За двома зайцями-2

 (С) Бунякін В.Л., 2000
Володимир Бунякін
ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ – 2
(Комедія у трьох коротеньких діях не за М.Старицьким)

Діючі особи:

Петровський Ян Михайлович – адвокат у віці за сорок років.
Петровська Марія Семенівна – його дружина, сувора жінка, прокурор.
Косенко Євгенія Юрійовна - молода клієнтка Петровського Я.М.
Косенко Микола – її чоловік
Сидоров Василь Іванович – слідчий.
Злодій

ДІЯ ПЕРША.
КАРТИНА ПЕРША.
Кабінет Сидорова. За столом, один проти одного, сидять замучений похміллям Сидоров і Злодій. Під столом у Сидорова скриня з порожніми пляшками з-під горілки. Сидоров оформляє протокол допиту.

СИДОРОВ. Так, пишемо далі. Значить, «потім я, – тобто ти, - такого-то числа такого-то року заліз у приміщення дітячої молочної кухні № 5 і з кабінету завідуючої таємно поцупив ящик горілки». Дітей, значить, обібрав, скотина!
ЗЛОДІЙ. Ви читайте, що пишете! Я ж не молоко у них вкрав.
СИДОРОВ. Це вже суд вирішит. Далі... значить, «вкрадене майно я використав для особистих потреб шляхом вливання у власний шлунок через…» Через що?
ЗЛОДІЙ. Через ріт. А у вас це як буває?
СИДОРОВ. Циц! Питання тут задаю я. Так, «…через ріт. – Фу-у! Як же мені мерзко! Так, далі…- Загалом я вкрав та випив… - (дивиться під стіл, рахує порожні пляшки) ...десять,
одинадцять... ага, - дванадцять пляшок горілки».
ЗЛОДІЙ (встаючи). Та ви що, смієтесь? Стільки ж за раз і верблюд не вип’є! Я і однієї випити не встиг, як ваші мусор...
СИДОРОВ. Хто?
ЗЛОДІЙ. Ну ці... ваші… ну ви ж теж там були... коротше, прибігли, пов’язали, відметелили, горілку випили...
СИДОРОВ (страдаючи, сам себе). Еге-ге, от я дурень! Це ж треба було все вижрати. Міг же сто грам на сьогодні залишити. (Злодію). Е! Ти не слухай, обалдуй! Тепер давай підкоректуєм ці твої побрехеньки. Кажеш, дванадцять пляшок ти б випити не зміг?
ЗЛОДІЙ. Я не зміг, ви змогли.
СИДОРОВ. А якщо я тобі зараз ще опір робітникам міліції впаяю – до десяти років позбавлення волі – зможеш?
ЗЛОДІЙ (шмигаючи носом). Пишіть, що хочете.
СИДОРОВ. Ось це зовсім інша справа. Добре, слухай: «Коли я вилазив через вікно на вулицю, то виронив всю горілку на асфальт і таким чином втратив можливість використати вкрадене». Ну як? Піде? Тобі так навіть краще: якщо суддя буде нормальний мужик, йому тебе одразу стане жалко, може, й менше дасть. А те, що залишилось від твоїх пляшок, я в суд представлю. Якщо хочеш, ми їх прямо зараз і розіб'ємо, прокляті! Скільки від них горя, скільки болю голові, хоч не пий!
ЗЛОДІЙ. Так не пийте!
СИДОРОВ. Мовчать! Підпишіть протокол, громадянин злочинець!
ЗЛОДІЙ. А почитати?
СИДОРОВ. Тобі тут що, бібліотека? Почитати він захотів! Хочеш читати – йди в сортир, там газета на цвяху. (З підозрою). Чи, може, ти мені не довіряєш?
ЗЛОДІЙ. Та ні, довіряю, звичайно. Та ви ж знаєте приказку: довіряй та перевіряй.
СИДОРОВ. Це про невірних дружин приказка. А міліція для тебе як рідна мати. А я як батько. Ти що, падлюка, будеш рідних батьків перевіряти?
ЗЛОДІЙ. З такими батьками краще бути сиротою.

