З Я

Монодрама без початку і без кінця. Дія вбувається у просторі.


— Де ми?
— Не знаю.
— Ще вчора була ніч, а сьогодні — ніч, і завтра буде ніч. Ми вночі.
— Так, тільки чомусь мені страшно. Що з нами відбувається? Ми зовсім самотні. Чому ми тут?
— Не знаю.
— А де всі? Коли ми тут опинилися? Такого не може бути... Ми тут, не знаємо де. Що це реве?
— Двигун, можливо... Ми що, в якомусь літаку?
— Ні, не знаю. Але я нічого не бачу.
— Ти відчуваєш землю?
— Ні, тут нічого немає. Я бачу морок. Мені страшно. Твої очі світяться, ти світишся.
— Я?
— Так, твої очі грають, наче вогні на літаку, коли той здіймається вгору...
— Ти плутаєш... очі не можуть світитися вночі. Я ж не з сірки або фосфору.
— Але ти все одно світишся.
— Припини, я тебе не бачу. Людина не бачить у темряві.
— Але ж хоч почуй мене!
— Що сталося? Коли ми тут опинилися?
— Я не знаю.
— Пам’ятаю, що я був у лісі. Я люблю ліс. Дерева — це так природно. Коли я був маленький, то ми часто ходили на річку купатися. Це банально, я знаю. Але я люблю ліс.
— Та не повторюйся. Я це вже чув. Що ти робив далі?
— Я не знаю, я нічого не знаю...
— Ти не пам’ятаєш?
— Пам’ятаєш? А що таке пам’ять?
— Як, ти не знаєш?
— Зі мною щось трапилося... Я розплющую очі — я в темряві. А поруч чую голос.
— Мій?
— Так, твій.
— Скільки тобі років?
— Мені? 34. У листопаді буде 35 років.
— Яке дивне число. 35 років. Ти вже перетнув межу.
— Яку?
— В середні віки перетином життя вважали 33 роки?
— Так, напевно, але то було зовсім інше життя. Ми не знаємо про нього нічого, про те життя? — А що таке життя? Воно існує?
— Як ти думаєш?
— Можливо. А може, ми померли? Може, так відбувається смерть? Ми жили, грали в життя і померли.
— Вдвох? Разом?
— Так, ми померли, щоб бути разом...
— Але навіщо вмирати, щоб жити? Чи ми... не живемо?
— Ти мене не розумієш, не чуєш... але я погано кажу. Я теж себе не чую... я не знаю, переді мною твої очі. Вони зелені.
— Ти бачиш мої очі?
— Так... і вони говорять...
— Ти бачиш очі, які говорять?
— Так.
— І що вони говорять?
— Що нас немає. Нікого немає. Ми втратили себе.
— Коли?
— Від народження. Пам’ятаєш, коли ти народився?
— Так. Пригадую, тоді я був у зародковому стані...
— А я зовсім не пам’ятаю. Уяви, якими ми були, коли себе не пам’ятали?
— Ми були ніким. Без пам’яті ми — ніщо.
— Але де ми зараз? Ми цього не знаємо. Може, ми в ніщо?
— Ти забуваєш, що нічого не існує.
— Не існує?
— Так, це виплід емоцій, уяви! Ми є.
— Але де? Хто ми? Може, ми чекаємо?
— Ми колись тут були...
— Я не пригадую... Може, ми і справді вже тут були? Ти не знаєш...
— Я можу здогадатися.
— Так?
— Не знаю, але ми там, де маємо бути...
— Ми померли?
— Я не знаю, але нічого не буває просто так?
— Так!
— Ти віриш у Бога?
— Я? Я ще не такий старий, щоб його побачити?
— То ти віриш? Тобто ти ще не помер?
— А навіщо тобі знати? Ти хочеш звільнитися?
— Звільнення? Ні, я хочу висвободитись із темряви, я боюсь. Мені страшно, що мене немає.
— Але ти є!
