Операция Людина з Фастова

На перехресті тисячоліть
І все ж таки, який особливий і чарівний місяць травень у Фастові. Іноді здається, що дощова осінь і затягнута зима прагнуть знищити український рослинний пейзаж. Та ось приходить весна. Комунальники починають збирати сміттєвий врожай, що ніби виростає з-під розталого снігу. Крокуючи вулицями, голосно чуєш, як з відкритих вікон проїжджаючих машин, спітнілі від сонячних променів водії, вигукують багатоповерхові матюки до адреси ремонтників асфальтового полотна. Вже ближче до квітня у повітрі з’являється багатоголосий гомін різноманітних пернатих та людської суєти районного масштабу. І ось приходить травень.
Отож, починаючи шкандибати від вулиці Героїв Танкістів, протягом Соборної аж до самого залізничного вокзалу, так нанюхаєшся цих ароматично-зволожених каштанових свічок, що розумієш, в’єтнамський бальзам „зірочка” просто дурниця.
В один із таких травневих деньочків, саме на початку нового тисячоліття, йшов собі центральною вулицею Сашко до компанії таких, як він сам, що полюбляли збиратися надвечір у одному з місцевих барчиків. Навіть назву своєму неформальному об’єднанню придумали „клуб голих”. Чому саме „голих”? – спитаєте ви. А тому, що після чисельного вливання „оболонського” пива і різноманітних „викруток” та „штопорів”, грайлива компашка полюбляла нічні купання в місцевих ставках в тому самому вигляді, як це робили наші язичеські предки в ніч на Івана Купала. І зовсім нічого поганого в цьому не було. Адже сексуальна революція в цей час, мабуть, була в самому розквіті. Навіть вусатий Вальдемар, зріла та розумна людина, незважаючи на присутність молоденьких дівчаток, сягав до води як шалений гіпопотам. Хапав декількох з них собі на плечі та влаштовував іподромні перегони під регіт та верещання дівочих сопілок. Тут навіть сам Чапаєв йому мав позаздрити, і за красиві природні вуса, і за плавучість його величезного тіла з пасажирками на „борту”.
Звичайно, відвідували цей літрбольний заклад й інші представники передової інтелігенції. Ось, наприклад, Володимир та його товариш Андрій, які щоденно відпрацьовували свій восьмигодинний робочий день в фастівському відділенні Інвестбанку. І, як заведено наприкінці трудового дня, свої фінансові душі прохолоджали від економічного пилу в пластикових тенетах вищезгаданого кафе. Логічно було і те, що Сашко та Володя мали рано чи пізно зустрітися. До того ж, Сашко вже декілька років був директором товариства „Слінг” в цьому невеличкому містечку Фастів, де всі його мешканці вкладаються спати, ніби в одне велике ліжко, вкриваючись однією ковдрою думок, пліток та мрій.
– Ну, де би ми ще побачились?! – наче з неба почувся голос Володьки, який з Андрієм підсідав до очманілого від пива Сашка. – Ти вже надумав, чи ні? Скільки мені ще чекати? Й не тільки мені. Люди чекають. Тобі гроші не потрібні, чи що?
Дивлячись на звичайну фізіономію Володьки, ніколи не скажеш про його жидівську породу. І горілку він хряпав, як справжній мексиканський мачо. Може це і є той самий випадок, коли український клімат виявився сильнішим за вікові гени Авраамових предків. Але, як не крути, мабуть, саме ці гени й підштовхували Сашка на цей авантюрний проект.
– Я навіть не уявляю, що може тебе стримувати? – продовжував Володька, дивлячись крізь матове скло пивного бокалу. – Фірма, що буде постійно перераховувати гроші на твій рахунок, забезпечить стабільність фінансового потоку, десь приблизно на суму 100-200 тисяч на місяць. Твоє завдання знімати гроші і віддавати їх мені, звичайно, за винятком твоїх відсотків.
– Здоров хлопці! – зупинив банкіра вусатий Вальдемар. Його руки тримали пляшку коньяку та величезний жовтий лимон. – Їдемо сьогодні до кар’єру чи як? Дівчата вже всі посходились. Подивіться як грають їх оченята, як віддзеркалює вечірнє сонце на їх оголених засмаглих спинках. Давайте вже щось робити! Свої діла будете вирішувати тоді, коли всі „бажалки” і „хочучки” повисихають…
  Так званий „клуб голих” помістився в двох поношених іномарочках та з веселим гомоном вирушив до одного з кар’єрів, що знаходився недалечко від міста. Сонце вже сіло за горизонт, коли Вальдемар зупинив свого драндулета майже біля самої води. В цей час на протилежному березі озера закінчували прийом вечірньої ванни місцеві хлопці та, вдягаючи свої шорти, з відкритими ротами роздивлялись принади оголених фастівчанок, що з визигами вискакували з машин та миттєво скидали з себе свої тоненькі платтячка, ліфчики і трусики.
– Вальдемар спасай нас, бо ми вже тонемо, – шубовснули у воду дві нерозлучні подруги, і „крейсер” Вальдемар повільно відчалив від берега, напускаючи хвилю на дівчат-жабенят. Він підплив до цих русалочок, просунув свої руки між дівочими стегнами та обох підхопив на буксир у великий похід до середини водойми.
– Ти бач як узяв, і не вирвешся, – ніби обурилась одна іншій, насолоджуючись виниклим еротичним становищем. – Вальдемар, бери нас в дружини обох зразу. Не пожалкуєш, бо ми того варті. Ми тобі будемо куховарити, прати, прибирати з подвійним ефектом. А головне, робити на ніч подвійний масаж. Будеш в нас справжнім турецьким падишахом.
Їх буботіння було чутно по всьому водоймищу. Сашко вийшов з води, накинув на себе чийсь рушник, та приліг на вологу траву біля берега. Майже нічне небо було вкрито міріадами далеких зірок і дощ метеорів нагадував про миттєвість людського існування. Ліворуч квакали безстрашні жаби, праворуч із кущів долинали солодкі стони якоїсь парочки. Сашко повернув голову. Ні, то була не парочка. Це був цілий квартет, що рухався, стогнав та плямкав своїми тілесами, ніби приймав участь в олімпійських змаганнях на звання кращого в естафеті. Раптом квартет став тріо, бо хтось вирішив припинити боротьбу. Постать із темряви наблизилась до Сашка. То був Володимир. Знесилений та спітнілий, він підійшов до машини, щоб прикурити і, не зважаючи на недоречність ситуації, знову почав про своє.
– Бухгалтерські папери будеш виписувати згідно грошей та вказівок від партнера. Рахунок відкриєш в моєму банку, де я можу безперешкодно забезпечити готівкою той процес, про який тобі розповідав раніше. Всі документи спробуй підігнати до необхідного стану, щоб все було в ажурі. Та головне, що всі ми будемо при бабках. Треба тільки залишити трішечки на податки і трішечки для банку. Ну?
– Мені потрібно ще пару днів подумати, – відповів вирваний з роздумів Сашко. – Це ж не така проста справа, як вважається на перший погляд. Ти ж сам знаєш, що керівники банків повинні постійно повідомляти відповідним установам про факти зняття з рахунків значних коштів. Тому мені потрібен деякий час, щоб зрозуміти, під що саме ці кошти будуть зараховані на мій баланс, а потім з нього списані. Розумієш?
– Добре. Думай. А я поки передам людям, що наступного тижня може все рішиться. Повір мені, Санька, все буде нормально, – докурюючи цигарку радісно вицідив Вовчик і побіг до води змивати запахи жагучої вакханалії, адже дома на його чекала рідна сім’я.
Але наступна неділя нікому ніяких змін не принесла. Та й не могла принести. Не той був настрій у Сашка. В його пам’яті ще знаходились ті часи, коли він ганяв ешелони повареної солі майже по всій Україні. Підписував аферистичні договори, проводив потрійні бартерні угоди, розводив лохів та іноді був лохом сам. І навіть закладав фундамент для будівництва свого невеличкого виробництва по впаковуванню цієї ж солі в півкілограмові пачки... Пам’ятав він і той „чорний” серпень 98-го року, коли долар підскочив майже в три рази. Споживач, скуповуючи валюту, в очікуванні подальшого підвищення курсу, не квапився розрахуватись, а постачальник погрожував кривавою вендетою за прострочену оплату. Саме тут все з молотка і пішло. І, як співає Аллочка Пугачова: „Было всё и ничего нету, и наши лица – лишь отраженье в воде”. Ось тут Сашко і прочухав, яка вона на смак та горілочка. Так прочухав, що навіть самогон пішов до діла, як рідний брат.
Може так „біленькою” все б і скінчилось, якби випадково, десь на початку липня, не зустрілась біля його хмільної стежки чарівна дівчина Олена. Красива, вишукана, зважлива і, головне, дуже добра. Але, якщо є бажання, щоб така дівчина, хоча б одним оком звернула на тебе увагу, то треба не тільки соплі з морди повитирати, а й на ноги нормально встати, як в прямому, так і в переносному розумінні. Тому тепер для Сашка був лише один вихід – прийняти пропозицію Володимира.
Рахунок в Інвестбанку був відкритий за лічені хвилини. І вже в перший день цієї довгострокової афери від зацікавленого партнера ТОВ „Інжсервіс” надійшли чималі кошти. Згідно домовленості, три відсотки Сашко залишав собі, один відсоток стягував банк, а решту Володимир транспортував до клієнта. Така процедура відбувалась два-три рази на тиждень, а раз на місяць Сашко отримував листа, в якому були розписані всі матеріали, які нібито його фірма відпускала клієнту за перераховані ним гроші.

– Сьогодні у нас на вечерю спагеті з жареними грибами, – голосно розповідала з кухні Олена.
– Спагеті – це добре, – пробубонів собі під ніс Сашко, перебираючи купу бланків та листів. Черговий місяць підходив до завершення, тому цей вечір треба було присвятити створенню бутафорної бухгалтерії.
– В мене все на столі. Ти скоро? – запитала Олена, дивлячись на розкидані по кімнаті папірці. – Тобі не складно це робити одному? Може чимось допомогти?
– Нічого складного в цьому не має. Просто необхідно поєднати товар, який, нібито, продавався, з товаром, який, нібито, купувався. Потім правильно розставити календарні дати на накладних, виписати необхідні доручення та розписати весь баланс по відповідним книгам. Це просто займає деякий час.
– А в податковій що дурники сидять?
– В тебе та ж сама помилка, що і в більшості людей. Податкова займається податками. Їм, по суті, начхати де і що ти купуєш чи продаєш. Головне, щоб податки з доходної частини співпадали з реальністю в деклараціях та були сплачені без запізнень.
– А якщо станеться перевірка?
– Це хороше питання. Але комплексна перевірка відбувається лише після певного строку діяльності підприємства. А я тільки розпочав цю роботу. Отже, через декілька місяців необхідно буде просто змінити фірму.
– Ти будеш реєструвати нове підприємство?
– Воно вже існує, але чекає свого часу. Ходімо вечеряти, бо холодні спагеті втрачають свій смак. До речі, ти ж не забула, що наступної суботи виконується рівно два місяці від дня нашого знайомства. Тож пропоную цю дату відзначити в столичній ресторації з мексиканською кухнею.
Ви коли-небудь спостерігали як їсть людина, яку ви кохаєте більше, ніж життя? Саме в цей час вона не дивиться на вас. Тому ви залишаєтесь не викривленим і можете бачити кохані губи, зволожені якимось соусом, які через деякий час зухвало вигладить вологий язичок, а після їх стискання почнуть ворушитися мочки вушок та кутки очей. Це весело.
Задоволений куховарнею жінки, ситий чоловік має бажання чимось їй віддячити, бо під час їжі його серце через шлунок наповнювалось великою любов’ю та повагою.
– Я знаю, що тобі не подобається мити посуд. Але бажання зберегти існуючу фігуру змушує тебе рухатись після трапези. Та сьогодні я хочу вимити посуд за тебе, – наприкінці вечері запропонував Сашко. – А залишкові калорії нехай палають під ритми Френка Сінатри.
Тож Сашко, нажершись смачних макаронів, помпезно запросив Оленку до „королівської” зали, де вони мали довгий танок на розкладених бланках суворої звітності, аж поки сам Сінатра не захотів відпочити.
– Коли ми познайомились, я обіцяв вам екскурс по столичним театрам, – тоном поважного джентльмена іронізував Сашко. – Отже, починаючи з наступної суботи, кожні вихідні будуть проходити під патронатом мельпомени.
– А я думала, що ти вже забув.
– Як це можливо, леді?!
– Які місця ви пропонуєте відвідати, сер? – кокетливим тоном підіграла Оленка.
– Ну, звичайно, це театр ім. Івана Франка, також театр на лівому березі Дніпра, ще „Браво” і „Російська драма”. Незважаючи на тему спектаклю, ви залишитеся задоволеною.
– Ловлю вас на слові. А посуд вимию сама, сер. Робіть свої папери, сер!
Тож, вечеря пройшла як завжди: трішки гумору, трішки мрій, ще трішки бажань...
Суботній ранок був настільки спекотним, що Сашко запропонував спочатку виїхати до озера, а після обіду вирушити на святкову вечерю до столичного ресторану і, звичайно, відвідати театр. Але Олена обіцяла заскочити до подруги, тому логічним було прохання взяти її з собою. Сашку не залишили права на заперечення, а лише відправили на пошуки таксі.
– Шановний! Зараз їдемо на „Вечірній ринок”, потім заберемо ще двох пасажирок і поїдемо до прохолодного ставка. Години через три повернете нас у Фастів. Ми швиденько перевдягнемося і поїдемо до Києва. Якщо така пропозиція вас влаштовує, тоді не будемо гаяти часу.
Майже новенький „Opel-OMEGA” рушив з привокзальної площі у напрямках, які повідомив Сашко похилого віку водію. Весь серпень 2000-го року видався дуже спекотним. На вулицях Фастова в денний час було майже безлюдно. Торгівля на ринку проходила так само в’яло, як на східному базарі в період відсутності туристів. Навіть мухам було важко літати. Врятуватись від оскаженілого сонця можна було тільки унавською водою, або вологою районних ставків, розташованих по периметру мальовничого пагорба, на якому вже більше 600 років панував невеличкий Фастів.
Рухаючись вулицями свого містечка, Сашку хотілося порівняти його архітектуру з рисами звичайної людини, характер якої складається з норову місцевих жителів. Так, в його уяві, столичний Київ відтворював образ доброго та привітного діда, характер якого за своїм темпераментом нагадував оптимістичного сангвініка. Тітка Москва, навпаки, ділова та цинічна холеричка, а Пітер не інакше, як романтичний меланхолік. Та щось особливе було в цьому Фастові, що не дозволяло робити остаточні висновки. В його, на перший погляд, звичайних квадратних метрах була присутня якась родзинка, зрозуміла тільки тим, хто блукав його вулицями протягом багатьох років. Зникали старі будинки, з’являлись нові споруди, виростали діти, змінювалась епоха, але щось лишалось незмінним, корінним, віковим.
Під’їжджаючи до „Вечірнього ринку”, ще з далеку була помітна велика гора херсонських кавунів, розміри яких скоріше нагадували ядра до цар-пушки, ніж солодкі ягоди таврійських степів.
– Мені, будь ласка, дайте два отих самих здоровенних. Так-так, що лежать з краю. І ось цю диню. Ні, пакет не потрібен. Цих здорованів потрібно перевозити тільки в багажнику авта.
Загрузивши вантаж, вирушили за Оленою та її подругою Наталкою. Дівчата не заставили себе довго чекати, і вже через декілька хвилин стрімкий „Opel” мчав головною вулицею села Мала Офірна, наближаючись до бажаної водної процедури.
А на ставку вже не то, що яблуку ніде було впасти, а навіть насінню розсипатись. По периметру берега сімейні пари чергувались компаніями молоді, збуджено гомонівши життєвими пустощами. Чиєсь маля бігало з напханим повним ротом, та впавши, майже не вдавилося отією батьківською ковбасою. Невеличке дівча ніяк не хотіло вилазити з води, а її бабця гіллякою лупцювала біля неї, періодично вигукуючи на весь пляж про недоліки розуму її онуки. Пузаті чоловіки сьорбали холодне пиво та жбурляли валетами і тузами на ковдру. Зрілі жінки в солом’яних капелюхах розповідали про свої болячки, а молоді дівчата жадібно приймали халявний природній солярій. Це були фастівчани. І тільки в одному далекому куточку можна було побачити місцевих сільських хлопців, що втекли на велосипедах від батьківського домашнього господарства.
– Люба Олено! Шановна Наталя! Пропоную плюхнутись тут. Кавуни зараз кинемо до води і нам самим потрібно також у воду...назавжди...в таку спеку краще бути іхтіандром, – всміхався Сашко, зриваючи на ходу свій одяг, щоб вже через мить впірнути в бажану вологу. Дівчата не поспішали. Не дарма вчені стверджують, що жіночій організм більш терплячий до природних катаклізмів, і, нібито, їх рідна планета Венера, де середньорічна температура набагато більша за Земну, привчила їх до таких випробувань. До того ж, самі жінки в скрутних життєвих становищах винахідливіші за чоловіків. І цьому існує безліч прикладів, як історичних так і сучасних. Та рано чи пізно, дівчатка, підсмажившись, теж пішли купатися.
А потім були розмови, поїдання херсонських „полосатиків”, багатозначні погляди один на одного та все інше. Олена дозволила Сашку визбирати кавунячі зернятка, що попадали на гаряче засмагле дівоче тіло. Він ледве себе стримував, щоб не зробити це язиком. Але ж навкруги були люди, тому якісь шанси на палки дотики залишались тільки у воді. І вода, як мільйони років тому, зустріла їх своєю росяною прохолодою. І, як мільйони років тому, чоловік розумів, що ця жінка створена лише для нього.
З часом сонце перейшло на вечірню ходу і Сашко з Оленою на той час вже їхали по столичному проспекту Перемоги до того ресторану, де подають смачні страви латиноамериканських країн. Звернувши на вулицю Саксаганського вже на її початку над невеличким підвальчиком яскраво сяяла назва „Кантіна База”, де симпатичний молодий швейцар відкривав кожному бажаючому двері в світ вишуканих продуктів загального харчування, звичайно, якщо були вільні місця. Саме за це Сашко переживав більш всього. Але на щастя вільний столик біля скляних горщиків з білим чілійським пісочком та бразильськими черепашками чекав тільки на них. Буває ж таке?!
– Добрий день! – галантно привітався гарсон, більш схожий на манекен, аніж звичайну людину. Він поклав біля Олени темно-зелену папку з крокодилячої шкіри, та звертаючись до Сашка, запропонував сьогодні віддати перевагу німецьким та угорським винам. – Якщо вам буде зручно, я почекаю ваших рішень осторонь.
– Добре, дякую. Мила, кого і за що ти бажаєш з’їсти в цей імпровізований ювілейний день нашого знайомства? – схиляючись над столом, шепотів зголоднілий Сашко. Він бажав почути про смаженого бегемота, запечену птицю нанду та якогось фаршированого алігатора, аби тільки вдовольнити потреби своєї коханої Олени – самки людини-хижака.
 – Я хочу, – мовила вона своє волевиявлення, стукаючи пальчиками по шкіряним сторінкам, – з’їсти курча по-мексиканські, щоб стати справжньою дівчинкою-латинос, для вдоволення твоїх найнеймовірніших нічних бажань. Поласувати паштетом з зайця, щоб тремтіти від твоїх страсних цілунків по всьому тілу. Скуштувати апельсиновий салат з луком латуком у сметані, щоб встигати ковтати тебе до останньої краплі все своє життя.
– Як чудово, – трохи не вдавився шаленіючий Сашко. Тепер настала його черга порівняти які-небудь страви із своїми почуттями та бажаннями. – А я з’їм „бобота” і „соте”. Хоч і не знаю що воно таке, може якась гидота, але для того, щоб завжди залишатися в твоїх очах загадковим і цікавим. Язик запечений з копченою свининою допоможе мені дістати найпотаємніші куточки твого палкого тіла, а печеня з дикої кози зробить мене невтомним борцем за твою нескінченну насолоду. І на останнє, нехай голуби на решітці під млинчики с раками дозволять мені оволодіти усіма таємницями твого тіла, душі і серця.
Якщо отой гарсон-манекен почув би замовлення саме в такому вигляді, то всі фібри його натури намагалися би уговорити головного менеджера зробити цій парі знижку, як мінімум на п’ятдесят відсотків. Звичайно, що цей діалог був маленькою таємницею між двома люблячими істотами, що лише відображала їх ставлення один до одного. А сама їжа лишалася просто їжею.
Якщо бажаєш приїхати в театр знову, обов’язково в антракті вистави необхідно відвідати театральний буфет. Станіславський стверджував, що театр починається з вішалки. Сашко стверджував, що антракт починається з буфету. В театрі Франка давали „Пігмаліон”. Яскрава акторська гра Хостікоєва, Бенюка, Сумської на деякий час змусила забути про життєві проблеми. Традиційно, в період антракту, Сашко знаходився одним з перших до отримання коньяку та бутербродів з червоною ікрою.
– Я дуже вдячний тобі, Оленко, що знову маю можливість спостерігати за грою талановитих метрів театрального мистецтва. Але не тільки бажання виконати свою обіцянку змусило мене відвідати столичну виставу. Інколи розумієш, що життєва буденність не має свого завершення. Тому є великою необхідністю знаходити час для духовного відпочинку. Твоє здоров’я, мала! – завершив свою тираду Сашко, який з дитинства мріяв про режисерство і сцену, та згадував про це лише під коньяк.
Вдовольняючи перед Оленою свої потреби в риториці, Сашко помітив чоловіка, який деякий час за ними уважно спостерігав. Його лице мало свою природну відзнаку – біля носа знаходилась величезна чорна родимка. „Може він теж з Фастова”, – почав щось пригадувати Сашко, але його відволікла Оленка.
– Я дивилась театральну програмку. Мене зацікавили ще деякі спектаклі. Ми ж не останній раз приїжджаємо до Києва?
– Так! Звичайно! – рекламно почула вона його слова, які синхронно продовжив другий дзвінок запрошення до залу. До тієї сцени, де життя підкорюється іншим законам.
Згодом, до постійного клієнта ТОВ „Інжсервіс” приєднались ще кілька фастівських підприємств, таких як фірма „Туман” і ТОВ „Закат”. Обіг коштів значно збільшився, тож залишатись непоміченим для контролюючих органів не уявлялось можливим. В день, коли на рахунок надійшло біля десяти тисяч гривень, офіційним наказом фастівської податкової міліції всі операції по рахунку були припинені. На той час начальник цієї структури мав тісний зв’язок з керуючою Інвестбанком, у якої, мабуть, в крові знаходилось велике бажання закласти свого клієнта. Звичайно, існування банківської таємниці в країні не було і, мабуть, ніколи не буде, незважаючи на те, що її недотримання веде до кримінальної відповідальності.
Першим відреагував Володимир і на це були певні причини. На рахунку відпочивали чужі гроші, за які, в певній мірі, відповідав саме він. Тому Сашку нічого не залишалось, як відвідати вищеназвану структуру з повною звітною документацією за минулий період. Це була просто „дупа”, якщо не вживати інші слова. Сашко це розумів, тому й не поспішав. Йому був потрібен час, але його залишалось обмаль.
Будинок Служби безпеки у Фастові не відрізнявся якимись архітектурними переконаннями до своєї належності. Його вигляд нагадує стареньку сільську лікарню. Мабуть, такий образ психологічно повинен влаштовувати тих, хто вирішив надати якусь інформацію, наприклад, на свого особистого ворога, звичайно, тільки для того, щоб попередити початок третьої світової або нашестя інопланетян. Є певна історія про те, що саме таким чином директор фірми „Туман” позбувся свого конкурента.
Одним із засобів уникнути неприємних зустрічей в податковій була можливість порадитись з новим товаришем Сашка працівником цієї безпеки, Борисом. Зустріч запланували в сауні відомого в Фастові клуба „DIXI” і в цьому не було нічого надзвичайного. Цей заклад був улюбленим місцем багатьох поважаючих себе людей. Хоч тутешня кухня обмежувалась лише спритністю повара та можливостями мікрохвильової печі, але якість послуг та рівень обслуговування як для районного центру були на досить високому рівні.
– То ти кажеш, що на рахунку залишилось чимало коштів? – перепитав Борис, витираючи з лоба піт.
– Десять тисяч від постійного клієнта. І якщо цей клієнт щось втратить або навіть почне нервувати, то все діло піде нанівець, розумієш? Зараз почали співробітничати деякі державні установи. Вони надсилають, поки що, невеличкі кошти, розмірковуючи над схемами, придивляючись до перспектив. Тому сьогоднішній конфлікт із структурами аж ніяк не потрібен.
– Це так, - всміхаючись підтвердив Боря. Він піднявся з полиці і подивився на термометр. – Треба піддати, – зачерпнув дерев’яним ківшиком трав’яний настій з кадки та плеснув його на каміння. Зашкварчало.
Отже, вся розповідь була недовгою, відповіді не було зовсім. Сашко не хотів затягувати паузу, ставлячи обох в думи. Тому було запропоновано перейти до столу. Потім гра на більярді в „американку”. І тільки на останній каві Борис повернувся до розмови.
– Треба поки потягнути час. Ні в якому разі не реагуй на повістки. До речі, ти добре знаєш директора фірми „Юла”?
– Якщо мова йде про ТОВ „Юла”, що має рахунок в Інвестбанку, то її директор Олег, з яким я давненько знайомий. А він тобі до чого?
– Потрібен не він, а інші люди, з якими він працює. Але це не зараз. Спочатку тебе потрібно познайомити з одним чоловіком, в минулому КДБістом. Це більш його справа. До того ж, він має досить значний вплив на те, що відбувається навколо. Ну, твоє здоров’я! – закінчив на посошок старший лейтенант.
Маленька гра, яка знаходить свій розвиток в перших кроках сьогодні, є тільки каталізатором головних подій завтра, що були заплановані у закритих кабінетах вчора. Те, що було задумано в міліції, поки відбувалось за їх сценарієм, але вони чекали на відповідну реакцію. Адже річ йшла не про десять тисяч, що були тільки заручниками цієї маленької гри. Валовий оборот Сашиного „Слінга” на той час сягав майже двох мільйонів. І позитивне вирішення всіх питань обчислюється вже кількома відсотками від цієї суми. Тож, все залежить від того, хто буде втручатися, або чиї інтереси в цьому зачеплені. Це чимось нагадує уроки природознавства, коли людині пропонують розтин унавської жаби, щоб потім електричним струмом вплинути на її органи і подивитися, які чистини тіла будуть рухатись.
Наступна зустріч відбувалась на квартирі. Сашко піднявся на другий поверх і натиснув дверний дзвінок. Борис відкрив не одразу. Було зрозуміло, що він не один.
– Роздягайся. Проходь. Знайомся. Це Микола Петрович.
Високий худорлявий чоловік років сорока п’яти трохи піднявся, протягуючи руку.
– Доброго дня, – вимовив Сашко і розташувався за столом напроти.
– Я вже розповів про твою ситуацію Миколі Петровичу, - попередив Борис. – Тому зараз дещо вислухай і дай відповідь на кілька питань.
– Уважно слухаю, – намагаючись сховати напругу, зосередився Сашко.
Поважний чоловік зробив декілька слів для вступу, дивлячись в сторону. Раптом його погляд змінився і почав оцінювати реакцію та міміку Сашка.
– Ви прекрасно розумієте, що діяльність вашого підприємства підлягає перевірці контролюючих органів, які, при правильному ведені діла, можуть його довести до якоїсь із статей, інкримінуючи вам економічний злочин.
Петрович зробив МХАТівську паузу, дочекавшись від слухаючого глибокого розуміння сказаного. Потім продовжив.
– Але, якщо уявити гіпотетично, може так статися, що ваша документація виявиться бездоганною, і тоді всі збудовані перепони будуть зруйновані. Мало того, ви зможете продовжити свою діяльність вже як реабілітований суб’єкт. Маючи на руках акт перевірки такої установи, ви навіть почнете думати про перспективи розширення можливостей своєї фірми. Ви мене розумієте?
Сашко кивнув головою, але відчував, що існуючу глибину сказаного потрібно переварювати набагато довше. Тим більше, що в почутому якось багатозначно відокремлювалось слово „гіпотетично”. А його вуха бажали сьогодні чути конкретні слова та установи. КДБіст продовжував:
– Бажане інколи може стати реальністю. Тільки для цього необхідно зробити відповідні кроки. Ви готові зробити ці кроки?
– Поки я не зовсім розумію, що потрібно від мене, – крізь посохле горло вимовив Сашко.
– Я попросив би вас відповісти на деякі запитання, сувора конфіденційність яких не повинна викликати сумніву. Це вам зрозуміло?
– Так.
– Що вам відомо про діяльність підприємств, які сьогодні тримають ось ці магазини? – Микола Петрович розклав на столі кольорові фото кількох фастівських продмагів.
– Про підприємства мені нічого не відомо, але з їх керівництвом я знайом.
– Добре. А що ви скажете про фірму „Юла”?
– Тільки те, що її керівник теж являється моїм добрим знайомим, майже товаришем. Якщо я правильно зрозумів хід ваших думок, то відповім одразу – з цими людьми моє підприємство ніяких справ не мало і мати не збиралось. Це відверто.
– Добре. А якщо ці люди звернуться до ваших послуг, чи можу я просити вас повідомити про цей факт...в письмовому вигляді?
– Якщо це відбудеться. Але, я думаю їм краще працювати з Києвом – більше тіні, більше надійності та оперативності. В Фастові знімати готівкою більш ніж п’ятдесят тисяч гривень на день заборонено.
– Це мені зрозуміло. То ми домовились?
– Добре...

