Білі люди.
Велика ріка несла свої води до мертвих берегів, а жовто-синє небо переливалось всіма кольорами веселки. Жадоба до життя, а може і до смерті пливла в золотому човні. Її краї черпали чорну воду і сині чайки літали над головою жадоби. А в далині виднілись старі покручені верби і чорні хрести. Повстання рабів. Їх розіпнули, як і кожного хто повставав проти імперії, проти освячених законів. Та вони сліпі, сліпі бо не мають жадоби.
Якщо її нема то і нема бажання боротись по немає жаги, жадоби до волі, до життя.
Та човен плив, і пливли люди їх мертві очі дивились у темні хмари, і мабуть жалкували про те, що підняли зброю проти богів. Та все вже позаду, і горби в крові, і долини в кістках. Чорні ворони летіли розрізуючи фіалкові небеса краями своїх крил і краплі небесної крові падали теплим дощем на обличчя розіпнутих людей. Хіба може померти той, що вже помирав? Ні. Він відчував свій поклик - поклик сатани бо і сам був сатаною...
Час пройшов залишивши в минулому спогади про хрести. Та я залишився…
Багато хто помирав та ніхто не помирав немов рукописи - відновлюючись в тій же самій іпостасі - іпостасі мертвого.
Час, як той пісок витікав із долонь на землю. Він стояв, як і всі мертві - напівпрозоро на прозорій поверхні нашого світу. Час, а що таке час? Може час це напівфабрикат не вареного сендвіча? Чи курка, яка стане кури-гриль?
Човен пристав до берега. Почорнівчі тополі та осокори були вишиті вицвілими зеленими нитками на яскраво-синіх небесах. Він виліз на піщаний берег і важко ступаючи по піску попрямував до хрестів. Що він хотів знайти на руїнах світів, та це другорядне, він хотів просто побачити хрести. Він любив дивитись на страти, на те, як люди розмовляють із смертю…
Хрест тау піднімався над землею. На ньому примостили людину яка була великою. Її сила розчиняла особистості наче цукор в чаї. А тепер його самого розіпнули на деревяних поверхнях. Він колись дав йому все, та все вбиває своєю температурою, зимою.
Він постояв біля нього.
- Ходи зі мною - промовила смерть.
І він пішов. Витяг цвяхи із мертвого тіла і пішов залишаючи відбиток на землі у вигляді сірої тіні - тінь у вигляді хреста. Його ноги обпікав гарячий пісок.
Гарячий бо він був вже холодним. Він пішов сіяти попіл на білий сніг і садити жовті троянди на високій голгофі…
Темні ворони летіли по небові пускаючи на землю білі пір’їни мертвих голубок. На них дивились іще живі обличчя мертвих рабів, які залишились помирати на деревяшках. Лише чорні тополі сміялися синіми вустами із двох нереальностей у напівпрозорих тілах, що пливли в човні, по річці Стікса.
… напівпрозорість.
Мертві свічки горіли чорним вогнем. Павуки сплітали сріблясті нитки над їх могилами. Вони спали і невідомий їм був страх.
Пилюка присипала їх тіла, що спочивали вже віками. Колись тут жили, колись тут світили і світло через вікно проникало у темряву.
Та темрява прийшла, немов та старша людина, закутана в барвисту хустку. Її кінці зависали у просторі неначе крила строкатих птиць.
Все, тут тихо і темно, лиш полум’я від свічки танцює чорними лебедями на старих стінах. Пахне отим запеклим світом і парафіном. Світом який ми так охоче забули, забули бо боїмось піддатись страху. Тінь постаті яка так нас хоче звести із дороги. Ілюзія. Ілюзіоніст.
«… та навколо була лише темрява» - це були останні рядки написані червоною фарбою потемнівшою із часом. Папір пожовтів і пустив золотисті корені у поверхню дерев’яного стола. Дійсно навколо була лиш темрява. Бо, що може породити темрява, як не себе подібну?
Тихо. Навколо немає нікого лише погорівши сліди на підлозі кажуть, що хтось таки тут був. Був, але пішов, пішов залишаючи на підлозі вогняні сліди.
Той світ прийшов, як вітер і, як ніч.
- Ходи до мене - кличу я і ти сам до мене прийшов, прийшов із темряви і тепер сидиш біля мене з потьмянілими очима. Що?
Я знаю, що ти давно помер, але я хочу, щоб цю книгу яку ти тепер пишеш під мою диктовку була написана твоєю рукою, мертвою рукою.
