Текст написан в виде аналитической записки для великих мира политики, оказавшихся на самом деле мелочными. Текст был создан 28.12.04., в момент, когда возрождалось Нечто, что можна было назвать Духом Нации, и что так бесчеловечно продали, обменяли, изуродовали все того же ради: власти, денег, секса. Эти три последних вещи "крутят" "мозгами" и тем, что к ним прилагается, практически всех тех, кто мнит себя, и кого почитают другие за политиков, а то и за национальных лидеров.
Говорити про остаточну, а не фрагментарну перемогу (правильніше утвердження) української національної (правильніше етно-культурної або етно-духовної) ідеї на теренах України можливо лише за умови повномасштабної реалізації, крім решти інших, однієї з двох обставин існування нації: 1) або зосередження переважної більшості національних капіталів в руках національно (етнічно зорієнтованих) свідомих членів спільноти; 2) або формування, поширення і укорінення в громадській свідомості такої домінантної парадигми, яка б знецінювала смислоутворюючу цінність матеріального статку або капіталу.
Реалізувати перший варіант не лише за теперішніх умов, але й у віддаленій перспективі є навіть теоретично неможливим. Справа в тому, що хто б не переміг на президентських виборах, яка б не сформувалася поствиборча картина влітку 2006 року – основна маса капіталів залишиться в руках не те що неетнічних українців, але в антинаціональних індивідів, які постійно тяжіють до глобалізації. При цьому вони є природніми ворогами ідеї всесвітнього братерства і громадянства, хоча постійно використовують саме цю та подібні ідеї в боротьбі за свої інтереси, а правильніше, постійне підтримування актуальною в усьому світі власної парадигми.
Мова йде про певну частково віртуальну спільноту, яку умовно можна назвати іудо-сіоністським угрупуванням або ще, як прийнято її називати серед народу, жидо-масонським угрупуванням. Частково віртуальну – тому що об’єднавчим моментом членів цієї групи є особливий світогляд, особлива парадигма, яка відтворює певну картину світу, домінантним началом якої є Ієгова – Бог Ізраїлів, а провідниками його досконалості в цьому світі є іудеї. Всі решта – реціпієнти волі Ієгови і обраного ним народу.
Щоб успішно претендувати на управління рештою народів (значна частина з яких є носіями істотно відмінної парадигми) необхідно, по-перше, нав’язати власну парадигму іншим; по-друге, знайти дієвий механізм покарання за, навіть, постановку під сумнів істинності парадигми та заохочення за сліпе слідування приписам парадигми; по-третє, знайти стримуючі засоби до формування або поширення вже існуючої конкурентно спроможної парадигми, яка здатна успішно ставити під сумнів богообраність іудеїв, точніше істинність домінантної парадигми.
Щодо першого, то християнство (не зважаючи на значну кількість течій християнства, воно зберегло спільну основу – опору на Старий Заповіт, спір точиться лише навколо трактування Нового Заповіту і використання тих чи інших обрядових “процедур”), яке стало воістину домінантною світовою релігією та нав’язується і поширюється невпинно на вістрі досягнень НТР шляхом шантажу, загрози силою, підкупу, тощо, спотворене до такої міри, що стало прекрасним провідником іудо-сіоністської парадигми.
Духовні постулати християнства – Євангелія – розділили на канонічні і неканонічні (розділяй і владарюй – половина істини – це не істина, а її ілюзія), протиставивши їх між собою як істину і єрись з витікаючими звідси наслідками, наприклад, Альбігойські війни, інквізиція, частково Христові походи. А щоб на перший погляд непомітна була ущербність Нового заповіту, його доповнили Старим в якості базису для Нового. І в такий спосіб іудейський бог Ієгова став богом хритиян, а іудеї провідниками його істини, хоча за свідченнями апокрифічних Євангелій Ієгова є сам тварним та таким, що постав проти Абсолюта.