Сашко повертався до дому, де чекала кохана дівчина Олена, яка вважала його перспективним бізнесменом, маючи тільки поверхову уяву, грошима якого бізнесу наповнювався бюджет їх майбутньої сім’ї. Так, він розумів, що ця діяльність має певний конфлікт із законодавством. Але на ці послуги був попит, який с кожним днем зростав, набуваючи до себе авторитетного відношення. З кожним місяцем список поповнювався на три-чотири коштовних клієнта. „І саме зараз, коли вже піднялось питання про зміну підприємства, з’явились оці проблеми. Чому не на тиждень раніше чи на тиждень пізніше, чому саме зараз? – питав у себе Сашко. – Окрім Вовчика з Інвестбанку про необхідну зміну фірми ніхто знати не міг. Нам обом невигідно було про це комусь бовтати. Звідки ж така обізнаність?”
  Наступного дня Борис по телефону запросив Сашка прийти до його кабінету для вирішення якоїсь дрібної формальності. Йому було запропоновано підписати угоду про співробітництво з їх структурою, звичайно, на благо рідної неньки України.
– Каву будеш? – запитав у свого гостя Боря, підсовуючи для ознайомлення папери с грифом „секретно”. – Ти повинен це прочитати і підписати. А ще нам потрібно придумати тобі псевдонім, як у Штірліца. Ким тобі хочеться назватись?
– Це обов’язково? Але ж я не хочу займатися шпигунством чи ще чімсь. Я навіть не вмію цього робити.
– Та це лише формальність. Зрозумій, що коли ти будеш в нашій системі, мені легше буде тебе витягувати чи захищати від неприємних випадків. Отже, підписуйся „Люся” і працюй собі на здоров’я. Сьогодні тобі потрібно підійти до податкової міліції. Там на тебе чекає їх керівництво. Підпишеш у них квитанцію про обов’язок сплатити невеличкий штраф, забереш акт про проведену перевірку твого підприємства і віднесеш до банку. Операції по рахунку зразу будуть поновлені, а що робити далі ти знаєш. Чи вже забув? – закінчив з посмішкою старший лейтенант безпеки.
Сашко поставив у необхідній графі псевдонім „Люся”, підписав угоду про дотримання секретності і ввічливо відмовився від кави.
Двоповерховий будинок по вулиці Суворова, де на першому поверсі знаходились кабінети податкової міліції, мав вигляд звичайної будівлі часів правління Микити Хрущова. В сімдесятих роках тут знаходився обчислювальний центр. В середині дев’яностих звідси розпочинало свою діяльність фастівське відділення „Правекс-банку”, що зараз знаходиться напроти вечірнього ринку. А в розташованій поруч будівлі ДТСААФ, складалося враження, навчали автомайстерності ще до того, як з’явився перший трактор чи автомобіль – так вже звикли фастівчани до цієї установи.
– Доброго дня. Мене викликали. Я директор фірми „Слінг”, – відрекомендувався черговому офіцеру Сашко.
– Будь ласка, проходьте. На вас чекають в кімнаті номер п’ять.
Двері цього кабінету були відкриті, але тактично, все ж таки, постукати.
– Так, так, заходьте, сідайте ближче, – зустрів лисуватий коренастий підполковник. – Для чого ж ви весь Фастів на вуха підняли. Можна ж було просто підійти, поспілкуватись. Мені тут дзвонять, просять, щоб я особисто вас прийняв та вислухав. Що ж таке трапилось? – запитав офіцер, ніби був необізнаний у справі.
Ще ранком до підполковника дзвонили, нагадуючи йому про декілька справ, пов’язаних з корупцією в лавах підпорядкованої йому структури. Тому було запропоновано дотримуватись двостороннього паритету, суть якого виглядає так: „ми не чіпаємо ваших – ви не чіпаєте наших”. Пропозиція була прийнята.
– Мій банківський рахунок не функціонує. Мабуть, у вашої організації є бажання перевірити діяльність мого підприємства. Тож, я можу принести необхідні папери, якщо...
– А чим ви займаєтесь?
– Майже всім. Постачаю необхідний товар фастівським підприємствам та пропоную деякі послуги.
– А необхідні ліцензії у вас є?
– Я не займаюсь діяльністю, що підлягає ліцензуванню.
– Ну, що ж, добре. Зараз підійдіть до другого кабінету, там вам випишуть всі необхідні папери. Тож, бажаю вам всього найкращого! – підполковник навіть посміхнувся, скріплюючи рукостискання.
У керуючої Інвестбанком повилізали очі, коли Сашко поклав на її стіл акт позитивної перевірки ТОВ „Слінг”. Через двадцять хвилин справа була закінчена. Клієнт одержав необхідну готівку, а на рахунок знову стали надходити гроші, такі необхідні тіньовому народному господарству. Робота почала кипіти з потужністю десять тисяч гривень на день. Тепер клієнтура розуміла, що має реальні гарантії та „благословення” зверху.
Зростала кількість бажаючих до послуг „Слінга”, зростали прибутки. Звичайним було і те, що відсоток з обороту всіх коштів необхідно віддавати „своїм”, для того, щоб боялись „чужі”.

Місто контрастів
Ви коли-небудь спостерігали за дуже знайомою вам людиною, яка не здогадується про вашу присутність? Тобто, ви маєте можливість дивитися на неї, оцінювати, порівнювати, але вона цього зовсім не відчуває. Отут з’являється можливість побачити той новий образ, про існування якого ви ніколи собі не уявляли. Бо коли ця людина знаходиться поруч з вами, природний інстинкт змушує її ауру випромінювати величезну армію флюїдів, направлених на підкорення вашої свідомості, щоб створити той образ, в якому їй зручніше вами сприйматись. Цей біологічний напад схиляє до конкретних переконань.
Гра природними образами є наслідком існуючих моральних законів. Тому бути натуральним, значить, виглядати ідіотом. Як можна бути однаковим в життєвих відносинах та спілкуванні водночас: з батьками, з друзями, з керівництвом та коханою людиною?
Це дійсно, що світ є театром, а люди в ньому є справжніми акторами. Хто з них спромігся виконувати головні ролі, а хто здатен лише до другорядних. Тільки масовка завжди з’являється де треба і де не треба. Та головне, як і в справжньому театрі, окрім акторів існують свої сценаристи та режисери. Це драматично.
Сашко сидів в ялинковому скверику біля міськвиконкому, чекаючи зустрічі з людиною, яка торгувала чистими бланками з відбитками печаток та штампів вже не існуючих фірм та установ. Для зведення балансу ці папірці заповнювались необхідним текстом і вже ніяка звичайна перевірка грубих порушень знайти не могла. Досить багато підприємств використовували такий спосіб для фіктивного зниження свого прибутку. Передбачаючи попит своїх клієнтів, Сашко купував оптом ці рятівні комплекти з відмітками понад двадцяти усіляких організацій, що за юридичною адресою знаходились в різних регіонах України. Невідомо, скільки на цьому може заробляти очікувана людина, але Сашко стабільно мав триста відсотків рентабельності від вкладених в це діло коштів. Саме цих грошей зараз не вистачало для бажаного від’їзду на літній морський відпочинок.
До цієї зустрічі ще залишався деякий час, як раптом, Сашко побачив дуже знайому дівочу фігуру, що рухалася в напрямку до пошти. Це була його Олена. Спочатку в нього виникло звичайне бажання перейти через вулицю і наздогнати кохану. Та він вирішив не турбувати її від запланованої справи. Зазвичай, на сніданку вони завжди обговорювали ті плани, які повинні здійснити на протязі дня. Але про цей похід Сашку нічого не було відомо.
„Та й що тут такого? Кожна людина повинна мати свої маленькі секрети. І, навіть, секрети тут ні до чого. Просто людина встала і пішла. Захотіла собі і пішла, – думав про себе Сашко. – Я теж казав, що сьогодні весь день буду в Києві, але ж я тут, у Фастові. Побачивши мене, теж можна зробити висновок, що я чекаю якусь коханку. А, насправді, я зараз заробляю гроші, наприклад, на сімейний відпочинок”.
Тепер Олена зупинилась на чийсь оклик. Було видно, як її лице осяяла приємна посмішка. Хтось бажаний йшов до неї на зустріч. Сашко уважно придивлявся до оточуючих навкруги, але ніхто в своїх рухах нічим себе не виказував. Цікаво хто ж...
– Доброго дня! – обірвались пошуки гучним привітанням, що змусило його відвернутися від об’єкту спостереження. Це був той, хто привіз очікувані бланки. Тепер вже ніщо не зможе зупинити фастівських махінаторів, які бажали мати ці папірці, для здійснення своїх запланованих афер в фінансовому просторі рідної Фастівщини. Саме на початку літа та перед Новим роком з’являється велике бажання трішечки вкрасти чи з бюджету, чи з підприємства, чи з податків, щоб по-людськи відпочити, лежачи на морському пісочку, або дихаючи гірським повітрям засніжених Карпат. А, якщо не трішечки, тоді, звичайнісіньке діло, можна відвідати туристичні курорти інших країн.
– Радий вас бачити, – щиро відповів Сашко. – Ви, як завжди, без запізнень. Якщо моє замовлення привезено у повному обсязі, тоді ось ваш гонорар.
Вони обмінялися. Товстенний пакунок тепер належав покупцю, а тонюсінька пачечка доларових купюр тепло гріла внутрішню кишеню завжди життєрадісного кур’єра. Після завершення операції погляд Сашка почав шукати постать Оленки, але її на тому місці вже не було.
Поруч з виконкомом знаходилась невеличка двоповерхова будівля, де в своєму офісі на Сашка чекав його тезко, Олександр Володимирович, що мав перспективну „солоденьку” комерцію. Морозиво, яке вживав весь наш регіон, було зав’язане на ньому. Але це був сезонний бізнес, тому він почав будувати свій мармеладний завод. І те, що тезці були потрібні послуги „Слінга” та ліві папірці, було цілком зрозуміло.
– О-о! Привіт, – ніби дуже радісно зустрів Олександр Володимирович. – Сідай. Кава?
– Ні, дякую. Давайте краще до діла. Ось ваші бланки, як ви просили.
– Добре. Зараз прийде бухгалтерка Ляля, все подивиться і я з тобою розрахуюсь. Та в мене є до тебе ще одна пропозиція.
– Уважно слухаю.
– Чи зможе твоя фірма позакривати мої балансові дірки транзитними операціями десь на півтора-два мільйони? Бажано на протязі трьох-чотирьох місяців.
– Мільйони – це добре. І як це повинно відбуватись?
– Схема дуже проста. З мого рахунку на твій регулярно надходять гроші, два-три рази на тиждень по десять-двадцять тисяч, ніби я в тебе купую обладнання та устаткування для свого мармеладного виробництва. В цей самий час з твого рахунку на мій повертаються ці ж самі гроші, але вже за морозиво, яке ніби ти купуєш у мене. Кількість товару та його асортимент Ляля тобі розпише. Твій заробіток – один відсоток готівкою. Ну як?
– Але ж транзитні операції завжди коштували два відсотки, – посміхаючись поправив Сашко.
– Добре. Півтора відсотки. Домовились?
– Що не зробиш для постійного клієнта?! Нехай буде півтора. Коли збираєтесь починати?
Володимирович став розповідати про терміни та інші деталі, а Сашко автоматично прикидав який відсоток коштів, що побуває в цій схемі, падає в тінь, тобто не буде підлягати оподаткуванню. Остаточна цифра вражала.
До офісу нарешті повернулась Ляля. Сашко її добре знав, але ніколи не давав це зрозуміти Олександру Володимировичу, бо той дуже шанував її творчий потенціал. І не тільки бухгалтерський. А знав він її ще по тому неформальному „клубу голих”, в якому Ляля з’явилась також випадково, як і всі, кому було сумно проводити літо у стандартних рамках комплексуючого суспільства. До того ж, у свої вісімнадцять років вона мала чим пишатись: привабливі риси обличчя, пружкі груди третього розміру, сексапільна фігура, і головне – вона не була дурепою. Відмінниця у школі та інституті, їй потрібно було ставити самі високі бали і по іншим „дисциплінам”. Полюбляла Ляля різних чоловіків і ніколи про це не жалкувала. Могла хряпнути пару келихів горілки, потім віднести нового коханого на хату, ще й станцювати „колисанку” йому перед сном. А вранці розповідати здивованому хлопцеві про його вишуканість та неабияке вміння до жіночого задоволення.
Ще дуже любила Ляля іномарки і особливо їх задні сидіння. Якось поїхала вона з черговим приятелем до кадлубицького лісу випробовувати новий „BMW”, і обоє так захопились потужністю мотора та ходовою частиною цієї машини, що безжалісні комахи встигли покусати кожний сантиметр розпалених пристрастю тіл. Більш всього дісталось Лялі, бо поза „дівчина зверху” найбільш задовольняла глибину її питань у сучасній автомеханиці. Після цього Ляля чесалася по всьому тілу декілька днів, і багато хто вирішив, що заразна біда спіткала наш „клуб голих”. Звичайно, засоби безпеки використовували всі, але ставало зрозумілим, що така сексуальна свобода до добра не доведе. А Ляля продовжувала переходити з рук в руки, аж поки не познайомилась з начальничком однієї міської організації. Цей старичок дуже полюбляв таку полуничку. Спочатку для знайомства він запропонував дівчині попрацювати на літніх канікулах штукатуром на дуже відповідальній ділянці, а з часом, їх вже разом неодноразово бачили на кримських курортах. Ляля зневажала дрейф та поважала любий драйв. Тому шістдесятилітній плейбой аж до цього часу ніяк не може забути морські пригоди з юною німфеткою.
Хтось навіть розповідав, що якось одним зимовим вечором на Лялю напав сексуальний маніяк. Чи їй не сподобався запах його одеколону, чи він не поголився перед злочином, але, мабуть, тільки цей збочинець і залишився єдиним самцем у Фастові, з ким не була Ляля до знайомства з Олександром Володимировичем.
– Ну, дякую Сашко, що привіз мені папери! Ось твої гроші, а щодо нашої домовленості, то я тобі зателефоную, – проводжаючи до дверей, робив останні висновки Володимирович.

Вечірній Фастів на початку літа зовсім не схожий на те тихе та спокійне районне містечко, яким його вважають сусіди – мешканці столиці. Потік запилених авто, що повертаються з Києва чи району; колективи робітників, які не поспішають до своїх осель, насолоджуючись свіжим та теплим повітрям після трудових приміщень; пожвавлена торгівля в непризначених для цього місцях; веселий гомін діточок, звільнених батьками від впливу атмосфери дитячого садка; адреналіновий „движняк” на молодіжному „п’ятачку” – все це складається в один єдиний голос. Так розмовляє вечірній Фастів, як його ще полюбляють називати місцеві жителі – місто контрастів. І звичайно, що майже в кожного дорога до рідної оселі проходить через улюблений магазинчик, де можна придбати на вечерю необхідні ласощі для всієї родини. В соціалістичний період повального дефіциту місцеві старожили пам’ятають п’ять-шість продмагів, що намагалися вдовольнити фастівські шлунки. Як це смішно виглядає зараз. Була навіть така загадка: „Товста та зелена, пахне ковбасою?” Відповідь лунала одразу: „Електропоїзд Київ-Фастів”. Багато хто пам’ятає ті щасливі дні, коли всією сім’єю, подолавши столичні барикади черг, фастівчани поверталися додому, напхавши рота київським батоном зі свіжою лікарською ковбасою. Для Сашка це були святі кадри його дитинства. Зараз навіть черг немає.
– Мені, будь ласка, триста грам „Молочної”, триста грам сиру „Едем” і молоко. Пакети у вас є? Дайте мені міцний. Ще літрову пляшку світлого „Оболонь” та дві пачки довгої вермішелі.
– Двадцять один, вісімдесят.
– Дякую.
Сашко на виході з магазину трохи уповільнив ходу, розмірковуючи, купити пляшечку сухого вина, чи не купити. Але, мабуть, лінь було повертатись і він попрямував додому.
– Хто там?
– Гіпопотам!
Це був той веселий пароль, коли Вона розуміла, що в Нього добрий настрій. Тому, відкриваючи двері, зможе побачити Його посмішку та почути добрі слова.
– Ну, проходьте, якщо прийшли. Хоча ми нікого не чекали, – жартівливо зустрічала Олена свого коханого. – Та ви не з пустими руками?! Це подарунки? – продовжувала вона, приймаючи пакет до майбутньої вечері. То, як там Київ, стоїть? – всміхалась Оленка.
– Стоїть, – відповів Сашко, не бажаючи одразу казати, що весь день був у Фастові.
– Якщо так, то йди вечеряти, мій монстр фінансів та геній романсів.
– От молодець! – похвалив хлопець дівчину за такі приємні слова. Мабуть, в сім’ях тільки так з’являється справжній апетит, який лише посилюється під час вживання їжі.
– Мені потрібно з тобою поговорити, – роблячи каву констатувала Олена.
– То давай. До чого такий суворий вступ, – крізь бутерброд у роті вимовив Сашко.
– Сьогодні дзвонила подруга Наталя та просила допомогти їй зібрати врожай картоплі, що виросла у тітки в Павлограді. Ми сьогодні по обіді зустрілися і вже купили квитки на потяг. Виїзд завтра о 17.40.
– Так?! А навіщо ти в мене питаєш, коли все вирішила сама?
– Але ж я знаю, що ти в мене людина розумна і не станеш заперечувати.
– І коли ти повернешся?
– Через тиждень.
– Ага. Ну, звичайно. Тільки щось я не можу уявити оцей тандем – Олена плюс картопля, – зі злістю давився вже не смачним бутербродом Сашко. І на це були певні причини. Він збирався запропонувати наступної неділі вирушити до моря. А тут якась картопля, в якоїсь тітки, в якомусь „бобруйську”. Олена на батьківській дачі з городом ніколи не дружила. Звідки взялося отаке благородство?
– Твоя кава, – вимовила Оленка, намагаючись створити образ безвинної жертви виниклих обставин.
– Якщо ти бажаєш знати моє ставлення до цього, то я не в захваті. Але проводжати прийду. О котрій годині ваш потяг, о 17.40? Яким він сполученням?
– „Київ-Сімферополь”, відправлення з Фастова о 17.40. Тільки проводжати мене не потрібно. Там буде Наталчина рідня. Вони і проводять. Добре?
– Як знаєш. Тим більше, що я сьогодні в Києві не був, тому їду завтра. І, мабуть, не встигну повернутися до вашого потяга „Київ-Бобруйськ”, – іронічно назвав Павлоград „Бобруйськом” Сашко.

Столиця зустріла провінціала дружнім вуглекислим газом та гостинним натовпом. Сашко добрався до запланованого місця зустрічі з Толиком, який залишався земляком, що лише нещодавно переселився до Києва. Завжди веселий та безпечний, він мав можливість спілкуватися з тими, хто робив великі гроші та навіть політику. Забувати своїх друзів із Фастова він не поспішав, тому що нові знайомі не викликали в нього потрібної довіри до справ. Тож, пропозиція зустрітися не дивувала Сашка. Він розумів, що рано чи пізно Толик звернеться до послуг „Слінга”, і мова піде про конкретні речі світу великих грошей.
– Здорово Сашко! – завжди радісно голосив Толик. – Як справи? Як Оленка? Як бізнес?
– Вашими молитвами, – всміхаючись привітався Сашко. – Давай одразу до діла, бо в мене не так багато часу.
– А що таке? Які такі обставини не дають розслабитися втомленій людині? Чи щось трапилось? – схвильовано закінчив Толик.
– Ні. Все гаразд. Просто в мене ще є справи.
– Тю. А я планував поїхати до якогось клубу, похряцати якесь курча та випити пляшечку „Масандри”. В такій обстановці можна спокійно й розсудливо поспілкуватись.
– Не сьогодні. Будь ласка, давай поговоримо десь тут, – і Сашко показав поглядом на літній майданчик невеличкої кав’ярні.
– Як забажаєш. Але іншим разом ти обов’язково повинен мені підкоритися, – спокійно сприймав відмову веселий Толик.
Хлопці тільки підійшли до крайнього столика, як перед ними миттєво з’явився молодий гарсон. Отримавши невеличке замовлення, він спритно протер пластиковий столик та поставив свіженьку попільничку.
– Мені, а точніше, моїм друзям, потрібна фірма, яка на протязі довгого часу могла б вирішувати деякі фінансові питання, пов’язані з тими послугами, що робить твій „Слінг”, – мовив вже серйозний Толик, розкурюючи улюблене червоне „Marlboro”.
– Про які суми ведеться мова?
– Звичайно, це сотні тисяч. Може, навіть, мільйони гривень. Я зараз точно відповісти не зможу. Тож, потрібна конкретна налагоджена схема, яка не буде мати ніяких проблем перед законодавством та існуючою системою.
– Добре. А що конкретно потрібно твоїм друзям? – натякуючи на деталі, почав вистроювати майбутній план Сашко.
– Виробник української горілки Торгова Марка „Корал” щоденно відвантажує свою „оковиту” постійним клієнтам по фіксованій ціні, наприклад, сім гривень за пляшку. Але є велике бажання, щоб ці гроші показували меншу ціну, наприклад, шість гривень за пляшку. Тому між виробником-продавцем та клієнтами-покупцями повинна існувати фірма-посередник, – розповідав суть діла Толик.
– Зрозуміло. Посередник, ніби, відпускає товар покупцям по звичайній ціні та виписує на це необхідні документи. Потім отримує від них кошти і пересилає реальному продавцю-виробнику, ніби купуючи в нього той же товар, але по зменшеній ціні. Таким чином, це фіктивно підвищує собівартість для покупця та фіктивно зменшує прибутки виробника-продавця. До того ж, у виробника з’являється горілка, яка може спокійно відвантажуватись на „ліворуч” за „тіньову” готівку, – зразу склав попередню схему Сашко.
– Так! Наприклад, якщо тисячу пляшок продали за сім тисяч гривень, але ці гривні пройшли через рахунок посередника, то з заводу виходить ніби сплачені вже тисячу сто п’ятнадцять пляшок. Податки значно зменшуються на всіх ешелонах, плюс позабалансова горілка. Чудово! Тоді виникає…
Толик припинив розповідь, коли гарсон приніс каву та коньяк.
– Вибачте, але бажано одразу розрахуватись, – винувато вимовив він, протягуючи невеличкий рахунок.
– Я пригощаю, – поспішив Толик, та наугад сунув двадцятку. – Здачі не потрібно. То на чому я зупинився? Ага, згадав, – не зважаючи на подяку офіціанта, продовжив він свою розповідь. – Тоді виникає питання до посередника про вирішення його податкових навантажень.
З кожною новою деталлю, з кожною новою вимогою в Сашиній голові народжувалось те, що в недалекому майбутньому дозволить лише кільком людям збагатити свої кишені за кошти, які повинні були перераховуватись до державного бюджету України. Суми, які планувались надходити щонеділі, вражали своїми цифрами та нулями. При такому розкладі Сашко навіть почав відчувати, що скоро його деякі бажання зможуть стати реальністю.
– Давай за це вип’ємо, – наче читав його думки Толик, скінчивши свою розповідь.
Коньячок потроху вливався до Сашиної душі та все навкруги ставало більш рідним та близьким. З часом, побачивши всіх, хто знаходився навкруги, він зустрівся поглядом з чоловіком, на лиці якого біля носа виднілась величезна чорна родимка. Цю людину Сашко бачив у театрі, яка ще тоді вважалась йому досить знайомою. „Буває ж таке… Як тісно стало жити на світі…”, – думав про себе він, але де саме і коли відбулась їх перша зустріч на думку зовсім не спадало.
– Що ж, дякую за гостинність, але мені пора, – піднімаючись видохнув Сашко.
– Пам’ятай, що я розраховую на тебе. І чим скоріше ти з’ясуєш всі питання, тим скоріше ми отримаємо наші грошенята, – проводжав Толик, також весело, як і зустрів.
Дорога до Фастова була швидкою. Пейзажі змінювались один за одним з неймовірною швидкістю. Наче сам Бог був зацікавлений в зустрічі Сашка з Оленою перед її від’їздом. На годиннику було близько шістнадцятої. Часу вистачало навіть для того, щоб купити щось до відрядження. Сашко заскочив до найближчого гастроному і придбав дві пляшки улюбленої Оленою „Тамянки” та трохи перекусити. Проходячи крізь людський натовп, вже біля квиткових кас Сашко вирішив купити квиток для себе на потяг „Київ-Сімферополь”, щоб зробити своїй дівчині несподіваний сюрприз, з’явившись тоді, коли це буде виглядати майже фантастично.
До прибуття очікуваного поїзду Сашко вирішив не вишукувати Олену. Тим більше, що вона сама просила його не ставати одним із членів тієї купи проводжаючих, що були ріднею її скаженої подруги. І коли необхідний вагон зупинився напроти нього, він швидко вскочив до тамбуру, на бігу всовуючи свій квиток провідникові.
Рухаючись в поїзді ще знайомими місцевими краєвидами, Сашко намагався уявити те несамовите здивування Оленки, коли вона побачить його біля свого купе вже на величезній відстані від Фастова. Він був дуже вдоволений своєю винахідливістю, адже розумів, що робити приємні речі коханій людині є головним в справжніх відношеннях.
Коли місто Біла Церква було вже далеко позаду і сонце почало ховатись за обрій, Сашко чомусь згадав чоловіка з великою чорною родимкою, образ якого вже двічі безуспішно штурмував підвали пам’яті. Третє намагання пригадати, де саме раніше зустрічалась ця людина, перервало бажання всього тіла зірватись з місця, щоб подолати відстань в декілька вагонів до зустрічі з коханою Оленою. Час настав. Він залишив свої речі на охорону старенькій попутниці, схопив вино та їжу і пішов по вагонах.
Сашко навіть гадки не мав, де саме можуть знаходитись дівчата. Тому спочатку пройшов до голови поїзду та згодом повернувся назад. Це означало, що вони можуть бути в одному з останніх п’яти вагонів. З кожним новим кроком серце починало стукати все швидше й швидше, сподіваючись на неймовірну шалену зустріч. З кожним новим кроком ймовірність „знахідки” підвищувалась і, коли залишився кінцевий вагон, сягнула свого піку. Заглядаючи в кожне купе, Сашко робив необхідну гримасу, яку придумав саме для цього випадку. Але в останній спробі ця міміка переросла в ідіотичну маску циркового клоуна, якому тільки що зробили дуже боляче. Олени в потягу не було.
Сашко стояв біля кінцевої двері, за склом якої залізниця стрімко втікала з-під його окам’янілих ніг. Потяг уносився все далі від Фастова. Миттєві думки про те, що він міг проминути, або сісти не в той потяг, чи переплутати ще щось, відпадали одна за одною. Сашко ще довго не хотів вірити в те, що кохана людина йому просто збрехала…
Повернення у Фастів відбулося наступного дня. Виснажений та засмучений Сашко, не зважаючи на свій стан, повинен був знайти того, хто вирішить долю ще ненародженого підприємства, для схеми, створеної на зустрічі з Толиком. Вона була не ідеальною лише за однієї причини – податки. Фірма-посередник мала подвійну проблему. З однієї сторони це гроші за товар, який вона, ніби, продає, але ні в кого не купує. З другої сторони це інший товар, який вона, ніби, купує, але нікому не відвантажує. Тобто, товар один – горілка, але досить важко було поєднати водночас те, що відпустив реальний продавець з тим, за що вирішив розрахуватись реальний споживач. Це може бути невідповідність в ємності пляшок, назві горілки, дати її випуску та інше. До того ж, існував обов’язковий податок на виноградарство, контроль за яким був найсуворішим. Тому той, хто зможе не допустити якихось перевірок, і стане тим, хто буде мати частку від очікуваного заробітку.