Я знаю, що ти давно помер, але і книга мертва. Кожен її аркуш просочений дитячою кров’ю і облизаний брудними язиками повій.
Я пішов залишаючи їх у трунах, залишаючи вогняні сліди за собою.
Я прийшов до них із пекла, як і ти мій мертвий буквописець, але за мною слідом прийшло пекло. Воно завжди за мною ходить облизуючи мене вогняними язиками.
- Ти колись розмовляв на мові полум’я? а вони розмовляли і полум’я їх спопелило. Прометей дав вам смертним вогонь. Вогонь який пожер ваші душі. Він розділив темряву на чорне і біле, а ви з’ївши плід з дерева побачили цю темряву.
…Ніжно цілую твої обвуглені плечі.
Темрява осіла стиха прикривши двері. Тієї ночі їй приснився дивний сон. Весь в білому він прийшов до неї. Волосся у нього було немов житні поля. Він лагідно на неї дивився синіми очима. Він їй щось говорив, але вона його не чула, і такий погляд у його очах дивися на неї, що аж губилась у ньому її душа. Та прийшов і інший весь у червоній сутані та волоссям немов житні поля, та очі були темні, а може і чорні.
- Ти хочеш летіти?
Почула вона його голос. Вона мовчки промовила «так» і так само мовчки полетіла. Вона летіла все вище і вище піднімаючись у небо.
Та щось посилилось у її душу. Щось таке мале, пухнасте і гризуче, що ми називаємо страхом…
…мовчання.
Маленький крик (парк) в стилі вернісажу. Тюльпанові дерева поскидали пожовтілі листя на яких Маленькі ельфи сівши на гілки грають осінні сонети. Осінь вся в помаранчах немов гейша спить п’яна під магонійов кимось оббльована.
- Чому ти так говориш про золоту осінь?
- А вона мені ніколи не подобалась, забагато жовтих кольорів, як для передсмертного колапсу. Немов раб, що втікає в пустині від бедуїнів.
- Інтересно. У тебе атиповий погляд на суббуденне.
- Можливо, але якби цього погляду в мене не було то і тебе не було б у цій суббуденності.
- Ти правий, що ж залишаю тебе сидіти у парку видуманого світу.
І він пішов його тінь бігла за ним сірим римським хрестом. А я сидів, і під бринькання ельфів закрив очі, і почав із обгорток від конфет будувати примарливі світи…
…примари.
Їх човен плив по тихій воді. В далечині розчинились римські хрести.
Вони обоє мовчали слідкуючи, як чайки літали над водою. Щось високе, і темне повисло між ними, і це важке, і темне не дозволяло їм між собою говорити.
… важке.
- Можна я заберу пляшку?
- Що? - відкривим очі не зрозумів де я.
- Пляшку можна я заберу.
Біля мене стояла старенька бабця із старенькою сумкою в якій співали порожні пляшки від пива.
- Звісно беріть. Вона мені не потрібна.
Бабця подякувала і забрала пляшку. Вона пішла до сусідньої лавочки на якій сиділа осінь і пила пиво. Вона вже встигла проснутись і помитись біля маленького фонтанчика - пісяющій мальчік. Творець фонтану видно мав хвору уяву про фонтани. Вона була не мов викинута коробка від взуття - нікому не потрібна навіть сама собі.
…творіння.
- Ти мертвий і тобі все одно, що ти пишеш. Пиши акуратніше, щоб це могли прочитати блукаючі у темряві. Пиши!
Вони грались із вогнем і вогонь до них прийшов.
… темрява.
Вона пила гірке пиво, на дорожче не хватило грошей. Вона останні копійки вигребла в долоні продавця із дірявих листопадів. Їй снилось, що вона знову може літати, та це був лише сон. Вона не пам’ятала себе, зовсім втратила себе на бутафоріях. Вона не розуміла де реальне, а де снігова баба. Хто вона? Лише обгортки від конфет і зрадливі вуста і все. Більше нічого не залишилось після форматування пом’яті.
Якась бабця стояла біля сусідньої лавочки і розмовляла… розмовляла сама із собою, а потім підібравши пусту пляшку попрямувала до неї. Вона стояла і чекала коли Осінь доп’є своє пиво. Вона не могла зрозуміти хто дав їй це ім’я і чи це дійсно її ім’я. Вона не могла, не знаходила на деякі питання відповідь, на багато питань не знаходила, мабуть вона не знала відповіді на всі запитання.
