Ж. “Золота Акція”, 12.2005 (8)
Політика – єдиний бальзам молодості,
доступний смертним. Але ціна йому, як правило, гідність.
Розмову про політику не ведуть хіба що ліниві. Але про що саме говорять більшість, коли зачіпають цю тему? Відповідь доволі проста: про те як неправильно діють політики і що з ними потрібно зробити. Звичайно, це дещо згущені фарби, але б’юся об заклад, саме до цього так чи інакше зводяться балачки про політику. Інакше їх взагалі було б не варто розпочинати на побутовому (кухонному) рівні, якщо це не давало б можливості більшості “політичних критиків” чи “оглядачів” знайти винного у своїх негараздах. А ще похизуватися власною обізнаністю та розсудливістю. Адже найбільше в світі ми любимо себе, власне те, що ми вважаємо собою, і найменше – визнавати свою відповідальність за те, що з нами діється чи, навіть, за те, як ми вчиняємо.
Ото ж, говорячи про політику на буденному рівні, а в більшості випадків і публічно зі сторінок журналів, газет, та з екранів телевізора, чи часто люди віддають собі раду в тому, чим насправді є політика? Відповідь очевидна, але кожен має її дійти сам. Бо нав’язувана ззовні думка, будь вона хоч тричі істинною, викликає спротив та бажання будь-що обстояти власну(?!) думку. Наше ж завдання спробувати подивитися на явище політики без купюр і прикрас. На політику, якою вона є, може бути і, якою її хочуть бачити чи розуміти окремі представники суспільства. Зрештою, спробувати з’ясувати відповідь на одвічне питання заклопотаної людини: а що з того матиму я. Що мені, такому неповторному, а насправді самотньому у своєму єстві, дасть більш глибоке розуміння явища політики?
Звісно, нічого такого, що можна було б відразу покласти до кишені, чи, як кажуть в народі, в борщ. Але чи хлібом єдиним живе людина? Шукаючи відповідь на не менш одвічне питання, але тієї людини, яка дивиться в вічність: в чому полягає зміст мого існування, людина не може пройти повз розкриття змісту політики. Принаймні однієї з граней цього явища, його початкового прояву. Мова йде про той контекст розуміння політики, який був притаманний родоначальникам цього поняття – давнім грекам. Для елінів політика була водночас сферою вирішення полісних (поліс – специфічний уклад спільного існування або, як прийнято ще казати, місто-держава) справ та способом увіковічнити себе: продовжити власне існування поза межами фізичної смерті. Мова йде не про містику чи магію, а лише про славу. Таку собі славу, в променях якої не стільки гріються, скільки вигорають вщент. Не даремно ж найскладнішим випробуванням на життєвому шляху вважаються “Мідні труби”. Бо звук фанфар за рідким винятком перетворює здравомислячих істот, якими зазвичай є люди, в таких собі глухих і сліпих привидів, тіней з царства “мертвих”.
І вже осліплених славою, а іноді й блиском “Золотого Тільця”, їх зупинити не можливо, як і повернути їм колишню подобу. Вони не здатні самостійно полишити політику, точніше, відмовитися від світла слави та повернутися до нормального буденного життя, як і не здатні усвідомити всю ганебність власного становища. В концентрованому вигляді суть справжнього становища подібних політиків полягає в тому, що вони не віддають собі раду, що ж відбувається з ними насправді. Прагнучи “спасти” націю чи весь світ, вони нехтують суто людським: гідністю та сумлінням. І все заради того, аби зреалізувати примарну ідею власної місії. Перебуваючи заручниками цієї ідеї, вони стають залежними від тих, хто постійно “підігріває” віру “месії” у його богообраність. Останні ж “руками” “месії” набивають собі гаманці та влаштовують зручне місце під сонцем.
Прикладів подібного роду лжемесіанства в історії досить багато. Між іншим, не хочеться вірити, але політична практика чинного президента України, починаючи ще з моменту його першого кроку в цьому напрямкові в 2002 році: “Я йду, щоб повернутися”, теж несе в собі щонайменше елементи “месіанства”. І чим далі, тим все помітнішою стає згубність зайнятої ним позиції. Але над цим ми поміркуємо дещо пізніше. А перед тим варто замислитися, що саме, які чинники спонукають людину звернутися до політики та визначають її місце і роль в політичній сфері.
Очевидно, не буде для вас новиною, що політична сфера за всіх часів і підходів вважається, якщо не найпривабливішою, то однією з привабливих сфер спільного існування людей. Її привабливість найперше полягає в специфіці самої сфери: представляти “сливки общества”, будь-то давньогрецький поліс, де політикою мали право займатися винятково вільні (домовласники) члени спільноти, або середньовічне суспільство, де публічні рішення і дії в основному були прерогативою монарха або найбільш родовитих осіб. В умовах же сучасного суспільства, доступ до державної влади, який відкриває політична сфера, не лише створює потужні підвалини для економічного зростання, але й дає дещо, що іноді цінується більше за все золото світу. Цим дещо є певне відчуття “злету”, самозадоволення, можливості вирішувати долю інших. Іншими словами – неперевершене відчуття влади.