КАРТИНА ДРУГА.
Ті ж самі на тому ж місці. Злодій ще не встиг підписати протокол. Входить Петровський.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Пане слідчий Сидоров, Яшка-стряпчий вам кланяється.
СИДОРОВ. Привіт, метр.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Привіт, Вася. (Уважно дивиться на Сидорова). О-о-о… Та-ак… А що за свято було вчора – День радянських гінекологів чи весілля короля Гондураса?
СИДОРОВ. Сам ти Гондурас! Приніс? Тільки на тебе надія.

Петровський дістає з кишені пляшку недорогого коньяку. Сидоров вирива її з рук Петровського, відкручує пробку, робить добрий ковток.

СИДОРОВ. Фу-у, ну й гидота! Просто клопомор якийсь! Як же це можна пити? (Завмирає на секунду-дві). А ні, нічого… пішло… Ух! Навіть здорово, дуже класно! Фенікс відроджується з попілу!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Скоріше, з лайна.

Сидоров відмахується від нього рукою та знов надовго припадає губами до пляшки з коньяком.

ПЕТРОВСЬКИЙ (хвилюючись). Е! Е-е! Вася, побійся Бога! Залиши ж мені хоч ковточок.
СИДОРОВ. А-а, вірно. Ми ж вчора були разом?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Разом ми були позавчора, а вчора зі мною було те, що з тобою сьогодні.
СИДОРОВ. А у мене кожне сьогодні однакове. Дай ще!
ПЕТРОВСЬКИЙ. От присосався! Не напасешся на вас, мусорів.
ЗЛОДІЙ. О! І я йому те ж саме казав, а він не вірить.
СИДОРОВ (злодію). А ти, твар, підпиши протокол та котись звідси, поки я тебе не заарештував.
ЗЛОДІЙ (виходячи). Ось вона, вдячність. Я вас он як пригостив (показує пальцем під стіл), а ви мене...
СИДОРОВ. Йди-йди. Ні, стій!

Злодій перелякано завмирає.

СИДОРОВ. Тремтиш, гад? Я тебе пригощу! Теж мені, меценат знайшовся. До речі, тобі адвокат потрібен? От дивись, перед тобою стоїть найкращий адвокат всього Лівобережжя, від Вапнярки до Гадяча, який захищав ще Каменєва з Зінов’євим.
ЗЛОДІЙ. А хто це такі?
СИДОРОВ. Це були такі авторитети... в законі.
ЗЛОДІЙ. Ну і скільки вони отримали?
СИДОРОВ. За свої дурацьки запитання ти отримаєш стільки ж. Коротше, платити адвокату будеш?
ЗЛОДІЙ. Я що, схожий на ідіота? Я краще судді заплачу.
СИДОРОВ. Ну йди, плати…геній. Суд у сусідньому під’їзді, каса – у кабінеті голови. А тепер пішов звідси!

Злодій виходить з кабінету.

КАРТИНА ТРЕТЯ.
Сидоров з Петровським у кабінеті Сидорова.