- Вам ще довго. - почула вона голос старої.
- Ще трохи - відповіла Осінь. Вона віддали б, і тепер пляшку, та тепер у неї не було грошей, і вона не знала коло знову буде пити пиво.
- Заховайте під отой кущ, якщо вам не важко - проказала стара бабця - я потім заберу.
- Добре - механічно відповіла Осінь.
Вона пила дешеве пиво і дивилась, як опадає на деревах жовте листя. Їй це подобалось так, і хотілось підбігти до дерева, і підкидувати в повітря жовте листя. Кружляти під ним, щоб вони дощем золота осипались на її оголені плечі та обличчя. Куди тепер? Піднявшись із лавочки думала Осінь. Для неї цей світ був чужим вона це відчувала всіма струнами свого тіла. Копкаючи опале листя вона йшла по мармуровій стежці. Просто йшла. Ба навіть самотньо повзла облизуючи кожен кусок мармуру ніжнорозовим язиком.
…самотність.
Вони припливли до палацу. Вони зійшли на землю і попростували до нього. Палац був побудований із дзеркал і мерзлоти.
- Куди ми припливли?
- Навіщо тобі це знати?
Вони зайшли у великий зал наповнений відбитками минулого. Він був вождем свого племені, але римляни називали його варваром, тупим і диким, а незнайомець зовсім не називав його. Він залишив його у просторій кімнаті де ліжком слугували куски зоряного неба. Лежати на небесах і не боятись, що ти впадеш у пустоту, що під тобою. Він не міг заснути, забагато речей яких він не міг зрозуміти. Там на хресті він думав, що помер, а тепер він і не знав, що думати. Під ним місяць заховався за хмари. Зорі немов оті далекі вогні його стану світили розчиняючи темряву своїми вогнями. Він чекав ранку і руками кожен півчас торкався свого ліжка. Він бажав закрити очі і прокинутись на хресті там він знав світ, а тут, тут ні.
…бажання.
Рука тремтіла у мерця. Він розпадався, перетворювався на пилюку. Та лиш повеління Фламуса тримало його на цьому світові. Він не бачив і не чув нічого крім голосу демона. Він був у вічній темноті.
…дороги.
Вона вийшла з парку. Місто не мов комікс відкривалося перед її поглядом. Не мов його хтось складав із конструктору. Місто їй було відоме і водночас невідоме. Таке враження, що вона вже колись блукала цими маленькими вуличками. Її уяву захоплювало кожна деталь будинків. Вона радувалась наче маленька дитинка кожному жовтому листкові які знаходила на тротуарі. Вона цілувала вустами мертві листки і танцювала перед вітринами магазинів. Прохожі дивились на неї наче на божевільну, а хтось навіть хрестився. Так спустилась ніч. Осінь на мості зустріла Ніч і та запропонувала їй піти випити чорної кави. Вони пішли темною вулицею про щось тихо розмовляючи. Осінь не могла зрозуміти звідки вона знає Ніч, але боялась про це її запитати. Так говоряче про малі речі вони дійшли до старенької кав’ярні. Осінь перша почула оксамитний запах жарених зерен арабіки. Він красиво одягнутий сидів біля дверей на сходах і курив дорогі сигарки.
- Привіт - привітався він із дівчатами. - як тобі Осінь подобаєтеся погода?
- Можна жити - сміючись відповіла Осінь.
- Ти Місяця не бачив? - запитала Ніч хлопця.
- Та він грає із Сонцем у більярд в сусідньому кафе.
- Не маєш бажання випити з нами чорної кави?
- Звісно маю, але пригощаю я.
- Гаразд.
Аромат встав і разом із дівчатами зайшов до кав’ярні. В кав’ярні було багато запахів. Знайшовши вільний столик вони всі троє сіли.
До них підійшла офіціантка.
- Що будете заказувати.
- Мені будь ласка поцілунок привида - відповіла Ніч.
- А мені по - іспанськи.
- І одну чорну перлину. - промовила Осінь.
- Ну, як у вас справи?
- Мені відшибло пам'ять - промовила Осінь.
- Як це? - хором запитали вони Осінь
- Та так, я розумію, що я тут колись була, що колись ми уже тут сиділи і вели таку ж саму розмову, але я не знаю вас і оце кафе, я сама не розумію себе.
- Ну це буває - відповів Аромат - дякую.
Офіціантка поставила на стіл їх заказ.
