Зустріч
Знову задзвонив годинник. Той, що стояв у холі і був розміром з невеличку шафу. Дзвін лунав хрипло й нечітко, але його можна було почути крізь зачинені двері та музику. Здавалось, ніби дім починав тихесенько стогнати під цим срібним дзвоном, і купи спогадів, що залишались ще на отреставрованих стінах, об’єднувались в якийсь диявольський танок...
Він немов прокинувся від дивного сну. Була дванадцята година, рівно дихалось, і зовсім не хотілося йти додому. В його розбурханій, схвильованій душі було заметушилась нова молодість, знайшлись нові сили, енергія, запалав десь спереді мерехтливий вогник можливого майбутнього, невчасного щастя, що, може, чекало десь у закутку і ось – знайшло його.
І ось – той самий вечір, що й багато земних тисячоліть назад. І ось – той самий балкон, а насправді, - край Всесвіту, де можна сидіти, звісивши ноги, і відчувати життя в собі і навколо себе... І ось – ті самі очі, палаючі вологим вогником і коси... Ну то й що, що посивілі!.. Роки, взагалі, час не мають значення для двох споріднених душ, коли вони знають, що обов’язково зустінуться хоч на краю Всесвіту, хоч де...
Він немов прокинувся від дивного сну. Почав знову відрізняти голоси людей. Ось чути голос друга, з яким він прийшов до цьго вечірнього добірного товариства. Друг, талановитий віолончеліст, знайшов йогов одній з кав’ярень, сумного, напівсліпого, старого, виснаженого, і потягнув сюди, щоб напоїти теплом живих людських душ, що так люблять вірші. Він писав вірші з дитинства. Їх друкували, але тепер... А що тепер?.. Часи не ті...
Добродій Слава, хазяїн будинку, кожний вечір у чеивер запрошував до себе своїх найкращіх друзів – поетів, музикантів, художників. Їх було небагато: всього чоловік десять. Десять вірних друзів, з різними поглядами на життя, але спорідненимиякимось незрозумілим почуттям душами.
Його зустріли радо, як свого. Це не було дивним, бо інтелігент одразу ж пізнається по занадто виразній чарівності своєї особистості, а рибалка рибалку бачить здалеку. Його слухали... Ним цікавились... Художник навіть запропонував намалювати його портрет...
А події вечора розгортались далі жовтим равликом. Раптом до кімнати зайшла усміхнена жіночка. В його голові промайнула думка: “Так схожа... Так дивно схожа на неї...” Пані зупинила свій погляд на його очах: “Невже це ти?”- говорило їх таємне сяйво. Спогади обпікли його душу: роковий сорок перший, задимлений вагон, і вона біжить що є сили за поїздом і несамовито кричить; і війна, і смерть дихають, дихають десь близько... Хтось жорстокий занурив глибоко голку в його давню рану...
Пані привіталась і приєдналась до спільної розмови. Говорили про те, про що звичайно завжди згадували в кінці вечора. Всі люди, котрі колись бачили на свої очі війну, поділяються на дві категорії: ті, що не хочуть про неї і згадувать, і ті, що тілько і роблять, що оповідають про свої пригоди та героїчні вчинки. Ціна одним та іншим людям очевидна.
Говорили звичайно не всі: більшість мовчала.
- Коли ми в сорок третьому... Пам’ятаєш, Регіно?..- звернувся Слава до незнайомої поетові пані. “Регіна...”- пронеслось в його голові.- “Та це ж вона! Регіна!” Він підхопився на ноги, та не міг нічого вимовити, бо залізним обручем стисло йому шию. Всі погляди зупинились на цій щасливій і нещасній одночасно людині. В його голові пронеслось в цю мить ціле життя, і здається, замиготіло, зажевріло можливе майбутнє... Вона несподівано теж скочила на ноги:
- Ви не відрекомендували нас одне одному... Здається, я вас знаю,- звернулась до нього і усміхнулась. Щось диявольське було в цій усмішці.
- І я вас знаю...- промовив невпевнено він. Щастя облило серце. Сльози підступили до стриманих очей. Нестяма, солодка несвідомість, теплота обгорнули його.
Слава голосно зареготався:
- Світ такий тісний! Яка раптова зустіч... Клята війна так порозкидала людей... А звідкіля ж ви один одного знаєте?
Йому запаморочилось в голові, а вона знайшлась:
- Разом у школі вчились...
Славине добре обличчя щось промовило, і поет опинився тут, на краю Всесвіту, на балконі, з нею однією-однісінькою. Він не вірив сам собі. Говорили, говорили і не могли наговоритися. Плакали і дякували долі. І знову, і знову...
- ...Я ж тоді зустріла твою матір. Бачила її востаннє... Попросила твої листи. Ми читали їх удвох та обливались слізьми. Що ми передумали, що пережили... Ти не писав майже півроку, і на відісланий запит нам прийшло повідомлення про те, що ти зник... Де ти був? Де був ти?
Він не любив відповідати на такі запитання. казав, потупивши зір:
- Краще б я загинув, ніж побував там...
Вона все зрозуміла, як розуміла його багато тисячоліть назад. Між ними спалахнуло електричне цунамі ще тоді, в ті далекі юнацькі роки, зіпсовані, загарбані, затруєні тією каторжною війною.
Розмова текла, немов гірський потік. Весняна повінь заливала душі. Він розпитував її про життя, про щастя. Вона розповідала йому свою долю, і їй здавалось, мов би вона сповідується матері. Говорила про те, як було важко, як вступила до інституту, як працювала, як отримала квартиру... І тільки все замовчувала про особисте... Ставила йому несподівані питання, дізналась, що він займається і займався поезією, хоча його не хочуть друкувати, що він не може брехати людям так само, як роблять інші... Пізнавала в ньому того ж палкого і сильного юнака.
- Якщо б я знала, якщо б я знала, що знову зустріну тебе!..- говорила, і сльози котилися по щоках. Він схопив її за руку:
- Регіно, хіба ж ми старі? Ми маємо майбутнє, чуєш, Регінко... Покиньмо все і поїдьмо хоч на край світу! Ми ж так чекали цього моменту! Я знав, я завжди знав, що знайду тебе... Сьогодні вранці в мене було таке дивне передчуття...
Він говорив, говорив...
- Регінко, давай втечем, га? Назавжди! Ти і я...
Вона поблідла:
- Слава...
- Що Слава? Хто Слава?!
Вона сказала, і він немов прокинувся від якогось дивного сну...
- Слава – мій чоловік...