— Але я не бачу себе. Хто я? Може, мене немає, і ніколи не було? Може, це не я говорю?
— А хто? Тінь, Бог, я? Хтось тобою керує? Ти цього боїшся? Ти боїшся бути слабким? Ти ж думаєш, що світ — людини, людства...
— А хто ти?
— ...
— Ти не кажеш, але я не знаю, я нічого не знаю. Ми всі приречені.
— Не панікуй, усе буде так, як має бути?
— Ти щось знаєш?
— Я не чую тебе?
— Ти щось знаєш? (гуркіт посилюється, кричить)... Ти мене чуєш?
— Que metet malo, seminat malo…
— Що ти сказав?
— Uy faj fssaa sjad jdalv vamaf fov df vofovef logrerp por rok frok wo nadkas…
— Я тебе не розумію...
— Ти мене чуєш?
— Так... Але не розумію, що це за мова?
— Я не знаю, я захотів це сказати?
— Ти шаман?
— Ні.
— Ти Бог?
— Ні.
— Ти є?
— ...
— Ти кажеш загадками, це мова символів, це якийсь код?
— Ні.
— Це мова?
— Не знаю...
— Чому ти не можеш казати нормально?
— Як?
— Нормально!
— Що це? Невже ти знаєш, що таке норма?
— Я не знаю, але я хочу іншого. Ти мене не чуєш, ти говориш те, чого я не второпаю. Ти зі мною граєшся...
— А ти? Ти навіть не знаєш, хто ти є.
— А ти теж не кажеш...
— Припини ці слова, порожнеча від них іде. Ти в порожнечі.
— Порожнеча? Я не знаю. Де це?
— Цього не опишеш.
— Ти знаєш, я думав про це; мені з дитинства здавалося, що ми живемо в вакуумі, а наше життя насправді — воно десь дуже далеко. Ми не тутешні, ми прибульці...
— Казки... ти віриш собі зараз?
— Ні, ніколи не вірив...ніщо... Я просто хочу казати. Я все життя казав не те, чого хотів. Мене сприймали таки, яким я не був...
— Ти хотів іншого?
— Я все життя хотів бути собою?
— Хто ти?
— Я це я, припини. Я ніколи не скажу, хто я.
— Бо не знаєш?
— Так... я не знаю тебе, а ти не знаєш мене. Але.. я не знаю себе... Інколи настає час, коли вже не ніч і ще не ранок. Година найбільшої життєвої втоми, година безнадії. Ще зранку світило сонце — а зараз дощ. Кошик із людським щастям впав із високого дерева, і краплини щастя розлетілися в різні боки. Досі ми не зібрали їх докупи... Я все життя хотів щастя, а воно падало і падало у прірву. Куди воно таки впало? Ти знаєш?
— Так.
— Не кажи, куди. Не треба. Якось неприємно на душі, коли ти знаєш, де воно. Хотілося чогось більшого, але не все виходить, як розраховуєш. Якась космічна туга обіймає світ, хотілося залишити все і розпочати життя з початку, якщо, звісно, воно вже почалося. Мені здається, що у драмі нашого життя померкло світло. Спектакль розпочався.
— Тебе зраджували жінки? Жінка?
— ...
— I що змусило її вчинити саме так?
— У тебе дивний погляд на проблему. Мене зрадила жінка! Подивіться тільки! ЖІНКА! Зрадила! А ти питаєш: чому вона так зробила? Я не розумію.
— А я не розумію тебе. Жінки весь час зраджують. Скільки живуть, стільки зраджують. А ти так розхвилювався.
— Жінки — ні, наші жінки — так!
— Якщо хочеш знати, зрада — це свобода.
— Хто таке сказав? Зрада — це гріх? А може, і справді... Це свобода? Гірше за зраду тільки вбивство і самогубство.
— То за вашим християнством...
— А ти хіба не християнин?
— За вашим християнством і свобода — гріх.