Специфіка цього унікального, як для живої природи, відчуття полягає в тому, що воно витісняє собою або приглушує страх залишитися самотнім, сполучений з постійною жагою уваги. А ще більше – страх смерті опосередкований через страх втратити привабливість, що її кожній людині дарує молодість, тобто постаріти. Тому людина, яка так чи інакше здатна організувати своє просування в соціальній ієрархії не оминає, а в принципі і не може оминути політичної сфери. Адже, погодьтеся, політична сфера чи не єдина в своєму роді, де молодим політиком вважається людина, м’яко кажучи, в розквіті сил, тобто від сорока років. Як наслідок, політика виявляється привабливою для всіх, хто прагне зупинити час хоча б в такий спосіб або, принаймні, сформувати ілюзію вічної молодості. Інакше кажучи, політика – єдиний бальзам молодості, доступний смертним, тобто пересічним людям, які в певний час опинилися в певному місці.
Це значить, що в переважній своїй масі, політиками є такі ж пересічні люди як і решта членів суспільства, лише з підвищеним рівнем самолюбства та, можливо, з специфічним “набором” особистісних якостей. І лише ситуація та “німе” визнання населенням права за політиками визначати певним чином долю держави, суспільства і, навіть, окремих людей, перетворює останніх в соціальні “ікони” і “божества”. Але це надто неприємна та й небезпечна, скажемо так, річ в спільному існуванні людей. Той, кого народ піднімає на “щит”, кожної миті ризикує бути піднятим все тим же народом на “списа”. Необхідно лише провести відповідну “роботу” серед мас. Аби не бути голослівним, достатньо згадати хоча б біблійну історію з Христом, вхід якого в Єрусалим зустрічали з пальмовим листям та вигуками “Осанна”, а вже за тиждень жадали його розп’яття.
Тому, щоб утриматися на “щиті”, або хоча б уникнути “списа”, більшість тих, кого ми і хто себе вважає політиком, постійно вимушені маневрувати, загравати з народом, а по ходу справи постійно відслідковувати ситуацію і задобряти тих, хто готовий кожної миті “підігрівати” натовп, якщо тільки їх інтереси не будуть враховані.
Але це тільки одна сторона медалі, хоча і досить вагома, якщо брати в кількісному значенні. Адже тих, хто є більше, аніж політиком, хоча пересічні громадяни здебільшого сприймають їх як і решту політичного “бомонду”, досить і досить мало. Вони з’являються, як правило на зламі епох, їх пізно розпізнають і практично завжди “травлять”. Бо останні складають відчутну загрозу всім, хто добре прилаштувався під політичним сонцем і жодним чином не міркує собі поступитися своїм становищем. Більше того, вони змушують пересічного виборця, а чи громадянина замислитися над змістом, якщо не свого існування, то хоча б ситуації, в якій він, вона, вони, всі ми перебуваємо. Тому говорячи про тих, хто є більше, аніж політик або істинний політик, мусимо визнати, що таким потрібно народитися. До речі, про істинного політика в якості державної людини в свій час висловився Джеймс Фріман Кларк: «Політик думає про наступні вибори, державна ж людина (муж) – про наступне покоління”. В унісон з ним, але про іншу грань істинного політика, заявляє невідомий автор: “Добрий політик здатний змусити повірити в нього людей, великий політик здатний змусити повірити людей в самих себе”. Саме останні, політики за покликанням, політики від бога, або якби ми їх не називали, залишаються не вразливими для “мідних труб”, бо не вони вибирали політику, а політика вже якимось чином вибрала їх.
Зрештою, різниця між політиком, і тим, хто є “державною людиною” полягає в наступному. Політик деяким чином здатний поєднувати водночас три речі: відображати в один і той же момент сподівання народу, концентрувати на собі увагу та бути деяким “еталоном” для певної частини населення. Відповідно, “сила” політика міститься в “еталонності”, а не в його якихось унікальних якостях, здатності досконало аналізувати ситуацію, прекрасно розумітися на державних справах, тощо. Для цього існують велика кількість спеціалістів, аналітиків, політтехнологів і різного роду “порадників”. Тому головне для політика не помилитися в виборі свого оточення та спеціалістів. Слабкою ж стороною політика в першу чергу є його обмеженість своїм політичним амплуа. Це значить, що найбільш вивірений шлях “знищити” політика – так чи інакше вичерпати потребу представників суспільства (його частини, тобто електорату) в відображенні певних специфічних якостей людини та втіленні певних бажань або очікувань.
Чи не образ Ющенка, наприклад, відобразив сподівання значної частини населення на соціальну справедливість та хоча б мінімальну законність. Інакше кажучи, сподівання на те, що в цій державі, в цьому суспільстві поважають людину, а не “кують” виборця та “вирощують” мовчазного платника податків. Адже велика частина виборців голосувала якраз не особисто за Ющенка, а проти того “безпрєделу”, який коївся на очах мільйонів українців та всього світу. Просто тоді ще люди не знали, точніше не хотіли знати, що оточення Ющенка схильне в усьому відтворювати ті ж моделі суспільного існування, що й при попередніх “режимах”. Тому політик Ющенко так швидко вичерпує себе і на верх “полізли” всі “опилки”, які так добре до часу маскувалися технологами, бо виборці не бажали помічати нічого подібного до певного часу.
