(Недописанная Вещь)
Спочатку це мав бути сценарій. Та з третього рядку, я зрозуміла, що сценарії – не мій профіль.
Один з останніх теплих осінніх днів, пори, коли природа найщедріша на кольори. Охри, кадмії, краплаки у всьому своєму розмаїтті поруч з прощальними зеленими барвами.
Я виходжу зі свого будинку. Я, одна з шести мільярдів людей, виходжу зараз з будинку. Але я така одна. І мій внутрішній світ вартий більше шести мільярдів.
Реальність сьогодення вдаряє прямо в обличчя: в ніс, в очі...
В голові рояться і вишиковуються в чотири рядки образи:
Я виходжу в розбитий під’їзд,
Лиш безликі тіні людей
Перетнуть напереріз
Дорогу, що з дому веде...
Уривки світу разом зі світлом старіючого сонця відображаються догори ногами у ясних калюжах. Але я чую невдоволені розкоти грому. Чи буває так восени? Сонце й грім?
Просто забула натиснути „стоп” на панелі касетного плейера.
Решта з п’яти мільярдів дев’ятсот дев’яносто дев’яти мільйонів дев’ятсот дев’яносто дев’яти тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’яти людей проходить повз мене. Я дивлюсь їм в обличчя.
Вранці вилажу з барлога,
та нікого нема, та безлюдно довкола,
лише тіні людей
повзуть під ногами,
лиш уламки ідей,
що залишені нами.
І не маючи цілі,
хворобливо спішать кудись тіні,
і безглуздо весь час щось шукають,
бо сказали їм так, і вони тепер знають,
що їм шукати,
й кому брехати.
Та що вони знали,
якщо сліпо блукали?
Бо то краще напевно,
так блукати даремно,
і правди не знати –
щось шукати, блукати,
сОбі брехати...
Тіні.
Я дивлюсь їм в обличчя. В очі. Та мені здається я бачу їхні думки, їхні душі, уламки їх мрій. Якщо зібрати та склеїти всі ці уламки, то вийде цілий світ.
Тіні.
Мій улюблений колір – чорний. Я в чорному вбранні. Я фарбую волосся в чорний.
Я фарбую чорним очі.
Я фарбую чорним ночі.
Але до ночі ще далеко. Доволі сонячний осінній полудень. Шматочки сонця переливаються листям під ногами, кружляють в повітрі.
Сьогодні вихідний, мабуть субота.
В такі дні гостро здається, що я сама нічна тінь. Але тінь від чого?
Я вирушаю на пошуки того, чиєю тінню я є.
Я виходжу надвір і підпалюю. Так, я палю.
Під під’їздом сидять вічні бабусі. Вічно сидять.
- Знову життя своє гроблять.
- От молодь...
Я чую їхні думки. Я читаю їх у сірих, змарнілих очах. В ореолі сивих вій вони стогнуть і ненавидять, страждають і не вірять.
Я ховаю чорну довгу запальничку.
Тінь живе доти, доки живе її хазяїн. Разом з тим, тінь ніколи не помирає. Якщо є світло – є і тінь. Якщо я тінь, у мене нема життя. У мене нема віку.
Я приходжу на автобусну зупинку. Скільки довкола людей. Всі спішать, всі знають куди їм треба.
Я не маю музичного слуху, але в мені постійно звучить музика. Хаотична, мелодійна, духова, симфонічна...
Зараз я чую швидкі ударні. Можливо, з присмаком вінілових скречів. На задньому плані голоси, що стираються в один. Це думки. Музика прискорюється. Роблю затяжку. Люди прискорено рухаються повз мене.
Під поржавілим білим кіоском лежить хлопець. Я видихаю дим. Темно-сині потріскані губи. Пасмо жирного волосся звисає над закритими очима з чорними синцями під ними. Всі знають, що він наркоман. Його дівчина – моя однокласниця. Моя подруга. Була.
Світило сонце, землю гріло,
Благословило небо новий день.
І я цей світ в останній раз любила,
Прощалась з ним, коли ішла на смерть.
Життя моє, не сповнене печалі,
Коли її із кимось розділить.
Гіркими заливать сльозами,
Й горілкою гіркою затопить...
А далі... далі тане в димі,
У сірих хмарах цигарок,
І у дурмані терпкім, сивім
До прірви роблю новий крок.
Я закрутилась в цьому вирі,
Серед загублених назад доріг.
Лиш руки зколоті, синцями вкриті
Й нестерпний біль, розлитий скрізь.