– Налий мені отого кактусового пійла та зроби, будь ласка, каву, – попросив Сашко бармена „DIXI”. Спритний Стасик плеснув чарку „текіли” та ввімкнув кавоварку. В цей час до стійки бару, біля якої присів Сашко, підійшла симпатична юна дівчина. Вона хотіла щось замовити, але Стасик ще порався в комірчині, тому потрібно було трохи зачекати. Її погляд випадково зустрівся з поглядом хлопця. Сашко посміхнувся. Вона теж. Вираз вродливого дівочого обличчя натякував на глибоке продовження бенкету. Грайливі темні оченята блистіли від приливу адреналіну. В Сашка з’явилось таке враження, ніби дівчина провела весь день в салоні краси, щоб надвечір зустрітися саме з ним та розділити на двох його холодне самотнє ліжко. Він майже вирішив заговорити з нею, але в цю саму мить в дверцятах „DIXI” нарешті з’явився очікуваний Борис, з яким була домовленість про цю зустріч ще по обіді. Та й Стасик вже повернувся до своїх обов’язків.
Хлопці замовили невеличку вечерю та перейшли в більярдний зал.
– Як твої справи? Все гаразд? Чи може хтось перешкоджає роботі? – змазуючи крейдою кий, про всяк випадок цікавився старший лейтенант.
– Дозвольте доповісти?! За час вашої відсутності на ввіреному мені об’єкті ніяких надзвичайних подій не відбувалось. Черговий – стукачок „Люся”, – весело пожартував Сашко.
– Вільно, – підіграв йому Борис. – Хто буде розбивати?
– Починай ти, я поки наллю в чарки.
З першого удару зразу дві кулі попадали у лузи. Борис грав на більярді майже професійно, тому оспорювати в нього свою першість було безглуздо. Сашко просто лупцював по кулям, без азарту віддаючись цій грі, мода на яку щойно виникла не тільки в Фастові.
– Вчора в мене була зустріч з одним товаришем, – почав Сашко те, ради чого відбувалась ця вечеря. – Він запропонував досить серйозне діло, в якому фігурують значні кошти, але й вимоги дуже великі.
– Ти розповідай. Якщо зможемо вирішити, то вирішимо, – не відривався від більярду зосереджений на грі Борис.
– Схема роботи полягає в замінені напрямку руху фінансового потоку. В даному випадку новостворена фірма-посередник замикає на собі всі податкові навантаження. Тому проблема тільки в тому, чи будуть існувати перевірки. Якщо питання з контролюючими органами можна буде вирішувати, то заробіток, який буде мати кожний з учасників цієї афери, дозволить йому за короткий термін придбати, наприклад, новий більярдний салон в центрі Фастова.
Останні слова пройняли Борисове тіло аж до самих кісток. Адже приклад вкладання майбутніх грошей йому дуже сподобався. Мабуть, Сашко інстинктивно здогадувався як і про що необхідно говорити, для залучення до діла Борисового потенціалу.
– Якщо я зрозумів правильно, то моя задача полягає в вирішенні питань, пов’язаних з контролюючими органами, наприклад, податкової інспекції чи міліції. Що ж, для цього мені потрібно поспілкуватися з деякими людьми. Тому відповідь буде не дуже швидкою. Але я переконаний, що вона може бути позитивною. До речі, який відсоток з цього діла має належати саме мені? – закріпив вдалим ударом своє питання Борис.
– Мені здається, якщо ми розділимо порівну чотири відсотки від всього обороту, тобто по два на кожного, то це буде справедливо. Чи не так?
– Гаразд. Але треба пам’ятати, що можуть з’явитись додаткові постійні витрати, наприклад, на залагодження відносин з посадовими особами. Тому ми поділимо порівну лише ту частину, що залишиться в нас після вирішення всіх питань…партія! – закінчив гру на останньому слові Борис.
– Домовились, – задоволено виголосив Сашко, запрошуючи товариша до столу, адже тепер можна було спілкуватись не про роботу.
Наприкінці вечора Сашко провів сп’янілого товариша до виходу, де його чекало таксі, передчасно викликане дбайливим барменом. Повертаючись для розрахунку в бар, Сашко знов зустрів ту саму дівчину, що сподобалась йому своєю вродою та блиском оченят. Вона теж розраховувалась біля каси, де поруч чекали, мабуть, її подруги. Сашко підійшов ближче і спитав майже на вушко:
– Ви вже йдете? Жаль. А я тільки-но хотів вас знайти, щоб запропонувати разом випити кави чи ще чого-небудь.
Дівчина навіть не повернулась до нього, але сказала своїм подругам, що залишиться тут ще на деякий час. Голосно сміючись, подруги пішли геть. Запанувала тиша, яку вирішив порушити бармен. Він став називати суму до сплати по рахунку дівчини, але Сашко його делікатно перебив, натякаючи на переведення цієї суми на свій особистий рахунок. Саме тут дівчина, нарешті, повернулась до нього.
– Ви знаєте, я заробляю, тому можу сплатити сама, – дуже приємним голосом відповіла незнайомка.
– Я лише хотів якось розташувати вас до себе, – винувато промовив Сашко.
– Але для цього не потрібні гроші, – запевнила його дівча.
– Розумію, що поступив невдало. Тоді дозвольте виправитись? Як щодо шампанського?
Дівчина мовчки розрахувалась по своєму рахунку та дала зрозуміти, що чекає біля вільного столика. Радісний Сашко замовив шампанське і необхідний для остаточного протверезіння лимончик із цукром та вирушив до своєї дами.

– То ти тут живеш?! – проходячи до кімнати, муркотіла Маринка. Саме так звали дівчину, яка останні дві години володіла Сашковим розумом. Перший раз після знайомству в барі він запросив до свого дому маловідому, але дуже симпатичну дівчину. До того ж, йому хотілось зробити щось погане по відношенню до своєї Олени. На протязі дня йому не одноразово згадувалось те пакосне почуття, яке народилось в поїзді, коли він повертався додому. Тому це випадкове знайомство з розбещеною красунею дуже відповідало стану його ображеної душі.
Оленчині речі, що знаходились скрізь, виказували жіночу присутність. Але Маринку це не здивувало. Вона розуміла, що такі хлопці, як Сашко, не можуть бути без жінки. Сама дівчина ніколи не була хвойдою. Просто інколи дозволяла собі різні пригоди. Зі слів Марини, її чоловік зараз знаходився у відряджені, тому зустріч з подругами була простим та звичайним ділом, яка поступово перетворилась на невеличке знайомство з приємним хлопцем.
Маринка присіла на диван та роздивляючись навколо чекала якоїсь рішучості від господаря. Але хлопець стояв посеред кімнати й не наважувався на якісь рухи.
– Може поставиш чайник? – взяла діло в свої руки красуня, в’яло позіхаючи від пізньої години.
– Так, так. Зараз, – рушив на кухню Сашко.
– В тебе гаряча вода є? – питала дівчина заходячи до ванної кімнати.
– Звичайно ні. Це ж Фастів. Але, якщо потрібно, то я можу нагріти.
– Ні, не треба. Я скоро, – повідомила Маринка, зачиняючись в душовій.
Сашко став пригадувати чи є там мило, рушник і тапочки. Мабуть, є. Він почув шум води та плескання. „Треба знайти презервативи, – напружив свою пам’ять хлопець. – Останній раз це робилося із ними десь більше року тому. Отже, якщо вони ще залишились, то можуть бути лише в передпокою”. Відкривши трельяж, один єдиний, все ж таки, він знайшов. Незабаром шум води спинився, і на нічний чай в халаті Оленки до кухні з’явилась зволожена Марина.
Збуджений від вигляду чудових оголених ніжок, Сашко спробував щось пробубоніти, але вдавився слиною від насунутої похоті. У нього повставало все, що хотіло або не хотіло підніматись. Дівчина помітила цю його незручність, тому вирішила трохи познущатись з сором’язливого хлопця. На столі крім чаю та цукру не було нічого.
– То ти нічим не пригостиш мене до чаю? – здивовано спитала спокусниця, граючи свою роль. Вона розуміла, що господарю тепер необхідно буде встати і підійти до холодильника, який знаходився в іншому кінці кухні.
– Гм…добре, – відповів Сашко та піднімаючись зрозумів, як щось не дає йому випрямитися в повний зріст. Мало того, це „щось” стовбуром давило на штани як раз навпроти дівчини, яка спеціально розвернулась до нього.
– Стій, – тихо скомандувала Марина та підняла свої руки до чоловічих стегон. Її прудкі пальчики почали повільно розстібати на штанях напружену блискавку. За мить вона випустила на поверхню „щось”, яке бажала побачити якнайближче. Тепер для неї нікого не існувало. Були тільки „щось” і вона. Надивившись досхочу, дівчина однією рукою почала гладити цікаву іграшку спочатку „проти шерсті”, потім навпаки. Одночасно другою рукою вона підносила чашку та сьорбала гарячий чай. Як тільки з’явилось відчуття нестерпності, дівчина заковтнула гарячковитим ротиком майже весь темно-червоний предмет. Повертаючись до чаю, а потім знову до пульсуючої іграшки, Марина чула як зверху до неї доносяться солодкі стони, але зараз для неї нікого не існувало. Дівоча самовідданість до бажаного „щось” скінчилась лише тоді, коли з чашки був випитий останній ковток.
– Це має назву „французький поцілунок”, – не випускаючи Сашка з рук, тяжким видихом вимовила Марина. – Чай в тебе смачний, але я теж бажаю відчути насолоду!..
Сашко та Марина всю ніч займалися фантастичними рухами, аж поки за вікнами почали голосити фастівські півні. Та вони їх вже не чули, бо миттєво полетіли до світу снів солодкого Морфея.
Вже наступного дня Борис дзвонив до Сашка, щоб повідомити про попередні результати, стосовно вчорашньої розмови. Для конкретного вирішення всіх питань потрібно було запросити на зустріч Толика. Домовились зібратись через два дні в одній закусочній, що знаходилась на окраїні Фастова. Сашко з Толиком прибули трохи раніше, щоб зробити необхідні розпорядження до столу та обговорити деякі особисті питання. Як і належить офіцерові, Борис з’явився без жодних запізнень.
– Борис – це Анатолій. Анатолій – це Борис, – протарабанив Сашко, виконуючи елемент необхідного етикету при першому знайомстві.
Всі розмістились як їм було завгодно, але зберігаючи необхідну дистанцію один від одного. А вже через годину Толик щось шепотів в Борисове вухо, жирними губами витираючись об його волосся. Той, час від часу, реготав та лазив руками по блюду з обгризеною куркою, шукаючи зелені оливки. Було таке враження, що їхнє перше знайомство відбулося набагато раніше. Сп’янілий Сашко постійно збивав попіл в стакан із соком та всім розливав по чаркам горілку Торгової Марки „Корал”, яку спеціально привіз Толик, щоб разом скуштувати той самий продукт, на якому повинен заробляти добрі гроші весь цей новостворений колектив.
– А я їй кажу, чого ти до мене причепилась? Ти що не бачиш, що я нічого не хочу? А вона стягує з мене штани і кричить, я сама все зроблю, бо це мені хочеться! А далі я не пам’ятаю, що вона зі мною робила, бо я знепритомнів, – продовжував щось верзти Толик, та його вже ніхто не слухав. Треба було потихеньку тверезити.
Сашко підійшов до бармена та замовив каву, лимонів та негазованої мінеральної води. Трохи з часом про діло почав говорити Борис:
– Всі питання щодо податкової системи буде вирішувати одна людина, яка за це бажає одержувати від нас один відсоток від загального обігу коштів. Щоб було зрозуміло для п’яненьких: з одного мільйона – десять тисяч готівкою. І саме головне, ні в якому разі зовсім не сплачувати ніяких податків. Таким чином, буде вважатись, що ця фірма, нібито, зовсім не функціонує. Далі, – продовжував Борис, – всі повинні підрізати свої язики, тому що люба інформація стосовно цього діла, може порушити існуючу схему та відношення. Якщо все зрозуміло, то я хочу почути про ваші подальші плани.
– Вже сьогодні я почну створювати необхідні документи, – почав Сашко, – для реєстрації фірми з назвою „Богус”. Директором призначимо необізнану в цьому людину, яка буде тільки підписувати необхідні папери та отримувати свій фіксований гонорар. На всяк випадок, потрібно відкрити два рахунки: один в Інвестбанку, другий в якомусь іншому банку. Це якось застрахує нас від несподіванок. Отже, через два тижні в мене все буде готове.
– В нашому випадку для отримання ліцензії на оптову торгівлю алкоголем для новоствореної фірми „Богус” необхідно фіктивно оформити якійсь склад. Також нам потрібно мати постійний та надійний зв'язок, – закінчив свою промову Толик.
– Про зв'язок сказано доречно, – підтвердив Борис. – Всім необхідно придбати окремі мобільні телефони та нові стартові пакети однієї кампанії, наприклад „КиївСтар”, щоб ці номери знали тільки ми. Чому? Тому що служба прослуховування сьогодні має дуже великі можливості – це я вам кажу. Отже, на посошок і з Богом.
Останню чарку випили мовчки, розмірковуючи кожний про своє.
Поки Сашко займався реєстрацією ТОВ „Богус”, швидко надійшов той день, коли повинна була повернутись Олена. Сашко ніколи б не повірив, якщо хтось розповів, що лише один цей день змінить все його майбутнє життя. А почалося все з простих дівочих панчіх.
Олена приїхала ще вранці, але на той час Сашко вже блукав коридорами міської влади для народження фіктивного суб’єкта підприємницької діяльності. Вона розпакувала сумку з речами, що брала з собою в дорогу, та поклала їх до корзини з пранням. Потім подивилась на становище в холодильнику, бо завжди хвилювалась за Сашкове харчування. Згодом підігріла воду для прання та почала перебирати білизну. Аж раптом, вона побачила незнайомі панчохи та ще й того кольору, який вона ненавиділа.
Залишається тільки здогадуватись, що Маринка, коли напередодні приймала душ, поклала свої панчохи на батарею прямо над тією корзиною, і, мабуть, якимсь чином, вони впали до сімейної білизни. Збираючись вранці, дівчина не могла пригадати чи була вона в панчохах, адже кількість випитого дуже здавлювало виснажений мозок та годинник вже сповіщав про запізнення на роботу. Тож, залітаючи в ванну кімнату, Марина не побачила своїх панчіх. Швидко вмитись та нафарбуватись – це все, що потрібно було їй встигнути.
Таким чином, ці панчохи згодом опинились в руках Олени. Їй не потрібно було ніяких пояснень, тому що рівню інтуїції цієї дівчини міг позаздрити сам Нострадамус. Вона навіть уявила собі весь отой „джаз” та „блюз”, який трапився в період її відсутності. Що саме в цей момент потрібно було їй робити, Олена остаточно не вирішила, тому все відбулось якось автоматично. Головне, вона ні на хвилину не збиралась залишатись в тій хаті, де були потоптані всі моральні устої майже сімейного життя. Під час збору всіх своїх речей, Олена вигадала той спосіб, який зможе залишити Олександру всю повноту необхідної інформації.
Надвечір, коли багато справ вже були вирішені, Сашко прямував до хати, щоб скоріше побачити свою брехливу дівчину, яку нестерпно чекав цілий тиждень. Піднімаючись сходами, він вже уявляв той невинний вираз її обличчя, що зустріне його в коридорі, але який, вже після перших запитань, перетвориться на винувату гримасу покірної Дездемони. Так, Сашко на деякий час стане наче Отелло, та тільки для необхідної профілактики і в межах, дозволених чинним законодавством України.
Але все пішло не за Сашковим сценарієм. По-перше, двері йому ніхто не відчинив; по-друге, в хаті, дійсно, нікого не було; по-третє, в кухні на столі лежала записка:
„Мій любий хлопчику. Ніколи не сподівалась на те, що буду розмовляти з тобою через папір, тому що мені дуже неприємно бачити твої паскудні очі. Ти зробив свій вибір і я тебе не засуджую. Той час, який ми провели разом, запам’ятається мені на все життя. Але, мабуть, настала мить, коли потрібно розлучитись, бо нічого, крім образ, попереду вже не існує. Тож, мій червоний борщ, який ти завжди дуже полюбляв, я зробила тобі на останнє. Але будь уважний, не вдавись інгредієнтами”.
Сашко підійшов до каструлі, яка ще була досить гарячою. За допомогою рукавиці зняв кришку і дочекався виходу скупчення пару. Серед шматків картоплі, капусти та буряків плавали зварені Маринчині панчохи, що придавало всій картині закінчений образ суміші епатажу та перформансу.

Останній четвер кожного місяця Борис приїздив до Головного Управління Служби безпеки, для повідомлення свого керівництва про виконану роботу та отримання необхідних пропозицій і наказів. Але ніхто з його колег не здогадувався, що окрім цих звітів він на деякий час відвідував відділ Департаменту контррозвідувального захисту економіки України. Так і в цей раз, знаходячись в управі, він спочатку вирішив загальні справи, а тепер чекав на прийом до начальника контррозвідки. Борис сидів в приймальні, тримаючи в руках сіру папку, в якій знаходились матеріали розробленого ним секретного завдання, до якого додались декілька запланованих подій. А головний план цієї справи виглядав так:
«…Згідно з наказом вищого керівництва, про розробку та деталізацію операції під назвою „Людина з Фастова”, мною, старшим лейтенантом безпеки, Борисом В., розроблений наступний план.
Мета операції
Ліквідація злочинного угрупування, існуючого як Торгова Марка „Корал”.
Метод
Впровадження підконтрольної фірми в структуру товарно-грошових відносин між ТМ „Корал” та споживачами її лікеро-горілчаної продукції. Залучення всіх засобів на здобуття матеріалів про економічні злочини керівників ТМ „Корал”.
Задачі
1. Створити в місті Фастів фіктивну фірму, яка своєю діяльністю спровокує до економічних злочинів значну кількість підприємств та організацій.
2. Створити умови для залучення до співробітництва керівника цього фіктивного підприємства, Олександра Б., та надати йому статус агента під псевдонімом „Люся”.
3. Мати повний контроль за економічними злочинами, що відбуваються або плануються відбутись в колі роботи цього підприємства.
4. Діючого агента „Тимур”, впровадженого до керівного складу ТМ „Корал”, познайомити з Анатолієм Т., товаришем Олександра Б. для дезінформації першого та стимулювання другого новими розробками щодо продажі лікеро-горілчаної продукції ТМ „Корал”.
5. Особисто прийняти участь в створенні додаткового фіктивного підприємства, що увійде до загальної схеми торгово-фінансових операцій ТМ „Корал”.
6. Мати повний контроль над діяльністю обох фіктивних фірм, що дозволить зібрати необхідні документи про економічні злочини керівництва ТМ „Корал”.
Доповнення станом на 30.08.2002р
Згідно розробленого плану дій, крім раніше існуючої фірми ТОВ „Слінг”, наприкінці серпня 2002 року в місті Фастів створена друга фіктивна комерційна структура ТОВ „Богус”, діяльність якої також знаходиться на повному контролі...»
Саме останні слова в цьому рапорті мали особливий зміст. Якщо додержуватись цього плану, то за розвитком подій було зрозуміло, що залишилось виконати лише його останній пункт – зібрати матеріали, підтверджуючі злочинну діяльність ТМ „Корал”.
– Будь ласка, проходьте, – ласкавим голосом повідомила секретарка, – полковник чекає на вас. Борис пройшов до кабінету, щільно закриваючи за собою двері.
– Товаришу полковнику, дозвольте?
– Проходь, проходь, – просив його кремезний полковник. – Сідай. Ну, що там у тебе цікавого?
– Згідно розробленого плану, – почав Борис, передаючи рапорт та документи, – операція під назвою „Людина з Фастова” знаходиться в своєму завершальному етапі. Саме зараз повинні відбутись ті події, про які повідомляє наш агент „Тимур”, маючи чітку інформацію щодо їх здійснення.
– Про що саме йдеться мова? – не відриваючись від паперів, запитав полковник.
– Як стверджує агент „Тимур”, на складах ТМ „Корал” в перших числах листопада почнуться роботи по значному відвантаженню горілчаних виробів, що мають закінчитись тільки наприкінці місяця. До розливних цехів ТМ „Корал” надійшла велика партія спирту з Росії, що на сьогодні має вигляд товарного кредиту. Але до кінця року ТМ „Корал” повинна за нього розрахуватись в пропорціях п’ятдесят на п’ятдесят, тобто половину офіційно, а іншу половину „тіньовою” готівкою.
– Які будуть ваші пропозиції? – зосереджено спитав полковник, протираючи кінчиком краватки свої маленькі окуляри.
– Згідно інформації „Тимура”, горілка буде відвантажена тільки тим споживачам, які повинні перерахувати за неї гроші на рахунок підконтрольного нами підприємства ТОВ „Богус”. Згідно рішення правління ТМ „Корал”, ці кошти будуть накопичуватись на рахунку „Богуса” в Інвестбанку аж до кінця другого грудня. І тільки третього числа вся сума відправиться на рахунок „Коралу”. Якщо напередодні відправки заарештувати рахунок „Богуса”, то на „Коралі” обов’язково виникне катастрофічна фінансова ситуація.
– Цікаво. І що далі? – нервував заінтригований полковник.
– Згідно існуючої в них схеми, всі клієнти, що отримають горілку від „Коралу”, до другого грудня остаточно розрахуються за неї з фірмою „Богус”. Але „Богус” третього грудня не переведе ці кошти до „Коралу”, тому що рахунок вже буде заарештований. Таким чином маємо: по-перше, ТМ „Корал” не зможе розрахуватись по податкам наприкінці року; по-друге, в нього не буде „тіньової” готівки, яку необхідно віддати за російський спирт; і по-третє, якщо встановити стеження за конкретними особами з „Коралу”, ми маємо дізнатись, хто саме з російської сторони зацікавлений в економічному підриву України в сфері лікеро-горілчаного бізнесу.
– Дуже подобається ваша аналітика. Наступного тижня ми ствердимо остаточне рішення та погодимо всі деталі. До того ж, мені приємно вас сповістити, що, згідно наказу генерала від вчорашнього числа, вам присвоєно позачергове звання капітана. Тож, поздоровляю! – піднімаючись, радісно проголосив полковник.
– Служу Україні! – стиснув Борис протягнуту руку старшого офіцера.

