правда?
- ну добре, ти розумний.
- Канешно стільки думати (:-DDDD), то ще б не бути розумним. А в нас хмарно – простягнувши фото з походу промовив до Академіка.
- Якщо у вас дощ, то в нас він буде завтра. – відповів Він мені показуючи на вікно, там бігали пішоходи і біля пішохідної зебри стояла закутавшись в довге чорне пальто Смерть, мабуть, когось чекала…
- Я б дуже був радий щоб і у вас був дощ)
- А Мені все одно, я люблю всяку погоду. Інакше не цікаво було б жити, я не знаю як живуть люди на тих островах, в Африці, де завжди хороша сонячна погода. Вони не знають, що таке поскакати в осінньому листю, що впало на землю, чи покидати в інших снігові кульки. О це і є життя
- про осінь і сніг я не проте, але коли на тебе падає вода то фе!
але за то скільки в Африці ціцьок) і поп )))))ходить по вулицях!!!!)
- То не інтересно. Я більше люблю, коли цицьки прикриті, а потім їх сам розпаковуєш. Це сексуальніше. А так кожен день надивишся тих цицьок та й привикнеш, і потім буде не цікаво.
- в твоїх словах є зерно істини)))) маленький, але є і бо то є – Слово
- ага це я думав однією півкулею, а як двома то!!!!
- А якщо б двома?
- Не знаю, ніколи не думав цілим мозком, до речі, я офігіваю від японок. Вони такі класні, це самі сексуальні створіння на землі. я б хотів ожинитись на японці.
- на цей раз я з тобою згідний на всі сто, в них такий маленький ротик
- не будь пошлим
- я, пошлй? А що плануєш робити на новий рік?
- Стати дідом морозом і по повному морозитися, а ще краще ялинкою тоді ти в центрі уваги, або ні, краще перетворитись на сніг, і випасти в Африці - так хоч якась користь буде - принесу радість африканським дітям.
- а може шок)))прикинь сніжинки твого розміру))))
- я - дивний і таким я залишусь, бо це класно.
- ти теж падав в дитинстві на голову? я маленьким падав і після цього зрозумів що хочу стати космонавтом, залазив на стіл, ліжко - так і не навчився літати))) а потім собі розбив голову і побачив що я не один, їх було аж 13)))
- :-))))))))))))))))))))))))))))) знаєш чому я с тобою дружу, тому що твій гумор деколи доводить мене до крайності, і я не знаю чи помирати, чи вішатись від радості.
- Краще вішатись, бо вмерти і так встигнемо)))
- я народився дивним, а якби не народився ним, то обов'язково б таким став. як кварк.
- ага або фотон)))
- та ні, фотон не дивний, а кварк, який є частинкою гадрона, і взаємодіє з іншим кварком за рахунок енергії - глюона, оце дивність.
- я ж не фізик)))а інілігувати він може?
- канешно, в кожного кварка є антикварк.
- а в антикварка теж є антиантикварк?
- звичайно - для антикварка антикврк - це той же кварк.
- тоді анти це відносність?
- ні - це реальність, тому що антиречовина існує, для гелію, зберігається чи то в Росії, чи то в Бельгії, короче не помню. Антиречовина вроді би з позитронів.
- Анти речовина, а можливо це ми анти а вона речовина? Здивував?
- та мене вже цим не здивуєш, і мабуть нічим на землі вже мене не здивуєш. я -робот, і в моїй програмі відбувся збой, і ніхто ніколи мене не полагодить :-(
- я теж робот, давай разом роботувати)
- Але ти новий робот, змащений, а я?
- хто казав що я новий робот?!!! га! ГА?!! нікому про це не кажи - всі думають що я новий а насправді((( ми друзі чи ні?
- хто?! ми? де, які друзі, забудь, ми просто роботи, а роботи не вміють дружити, в них нема серця :-((((....
- а точно, всі ми роботи, але знаєш для конспірації подеколи потрібно прикинутись що маю серце.
- я теж все думаю, що в мене є серце, інколи воно навіть болить, але потім я здогадуюсь, що це пора мастило міняти, а то воно загусло і застрягає в капілярах..
- ага, просто ми так вдало імітуємо людей що подеколи забуваємо те хто ми є - РОБОТИ
- так-так, я це і мав на увазі... але я не імітую людей, це вони мене імітують ...
Почувся крик, ми вибігли на вулицю посеред дороги лежело т ещо колись було вагітною жінкою 25-30 років і біля неї стояла смерть…
Після розмови із Академіком , я повернувся додому і зрозумів, що любов воскресла. Хоч я лише робот свого я та Її не можна убити, як, і забути вона вічна, як, і світ, як, і вогонь в пітьмі…Людям нічого непотрібно. Вони бояться жити. Вони стадо скляних алмазів. Я гірко дивлюсь на мене. Він відчув мою духовну спеку і це його приголомшило. Ти пам’ятаєш мою новелу про летючого голландця? Він полетів, може і мені полетіти? Я мовчало. Воно бачило, як безталанне Я по під руку із Смертю вийшло через вікно. Він завжди був закоханий в Смерть і Смерть його теж кохала, мабуть…
Великий Бичків
Липень
2006-07-17
Діалог Академіка написав Ростислав Біланич.
а також використані тексти пісень -
«Кипелов» - «Ночь в июле»
«Кипелов» - «Свет дневной иссяк»
«Кипелов» -«Ужас и страх»
«Кипелов» - «Такая вот печаль».