— Що означає те ваше “за вашим християнством”?
— Коли зраджують нас, то це гріх. Коли зраджуємо ми, то це — свобода.
— Геніально!!!
— А годинника під маркою “Свобода”, раптом, немає?
— Може, хочеш під маркою “Гріх”?
— Годинник — то завжди гріх...
— Це як кому.
— Ми все життя зраджуємо і друзів, і ворогів, і навіть себе. Людей у світі знають, як зрадників!
— Хто знає?
— Ми знаємо?
— Хто ви?
— Не знаю, не чіпляйся!
— Ви помиляєтесь, нас не знають у світі, навіть як зрадників.
— А як кого?
— Кого?
— Ми ніхто. І світу не існує...
— Але де ми?
— Там, де хочемо бути...
— Ну тому й не знають, що ми весь час не там...
— А ти ніколи не думав про те, чому люди зраджують?
— Як це — чому? Що за підступне, що за провокаційне запитання?
— Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне... Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?
— Через вроджену зіпсутість... Ми ж люди?
— Ви — так, я ні.
— Хто ти?
— ...
— Мовчиш... Люди зраджують тому, що бути вірним невигідно! Вірність аж ніяк не винагороджується у світі.
— Ну й сказанули ви, браво! То, по-вашому, вірність можна купити за гроші, а зрада там, де погано заплатили?
— Ні, зрада може бути й там, де заплатили добре, якщо поряд той, хто заплатить ще більше. І не обов`язково грошима. Буває, актуальнішими стають якісь інші речі...
— О так! Ви мене почули...
— Але ви нічого не сказали...
— Так. Але ви мене почули.
— Гаразд, ми будемо тихіше.
— Вибачте...
— Вибачаю, але я не про те. Я бачу, вас дуже цікавлять питання вірності й зради.
— Ні, це не так. Мене ніщо не може цікавити.
— Чому?
— Бо як мене щось може цікавити, якщо мене немає?
— Але ви є!
— Це тільки так здається, бо вас також немає...
— Ніколи не вмів жити.
— А ти знав, що ти живеш?
— Та ні, хіба це життя: зранку прокинувся, дивишся у вікно — автострада, машини їдуть, труби димлять, повітря сіро-зелене, люди веселі і спустошені біжать на роботу. Думаєш: жити можна, дітися нема куди.
— Ти все бігав за літаком по воді, все життя...
— Так от. Випив філіжанку кави. З’їв бутерброд. Наївся. Життя починає набирати обертів.
— Ти в життя, воно навприсядки від тебе.
— Жити неможливо. Вийшов на вулицю – з кондиціонерів на тебе щось капнуло, сміття до взуття причепилося, в калюжу влучив, сміття відстало, взуття помив...
— Ідеш далі...
Всі біжать. Всі веселі. А що вже робити? Жити можна – дітися нема куди. От і сміємося. Ідеш до маршрутки і думаєш: чи мавзолей перенесли за ніч, чи залишили одну маршрутку... Жити неможливо. Сів у маршрутку.
— Ідеш...
— Насолоджуєшся. У вікнах бачиш мальовничі краєвиди перед собою – сп’янілі обличчя людей, які не знають, чи понеділок сьогодні, чи вже субота, чи липень, чи вересень.
— Нічого.
— Винести можна. І не таке бувало.
— Життя триває, ти не в ньому...
— Виходиш. Думаєш: от зараз сяду в метро – і на роботу. Сідаєш через сорок хвилин, як ти про це подумав. А чергу вистояти, а про життя поговорити з тамтешніми, а про негаразди розказати! Жити неможливо. Сів у метро. Лежиш. Ані поворухнутися, ані почитати. Живеш.
— Приїхав.
— Виповз! Спека. Біжиш і не бачиш нічого. Дев’ята ранку. Ти на роботі – стомлений і розчавлений. Починаєш із ентузіазмом працювати – щось не йде. Злишся. П’єш каву, граєш із колегою в карти. Знову хочеш працювати – не йде! Перша дня. Перерва. Їси якнайшвидше. Думаєш про прекрасне, а воно все боком і боком. Немає сил для праці.