СИДОРОВ (Петровському). А ти, шановний, міг би замість пляшки свого вонючого коньяку дві пляшки горілки принести. Ми тут, в міліції, не горді і ще не зажрались так, як ви, адвокати. Як дружина?
ПЕТРОВСЬКИЙ. А що? Щось раніше ти моєю Манькою не цікавився.
СИДОРОВ. Можна подумати, ти нею часто цікавишся. Но ближче до справи, зараз спробую зацікавити тебе.
ПЕТРОВСЬКИЙ (граючи у кокетство). Тоді хоча б поголився… (російською мовою) протівний! Що, знов безплатна справа про крадіжку мокрої білизни у пенсіонерки? Не уламувай мене, в безплатні справи більше не піду, шукай стажерів.
СИДОРОВ. Та ні, Ян, гроші там є. Але ж проблема не в тім.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Якщо гроші є, тоді ніяких проблем. Що за стаття?
СИДОРОВ. Стаття як стаття, ничого видатного. Поки що проходить як замах на вбивство, а ти з нього, якщо добре попрацюєш, зробиш легкі тілесні пошкодження та й витягнеш свого злодія по амністії чи ще як-небудь. Хоча мені, мабуть, буде краще, якщо не витягнеш, а навпаки.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Здається мені, знов хочеш ліпити цукерку з фекаліїв. А їсти її хто буде, я? А ну давай розповідай, що там таке!
СИДОРОВ. Ладно, слухай. Прийшов собі чоловік додому, а там, як в анекдоті: в постелі гола дружина, а у шафі – якийсь мужичок, теж без ознак будь-якого одягу. Ну, обдурений чоловік – до речі, ніякий не борець чи там боксер, – а тут роздухарився, узяв та й...
ПЕТРОВСЬКИЙ. ...набив тому морду?
СИДОРОВ. Ні, це занадто банально. Викинув його з балкону...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Це смішніше. З якого поверху?
СИДОРОВ. З другого.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну-у, це ж несерйозно. И той бовдур примудрився розбитись, летючи з другого поверху?
СИДОРОВ. Та ні... тобто не одразу. Ні, з поверхом їм усім пощастило – с того балкону голі хлопці ледве не кожен день стрибали. Мені сусіди розповідали: як Косенко – ну цей обдурений чоловік – з роботи додому повертається, так і чекай, що з його балкону голий мужик полетить; навіть годинник звіряти можна було. Но ті ж всі самі літали, розумієш? Встигали дременути у чому мати народила, плюючи на етикет: життя ж дорожче. А цей, останній, викладачем етики в університеті працював, от і не зміг переступити через свій професіоналізм: почув, як ключ в замку повертається, йому жінка Косенкина кричить: «Стрибай!» - а він кинувся труси натягувать, а вони його і згубили: влучив обоїми ногами в одну цю... як її... штанину? трусину? Ну в одну дірку, коротше, як у пастку. Так і полетів, коли Косенко його викинув.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну і що він зламав? Руку? Ногу?
СИДОРОВ. Шафу. Ну і ще там струс всіх його викладацьких мозгів, ясна річ. Я ж ще не все розповів. Тобто приземлився викладач нормально, ані подряпини, навіть труси цілі – он лежать у мене в сейфі як речові докази. Тільки от наш рогоносець йому зверху на голову шафу кинув – хороша шафа, італійська: все одно, каже, квартиру ти мені зпаскудив, так ось тобі замість труни. А потім ще й дружину з сходів спустив так, що вона по дорозі ледь коханця не наздогнала. Ну то вже їх сімейні справи.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А в чому ж проблема?
СИДОРОВ. Шерше ля фам. В дружині.
ПЕТРОВСЬКИЙ. В чиїй?
СИДОРОВ. Ні-і, в міліції вже таких йолопів нема, всі в адвокатуру пішли. Не у твоїй дружині, звичайно. Та й не у моїй.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Так у тебе ж її ніколи й не було.
СИДОРОВ. Я боюсь, що скоро буде. Ян, це якийсь жах: здається, я закохався. Уявляєш, переспав без наслідків с двома тисячами жінок – ну, може плюс-мінус двісті, – і раптом закохався. І у кого: у цю повію! Коротше, проблема, Ян, у тому, що я проникнувся найсвітлішими та найчистішими почуттями до розпутної жінки. И ця жінка – дружина мого напіввбивці-рогоносця Косенка. Ух, розхвилювався. Дай коньяку!

