Чорна лірика.
Так я вирішив назвати останній свій роман. Не знаю чи зможу докінчити бо вже чую все частіше важке сопіння смерті під своїм вікном. Мені важко видряпувати пером літери на аркуші розміром А-4. Важко відкривати, і показувати свою пустелю кому не будь, а може це, і ніхто не буде читати – я ж не Моцарт.
Але не втім річ. Імена втрачають свій смисл як і слова, що від старості розпалися на прості склади та букви. Імена стирають свої сторони, кути і лінії. Втрачають індивідуальність. А може просто ми вже втратили себе? Шукати себе в собі це так казково, але чи ми зможемо потім себе віднайти. Тиша. І лише шелест слів на папері, що п’яними птахами злітають в порожнечі моєї кімнати. Сум тихенько спить на моєму правому плечі. Його муркотіння ніжно меланхолить стомлену душу. Сумно і тихо. Тихо і сумно. Мертво і темно. Темно і мертво. Сумно і сумно. Сумно. Сумно. Сумно…
Сум, як ті перелітні птахи здіймаються в повітря, щоб перелетіти на інше місце душі. Не має життя без суму і суму без життя.
Людина завжди знайде привіт, щоб посумувати.
Буквально мить і все зникає, стирається із пам’яті, але не із душі…
«Я и сам мечтал когда-то,
Раскачать безyмный этот миp,
Hо yмчалось все кyда-то…»
* * * * *
Сиджу в редакції якоїсь газети. Товстий чоловік в окулярах читає мої вірші прицмокуючи язиком. Я відчуваю, що вони йому зовсім не сподобались, як і мені його вишневий галстук у горошок. Такі, мабуть, вже не носять.
- У вас немає глибокого змісту, патріотизму. Тут у вас зовсім нічого немає. - Кричить він і кидає в мою сторону листи паперу.
Вони, як осіннє листя підхоплене вітром знімається у вихор і опадає погойдуючись у повітрі.
Мені погано. Так багато чого хочу йому сказати, образити, кричати.
Так може, я і не патріот, але і держава не є патріотом. І для чого інтимній ліриці бути патріотичною? Не знаю.
Добре я його зачекаю, і в ночі його в своєму сні уб’ю, як, і багатьох інших.
Вимушено вулицею снують якісь люди. Вони всі одинакові – алмази зі скла.
Люблю сісти і попити смачної кави в кав’ярні. Нещодавно шукаючи свої записи в книзі відгуків знаходжу, що мій вірш визнано найкращим і під ним напис : «автора просимо зголоситись».
- А кому це потрібно? Мені зовсім цього не треба, а тобі?
- А мені тим паче слави не потрібно. – усміхнувся сусід.
- Може пограємо в хрестики і нулики?
- Не маю бажання ставити більше хрести.
- Чому?
- Бо ти поставиш нуль, ще одну нуль де могла принаймні бути смерть.
- Ти вважаєш смерть краще ніж ніщо?
- Ти сам це зрозумієш
- Коли?
- Коли Я зникну.
По раз моє друге я розумні говорить слова, але це лише тоді коли він не обкурений і не поглинутий медитацією.
Може мені краще почати писати новели.
« Дощ, ніч. Дівчата танцюють танець вигинаючи свої тіла наче змії, їх довге волосся покрилося капельками дощу, а губи наче пелюстки ранкової троянди в мереживі крапель роси. Вони танцюють. Тому що їх танець і є життя, життя в дощі і в сльозах. Танцюй коли плаче душа і коли порізане серце шматками любові. Важко, але вони танцюють і кров з порізів на ногах розлітається навколо покриваючи цяточками їх ноги. Гарні і стрункі.
Вони занадто гарні для цієї сцени. Може їх просто убити? Пах – пах і нема. Ні це не треба?»
Знову не вийшло. Кидаю перо і все, все повністю заливаю чорнилом. Воно розтікається великою тяжкою, чорною, блискучою, жирною плямою.
Все нічого не залишилося. Може почати, щось змістовніше писати?
Назвемо це творіння Маршруткою.