Прокляття старої вежі
Сашко стояв посередині міського парку. Він озирався по сторонам і не помічав жодної живої душі. Погода наприкінці листопаду завжди така, що не зрозуміло, який саме зараз час – ранок чи вечір. Сірі ворони пообліплювали голі дерева, і здавалося, ніби вони були єдиними живими істотами на всьому світі. Раптом, незрозуміло звідки, з’явився Борис.
– Я хочу тебе запросити на свій день народження. Ти прийдеш? – якось без емоцій вимовив він.
– Добре. Але ти, здається, народився весною? – здивувався Сашко.
– Так. Втім, мені хочеться відсвяткувати раніше. Йдемо прямо зараз!
Борис потягнув Сашка до старої цегляної вежі, що стоїть в парку, мабуть, з часів динозаврів. Підходячи ближче, робилось якось боязко, бо ця тридцятиметрова споруда, схиляючись, здатна була впасти. З її відкритих дверей чомусь сяяло світло. Сашко ще ніколи не бачив такого видовища. Борис ввійшов першим, але Сашко не забажав заходити у середину і залишився стояти надворі. Борис запропонував його почекати, бо, ніби, йому саме тут залишили пиріг до солодкого столу.
Сашко підняв голову і побачив, як поступово, аж до самої верхівки, спалахувало світло в кожному вікні та було видно, як Борисова тінь сходила повз них все вище і вище. Раптом, хтось ззаду поклав на Сашкове плече руку. Він здригнувся, різко повертаючи голову. Поруч стояла радісна та весела Наталя, подруга Олени. Вона нічого не казала та тільки хитала головою, ніби щось заперечувала. Все дуже дивувало Сашка. Він знову повернувся до відкритих дверей, де побачив Бориса з блюдом у руках, накритим якоюсь ганчіркою.
– Навіщо ти пиріг накрив оцім дрантям. Зніми та неси так, – обурився Сашко.
Але Борис, чомусь, тільки голосно сміявся. Сашко підійшов до нього і сам зняв брудне покривало. На блюді, стікаючи кров’ю, лежала відрубана голова Толика…
Сашко різко прокинувся. Він задихався від нестачі повітря.
– Фух…Насниться ж таке, – голосно порушив ранішню тишу, спітнілий від побачених жахів, Сашко. – Звичайно, це все з-за нервів…
Наприкінці кожного місяця Толик отримував наказ на переведення до рахунку ТМ „Корал” всіх коштів, що накопичувались на протязі місяця у „Богуса”. Але така величезна сума, що зібралась в Інвестбанку у листопаді, була неймовірною для Фастова. Майже вісім мільйонів гривень утримувались в цьому провінційному банку, де люба зайва копійчина викликає чорну заздрість у сторонніх людей та народжує в них спокусу зробити яку-небудь пакість. Вже розпочався грудень, а Толик все не з’являвся. Сашко став нервувати. Телефонуючи до нього останні дні, він отримував лише сповіщання про відсутність абонента в зоні досяжності. І тільки вчора ввечері Толик подзвонив до Сашка, щоб сповістити про свій приїзд вранці. Домовились на зустріч біля банку на початку його відкриття. Годинник показував двадцять хвилин на восьму. Календар – третє грудня 2002 року.
Дорога до банку пролягала через все місто. Зима на початку грудня – це засніжені вулиці, ожеледиця, пар з рота – так повинно бути, але було не так. Сірі будинки, напівсонні обличчя, мокрі плями на дорогах. Навіть температура не знижувалась нижче нуля. Але головною неприємністю був нестерпний бруд на улюблених черевиках.
О дев’ятій годині до Інвестбанку під’їхав Толик. Тільки в нього знаходились рахунки та печатка ТОВ „Богус”, бо головну відповідальність за збереження коштів ТМ „Корал” ніс саме він. Його спроби самостійно їздити за кермом закінчувались не дуже вдало. Тож для робочих поїздок Толик іноді викликав особистого водія.
Побачивши Сашка, він виліз з авта і спрямував назустріч разом із своїм улюбленим маленьким шкіряним портфельчиком.
– Привіт, Сашко! – завжди радісний та веселий вітався Толик.
– Привіт, – звикнувши до такої емоціональності, відповів Сашко.
– Сьогодні великий день, тому що зараз ми зробимо останній крок на шляху до великого збагачення. Нарешті я одержав наказ відправити всі вісім мільйонів до „Коралу”. Тож завтра на нас чекатимуть зароблені відсотки і ми зможемо перепочити аж до кінця січня наступного року. Ти вже вирішив на якому курорті будеш відпочивати?
– В мене є тільки одна мрія – побачити піраміду Хеопсу, – піднімаючись сходами, поділився Сашко.
Вони стрімко увійшли до операційної зали. Привітні банківські красуні бажано зустріли заможних клієнтів, яким давним-давно „помили” всі кістки, обговорюючи про їх відношення до тих мільйонів. Сашко дістав платіжне доручення в якому визначена семизначна сума відходила на рахунок ТМ „Корал”. Толик витяг з портфеля печатку „Богуса” і, дмухнувши на неї три рази, поставив синім відбитком своє погодження.
– Будь ласка, – передали хлопці багатомільйонний папірець дівчині-операціоністу.
– Одну хвилиночку, – промовила вона ангельським голосом. – Це досить значна сума, тому я повинна все узгодити з керуючою банком. Зачекайте, будь ласка, я зараз. Вона відірвалась від монітора та спрямувала до кабінету своєї шефіні.
Вже через хвилину дівчина повернулась разом із керуючою банком, яка сповістила хлопцям про невеличку неприємність, стосовно рахунку підприємства ТОВ „Богус”.
– Це жарт? Вибачте, але в нас дуже мало часу! – після тривалої паузи першим відреагував Толик.
– Розумієте, – продовжила жінка, – до нас надійшла інформація про розпорядження обласної податкової міліції на припинення розрахунків фірми „Богус”. Зрозумійте, ми тільки виконуємо свої обов’язки. Вам потрібно все вирішувати в області.
Німа сцена, яка опанувала приміщення, могла б скінчитися, мабуть, років через сто, якби Сашко не запропонував телефонувати до Бориса.
– Адже ці питання повинен вирішувати саме він, – натискаючи на кнопки, нервував Сашко, який вперше в житті бачив свого товариша без посмішки на обличчі. – Не переживай, Толю, все буде добре. Головне, що всі гроші на місці. Залишається тільки з’ясувати виникле неподобство. Я впевнений, це якась помилка. Хоча, завжди казав, що накопичення великих коштів на одному рахунку веде до несподіваних наслідків.
Але і Сашко, і Толик не могли додзвонитись Борисові. Весь час надходило одне й те саме повідомлення про те, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Тому вони вирішили під’їхати до нього на службу. Толик залишився в авто, а Сашко пішов до будинку Служби безпеки і незабаром повернувся назад. Чекаючи від Санька якоїсь розповіді, Толик не розумів, чому той стоїть і мовчить, залишаючи його в повній необізнаності. Сашко запалив цигарку і глибоко затягнувся.
– Черговий Служби мені повідомив, що сьогодні вночі на автотрасі Київ-Одеса наш Борис потрапив у аварію і зараз знаходиться в Боярській лікарні…у моргу, – нарешті вимовив Сашко.

Тонкі пальці витягнули гривневу двадцятку, склали її вдвоє та постукали ребром по столу. Білий кокаїновий порошок був настільки легкий, що невеличкий подих міг залишити Толика без дози. Зробивши маленьку доріжку, він скрутив купюру в трубочку та занюхав її до останньої пилинки. Хвилинне мовчання порушив Сашко.
– Я завжди казав, краще випити зайвого, ніж вживати якусь наркотичну мерзоту. Навіщо створювати неіснуючий світ?! Особливо зараз, коли так потрібні тверезі погляди та розумні думки, ти уходиш від реальності, давлячись своїм тупим сміхом.
– Ги-ги…ги-ги, – дуркував Толик, захлинаючись від дебільного приходу.
Вживання кокаїнового порошку лежало в основі його постійної життєрадісності. Але сьогодні це виглядало як звичайна істерія. Одразу після ранкових повідомлень у хлопців не залишилось нічого, крім бажання поїхати до горілки, купити горілку та напитись горілкою. Тому стіл на Сашковій кухні не змінював свого вигляду до самого вечора. Пусті пляшки змінювались повними, закидана попільничка робилась пустою та знову закиданою, і тільки незмінною частиною цієї картини був водій, який весь день біля під’їзду чекав на Толика.
– Звичайно, я не вірю в пророчі сни, але те, що мені наснилося останньої ночі, вражає, – безперервно затягуючись, вимовив Сашко. Обоє мовчки сиділи на табуретках, підперши стіни та дивлячись у стелю, ніби намагались там побачити своє найближче майбутнє.
– Моя тітка, коли була двомісячним немовлям, заснула після вечері і померла, – всміхаючись налив та випив Толик. – От їй дійсно щось наснилося.
– Але було дуже неприємно бачити видіння, коли із старої водонапірної вежі Борис на тарілці виніс твою закривавлену голову.
– Нічого собі?! Це ти про ту вежу, що стоїть у місцевому парку? – перший раз за декілька годин збуджено схаменувся Толик. – А ти знаєш, яку легенду про неї бабці розповідають? Ні? Тоді слухай.
Було це, десь років тридцять потому. Вежу тільки-но побудували, встановили там необхідне обладнання та подали до найближчих осель питну воду. Все, начебто, було добре. Та якось осіннім вечором компанія молодиків, що були добряче напідпитку, причепилась до дівчини, яка пізненько поверталась з гостей. Затягнули вони красуню в цю вежу та почали знущатись з неї аж поки її серце не зупинилось. Тіло залишили лежати на самому верхньому поверсі, а самі порозбігалися. Батьки шукали дівчину довго та знайти не могли. Аж поки якісь ремонтники не заглянули до вежі. Один з них побачив об’їдені пацюками кістки та одразу доповів про це органам влади. Криміналісти провели спеціальну експертизу і з’ясували, що це останки тієї самої дівчини, котру шукали більше двох місяців тому. Але встановити особи злочинців так і не вдалося, бо гризуни зробили своє погане діло.
Пройшов рівно рік після того, як трапився цей злочин. І ось, в той самий день та в ту саму годину, коли зупинилось серце тієї дівчини, пішла з усіх кранів скрашена кров’ю вода. Люди перелякалися, побігли до вежі, але нічого надзвичайного помітити не змогли. А наступного дня по місту пішли чутки, що, ніби, зник якийсь хлопець. Проходить ще один рік, і те саме з водою повторюється знову. І знову люди нічого не знаходять та знов-таки пропадає ще один парубок. Так продовжувалось ще три роки, бо хлопців, що ґвалтували ту дівчину було п’ятеро. На шостий рік все припинилося і більше такого ніколи не відбувалось.
Але розказують, що через деякий час, коли сильні дощі змили землю біля фундаменту цієї вежі, люди знайшли черепа та кістки, які належали до тих п’яти зниклих хлопців, – закінчив Толик, дивлячись в пітьму відчиненого вікна.
– Ти диви які страсті-мордасті в твоїй голові відтворює кокаїн?! Мабуть, треба прикрити вікно, бо ще політати захочеш. А тут, все ж таки, п’ятий поверх, – піднявся Сашко та позачиняв все, навіть кватирку. – Надворі, як ні як, розпочинається зима.
Толик щось буркотів собі під ніс. Сашко подивився на той єралаш, що відтворився не тільки на кухні, а й у мозках, та вирішив все припинити. Він склав недопитки у сміття, повитирав стіл та розтормошив кайфуючого Толика.
– Так! Слухай мене! Треба завтра їхати до обласної контори. Будемо самі все вирішувати. Ти, Толику, спочатку все розповіси своїм дружкам з „Коралу”, а потім ми зустрінемось біля ЦУМу та почнемо виправляти ситуацію. Життя продовжується, тому треба вирішувати проблеми з мільйонами, що зависли на рахунку „Богуса”. Піднімайся, бо твій водій вже змерз, чекаючи на тебе.
– В нього така робота. Слухай мене уважно, Сашко, – зосереджено почав Толик. – Зранку в мене відбудеться зустріч з представниками ТМ „Корал”. Про арешт рахунку з вісьма мільйонами я нічого говорити не буду. Краще скажу, що випадково загубив печатку „Богуса” і на її відновлення потрібно три доби. Нехай вони вважають це невеличкою затримкою, за яку ми готові сплатити парочку відсотків з нашого заробітку. Їм нікуди буде дітися, тому в нас з’являться три дні, щоб вирішити всі питання про відправлення грошей на ТМ „Корал”.
– Гаразд, – погодився з цим планом Сашко. – Але я дуже тебе прошу, не вживай свій клятий кокаїн, хоча б у ці дні.
– Добре, добре, – повеселішав Толик. – „Кокс” я купую у надійних людей в Москві, бо в Києві багато „фуфла” та „кидал”. Зараз мої запаси вже скінчилися і сьогодні я вжив останній залишок. Не переживай, до Москви в ці дні не поїду.
– Отже, де і о котрій годині ми зустрінемось? – проводжаючи гостя до дверей перепрошував Сашко.
– Ну, давай, як ти казав, на парковці біля ЦУМу о п’ятнадцятій, – позіхаючи вимовив Толик. – Нехай печатка „Богуса” залишиться поки в тебе…Боже мій, як хочеться спати! Скоріше б це все скінчилось…
Сашко почув, як за вікном хлопнули дверцята авта і машина рушила в ніч. Він дістав баретку та поклав печатку до всіх своїх документів, які завжди носив із собою.

Столичні пробки чомусь завжди з’являються там і тоді, де їдеш саме ти, спізнюючись на дуже важливу зустріч. Так було і в цей вирішальний день. На світлофорі Сашко озирнувся по сторонам. Праворуч, за кермом новенького „Ford” знаходилась жінка середніх років, яка в період тимчасової зупинки вирішила помилуватися своєю зовнішністю та виправити макіяж. Ліворуч, в маленькому „Fiat” місце водія займала юна німфетка, що зиркала оченятами навколо автосередовища. Навіть в дзеркалі заднього виду Сашко бачив симпатичну дівчину – володарку „ВАЗ-2108”. „Ну ось тобі причини існуючих пробок, – сам до себе жартував він, – всі власною персоною”.
Свій „BMW” Сашко зміг припаркувати тільки за два квартали від столичного ЦУМу. Було вже десять хвилин на четверту, коли він дістався до призначеного місця. Ще з далеку виднівся знайомий „Mercedes” Толика. Сашко стрімко крокував по тротуару. Підходячи, побачив, що Толик сидить на місці водія, тож відкрив дверцята спереду та сів поруч.
– Ну, чим порадуєш? – повертаючись до Толика, привітався Сашко, радіючи, що той його дочекався. Синє лице товариша не зреагувало на появу. Великі скляні очі дивились прямо перед собою. Чорні зірниці були розширені та під носом виднілась посохла кров. Щоки, губи та кінчик язика, що трохи стирчав з рота, були вимазані білим порошком. „Кокаїн, – миттєво зрозумів Сашко, – але чому?”. Руки Толика якось неприродно звисали донизу, ноги були розкидані між педалями.
Зараз хотілось повірити в те, що це зйомки передачі „Розіграш” з Валдісом Пельш або „Прихована камера” з Сергієм Сивохо. Але навкруги не було телекамер та усміхнених облич перехожих. Сашко акуратно просунув свої пальці до артерії Толика, пульсування якої вже не відчувалось. Далі як в кіно. Він витягнув свого носовика та витер відбитки пальців на панелі авта та ручки дверцят. Тихенько вийшов з машини і, прикриваючи двері, протер ручку з вулиці.
Не дивлячись по сторонам, Сашко пішов Хрещатиком в напрямку, протилежному від його „BMW”. Він розумів, що в своїй машині зараз їхати не можна. Також було ясно, що хтось мав рацію про місце і час їх зустрічі. „Але якщо хотіли підставити, то чому цього не зробили? – намагався зібрати свої думки до купи Сашко. – Повернутись до дому? Ні. Якось зв’язатись з людьми із „Коралу”? Дурість. Вирішити всі неприємності з рахунком та відправити гроші на ТМ „Корал”? А якщо в мене на це вже не має часу? Мабуть, не має”.
Коли Сашко нервував йому завжди дуже хотілося їсти. Мабуть, такою була реакція його організму на стреси. Шлунок вивертало вже по-справжньому, тому він вирішив попоїсти, а згодом, прийти до якогось рішення.
– Ресторанчик „Кантіна База” на Саксаганського, – скомандував Сашко і таксі стрімко ввірвалось в багаторядний столичний автопотік.
Смачні гострі страви були зараз дуже доречні, і Сашко забажав „салат з королівських креветок”, „смажене курча з соусом мачо” та повну пляшку „текіли-бум”. А поки гарсон побіг виконувати ці бажання, Сашко засмалив товстенну сигару та, слухаючи гру мексиканських гітар, почав розмірковувати про своє теперішнє і майбутнє:
„По-перше, на рахунку „Богуса” знаходиться майже півтора мільйони доларів, обидва компаньйони мертві, банківський рахунок заарештовано обласною конторою, можливо, не випадково. По-друге, в моїй кишені зараз знаходяться три тисячі доларів, які призначались людям з обласної контори, для миттєвого розблокування рахунку „Богуса”. По-третє, зв’язку з надійними людьми із „Коралу” в мене не має. До того ж, не виключно, що вони можуть мати якесь відношення до смерті Толика.
Чи міг Толик вести якусь свою гру? Добре питання, але зараз це з’ясовувати немає часу. Мабуть, мене вже чекають біля дому. Аварія з Борисом тепер набуває іншого змісту. Значить, існують ті, кому також потрібні ці мільйони. І це не тільки люди з „Коралу”. Виходить все, що я можу зараз зробити, в любому випадку буде лише помилкою”.
Сашкові роздуми перервав гарсон, подаючи блюда до столу. Смачні страви вгамовували не апетит, а вбивали той нервовий стан, який міг призвести до неправильних дій. Сашко відштовхнув маленькі чарочки і налив кактусову горілку у великий келих з-під соку та залпом видудлив її до останньої краплі. Гітаристи грали серенаду, біля бар-стійки сиділа розмальована красуня і підморгувала поодиноким чоловікам. Сашко розмірковував. „Мені негайно потрібно кудись дітись. Через деякий час все повинно стати на свої місця. Кому не вигідно чекати, нехай не чекає. Поки очікую я, можна буде побачити „who is who”. Але якщо за мною слідкують? Якщо мені не дозволять зникнути?” – Сашко налив знову і підняв келих. Саме тут до нього прийшла цікава думка. Пити він вже не став.
– Гарсон! – покликав до себе офіціанта сп’янілий Сашко. – Чи можу я запросити до свого столика отих двох гітаристів, що так гарно виконують мексиканські пісні?
– Зараз я з ними про це побалакаю, – ввічливо відповів він.
Через декілька хвилин музиканти підійшли до столика Сашка, який одразу запропонував їм присісти поруч та зіграти щось із репертуару Френка Сінатри. Коли зазвучали гітари, Сашку здалося, нібито ще тільки вчора він насолоджувався цими ритмами разом із коханою Оленою. Пригадалося, як вони порівнювали латиноамериканські страви із своїми бажаннями. Зрозуміло, що тепер їх відносини – це казкове минуле, але образ цієї дівчини назавжди залишиться в його розбитому серці. Сашко звернув увагу до того столика, де раніше сиділи вони. За ним знаходилась інша пара, яка, можливо, також сподівалась на вічне кохання…
Згодом, думки повернулись у реальність.
– Хлопці, в мене є цікава пропозиція. Кожен з вас може сьогодні заробити по п’ятдесят доларів. Треба тільки виконати моє невеличке доручення та з піснями проводити мене на літак. Як ви на це дивитесь?
– Дивимось нормально, – оптимістично відповів світловолосий. – А яке доручення?
– Один з вас зараз візьме мій закордонний паспорт і в найближчому туристичному агентстві придбає на моє ім’я путівку, бажано, до Єгипту. Головне, щоб виліт був сьогодні вночі. Потім повернеться сюди для того, щоб розпочати мої проводи на заморський відпочинок. То як? – закінчив Сашко, приховуючи своє невеличке нервування.
– Ми згодні, – перезирнувшись, відповіли молоді музиканти.
– Добре. Ось тобі п’ятсот доларів, – звернувся він до темноволосого, що сидів найближче, – паспорт і сто гривень для таксі. Зроби все якнайскоріше, а ми поки з твоїм товаришем замовимо якісь вишукані страви до яскравого гуляння, – наказав Сашко, радіючи виконанню перших кроків свого плану. Тепер ніхто не зможе завдати перешкоди його зникненню. Музиканти будуть поруч до самого літака, їхні пісні примусять оточуючих звертати на них увагу, тож зробити непомітно якусь пакість не вдасться навіть самому дияволу.

– Шановні пасажири! Екіпаж літака „Боїнг-737” авіакомпанії „Українські авіалінії” радий вітати вас на борту, виконуючого рейс з аеропорту „Бориспіль” до столиці Республіки Єгипет, Каїр. Наш політ буде відбуватись на висоті дев’ять тисяч метрів, середня температура за бортом мінус п’ятдесят п’ять градусів, тривалість польоту три з половиною години. Просимо всіх пристебнути ремні безпеки. Бажаємо вам приємного польоту!
Сашко дивився в ілюмінатор на засніжені поля Бориспільського аеродрому. Нарешті, дві останні доби були вже позаду. Літак вирулив на літню смугу та зупинився, наче розмірковував, летіти йому чи не летіти. В цей час командир лайнера отримав дозвіл на зліт і багатотонна дюралюмінієва „свиня” почала стрімкий розбіг назустріч зимовому небокраю. Як тільки ця махіна піднялась на необхідну висоту, гупнули, ховаючись у фюзеляж, шасі. „Боїнг” піднявся до точки розвороту і взяв курс на Єгипет. Попереду були три з половиною часи ледарства. Хотілося спати. Поруч з Сашком сидів чоловік, дружина та діти якого знаходились трохи попереду. Час від часу вони йому щось вигукували та він лише монотонно відповідав їм якесь своє „угу”. Позаду сиділи дві яскраво розмальовані подруги, щохвилини дрінькуючи літрову пляшку шотландського виски, куплену в „Duty Free” аеропорту. Але багато з тих, хто вирушив на туристичний відпочинок, вже дійсно почали це робити, повкладавшись в глибокий сон...
Це неймовірне відчуття, коли чотири години тому ти клацав зубами від українського морозу, а тепер пітнієш в майці від єгипетської спеки, відбулося. Але балдьож скінчився, коли надійшов африканський вечір і всі понатягували свої теплі речі. Бо, як тільки сховалось сонце, холодний подих багатовікової пустелі опанував все навкруги. У тих розмальованих подруг, що напивались в літаку імпортним пійлом, з носа побігли величезні зелені соплі. Одна з них постукала до кімнати Сашка з проханням позичити якихось таблеток. Але Сашко знав інший метод лікування простуди і вже на ранок вони почували себе набагато краще. Дівчата оселились через два номери від нього, тому це випадкове знайомство мало своє продовження.
Декілька перших днів пішло на ознайомлення з місцевими пам’ятками, музеями та, звичайно, пірамідами. Це єдине із семи чудес світу, яке залишилось до наших днів. Гіза є передмістям Каїру, де саме і знаходяться ці фараонівські гробниці. Коли Сашко торкався своїми руками стін цих багатовікових створінь, його серце відчувало велику насолоду від здійснення давнього бажання. Адже не кожній людині випадає те, про що вона мріяла все життя. Тільки причини, що допомогли йому реалізувати цю мрію, були дуже страшними. Тому Сашко час від часу згадував про існуючі реалії теперішнього становища.
– В тебе є бажання поїхати з нами на нічні розваги? – спитала за вечерею одна з сусідок. – Мене з подругою запросили двоє арабів відвідати тутешню дискотеку, але ми боїмося залишатися з ними наодинці. Ці африканці просто скаженіють від європейських дівчат. Твоя присутність була б якоюсь гарантією нашої безпеки. Розумієш? То як?
– О`кей. Тільки візьму з собою побільше пива, бо в єгипетських барах алкоголь коштує, як у нас золото.
– Зате їхнє золото коштує, як у нас алкоголь.
– Це точно. Мабуть, потрібно якогось ціпка собі на пам’ять купити, – доїдаючи жарені стручки квасолі, зробив висновок Сашко. Взагалі, афро-арабська кухня базується на бобових культурах. Звичайно, присутні м’ясо та риба, але, все ж таки, переважають вегетаріанські настрої.
Дискоклуб, куди вони відправились, мав назву „Мобі Дік”, на честь однойменного голубого кита з американської літератури. Присутніми були переважно європейці і американці, та було трохи японців і самих арабів. Особливо дуже сподобались Сашкові японські дівчатка. Вони були в коротких шкіряних спідничках, білих панчохах та блузах. Майже всі однакові, їх вигляд нагадував піонерський загін, що приїхав з вожатими із місцевої школи.
– What is your name? – спитав Сашко у одного з тих арабів, що запросили його сусідок до цього шалману.
  – Мене звати Філіп. Моя мати росіянка, тому я трохи знаю російську мову.
– Ну, тоді давай вип’ємо, російський африканець?! – підняв келих хмільний Сашко.
– Ні, я не п’ю. У нас сухий закон. Аллах не дозволяє, – з посмішкою повідомив Філя.
– Я, звичайно, поважаю вашу культуру та релігію, але якась заборона до вживання загальноприйнятих продуктів є знущанням над особистістю. До речі, а як ви в такому випадку розслабляєтесь?
– Куримо гашиш. У нас в кожному місці присутнє куріння кальяну.
– Ага, розумію. Аллах курити гашиш не заборонив, – сьорбаючи пивко радів Сашко, що народився в Європі.
– Хочеш спробувати? – відверто запитав новий арабський знайомий. Сашко трохи не вдавився від почутої пропозиції.
– Ні, дякую, я проти наркотиків. Краще більше пива або горілки, – сміючись відповів Сашко.
фрукти, наприклад, яблуко.
– Я про таке вперше чую. Справді? – недовірливо перепитав Сашко.
– Звичайно, – і Філіп відправився робити обіцяну екзотику.
А в цей час навколишня публіка доходила до необхідного екстазу. Пісні турецького співака Таркана тут набували якогось нового змісту. Японські піонерки витворяли такі комічні вибрики, що Сашкові здавалось, ніби від дивиться незвичайне акробатичне шоу.
Незабаром з’явився Філ із красивою скляною колбою в руці, що мала своє продовження у вигляді сталевої трубки. Це був кальян. Він поставив його між ніг, та зняв металеву кришечку, де знаходився спеціальний вугіль круглої форми. Пружні пальці швидко завернули цей вуглик у фольгу та поклали його на добре втрамбований вологий тютюн, що мав вигляд яблучного варення. Філіп взяв до рота шланг, який стирчав збоку цього курильного прибору та сірниками став розпалювати вугіль, втягуючи повітря для підвищення тиску. В скляній ємності забулькотіла вода, фільтруючи дим, що проходив крізь неї. Пішло перше куриво. Розпалений вугіль, накритий кришечкою, почав червоніти та розкурювати оте „яблучне варення”.
– Тримай, – змінивши мундштук, Філіп передав Сашкові довгий шланг. – Кури, як звичайну цигарку.
Сашко потягнув ароматний дим до своїх легенів. Відчуття нового незвичайного смаку, який відтворював особливий стан, змусило на мить забути про неприємності, що потайки блукали в його мозку. Але це не було наркотичним становищем. З часом, навколишнє середовище наповнилось іншими духмяними ароматами, бо курити кальян почали багато хто з гостей дискоклубу „Мобі Дік”.
Приємна перевага п’ятизіркового готелю, це неабияке прибирання вашого номеру. Коли повертаєшся після гульбищ до цієї тимчасової оселі, на тебе чекає не той розгардіяш, що залишився після швидкого збирання, а вишукано прибрані речі, постіль, журнали, навіть твої рушники складені у вигляді білих лебедів, в дзьобах яких вкладені червоні троянди.
Сашко завалився на ліжко, не зважаючи вже ні на яких лебедів. Він був виснажений як ніколи. Сонце почало сходити і через декілька годин необхідно було їхати до єгипетського міста Луксор, де знаходились колоси Мемнона та храм цариці Хатшепсут.
Храм Хатшепсут мав надзвичайну ауру, адже наступний після неї правитель „Верхнього” та „Нижнього” Єгипту Тутмос ІІІ знешкодив всі її імена та зображення. Але сходи древнього храму залишались незмінними тисячі років. Сашко йшов по ним, розуміючи, що тут колись ступала сама цариця. Він трохи відстав від групи, щоб наодинці відчути глибину цієї культури, злитися з її величчю, вдихнути тисячолітній пил. Раптом почувся приглушений голос, що ніби прохав його піднятись невеличкими кам’яними ступенями, які знаходились в темному кінці цієї зали. Невідомі сили тягнули назустріч до цього невиразного поклику. Піднявшись на самий верх, він опинився в якомусь приміщенні, куди проникало сонячне проміння лише окремими стежками, освітлюючи багатовікову куряву. Дотики рук відчували високу вологість стін. Сашко дивувався, що в таку спекотну погоду ніхто не може побачити недоліки місцевого водопроводу. До того ж, в цій країні існує не абиякий дефіцит питної води. Його думки перервали чиїсь рухи попереду.
– Hello! Тут хтось є?..
Відповіді не було, але Сашко бачив якусь постать. Вона була невеличкого зросту, худенька, мабуть, дівоча. Постать зробила крок назустріч та зупинилась знов.
– Хто ви? – спитав він у постаті. – Who are you?
Неприємна тиша почала нервувати Сашка і він вирішив сам підійти до темної фігури. Та тільки ноги спромоглися зробити перший крок, як довгі руки невідомої постаті якось дотягнулися до нього та почали смикати кудись у темряву. Одночасно, чиїсь інші руки, знаходячись позаду, не давали їм це зробити, утримуючи Сашкове тіло на місці. За коротку мить ця боротьба спинилась, також, як і розпочалася. Аж ось сонце засвітило все приміщення. Сашко побачив, що знаходиться не в храмі цариці Хатшепсут, а на верхівці старої цегляної вежі фастівського міського парку. Перед ним стояла мумія дівчини, згідно легенди, загиблої тут багато років тому. Поруч з Сашком стояв мертвий Толик, лице якого, як і раніше, було вимазане кокаїном. Він поклав свою руку на його плече і сказав:
– Ти повинен позбавитися печатки „Богуса”, яку я тобі залишив в останній нашій зустрічі. В іншому випадку я більше не зможу тебе захистити від неї, – вказуючи на мумію, шепотів мертвий Толик. – І вона забере тебе!..
Сашко прокинувся від сильного стуку в двері. На його спітнілому обличчі відбились всі картинки жахливого сну. Сусідські дівчата реготали за дверима, продовжуючи звати на сніданок, після якого потрібно було від’їжджати в Луксор до храму єгипетської цариці Хатшепсут.
Здивування прийшло тоді, коли Сашко порівняв царський храм побачений уві сні з реальним. Було дуже багато спільних речей. Але закони діалектичного матеріалізму змушували робити висновок: або всі єгипетські палаци майже однакові, або такий збіг обставин є наслідком нічного гуляння. Сашко зупинився біля кам’яного причалу великої ріки Ніл, куди приходили кораблі з різних країн всього світу. Жовтий від мулу Ніл був спокійний, ніби схожий на наш Дніпро. Легке похлюпування його хвиль заспокоювало навіть самі розхитані нерви та тривожні думки. Сашко витягнув з кишені маленьку кам’яну пірамідку, придбану в звичайній сувенірній лавці. На її вершині був закріплений шкіряний ланцюжок. З іншої кишені він дістав печатку ТОВ „Богус”, що в останню мить йому залишив Толик, бажаючий розповісти людям з „Коралу” про її втрату. Потім міцно зав’язав на ній шкіряний ланцюжок, розмахнувся і… все ж таки, щось зупинило його викинути цей тандем у спокійні води древнього та поважного Нілу. Інтуїція підказувала, що печатку треба зберегти.

