Урок позакласнойi мови

Рустан
Урок поза класної мови.

Про це можна написати. Подумав і зробив.
На дворі було темно і віяло прохолодою. Зорі надто далеко, їх не дістати, але так хочеться. Душа романтика, а їсти хочеться.









Почався новий день, і потрібно було йти в школу. Біля старих верб люди говорили, що живуть відьми. Але хто в наш час вірить у такі вигадки? Ви праві - їх багато.
Отож, я пішов, в школі було нудно і важко було слухати молоду викладачку. Яке мені діло, чому Блок писав вірші? Мені краще піти в ліс, погратись з лісовими ельфами у війни.

Я лежав, присипаний холодним камінням, і наді мною літають кажани. Я чую запах крові, мабуть десь поранився, коли падав. Важко дихати, підсвідомість сидить у кутку біля каміна і читає пригоди гулівера. Я хочу їй, щось сказати, але замість слів вилітають чорні мухи.
- Це занадто! – крикнув в розпачі розум. – я теж хочу трохи відпочити!
Його я можу зрозуміти, а от логіці за те, що пішла грати у карти із необачністю, оце вже ні! Мені і так важко лежати під каміннями, а вони ще тут вечори та симпозіуми проводять! Я помираю!
- Я помираю! – і розумію, що я сиджу за партою, і всі дивляться на мене з відкритим ротом.

Це було давно, мені тепер уже біля двадцяти, але я і далі боюсь спати на уроках…

Колись я вмів літати, та одного разу розбився об скелі, тепер на пів живим птахом повзаю по клітці. Мене підібрав Василько, і після болючих процедур запхав у пазуху. Через декілька днів я оклигав, але літати уже не міг. Назавжди прикутим до землі жити виявилось важко. Я вночі літаю. Ніколи не думав, що найбільшим моїм бажанням буде літати. Я втратив свої крила, як і колись давно люди.
Я сидячи у клітці почув дивну казку. Ніби десь там у далечині живуть птахи, які ніколи не вміли літати. Мабуть їм дуже важко. Вони нас не розуміють, подумав я, або навіть засуджують. Як ми пернаті і наповнені паразитами осмілились порушити чистоту небокрил?! Тло святості і недоторканості! Ми не птахи! Ми осквернителі духовності!
Вони не відчували ту свободу, коли тобі вітер заплітає кучері, а промені світла лоскочуть дух. Найбільша у світі свобода! Свобода польоту! Воля у самій волі думок!
Я часто літав поряд Ангелів. Багато людей вірять у НЛО чи бабая, а Янголів ні. Мені, птахові, їх важко зрозуміти. Як можна не вірити у те, що бачиш? А може вони поряд із втратою крил втратили здатність бачити досконале?
У них білосніжні крила зіткані із мережива любові і чистоти. Від них віє прохолодою і спокоєм, який наповнює тебе наче повітря. Вони небесні Граалі. Занадто чисті для людських очей і тому мабуть вони їх і не бачать. Я часто сидячи у них на плечі говорив з ними про життя і про смерть. Що буде потім і, чи буде все-таки далі? Мене завжди були раді слухати, і тепер сидячи у кімнаті я думаю, а все-таки чого мені більше не вистачає – польотів, чи Ангелів?

Я любив старі верби. Лазити по них і в ночі лякати каркотінням старих людей, які проходили поряд. Але одного разу до мене прийшла мертва сусідка, і попросила закурити, я звісно дав, і вона примостилась біля мене. Від неї віяло смерттю. Такого холоду я ще ніколи не відчував.
- Ну, як вам тетко живеться на тому світові?
- Та погано. - випускаючи дим із рота відповіла мертва. – знаєш, як люди кажуть « та Бог простить», от і я, так думала, і додумалась, до того, що, і померла, а так ,і не висповідалась.
- Та ви тетко тепер де будите, у пеклі?
- Боронь Боже від такого! - аж поперхнулась бабка. – Я ще не туди і не сюди.
- Як то так?
- СУда ще не було – тихо додала стара. – а ще маєш сигарок? Бо так хочеться, а на тому світові чорти самі курять, а нам не дають.
- Беріть - і подаю мертвій ще майже цілу пачку пріми червоної.
-Дякую – проказала бабця - як бим мала сльози, то б розплакалась за твою доброту, так хочеться пораз поговорити із людьми, а вони всі втікають кричачи «цураха» і хрестяться.
-А ви приходьте до верби, я тут частенько сиджу.
- Дякую тобі! Ти хороший хлопчик, лиш молися Богу за себи, і як не буде важко, то помолися і за мене, бо мої рідні приходять свічку палити та вона не тим світлом світить, вона горить для живих, а мені темно.
- Я помолюсь, обов’язково – тихо кажу у слід старій – і свічку запалю, Для вас, а не для живих.