Ось так під чорним вбитим небом,
Було кохання, світло й дим...
Хіба кохання? – секс шалений,
До ранку забуваючи із ким.
А сонце грітиме, як гріло,
Та не мене благословить земля...
Життя прости, що я тебе згубила,
Життя єдине – іншого нема.
Ще затяжка. Люди з шаленою швидкістю прослизають крізь мене.
Ось так, певне, люди прослизають крізь час. Музика шалено пульсує ритмом серця. Люди стираються, зливаються. Музика зависає.
Я шумно випускаю дим і рушаю пішки.
Деякі люди оглядають мене, потім зазирають в вічі. Вони зазирають в очі завжди, після того, як оглянули когось. Мій погляд їх вже чекає.
Погляд тіні.
Погляди скрізь різні.
В очах читаються думки, минуле, страхи, мрії.
Відсутній погляд. Відсутня в житті людина.
А під ногами пропливають відображення. Я маю на увазі калюжі. Ніхто не помічає в них душі, всі лише намагаються обійти. Я зупиняюсь над собою і зазираю у вічі:
- Ти хто?
Питаю відображення.
- Я – ти.
-
Люблю весняні калюжі...
Весна калюжами приходить,
Сльозами сипле нам до ніг,
Змиває з нас усі турботи
Й дарує нам подвійний світ.
Світ відображень у калюжах,
Де все точнісінько таке,
Як зверху, як у наших душах,
та лише задом на перед.
І монохромною печаллю
Притрусить світ, що у воді,
Де крок за кроком я ступаю
Й руйную світ, що впав до ніг.
А в світлі тому – образ неба,
Дерева вниз ростуть собі,
І хмурий там є образ мене
Що я руйную кроком ніг.
Будинки й ліхтарі – зворотні.
І світ отой такий чіткий,
що віриш аж – із ним турботи
земля поглине в кілька днів
Дістаю цифровий фотоапарат і знімаю ту, що відповіла мені з калюжі. На відміну від мене, у неї нема професійної нелюбові до націленого об’єктива. Вона не пірнає у глиб каламутної води, не розчиняється в осінній блакиті неба. Просто дивиться мені у вічі.
А люди проходять повз, зрідка кидаючи осудливо-нерозуміючі погляди. Як можна осуджувати те, чого не розумієш?
Ненавиджу у натовпі спітнілі очі,
Що оглядають мене всю,
Що будять шепотом крізь ночі
І дражнять ненависть мою
Що скоса погляди кидають
І крутять пальцями у скронь.
О, моя ненависте клята,
Тебе не зрозумів би й Фройд!
Людей ненавиджу і тіні,
Що зміями сповзають по руках,
Ненавиджу безглузді цілі,
Що ставлять люди по кутках
Чужих думок тягар страшенний,
На кладовище мертвих мрій
Несуть мені, давно померлій,
Замість відроджених надій
І разом з думкою чи словом
Вбивають в серце цвях мені,
І душу втоптують глибоко,
У пекло, мабуть, сатані
Я прямую до метро. Перед метро ринок. Наче щось подібне робиться у людей в душах.
Туші м’яса...
Темношкірі продавці голосно хапають мене за руки і пропонують щось купити.
Порване ганчір’я та розбиті яйця під ногами. Розбите яйце нагадує око.
All I wonna see, I can see in your eyes
Я спускаюсь у перехід, під широкою дорогою. Навіть у сонячний день він лякає сліпими зіницями відсутніх ламп. Навіть у день тут мало хто наважується ходити. Дивно, але люди ліпше загинуть під колесами автомобіля, ніж будуть пограбовані чи зґвалтовані в цьому тунелі. Так... навіть в день... А в недавній холодний літній вечір тут ще хитався мертвий ліхтар. Я була тут зовсім одна. І їх двоє. Грубі, п’яні, веселі, а в руках троянди. Чотири червоні троянди.
- Дівчина, це вам.
І одна троянда опинилась у мене в руці.
- Чому ви так поспішаєте?
Нахабні веселі очі... Зазирають тобі у душу, грабують, ґвалтують її.
Я стикаю долоні і шипи проникають у мою шкіру страшними думками.
Двоє.
Одна.
Двоє.
Одна.
- Стій.
Мене хапають за руку.
Бігти.
До світла. До блідого світла одноокого ліхтаря.
Невже і він проти мене?
Я спіткаюсь. Цікаво, скільки троянд було на початку цього вечора? Брудний асфальт роздирає коліна, лікоть, долоні.
Троянда.
