Вона хотіла бути поряд із ним, бути поряд кожну хвилину його життя, розділити із ним і горе, і радість, як це не банально звучить... він можливо помічав її, але боявся, певно, боявся, що його знову використають, або, просто боявся змінити своє життя...а вона не вміла копирсатися в чужих мізках та душі, до того ж іноді вона не вміла сказати потрібні слова в потрібному місці...
Йшли дні, місяці, роки...вона змінила рідне місто на мегаполіс, він став ще дорослішим...вона нарешті знайшла роботу, себе, свій стиль життя, а він її знову не почув...
Вона завжди була сама, навіть на багатолюдних вечірках, відчувала свою самотність, а іноді і зайвість... Прогулюючись вуличками міста, вона любила палити та дивитись у небо, вона не помічала людей навколо себе, а її думки були завжди разом із ним...
Ця історія немає кінця, проти вона досі чекає на нього і вірить у щастя, ніби Асоль чекала та вірила у Червоні паруси...