– Шановні пасажири! Наш літак благополучно здійснив посадку в аеропорті „Бориспіль”. Температура повітря мінус дванадцять градусів, атмосферний тиск…– приємним голосом сповіщала гарненька стюардеса, радіючи завершенню польоту разом з трохи втомленими пасажирами. – Прохання всім залишатися на своїх місцях. Командир та члени екіпажу бажають вам всього найкращого!
Після цих слів Сашко відчув, що повернувся до дому.

Правил не існує

Залишалось трохи більше години до святкування нового 2003-го року. Двоє чоловіків дуже поспішали, піднімаючись на другий поверх до ресторану казино „Будапешт”, що на вулиці Леонтовича в Києві. Бажаючих зустріти новорічне свято в стінах нічного клубу було досить багато, адже з кожним роком збільшувалась кількість українців, спроможних придбати для цього недешеві квитки. Серед них в компанії молоденьких дівчаток у доброму здоров’ї знаходився той самий старший лейтенант, вибачте, вже капітан Борис зі своїм приятелем з Росії.
– Скоріше відкорковуй шампанське, бо на годиннику вже без двох хвилин одинадцять, – командував Борис. – Треба вспіти зустріти Новий рік за російським часом.
Пробка з пострілом полетіла кудись до гральних столів з рулетками. Пляшка видохнула густим блакитним димком. Келихи наповнились срібною напівсолодкою піною.
– Бажаю тобі, Олексію, в наступному році мати безліч нових бізнес-планів і таких партнерів, як я, щоб допомагали цім планам здійснитися.
– Ні, Борисе, краще робити всі справи з одним партнером, з тобою. А бізнес-плани вже існують, треба буде в наступному році про них поговорити, – завершив взаємні побажання російський гість, і годинниковий будильник сповістив початок 2003-го року в його країні.
Шведський стіл, який підготували французькі та угорські кухарі, дійсно відповідав усім європейським стандартам. Поруч зі смаженою картоплею та салатами із свіжих овочів знаходились баранячі котлетки з цибулевим соусом та бургундськими бобами. Канапе з м’ясом курча „люсіль” було сусідкою форелі у білому вині, фрикасе з кролика охороняли соуси „бешамель” та „борделез”, а навколо курки в червоному вині розташувались булочки „комтуаз” та курчата „маренго”. Це був стіл справжніх буржуа. Місцевий бар пропонував безліч різноманітних напоїв та коктейлів. Звичайно, все було безкоштовно.
Борис з Олексієм вирішили пити звичайну українську горілку, тому що вже мали гіркий досвід від тих заморських пійл. Їх супутниці, навпаки, після шикарного французького білого вина, чомусь, перейшли до коктейлю „В-52”, який мав не тільки однойменну назву з бомбардувальником ВПС США, а й руйнівну силу його озброєння.
– Шановні леді! Мені дуже не хочеться наприкінці цієї святкової ночі виконувати обов’язки циркового верблюда, тягнучого вас до хати під аплодування присутніх. Тому, будь ласка, не зважаючи на таку халяву у випивці, залишайтеся розумними дівчатками, – зауважив Борис, стараючись не ображати їх дівочу гідність.
– Ой! А я знаю, що це таке! – вибухнула одна до другої, вказуючи на густий холодний бульйон, розлитий у невеличкі чашки. – Це суп „консоме”. Я готувала його разом із своїм колишнім бой-френдом французом. Треба один кілограм яловичини і півкіло куриних потрух залити чотирма літрами холодної води та довести на слабкому вогні до кипіння. Потім зняти піну і покласти в каструлю зв’язані до купи вимиті та почищені пучки репи, цибулі-порею, пастернаку та віточки селери. Поварити три-чотири години на слабкому вогні. А наприкінці не забути зняти жир з охолодженого бульйону.
– Олексію! В мене є пропозиція. Поки наші кухарочки поспілкуються між собою про кулінарні досягнення їх сексуального минулого, ми підемо до рулетки зробити декілька ставочок на вдачу.
– Добре. Ходімо. Дівчатка, не сумуйте! – наказав Олексій красуням, які ні на кого вже не звертали уваги, вихваляючись своїми таланами.
Знайти більш-менш вільну рулетку було не легко, адже багато хто хотів випробувати долю саме в новорічну ніч. Але місце знайшлося і їм. Гарсон запропонував холодного пива до гри та побажав успіхів. Світле „Оболонь” в спітнілих келихах майже всім гравцям охолоджувало гарячу жагу до азарту.
– Виграш 32, червоні. Прошу робити ваші ставки, господа, – оголосив круп’є.
– „Мала серія”, будь ласка, та „зеро”, – зробив свою ставку росіянин Олексій.
– „Зеро”, будь ласка, та „6” і „13”, – вибрав Борис.
– Ставки закінчено, господа! – припинив дії граючих круп’є, запустив рулетку та вкинув металевого шарика. Електронне табло, розташоване біля столу, висвічувало останні результати гри. Росіяни мав сенс. „Зеро” вже, дійсно, давненько не випадало, тому вірогідність його появи була досить високою.
– Виграш „20”, чорні. Прошу робити ставки.
– Ну, нічого. Зате пощастить у коханні, – зауважив Борис, вказуючи на довгоногих подруг, що залишались біля їх столика. – Підемо краще посидимо на м’якому диванчику, покуримо якихось гаванських сигар.
Хлопці відійшли від стола та стали виглядати вільний диванчик для куріння.
 – „Зеро”! Виграш отримують ті, хто робив ставку на „Зеро”! – проголосив круп’є результат останньої гри.
Хлопці переглянулись та голосно засміялись від того, що фортуна була зовсім поруч, треба було тільки ще раз повторити свої ставки.
– Вибач, що питаю, – почав Олексій, підкурюючи сигару, – але мені дуже хочеться дізнатись, як тобі так швидко вдалося вирішити мої питання щодо Торгової Марки „Корал”.
– Навіщо це тобі? – трохи недовірливо запитав Борис.
– Якщо не хочеш, можеш не розповідати. В мене до цього тільки живий інтерес.
– Ну, якщо так. Добре. Тоді слухай. Все почалося з того, як ти розповів, що збираєшся в кінці жовтня продати „Коралу” значну партію спирту та запропонував мені проконтролювати їх, щоб вони не змогли тебе кинути на гроші.
До того часу в Фастові існувало підприємство „Слінг”, директором якої фігурував мій добре знайомий товариш, Сашко. Ця фірмочка була фіктивною, займалась лівими справами, отже, рано чи пізно, її прихватила місцева податкова міліція. Саме тоді у мене виникла думка, про впровадження такої фірмочки, як „Слінг” у фінансову схему „Коралу”, бо це допомогло б побачити весь рух їх лівих грошей. Розумієш? Тоді я прикрив Сашка від сторонніх нападів та вирішив організувати створення нової фіктивної фірми зі всіма ліцензіями та іншими необхідними прибамбасами для співпраці з „Коралом”.
Сашко приятелював з Толиком, який іноді мав деякі справи з „Коралом”, але вони були майже безперспективними. Тоді я знайшов цього Толика і запропонував свій план про те, як заробити добрі гроші, але так, щоб вовки були ситі та вівці залишились цілими. Він повинен був запропонувати Сашкові створення фірми під розрахунки споживачів із ТМ „Корал”. Звичайно, я прогнозував, що в подальшому Сашко звернеться саме до мене. Так і сталося.
Отже, створена фірма ТОВ „Богус” по всім своїм показникам дуже сподобалась керівництву „Корала” і вони почали запускати через неї гроші, приховуючи тим самим свої реальні доходи. На контролі у Фастові знаходився Сашко, з Києва приїжджав з командами від „Коралу” Толик, а моя задача полягала в забезпечені спокою зі сторони контролюючих органів. Звичайно, кожний заробляв непоганий відсоток, але це були копійки.
Коли я вже точно знав, що твій спирт знаходиться на „Коралі” і що гроші за вироблену з нього горілку підуть, як і планувалось, через „Богус”, мені лишалось тільки одне – запропонувати Толику вкрасти ці мільйони, підставляючи Сашка. Тобто, йому було потрібно приїхати третього грудня з печаткою „Богуса” до банку і, як це робилось раніше, разом із Сашком відправити гроші на „Корал”. Але я по телефону попередив керуючу Інвестбанком, що, буцімто, рахунок фірми „Богус” заарештований обласною податковою міліцією і офіційний акт про це привезуть четвертого грудня, тому гроші повинні обов’язково залишатись на місці. До речі, Толик все про це знав.
Звичайно, Сашко поперся до мене на роботу, бо мій мобільний був відключений. Там йому сказали, що вночі я попав в аварію і, вже як труп, відпочиваю у моргу Боярської лікарні. Наступного дня Сашко збирався приїхати до обласної податкової міліції, працівники якої й гадки не мали про існування „Богуса”, тому треба було його якось зупинити. А тут якраз Толик приїхав до мене на квартиру та почав вимагати за свою роботу не десять відсотків від тих восьми мільйонів, як ми домовились раніше, а тридцять, погрожуючи мені викриттям і перед ТМ „Корал”, і перед моєю службою. Розумієш?
Для здійснення цього хитрого плану мені потрібна була легальна операція від своєї контори. Звичайно, в мене були партнери, які входили в долю. Тоді ми придумали для нашого полковника з Департаменту контррозвідки неіснуюче втручання російських підприємців, що ніби підривають український горілчаний ринок; про п’ятдесят відсотків „тіньової” готівки, що ніби „Корал” її робить через фірму „Богус”; про неіснуючого агента „Тимура”, який ніби надавав важливу інформацію з „Коралу”. І весь цей геніальний план мав назву „Людина з Фастова”. Мені за це навіть позачергове звання присвоїли.
Тож Толика прийшлося прибрати, ініціюючи передозування. Полюбляв цей хлопчик кокаїнчиком побалуватись. Сашко, звичайно, перелякався та чкурнув у Єгипет. Один з моїх компаньйонів у цій справі завжди був поруч із ним. Навіть хотів до Африки летіти, але в цьому вже не було ніякого сенсу. Бо п’ятого грудня платіжним дорученням з підробленим відтиском печатки всі вісім мільйонів відправились з „Богуса” на рахунок благодійного фонду „Мрія”. Керівник якого зараз поступово перетворює їх на готівку.
Звичайно, гроші за свій спирт ти отримав вчасно, тому що керівництво „Коралу” офіційно відмовилось від своїх мільйонів, стверджуючи, що фірма „Богус” ніякої горілки в них не брала, тому ніяких грошей не винна. І в доказ своєї заяви вони поквапилися розрахуватись з тобою. Тому твої питання так швидко рішились. До речі, не забудь про обіцяні мені відсотки з твоєї справи. Я знаю, що їм прийшлося продавати все: квартири, машини, дачі, навіть, прикраси з дружин. Та зараз хвилює тільки одне. Куди сховав печатку Толик? Адже при ньому її не було, хоча повинна була бути. Зробили обшук в оселях Толика та Сашка і теж нічого не знайшли. Якщо печатка „Богуса” у Сашка або в людини, яка в курсі справ, може виникнути велике непорозуміння і комусь буде дуже погано. Розумієш?
– Не зовсім.
– Якщо порівняти відтиск оригіналу печатки з тим, що є на підробленій платіжці, то операція по переводу восьми мільйонів стане недійсною. Фонд „Мрія” повинен буде повернути гроші „Богусу”, а цього допустити не можна.
Борис скінчив свою розповідь і перевів погляд на Олексія. По його очах здавалось, що непотрібно було розповідати все. „Мабуть, Олексій не схоче більше співпрацювати”, – пожалкував Борис та помилився.
– Мені дуже сподобався твій аналіз та погляд на речі. Єдине, що мені не до вподоби, це кров, – зауважив Олексій. – Потрібно якось обходитись без цього. Тож, про подальші плани поговоримо вже наступного місяця.
– Я з тобою згоден. Потрібно все робити без мокрухи. До речі, Толик був закінченим наркоманом, тому ніякої крові і не було. Тим більше, мені так не подобаються наркомани, – з огидою вимовив Борис.
– Що ж, підемо до дівчаток. Вони вже, мабуть, скучили без нас.
– Я би тобі порекомендував взяти до свого номеру оту чорнооку. Її звати Марина. Кажуть, що вона непогано вміє робити „французький поцілунок”, тільки свої речі залишає не там де потрібно, – сміючись, загасив сигару Борис.

Прокинувшись ввечері першого січня, Сашко в котрий раз подивився на той розгардіяш, що був в кімнатах після чиїхось рішучих пошуків в його відсутності. Вирішив все ж таки прибратись. Пройшло декілька днів, як він повернувся до дому. За весь цей час Сашко не покидав своєї оселі, якщо не брати до уваги його походи до тутешнього магазину. Тож, скінчивши прибирання, він вийшов надвір дихнути чистим зимовим повітрям та прогулятись за покупками.
Людей в магазині майже не було, заспані продавці відпускали товар дітям, які прибігали з записками від батьків. Стоячи в невеличкій черзі він зрозумів, що сьогодні тверезіти ще зарано. „Не той був душевний стан поета, якому так нахабно підрізали крила”, – думав про себе Сашко. Раптом він почув знайомий голос, що лунав біля сусіднього промтоварного відділу. Сашко повернувся на цей милий серцю тембр і побачив Олену. Вона стурбовано купувала якісь шампуні та мило, не помічаючи Сашкового спостереження. Він завжди любив дивитись на неї. Коли вона спала, її лице сповіщало про вселенський спокій; коли вона прибиралась в кімнатах, рухи її тіла збуджували до плотських пристрастей; навіть коли вона готувала до столу, було помітно, як частинки її душі, ніби вишукана приправа, проникають до кожної смачної страви. Сашко одразу згадав про останній червоний борщ і йому захотілось кудись провалитись, аби залишитись непоміченим. Але по всім природнім законам, цього відбутися не могло.
Олена повкладала покупки в пакет і направилась до виходу. Аж ось її погляд зустрівся з Сашковим. Це була їх перша зустріч після п’ятимісячної розлуки.
– Привіт, – несподівано привіталась Оленка, трохи зупиняючись біля Сашка.
– Привіт, – вимовив він, виходячи з черги.
– Як ти? – було помітно, що вона трохи хвилюється.
– Як всі, – торкаючи кінчик носа, викрив Сашко свій нервовий стан. – А в тебе як?
– Нормально, – нічого конкретного не хотіла відповідати дівчина. Звичайно, ляпнути зараз, що наступної суботи виходить заміж, було якось недоречно.
– Що змусило тебе в перший день нового року бігти за миючими засобами?
– Та ось, зібралась з подругами відвідати сауну, – казала Оленка, не ставлячи перед фактом, що це був, так званий, передвесільний „дівочник”.
– І Наталочка буде? – чомусь вирішив познущатись Сашко.
– Передати привіт?
– Не треба. Бо ще вдавиться!
– Що в тебе нового?
– Майже нічого.
– Ти якійсь загорілий, чи що? Може давно не вмивався? – сміялась Оленка.
– Та то від лампочки на кухні. Я абажур новий придбав. Бачиш, який ефект, – пожартував Сашко.
– Слухай! Я чула, що Толик став наркоманом та помер від передозування. Ти щось про це знаєш?
– Який Толик? Той, що раніше жив у Фастові, а потім переїхав до Києва? Ні не чув, – збрехав Сашко. – Але мені казали, що Борис на трасі біля Боярки розбився на машині. Пам’ятаєш його?
– Та ти що?! Оце так. Тільки недавно його бачила, – з сумом зауважила Оленка.
– Це сталося ще на початку грудня.
– Як на початку грудня? Я його тиждень тому зустріла на площі біля Палацу культури, – здивувалась дівчина.
– Ти помилилась. То був не він, – заперечив Сашко.
– То я з ним поздоровкалась! Я, мабуть, ще досить молода для галюцинацій! – обурилась Оленка.
– Ти це серйозно?
– Звичайно! О-о-о, я бачу, хлопчику, що вживання алкоголю на свята не залишилось для тебе безслідним, – весело поспівчувала Сашкові Оленка. – Ну, добре. Мені вже пора.
– Так-так, пора…– пробубонів розгублений цією новиною Сашко.
– Бувай! – побажала на останнє дівчина і стрімко рушила до виходу з магазину.
Сашко трохи задумливо постояв та знов зайняв свою чергу, бо організм тепер ще більше прагнув до пива та горілочки.
Згодом настали робочі дні. Сашко вже привів себе у необхідний порядок, навіть сходив побігати до стадіону. Вирішив не йти, а передзвонити до Інвестбанку, щоб довідатися про стан рахунку свого „Слінга”. Дівчина-операціоніст подивилась до банківського комп’ютера та сповістила про відсутність якихось грошей на рахунку „Слінга” та… на рахунку фірми „Богус”.
– Вибачте, – схаменувся Сашко, – ви тільки що сказали, що на рахунку „Богуса” немає грошей. Це точно? Не могли б ви ще раз перевірити?
– Нічого не має. Місяць тому я була присутня, коли відправляли вісім мільйонів з „Богуса” на рахунок якогось благодійного фонду. А що?
– Ні, нічого. А ви не пам’ятаєте, хто саме приніс вам платіжне доручення?
– Пам’ятаю. Це був дуже приємний чоловік середніх років. Русявий, з карими очима, – згадувала дівчина. А що?
– Та нічого. А якісь особливі ознаки в нього були?
– В нього був дуже шикарний перстень та дорогі окуляри на лобі. А ще велика чорна родимка біля носа…
– Дякую вам, – закінчив питання Сашко, в голові якого розкидані до того пазоли почали збиратись в чітку картину. Якщо він усе правильно розумів, залишалось зателефонувати на номер Бориса, щоб розставити всі точки над „і”.
Сашко машинально набрав необхідні цифри і почав чекати з’єднання. Але жіночий голос, як і раніше, сповіщав про відсутність абоненту в зоні досяжності. „Звичайно, з такими грошима можна і сім-карту номера викинути” – подумав він.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
– Кому я знадобився? – вголос здивувався Сашко, відчиняючи двері. На порозі стояв Борис.
– Ну, як зустрів Новий рік? Мабуть, з Толиком та дівчатами? – входив радісний Борис. – Чого ти витріщився? Щось не так? До речі, чому про мене забули? Як робота? Проштовхується? Та де, в кінці-кінців, мої відсотки?
– Гм-м…
– Чого ти мичиш? Я привіз добрий коньяк. Чого витріщився? Запрошуй мене до своєї кухні бігом, поки я не передумав, – заходячи самостійно верещав на всю хату Борис.
Сашко трохи отямився і дістав чарочки з шафи. Пам’ятаючи про стратегічне правило „кращий захист – це напад”, він почав розуміти, чому саме так поводиться Борис. Його завжди спокійна натура була такою збудженою, що Сашкові здавалось, ніби це був його двійник.
– Ну, розказуй, як воно? Куди подівся Толик? Я до нього на квартиру заїжджав декілька разів, але його застати не зміг. І головне, я десь загубив свій телефон. А може його вкрали?! Ось купив собі новий – остання модель. Намагався пригадати ваші номери, але не зміг. Скажи мені свій номер та Толика, я одразу їх введу до телефонного списку, – натискаючи на кнопки своєї мобіли, безперестанно гомонів Борис.
– Так Толик же помер?! – обачливо не говорячи про вбивство, нарешті мовив Сашко.
– Ти що, дурний? Що ти верзеш? – але дивлячись на Сашкове лице Борис вгамувався. – Коли? Чому я нічого не знаю?
– Мені мало що відомо. Кажуть, десь на початку грудня. До мене дійшли тільки чутки про передозування і все-таке інше, – почав обережно брехати Сашко.
– Ось тобі на-а…– протягнув Борис, відвертаючи свій погляд в сторону. – Тоді давай вип’ємо за упокій раба Божого Толика. Хай йому буде пухом.
Вони мовчки випили. Потім налили і випили знов. Потім ще. І ще.
– Слухай Сашко, – через деякий час знову почав Борис, – на рахунку „Богуса” залишилось чимало коштів. Я пам’ятаю, що наприкінці листопаду там накопичилось п’ять чи шість мільйонів. Треба зв’язатись із ТМ „Корал” та поговорити про все. Це ж наші відсотки, розумієш?
– На „Богусі” ніяких грошей вже не існує. Мабуть, Толик без мене їх перерахував до „Коралу”. Наший заробіток, можливо, також був у нього. Але що можна говорити про вчинки закінченого наркомана.
Обоє брехали, дивлячись один одному у вічі. Обоє це розуміли та не наважувались про це сказати. Сашко робив вид, ніби йому душе шкода, що все так відбулося. Борис грав роль здивованого вірного товариша, поважаючого ідеали благородства, честі та самовідданості. І кожен розумів, що скоро це якось повинно скінчитися. А коли скінчиться, то хто знає, чим воно для кожного завершиться.
– Я тут подумав про все та вирішив, – підводячи підсумки, почав першим Сашко. – Мені не хочеться більше займатися цими справами. Я бажаю нормального людського життя без переживань за завтрашній день. Тому хотів би тебе попросити допомогти мені в ліквідації моєї фірми „Слінг”.
– Що ж… Якщо ти так вирішив, то, звичайно, я проконсультуюсь, що для цього потрібно зробити, – радіючи на такі обставини, повеселішав Борис. – Підготуй які-небудь папери для фіктивної перевірки і, як кажуть, на все добре!
Борис і Сашко підійшли до дверей.
– Ну, бувай здоров! – побажав Борис, протягуючи руку Сашкові. Той машинально підняв назустріч свою, але, схаменувшись, опустив донизу, не бажаючи торкатись вбивці. Борис зрозумів настрій Сашка, але не міг сказати нічого, тож просто розвернувся і пішов геть.
Коньяк дійсно був добрим, але Сашко вилив його залишки у водостік. Настав час подумати чим займатись далі. Він дістав цигарку, взяв її до губ і довго дивився на захід зимового сонця, що жило своїм життям окремим від людської долі, випробувань та страждань…