Вона ще декілька раз приходила, а потім я переїхав жити до міста, і ми від тоді більше не бачились.

Мені було нудно вечорами, і я зрозумів, що найкращим товариством можуть бути лише мертві.
Я міг годинами сидіти на чиїсь могилі і грати у шахмати із доцентом астрономії. Він помер у сімдесяті і довго не міг повірити, що СРСР розпалося. Він так спорився зі мною, що в сусідньому гробу не витримали і великим гранітним хрестом колишній спортсмен – штангіст ударив доцента по голові, що аж проломився череп.
Після отакої оказії ми розмовляли на тон нижче. Я приносив йому свої завдання і доцент з великим задоволенням мені їх розв’язував.
Одного разу я прийшов невдоволений, нервовоневрівноважений.
- Що сталося? – спитав мене доцент розкладаючи фігури на дошку
- Та у мене завтра іспит і професор пообіцяв?, що я не здам. – відповів я йому.
- А що за предмет? – спитав простягаючи кулаки старий, - вибирай.
- Твердотільна електроніка. – промовив я показуючи на правий.
- У тебе чорні. – промовив доцент – на долоні і справді лежав чорний пішак. – а хто викладає?
- Та старий, як пень Сучковський.- промовив я – ваш хід.
- О, та Я цього кадра добри знаю, він у мене здав за сьомим разом залік з Астрофізики – я через три ходи тобі ставлю слоном мат.
- А, що я можу зробити? –задумливо думав я
- Я з ним поговорю, нагадаю йому про старе. –промовив доцент розкладаючи заново фігури.

Якось він одного разу за пляшкою Львівського сказав « дивись на цю дошку, вона наче наше життя у чорно-білі квадрати, і за кожен квадрат волі ми платимо своїми фігурами, не залежно якого вони кольору – чорного, чи білого, за все потрібно битись, битись зі смертю», « а хтось переміг у шахмати смерть?»питаю я у відповідь на доцентову філософію, «так! Але це була не «людина»», «а хто?», «Христос, він поставив смерті мат самою смертю і виграв вічне життя.» отака філософія мертвого доцента.
А бачили б ви обличчя Сучковського на екзамені, коли я сів відповідати. Його найперше питання було « А звідки ви знаєте Світличного Панаса Мирославовича?» і моя відповідь « та я випадково зустрівся з ним на цвинтарі. Він якраз вилазив із своєї могили, і після цього ми кожної неділі до ранку п’ємо пиво, і граємо у шахмати» він поставив мені нізащо п’ятірку. Доцент потім розказував, що так налякав бідного, що той аж обкакався у ліжку.
Так я вчився і відпочивав на кладовищі. А під кінець травня я познайомився із потопленою. Мені її поміж всіх знайомих було найбільш шкода. Вона весь час плакала і просила, щоб її поховав священик. Доцент лише скрушно хитав головою.
За нею прийшов сам Сатана. Я опирався, як міг навіть вирвав хреста з якоїсь могили, і затуливши дівчину собою відмахувався від Сатани, а він реготав із мене, але, і не підходив. Його остання фраза була - « вона сама прийшла до мене, і я її не просив топитись, що вибачай вона моя», і шістьма блискавками кинув мені в обличчя.
Прокидаюсь, а я лежу в домовині, і наді мною сидить доцент, і мастить моє лице кремом проти сонячних опіків. Сліди на обличчі ще місяць не сходили. А очі після цього довго боліли. Я навіть почав носити окуляри, щоб краще бачити.