— Повертаєшся.
— Сили з’явилися. Бажання чомусь таки немає. Перед тобою сірі обличчя, тупа, як дверцята метро, секретарка – і порожнеча. Всі працюють – але довго не посидиш. Всі починають метушитися... і ти з ними. Треба ж працювати. Починаєш викидати непотрібний папір у смітник.
— Життя іде.
— Хочеш різноманіття – починаєш викидати сміття за алфавітом. Вже краще... Комусь телефонуєш, щось питаєш. Телефонує дружина. Ти кажеш, що спізнишся – аврал!
— А вона – що ти не піклуєшся про себе?
— Так працювати не можна... Звісно, не можна, а що зробити, якщо по-іншому не вмієш, як треба, не хочеш... Вечір. Усі з виснаженими виглядом обличчя йдуть додому. День був важкий. Ти збираєш папірці. І теж ідеш додому. Попереду маршрутка, метро, сп’янілі обличчя, які живуть поза часом-простором...
— І ти, живий і знесилений...
— Зранку і до вечора... Після важкого робочого дня. Нарешті твій дім. Ти згадав, що десь тут капає кондиціонер, коли той знову на тебе капнув. Зайшов додому. Жити можна, працювати неможливо.
— Хочеш, тепер я розкажу тобі про життя?
— Ні.
— Слухай мене уважно... І ти побачиш квіти край дороги... Розпечений асфальт – то сонячна спека… чорна змія з білою смугою пнеться межи лугів і полів. І сотні машин біжать по ній. По змії. Це краплі крові на лезі ножа. Червоні троянди на асфальті лежать. В газовому смороді — живі квіти. У хмарі пилу — символ віри. Вони тут на смерть приречені, щоб перехожі пригадали – ми кров на асфальті, гарячий метал. Запах бензину і жахи ран. Молодість – марево стогону і плачу. Хто тут винен і хто тут плаче? Скільки таких приречених квітів лежать край доріг, переїздів мостів... Я за спиною в тумані залишаю чужі міста, де вічно сірий день, чужі гаї, де на початку травня кипить, як кров у вогні, бузок. Чужі весни знову за спиною і переді мною знову знайома країна. Там сонце не проходить стороною, там тіні тануть, як вчорашня хвиля, там небо блакитне, та на чужині там можна вірити діви ласкавим словам там світ прекрасний, немов на картині. Там море тепле пригорнулося до берегів. Життя проходить як у чорній пантомімі — чужі голоси, фальшиві друзі, неначе на вітрині. Але все пройшло, затягнулося туманом, лише вітер мерзлякувато пробирає зі спини, неначе раптом почув у маренні п'янкому завивання брудної, страшної, незакінченої війни. Розкидалася зелена долина, як у давнину, і голоси друзів до себе ваблять, і смак пестить стигла малина, і десь поряд на веранді чекає квітка. Але не поспішай зробити крок назустріч, дивна туга вабить назад і, здається, що відчуття не суперечитимуть, коли сльозяться раптом втомлені очі.
— Це гра?
— Хоч раз за тисячу років помовч! (М'якше.) Ти же знаєш, коли ми нервуємо – погіршується зір. А швидка їзда мене заспокоює.
— Не заводься знову! А краще висади мене. Для таких, як я, всі шанси провалятися в шпиталі наступну тисячу років. Хоча це все одно, що загнутися за місяць.
— Сліпота лише загострює слух. Ти відмінно почув моє запитання. Де ти був цілий день?
— Хочеш сказати – в мені причина твого внутрішнього пекла? Убивчий сарказм. Добре, що я не можу роздивитися вираз твого обличчя.
