Країна... Така дивна та незвична. Чудова... Вдома. Аеропорт. Батьківщина. тА наче знов у неволі! Чому? Важко...
Думки плутаються. Почуття більше не непокоять, лише розгубленість. Сама розгубленість та сум. Але ти ж вдома. Тому і сум...
Сумно та гірко за країну. Ось він культурний шок... Все інакше, все не таке. Дивишся на звичні речі зовсім по-іншому і так сумно. І до болю хочеться назад... Отакої...
Де ж те сміливе „поцілую землю”. Як дощем змило...
Та що ж це я, годі. Паспортний контроль. Чемоданчики, любі мої, будь-ласка, я ж сподіваюся шо ви були на тому самому самольоті, що і я. Ну... хвилина, друга, нерви, нерви. Отакої... Перший пішов. Ну слава Богу. Вже хоч якась надія. В очікуванні на другий, бачу надпис-об’яву на стіні. Митний контроль, упс, шо ж робить. Так, ну зброя, наркотики (ото файно шо не хватило розуму маріхуану перти через кордон), антикваріат... , друковані видання... , аудіо - та відео матеріали... Ну все, попала, три в одному. Книжок зо 20 і всі антикваріат, та щей з бібліотечними штампами (нічо не подумайте – розпродаж!, нє ну шо я вже зовсім чи шо), та ще й відео з мультяшками для сестри. Капець. А он і другий чемоданчик. Ну шо, з Богом. Так, головне зробить якомога більш потєряний та привітний вираз обличчя, тіпа, а де тут вихід? Дайте пройти. І шо ви взагалі від мене хочете. А ось і він, омріяний вихід, ну... ше 10 кроків. І оно дядько з надписом митний контроль... Ну цей вже точно заміте... Так, дівчинко, посміхатись, тільки посміхатись... Ну невже, ну підфартило. Оно – вже чекають. Ой такі ж всі раді... Шо вобще.
Ну там машина, дорога, всі ці вєщі. І постійна пустота. Більш за все лякає надпис Кіровоградська область. Знову come back, ну за шо. Не хочу, хочу назад, назад. Та шо ж уже. Треба звикати. Ой, важко ж буде... (вписала б зітхання та не мо...)
Ну блін, ну як завжди. Казала ж, як людям, не чіпайте нічого в кімнаті. Хо приїхати і шоб все як було, так і було. Нє, ну як на зло. А ти здогадайся тепер шо де лежить. Ну вобщє...
вЗавтра в універ. Ну з Богом...
Душ, невже... Але ж знову ця ванна, ну чого все таке жлобське, ну чого??? Ну наче й нічо, але ж блін, не можу, капець. Ну нема слів і все, назад хочу-у-у.
І речі по всій кімнаті, та де ж їх понабиралось? І так половину викинула ще там, бо на валізі як не стрибала, вона ніяк не застібалась. Шоб тут тепер лад навести не з один тиждень все по місцям розкладати треба буде.
Ось воно і взавтра вже настало, як сніг на голову у сонячну погоду. Знову ті пари, ті прєподи. Ну треба ж познайомитися. Були в мене ше crazy спроби підготуватися на сьогодні, але то вже занадто. А шо занадто – то нездраво! А я ж свому здоров’ю не ворог. Нє, ну познайомилась з прєподами. А, забула ж сказать до речі, ну це тим, хто з „прєдісторієй” не знайомий. Була ж я ото влітку в Америці. І трошки з місяць і в універі пропустила. А вчуся я на четвертому курсі вже як ніяк! Рік відповідальний. Ну, отож, познайомилася я з ними. Не сказать шо вони від того в захваті були, та мені якось... ну як солов’ю...
Розмови, розмови. Сидиш як тормоз, сумуєш... І ніхто тебе не розуміє. Галас...як завжди... Чого? Незрозуміло. Як завжди. Сміх, радість, розмови, розмови, ні про що по суті. Ой, як же ж сумно і порожньо. І нікого ж немає, хто бачив все те, шо й ти, хто залишився назавжди по той бік океану, в іншому світі.
Скільки там 3,5 місяці, а наче ціле життя. Та той було окреме життя в житті. Ніяк не пов’язане з тим шо було і зовсім на нього не схоже. Інші люди, інші стосунки, все інше, а життя те саме – твоє. І всі згадки твої, і думки... І ніхто їх більше не знає і не зрозуміє... Сумно. А шо робить. Тре далі жить. Так само жить. Так само вже не вийде... На жаль, чи на краще не знаю. Та на краще полюбом. Все шо не робиться – все на краще – інакше й бути не може, інакше й сенсу не було б у всьому цьому. Нє ну а нашо жить, як все гірше і гірше, Все на краще , тре тільки в це вірить і робить все для того. Кожна подія має зміст в твоєму житті. Все шо не сталось робить тебе трошки іншим. То є досвід. А досвід – то є сила (особистий досвід).