Щодо другого, то прекрасним механізмом контролю над людською свідомістю і вибором, стала, очевидно, вроджена або онтологічно привнесена схильність людини до поклоніння Бафомету або тому, що прийнято називати Золотим Тільцем. На практиці це виглядає як тяга до матеріальної наживи та накопичення капіталів. (Розуміння суті капіталу (грошей) як посередника у реалізації людиною своїх прагнень та потреб – це настільки вкорінена в свідомості ілюзія, що стала корінною в формуванні світогляду людства як деякої надіндивідуальної субстанції, такою, яка в принципі ідентифікується як ізначальна істина).
Щодо третього, то постійні війни, породжені на перший погляд неможливістю або небажанням владнувати мирним шляхом конфліктуючими сторонами чисто прагматичні інтереси, причому так звані національні, бо індивіди воюючих сторін постійно страждають, покликані контролювати і обмежувати можливості утвердження в світовому масштабі хоча б однієї з націй чи етнічних угрупувань, яка здатна чи здатні сформувати необхідні умови для поширення власної парадигми, відмінної від іудо-християнської парадигми і витіснення останньої. І в такий спосіб постановки під сумнів богообраності іудеїв, точніше тих, хто прикривається богообраністю іудеїв, остаючись в тіні світових подій і поза межами поінформованості пересічних індивідів.
Повертаючись до ситуації в Україні, легко помітити, що левова частка національних капіталів зосереджена в руках неетнічних українців(?), в основному жидів або напівкровок. Самі ж власники капіталів практично представлені в кожній з політичних команд – політика, як сфера боротьби за владу, за домінантної іудо-християнської парадигми не можлива без капіталів в принципі. Тому, на перший погляд, хто б не переміг Ющенко чи Янукович – обидва вони вимушені рахуватися з тими, хто вкладав в них капітал, а значить смислотворчих корінних змін очікувати не варто.
Безумовно, це не зовсім так.
Що стосується Януковича, то він спираючись на підтримку Кремля і водночас апелюючи до нього, особливо на момент другого туру це стало найбільш проявлено, намагається (можливо навіть вірить у щирість власних намагань) нібито заперечити свою прихильність до підтримання домінантної іудо-християнської парадигми на таренах України, шляхом обмеження впливу на неї США (філіалу Ізраїля) і Заходу.
Проте росіяни, певним чином дійсно протиставляючи себе засиллю іудо-християнської прадигми і будучи послідовниками та носями (здебільшого поза власним усвідомленням) ідеї “Москва – третій Рим” виконують специфічну, очевидно, поза власною волею роль онтологічного стимулятора до модифікації і подальшого укріплення іудо-християнської парадигми, як і фашисти та нацисти між іншим. Страхіття комунізму та фашизму (тоталітаризму в цілому) лише підкреслюють необхідність навернення до Бога, яким під рукою постійно виявляється Ієгова, в неспростовному поєднанні з його деякою проекцією - Бафометом (Золотим Тільцем).
Тому в принципі прихід “бригади” Януковича (який чомусь так швидко став набожним, а з точки зору психології в нього явні рецидиви шизофренії в поєднанні з параноєю) до влади в Україні або (що практично і матиме місце) зайняття жорсткої (агресивно-заангажованої) опозиції до очікуваної нової владної команди значною мірою сприятиме модифікації і посиленню тиску іудо-християнської парадигми, наприклад, шляхом намагання нівелювати особистість на рівні соціальної сфери (хоча б в межах окремих регіонів та на рівні маргінальних соціальних страт), утвердженням патронально-ієрархічної форми правляння і корупції, як чинника, що визначає соціальні зв’язки.
Прихід же Ющенка до влади може носити двоякий характер 1) або Ющенко “здасться” на милість своєму оточенню, як це вже він зробив під час “пакетного голосування”; 2) або, використовуючи капітали насіїв іудо-християнської парадигми (умовно порошенків-пінчуків), звичайно проти їх волі і бажання, спробує утвердити в спільноті, точніше започаткує утвердження нової парадигми, яка б знецінювала смислоутворюючу цінність матеріального статку або капіталу.