Знов відбирає пляшку у Петровського та добряче припадає до неї.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Бачу я, ти тут зовсім з глузду з’їхав! Ти що, забув першу заповідь слідчого: з обвинуваченою – ніколи, з потерпілою – інколи, з жінкою-свідком – завжди?
СИДОРОВ. Та заповідь тут, навпаки, підходить на всі сто. Вона ж, ну ця дівчина, за своїм процесуальним станом як раз свідок. Інша справа, що з таким свідком залетіти – це навіть поганіше ніж з обвинуваченою. Господи, про що це я? Залетіти – це ж не те слово. Я ж тобі не сказав: я хочу з нею одружитися!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ні, це не просто божевілля, це вже паранойя.
СИДОРОВ. Розумієш, вона така... така...
ПЕТРОВСЬКИЙ (пародуючи Пугачову А.Б.). Блін, такая-растакая?
СИДОРОВ. Тьху! Цинік! Та ти знаєш, що як я її згадую, так аж ху... ні, не те… ну, як би пристойніше висловитися... ну, коротше, аж вилиці зводить.
ПЕТРОВСЬКИЙ. О! Ось це дуже вірне признання у любові. А яке романтичне! А головне, якщо у тебе вистачить дурості одружитися, то через місяць тобі буде зводити вилиці зовсім з іншої причини, причому все твоє остатнє життя. Повір, хто-хто, а я це знаю. До речі, а яке відношення до твоїх матримоніальних проблем маю я?
СИДОРОВ (довірливо бере Петровського під руку). Безпосереднє, Ян. Я хочу довірити тобі саме найцінніше, що зараз є у мене в житті.
ПЕТРОВСЬКИЙ (відбираючи пляшку). Мій коньяк? (Робить ковток).

Сидоров акуратно б’є його ліктем під дих. Петровський кашляє, хрипить, показує, щоб Сидоров постукав його по спині. Сидоров кілька разів від душі лупцює його кулаком по хребту. Нарешті Петровський приходить до тями.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Сатрап чортов! Що за сталінськи методи спілкування з друзями?
СИДОРОВ. Не треба було сміятися над святим.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ти не святий, ти скажений дебіл. Ти хоч переспав з нею?
СИДОРОВ. Ні.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А вона з тобою? Жартую.
СИДОРОВ. Розумієш, я навіть уявити собі не можу, як буду займатися з н е ю цим... ну от чимось таким - брудним, сексуальним. Мені зараз навіть слово «секс» противне. Щоб вона... ух! нема слів... і я – вже немолодий, сіренький якийсь, у сіренькому мундирі...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Що, і роздягатися не будеш?
СИДОРОВ (продовжуючи свій монолог, відсторонено, не помічаючи іронії). ...та у мене, мабуть, в сексуальному плані і не вийде з нею нічого... від хвилювання.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А-а, так тобі у цьому допомогти? (Бачить, що Сидоров приймає погрозливу позу, і відбігає подалі). Е! Ти ж хоч одразу не бий, спочатку поясни, чим тобі допомогти.
СИДОРОВ. Ян, я хочу, щоб ти вступив у справу Косенко адвокатом.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Якого біса? А-а, я зрозумів. Ты хочеш, щоб він за своє дитяче рукосуйство отримав не рік умовно, а років п’ятнадцять суворого режиму. Он як ти цінуєшь мене як адвоката!
СИДОРОВ. Ну Ян, ти непоганий адвокат і чоловік хороший – окремі жінки у нашому місті це теж знають. Але ж ти не будеш сперечатись, що у тому ж нашому місті знайдеться десяток суддів, які тебе навіть терпіти не можуть. З одними з них ти крутив романи, а потім збіг, і їм це не сподобалось; з іншими ти крутив такі Содом з Гоморою, що цей страм і романом не назвеш, і це теж не всім сподобалось; треті - подруги твоєї дружини Маньки й готові вбити тебе просто з любові до неї; оженитися на Тані Портянко та Любі Куцевіл ти не захотів, а Валька Палкіна відмовилась вийти заміж за тебе... (Щось рахує на пальцях). Та, мабуть, тільки баб більше десятка набереться, а ще ж є й мужики! Єрмолаєву ти набив пику. Або візьми, наприклад, Петю Кудасова: пам’ятаєш, ти захищав вірмена з квіткового базару, і ви з вірменом подарували Петі машину, а коли Петя вірмена відпустив, і ми всі це обмивали, ти обізвав Петю хапугою і куркулем. Хоча який же він хапуга? Ти ж знаєш, що йому за ту справу одних тільки квітів три фургони давали – це ж на новий «мерседес» набереться, а він взяв собі тільки скромненький «опель». И от уяви, що він викине, якщо ви з Косенко прийдете до нього у процес. Бідний твій клієнт! (Радісно потирає руки). А за шкоду для твоєї адвокатської репутації ми з тобою вже якось вирішемо; я тобі потім таких справ підкину: будеш гроші не те що лопатою загрібати - екскаватор купишь.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ні, Вася, я так не можу. Нечесно це якось. А ти ж знаєш, я тому і бідний адвокат, бо чесний.
СИДОРОВ. Бідний… Ну звичайно, якщо пройти через постелі половини жіночого населення міста – не розбагатієш. На одному шампанському розоришся!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Але ж яка насолода – такі ось походи. Та й до того ж, не таке вже у нас велике місто.
СИДОРОВ. Тоді повернусь до питання про чесність: а хіба бувають чесні адвокати?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ні, але ж я ближче інших до недосяжного ідеалу.
СИДОРОВ. Ну і дурень! Хоча… можливо, це й краще – тоді залишається другий варіант. Ти вступаєшь у справу, разом зі мною розвалюєш його, Косенко виходить на волю, повертається у свою родину і... і все.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Як «все»?
СИДОРОВ. Як-як? Совєт да любовь. Не буду ж я руйнувати чужу сім’ю.
ПЕТРОВСЬКИЙ (іронічно). Ти? Не будешь?
СИДОРОВ (невпевнено). Ну-у... ну, може, й не буду. Ну понажираюся пару місяців до непритомного стану, а там відійду, куди ж подінешся. Ну зберу всю свою волю в кулак... чи куди там її ще можна зібрати.
ПЕТРОВСЬКИЙ. В кулак, ги-ги! Я не знаю, що та куди ти будешь збирати, але готовий хоч зараз поспорити на десять пляшок коньяка, що після звільнення Косенка його сусіди по будинку будуть кожен божий день милуватися тобою, порхаючим з балкону квартири Косенко у костюмі Адама. Поки в результаті Косенко тебе не уб’є або ти знову не відправиш його за грати.
СИДОРОВ. Молодець! Що ні кажи, а у нас з тобою спільна позиція – я ж думаю так, як і ти. Але що ж робити?
ПЕТРОВСЬКИЙ. З двох зол вибирають найменше. Другий варіант мені підходить: і Косенка цього нещасного жалко, і грошей нарубати б не заважало – на такій мілині сиджу, що впору собою торгувати.
СИДОРОВ. Нас з тобою вже не куплять. Радій, що самі ще не всім приплачуємо.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Це не наслідки високого попиту на нас - це результат постійной нестачи грошей. Ну та чорт з ними, з грішми, третій тост – за жінок! (Відпиває з пляшки та передає її Сидорову).
СИДОРОВ. А хіба це третій?
ПЕТРОВСЬКИЙ. У нас з тобою різні системи відліку.


