Сумно, самотньо, але не тихо. Я - один в банкетній залі провінційного ресторану. За стіною справляють день народження. Самодіяльний оркестр ярить хіти початку вісімдесятих минулого століття. Баси трясуть стіни не з гірш чотирибального землетрусу. Я - один. Мені сумно. Кельнер питає чому я не в настрої. Я мляво намагаюсь переконати, що він помиляється. Себе чи його? Він не вірить. Він - психолог. Цей ще зовсім молодий кельнер. Він не вірить моїй вдаваній бадьорості. За чотири дні моїх обідів і вечерь цей сільський хлопчина якимось робом вивчив топологію моїх настроїв. Дарма, я й не збирався приховувати щось тут, де годують доброю українською стравою за смішні, як для столичного гаманця, гроші. За стіною вже добре підпила компанія бадьоро гупає африканського танка на місцевий кшталт. Я п'ю "український кагор" родом з Гурзуфа. Він зігріває, але не розраджує. Ба більше - переносить на затуманену набережну.
....Штормить. Бризки солоної прабатьківщини долітають до будиночка Письменника. Достойне помешкання генія. До моря лічені метри. До містечка, що притулилося біля гори - прірва завдовшки в століття. Не подолати. Пиши, Письменнику, пиши. Вже ніхто не завадить. Ні Чехи, ні дурні, ні милі жінки, які так і не зуміли тебе покохати, бо ти був таким недосяжним, як твій будиночок...Дарма, що в нього водять знавіснілих від грудневої тиші туристів з сусіднього санаторію Міністерства Оборони України. Він - недосяжний. Пиши, Письменнику, пиши...
Тебе неодмінно прочитають.
© Валентин Лученко