Отож починаємо…
Звір звіру друг і ворог, а людина людині…?
Двері на маршруті відчинилися, і до салону увійшли дві жінки, і двоє дітей.
- Добрий день Вася – проказала жінка, залізаючи в свою сумочку.
- Потім заплатите – як би у відповідь проказав водій.
- Сідай – сказала старша жінка до молодшої – і бери до себе Стьопу.
Жінки всілися одна спереду, а інша пішла в глибину салону і лише дитя в світло-синій футболці зі слідами брудних рук, дорожнього пилу, залишилося стояти посеред салону.
Карі очі з тугою дивилися на пасажирів. Коротко стрижене волосся кольору хакі покривило голову, а бруд і осад горя покривали все тіло товстим шаром. Дитина стояла біля старшої жінки, її голі ніжки були босі і брудні.
- Йди далі, там сядеш - відстороняючи ногою від себе дитя промовила жінка – Там сядеш біля Степанка.
Може перепочити трохи. Дуже хочеться спати, неймовірно втомлений, а ще стільки треба навчитись, щоб класно писати… ні ще трохи по займаюся мазохізмом. Ще трохи пошкрябаю пером і потішуся думкою про те, що я, щось путяще і напишу…
- ура сяду - думало дитя.
Його обличчя поміняло вигляд, коли дійшло до другої жінки і прочитавши на її обличчі – ****уй подалі від мене. То вчепилося пальцями в спинку сидіння, завмерши на місці.
Ну все не можу, іду спати. Вже не бачу, що пишуть руки і не знаю, що думає голова. Я ХОЧУ СПАТИ ! СПАТИ! Потім допишу. Може… На добраніч мій читачу, якщо ти звісно це читаєш, то я тобі співчуваю і бажаю гарно виспатись бо сон це саме головне, що потрібно, щоб наступний день був розмальованим усіма барвами суспільства ;.
Невже він пішов спати? Моє безталанне Я себе замучить.
Омріяна краса. А все-таки що насправді кохання? Тендітне, як метелик, чи ніжне наче перші пелюстки на чайній розі?
Колись може, і дізнаюся, але незнайомка така знайома і загадкова навіки залишиться загаткою. Як вона виглядає, я не знаю, але знаю, що вона мені подобається, я знаю її душу і ту чарівність, що ми називаємо внутрішнім світом. Вона занадто красива для мене. Вона в мене закохалась, а чи я її кохаю, якщо бути щирим то не знаю. Не знаю хороше слово за ним можна заховатись і прочекати так все своє життя не знаючи, що ми хочемо. А так в багатьох випадках ми і робимо залишаючи все на долю, але невже доля творить нас чи ми творці своєї долі? Друге припущення мені краще підходить, не знаю, як ти, але я думаю, що все-таки ми самі творимо своє життя…
Час покаже, а може, я наберуся хоробрості і їй у цьому признаюся сам…
Ніч вугільними руками тихенько відкрила вікно і босими ногами наче обгорілі березові дрова полізла до мене в кімнату. Її чорне волосся каркало і розліталося сотнями воронами, чорними, як ніч. Вона сіла з краєчку і її подих соковитого ладану проникнув в мою запотілу душу.
Якось не по собі. Занадто близько і далеко водночас. Вугільна жінка захопила поволі мою підсвідомість і мене разом із безталанним Я понесла у вічність порожнечі та суму. Тихо погойдуються оксамитові руки такі тендітні та холодні, а вдалечині пливе паперовий кораблик який колись називали щастям, кораблик в темряві слів та вигуків, прав та законів. Він немов поправка до поправки. Він тонув в брудних обіймах ночі. Не пускайте ніч у свою душу. Будь ласка
НЕ ПУСКАЙ…
НЕ ПУСКАЙ НІЧ ДО СЕБЕ В ДУШУ…
А хлопчик щось прошепотів на вухо другої жінки. Вона закривила лице в позі «вичавлений лимон №7».
- Що вона ходить з тобою садик?