Люди, знову ті самі. Обличчя, знайомі. Все набридло. Та як же ж? Кілька днів, це ж твій дім, твої друзі. Невже все так кардинально змінилося. Чому? Не розумію... Може не час. Забракло досвіду. Перший раз. Нічого не можу казать, бо перший раз то не досвід, нє ну досвід, але такий, що його нема з чим порівнять. Було б з чим може було б легше. Перший раз усе важко. Але там, де є перший крок – там і другий. НЕ було б першого, не було б і наступного. Не було юб тієї життєво дороги, яку ти пізнаєш сантиметр за сантиметром з кожним кроком.
Все досить. До зустрічі. Коли буду не знаю, та те шо повернусь, знаю точно.
Повернулась... А нашо. Та все ж для вас любі мої.
І життя знов завирувало. Будеш довго сумувать – не виживеш. А виживати треба. Поки що по іншому не можна. Дивно. Завжди здається, що там де тебе немає життя зупинилось і не має фарб. То омана. Воно вирує скрізь. У кожній країні, у кожному місті, в кожній квартирі, та хай йому... у кожній вентиляційній трубі (там ше й побільше життя ніж навколо!). І бувають такі моменти в житті, що наче час зупинився, але лише для тебе і ти стоїш неначебто на перехресті – а перехрестя, то є твій життєвий вибір, твій шлях – і ти стоїш і не можеш поворухнутися, а життя навколо йде далі, і люди метушаться, рухаються з неймовірною швидкістю, всі кудись спішать, а ти стоїш... Буває...
Так про шо це я, шо все почалося знову, уроки, універ, дім. Тупо і банально. Отаке життя. Хочеш вирватися з того кола банальщини, а тебе назад, наче на ціпку – життя... В кого не так – вітаю! А в кого не так?
Втомилась. Шоста пара – завершилась. Маршрутка. І в тій маршрутці ціле життя встигне промайнути. Ключі. Двері. Порядок. Дивно. Ніколи не могла, а тепер – порядок. Виявляється це так легко – просто класти все на свої місця. І все. І ше гірше стає від того. Хай йому грець... Як згадаєш де ти того навчилась і те, що туди тобі дороги вже немає... Ші-і-іт. Фігня повна, все фігня.
Розмови, ні про що. Дощ, навколо, в душі, і взагалі. Чого це я? Всі так кажуть, не ти одна. Та чого ж саме я? А того. Може від того стало легше, не знаю. Просто сказали мені шо Бог не дає випробувань тим, хто б не зміг їх подолати. Може й допомогло.
Тук-тук! Хто там? Любов. Отакої. Не чекала. Ну заходь раз прийшла. Нє ну ти конєшно вобше. Ти чого мене переслідуєш? А якщо чесно, знаєш, ти трохи нє в тєму. Та шо ж з тобой робить? Раніше не могла? Адреси не знала? Та годі тобі. Ой, мовчи краще. Не ятри душу... А я думала ти літати боїшся. А он як вийшло. Та все, забули. Чаю хочеш?
А ти змінилась. Раніше нічого такого. А зараз квіти, цукерки. Шо трапилось? Ростеш! Розумнице ти моя! А знаєш шо, залишайся у мене! Разом легше буде. Полюбом!
Все... все встало на свої місця. І той світ, в який тобі так хотілося повернутися вже здається просто маревом, казкою, занадто гарною казкою для тебе. Happy endи – то не для життя. Happy end – то просто історія не досказана до кінця.
20 жовтня... а час спливає. Це, мабуть, дуже страшно боятися старості у 19 років... А як ви думаєте?
Жовтень, листопад, грудень. А може повернутись? Шанс є...
Так що ж тримає? Розмова за чаєм...
Та ні, все ж не тільки ота розмова. Ціле життя тримає. Усі 19 років... Кожен день, кожен незабутній спогад, все тут. А там ніщо. Там твоя історія нікому не потрібна. Тут ти людина – там ніхто. Хоча навіщо ж я так кажу? Того „ніхто” ні разу за весь час не відчула. Збрехала. Патріотизм змусив. Дивно. Можливо хочеться знайти на нашій пропащій землі хоч дещицю переваг – не знаходиш – то й хапаєшся за все що можеш.
А взагалі-то, там не гірше і не краще. Там просто інакше. Ото, мабуть, і буде найкращий умовивід за весь цей час. Скрізь можна жити і скрізь може бути добре – тре тільки цього забажати усім серцем. Та все ж тут бачиш пожовтілу берізку восени і так хочеться до неї пригорнутися. Чуєш пісню рідною мовою і не помітно для самого себе підспівуєш. Йдеш по своєму місту і не хочеш його полишати. Але все то б не прийшло, якби не було з чим порівнять... І то правда.
Все... культурний шок пройшов... Тема вичерпала сама себе. Це вже інша історія з іншою назвою. А ця добігла свого кінця. Україна перемогла. На щастя, назва твору себе не виправдала, ну можливо не остаточно, все ж він був... хоча Ужу й нема... Минув... Як усе мина...
Моїй любій Україні присвячується...
Кіровоград, 2006