Саме в час скрутного становища людської спільноти, коли настав момент злому попередньої домінантної парадигми, яка в усьому визначала особливості існування суспільства та кожної окремо взятої людини, з’являється “державна людина”. І не важливо, якого вона походження і як складався її життєвий шлях до певного моменту – важливо одне: ця людина покликана Істиною, Природою, чи Чим би то не було. Приклади? Жанна д’Арк, Генерал де Голь, Делано Рузвельт, Раджив Ганді. То ж настав час нам, українцям, замислитися, чи не стоїмо ми на порозі злому епохи існування українства, чи немає посеред нас “Державної людини”. Тієї, хто думає не про вибори, власну славу і вдавану молодість в променях слави, але про Майбутнє і, більше того, якимось чином Знає і розуміє це Майбутнє, роблячи доступним це знання для нас всіх без винятку українців.
Міркуючи таким чином про політиків, не можливо обійти саму політику, як специфічну сферу спільного людського існування. Специфіка політичної сфери полягає уже хоча б в тому, що попри всю ясність ситуації, єдиного розуміння суті політичної сфери не існує, на відміну від багатьох інших, наприклад, економічної, соціальної, культурної, тощо. То ж, якщо ви впевнені, що політика – це сфера формування, роз приділення і підтримки в функціональному стані владних відносин , це не зовсім так. Взяти хоча б для прикладу “Майдан”. Роль цього феномену в формуванні політичної картини українського суспільства безспірно велика. Хоча далеко ще не осмислена. Але в основі зародження “Майдану” ніяким чином не прослідковувалося владних відносин – присутність людей на Майдані перші декілька днів мотивувалося суто внутрішнім відчуттям солідарності в боротьбі за можливість представляти самих. Інакше кажучи, на Майдані Незалежності зібралися ті, хто обстоював право бути рівним іншому: один виборець – один голос. Далі, природно, мали місце політичні технології, аби утримувати і направляти енергію народу в бажаному руслі.
Не зовсім так, якщо під політикою розуміти сферу формування перспектив розвитку певного інституту, організації чи суспільства в цілому (політика школи, сім’ї, держави). Отже політика – це не стільки набір владних відносин чи перспектив розвитку, скільки технологія їх продукування, а також технологія продукування людини політичної - «zoon politikon» (політичної тварини. Аристотель). В цій іпостасі політика перетворюється зі сфери міркувань та теоретизувань, але сферою практики. Це дещо відмінне, аніж порівняно безобідне розбазарювання чи розкрадання національних багатств, приватизація прибуткових підприємств чи набуття привабливої власності і соціального статусу у владній ієрархії. Це сфера навернення людини на самотність, виокремленість, втрату зв’язку зі світом; або ж “відродження” Людини із буденної людини. А буденна людина відрізняється від Людини насамперед тим, що перша є “продуктом” свого часу, хоча й з потенцією (але найчастіше з претензією на індивідуальність) стать Людиною. Друга (Людина) ж є розумінням самої себе, змісту свого існування та покликання, а також гармонія зі Світом.
Бути “продуктом” свого часу дуже легко. Достатньо жити за принципом6 буття визначає свідомість. Це дуже зручний, на перший погляд, підхід до життя: все, що поганого в мені чи навколо мене – то все результат несприятливих обставин, а всі, навіть, найдрібніші досягнення – то результат моїх “поту і крові”. Бути Людиною також виявляється зовсім не важко, більше того – природно. Однак свободу шукає лише той, кому вона уже якимось чином відома, а решту і в “неволі” добре годують, особливо байками. Тому першим кроком на шляху до самого себе, до свого єства є сприйняття і осмислення справжніх мотивів власних дій.
Але кому потрібна самодостатня людина? Адже будучи самодостатньою, Людина втрачає потребу не лише в послугах різного роду “душеспасителів”, але й бути керованою та маніпульованою. І саме цікаве тут те, що для переважної більшості – вони самі собі непотрібні самодостатніми. Їм (нам) просто не відомо, щоб то означало бути самодостатнім, а отже визначати і відповідати за своє існування. Настільки простіше в своїх проблемах звинувачувати інших, державу, уряд, “продажних” політиків або ж власну долю, а краще – все перераховане разом. При цьому ще й вважати себе майже “святим”, розумницею, реалістом і т.п. і т.д.
І саме звідси витікає спотворене розуміння політики. Саме це є причиною того, що державою і народом керують ті, на кого народ заслуговує. Звідси ми маємо приватні та публічні “роздуми” про політику, соціальне управління і просто про “правильний” стиль життя тих, хто не здатний не лише усвідомити, але й сприйняти власну обмеженість. І вихід із подібної ситуації єдиний – поступове осмислення своєї суті кожним членом суспільства, відмова від рабування в різних формах перед “великими” світу цього. Інакше кажучи, нам всім необхідно щодня вичавлювати по каплі з себе раба (Чехов).