- О яка вкуснятина - зажмуривши очі Осінь пригубила каву.
Відкривши очі вона побачила, що сидить на землі в маленькому дворику. Листя нападало на її голову прикрашаючи волосся жовтими самоцвітами. Ніч, дуже темно, і холодно, і вона сама, зовсім сама, лише десь там далеко чути гавкіт псів. Вона заплакала. Вона така самотня у цім світі. Так все дістало. ЧОМУ?!!! Вона розриває руками своє обличчя, кров стікає по руках маленькими рубінами розчиняючись в темряві. Шкіра летить на землю. Навіщо їй обличчя яке вона не знає? Навіщо їй ім’я якщо вона не знає чи це її?
НАВІЩО!!!!!! Та лише глуха темрява, і вона у жовтому листі…
…пустота.
Ранком він прокинувся, а може він не засинав. Він бачив, як під ним ніч змінилась на день і сонце пробило темряву вогняними списами. Небо стікало кров’ю під ним і над ним. Він був куском неба, чи небо було його куском. Занадто складно, як на варвара. Спустившися у просторий зал він побачив розіпнутих мрій на стінах. Там він знайшов і свою мрію у розовій туніці. Він бажав так мало, лише мати багато дітей, мати стадо овець, і табун коней, щоб його жінка була найкрасивіша у світі а йог влади, щоб боялись, і схилялись в трепеті перед його шатром. Та мрія залишилась на стінах цього палацу розіпнутою собакою. Реальність міцно повстромляла цвяхи у її тіло. Він проходив біля мрій, і чув їх стогін наповнений відчаєм, і пустотою. Посередині залу горіло невеличке вогнище, а біля нього на столі стояла їда, і вино у мідному посуді. Незнайомця не було. Варвар думав, що він помер, але побачивши кусок ніжнозапеченого м’яса то зрозумів, що голод оживив його мертве тіло.
Незнайомець не з’являвся. Він блукав великим палацом і не міг зрозуміти навіщо його сюди привезли. Вечоріло і сидячи перед вогнем він побачив незнайомця.
- Ти хто? - запитав він незнайомця, який сів біля нього.
- Називай мене просто пустотою.
- Дивне ім’я.
- Чому дивне? Звичайне ім’я, як для мене.
- Навіщо ти привів мене сюди?
- Мені стало самотньо. - промовила Пустота і піднесла до нього келих наповнений солодким вином.
- Тоді скажи я живий чи помер, чи це мені марить висячи на хресті?
- Ми всі розіп’яті, лише по різному, хто на хресті, а хто на любові, когось розіпнули люди, когось думки. Одних прибивали цвяхами інших словами чи поцілунками. Якби ми не бажали та все одно від свого хреста не втечемо. Ми самі його собі створюємо, а потім він обростає образами, світами, поглядами і обрядами. Людина шукає свободу розпинаючи оту шукану і так бажану волю у буденності, а потім розвівши руки промовляє «свободи немає». А поряд воля стікає запеклими світами під ноги сліпих провидців. Ти пий, вина тут вистачить на декілька армагедонів.
Він уже не так боявся засинати на небі. Зірки своїм мерехкотінням заколисували його уяву. Наступного дня Пустота так і не прийшов. Самотньо сидячи над краєм свого ліжка звісивши ноги у пустоту варвар думав. Думав засинаючи над світом де він колись жив.
…світло.
Осінь прокинулась від холоду. Лице боліло і пекло. Вона важко підвелась на ноги і попрямувала в парк. Вона не скинула із себе листя, і кусочки пилу навіщо, як, і так вона була самотня у цьому світі.
Вогні ще не потухлих ліхтарів кидали на її постать бляклі промені світла. Світ спрощувався до кусочків розірваних аркушів, і де не де можна було побачити, що рука яка писала втомилась, і літери ставали більшими, і гублялися серед інших знаків. Хтось хто написав цей світ витер, або просто загубив її сутність, а що робити тепер їй? Їй яка випала із змісту твору? Вона не знала, як і не знала чому так любила жовте листя. Її оточувала відсутність пустоти і це було важко тому що пустотою була вона сама.
…безвихідь.
Він так тоді і просидів весь день. Самотньо споглядаючи, як там під ним люди помирають, і народжуються, будують замки, і вбивають один одного. Ранком він покинувся від ніжного дотику руки. Розплющивши свої очі він побачив біля себе богиню у чорній туніці.
- Ти хто? - заспаним голосом промовив варвар.