— А адже я міняюся? За ці роки вже час звикнути. Не збивай мене! Цього разу я виговорюся до кінця. Так от, ти сам заговорив про недуг. Медицина безсила, залізна логіка. Сама думка про це нестерпна! Але в цьому — пояснення всього... і виправдання. (Пауза.) Все до останнього пекла на землі! Отже, нова. Самий час зіграти з долею!
— Медицина безсила? Проти чого?
— Якщо чудо має відбутися, то саме зараз? Зрозумій! Ми маємо переламати карму, прокляття, переконатися, що це можливо. Я... я просто не знайшов іншого способу перевірити...
— Я зрозумів – ти бажаєш, щоб ми роздивлялися один одного через різні кінці підзорної труби. Один весь час здається карликом. Інший – велетнем. (Пауза.) Про що ми тут — тобто де? — базікаємо?! Нам так мало залишилося. Що мені ще зробити, щоб дотягнутися до тебе? О! Нарешті, я тебе побачив... у собі...
— Так завжди. Мені не звикати, ти вічно не вчасно. Але це тільки здається спочатку. Не нервуй. Мій прихід зцілює. Лише я здатний запобігти каузальності.
— Ми говоримо різними мовами. Адже ви навіть не представилися.
— Хіба?.. Моя зовнішність все скаже. Але ж ти не бачиш? Далебі, я розраховував на визнання. Але ви (не знаю, як і звернутися — ти чи ви?), недобачаєте. Зір підводить? Різь в очах? Нічого, зараз пройде.
— Знову заговорюєте зуби?
— Заспокойся, мені добре відомо, з яким асом я спілкуюся. Ви так болісно вдивляєтеся. Гаразд, зрівноважмо позиції – опишу себе. Власне, моя зовнішність завжди адекватна обставинам. Вік? Ви сміятиметеся, але будь-які цифри в даному контексті зайві. Характер – надзвичайно контактний, поступливий. Любий друже, вас виправдовує тільки тимчасове ослаблення зору. Повірте, пов'язане зі мною вмить знаходить статус історичної події.
— Я не страждаю манією величі. (Міняючи тон.) Думаю, ми тільки втрачаємо час. Умовмося, ми обидва ділові люди.
— Ого!.. А як же із грою уяви? Невже переді мною обмежена посередність, що пережовує банальні факти? Ну ж, підключайте інтуїцію, інстинкти!
— Перестаньте зі мною грати! Боюся, ваш час закінчився.
— Мій — ні. А ваш?
— Якщо б ви тільки знали, як не вчасно це сказали!
— Хіба? Та цього разу я званий гість. Швидка допомога занепалим. Відбою немає від пацієнтів. (Усміхаючись.) Світ так і волає по допомогу. Безвідплатної підтримки від Нього... Мою ж доводиться оплачувати. Відганяю жебраків. Запевняю вас, так надійніше.
— Звідки стільки впевненості?
— Заспокойтеся. Знаєте, спілкуючись із людьми, я, як і Він, або його Пасинок, все більше залучаюся до людських слабкостей. Так і тягне затягнутися сигарою, дискутувати з інтелектуалом...
— Оригінальність та й годі!
— Та ні, всього лише відповідність кармі. Чорно-біла стерильна нудьга враз змінилася пінистою водовертю, заграла міріадами фарб! Так, я зобов'язаний натхненням вам. Інакше людство все ще бекало б на полях Едему. Де оплески?! Так, це я запускаю ідеї, відточуючи мозок, як бритву! Даю волю пограти ідеями. Я — перший революціонер, перший демократ! Завжди з народом, в масах. А Він не зглянувся до спілкування з паствою. Хіба що засилає свого родича.
— Мені глибоко наплювати, проповідник ви або рядовий сатаніст! Затямте – з моменту народження я пов'язаний, заручений із однією жінкою. Її ім’я — Успіх у всьому...
— О, мене так і прошиб священний трепет! На тлі вашого пафосу я відчуваю себе атеїстом. Так по суті і є.