- Так і її виховательки прив'язують до ніжки ліжка – Збуджено заговорив хлопчик – ЯК СОБАКУ!
- А чому?
- Вона ДДДДДДДДДура. За те і прив'язували, і вона навіть попісалась.
Добре, що їду додому. Приїду, а там МАКУ мене побачить, зрадіє і вимиє. Потім я скажу, щоб мене більше в садик не відправляла, тому що там погані мами і погані діти. Вони кусаються і говорять, що в мене немає ТЕБЕ МАМА! НУ, ТИ Ж Є! ПРАВДА? А ще вони мене бити і побивши, звуть злих мам, які потім мене прив'язують до ліжка. Мені там дуже погано. я хочу пі – пі, а в кімнаті нікого, а мотузок прив'язаний до шиї вузлом, який не дозволено розв'язувати. А так хочеться пі – пі. Але тепер я їду до МАМИ! До НАЙЧУДОВІШОЇ І самої ЗОЛОТОЇ На світі МАМИ.
Маршрутка зупинилася і декілька чоловіків вийшли з неї. Двері плаксиво закрилися, немов кришка на труні, і далі покотилася по скляному асфальту.
В душі темно і лише відблиски давно гучних пожеж ще виднілися в ранковій темноті. Блідолиций місяць, немов ангел, впав з небес на гладко поголену землю. Він почорнів, як і все що росло на цьому місці. Навіть дзвоники і то дзвонили похоронним дзвоном. Він обпік собі крила, об прохолодну душевну спеку і розбив собі обличчя і руки об кам'яні образи добрих МАМ.
Вони підійшли до нього, і в їх руках він побачив букет чорних ромашок. Мовчки, вони витерли своїми рукавами йому кров з лиця. Вони були добрі, але кам'яні. Ангел мовчки встав на коліна взяв ромашки із їх кам'яних рук і тихо заплакав. Йому не було шкода себе. Адже таке повинно було статися, але ці обгорілі ромашки, що росли не далеко на горбах, сяяли, такою глибокою білю, що навіть його падше серце не витримало, і заплакало. Він віддалявся все в глибочінь Чорної землі мовчки толочивши скривавленими ногами Чорні ромашки. З його очей на землю капали сльози обвугленими шматками, які роз'їдали землю і перетворювалися в чорно - кам'яні змії. І топтатимеш василіска…
А кам'яні Мами дивилися мовчки в слід падшому ангелу.
Вона вміли дивитись а от любити…
- Альоша йди сюди, тут вільно – промовив чоловік, хлопаючи рукою по сидінню біля себе.
ВИЛЯСК, ЛЯСК, УДАР, УДАР, БОЛЮЧИЙ УДАР РУЙНУЄ ТИШУ, УДАР В ТИШУ, УДАР В ОБЛИЧЧЯ, ПО СПИНІ, УДАР В Душі.
- Це Поліна – прокричав хлопчик.
Його холодний, дитячий сміх розірвав дівчину пополам.
Але як хочеться спати. Спати. Стулити втомлені очі, стулити повіки і заснути, щоб стати принцесою як в казці, добрій і старій казці яку їй прочитала колись Мама. У неї буде маленьке королівство, в якому не буде поганих мам, поганих дітей і поганих людей.
Вона посміхнулася ж так добре бути королевою.
Очі стулилися і голова то сюди, то туди. Дівчина заснула.
Прокинулася від того що в маршрутку сіли.
До мене тихо підкрадаючись підходить моє Я і стає за спину. Деякий час воно мовчить тихенько читаючи мої каракулі. Невже сподобалась, тішу свою гордість…
Він вириває з моїх рук листи і починає шматувати свіжо спечену новелу на дрібні шматки.
- Коли ти почнеш писати щось путяще! – закричав він і пішов знову до себе лишаючи мене самого посеред кімнати порожньої, як маршрутка. Берусь за перо, але думки, як ті метелики розлетілися далеко за небокрил. Нічого не виходить. Може їй на писати SMS? Про те як я її люблю?...