Занадто багато часу для роздумів. Коли у тебе територія 50х50, а світ здається, що ось-ось впаде на тебе своєю недосяжністю. Деколи пригадуються оті північно-далекі країни, де ти колись жив. Африканські савани, це все наче не ти прожив. Загубити все і при цьому жити - найбільша кара, яку коли небудь видумовували на цій землі. Що таке жити? Чим воно відрізняється від існування? Топографічна смерть, так бим я охарактеризував свій стан. Коли ти багато, що мав, а воно спростилося до бляклих малюнків на сірій речовині великих півкуль головного мозку. Тепер я існую, і довго ще буду продовжувати цей процес. Краще існувати, чим померти. Хоча Янголи і казали мені, що там після смерті, але все-таки я всіма кігтями тримаюся за свій світ розміром 50х50 сантиметрів.

Прийшло літо, і я вирушив на море. Я ніколи його не бачив і думав, що воно не привітне. Я зрозумів, що все життя хотів бути мареністом. Море заколисало мою душу не вгамованим спокоєм. Там на ізумрудних крилах моє тіло літало у просторі часу, і не досяжне небо поміщалося в моїх долонях немов маленька рибка. Сонце пірнало разом зі мною в глибінь невідомого, яке прохолодою огортало наші розжарені тіла. Я розчинявся у хвилях, і хвилі розчинялися в мені. Такого зі мною ще не траплялося. Цілими вечорами я із русалками сиділи на мокрому піскові і оповідали історії зі свого життя. Мені подобалось їхнє життя. Гуляти у червоних водоростях і збирати морські корали. Купатись у перлах і спати в золотому піску.