КАРТИНА ЧЕТВЕРТА.
Ті ж на тому ж місці. Без стука входить Євгенія Косенко. Петровський стоїть спиною до неї і її не бачить.

ЄВГЕНІЯ (томно). Ах, Василь Іванович, ви не один. Я почекаю за дверима.
СИДОРОВ. Та що ви, Женечка, проходьте-проходьте.

Петровський обертається, розглядає Євгенію, поводить плечима: на що тут можна кидатись?

ЄВГЕНІЯ (Сидорову). Добрий день. Я бачу, у вас відвідувач. Може мені пізніше...
СИДОРОВ (увиваючись за нею). Ні-ні, миленька. Сідайте... ой, що ж це я... присядьте, будь ласка. Роздягатися будете?
ЄВГЕНІЯ (залишившись стояти, здивовано). Де? Тут?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну ви даєте, Василь Іванович, знайшли ж де таке запропонувати. Це ж вам не лазня. До речі, здрас-стуйте... як вас там... миленька? Я – адвокат Петровський Ян Михайлович, якщо, звичайно, це вам про щось говорить.
ЄВГЕНІЯ. Так, здається, я десь про вас чула.
ПЕТРОВСЬКИЙ (з пафосом). Можливо, бачили по телевізору. Або читали, скоріш за все. Мабуть, в газеті «День»...

