Почему-то во время болезни, даже самой обычной и безобидной простуды, становятся уязвимыми все наши чувства, ощущения, эмоции, особенно остро ощущается потребность во внимании и ласке..
У миті неприродності задля будь-якої роботи, починаєш бридке і занудливе самокопання, навіть фізично відчуваєш незадоволення собою, роботою, стосунками, і врешті-решт, як це не банально, оточуючим світом.
Я постійно веду боротьбу із власною лінню, невпевненістю, примарами песимізму. Мрію про яркі зустрічі, динаміку життя і боюсь щось змінити у власному житті. Створивши для себе свій маленький світ, я почала все більше і більше закриватися у собі, закопувати себе у брухт думок, знань, бажань і розкраяних мрій. Я не знаю коли, куди і навіщо мені йти. Шукаю і кличу Коханого, та сама ж від нього тікаю, невже мені не судилося знайти ту саму „золоту середину”, де людина, якщо не є щасливою, то хоча б вміє виглядати такою...