Добре, що на ногах грубе взуття. Хаотичні удари, але я знаю, що йому боляче. Я виграю трохи часу.
Одна.
Один.
Я піднімаюся подекуди беззубими сходами. Швидше. На гору. До світла. До неба. Зоряного нічного неба.
А в руках обезголовлена троянда.
Я спускаюсь в метро. Сотні поглядів, сотні думок, сотні тіл переплетені, переплутані. Натовп. А у вагоні натовп очей.
В більшості очей одне й те саме.
- Скрізь люди...
- Котра година?...
- Кожен день одне й те саме...
- на ринку м’ясо...
- А я непогано дивлюсь у вітрині...
- Я забула...
- Пропустіть...
- Чого стоїте...
- Туші м’яса...
Цікавіше іти проти течії натовпу. Тоді чути більше різних думок.
А ще, коли іти проти течії, відчуваєш, що живеш. Борешся і живеш. А пливучи за течією, сам не йдеш – тебе несуть. Ти ніщо. Я іду.
Я проштовхуюсь крізь тісне павутиння людських тіл та думок. Вся в чорному, я виділяюсь серед строкатої сірості людей. Чим саме, я не можу сказати. Можливо тим, що у мене є крила. Чорні крила з оксамиту, шовку та надії. Бачите їх? Але, на жаль, я не можу літати. Праве крило в мене підбите.
Заплутавшись у маревах людських тіл, я чую в своїй голові:
Я блідий місяць в теплий день,
Я чорний сніг на пелюстках троянди,
Я тиша в голосі пісень,
На теренах брехні я правда
В волокнах снігу я роса,
Весною йду багряним листям.
Коли ти мій, я не твоя,
і не бреши мені навмисне.
Я дикий звір серед людей,
Я тепла кров в холоднім тілі,
Я серце, видране з грудей,
Що б’ється в місячному світлі.
Повія у стінах церков,
Я муза у донецьких шахтах
Дощем зіниць я виллюсь знов,
Я ангел в пеклі, біс на хмарах.
Я дірка в сукні. Навесні
Жоржина я у темнім лісі.
Не та, не там і не тоді....
Та й ви хіба на свому місці?
Потік людей виносить мене на ескалатор. Тіснота моїм думкам! Допоможіть! Вириваюсь з обіймів монотонного натовпу і іду на непрацюючий ескалатор. Тут значно більше свободи. Мене не везе механізм ескалатора, я йду сама.
Я легко пурхаю зі сходинки на сходинку. Мені здається я зараз полечу. Як давно я відчувала політ. В дитинстві я вільно літала. І крила у мене були сріблясті. Потім мені підрізали праве крило. Відтоді мої крила почорніли. Подекуди, правда трапляється срібна пір’їна.
Люди сповільнюються, люди довкола, наче замирають у своїй монотонності і затихають у ній. Може так виглядає апокаліпсис?
Останній день добра і зла
Остання ніч болю й тепла
Остання ніч, останній день
А далі, далі буде те,
Чого не знали досі ми,
Куди боялися ввійти,
Прийшов цей день, прийшов цей час,
Та біль в мені навіки згас
Злетів на землю Херувим,
Та мені іти за ним,
Він сильно крилами махав,
Усе кружляв, мене лишав.
Все чорним світлом затягло,
І змило все, і світ злило.
Життя згоріло у вогні,
Та чом же досі ми живі?
Добро – не зло, а зло – добро,
Життя – тринадцяте число,
Прийшов кінець, а ми живі,
На зло і богу й сатані...
Так, це апокаліпсис. Апокаліпсис мого внутрішнього світу.
Я чую сумні протяжні ноти органу. Сповнена смутку та жалю, але водночас горда та велична мелодія. Люди довкола стираються у своїй різнокольоровій сірості. Я злітаю над смугастими металевими сходами. Я слухаю музику. Важкі та одночасно прозорі звуки органу. Хоча, може, так грає синтезатор. Я не маю слуху, щоб відрізнити. Я не маю слуху, щоб побачити цю музику чорними і білими нотними символами. Я не знаю, це мала чи велика октава. Я не знаю ця нота одна четверта чи одна восьма.
Можливо колись, я вивчу ноти і зможу записувати те, що чую. Хоча ні, я навіть не чую, я відчуваю ці звуки.
Але поки добре, що я не можу записати й відтворити ці звуки, оскільки озвучені, вони можуть втратити те значення, що справили на мене тепер. Вони можуть збідніти, загубитись, злякатись цього світу.