— Рай і пекло... вони завжди під рукою, тільки дотягнися.
— І тоді будь-яке світло осяє лише вхід в бездну.
— Що?
— Та так, цитую одного... А зараз на подіумі лише ми вдвох. Нам — овації. Не будемо падати до слізливої мелодрами.
— Не говори, а дій! У світі діяти — як плюнути!
— Встань і замри! Ось так. Ти ж сам усе життя чіпляєшся за будинок, сім'ю, звички. Це всього лише намальовані знаки. Їх запросто змиє час і в цьому — найвища свобода. Але перед цим ти зобов'язаний зрозуміти значення страждань. Гордись, у тобі доля. (Пауза.) Із створення світу ніхто не чув такого! (Пристрасно.) Я тут, щоб визначити свою долю. Так, саме свою, і ми розберемося з нею разом!
— Зараз я лише втомлене сире дерево. З мене не висікти вогню. Знайди відповідні дрова.
— Важко бути родзинкою в мішку з родзинками?
— Так, але душа індивідуальна!
— Усе, втрачаю терпіння! Цього разу ти маєш рацію. А правда — єдиний актор, який не потребує пабліситі... Мені все тут чуже, я не учасник фарсу. Але моє прокляття почнеться з вас. Вам борсатися в клоаці нісенітниці! І не сподівайтеся на Його допомогу. Хто, як не благий Самодур заснував нездійсненний канон, а потім ретирувався! Повірте, Цей здатний лише облити ваш рід холодним презирством. Врешті-решт Земля — лише пуп’янок у пісочному годиннику Всесвіту.
— Ви маєте годинник?
— Зламався… Коли ламається годинник, залишається мозок. Він весь час бурхливо штурхає енергетичні струмені в повітря. Це не зовсім повітря, а, скоріше, якесь поле, що довкруж нас. Ви мимохіть опиняєтеся бранцями цього поля, і тому ніколи не замислюєтеся над тим, чого не бачите. Але саме воно керує. Чи ти цього не помічав? Ти думаєш, що ти керуєш власним життям? А хто цей ти?
— Не знаю, мені легше так думати...
— Цікавіше встромляти різні пальці в одну розетку? Напевно, так і треба. Або ми чогось проґавили. Коли вмирає людина на Землі щомиті, ви ж не знаєте, хто саме вмирає. Але ці люди таки вмирають. А ви і не замислюєтеся вже. Тільки статистика лишилась. А через війни, ядерні зими вже стільки загинуло. цих людей більше не буде. ніколи не буде. А навіщо жити двічі в одній матеріальній оболонці? треба бути тим, чого ніхто ніколи не побачить. Хіба що прилади знайдуть? Але це вже епоха фантастики. А ви живете в епоху прогресу, тепер інформаційного. Сумнів? Усе навколо – це прогрес?
— Але ж час рухається вперед, ми не можемо через вікно потягу вийти на перон минулого.
— Постійно хочеться нового, так? І в цьому бігові мозок шпурляє нові ідеї, що ви втілюєте у світі. Ви постійно щось втілюєте: вакцини, прилади, розрахунки для космічних станцій, програми клонування. Ви боїтеся смерті. Не всі. Але страх смерті визначає інші страхи. Колись він переросте в щось інше. Але ви не знаєте того з позицій мисленнєвої системи. Може, так і має бути. Але світ не стоїть на місці. Ваші ідеї його просувають, прогресують... ідеї... і ви вважаєте це прогресивним еволюційним поступом від мавпи до безкінечності? Плюс і мінус одразу? Але світ – це не тільки безкінечність. Є ще й конечність. Та жити ви звикли складно. От і доводиться виписувати щось із-під тенет Я, зазираючи в підсвідоме... Це слова мого несвідомого... Я.
— Ти — несвідоме?