Мене врятував доцент, якесь не вгамоване бажання поговорити зі мною привело його того вечора на берег чорного моря. Я тонув, а точніше казати йшов жити до русалок. Весь посинівший я лежав на піску. І наді мною доцент сперечався з моєю душею. Врешті-решт переміг доцент, і я відкрив очі. Він обізвав мене бовдуром, якого мало не забрав до себе сатана. Він не говорив зі мною ніколи про своє життя. Завжди говорячи «цінуй те, що маєш і не побивайся за тим чого в тебе немає», але після того випадку він вирішив зі мною провести повчальну бесіду.
« Я тобі розкажу урок позакласної мови, ти спитаєшся, чому позакласної, елементарно Ватсон – ми ж знаходимось тепер з тобою не в класі, а на мокрому піску. Отож бо, я теж колись думав, що найрозумнішого від мене не має на світі, потім коли я помер і побачив Господа, то щиро в нього повірив. Я мав все: будинок в столиці, дачу в Карпатах, жінку і хорошу посаду. Я став академіком Академії наук СРСР і ректором Столичного університету. Життя було занадто прекрасне, і одного дня, не повіриш, йдучи з роботи чомусь не сів у тролейбус, а стояв, і дивився, як він від’їжджає від мене, і тут в нього врізається КАМАЗ. Казали, що всі померли. Я в трансі прийшов додому. Жінка щось теревенила і скиглила, що у ванні вигоріла лампочка, я не витерпів, і пішов у магазин, купив нову лампочку, і там, у ванні, коли закручував, мене вдарило чомусь струмом, і я помер… Спастись від автокатастрофи, щоб померти від якоїсь лампочки. Смерть фізика. Так можуть помирати лише фізики…
Вам колись траплялось таке відчуття, коли стирається границя між сном, і реальністю, між тим чого немає, і тим, що є…?
Сиджу на ліжку - біля мене двоє друзів. Ми нічо не курили і не пили, просто я не зміг відрізнити сон від реальності. Я хотів в туалет.
Какай тут – почув я голос. – ти ж; у параші.
У якій я параші, якщо сиджу на ліжку у себе в кімнаті? Як я можу бути тут, при цьому тут не бути? Я підвівся і вийшов з кімнати. Я жив у гуртожитку на третьому поверхові, а тут зразу широка вулиця із громадським WC в кінці. Навколо ліхтарі виривають із темноти клапті білизни і кидають мені просто в обличчя. Ріже очі, і я не відчуваю реальності. Ноги наче ватні, і в голові співають солов’ї. Я кричу, кличу доцента. Та тиша, навколо глуха, пристаркувата тиша, вона замотана у велику шерстяну хустку із вишитим зоряним небом. Спираючись на вужа, немов на палицю пришкандибала до мене. Її очі, кольору чорного квадрату, дивились у саму душу, проймаючи холодною теплотою, серце зірвалось на ноги і босоніж побігло кудись далеко, аж в самі п’ятки. За нею летіло тисяча мільйонів чорних воронів, таких, як у мене у клітці сидить із переламаними крилами… Страх перед нереальним, перед холодом який зігріває, виривав моє свідоме і кидав у бурхливі потічки розбурханої побаченим фантазії.
- У тебе є трохи хліба? – запитала вона мене і зграя мертвих кажанів повистрибували, немов зелені жаби, на дорогу.
Вони були химерні і страшні у своїй химерності. Їх скривлені крила розкривалися немов віяло гейш при кожному їх стрибкові. Сухе шурхотіння їхньої шкіри у засмагле повітря різало немов скальпель зіниці очей, моїх очей. Я впав на коліна і заплакав, бурштинові сльози потекли на чорний, розпечений, дорожній кришталь. Я ридав усіма струнами душі, всіма її кольорами. Я плакав…
А вона стояла дивлячись на мене безтілесними очима і простягаючи руку.
У мене не було хліба, і я вирвав кусок душі із серця, і простягнув бабці. Вона мовчки похитала головою і пішла повз мене, не взявши, що кровоточить кусок душі. Я так, і залишився стояти посеред невгамовної ночі на колінах із простягнутою рукою, і куском закривавленої душі.
Я завив немов вовк. Наче монстр буденності вирвався на світ. Я підвівся, повитирав обсмалене сльозами лице і пішов у ніч. Я йшов, поки не дійшов до WC. WC стояло на краю світа. Після нього нічого вже не було. Я не міг це назвати урвищем чи кінцем, це була стопроцентна пустота. Пустота у пустоті. Нереальне ніщо …
Я сів і мовчав. Я чув, як скребуться каплі морока у дверці WC. Я це відчував і мені ставало від цього погано. Я хотів звідси піти, але боявся вийти, відкрити двері. Я лише тепер зрозумів, що загубився у власній видумці. Я не пам’ятав, звідки, я прийшов і взагалі, чи я приходив сюди, чи це саме прийшло до мене. Постукало у закриті двері розуму і у вигляді доцента зайшло до кімнати, до душі. Мене розіп’яли у нереальності самим реальним методом. Просто, і надійно…
Занадто надійно…