Я вишу над людьми, я вишу над життям, я насолоджуюсь цією розтягнутою миттю.
Хлопець, що пробігає повз мене раптом, збиває мене, і я розбиваюсь на залізних зубчастих сходах.
Все, я розбита. Я розлита.
Я людьми довкола вбита.
Треба іти далі.
Якщо ви знайдете на дорозі срібну пір’їну, то, можливо, раніше на цих стежках блукала я.
...
Я протискуюсь крізь стіну людей і займаю місце біля самого краю платформи.
Я люблю стояти на краю. Більшість стоїть за лінією, а я перед. А що за краєм? Чого ми боїмось стояти на краю. На краю дахів, на краю скель. Це захоплює. Ми боїмось смерті? Болю? Смерть – найдурніший зі страхів. Можна боятись того, що можна уникнути. А ми боїмось того, що завжди на нас чекає.
Я стою у потоках повітря, що виринають з тунелю.
- ... Коли любов, наче кришталь, – чую за спиною, – щось тендітне, ніжне і дороге між вами, так легко завдати їй шкоди. Ненароком подряпати, надколоти, а ще гірше – зовсім розбити. Але тепер наші стосунки, то лиш кипа битих уламків, в кожному з яких я бачу наше відображення. Тепер наша розбита любов гостра і небезпечна. І вже не ми можемо її покалічити, а вона калічить нас. Але, знаєш, тепер не страшно зробити необачний рух, і ті уламки, що лишились... чим більше їх б’єш, тим міцнішими і неподільнішими вони стають поодинці.
І я бачу її очі і його очі. Я бачу як вони обоє в блакитному сяйві несуть свою кришталеву любов. Закохано дивляться одне одному в вічі.
Та раптом світ чорнішає, стає вітряно. Пролітають краплі дощу, шматками старої тканини пролітають чужі душі. Вони чіпляються за любов, за закоханих. Один необачний рух і від їхньої любові відколюється шматочок і, блиснувши на прощання зникає у чорному вирі.
Ще один рух і глибока тріщина пронизує їхню любов. Хтось з них, намагаючи укрити голову, відпускаю свою сторону любові.
Ще одна необачність і їхня любов падає їм під ноги, злітаючи в гору тисячами білих блискучих уламків.
І я бачу їх очі. Її – повні болю та розпачу і його – відведені у бік, похмурі та без бажання що-небудь пояснити.
Мої фантазії розсікає гальмуючий потяг.
Я заходжу в наполовину порожній вагон і залишаюсь коло дверей.
З гуркотом зачиняються розсувні двері, і переді мною з’являється моє відображення, сховане в теплих кольорах станції, що лишаємо.
Десь зовсім поруч чую журливу мелодію саксофону. Звуки його розтерті коліщатами поїзда, що набирає швидкість.
Моє відображення миготить на фоні чорного тунелю.
Звук наростає, наближується.
Через моє відображення у склі проходить бородач зі саксофоном. На мить він затримується – щоб встояти від різкого руху потяга. Його відображення коливається разом з моїм. Важко визначити вік у відображенні на чорному тлі підземної дороги.
Музикант лишає вагон.
Метро – консервний завод, де штампують вагони з людьми і пускають по темним тунелям від станції до станції. Світло в кінці тунелю. Як дорога від життя до смерті. Від смерті до життя. Нова станція. Нажаль, світло в кінці дороги бачить тільки машиніст. Йому не цікаво буде помирати. Бо світло в кінцю тунелю для нього це ще одна станція. А ми споглядаємо стінки. Цікаво, чи по дорозі до смерті такі самі чорні стіни з безліччю кабелів, проводів?..
В кожному позасвідомому русі людини, в її виразі, погляді, інтонації прихований невимірний багаж її думок, її страхів, прагнень та переконань. Відбитків минулого, можливостей майбутнього.
Людей можна читати як книгу. Люди і є книги. Складаються з безлічі розділів, статей, написаних в різному стилі і для різних читачів, сповнені філософії, досвіду, помарок та виправлень. Цінністю тих помарок є те, що вони не зникають безслідно з кожною новою редакцією. Люди – це самий перший варіант книги, написаний рукою автора.
Кожен день, кожну хвилину, лиш вийду за стіни своєї квартири, я оточена недописаними примірниками книжок. Як би вони не були замасковані та приховані на бібліотечних полицях, насправді вони відкриті. Треба лиш правильно читати їх.