Кожному своє

Київський деревообробний комбінат, розташований на околиці міста, мав певні перспективи розвитку, якщо б цього прагнуло його існуюче керівництво. Якісь спроби владнати стабільність у виробництві, чомусь завжди призводили до виникнення нових боргів і до держави, і до партнерів, і до працюючих робітників. Голова правління Гедзь Михайло Михайлович робив тільки те, що вдовольняло потреби його сім’ї та родичів, наповнюючи власні кишені за рахунок недосконалого законодавства, довірливих постачальників і слабкості працівників цього збиткового підприємства. В його спадку знаходилось безліч акцій інших деревообробних фірм, як на західній Україні, так і в її східних областях. Тому Михайловичу зайва турбота була аж ніяк не потрібна. Деякі гостроязикі робітники жартували про нього: „прізвище нашого керівника починається на літеру „г”, і цим все сказано”.
Якщо не вдаватись в подробиці деревообробного процесу, залишається тільки сказати про необхідність значного використання теплоенергії в камерах для сушки деревини. Розташований поруч завод газового обладнання, згідно існуючого між ними договору, декілька років надавав необхідні теплокалорії для тих сушильних камер, не отримуючи за це ніякої обіцяної платні. З роком у рік цей борг збільшувався і згодом досяг розмірів двох мільйонів гривень. Але умови існуючого законодавства не сприяли напівдержавному заводу в швидкості вирішення з комбінатом його боргових зобов’язань. До того ж, наприкінці жовтня 2002 року вийшла нова державна постанова «Про скасування заборгованостей за енергопостачання між державними та напівдержавними підприємствами», з якого виходило, що цей борг міг повністю анулюватися, якщо до першого квітня 2003 року не відбудеться повернення цих мільйонів. Звичайно, що керівництво деревообробного комбінату не збиралось цього робити, а лише раділо про такі „розумні” витівки існуючої влади. Але ця радість виявилася досить передчасною. Влада робила те, що потрібно їй, а винахідливі аферисти в цьому завжди знаходили свій паразитуючий ґешефт.
Саме з цього приводу й відбувалась нова зустріч між Борисом та його російським товаришем Олексієм, який збирався виконати свою новорічну обіцянку щодо нової справи.
– Привіт, друже! – радісно зустрів Борис закордонного друзяку. Було не відомо, чи ці емоції пов’язані із почуттями, чи з очікуваними в майбутньому солідними прибутками.
– Здоров! – поліз обніматися росіянин.
Вони зустрілися на Московський площі біля новенького Борисового „BMW” сьомої моделі. Після купівлі авта Борис вже цілий тиждень зустрічався з усіма саме біля нього, щоб всі могли бачити його нову іграшку.
– Ти голодний? Може щось перекусимо? Сідай у машину. Зараз заїдемо до „McDrive” і відправимось на набережну. Ти останнім часом бачиш тільки українські гривні, а треба частіше дивитись на наші дніпровські схили, – пожартував СБУшник, вдаючи з себе справжнього патріота.
Свіже повітря, зволожене ще напівкрижаним Дніпром, приємно гладило відкриті частини тіла. Надворі розпочався березень і плескотіння річних хвиль наче аплодувало весняному сонцю. Борис припаркував свою темно-червону сімку біля казино „River Palace” і, виходячи, захопив із собою пакунок від „McDonalds”.
– Ти що будеш, „Big Mac” з картоплею „free”, чи „Fish Mac Menu”?
– Байдуже, – відповів Олексій.
– Тоді пригощайся американським карасиком в тісті. І давай переходити до діла.
Олексій набрав повні груди і повільно видохнув.
– Один деревообробний комбінат винен два мільйони гривень заводу газового обладнання за спожиту ним теплову енергію. Якщо через два місяці вони не заплатять гроші, то цей борг, згідно нової постанови кабінету міністрів, автоматично ліквідується.
– Ги-ги, – крізь пиріжок зареготав Борис.
– Ти не вдавися отією котлетою, бо зараз почуєш ще багато чого цікавого, – попередив Олексій. – Керівництво заводу згодне віддати п’ятдесят відсотків від цієї суми, аби гроші надійшли на їх рахунок вчасно.
– Вчасно - це до першого квітня?
– Так.
– А якщо пізніше?
– Пізніше не можливо, бо існує постанова про скасування боргів.
– Але ця постанова стосується державних та напівдержавних підприємств. В ній же нічого не сказано про комерційні структури, – дожовуючи картоплю, зауважив Борис. – Тому потрібно оформити повний перехід боргу до комерційного підприємства, яке навіть після першоквітневого терміну буде мати право стягувати борг хоч до другого приходу Христа. Розумієш?
– Добра схема. Це схоже на звичайні консалтингові послуги, де за повернення заборгованих коштів передбачається певний відсоток, – радів за винайдене рішення Олексій.
– І цей відсоток еквівалентний одному мільйону гривень! – з посмішкою констатував Борис.
– Тоді я беру на себе переговори з керівництвом заводу, а від тебе потрібна фірма, яка візьметься за всю справу.
– Є в мене така фірмочка. Директором там один мутний Сан Санич. Спочатку кинув половину Білорусі, потім переховувався у Росії, а тепер тут у Києві піднявся на неабиякий фінансовий олімп. З такою біографією відмовити капітану безпеки просто неможливо, якщо він не зовсім дурний, – зім’явши серветку, скривився Борис.
– Ти гадаєш, що для успіху цього діла потрібно зв’язуватися саме з таким типом? Може знайти більш благонадійну людину?
– А ти вважаєш, що на деревообробному комбінаті зрадіють від такого розвороту подій. Повір мені, вони будуть шукати усілякі можливості, щоб уникнути своїх боргових зобов’язань. Сан Санич свою роботу добре знає. Одного разу він спромігся зняти добру копійчину навіть з китайської джинсової мафії. А це вже про щось говорить.
– Я можу сподіватись, що ми будемо дотримуватись умови про відсутність крові в наших справах?
– Та яка ще кров?! Сан Санич разочок відвідає керівництво цього комбінату. Поставить всіх тих дерев’яних „Буратіно” у позу, щоб їм було гарніше його сприймати. Розповість, як можна знайти гроші, коли їх зовсім немає. І побажає всього найкращого в роботі до свого другого і останнього візиту. Головне, щоб серед тих нахаб не було справжніх чудаків, які почнуть вирішувати виниклі негаразди на якомусь депутатському рівні. Бо ті „насоси” з парламенту можуть так все повивертати, особливо за допомогою преси, що ніякий асенізатор потім не схоче влазити в оте лайно. Розумієш?
– Звичайно. Потрібен певний штиль у відносинах. Краще поганий мир, ніж добра війна, – остання фраза Олексія прозвучала якось патетично, на що Борис відреагував тільки стандартним висловом, – все буде пучком! До речі, а які в мене відсотки?
– Як завжди сорок, з урахуванням всіх твоїх посередників.
– Отже, чотириста тисяч готівкою. Добре, – вдоволено вимовив капітан безпеки.
Обидва посідали в авто і машина рушила по набережній в сторону річного вокзалу. На небі потихеньку починав збиратися перший весняний дощ.

Сан Санич – це той самий випадок, коли людина з незакінченою середньою освітою та з п’ятьма словами в спілкуванні має можливість частково впливати на економічні відносини навіть загальнодержавного рівня. Офіс, де працювала його команда досвідчених юристів та економістів, знаходився на восьмому поверсі Будинку профспілок, на даху якого з усіх куточків Майдану Незалежності можна було бачити великий електронний годинник. Виходячи з ліфту, зразу натикаєшся на сталеву ковану огорожу, по іншу сторону якої молоденький сержант міліції запитував ваше прізвище та мету візиту. Потім по селектору підтверджував цю інформацію у секретарки і, якщо все було бездоганно, відкривав хитрі замки. Це були необхідні елементи безпеки, бо діяльність цієї фірми подобалась не всім. Краще сказати, що лютих ворогів у Сан Санича з кожною новою справою ставало все більше, але прямо пропорційно зростав і його капітал.
Борис чекав у приймальні, перегортаючи сторінки свіженьких журналів „Wok” та „Playboy”. Напроти нього працювала найчарівніша в світі секретарка Віра, яка б з легкістю могла завоювати звання „Міс Всесвіт”. Але доля з неї насміхалась, дозволяючи лише трахалки із Сан Саничем. Звичайно, Віра заробляла значно більше, ніж звичайна помічниця шефа. Та все одно вона залишалась просто елітною проституткою з елементарним знанням ПК та початковим англійським.
Ще у школі Віра відокремлювалась серед своїх одноліток високим зростом, красивими розвинутими формами та карколомною фігурою. Ніхто з хлопців у класі не наважувався після уроків проводжати її додому. Знали, що Віра в дрібних кавалерах не потребує. Її частенько вигулювали повнолітні парубки, а наприкінці закінчення школи вже підвозили на «Жигулях» або іномарках. Ні, Віра не була розбещеною дівчиною. Вона майже нікому не дозволяла нічого зайвого в інтимних моментах. Але була в неї одна слабкість – полюбляла Віра темне пиво і після першої ж пляшки одразу хміліла, що призводило весь її дівочий організм в стан особливого куражу з відсутністю яких-небудь табу чи комплексів. Цей недолік завжди спонукав до різних пригод, одна з яких відбулася вже на перших місяцях студентського життя.
Вступила Віра в столичний інститут народного господарства і, одночасно, записалася на кастинг до відомого модельного агентства. Вже через місяць в інституті дівчину стали називати „Віра-манекенниця”. Подіуми, покази, квіти, поклонники – все це закружило голову провінційній дівчині. На навчання часу аж ніяк не вистачало, тож, потрібно було робити вибір – або інститут, або коротка дефілююча доля. Після недовгих роздумів Віра вибрала вищу освіту та більш земну професію.
З часом інститутська компанія стала ріднішою, а інститутський гуртожиток замінив дім. Студентське життя від сесії до сесії у всіх проходить по різному, але не без пива. В одній з таких пивних гулянок познайомилась Віра с Антоном з паралельного потоку. Антон запропонував на вихідні поїхати до нього у гості в Білу Церкву, щоб продовжити хмільну програму в компанії його друзів. Віра погодилась. А чом би й ні.
В електропоїзді традиційно продавали газети, засоби від пацюків, мишей, клопів, комарів і, звичайно, темне пиво. Коли Антон розповідав про нову сучасну приватну сауну, що недавно відкрили у місті, Віра тоді і думати не могла, що після декількох пляшок пива вона згодиться поїхати на „легкий парок” разом із друзями Антона, Сергієм та Віктором. Навіть для самих хлопців було повною несподіванкою спостерігати, як така красуня у передбаннику мовчки знімає з себе весь одяг і спокійнісінько направляється до парильні.
Відчуваючи знаменне розташування зірок на липневому нічному небосхилі, спітніле від адреналіну тріо миттєво поскидало з себе останню білизну і відправилось на поклик основного інстинкту. В добре розігрітому приміщенні очам хлопців явилася оголена Даная Рембрандта, розкладена на верхній полиці просторої парної. Але висока температура та підвищений внутрішній тиск не дозволили самцям скористатись ситуацією. Довжелезні слини текли по збудженим тілам і тільки байдужа до того Віра насолоджувалась якістю пару новенької фінської сауни.
Через деякий час всі перемістились у передбанник, де хлопці почали вживати не тільки пивко, а й горілочку. Не звертаючи уваги на наполегливі наміри, Віра продовжувала бути неприступною. Хлопцям вдавалось робити тільки легкі ласки та оральні експромти. Завзята двогодинна боротьба привела до повної капітуляції ворожих гармат, що заставило всіх присутніх зайнятися лише традиційними банними справами. Єдине, що таки дозволила Віра зробити хлопцям, так це добре потерти їй спинку. За це кожному вона подарувала палкий цілунок у щічку.
Не відомо, в яких місцях і з ким побувала би Віра ще, якби на її шляху не зустрівся Сан Санич. Не зважаючи на своє ганебне ставлення до жіночого полу, Віра отримувала від нього тільки приємні речі та лагідні слова.
– Вибач що заважаю, – звернувся до неї Борис, який вже пів години просидів в очікуванні її боса. – В мене не так багато часу. Може ти мені скажеш, де знаходиться Сан Санич, і я під’їду до нього?
– Сан Санич наказав мені нікому не говорити, що він у сауні. Вона знаходиться на внутрішньому дворі цього будинку. Але не кажіть йому, в кого ви про це дізнались. Добре?
– Не хвилюйся. Я тебе не викрию.
Борис спустився до сауни. Двері були відкриті, бо не працював кондиціонер. Він увійшов до зали відпочинку і поставив другий стілець біля столика, накритого на одну персону. Прохолодний „Tonic” та величезні виноградини просились до роту. Бутерброди з червоної ікрою розляглися на великій тарілці разом із океанськими креветками. Тоненько порізаний лимон знаходився біля напівпустої пляшки української горілки. І на фоні цього пишного натюрморту посередині столика з особливою гордістю існувала баночка звичайної армійської тушонки з встромленою срібною виделкою.
Борис набрався наглості і хильнув полтішок горілочки, закусивши кислим лимончиком та солоненьким бутербродом. Потім відщепив винограду та налив трохи „Tonic”.
– Не стісняйся, – раптом почувся голос Сан Санича, який виходив з парильні, вимокаючи рушником краплини нетрудового поту.
– Привіт, Сан Санич, – піднімаючись, протягнув руку Борис.
– Привіт, якщо не шуткуєш?! – підсаджувався голий Сан Санич. – Вибач, що я в такому вигляді. Але, мля, після останнього відрядження трохи, мля, приболів. Ось вирішив прогрітися. Може приєднаєшся?
– Ні, дякую. Якось іншим разом.
– Ну, тоді викладай, які справи привели такого дядечку до такого поца як я?
– Та які можуть бути справи?! Так, дрібненьке прохання.
– Прохання? Я, мля, благодійністю не займаюся, – жартував Санич.
– Звичайно, що це не безкоштовно, – підтримав його Борис.
– То, мля, розповідай давай, – налив і випив Санич, закусуючи креветками з бутербродом.
Борис розповів про деревообробний комбінат та його заборгованість перед заводом, про вірогідність мільйонного заробітку при підписанні консалтингової угоди та повному переводі всього боргу на одну з фірм Санича. Бритоголовий Санич слухав та підливав у келихи горілочку. Час від часу він погладжував свої шрами від куль, що йому дістались в спадок від розборок з однією бригадою. Тоді його життя було тільки в руках шаленої вдачі. Тому Санич завжди приговорював: „краще б я народився не в сорочці, мля, а в бронежилеті”. Регочучи при цьому, його довгий шрам на шиї здригався так, ніби попереджував, що бронежилет не завжди може статись у нагоді.
– Я сподіваюсь, що ти владнаєш цю справу так, я це робить професіонал свого діла, – скінчив свою розповідь Борис.
– Не бзди, капітан! Все буде чікі-пікі! Це я тобі кажу, – заспокоїв Санич.
– Тоді в мене є ще одне прохання, – знову ковтнув горілочку Борис.
– А не забагато прохань на один день? – жартував Санич, давлячись жирною тушонкою з банки.
– Коли отримаєш гроші, то не поспішай віддавати заводу його мільйон. Давай трішечки ними покрутимо. В мене є місце, куди їх можна на короткий період вигідно вкласти. За цю затримку, кожного місяця матимеш п’ять відсотків, тобто п’ятдесят тисяч. А заводу його частку віддамо десь наприкінці року.
– Чи зовсім не віддамо?! – вгадав Борисові думки хитро зроблений Санич.
– А скільки відсотків візьмеш за те, щоб кинути завод? – серйозно запитав Борис.
– Коли буде бабло, тоді про лаве і побалакаємо, – лукаво відповів Санич.
– Ну, не буду тобі заважати лікуватися. Коли рішаться всі питання з підписами необхідних паперів про перерахунок боргу, я тобі зателефоную. Бажано, щоб до того часу твої люди трохи розібрались у цій справі, щоб була можливість миттєво вирішити цю проблему. Бо люди з комбінату не повинні мати часу для вишукування якоїсь допомоги. До речі, а чого це ти на тушонку перейшов? Ностальгія замучила чи що?
– Та мені пропонують забрати один боржок не грошима, а тушонкою. П’ять вагонів – це ж не баран чхнув! Тож, вирішив спробувати на смак. Потрібно ж знати, що беру.
Борис попрощався з Сан Саничем і скоріше вийшов на вулицю. Сидячи в костюмі біля парильні, його сорочка трохи змокла, а попереду на роботі ще повинна була відбутися важлива нарада.
Через два тижні підписали угоду між заводом та фірмою Санича про повну передачу заборгованих мільйонів на його комерційну структуру, з правом використання п’ятдесяти відсотків від цієї суми на потреби в роботі по поверненню боргу. Згідно цієї умови, залишалось чекати вересня, до початку якого фірма Санича повинна була перерахувати на рахунок заводу один мільйон, стягнений до того з деревообробного комбінату. Другий мільйон повинен надійти до конвертаційної фірмочки, для перетворення у готівкову масу, з якої двісті тисяч належало Сан Саничу і його команді, ще двісті тисяч були долею Бориса і останні шістсот тисяч повинен був отримати росіянин Олексій, якому треба ще ділитися з деякими людьми, що допомогли в підписанні заводської угоди. Але все відбулося за іншим планом, адже Борис хотів завжди залишатися Борисом.

Сашко отримав повістку про запрошення у якості свідка до відділу з економічних злочинів. Здивування не було, але здогадуватись, з яких причин це відбувається, він не міг. Адже знав, що Борису не вигідні якісь неприємності з тієї контори, тому всі справи про ліквідацію фірми „Слінг” він повинен був тримати на своєму СБУшному пульсі. У понеділок вранці, як було запропоновано в повістці, Сашко направився до райвідділу в кабінет №23. Звичайно він розумів, що запрошення в якості свідка могло означати все що завгодно, навіть арешт. Але, якщо боїшся вовків, навіщо було ходити до лісу?
– Дозвольте? – запитав Сашко, відкриваючи двері кабінету №23.
– Проходьте, – відповів підполковник.
– Я по повістці, – Сашко простягнув і поклав на стіл тоненький папірець.
– Добре. Сідайте. То ви директор фірми ТОВ „Слінг”?
– Так, – присів Сашко.
– Добре. В мене є кілька запитань, – дістаючи чисті листи паперу, пояснив підполковник. – Чи знаєте ви директора фірми ТОВ „Закат”?
– Олександра Володимировича? Звичайно знаю, – відповів Сашко, починаючи розуміти, які питання можуть бути наступними.
– Чи мали ви якісь спільні справи, наприклад, в минулому році?
– Я вже не пам’ятаю. Може щось і було, – валяв дурника Сашко.
– То ви кажете, що не пам’ятаєте про придбане вами морозиво на один мільйон вісімсот тисяч гривень і на таку ж саму суму продане обладнання для мармеладного цеху?
– Потрібно подивитися бухгалтерію. Мені здається, щось таке відбувалось і, ви знаєте, саме у минулому році, – почав виправдовуватись Сашко, розуміючи, що попався. Адже потрібно бути ненормальним, щоб забути про мільйонні угоди.
– То коли ви зможете подивитись свої папери, щоб детально мені розповісти про те, в кого ви купували обладнання, що продали фірмі „Закат”? – з посмішкою люцифера продовжував підполковник. – Та де ділося оте морозиво, що продав вам Олександр Володимирович?
Раптом в кабінет увійшла людина, поява якої дуже здивувала Сашка. Але підполковник цього не помітив, бо різко підскочив й прийняв струнку позу. Це був той самий чоловік з великою родимкою на лиці біля носа, якого декілька разів намагався пригадати Сашко. Він підійшов до підполковника і сказав йому щось на вухо. Той кивнув і вийшов з кабінету, а чоловік з родимкою сів навпроти Сашка.
– Мене звати Ігор Олексійович. Я працюю в Департаменті контррозвідки. Мене цікавить печатка фірми „Богус”. Якщо ви зможете її знайти, ваші проблеми, які вже з’явилися в цьому кабінеті, та інші недоліки роботи „Слінга” будуть миттєво ліквідовані. Ви мене чітко зрозуміли? Тож, я благаю вас бути розумним у цій справі і про мою пропозицію нікому не казати. Я знаю, що ви зробите правильний вибір. Печатку можете віддати підполковнику, який тільки-но вийшов. Прошу вас поквапитись, бо часу залишилось дуже обмаль. Дякую, що вислухали, – закінчив чоловік і нарешті відвернув свій колючий погляд від Сашкових очей.
За мить його в кабінеті вже не було. Трохи згодом повернувся на своє місце підполковник. Він почав роздивлятися якісь папери, ніби більше нікого поруч не існувало. Сашко мовчки сидів і не знав, що йому зараз потрібно робити. Аж поки сам підполковник не допоміг:
– А чого ви сидите? Йдіть додому, пошукайте те, що вам потрібно і приходьте. Я на вас буду чекати, – повідомив підполковник і знов продовжив свою роботу.
– До побачення, – вийшов Сашко.
Йдучи вулицею, він ніяк не міг зрозуміти, чому той чоловік з контррозвідки слідкував за ним на протязі року, потім відправив гроші до благодійного фонду „Мрія”, а тепер шукає печатку „Богуса”.
– Якщо йому потрібні були ті вісім мільйонів, то він їх вже отримав. Може цей Ігор Олексійович гадає, що експертиза за допомогою печатки-оригинала зможе довести про підробку платіжного доручення? Це так. Проте саме йому боятися нічого, бо робота в контррозвідці надає такі грандіозні можливості, що результат любої експертизи завжди буде таким, як треба. Але якщо в нього з’явиться печатка, тремтіти потрібно буде всім, хто мав відношення до фонду „Мрія”. Якщо я віддам печатку, в мене зникнуть проблеми, пов’язані з діяльністю ТОВ „Слінг”. Однак цими питаннями повинен був займатися Борис. То виходить, що він нічого про цю повістку і мій виклик до райвідділу не знає, а людина з контррозвідки робить свою справу таємно. Отже, залишається думати тільки одне – мабуть, у Бориса скоро з’являться серйозні проблеми. То нехай. Він це заробив.
Наступного дня Сашко приніс печатку ТОВ „Богус” і передав її підполковнику.

Борис на роботі грав з комп’ютером в преферанс, коли до нього подзвонив Сан Санич.
– Борис? Приїжджай та забирай своє бабло, а то воно мені ляжку муляє. Так хочеться витратити, – жартував сп’янілий Санич.
– Зараз буду! – зрадів Борис і кулею вилетів з кабінету.
Пів години, що пройшли у дорозі, здались йому цілим тижнем. Пішоходи, світлофори, інші машини, здавалося знали про Борисову нетерплячку якнайскоріше обійняти свої гроші, грошики, грошенята, бабки, бабочки, бабульки, тугрики, пеньондзи, кеш. Навіть ліфт не поспішав підніматись на восьмий поверх, де Бориса дожидало його паперове щастя – те, ради чого він жив. На щастя і міліціонер, і секретарка не затримали його ні на хвилину. І ось він – довгоочікуваний кабінет Сан Санича. На стіні висів величезний державний прапор України. Поруч із ним знаходився портрет улюбленого Президента Льоні. Шкіряні дивани, персидські килими зі східною зброєю, шикарна кришталева люстра, величезний стіл з червоної деревини і на ньому блискуча лисина Сан Санича, який тихо хропів, тримаючи у руці пляшку якогось заморського пійла.
– Доброго ранку! – розштовхав Санича Борис.
– Йо моє, вже ранок?! – розліпив очі Сан Санич.
– Та ні. Це ж я, – почав нервувати Борис.
– А-а…ти…забирай. – Санич витяг з-під стола спортивну сумку повну грошей.
– Скільки тут? – відкриваючи, червонів від напруги Борис.
– Півтора мільйони. Крім своїх двохсот тисяч, ще триста я взяв за кидок, про який ти прохав, – святкував перемогу Сан Санич. – Голова правління комбінату, цей козел Гедзь, довго впирався за ці гроші. Але я знайшов спосіб, як вставити паяльника йому в дупу. Фактично, ці гроші він не мав права віддавати в якості боргу. Тому комбінат скоро буде їх апелювати у суді. Але фірму, що підписала договір із заводом та прийняла гроші від комбінату, ми вже ліквідували. Сьогодні оте чувирло Гедзь вже не є головою правління, бо втік десь на західну Україну. Фактично, я опустив на гроші саме комбінат, а не завод. Тому, мля, ніяких претензій ні в кого вже не буде. Отакі, мля, справи, чувак, – скінчив Сан Санич і хильнув своє пійло прямо з пляшки.
– Дякую за гарну роботу! – жадібно стискаючи Саничу руку, радів про таку вдачу Борис.
– Ага…може ти, мля, мені ще якесь звання присвоїш?! – ніби розізлився Санич.
– Якось відмітимо це діло, а зараз мені потрібно бігти. Сам розумієш – справи, – винувато прощався Борис.
– Та йди вже. Капітан, мля, безпечний…
Борис нісся до хати, щоб скоріше потримати у руках свій навар. З таким новим розкладом, його доля сягнула відмітку в дев’ятсот тисяч. Це, звичайно, значно менше, ніж після операції „Людина з Фастова”, але все одно, гроші дуже великі.
Їдучи по проспекту Перемоги, Борис почув сирену мигалок. В дзеркалі заднього виду він побачив три авта загону „СОКІЛ”. Одна з них швидко взяла на обгін та підрізала його „BMW”. Інша зупинилася збоку. Остання залишилася позаду. Борис ще вірив в те, що це якась помилка. Але коли назвали його прізвище і попросили вийти з піднятими руками з машини, він зрозумів, що в його житті трапилось велике лихо.
– Це ваша сумка? – звернувся до нього один з офіцерів.
– Ні. Її, мабуть, забув випадковий пасажир, якого я щойно підвозив до Хрещатика.
– Ну, звичайно… Прошу проїхати з нами. Вас заарештовано!

Маленькі окуляри кремезного полковника, начальника Департаменту контррозвідувального захисту економіки України, ніколи не були запилені, але якщо його щось дуже цікавило, він завжди їх протирав своєю краваткою. Так і цього разу, офіцер слухав розповідь свого підлеглого, майора Служби безпеки, та мацав своїми пальцями їх тоненьке скло.
– Таким чином, – продовжував майор, – сенсу для подальшого спостереження вже не було. Тому на проспекті Перемоги хлопці з нашого підрозділу „СОКІЛ” взяли його ще „тепленьким”. При ньому в сумці було знайдено півтора мільйони гривень. Зараз він надає нашим слідчим свідчення по всім епізодам.
– То він одразу вирішив співробітничати, чи трохи куражився? – всміхнувся полковник.
– Майже одразу. Я завжди вам казав, що Борис дуже розумна людина, але його дії всякчас можна передбачити тільки з-за одного його недоліку.
– Жадібність?!
– Так. Ради грошей він продав би навіть кисень, яким дихає сам.
– Ну ось і задихнувся вже! – засміявся полковник. – До речі, а що ви там таке придумали для того фастівчанина Сашка, щоб він вас сприймав так, як це було потрібно?
– Товаришу полковнику, а звідки вам це відомо? – всміхаючись, червонів майор.
– Чутки, чутки, – нарешті залишив у спокої свої окуляри полковник.
Майор витяг з кишені муляж великої чорної родимки, наслинив її та приліпив справа біля носа.
– Хе-хе-хе… То ви зробили особисту деталь свого образу, яку не запам’ятати було досить важко. Молодець!
– Як вчили нас у школі розвідки, якщо об’єкт потребує психологічного впливу, необхідно вчасно з’являтись у нього на виду. Тільки потрібно знати як, коли і для чого.
– Молодець! Я буду клопотати про присвоєння вам позачергового звання, – підкреслив полковник. – Слухай! А як там поживає твій агент „Марина”? З твоїх розповідей я пам’ятаю, що їй приходилося робити у важких умовах сексуального навантаження, – розсміявся полковник.
– Маринка просто молодець. Зуміла попрацювати і з Сашком, і з Борисом, і навіть з Олексієм. Добувала дуже корисну інформацію, а головне, завдяки їй ми могли стежити за переміщенням Бориса та Олексія і уважно прослуховували майже всі їх розмови.
– Ну, молодці, молодці, – посуворішав полковник, – ти поки подумай, як її відзначити. Ну, бажаю подальшого зросту!
– Дякую!
Справжні українські офіцери встали і потиснули один одному міцні руки. Це було рукостискання совісті, гідності і честі незалежної держави.