Я його образив. Це я відчув. Я все частіше починаю відчувати душевний стан свого другого я. Він образився. Але хіба я в цьому винний? Мабуть, мабуть, що? Я заплутався, заплутався в домислах що створює моє друге я, я втрачаю відчуття реальності, відчуття існування. Можливо я йому не потрібний, цікаво. Можливо просто двох особистостей в одному тілові забагато. Просто відкрити душу і викинутись через неї, залишивши його в маленькому королівстві мого тіла…
Смішно. А якщо він існує доки існую, я або навпаки? А якщо він теж вирішить покинути тіло то що буде потім. Відсутність може знищити тіло перетворити в сіру мишку нашого самозакоханого світу. Або тіло породить нове я, не подібне на попередні і можливо більш живуче від нас…
Не знаю…
Краще знову почну писати може щось і вийде…
- Стій міліція! – почув за своєю спиною Роман.
Роман зупинився і подивився убік голосу, що летить. До нього йшов чоловік і перегортав в руках журнал.
- Ти не знаєш, як пройти на вулицю Франка?
- Йдіть прямо, а потім повернути потрібно вліво це і буде вулиця Франка.
- А закурити не знайдеться?
- Ні, не палю.
- Молодець!
Від чоловіка віяло спиртним і зпотілим тілом.
- Ти можеш мене провести?
- Але це ж близько, 5 хвилин ходьби.
- Я вперше за десять років в цьому місті. Розумієш? Я дальнобольщик і в мене тут живе брат. Він би мене зустрів, та тільки на днях зламав собі ногу.
- А ви хоча б знаєте його адресу?
- Так. Франка 164/48 і біля під'їзду біла Волга. Розумієш я п'яний, а мені завтра потрібно їхати і мені срочняк потрібно відіспатися, а зараз вже 23. Розумієш? Я дальнобойщик.
- Добре, я вас проведу. - Промовив Роман
Біс би його забрав! Звалився мені на голову. Мені завтра рано вставати, а він привалив тепер. Провести його треба! Вони деякий час йшли мовчки. Кожний думав про своє “жіноче”. Нічні ліхтарі тьмяно випускали брудне проміння електричного світла. Калюжі, як розбитті дзеркала покривали вулиці і газони. В їх гладкій поверхні спотворювалися фігури про ходячих біля них людей. По небу рисою бігли брудні зірки, а місяць як остинутий млинець пускав слину веселкою по небу.
Тихо тільки подекуди проходили пішаки, стукаючи копитами по Чорному бетону. Будинки закутані в пилюку та штукатурку похмуро спали, навалившись на сірий туман, що бігав по вулицях як червоний бик. Машини немов не доїдені шпротні консерви після пікніка валялися по всій території біля квадратних будинків.
- Не знайдеться закурити? – заговорив чоловік, підходячи до групи молодих биків.
- Немає дідусь – проказав головний в стаді.
- Так ви що дальнобольщику не знайдете і однієї сигарети? – продовжував говорити чоловік. – Розумієте, я п'яний, а мені завтра їхати, п'ять тон каменя за спиною і кермо в зубах. На заді вже мозолі висидів.
- А куди везете?
- До Москви. Щоб вони здохнули – додав він, коли мимо них проїхало ДАІ.
Роман, що відійшов убік від групи, думав залишити його, або почекати. Але я пообіцяв.
- Ну, все дядьку щасливо український камінь довести до Москви.
- А Я не один – Прокричав чоловік - Зі мною ще три фури.
- Фе я думав, що ти вже залишив мене.
- Я теж так думав.
Вони ще довго йшли мовчки.
- Ось Франка.
- Допоможи мені знайти будинок.
- Так у мене години в обріз
- Я десять доларів тобі за це дам. – Говорив чоловік - розумієш я п'яний, місто не знаю, як я знайду будинок. Допоможи я ж п'яний.
- Та мені гроші не потрібні, не в цьому річ, але допоможу.
Вони йшли і дивилися на будинки.
- 156 значить туди – показуючи рукою проказав Роман.