- Пустота. - відповіла жінка і встала із його ліжка.
- А, а а ти хіба не мужчина?
- А хто знає, як виглядає пустота? Я цілу ніч сиділа біля тебе і гладила твоє чорне волосся, а ти мене не бачив. Я чула, як ти мене кликав, я чула твою самотність, твою безвихідь і прийшла до тебе, та ти мене не побачив.
Вона залишила його сидіти на краю світу у повній відсутності пустоти
…відсутність пустоти.
Вона знову сиділа на тій самій лавочці, як і тоді закривши очі руками.
…холодні відчуття.
Він до них прийшов коли вони спали, вони навіть не зрозуміли, що сталося, просто він прийшов і все. Для них життя закінчилось у полум’ї, а він, що колись із ним говорив і називав його своїм богом тепер сидить мертвим за старим столом у замку єпископа і пише книгу під диктовку Фламуса. Він прийшов і спалив усю його сім’ю. Чому? я його про це не питаю.
…вогонь.
Вони грались із вогнем і вогонь до них прийшов.
…гра
Вона прийшла до нього коли він сидів за столом і пив вино. Йому було не звично сидіти за столом. Він був вільним, вільним у степу де вітер скаче разом із тобою і співає тобі пісні, а тепер, а тепер він у полоні пустоти.
Вони сиділи мовчки думали. Він зрозумів, що пустота для кожного різна. Для когось вона солодка, наче мед, а для когось найбільша кара. Вона так і пішла не промовивши ні слова. Що для нього була пустота? Він думав…
…думки.
Осінь плакала і сльози падаючи на землю перетворюювались на маленькі кристали льоду. Вона йшла набережною відчуваючи пустоту. Світ наче закінчувався для неї. Її ставало все менше на площинах цього світу. Вона була зайва і головне вона це знала. Рубці покривали її ніжне обличчя, а помаранчиве волосся вицвітало під подихами холодного повітря. Вона піднімала руку, і бачила, як через тіло просвічується сонце, і білі хмари вона розчинялась у підсвідомостях реального.
…відчуття.
Він спустився і побачив пустоту. Вона сиділа на підлозі перед великим каміном. Дрова із білої берези яскраво горіли на чорнім полотні підсвідомого.
- Привіт. - Промовив варвар сідаючи біля неї. - я сумував за тобою. Пробач, що я тоді тебе не побачив. Не знаю. Я бажав тебе побачити, а чому не побачив - не знаю…
- Ти в цьому не винний., просто мене по різному бачать. Для когось я стара і чорна, а для когось найкрасивіше, що вони бачили.
- Я в тебе закохався - тихо промовив підкидаючи дрова у вогонь варвар.
- Ти не знаєш хто я.
- Ти сама красивіша жінка яку будь-коли я бачив на світі. Я варвар і не можу висловлюватись так , як греки чи етруски. я просто можу промовити - я тебе люблю і не хай боги будуть мені у цьому свідками.
- Я не жінка і не чоловік. Я не маю стать - я пустота. Ти в мені бачиш жінку, а інші бачать смерть. Ти і сам не знав хто я.
- Мені все одно. Я розумію те, що бачу, а бачу я тепер богиню і цю богиню я люблю всім своїм грубим серцем.
Він її обняв і притулив до своїх пліч. Вона мовчала мовчав він. Йому не потрібно було більшого щастя, як відчувати біля себе пустоту…
… щастя.
Біля неї пройшла жінка із білим обличчям. У неї був такий самий погляд на цей світ, як, і колись в Осені. Світ для неї був таким загадковим, і багатоколірним, а тепер він спростився до двох відтінків - сірого, і буденного. Від неї вже мало залишилось на цьому світі. Від жінки із білим волоссям віяло холодом і чистотою. Вона лежала на мармурових плитах і дивилась блакитними очима на синє небо по якому плавали білі хмари. Жінка пройщла повз неї навіть не звернувши на неї свого погляду. Вона знала, що зникає, не помирає, а просто зникає, щоб потім колись знову повернутись у цей світ. Людина із березовим віником підмела залишки Осені і викинула на кузов вантажівки, щоб потім її вивезли на великий смітник суспільства…
… залишки.