Через щілину я бачу, що до WC підійшли: їх троє – дві красиві барбі і хлопець. Її довго-чорне волосся я бачу кусками немов мозаїка, або старий вітраж. Вона красива і хлопець з нею не байдуже говорить. Друга присіла. Її обличчя я не бачу тільки, кусок апетитно засмаглої спини і фрагмент чорних трусиків, що вилізли із під джинсів. Вона красива я це відчув. А хлопця я не бачив. Не бачив, як і тіло тої чорнявої. Вона кудись пішла, і хлопець присів до другої, із невідомим обличчям, і я зрозумів, що вони почали цілуватися.
Що, вміємо підглядати? – почув я біля себе дитячий голос.
Я повернувся на голос. Невже це не сон!!!!! Я привик і не боявся мерців, закричав наче козак, якого поклали турки на палю. Я кричав і світ закричав у відповідь. Біля мене стояв недорозвинутий ембріон дитини, весь у фекаліях і крові. Його очі були наповнені відчуттям непотрібності і у них була повна відсутність любові. Як таке мале створіння, безгрішне, могло мати стільки зла в очах. Його було більше, навіть болі, якої у нього було, немов зібрати біль всіх жителів Хіросіми і Нагасакі. Скільки треба мати серця, щоб таке зробити.
Я кричав. Я бачив, як хлопець і дівчата втекли кудись, куди я вже бачити не міг. Я теж вибіг. Ноги самі мене несли по поверхнях цього світу видуманої реальності, кричущої очима ембріона, я впав і рвав руками простір під собою. Він падав далеко за моєю спиною шматками глини і пожовтілої трави. Я вирубався, як мобільний телефон, і моє я, навіть не попередило, що я розрядився…
Прокинувся, сидячи на березі і тримаючи вудочку в руках. Я рибалив, а від попереднього видуманого і слід не лишився.
Дивне якесь відчуття, що розправа над моєю свідомістю ще не закінчилась…вона тільки почала набирати обертів.
Почало клювати. Диво! Я витягав із води труп давно втопленої людини. Тіло встигло посиніти і покритись зеленими водоростями. Він згнивав у озерній каламуті. Гачок заціпився за обличчя потопленого. Потопленик витягнув гачок і виліз і з води.
- У тебе не буде трохи вати? - запитав він мене, сідаючи поряд.
Я дав йому вату і він приклав до рани на лиці.
- Хіба тобі боляче?
- Не дуже. Тоїсть не болить зовсім, але треба було з чогось почати розмову.
- І що з цього? Коли я повернусь до своєї реальності?
- Ніколи.
- Як то ніколи?
- А так, просте. Ніколи і все.
- Так не буває!
- Не кричи. Ми ж тобі завжди більше подобались ніж живі. От тепер ти у нашому світі. Що в цьому поганого?
- А все!!!! Я не мертвий!!! Ви мені подобались, але вас забагато, коли вас так багато, а живих мало, то вони мені більше почнуть подобатись! Відпустіть мене!!!
- Це нереально…
- А, що реальне у цій не реальності!!!!!!!!!
- Ти, і Я, і Ми…
- Але я не належу до вас, Я ЖИВИЙ!!!
- Ти так думаєш?
- ?
- Що мовчиш? Заціпило? Чи може тобі важко це усвідомити. Розумію я теж не зразу до цього прийшов. Ходив пустелею поміж пісками шукав себе і не находив. Навіть пробув у тибетському храмі три роки. Вони так високо будують свої храми, думаючи, що тим самим вони ближче стають до неба, до Бога, але це не так, вони з кожною молитвою занурюються все глибше і глибше, до моїх володінь. І в Китаї жив, там із правителями ми розпинали людей і будували храми із черепів людських. Я навіть колись жив із Самим Сталіним, граючи у шахмати. Його мама програла його душу мені. Та знаєш ти до цього звикнеш, як і багато тих, хто приходив до цього озера. Хочеш, повернутись назад?
- Так. Хочу?
- Всі думають, що я зло, але люди ще більш зліші. Вони самі мені поклоняються, і знаєш я можу дати все, окрім самого життя, окрім вічності, це не моя площина. І люди ніколи не просять, щось таке, що компенсувало б цінність душі хоча б частково, та вони просять смерті другим людям, сили, щоб вбивати, влади, щоб вбивати, грошей, щоб вбивати, велич, щоб вбивати. Людина від жадності своєї руйнує все, навіть Дух і душу. Вони у своїй сліпоті і боязні втратити владу навіть розіп’яли сильнішого від мене – Христа.
Я даю те, що вони просять і тим самим вони самі віддають себе мені. Я живу поки живе людина, поки є Тирани без влади і вожді без народу. Коли є тони слави і неміч перед реальним. Коли хоче бути володарем та сили вистачає лише повіситись на вербі, втекти пустивши все на самоплив. Я буду жити їх душами, як вони живуть моїми цвяхами. Я їх розпинаю їхніми ж гріхами, на їхньому ж хресті. Агресія у вирі садизму і самоневпевненості. Тихо мовчи. Я знаю, що ти думав, але ти сам колись зі мною боровся, сам захищав винність. А тепер іди…
Іди!!!!
І я пішов, пішов по хмарах, як дух і, як дух я розчинився у нереальності. Біля мене летів мій ворон, чорний немов смарагди, немов очі у потопленого, що зі мною говорив там на березі, на краю світу, у підніжжя пекла…
Я випав із вікна, як випадають душі із серця, як викидають любов коли приходить влада… я помер… але де я? …
Якщо я не
там і не тут, то де Я?…

Я?…


Великий Бичків
Липень
 2006.