В першому випадкові мова йде про настання епохи перманентного компромісу на теренах України: 1) зростання матеріального статку громадян в обмін на подальше засилля поп-культури інтернаціонального (поп-культура іншого і немає) характеру, тон якій задається за межами України та Європи; 2) підвищення наково-технічного та практично прикладного рівня освіти в обмін на цілеспрямоване нехтування духовно-гуманітарною освітою; 3) сприяння подальшій атомизації (соціальні атоми) спільноти, шляхом “нарощування” цінності приватної власності та приватного права в обмін на деконструкцію решток відчуття онтологічної спорідненості українського етносу; 4) “розчинення” української самобутності в принадах “доброго” (ситого) життя в обмін на відмову від етнічної унікальності та онтологічної (а не історічної як сказали б послідовники Маркса) покликаності; 5) кооптація соціально-економічної еліти України в світовий економічний простір в обмін на витіснення в маргінальну площину духовно-культурної національносвідомої еліти; 6) нарощування економічно-виробничого потенціалу України в обмін на відмову від пошуку альтернативних домінантному способів виробництва і розвитку науково-технічної бази; 7) долучення до світових спільнот та організацій в обмін на відмову від суверенітету на власну тереторію, повітряний простір і т.д.
В другому випадкові мова йде про створення необхідних умов для зародження новітньої або відтворення витісненої і маргалізованої парадигми, що ставить під сумнів сучасну домінантну ієрархію цінностей (життя, терпіння, слідування приписам етики, раціональність людського буття і поведінки, приватний інтерес, тощо) та основу, на фундаменті якої вони сформовані (іудо-християнська парадигма). Практично мова йде про закладення основ формування новітнього світогляду, відображеного водночас, як на рівні громадської свідомості, так і кожного окремого члена спільноти.
В такому випадкові репрезентанти української спільноти і водночас новітнього світогляду постійно стикатимуться з протиріччями, в які вони неминуче вступатимуть з глобалізаційно зорієнтованими суб’єктами, наявними, як в Україні, так і за її межами. І найяскравіше такі протиріччя проявлятимуться на теренах самої України, де частина громадян, особливо та, що зосередила на цей момен основні національні капітали та зайняла верхні щаблі соціальної ієрархії, докладатаме значних зусиль, аби стримати екстенсивні зміни, постійно апелюючи до необхідності здійснювати інтенсивні (наприклад підвищення добробуту населення, збереження соціального спокою, тощо). В свою чергу протистояння, якщо воно все ж матиме місце, набиратиме здебільшого вигляду соціальних конфліктів, частина з яких носитиме затяжний характер, а їх вирішення потребувати непопулярних, іноді досить жорстких рішень.
Найбільш явно вираженими будуть конфлікти в таких площинах:
· формування цілісної історичної тяглості українського етносу з наступним формуванням української національності. Виникає потужна загроза вступити в конфлікт, як з представниками національних меншин, представлених на теренах України, так і з національно-державними утвореннями відповідних національних меншин;
· кристалізація національної ідеї, окреслення кола стратегічних партнерів та національних пріоритетів, перегляд базових основ, на яких Україна формує свою зовнішню політику;
· “інвентаризація” свободи віросповідування – масове оприлюднення наявних в Україні релігійних течій і конфесій, висвітлення основних моментів їх зародження або імпорту, висвітлення біографії лідерів цих течій і конфесій, особливостей їх догматів і взаємодії з громадянським супільством та державою;
· пошук прийнятного для української спільноти і співмірного українському менталітетові державного устрою, що тягне за собою цілу низку реформ, не завжди привабливу для національних меншин та національно-державних утворень – аналогів нацменшин;
· глибока реформа системи освіти і науки, подолання мовного питання в освіті, очевидно, шляхом розширення гуманітарної складової освіти (вивчення декількох іноземних мов, зокрема російської та англійської за бажанням, а навчання обов’язкове виключно на українській);
· пошук дієвих механізмів для захисту громадської думки від маніпулювання (в тому числі на законодавчому рівні), обмеження способів впливу ЗМІ на вибір і поведінку громадян, зокрема шляхом визначення чітких критеріїв застосування реклами, PR-технологій, тощо; започаткування в достатній мірі освітньо-просвітницьких програм;
· відмова від непомірної лібералізації суспільного життя (в тому числі економічного), коли приватний інтерес покладається в основу соціального буття людини.