Моя голова тихо спустилася на стіл. Так це не дуже добре, але все таки це перші мої спроби викласти свої думки буквами на чистому папері. Хоч і не вдалі, але краще падати підніматись, і далі йти чим стояти на місці, і спостерігати, як життя піском стікає поміж твоїх пальців на землю. Я потім допишу і дам прочитати своєму другому я. Може йому це більше сподобається… Почувся тихий мелодійний спів – «Эй, судьба моя, Чем порадуешь меня?» - прийшла sms.
Ty ne maew bazannja pity na dekilka dniv vidpo4yty u gory? Com4yk;
Я задумався. Можливо це піде мені на краще. Відпочинок ніколи ще не зашкоджував людині. Потрібно, щось відписати, але так ліньки…
Pryvityk Sone4ko; zvisno bazannja je, a koly I kudy? Wo porobljajew? Meni bez tebe duze sumno; ja sku4yv. Nizno ciluju v nosyk moje sonne Levenjatko;
Тепер залишилось почекати відповідь. Звісно я час знайду і піду в гори. Я піду заради неї…
7 lypnja; na 4ornogoru; ja tez za toboju sku4yla. Nizno nizno ciluju I obnimaju; bazaju tobi puhnastyh sniv; com4yc;
- Ось ваш будинок.
- Спасибі – Потискуючи руки, проказав чоловік – Пішли, вип'ємо по сто.
- Та ні, не хочу.
- Ти що зневажаєш ветерана?
- Ви ветеран?
- Так – Гордо випнувши груди, промовив чоловік – Я офіцер в запасі. Служив в Чечні в спец загоні Скорпіони! Знаєш удар по вухах долонями і ребром по шиї? Все бляху привезли. Якщо будуть якісь проблеми, дзвони по 37-28-01 і ми приїдемо. А ти запитай - на вас Боїнг падав? Ось зараз впаде. А ми приїдемо, і я скажу – Привезли бляху куди вантажити? І ляск по вухах, так що кров хлине з носа.
Знаєш, я вбивав, там на війні. Жінки ридали – не вбивай заради аллаха, не вбивай! Дітей! а я їм. - А я в аллаха не вірю, я в Бога вірю! Ножем по горлу. Ось так. А кров яскраво-червона така тепла що навіть димиться. І в Повітрі повисав Густий аромат. Кров текла по шиї по одягу по руках і по ногах. Знаєш я до тепер не можу відмити від тієї крові свої долоні.
ПОДИВИСь! КРОВ! КРОВ! НА РУКАХ КРОВ!!!
Кричав розмахуючи руками офіцер.
Не відмиваються навіть бензином і кислотою. Кров всюди на руках. Дитяча кров плаче і стікає в душу розжареним залізом. Я на руках бачу перерізану ножем шию. Я не ДИВЛЮСЯ В ДЗЕРКАЛА Я ТАМ БАЧУ Потухлі ОЧІ МАТЕРІВ А в чашці З КАВОЮ очі вБИТИХ МНОЮ ДІТЕЙ. по МОЇХ СТОПах ХОДИТЬ ДИЯВОЛ, АБО Я ПіШов ПО його, АЛЕ МЕНІ БОЛЯЧЕ. Я не МОЖУ ЗАКРиТи ОЧІ, тому що ЖИРНИМи ПЛЯМАМИ КРОВ ЗАЛАЗиТь ПІД Повіки випікаючи мої стомлені ОЧІ. ІРЖАВА ТУША КОЛИШЕТЬСЯ НА гілках СТАРОГО ДУБА І КРиЧИТь- я не ВІРЮ В АЛЛАХА А В БОГА. АЛЕ ЧИ це БОГ? Я БОЮСЯ СПАТИ. В ночі До МЕНЕ ПРИХОДЯТЬ УБИТІ МНОЮ, І ОБСІДАЮТЬ колом, І починають ГРАти В ПОКЕР. ГРАЮТЬ НА МОЮ ДУШУ.