Майор контррозвідки

Ігор, тридцятитрирічний майор контррозвідки, мав у житті свою особисту систему координат. Офіцерські погони для нього були показником великої гідності і честі. Дивлячись на деяких своїх співробітників, які мали зацікавлені стосунки з представниками кримінального бізнесу, або тісні відносини з нечистими на руку депутатами різних рівнів, він розумів, що ступінь його самовідданості у справі повинен у декілька разів перевищувати потенціал корумпованої влади, щоб в цій державі можна було мріяти про якісь зміни до кращого. Звичайно, він розумів майже всю утопічність та деяку наївність таких поглядів, бо добре знав історію суспільства, в розвитку якого на протязі багатьох тисячоліть, починаючи ще з древнього Риму, винахідливі аферисти та продажна влада завжди грали головні ролі, маніпулюючи своїм довірливим народом. Тому кулаки тільки стискались сильніше за тих, хто відстоював свою незалежність у 91-му, за тих, хто попадав у жерла кучмівської влади, прагнучи викрити дії цього злочинного режиму, за тих, хто міг дійсно віддати своє життя за ідею демократії та свободи. Для майора така ідеологія була не просто високими словами з яскравими епітетами, що для деяких стають у принаді тільки для кар’єрного зросту. Це був сенс існування майора Департаменту контррозвідувального захисту економіки України.
До служби в контррозвідці Ігор довгі десять років працював звичайним опером у фастівському райвідділі внутрішніх справ. Одразу після закінчення Пітерського вищого військового політичного училища колишнього МВС СРСР і отримання диплома з відзнакою, молодому лейтенанту запропонували місце в Національній Гвардії новоствореної незалежної України. Але романтика роботи оперативних уповноважених, які спочатку вистежують в засадах, а потім до ранку ганяються за запеклими бандитами, привела його на вулицю Осипенка до будинку фастівського районного відділу міліції. Юний лейтенант був одразу зарахований до відділу карного розшуку.
Вже наступного дня молоденький опер отримав дуже важливе завдання про зникнення…двох курей з сараю одного діда, що мешкав у приватному секторі Фастова. Отримавши свій табельний пістолет Макарова, Ігор вирушив на діло. Але зброя йому не знадобилась. Після двогодинного опитування жителів вулиці, де мешкав потерпілий дід, викрадач курей був знайдений у своїй оселі на протилежному кінці тієї ж самої вулиці. То був місцевий алкоголік Петро, що недавно повернувся з „хімії” та вже мав новий умовний строк за крадіжку горілки з магазину продтоварів. Коли лейтенант увійшов до хати, він знайшов на столі напівпорожню трилітрову банку якоїсь сивухи, обгризені кістки від тих зниклих курей, та отого рецидивіста, що хропів прямо на підлозі під тим загаженим столиком. Діло було розкрито, але до орденів було ще ой як далеко.
Потім безліч інших завдань сплутались в одну велику справу про збереження правопорядку та спокою фастівчан, але одна з них, що мала досить дотепні факти, запам’яталась Ігореві на все життя.
Одного дня до чергового міліції надійшло повідомлення про пограбування продовольчого складу шкільної столової, звідки винесли півтори тони цукру, одну тонну борошна та ще півтони гречки. Прибувши на місце злочину, Ігор почав звичайні опитування персоналу столової, завідуючої та нічного охоронця. Роблячи свої записи, опер вишукував які-небудь сліди, що могли залишити злочинці, тягаючи до службового виходу мішки з отими харчами.
– Скажіть, будь ласка, а чому від того місця, де знаходилось вкрадене борошно, до самого виходу немає ніякого пилу? – запитав Ігор у завідуючої складом, яка першою виявила пропажу, коли ввійшла до комори, бо потрібно було дітям починати готувати обід. – Адже з тих мішків завжди трішечки висипається борошно, тому десь повинні були залишитися навіть чіткі сліди від черевиків злочинців.
– Ой, ви знаєте, я це все розумію. Але крім мене сюди ніхто не заходив і, тим більше, ніякого прибирання тут не було. Коли я сюди увійшла, все саме так і виглядало. Я можу вас запевнити, що тут ніхто ні до чого не торкався.
Ігор зробив необхідні помітки у свої записи та перейшов до детального огляду всього приміщення. Від побаченої навколо абсолютної чистоти, з’являлось враження, ніби ніяких продуктів тут раніше не існувало. Майже три тони харчів наче в повітрі витягнули на вулицю і, до того ж, не було ніяких слідів транспорту на земельному ґрунті біля виходу складу. Так могли попрацювати тільки бригада зголоднілих літаючих „Бетменів”, що випадково прилетіли з Америки до Фастова в пошуках якихось пригод. Загадка на загадці робили цю справу майбутнім „глухарем”.
Лейтенант повернувся до складу, ще раз подивився навколо і помітив віник із совком, що стояли у невеличкій ніші в затемненій частині приміщення. Взявши до рук ці речі, він побачив на кінчиках віника та в тріщинках совка залишки борошняного пилу. Стало зрозуміло, що злочинці вирішили наприкінці справи зробити невеличке прибирання, витираючи всі свої сліди. Аналізуючи знайдений факт, можна було зробити висновок, що злодії могли вдатися й до інших хитрощів.
– Якщо на вулиці не існує слідів від транспорту, значить ніякого транспортування тритонного вантажу могло також не бути, – доповідав лейтенант своєму начальству. – Тож мішки можуть знаходитись десь на території школи, або одразу біля неї. Дозвольте зробити обшук прилеглих місць та встановити засаду на злочинців?
Дедуктивна методика не підвела молодого опера. Недалечко від складу, в закинутому дерев’яними ящиками приміщенні, перегородженим залізною сіткою та закритим навісним замком, були знайдені двадцять шість вкрадених мішків. Недоставало тільки чотирьох з-під цукру. Залишилось поставити засідку, дочекатися злодіїв та спіймати їх на гарячому.
Теплої літньої ночі Ігор з напарником Андрієм влаштували засаду на отих невідомих та винахідливих американських „Бетменів”. Десь біля другої години вони побачили молодого чоловіка з велосипедом, який остережено підійшов до того приміщення, де лежав складений харч. Відкривши замка, людина зайшла усередину та почала тихесенько відсувати дерев’яні ящики. Оперативники непомітно підкрались до відкритої сітки і зачинили її за допомогою своїх наручників. Андрій одразу побіг дзвонити до райвідділу, щоб вислали машину для доставки, а Ігор лишився на місті спостерігати за отим „Бетменом”.
– Доброї ночі, – всміхаючись привітався опер, коли невідомий виносив з-під ящиків мішок цукру. – Не важко?
– Та ні. – Ставлячи мішок на землю, спокійно відповів той.
– Та не напружуйся так. Зараз під’їде транспорт, – жартував опер, – загрузимо усе, навіть тебе.
– Ага. Я зрозумів. Цигарки не буде? – сів на поставлений мішок розчарований „Бетмен”.
– Запросто, – відповів опер і простягнув йому папіроску.
Дослужившись до заступника начальника карного розшуку, отримавши звання капітана міліції, Ігор вирішив перейти на трохи іншу дільницю служіння батьківщині. Підвищувався досвід оперативної роботи, зростали навантаження та посада. Незабаром Ігор отримав чергове звання майора міліції. Були в цій службі свої складності та свої переваги. Бували випадки, які також запам’яталися надовго. Іноді друзі могли почути від Ігоря про один трагікомічний випадок, що стався на одному з його чергувань.
Якось троє братів з Тернопільської області вирішили відправитись на заробітки до Києва. Наймолодший з них був розумним чоловіком. Середній був і так, і сяк. Ну, а найстарший…великим фантазером, якщо не сказати інакше. У батьків дозволу не питали, тому що було їм десь по чотири десятки років. Невідомо, як довго вони добирались до Фастова, але, коли це сталося, вирішили перечекати ніч на місцевому залізничному вокзалі, щоб вранці першим електропоїздом вирушити до столиці. Середній та молодший брати розташувались для відпочинку в залі очікування, а старший пішов вивчати славетні місця фастівського вокзалу. Але ця жадібність до знання ні до чого гарного його не привела. Насолоджуючись враженнями від побаченого, старший браток напився горілки та розбив вікно в приміщенні вокзалу, що дозволило йому познайомитися із співробітниками лінійного відділу, та переночувати до ранішніх півнів в камері попереднього затримання.
На дев’яту ранку його вже передали братам, які в цю ніч з-за цього випадку не змогли нормально відпочити. Тож пішли братики до електропоїзду Фастів-Київ, щоб скоріше дістатись у кінцевий пункт своєї нелегкої подорожі. Але не здогадувались середній та молодший, що старший задумав ще горілки випити і не за свої кошти, а за міліцейські. Під час зупинки маневрового тепловозу, що тягнув кілька порожніх цистерн з-під нафтопродуктів, він спіймав мить та стрибнув на одну з них. Потім підняв руку до високовольтного дроту та почав орати, якщо йому зараз же не принесуть горілки, він замкне на собі двадцять сім тисяч вольт на дроті, що дійсно могло призвести до вибуху цистерн. Миттєво були повідомлені про інцидент начальник станції, черговий вокзалу, а також поставили до відома медпрацівників вокзалу та фастівські служби СБУ і МНС. В лічені хвилини маневровий диспетчер зняв з напруги всю колію, на якій знаходились цистерни зі злочинцем. А тим часом, біля цього маніяка вже знаходився Ігор з сержантом, який тримав в своїх руках дві пляшки горілки, взятої „напрокат” у вокзальному ресторані. Новоявленому шоумену було запропоновано спуститися зі своєї імпровізованої сцени для отримання сорокаградусного суперприза. Проте терорист, ввійшовши в раж, не вгамовувався і продовжував свої погрози. Спробували зняти його силою, але той, як мавпа стрибнув на опорний стовп, з якого ще декілька хвилин стягували отого неандертальця.
Але на цьому пригоди старшого братика тернопільських гостей ще не скінчились. Находячись в черговій частині міліції, він став активно битися лобом об стіну, мабуть, жалкуючи про згаяну горілку. Тоді майор вирішив передати цього дурника робітникам швидкої допомоги, від яких він з легкістю втік. Прийшлося його ловити вже другий раз за останню годину. Після того, відвезли цього невгамовного до обласної психіатричної лікарні, що знаходиться в містечку Глеваха. Може саме там, в тихих палатах, перебуваючи від суспільства на безпечній відстані, цей шокуючий екстремал зможе безперешкодно демонструвати свою жахливу винахідливість, не створюючи загрози безпеки громадян.
Звичайно, в міліцейській практиці таких комічних випадків буває дуже мало. Остання справа, коли Ігор із своїми співробітниками затримав групу терористів, що збиралися напередодні виборів до парламенту вчинити серію вибухів в столиці та її області, дійшла до верхівки міністерства внутрішніх справ. Їм дуже сподобався розроблений майором оперативний план та сама операція. Начальство запропонувало Ігорю роботу в міністерстві. Хоча під цією пропозицією стояло зовсім інше і, з часом, майор опинився у Департаменті контррозвідки.
Справа, яка йому одразу сподобалась, включала в собі упровадження до складу корумпованої групи Бориса, підвищення в цій групі свого авторитету та можливостей, щоб мати максимальний доступ до всіх справ, що чинились цими „перевертнями” в погонах. І, як вже відомо, з цим завданням Ігор справився на відмінно. Але думати про відпочинок не було часу. Тому на останньому засіданні комітету було прийняте рішення про наступну справу Ігоря, вже підполковника контррозвідки.
Нова справа мала більш складний рівень. Українська комерційна фірма „Діамант” була постійним партнером однієї пітерської структури, в якості оптового постачальника фільтрувальних елементів, застосованих в цукровій промисловості. Майже щоквартально декілька вагонів із цими фільтрами перетинали українсько-російський кордон, де митні працівники робили відповідні відмітки у документації. Пітерські партнери підтверджували отримання багатомільйонного вантажу і ділки з „Діаманту” за допомогою надійних людей з податкової служби отримували від державного бюджету двадцять відсотків від всієї суми товару, в якості поверненого ПДВ після експортної операції. Все відбувалось згідно існуючого законодавства України. Але був один невеличкий нюанс – ніяких фільтрувальних елементів в дійсності не існувало. Тобто, були тільки папери, які свідчили про реальність всього процесу, були зацікавлені посадовці та ревізори, які ставили на тих документах в потрібних місцях свої підписи, але все це було лише діяльністю організованої злочинної групи, що здирала з держави чималі кошти від її бідного та нерозвиненого бюджету. Тільки за останній рік ця сума сягнула більше двохсот мільйонів гривень.
Підполковник терміново збирався у відрядження до Пітеру, бо, як стало відомо з достовірних джерел, „Діамантом” готується чергова махінація. Його завдання полягало в проникненні до колу тих людей, що мають знати, хто з посадовців на митниці, в податковій і на залізниці причетний до цієї справи. Але була в цьому відряджені й приємна нотка. Ігор мав нагоду знов побачити білі пітерські ночі, місцевих друзів, з якими товаришував під час свого навчання в училищі.

Бібліотекар МВК №91

Виправна колонія №91 була розташована недалечко від міста Мена, що в Чернігівській області. Триповерховий барак, в якому жили в’язні, ділився на три загони. Недалечко від нього знаходилась будівля, де, відокремленого від усіх, розмістився перший загін зеків з господарської обслуги, які відповідали за забезпечення життєдіяльності усієї зони. Інші займались тим, що цілими днями плели сітки для картоплі. З нормою шість сіток на день справлялись майже всі. Негаразд в роботі бував у новачків, що тільки недавно опинились по цю сторону людського існування. Але дві пачки цигарок, сплачені бригадиру за невиконання денного плану, вирішували це питання, аж поки особистий досвід та терпіння не підвищувались до необхідної кваліфікації. В зоні, як в маленькому містечку, існують свої товарно-грошові відносини, але цінова політика має зовсім інший зміст. Одяг в зоні не потрібен так, як продукти харчування, цигарки, горілка або навіть „ширка”. Тож цінується тільки те, що дозволяє вижити в умовах авітамінозу та вбиваючих хвороб. За п’ятірочку можна придбати пачку цигарок з фільтром, за три таких ціни – баночку тушонки, трохи дорожча горілка або самогон. Були свої ціни й на посади.
Місце бібліотекаря обійшлося Борису десь у сто доларів. Звичайно, що на свободі такі гроші для нього вважалися пилю, але в зоні вони були в іншій категорії. До того ж, поки ці сто баксів попадуть в необхідні руки, потрібно витратити значно більшу суму. Борис міг тільки радіти що на свободі в нього після конфіскації всього майна залишились хоч якісь кошти. Якщо б тих грошей було набагато більше, то їх би вистачило на „актировку” – це коли лікарський консиліум ставить діагноз, з яким засуджений за станом здоров’я не може утримуватись під арештом. Але, з розрахунку за кожний рік по дві тисячі доларів, за отримані шість років ув’язнення Борису потрібно було сплатити аж дванадцять тисяч. Таких грошей в нього вже не було. Тому він вирішив відсидіти половина строку, щоб за три тисячі купити „помиловку” – помилування на останні три роки. Головним було додержуватись суворої дисципліни, щоб не загриміти у ШІЗО або на тюремну „критку”, за що з легкістю можна отримати ще й додатковий строк.
До кінця підходив його перший рік за гратами, з якого вже три місяці він знаходився у МВК №91. Сьогодні був його день народження, тож на вечір він запросив друзів та земляків посидіти трохи за пляшечкою горілки та банкою „чіфа” з чаю „Batik”. „Грів” зі свободи надійшов вчасно, тому для кожного гостя знайдеться особливий гостинець. Нажаль земляку з Фастова, якого всі називали „майором”, догодити було досить складно. „Майор” дуже полюбляв морозиво, а в цих умовах передачі посилок від тої смакоти навіть розталої юшки не залишиться. В пам’яті Бориса спливли часи, коли в ментовській „хаті” Лук’янівської тюрми вони, арештовані співробітники внутрішніх справ, цілими днями дивилися телевізор, спілкуючись про життєві цінності, які в існуючому стані набували більш загостреного, або, навіть, іншого значення. З’явились думки і про їжу, яка в тюрмі була значно кращою, ніж у зоні. Борис запам’ятав солдатика строкової служби, який розповідав йому про принади караульного служіння в СІЗО. Виявилось, що так, як харчують у тюрмі, не балують навіть в Армії.
Після вечірньої перевірки до бібліотеки зайшли четверо в’язнів, на яких вже чекав іменинник Борис. Найдоросліший серед них, що мав прізвисько „Професор”, був колишнім викладачем з філософії Київської Академії внутрішніх справ. Вже після викладацької діяльності він почав займатися маклерськими справами, збираючи кошти на від’їзд до Італії. Була в нього кохана дружина, яка мріяла все життя жити в країні колишніх гладіаторських боїв, сіцілійських мафіозі та неперевершеного жіночого взуття. А щоб поповнення сімейного капіталу відбувалось з прискореними темпами, вирішив він прийняти участь в невеличкій комбінації з дачею хабара одному столичному посадовцю, для врегулювання питань по деякім квартирним справам. За цю свою винахідливість доля подарувала „Професору” дев’ять років ув’язнення. Хоча суддя вліпила йому 170 статтю навіть при відсутності доказової бази, бо ніяких грошей та посадовця в справі зовсім не існувало. Маленького зросту, кругленький, як колобок, п’ятдесятирічний „Професор” все ж мав якусь надію на те, що дружина, яка на цей час вже мешкала в своїй Італії, дочекається скінчення вироку та забере його з цієї країни.
Другий гість на місцеве прізвисько „Вован” був родом з Дніпропетровська і мав досить гарячкуватий характер, за що й отримав сім років по 144 статті за здирництво. На початку свого тридцятиріччя він залишив службу в міліції і влаштувався до комерційної фірми, яка займалася витолочуванням боргів. Спортивна будова його тіла деякий час допомагала в цій специфічній роботі, але побороти існуюче законодавство хлопцеві аж ніяк не вдалося.
Найкращім товаришем іменинника був колишній співробітник Служби безпеки на прізвисько „Дімон”. П'ятнадцять років ув’язнення по статті 93 КК України він отримав за вбивство при тяжких обставинах. В місті Нікополь, де мешкав до скоєного злочину цей сорокарічний здоровань, окрім основної діяльності виконував „Дімон” роль „даху” для невеличкого пункту обміну валют. І кожного місяця в один й той самий день він приходив до тієї обмінки за своєю грошовою часткою. Та одного разу, коли на зміну в цей пункт заступила нова людина, яка навіть не здогадувалась про існування такого „даху”, „Дімон” замість грошей отримав хамську пропозицію відправитись до дідька. Чи то бурі магнітні кружляли над Нікополем, чи то настрій у „Дімона” був дуже смутний, але витяг він свого чорного пістолета, встромив його дуло у порожню пластикову пляшку з-під „CocaCola” і пострілом зніс голову отому жадібному валютчику.
Останнім із запрошених був земляком Бориса. До нього всі звертались „Майор” мабуть тому, що то було його останнє звання на службі в фастівському райвідділі.
– Бажаємо тобі, – почав свій тост „Майор”, – не затримуватись у цьому дурдомі та скоріше відкинутися на волю!
– А там, на волі, не забувати про нас, ваговиків з п’ятнадцятирічним строком, – всміхаючись, підхопив „Дімон”. „Вован” та „Професор” побажали Борисові міцного здоров’я та великого терпіння.
На багатому, по зонівським міркам, столі знаходилась тушонка, домашня ковбаса, свіженький київський батон, шмат сала, трохи цибулі та солодкий кекс до „чіфа”. „Тромбон” (саме так називали на зоні звичайну кружку, бо від гарячі напою потрібно було перебирати пальцями, аби втримати її у руці) з гарячим „чіфом” традиційно передавався по колу, де кожний робив строго по два ковтка. Всі присутні сиділи і мовчки думали про своє. При передачі „тромбону” по колу, крутити кружку було заборонено, оскільки кожний повинен пити тільки зі свого боку. Дійшла черга і до „Майора”.
„Майор”, колишній опер з Фастова, що мав справжнє ім’я Андрій, сидів по статті 94 за навмисне вбивство, і з присуджених йому дванадцяти років позбавлення волі відбарабанив вже довгих вісім. В далекому 96-му році, коли стався той трагічний випадок, Андрій не знав, що на його долю вплине не застосування табельної зброї та вбивство людини, а зовсім інші обставини.
Ще до свого засудження, Андрій, знаходячись на оперативній роботі в фастівському райвідділі внутрішніх справ, отримав завдання зловити одного місцевого жителя, який напередодні зґвалтував неповнолітню дівчину, мати якої з необхідною заявою про це звернулась до чергового міліції. Вже до кінця дня ґвалтівник Вася був доставлений в кабінет слідчого Прокуратури міста та району. А наступного вечора, ідучи центральною вулицею, Андрій зустрів того маніяка.
– Тебе що, відпустили? – спитав здивований Андрій, пам’ятаючи про безліч доказів, які однозначно свідчили проти ґвалтівника.
– Та як відпустили!? Слідчий сказав, або гони півтори тисячі доларів, або сядеш у тюрму на парашу, – витираючи соплі, буркотів Вася.
– Ну, а ти що?
– Так, а що я?! Я в тюрму не хочу. Ходжу шукаю гроші. Машину буду продавати, але за неї мені навіть тисячу не дадуть.
– А з матір’ю потерпілої чи з самою дівчиною розмовляв?
– Розмовляв. Вона каже, що забере заяву, якщо отримає тисячу доларів і почує мою згоду одружитися на її дочці.
– Ну, сам розумієш. За задоволення потрібно платити, – всміхаючись замітив Андрій.
– Та я її не ґвалтував. Вона сама теж цього хотіла. Просто її мати нас зловила на гарячому.
– Тоді чого ти себе катуєш? Одружуйся та живи на здоров’я, – дивувався опер.
– Та я теж так думав, але слідчий сказав, або півтори тисячі баксів, або в тюрму на повну котушку, а потім одружуйся собі з ким хочеш, – зовсім понурився горе-гвалтівник.
– Так. Зачекай мене тут, – скомандував майор. – Я зараз.
Андрію стало неприємно, що доля хлопця тепер залежить не від скоєного ним злодіяння, а від корумпованого і наглого слідчого. Тим більше, що на злочин це не дуже сходило, бо сама дівчина до міліції звертатись не збиралась. Опер ввійшов до свого кабінету, витяг із сейфу диктофон та вставив новеньку касету. Вже через хвилину він повернувся до злодія Васі.
– Значить так! Завтра підеш до свого слідчого з оцією штукою в кишені. Перед тим як заходити натиснеш оцю кнопку. Коли вийдеш після розмови, натиснеш ось цю. Зрозумів?
– Ага. А що мені йому сказати? – питав схвильований Вася.
– Скажеш йому, що гроші так швидко зібрати не встигнеш. Ніби тобі потрібно продати машину та ще пошукати решту. Скажеш те, що ти мені сам тільки-но казав. Домовся про якийсь день, що принесеш всі гроші. Потім одразу до мене. Я буду чекати в своєму кабінеті №37. Все зрозумів?
– Ага, – пробубонів Вася, радіючи, що його доля хоч комусь стала не байдужою.
Наступного дня Вася прийшов до прокуратури і зробив все, як казав йому опер. Потім швиденько чкурнув до райвідділу і віддав Андрію його апаратуру. Як не дивно, але той китайській диктофон зробив дуже якісний запис, прослуховуючи який, начальник фастівського СБУ зразу почав телефонувати до свого керівництва. В цій справі дуже потрібна була присутність представника Генеральної прокуратури, бо взяти на гарячому прокурорського слідчого є ділом не простим. Тут всі дії повинні бути чіткими і злагодженими.
В назначений день оперативники були на своїх місцях. Щоб зберегти абсолютну секретність, представнику з Генпрокуратури тільки в машині доповіли про деталі цієї справи. Вася зайшов до слідчого і протягнув йому конверт з грошима. Але той був людиною досвідченою, тому, на всяк випадок, торкатися конверту не став, а попросив Василя покласти його прямо у шухляду в стіл. Вихід хлопця з дверей прокуратури означав початок операції. Оперативники СБУ увійшли до кабінету слідчого, чим дуже здивували його чесні погони. Вони миттєво розпочали обшук, але до кабінету залетів міжрайонний прокурор з вимогою про припинення обшуку в приміщенні прокуратури. Та саме тут і зіграв свою роль представник Генпрокуратури, який наказав цьому прокурору не втручатися у справу співробітників СБУ.
Через годину слідчий прокуратури вже сидів в СІЗО Служби безпеки. Діло було майже завершено. Це був, мабуть, єдиний випадок в історії незалежної України, коли звичайний майор райвідділу „запакував” слідчого прокуратури, який, до речі, з часом, отримав п’ятирічне ув’язнення. Але радіти майору довго не сталося. Саме ця подія вирішила долю опера в суді, де розглядалась його справа про використання зброї і вбивство людини. Через два тижні, коли обласна прокуратура дізналась про його участь у справі з хабаром, на суддю, що виносила рішення був вчинений тиск. Перше рішення прокуратури про невинність Андрія та його правомірне використання зброї було замінене на статтю 94, навмисне вбивство. Вирок – дванадцять років позбавлення волі…
„Майор” зробив два ковтка „чіфу” і передав „тромбон” далі.
Надворі вже стояла темна ніч, коли в’язні вийшли з дня народження подихати свіжим повітрям. Через декілька годин настане новий день, і кожен зек опиниться ще на один день трохи ближчий до своєї свободи, бо в цій установі навіть звичайний час теж мав інший вимір і значення.
Наприкінці неділі до Бориса приїхала двоюрідна сестра, єдина людина з його рідні, до якої він мав хоч трохи довіри. Ще з дитинства вони міцно товаришували та ділилися своїми життєвими таємницями. Не виключно, що між ними існував сексуальний зв'язок, як наслідок древніх єврейських традицій одружуватись на двоюрідних братах та сестрах. Тільки ця кузина знала про місце знаходження останніх Борисових коштів, які зовсім випадково не попали під конфіскацію. Борис звернувся до свого знайомого офіцера з оперативної частини зони, у владі якого знаходились умови, терміни та черга побачень в’язнів з їх ріднею. Нажаль, черга Бориса ще була далеко, а побути із сестричкою йому хотілось як ніколи.
– Олексію, – звернувся Борис до старшого лейтенанта внутрішніх військ, – може зробите для мене виключення. Сестра приїхала з такої далечіні, а моє чергове побачення ще не скоро.
– Що терпець урвався? – засміявся лейтенант.
– Та це ж сестра?!
– Добре. П’ятдесят баксів знайдеш?
– Звичайно. Вона якраз повинна щось привезти, – лукавив Борис, знаючи, що Наталя завжди підвозила сто баксів на кожну їх зустріч.
– Ну, от бачиш, яка в тебе розумна сестричка. Значить, одразу після „свіданки” знайдеш мене. Гуляй, хлопчику! – знущався лейтенант над колишнім майором безпеки.
Але після новин, які привезла сестра, тривалість в зустрічі була вже не потрібною.
– Розумієш, Борисе, це було звичайне пограбування, – виправдовувалась Наталя з вологими від сліз очима. – Я твої останні чотири тисячі доларів тримала між сторінками Біблії. Коли я повернулась після тижневого відрядження, вся квартира була вивернута. Пограбували всі мої коштовності, апаратуру. Звичайно, що злодії добрались і до книжок.
– Це сталося, – після годинного мовчання закричав Борис, – тому що ти найтупіша сестра з усіх сестер в світі! Я ненавиджу тебе, дурепа!
Розлючений Борис вискочив з кімнати для побачень і стрімко попрямував до своєї бібліотеки. За якимись випадковими обставинами на його дорозі зустрівся отой старший лейтенант, який вирішив поцікавитися про долю своїх зароблених баксів.
– Це ти так торопишся мені віддячити? – знов почав знущатись Олексій. – Та я можу грошики й до завтра почекати.
– Та пішов ти! – зі злістю кинув йому Борис і, якщо Олексій був би ближче, то штовханина була б не виключена.
Ні фіга собі?! – подумав про себе Олексій, але залишати це так він не збирався. Почекавши ще пару днів, він зрозумів, що Борис його нагло кинув. Таке на волі не прощається, а тим більше у зоні. Тож, вирішив він жорстоко провчити цього борзого бібліотекаря, для чого й зустрівся в місцевому барчику із своїм другом, капітаном керівного складу зони.
– Чуєш, Петро, – почав жалітися Олексій, – я цій падлі позачергове побачення влаштував, а воно мені зуби показує. Ну, ти розумієш таке нахабство?!
– Я фігєю від такої зневаги! – підтримав товариша сп’янілий капітан. – Треба його навчити, як розмовляти з офіцерами в червоних погонах.
– Чуєш, Петро? Я цій падлі…а воно мені…– ніяк не вгамовувався лейтенант.
– Завтра ж я за нього візьмуся. От побачиш! Скоро він прибіжить до тебе і буде чоботи вилизувати, – завіряв капітан, розливаючи горілку вже мимо чарок.
Наступного дня капітан, тримаючи своє слово, дійсно визвав до себе бібліотекаря Бориса.
– Ну що, хлопче, розказуй як ти докотився до такого життя? – традиційно розпочав бесіду Петро, ставлячи знервованого в’язня в розпливчасту ситуацію.
– Якщо ви маєте на увазі справу, за яку я отримав свою статтю, то зверніться до діла, там все розписано, – невпевнено відповів Борис.
– Що і як мені робити, не тобі мене вчити! – посуворішав капітан. – Скажи мені краще, якого хрону ти напередодні отримав позачергове побачення?
– Ну…так…
– Ой не подобається мені твоя натура. Таких як ти потрібно складати пачками і до джунглів вивозити. Бо тільки звірячі закони можуть зробити з вас справжніх людей. Ми до вас зі всією душею, а ви нам в цю саму душу. Так не повинно бути.
– Та в мене неприємності, – почав виправдовуватись Борис.
– Розумію. В тебе неприємності. Може тобі з-за цього вирок зменшити?! – іронізував капітан. – Ось тобі папір, ручка, сідай і пиши.
– Що писати? – запитав здивований Борис.
– Пиши про своє помилування одразу до Президента. Він почитає, що в тебе неприємності і розплачеться.
– Навіщо ви так?!
– А як? – закричав капітан. – Як ти хочеш? Ти думаєш тобі все минеться?
– Може якось…
– Може, – заспокоївся капітан. – Напиши мені про „Абдулу” з сьомого загону, що він „безпрєдєл” чинить, посилки відбирає, вживає „ширку”, відновлює злочинні традиції, зрозумів? А я тобі гарантую свою постійну підтримку. Поки я добрий, лови момент, бібліотекар, кращого вже не буде.
– Але ж…
– Що? Йому шанс дають, а воно ще носом крутить, – обурився Петро.
Борис написав про „Абдулу” все те, що йому наказав капітан. Він розумів, що в зоні написане ним є найтяжчим гріхом. Отже, тепер його доля знаходилась виключно в руках капітана. Останній рік Борис чітко відчував, як вдача відвернулась від нього, але втрутитись в таке провидіння ніяк не вдавалось. Тому він давно вже вирішив пливти по течії, яка, з часом, кудись та приведе.
– Ну що, „Абдула”, поїдеш в мене на „критку”, – радіючи пригрозив капітан, визвавши до свого кабінету кремезного розбійника-азіата з сьомого загону.
– За що так говориш, начальник? – вилупив очі здивований „Абдула”.
– Слухай мене, „дитя” гір! Я з тобою панькатись не буду! Якщо я щось почую про тебе і це мені не сподобається, то будеш в мене летіти гірським орлом у криту хату за новим строком.
– За що так, начальник?
– Що ти базланиш одне й те саме. Докази в мене є на тебе, – продовжував капітан, – і тепер я чекаю тільки одного твого неправильного кроку. Щоб в сьомому загоні все було гаразд! Зрозумів?
– Е-е, начальник! Який-такий доказ, що ти говориш, начальник?!
– На! Читай! – передав капітан Борисову писульку.
В’язень прочитав пояснення та підпис „стукача”. Тепер у Бориса виникали справжні проблеми, з якими всі негаразди, що відбувалися раніше, зрівнятися аж ніяк не могли. Про це розумів і капітан, ціль якого була не тільки приструнити „Абдулу”, а й провчити бібліотекаря.
– Спасибі, начальник! Буде порядок, клянуся! – побожився „Абдула”, бо знав тепер того, хто був „пацюком” за його спиною. Розумів він і те, що цей бібліотекар може використовуватись капітаном в якості свідка. А бути під каблуком офіцера „Абдула” собі ніколи не дозволяв.
Якось у понеділок вранці один прапорщик вирішив занести прочитану книгу до бібліотеки. Заходячи у приміщення, він не одразу помітив тіло Бориса, що висіло в кінці коридору зачеплене на металевій трубі. Ніяких ознак насильства на ньому знайдено не було, тому все виглядало як самогубство. Ніхто в зоні не хотів говорити про те, чому колишній майор Служби безпеки, строк якого міг скінчитися вже через кілька років, вирішив розрахуватись з життям за допомогою шнура від електрочайника. Про це знає тільки Бог, суд якого вирішує остаточну провину та сенс щодо людського існування на цьому світі.
Так скінчилось життя людини, яка колись розробляла та виконувала головну роль в операції „Людина з Фастова”.