Який практично із двох можливих шляхів обере Ющенко (в тому, що він стане президентом практично сумнівів не залишається, хоча не виключено, що на Ющенка або на Тимошенко чи ще на когось із ключових фігур умовно антикучмівської команди буде здійснено замахв найближчі декілька місяців) та/або частина його команди, зокрема БЮТ та Тимошенко, стане вже очевидно по тому, чи буде ініційоване подання до КС на предмет неконституційності конституційної реформи “пакетного розливу” чи сторона Ющенка вдасться до виправдовувань та пояснень, чому цього робити недоцільно.
В разі, якщо майбутня провладна команда обере інтенсивний напрямок розвитку, то події можуть розвитася в такому руслі.
1. Будуть підготовлені і проведені закони, які гарантуватимуть “спокій” українських бізнесменів та політиків (і як особливої касти - олігархів), що по своїй природі є противниками оновлення національного духу, в обмін на гарантії лояльності до політики “м’якого режиму” Ющенка та обіцянки вивести свій бізнес із тіні. Зокрема найближчим часом на розгляд до ВР надійде проект закону про президента, яким гарантуватиметься “спокій” екс-президентам.
2. Ющенком будуть підписані низка указів, направлених на закріплення сформованої на даний час бізнесово-економічної картини України. Звичайно задля “відводу очей” буде здійснено “косметичний” перерозподіл прибутків на користь держави.
3. Сформована виконавча вертикаль кооптує в себе представників старої влади і носіїв ще дотепер домінантної парадигми під “грифом” – високоякісні професіонали і фахівці. На “розтерзання” антинаціональним силам в найближчий час будуть віддані ті, хто відмовився визнавати після 31 листопада або в цьому районі примат медведчуків-пінчуків-путіних, але не прибіг і не поклонився комусь із наближених до тіла Ющенка, які потім підводять останніх вже до “патрона”. Показовим тут буде розгортання розслідування справи загибелі Кірпи і набуття публічного розголосу такого розслідування. Між іншим, нашоукраїнці в обличчі Томенка вже зробили помітний прокол, засвідчуючи схильність до визнання самогубства Кірпи – останнє вказую про серйозний процес торгів між вдавними (а по іншому після цього як-то важко їх називати) протидіючими сторонами.
4. Україна й надалі продовжуватиме балансувати між Заходом та Росією. Започатковані ще за Кучми-Януковича інтеграційні процеси, зокрема ЄЕП, набудуть “дивного” характеру – ані остаточної відмови від ідей попередників, ані прориву в наповненні формального змістовним. ЄЕП та СНД і надалі залишатимуться знаком “споконвічної” братської дружби. Останнє значно гальмуватиме прорив в культурно-освітній та суміжних сферах.
5. Будуть започатковані і зведені до латентно невизначеного характеру процеси спрощення режиму спілкування між громадянами пострадянських республік. На значний період залишиться неврегульованою проблема кордонів та режиму використання басейну Азовського моря. Будуть підтверджені попередні домовленості про статус російського флоту на теренах України.
6. Україна отримає статус країни з ринковою економікою та статус асоційованого члена ЄС в обмін на відмову в односторонньому порядку піднімати питання про інтеграцію до ЄС.
7. Каменем спотикання української економіки і відповідно політики стануть обставини навколо режиму функціонування нафто-газотранспортної мережі України.