Найкраще читати через очі. Вони насправді дуже глибокі і приховують у собі все, що людина пережила, чого боїться, чого чекає. Який у неї настрій. В якому напрямку плинуть думки. Очі пам’ятають навіть те, що людина може й забути. Очі однієї глибини з душею.
All I wonna see, I can see in your eyes, all I wonna have, I can have in your eyes…
Твої очі...
Люди неприродні створіння. Вони соціальні. А поняття соціальності суперечить поняттю природності. Щоправда, свою соціальність вони ж і самі придумали. А тепер всі ми страждаємо через неї.
Страждаємо, бо в нас залишились пережитки нашої природності. Закони природи, закони, які були приписані для землі з дня її появи, спрямовані насправді на самозбереження. А соціальні закони – спрямовані на заспокоєння совісті.
Є одна ціль – виживання. Соціальність гнобить цю ціль і намагається назвати це життям. Все в природі саморегулюється, але не люди.
Станція за станцією вагон наповнюється. У громадському транспорті я завжди стою. Я не хочу бути повинною поступатися місцем. Краще зручно влаштуватися і стояти за всіх разом: за літніх, за вагітних, за старих, за нахабних, за хлопців. В останньому випадку відчуваєш якусь загадкову силу.
Вона сідає на самому краєчку сидіння.
- Та сідайте, я зараз поступлюся Вам, - худорлявий чолов’яга шумно підводиться з місця.
- Нічого, я не візьму більше, ніж мені відведено, - порожнім тоном промовляє бабуся, так і просидівши всю дорогу на краєчку напівпорожнього сидіння.
- Чого стоїш посеред дороги? - вириває мене з обіймів роздумів негабаритних розмірів бабця і проїжджає по моїй нозі ще більш негабаритним візком. Ставить його, де мить тому стояла я.
При виході з метро мені вручають якусь агітаційну газетку, обабіч стоїть купка демонстрантів з прапорами, хтось нерозбірливо вигукує у гучномовець. Їхнім фоном слугує багряно-червоний захід кривавого сонця. Восени сутеніє рано.
Ні, я не можу пройти. Я розвертаюсь, роблю три кроки назад і штурхаю агітаційною газетою, що досі тримаю в руках:
- Шановний, з вами все гаразд?
Сонне буркотіння у відповідь та мутні очі зупиняються на мені.
- Шановний? Ви се мені?
- Так, бачу все гаразд, - я вже збираюся іти, аж раптом він бере мене за руку і трохи підводячись притуляється до неї головою. Просто обіймає мою руку.
- Шановний, - мрійливо буркоче, - о, моя богине, ви мене назвали шановним! Я таке востаннє чув... О, моя богине, не йдіть!
Приємно потішити людину бодай словом, але коли тебе обіймають такі „вельмишановні” громадяни, приємного мало.
В кінці парку, прихований напівоголеними яскравими деревами стоїть клен. Його листя має темно зелене, аж чорне забарвлення. Тут ми завжди зустрічаємось з друзями, щоб поговорити про життя, поділитись емоціями. Під чорним кленом. Листя в нього жовтіє пізніше за всіх, та ба жовтіє: воно стає червоно-чорним та сухим. Як цей клен нагадує мене...
Але сьогодні під кленом мене чекаєш ти. Ти, мій друже. Я бачу тебе. Твої очі. В них я бачу цілий світ. Все-все, що захочу, я можу побачити в твоїх очах. Все, що я захочу, я знайду в твоїх очах.
Вперше я зустріла твій погляд на перетині шляхів в метро. Коли два потяги зупиняються один на проти одного максимально близько. Коли між ними нема навіть платформи. Це станція Дніпро.
Твої очі.
Я побачила їх тоді вперше. Два вагони, один навпроти одного.
Дорога над рікою мого міста. Над рікою моєї країни. Три роки я їздила нею від берега до берега, і зустрічаючи сходи і заходи сонця. Ще зо два руки я їздитиму над течією холодного, похмурого чи блакитного Дніпра в потязі, що поспішає крізь метушливе місто. Але в один момент зупинки двох потягів, що прямують в різні сторони, наші погляди зустрілись. Перетнулись двома несміливими стежками на бездоріжжі життєвого простору.
Відтоді ти мій. Мій друг. Ти не мій коханець. Ти не мій спонсор. Ти мій друг.
Твої очі...
В руках ти тримаєш срібну пір’їну. В тебе їх значно більше, ніж у мене, хоча й твої крила поступово чорніть.
А поруч співають мою улюблену пісню.
All I wonna see, I can see in your eyes, all I wonna have, I can have in your eyes…