Країна брехунів

Вже другий місяць Ігор перебував в Санкт-Петербурзі. Чимало зустрічей, знайомств, нових комбінацій з Центру відбулося в процесі розв’язання тих хитросплетінь, що понавидумували аферисти. Завдання було майже виконано. Звільнили з посад деяких працівників таможні, що були причетні до фальсифікацій у документах на проходження кордону неіснуючих фільтрувальних елементів для цукрового виробництва. Разом з ними вже давали свідчення звинувачені у справі посадовці з податкової та ревізійної систем. Можна було б детальніше розповідати про те, як все відбувалось, але, нажаль, всі події проходили без цікавих особливостей. Залишались деталі, пов’язані з пітерськими хлопцями, за якими вже давненько придивлялось ФСБ. Ігор, виконавши необхідні для України справи, збирався від’їжджати до Києва, але в останній день надійшла вказівка з Центру про допомогу ФСБешникам. Справа в тому, що головний шахрай тієї пітерської фірми до цього часу залишався невідомим. Ніхто навіть не здогадувався якого віку був той чоловік. Мабуть, лише в Ігоря існувала якась можливість спробувати його розпізнати. Не так давно він розмовляв з однією особою, що якийсь час була дуже близька до кола спілкування того інкогніто. Ігор запам’ятав головні особливості шлунку того невідомого „Дона Карлеоне”, який вечеряв тільки в одному й тому ж нічному клубі виключно картопляним пюре та жаб’ячими лапками, які спеціально доставляли з французького міста Булонь. Інша особливість полягала в тому, що в розмові, коли йому ставало дуже весело, він торкався мочки свого правого вуха. А головне, коли він нервував, то починав тушити майже цілу цигарку та прикурювати нову, проговорюючи одну й ту саму фразу: „в кожного свій смак, хтось любить і не так”. Були ще інші деталі. Наприклад, трохи вище куприка знаходилось татуювання у вигляді маленького скорпіона. Але перевіряти саме цей факт Ігор аж ніяк не збирався. Звичайно, можна було б з подробицями передати всі ці знання про невідомого співробітникам ФСБ. Але вони не хотіли залучати у цю справу своїх людей, передбачаючи їх швидке викривлення. Ігор був людиною не місцевою, тому ризику було менше. Отже, відмовити російському ФСБ Київ не міг, тому підполковнику української контррозвідки необхідно було відправитись до пітерського нічного клубу і спостерігати за вищевказаним „папіком”, тримаючи напоготові диктофон, фотокамеру та датчик, що постійно випромінював високі частоти для спостереження за об’єктом. Безсумнівно, все як у Джеймса Бонда в кіно.
Необхідний face-контроль на вході Ігор не проходив, бо мав особливий VIP-статус. Увійшовши до головного залу, він попрямував до того столика, звідки найкраще було спостерігати за присутніми довкола. Столик цей був заброньований заздалегідь і ніяких обмежень в замовленнях у Ігоря не було.
– Люб’язний?! – запросив до себе офіціанта зголоднілий Ігор. – Принеси мені пляшечку винця, трохи устриць та салат з капусти і сиром „пармезан”.
Ігор навіть пожалкував, що в нього була худорлява статура та невеличкий шлунок. Зараз як раз настав час розговітися за рахунок російського ФСБ. Замовити, наприклад, пляшку шампанського „Дон Піріньйон”, коштовністю в п’ятсот доларів, чи пригостити дорогим „Абсентом” всіх присутніх, помстившись таким чином і за Севастополь, і за українські нафтопереробні заводи, і за Тузлу в кінці-кінців. Ось він, український патріотизм, завжди трансформований в ту форму, яка дуже потрібна хохлу в його конкретному становищі.
Поки Ігор розмірковував про любов до неньки України, в зал увійшла шикарна дівчина, приємне обличчя якої здалося йому дуже знайомим. Нажаль, в цей час заблимали прожектори світломузики і детальніше розгледіти цей жіночий образ Ігорю не вдалося. Тож настав час поспілкуватися із салатом та устрицями, які щільно заховались у власні домівки, ніби відчували останні хвилини свого слинявого існування. Ігор налив трохи вина та покропив устриць оцтом, щоб ті гидоти послабили свої м’язи, якими тримались в своєму панцирі та верещали, як скажені ліліпути в країні Гуліверів.
– Живодер, – раптом Ігор почув біля себе чарівний жіночий голос.
Він повернув голову в сторону почутого і побачив Аллу, ту саму Аллочку, що закохалася в нього, ще в курсантські роки, коли він тільки-но повернувся з перших бойових дій у Ферганській долині. Тоді молодший сержант вже третього курсу вищого політичного училища прямо на вулиці випадково познайомився з красивою дівчиною на ім’я Алла, що перебувала в Пітері у батьків під час канікул в період навчання у МДУ на факультеті міжнародних відносин. Це було взаємне кохання з першого погляду. Цілий місяць вони поїдали один одного очима, до нестями слухали розповіді про свої юнацькі мрії, цілували кожні частинки своїх юних тіл. Але, як і повинно статися з палаючим вогнищем, їх вогнище кохання з часом згасло і навіть не залишилось у вигляді дружнього листування.
– Господи! Алла! – вскочив Ігор і спочатку кинувся обніматися та цілуватися, але трохи схаменувся і заспокоївся, поправляючи дещо прим’яту блузу й досі дуже привабливої жінки. Тепер Ігор зрозумів, чиє обличчя йому здалося таким знайомим. – Сідай, рідненька! Чи ти не сама?
– Ні, я сама і з радістю підсяду до твого столика, – всміхнулась яскравою посмішкою вишукана леді Алла. – Ну, розповідай, як ти, як твоя дружина та діти, якщо є звичайно?
– Ти знаєш, якось не сталося у сімейному житті. Була дружина та є син, але розійшлися. А в тебе як?
– В мене теж. Тільки я тричі вже була заміжньою і тричі якось не щастило. Перший мій чоловік був талановитим художником, але багато пив. Другий спочатку ганяв авта, а потім відкрив свій автосалон і, звичайно, завів собі коханок. Третій, царство йому небесне, був людиною відомою, але не в офіційних колах. А ти зараз де? Чи вже в Пітері мешкаєш?
– Я в Києві працюю…е-е…менеджером на одній фірмі. А тут перебуваю у відрядженні по деякім справам, – вирішив не говорити правду Ігор, розуміючи, що зараз це ні до чого.
– Зрозуміло… – і хвилинна пауза охопила зразу обох.
– Так! Пропоную сьогодні розважитись, – перервав мовчання Ігор, розуміючи, що сьогоднішній день вже не вдасться присвятити пошуку незнайомця. До того ж, ніхто не був впевнений, що той „Дон Карлеоне” з’явиться саме сьогодні. – Що бажаєш випити і поїсти? Як ти відносишся до рибних страв? Вживаєш переважно сухі чи напівсухі вина? Вибач, що не пам’ятаю твоїх смаків. Але сама розумієш, як можна робити висновок з того, що ми останній раз ласували пиріжками з капустою та піцею з грибами, – розсміявся Ігор, якого з радістю підхопила Алла.
– В мене є своя улюблена страва, – заспокоювалась від сміху Алла. – Я вже замовила і гарсон зараз її принесе. Я тільки дам зрозуміти, що потрібно подавати за цей столик. Ти мені скажи головне, чи не дуже я змінилася з тих юних часів, коли ми з тобою прогулювались білими петербурзькими ночами?
– Звичайно ні! – майже скрикнув Ігор. – Ти належиш до тих жінок, над якими час не володіє. До того ж, минуло всього якихось вісім років.
– Ой, брехун! Вже майже дванадцять років пройшло! – посміхнулась Алла.
– Та хоч би й двадцять! – зауважив Ігор.
В цей час Алла трохи підняла руку, вказуючи офіціанту на своє нове місце. Гарсон швидко підійшов і виставив на стіл картопляне пюре та підсмажені жаб’ячі лапки.
– Дивно…, – хотів щось сказати Ігор, але збився, дивлячись на замовлені Аллою страви.
– Що тут дивного? – спитала Алла, тримаючи в руці ніж, яким от-от почне різати жабу.
– Дивно, що багато з пітерців чомусь полюбляють жаб’ячі крила, – ляпнув Ігор.
– Які ще крила? – сильно засміялась Алла, пальчиками торкаючись мочки свого правого вуха. – Жаб’ячі лапки! До речі, їх привозять аж з французького міста Булонь.
– От і я кажу, – замислився Ігор, який зовсім не випадково зробив помилку у назві. Але потім вирішив на ці виниклі факти не звертати уваги. І справді, скільки ще може бути в Пітері людей, що вживають картопляне пюре, яке можна спокійнісінько замовити разом із жаб’ячою лапою?! А вушко мають право чухати всі, звичайно, в кого воно присутнє.
– А я, наприклад, з огидою ставлюсь до отих потвор, що пищать в тебе на тарілці, – скривилась Алла, вказуючи на живих устриць.
– В кожного свій смак, хтось любить і не так, – сказав Ігор, уважно чекаючи на реакцію співбесідниці.
– Золоті слова, – посміхнулась Алла, продовжуючи свою трапезу.
– Давай вип’ємо, люба Аллочко, за наші батьківщини, за твою Росію і за мою Україну! – налив та підняв келихи червоніючий Ігор. Невідомо звідки в нього з’явилась якась напруга, котра почала блокувати оперативне мислення. Випивши, він зрозумів, що настав час на всяк випадок включити розташовану на його тілі апаратуру.
– Ну, за такий твій патріотизм я теж вип’ю. Але за свою Росію якось не хочеться, – відзначила Алла та залпом висушили весь бокал.
– Вибач. Я тебе не на довго залишу. Мені потрібно…ну, сама розумієш.
– Гаразд. Тільки не затримуйся, – підкурюючи сигарету, мовила трохи сп’яніла Алла.
Ігор знайшов туалетну кімнату і зробив одразу два діла. Перше, саме необхідне, що мало в собі особисту природну основу, і друге, також необхідне, але воно вже було потрібне тільки російській державі. Ввімкнувши диктофон з десятигодинною касетою та фотокамеру на двісті сорок знімків, яка кожні дві хвилини автоматично робила новий кадр, Ігор вийшов з туалету. Його маячок пульсував на табло оперативної „наружки”, що знаходилась у мікроавтобусі в двадцяти метрах від входу в клуб.
– Відлив, – прокоментував дії підполковника якийсь капітан ФСБ. – Коли об’єкт залишить клуб, зняти спостереження і відпочивати до наступного вечора.
– Є, зняти спостереження! – позіхаючи відповів лейтенант.
Ігор повернувся до Алли, яка навіть не вспіла докурити свою цигарку.
– Все гаразд? – з посмішкою спитала красуня.
– Звичайно, – підхопив Ігор. – То що ти там казала про патріотизм і Росію?
– Я мала на увазі, що патріотизм в сучасній Росії існує тільки як термін, а не як доктрина в політичному та економічному розвитку держави. Мені здається, що ти не дуже досвідчений про реальне становище і в своїй Україні. Ваш Президент Кучма робить все, що потрібно нашому Президенту Вові. А Вова робить те, що потрібно існуючому клану. Патріотизм неможливо створити красивою промовою до народу, або виготовленням необхідної літератури чи кінофільмів. Патріотизм має народитись та існувати лише в душі громадянина, щоб кожного дня віддзеркалюватися в його вчинках: не ухилення від сплати податків, чесне використання наділеної посадової влади, активна участь у політичному житті країни, і головне, співчуття до ближнього. А сьогодні ці словосполучення краще вживати в гумористичній передачі Петросяна, бо саме там вони будуть мати реальний успіх.
– Але жалітися на корумпованість всіх гілок влади, приймаючи самому активну участь в заохоченні цього процесу, є звичайним лицемірством. Підкуп чиновників для досягнення своїх тимчасових цілей призводить до елементарного грошового розбещення в державних структурах. Народжується та система, яку вже не подолати більшості порядних громадян. Цей державний корумпований „монстр” починає давити кожного, хто збирається протистояти тоталітарній системі, – зауважив Ігор.
– Це так. І все почалося з одного маленького червоного яблука, яким біблейський Змій, в якості хабара, запропонував Єві спокусити Адама, – пожартувала Алла. – СРСР завжди була країною брехунів. І нічого не змінилося від того, що ми тепер Росія, а ви – незалежна Україна. Бо люди залишились ті ж самі – одні дурять, а інші полюбляють, щоб їх дурили.
– Через декілька місяців на Україні відбудуться вибори нового Президента. Якщо до влади прийде людина не з кучмівського осередку, то можна буде сподіватись на значні політичні та економічні зміни в нашій країні, – повідомив Ігор.
– Ти кажеш, що нова влада повернеться до свого народу обличчям і стане вирішувати людські питання. Звичайно, якісь перестанови можуть відбутися, особливо на вагомих посадах, від яких залежать стратегічні питання, пов’язані з розвитком макроекономіки та політичного статусу країни в світі. Але на що може чекати пересічний громадянин? Мені на думку спав один анекдот, що виник ще в горбачовські часи великої перебудови, – загасила майже цілу та запалила нову цигарку знервована Алла. – Летить у небі ворона задом наперед. Лисиця її побачила і питає: „Чого це ти так летиш?” Та їй відповідає: „Хіба ти не чула? Перебудова!” Лисиця подумала, та й сама стала бігати задом наперед, аж поки не попала під колеса вантажівки, що випадково проїжджала лісом. „От дурна, – сказала ворона, коли побачила лисячій труп, – це ж у нас наверху перебудова, а у вас унизу все як було, так і залишилось”. І полетіла собі задом наперед далі.
– Я можу сказати тобі тільки одне, – посміхаючись від народного гумору, сказав Ігор, – настав час, коли потрібні рішучі зміни. Я впевнений, що вони відбудуться не тільки на верхів’ї влади, а навіть у невеличких селищних радах по всій Україні. Нехай покаже час.
(26 листопада 2004 року, Ігор разом з однодумцями приїде відстоювати свободу та демократію на Київський Майдан Незалежності, і з головної сцени України закличе всю міліцію не підкорятися злочинному режиму Кучми та підтримати свій український народ, встаючи на його захист, про що і сказано в присязі співробітника внутрішніх справ).
– Мені дуже приємно, коли людина має сильну віру. Нехай все станеться так, як ти казав! – запропонувала випити вгамована Алла.
Вони ще трохи посиділи, а потім Алла змусила Ігоря танцювати. Він спочатку опирався, але згодом ввійшов у раж, чим доставив дівчині безліч задоволень.
– Ти, звичайно, зупинився в готелі? – спитала Алла, ніжно обіймаючи руками його м’язисту шию.
– У „Метрополі”, – відповів Ігор, який теж відчув насунуті давні почуття.
– Може поїдемо до мене? – лукаво в його очі подивилась Алла.
– З великим бажанням, моя маленька дівчинко, – еротично відповів підполковник, схиляючись до того, що йому тепер вкрай необхідно перевірити останню особливість цього „Дона Карлеоне”, „папіка” чи як там ще.
Через декілька хвилин, хмільні, веселі та трохи спітнілі від танців, вони вийшли з нічного клубу і направились до найближчої трамвайної зупинки, щоб, як дванадцять років тому, дочекатись першого залізного вагону за маршрутом №10. Згодом, сірий мікроавтобус, що був припаркований в двадцяти метрах від входу в клуб, завів свій мотор і вирушив у протилежному напрямку, назустріч нового сходу сонця.

Ігор прокинувся тільки надвечір, коли на вулиці вже почала стихати денна пітерська суєта та людське метушіння. Північна Пальміра, саме таку назву в літературі з кінця XVIII століття мав Санкт-Петербург, багатство та краса якого порівнювалась з древнім містом Пальміра в Сирії, готувалась до чергової білої ночі. Ігор відчув велику самотність від того, що на ліжку поруч із ним не було Алли. Він обмотався ще трохи вологим махровим рушником, який сьогодні вранці перед ним повільно знімала оголена Алла, збуджуючи обох після холодного душу, та вийшов з величезної по своїм розмірам спальні. В коридорі було також пусто, як на кухні та в інших кімнатах. Ігор зайшов у ванну, щоб змити з себе похмільне марево. На дзеркалі біля столика для макіяжу знаходилась причеплена записка, яка свідчила про те, що все минуле відбувалось не уві сні, а на яву. Тяжіння в голові не давало Ігорю зосередитися на тексті, що був досить швидко написаний чітким жіночім почерком.
„Мій любий товаришу підполковнику української контррозвідки! Якби ти знав, як я ризикувала, бажаючи, все ж таки, із тобою зустрітись. Те, що в мене не все гаразд із нашим ФСБ, мені відомо давно, тому що продажні люди, я ж тобі казала, існують скрізь. Знаю й про те, що ти займався справою по фірмі „Діамант”, з результатами якої щиро тебе поздоровляю. Спадщина, яка мені дісталась від мого останнього чоловіка, відомого кримінального авторитета, змусила мене працювати від його імені, скриваючи від всіх його передчасну смерть від тяжкої хвороби. Вибач, але касету з диктофону та чіп з фотокамери, які ти сховав у своїх шкарпетках, я забрала із собою. Не знаю, що ти скажеш ФСБешникам, але сподіваюсь на твою винахідливість, бо дуже не хочеться, щоб з-за мене ти якось постраждав. Я справді щиро бажаю тобі побачити ті нові зміни у вашому українському суспільстві, про які ти так яскраво розповідав мені учора. Але сама вибираю інший шлях, бо життя мені дається один раз і я його хочу прожити, а не проіснувати.
Знаю, що в тебе зараз сильно болить голова, бо коли ти був під душем, я вимушена була підсипати тобі у каву сильнодіюче снотворне. Вибач знову, але мені потрібно було якось зникнути непоміченою, та ще встигти ліквідувати свій фактаж з твоєї апаратури і написати цей лист. Коли ти будеш його читати, я вже летітиму десь над Парижем, або Амстердамом чи Афінами – я ще не визначилась. Головне, тримай хвіст пістолетом, товаришу підполковнику! Завжди твоя, Алла.”
Дочитавши до кінця, Ігор, нарешті, міг спокійно умитися. Ще вранці, одразу після бурного злягання з несамовитою дівчиною, він спіймав себе на думці, що хотів про все попередити Аллу, але несподіваний міцний сон прикував його до подушки. Проте його совість тепер не виставляє якихось рахунків. Як кажуть „і вовки ситі, і вівці цілі” – потайки радів Ігор. Треба визнати, що він недооцінив жіночий інтелект. Мабуть, ця причина полягала в тому, що майже всі його опоненти були лише чоловіками. От вам і наслідки. До речі, у Алли над куприком дійсно знаходилось татуювання, але не скорпіона, а фаланги. Пам’ятається, ці істоти вилазять на полювання тільки вночі, а вдень ховаються в найпотаємніші щілини. Ігор подивився в дзеркало на свою посунену фізіономію і голосно вимовив:
– Ну, тепер, мабуть, все…Пора повертатись додому!..

А на Україні вже в кожну домівку залітав свіжий помаранчевий вітерець майбутніх змін…
Чи будуть вони, зміни..?