8. Україна як держава та репрезентант громадянського суспільства й надалі залишатиметься безучасною щодо формування історично-виваженої оцінки україно-російських, україно-іудейських та україно-польських відносин.
9. Сформується в межах нових провладних сил опозиційна течія, представники якої сповідують ідею виваженої автаркії, а тому постійно вдаватимуться до критики своїх колег за намагання методично йти на компроміс і розпорошення зусиль та засобів, достатніх для саутвердження української нації.
10. Матиме місце незначне економічне потрясіння через 100-150 днів управління Ющенка на посаді президента, яке найбільш ймовіроно, відобразить розпорошення довіри до нього (Ющенка), як лідера нації. Звичайно це не обходиметься без спроб штучно спровокувати соціальні протистояння. А головне – відбудеться започаткування реально-пронаціональної (а не державницької) опозиції до влади Ющенка.
Якщо ж перевага буде віддана екстенсивному розвитку, то ми станемо очевидцями ймовірно таких подій.
1. Відбудеться помітне розшарування в ситуативних командах, що виникли на теперішній момент. Від Ющенка віддалиться значна частина тих, хто стояв нібито пліч-опліч з ним і почне шукати порозуміння з тими, хто знаходився по іншу сторону “барикади” під час виборчої боротьби.
2. Формування уряду носитеме дещо затяжний і болісний характер. Значна частина його членів буде залучена зі сторони і буде малознайомою для широкого загалу. Прем’єром стане людина не з політиків, а з висококваліфікованих бюрократів, а пости віце-прем’єрів займуть яскраві політики, зокрема Тимошенко, Кінах, можливо Луценко. Мороз, очевидно, отримає портфель “контролера”, зокрема пост Голови бюджетного комітету.
3. Відновиться процес пошуку балансу політичної влади та суспільних процесів шляхом активної розробки і впровадження низки реформ, вінцем яких має стати конституційна реформа навесні 2005 року (якщо КС визнає теперішню “пакетну конституційну реформу” неконституційною) або восени 2005 – зимою 2006 року.
4. Прийняття низки законів та підписання ряду указів, спрямованих на відформатування соціально-політичної структури суспільства. Зокрема перегляд закону про вибори до ВР, підняття “планки” проходження до парламенту.
5. Прийняття низки непопулярних законів та здійснення заходів, спрямованих на мінімізацію удару по економічній і соціальній сфері, який матиме місце внаслідок тимчасового, але ймовірно відносно тривкого періоду похолодання відносин з Кремлем та іншими пострадянськими і не лише країнами.
6. Матимуть місце дії, спрямовані на дестабілізацію ситуації в Україні аж до можливих терактів і загрози сепаратизму.
7. Наявність різких перепадів між підвищеною політизацією населення і політичною апатією за короткий період. Як наслідок відкриються перспективи до кристалізації саме духовно-культурної еліти, яка підпорядкує собі соціально-економічну еліту та сформує критичну масу, необхідну для укріплення і поширення новітньої парадигми. Головне, значна кількість українців отримала досвід життя за саме новітньої парадигми. Це сталося в перші три дні життя Майдану. А далі цей досвід “розводився” життям тусовки, але це вже не так важливо, оскільки те, що хоча б раз входить в людське існування, залишається там навіки.
Очевидно, найвищою цінністю стане людська самобутність, а відносини в спільноті формуватимуться на основі пошуку спільності бачення перспектив розвитку, а не шляхом нав’язування певної парадигми, як це ми маємо зараз.
Проте в ситуації, що нині має місце в Україні, складається на те, що до весни 2006 року буде реалізуватися деякий проміжний сценарій, який міститиме в собі потенції одного з двох згаданих вище шляхів розвитку української громади і держави. Куди схилиться шалька терезів надто багато залежить від того, кого ми знаємо як Ющенка, а також декількох інших знаних нами політиків.