Пустота залишила його на самоті. Він плакав, але пішов її шукати наче те світло в кінці тунелю…
Темрява і глухота. Чути, як капає вода в тунелі. Він сам, сам у цій відсутності пустоти, під землею шукає світло-пустоту. Так важко шукати в темряві світло, а чи воно тут Є? хто це знає? Я не знаю. Тук-тук-тук. Стукає серце заховане у грудях. Мені самотньо, важко, земля така холодна і тверда. Тунель довгий, як і саме життя, а може і довше. Чути, як миші бігають у темряві. Вітер свистить десь там на поверхні. Не вже стільки там темряви? Я хочу побачити світло. Що краще? Бажав волі та здобув хрест. Думав, що коли помру то буду вільний, та ні я раб пустоти. Безвихідь долі, у самій безвиході.
…світло.
Я йшов пустинною вулицею реального світу і думав про свій твір. Біля мене виросли великі сосни старі і чорні. Звідки вони тут взялися. Підійшов до білої зебри. Вона зірвалась із місця і поскакала по вулиці вибиваючи підковами іскри із асфальту.
- Що здивував? - почув я біля свого вуха.
Біля мене стояв на двох ногах розовий крокодил який тримав у руці шнурок на якому була прив’язана повітряна кулька у вигляді Вінні - пуха.
Все падало великими яблуками на чорний асфальт. Люди садили на асфальті помідори і жовті троянди. Жінки народжували на асфальті синтетичних дітей, а дівчата кохались на чорних дорогах. У будинків їхали дахи і всі ходили на голові.
Втікаю від усього цього. Я розумію, що моя фантазія вилізла на поверхню сірих півкуль і у вигляді розових крокодилів заплутала мою підсвідомість.
- Кінець світу!!! - кричала людина у чорному розмахуючи хрестом у руці.
- Втікай. - шепотіли риби плаваючи у повітрі.
- Ви ще користуєтесь аріелем? Тоді ми йдемо до вас. - кричало обличчя із рекламного щита.
- Ми кращі. - пускаючи дим кричали цигарки.
Дівчата танцювали стриптиз на битому склі. А на качелях цілувались маленькі хлопчики. Втікаю. Куди? Всюди темнота.
- Де моє обличчя? - сидячи на сходах плакала Осінь. Все її обличчя було у крові.
- Ти не бачив світла? - запитав мене чоловік доби римської імперії.- копаю, копаю оцю гору, а світло так і не находжу.
- ОБЛИШТЕ МЕНЕ!!! - кричу надриваю голос і рву весь видимий світ на дрібні кусочки.
Скоро, скоро поки не прийшли білі люди, обмурувати себе цеглою. Створити свій маленький замок, який буде не доступний нікому. Я читаю аркуші цього світу і бачу, що це вже не мій почерк. Хтось вирішив за мене поміняти кінцівку цього твору. Я автор і я вирішую кому жити, а кому померти! Та треба ще будувати стіни, щоб не змогли до мене дістатись люди у білому.
… напівпрозорість, Ніжно цілую твої обвуглені плечі, мовчання, примари, важке, творіння, темрява, самотність, бажання, дороги, пустота, світло, безвихідь, відсутність пустоти, холодні відчуття, вогонь, гра, думки, відчуття, щастя, залишки, світло.
Нічого. Нічого немає лише кусочки картинок у форматі jpeg.
Фламус постукуючи паличкою по пустоті підійшов до мене. Глянув мені в очі своїми пустотами і посміхнувшись залишив мене сидіти на лавочці у парку пускаючи слину із рота і тупо дивитись у пустоту.
Підійшла жінка в білому і взявши мене під руку повела в середину білої будівлі у білу кімнату…
Все таки не встиг обмуруватись і люди в білому розгромивши мій замок із річкового піску повели у білі кімнати. Не люблю білий колір він спростовує і так спростований мій погляд на життя. Занадто багато білого, як для мене навіть видно відбитки пальців, що я залишив на аркушах білого паперу.
А жінки в білому розмовляли про своє життя із такою інтонацією та захопленням наче і справді вони живуть на цьому світі. Якби я не писав цього твору то, і сам би на мить, а може, і на більше увірував у їхнє життя.
Він стояв і посміхався слухаючи розмову двох жінок в білому. Він боявся залишитись на самоті. До нього знову прийдуть розові крокодилі, і будуть кусати його сни, а там у кутку сидіти буде із обтертою шкірою на обличчі Осінь, і буде просити , щоб він повернув їй пам'ять. Та він нічого ні від кого не брав. Шкода, що до нього не приходить смерть він так любив із нею розмовляти та навколо була лише темрява…
Ужогород
Листопад
2006.