Голуби, це хто? – це літаючі голландці, пернаті кораблі, що небо розрізають своїми крилами, але, що там, в далечині, де хвилі хмарами біжать за летючими голландцями.
Може і мені взяти крила і полетіти, не розбираючи куди, просто летіти, відірватись від земного, від буденного?
Як їм добре, цим птахам, вони є вільні, не зв’язані землею, вільні, вільні, вільні.
А що людині є на заваді до волі?..
Сама людина…
Там у кімнаті спить моя донька, їй лише сім років, у неї все ще попереду - і оманлива воля, і замкнуте повітря, і клітка.
Хтось хоче літати, хтось… ходити … ,а ,хтось - жити…
А мені багато нетреба, лише підійти, і доторкнутись руками до її волосся, відчути
яке воно ніжне, шовковисте…,
але чому я це не можу зробити, що у мене стоїть на заваді?
- Я сам…
Я не можу погладити її обличчя, я не можу її обійняти і приголубити, я не можу виявити свої почуття, своє горе тому, що я Сильний.
Але, чи довго я так зможу прожити? Скільки я зможу прожити днів, щоб не торкнутися її… Скільки, Скільки зможу я себе стримувати?
Як добре літаючим голландцям, у них все є, є, є, є…!!!!!!!їм нічого! непотрібно! навіть руки…
А у мене нічого окрім душі немає.
А може, І її у мене уже немає?
Тоді що у мене Є?
- дружина красива, молода, кохана. Яку я останнім часом геть замучив.
- Теж не можу її приголубити, лагідно обійняти і пестити її тіло. Відчувати її під долонями, спікати пальці об її гарячу шкіру, лестити її волосся і ніжно проводити пальцем по вишневих вустах….
- Я не даю їй жити. Я і сам це розумію, але вона не хоче мене кинути
- Я їй потрібен, а чи потрібна вона мені?
- Мені вже нічого непотрібно…
- Я її обожнюю
- Дивно таке говорити, але я її так кохаю, що все зроблю, щоб вона пішла від мене, від мене пішла…
- У мене є дочка
- Маленька, гарненька як перший сніг, я її не хочу бачити, її образ приносить мені безмежну біль, нехай мене не бачить, нехай мене ненавидить. Це все добре.
Та добре це, чи ні…я не маю права судити…
Стояти, як свічка, над нею, коли вона мандрує у вісні і не доторкатись до неї…
- Коли ти останній раз доторкався до свого рідного дитяти?
- Рік, а може і два тому…
Але я зберіг ці декілька хвилин у своєму серці.
Скільки потрібно сили волі, щоб стільки часу не торкатися своєї дитини, я вам не можу передати словами. У мене сили волі не так багато вже і залишилося, щоб на таке витрачати.
Мені сила волі потрібна, щоб заставляти себе дихати, жити, любити…
Мені не потрібна сила волі, щоб не торкатися до її волосся – це просто я не можу, і я не торкнуся, НЕ МОЖУ!!
Я не можу - це як табу, на те, що я робити не маю права.
А може, і маю право, та робити не буду.
Навіщо мучити рідних, жінку, доньку?
У них своє життя – крилате…
А я, немов той камінь, висну у них на шиї…
Може, настав кінець пити їх молоду кров? Але я не можу інакше.Хіба що…
Взяти крила та полетіти далеко у тартар.
А як вони будуть без мене?
Думаю, що їм краще буде без мене
Кому легко жити, з таким, як Я, що лише біль приносить, що навіть не хоче ОБІЙНЯТИ?!!!
А небо таке синє, а може і справді полетіти? Я вже давно про це думав, там у хмарах стільки літає хмаринок.
Може це і є душі?...я лечу, а може я завжди літав, та колись втратив свої КРИЛА?
Закриті очі. А може їх відкрити? Ні, краще не відкривати – завжди боюсь реальності…
люди збіглися дивитись, всі хотіли побачити як виглядає розбитий, безрукий інвалід на шматкові сірого советского асфальту…
Ужгород.
Вересень
2005