Кров, дитячий плач немов ваговоз біжить і тягне каламутне моє тіло по дорозі з гірського асфальту. Все рухається, уповільнюючи хід. Все стікає по руках немов Янтарна кров. Я боюся спати і тому я багато п'ю. Я вопше до війни не пив, але після покеру почав горілочку ковтати.
Кров горить тече піниться душить водовертю спогадів по шкірі. Кров від слідів від трупів від духів смерті. Тобі це не зрозуміти.
- Кров! Дивися! Бачиш? – кричав чоловік, протираючи очі руками. – А на плечі горить пекельним полум'ям тату скорпіона. Це він у всьому винен, всі винні! Всі! Що кров не змивається. Знаєш мені сниться тільки закрию очі. Жінка несе на підносі смаженого синочка з яблуками і кружалами лимона, в очах зелені оливки, а в роті пастернак. Кров тече з носа, а в мами на шиї кривава лінія.
- Їж хороший, їж. – шепотіла вовчою мовою жінка.
- Виходить ти віриш у Бога? – питає дитя випльовуючи мені в лице перепрілий пастернак і грудочки крові.
-НА! ЇЖ! – І КИДАЄ, СТАВЛЯЧИ ТІЛО ДИТИНИ.
- ВІРИШ! ВІРИШ! ВБИВАЄШ! – А КРОВ ГУСТІЄ І СКаПУЄ З РАНИ, НЕМОВ З РОЗБИТОГО ГРАНАТА. ЛІЗЕ МЕНІ В ШИЮ, В ДУШУ, Я ПОТОПАЮ В ДИТЯЧІЙ КРОВІ! КРОВ ЗАКИПАЄ В ЛЕГЕНЯХ. Я ЧУЮ СМЕРТЬ. ВОНА БІЛЯ МЕНЕ ТАК БЛИЗЬКО, ЩО Я ЧУЮ ЇЇ ЗАПАХ З РОТА. ЗАПАХ ПЕКЛА І БАГАТЬ. ВОНА чіпає мене за плече і німими губами шепоче – пішли.
Я прокидаюся і бачу свою дружину, яка стоїть в тапочках з чорної смоли. Водорості звисають довгими пасмами з голови, а у вухах сріблясті черепашки. Я бачу дружину, п'ять років тому що втопилась в болотах біля Москви. Москва місто проклятих їх прокляли в унісон мільйони померлих в Чечні, В ЗЕМНОМУ Пеклі! Вона п'є кров дітей, і їсть м'ясо матерів, яких на вертели самі, і підсмажили, при трусивши кропом, і петрушкою. це страшно! ЦЕ боляче! КРОВ І СМЕРТЬ! НА РУКАХ, НА ДУШІ, НА СЕРЦЯХ ВТОМЛЕНИХ Облич.
- Пішли - протягує вона мені руку з довгими пальцями, посинілими з часом і почорнілими нігтями. М'ясо відходить від кісток, і шкіра звисає личаками, немов одяг на дервіші. Я вмираю і прокидаюся в крові, яка стікає з мого носа, а в ногах стоїть Чорний і Білий Ангел.
- ще не пора. Ти будиш жити вічність. Ти хотів крові і в крові вмиратимеш, і воскресати меш, немов птах фенікс мучитись, як Прометей, і вмираючи, як смертний, Ти на землі випробуєш всі муки пекла, щоб в Аду провести всю свою вічність порізаний на шматки спогадів.
- Але це дурниці. Якщо б тільки кров відмивалася з долонь. Кров розумієш? Дістаю гроші – КРОВ, А Я ЦІ ГРОШІ ЗАРОБИВ Честю І ТІЛОМ В ЧЕЧНІ. ТИ не РОЗУМІЄШ. ЧЕЧНЯ ТУТ! БАЧИШ В СЕРЦІ В ГРУДЯХ. Я ВЖЕ не ЛЮДИНА. Я ніхто. Я без ЧЕЧНІ не можу, як і вона без мене. Я помру в ЧЕЧНІ серед трупів російських солдатів.
- Дивися! КРОВ! КРОВ! КРОВ! – КРИЧАВ ЧОЛОВІК, але Романа УЖЕ НЕ БУЛО.