— Ви копіюєте сьогодні слова. Одне слово, навіть півдумки, а ви з цього робите цілий текст, дискурс, епопею. І рімейкуєте це по всіх усюдах. Так народжується світ без свідоцтва про народження... Так ви створюєте дежа вю власноруч. І тому вам уже не треба камю і сартрів, вергіліїв та хвильових, будд та вангелісів, блоків та басьо. Ви все можете створити з одного слова. За півдарма, за безцінь. Ви створюєте життя без життя. Лише шабатурка. І ви радієте напіврадістю, дихаєте напвповітрям, живете напівжиттям. Все вже написано і прописано. Програма є. Опції зазначено. Працюєте на самообмеження.
— Ми так звикли, припини, я не хочу тебе чути!
— Код вашого часопростору загубився. Чи можете ви створити стіл, не знаючи нічого про стіл? А мільйони років тому не знали про те, що на цій планеті будуть комп’ютери, вакцини, роботи, клони, атомна енергія і бісовщина. Не знали. Але сьогодні це є. Значить, десь має бути схований ейдос того, що витворила свідомість. Свідомість – вмістилище і збірня ейдосів. А ви гуляєте в ній, витягаючи на світло рештки того, що маєте. Може, не для цього в вас закладено проекцію атомного реактора? Ви не знали про закони релятивності і закони Ома. Але ці закони були. Звідки? якщо все постало з точки? Протосила мала всі сили в одній упаковці. Несвідоме... Сьогодні матерія розширюється. Сили є, але колись вони знову будуть єдиним цілим. Колись ейдоси поєднаються з матерією...
— Ти — вся історія?
— Ні, я — несвідоме цієї історії. А поки що ви створюєте наукове підґрунтя для власної неспроможності, вишукуєте те, що є у свідомості. Але не знаєте про його природу. Не знаючи основ, витягуєте деталі. А внаслідок – війни, голод, катастрофи, аварії... А що ще може породити порожнеча? Загадку із прихованою силою. Ви безсилі проти себе. Проти афектів, почуттів, безсилості врешті-решт. Маєте бісовщину власної свідомості. Тримаєте владу над природою в лещатах прогнозувань і статистик. А природа тримає вас у лещатах підсвідомості. Тобто Мене... такої некерованої і чорної, непроглядної. Боротьба двох первнів – космічного та людського. Переможе сторонній споглядач... Людяність. Як завжди. Бо природа розуміє програму. А ви борсаєтеся в тентах підсвідомості. Схиляєте Бога на свій бік перед тим, як провести термоядерну реакцію. Після цього Бог чорніє і янголи втрачають крила...
— Ти мене лякаєш! Навіщо все це? Ти ілюзія, витвір моєї уяви, я божевільний.
— Цей світ божевільний.
— Ми з’їхали з глузду, вже не треба мене пускати у світ, я інфікований.
— Ти почув мене. Вперше за життя людина почула несвідоме?
— Але ти — це я.
— Так, ми разом — Я.
— Але в тобі є щось демонічне.
— І в тобі.
— Де ми?
— В нас?
— В кому, в нас?
— Там, де більше нікого немає. Ми на переході?
— У що?
— Ми на переході?
— Куди, скажи?
— Рух визначаєш ти, все інше — я...
— Я божевільний?
— Так, напевно.
— Ми ідемо?
— Так.
— Але ж нічого не рухається?
— А ми хіба не рухаємося? Ми ж говоримо і рухаємося в часі?
— Я забув.
— Людина схильна забувати про час...
— Але ми пам’ятаємо про останню хвилину?
— Три останні хвилини!
— Тоді ти є?
— Так.
— А потім?
— Я є завжди!
— Ти переходиш?
— І ти.
— Куди?
— Ти просто переходиш... в нікуди.
— Навіщо?
— На все свій час. Не спалюй його на зайві запитанні та знання.
— Ти колись скажеш?
— Ти сам назвеш.
— Я боюсь.
— Не втікай від себе все життя.
— Хто ж тоді “Я”?
— ...
— Хто “Я”...