Найкращий день

Як же я боялася того страшного першого вересня! У сьомий клас у нову школу! Я важко сходилась з дітьми, надто вже замкнута.
Вночі йшов дощ, наче небо плакало, бо ми йшли до школи. Цілих дев'ять місяців за партою, до наступного літа. Лежу, потім встаю і йду до вікна. Знову лягаю. Який же там клас? Чи не будуть вони до мене надто сурові і чи зможу я бодай у когось списати математику? Не маю жодного друга, нічого! Я хто ж класний керівник? чи справедлива? Моя уява малювала страшенні відповіді на ці питання – ніби діти справжні монстри, які мене не приймуть до колективу, ніби я стану у них улюбленою забавкою – посміховиськом! Моя дитяча уява була надто збентеженою для сну. Десь у чотири я таки підкорилася сну. Коли мене розбудив будильник, хотілося втекти з дому. Я відчувала нудоту. Дощ все ще йшов.
Важко запам'яталася дорога до школи у той день. Та добре запам'яталося те перше враження…
Я вже закінчила школу. Тепер прокидаючись щороку першого вересня страшенний смуток стукає до серця, так само як і той дощ, що йшов коли я вперше переступила поріг РВУФК.
Моїми однокласниками були найкращі у світі друзі. Я пам'ятаю і тих, хто став чудовими спортсменами і тих, хто серед стін класу знайшли одне одного, і красунь, і розумниць! Не було жодного дня без реготу! Дякую вам за це, милі однокласники, милий В-клас!!! Я ніколи вас не забуду! Ви подарували мені найкращі роки і найприємніші спогади. Та найбільше я пам'ятаю вас, тих, з ким доля мені подарувала шанс зустрітися – мої найкращі друзі. Не забуду жодного дня без тебе, котрий підкорює світ. Без тебе, котрій життя – прямолінійний кут без перешкод. Без тебе, шкільний веселунчику, якого я боялася до 11 класу. Без тебе, дотепнику, улюбленець вчителів!
Дякую вам! Давайте не забувати один одного ніколи!