Сидоров намагається триматись, але все ж хрюкає від сміху.

ЄВГЕНІЯ. Т-так... так...
ПЕТРОВСЬКИЙ. ...або у «Плейбої».
ЄВГЕНІЯ. Точно! У «Плейбої»! Тільки не пам’ятаю, у якому номері.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та практично у всіх!

Сидоров не утримується і хохоче вже відкрито.

ЄВГЕНІЯ. Василь Іванович, що з вами? (Петровському). Що з ним?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Нічого страшного, це так, професійне. Хвороба міліціонерів похилого віку.
ЄВГЕНІЯ (кокетливо). Та що ви! Василь Іванович ще не старий, він просто втомлений. Його ще можна взбадьорити.
ПЕТРОВСЬКИЙ (придивлюючись до неї). Гм, а ви дійсно мила. А от я теж та-а-кий втомлений! До речі, закінчу розповідь про себе. Васю, їй про Зінов'єва з Каменєвим розповідати?
СИДОРОВ. Ну що ти! Вона ж розумна освічена дівчина.
ЄВГЕНІЯ (Петровському, зацікавившись). А ви захищали Зінов'єва з Каменєвим? (Петровський і Сидоров, сміючись, дружньо ховаються в кулаки). Я про них теж десь читала.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ні, не захищав. Але міг. Не встиг... на щастя.
ЄВГЕНІЯ. На чиє щастя?
СИДОРОВ. На їх.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Дурний жарт. Та й хто б казав. Теж мені, Пінкертон з міськвідділу. (Євгенії). Я, милочка, ще й Майкла Джексона захищав… від Майка Тайсона. Та ви сідайте, а то, я дивлюсь, у вас вже ніженьки підкошуються від обалдіння. А ніжки у вас, милочка, ду-уже хорошеньки.
СИДОРОВ. А чому це ти називаєш її милочкой?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Кажеш, чому? (Замислившись). А чому? (Тихо, тільки для себе). У-у-у, попався ти, Ян. (Придумав). А-а, ось чому! Я же до сих пір не знаю, як вас звуть, миленька...
ЄВГЕНІЯ. Женя.
СИДОРОВ (нервуючи). Яка ви йому Женя? Косенко Євгенія Юрійовна ви для нього – ось хто!
ЄВГЕНІЯ (повертаючись спиною до Сидорова и обличчям до Петровського). Ах, Василь Іванович такий культурний. Я вже стільки разів пропонувала йому називати мене на «ти», а він категорично відмовляється. Я навіть... представляєте, сама пропонувала йому будь-де разом посидіти, випити на брудершафт, а він, виявляється, не п’є.
ПЕТРОВСЬКИЙ (театрально плескаючи долонями). Та що ви кажете? Василь Іванович? Не п’є? А я й не знав.

Сидоров у любовному екстазі випадково перевертає ногою скриню з порожніми пляшками від горілки, котрі з дзеленчанням розкочуються по підлозі. Євгенія обертається, здивовано дивиться на цю картину.

СИДОРОВ. Йо...пересете! Ні, не думайте, Женечка, це не моє!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Це моє, Женечка. Я п’ю. Та й взагалі я завжди готовий і посидіти, і випити разом з...

Сидоров погрожує йому кулаком з-за спини Євгенії.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Гм...разом з ким завгодно. Ось, наприклад з тим же Василем Івановичем, хоч, як виявляється, він у нас і абстинент.
ЄВГЕНИЯ. Хто?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Не лякайтесь, це не те ж саме, що імпотент. Скоріше навіть навпаки.
ЄВГЕНІЯ. Ой, а я так перелякалась. Мені Василь Іванович тілько вчора розповідав, что у нього дружини немає, робота нервова, а тут ще ви таке кажете... Це ж, ймовірно, жахливо для чоловіка, с цим, мабуть, так боляче жити.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та що ви, Женечка, зовсім не боляче. Навпаки, спокійно та й недорого – мені один колега нещодавно розповідав. А Василь Іванович у нас неодружений з причин не фізиологічного характера, а тому що живе... ех, як би повиразніше вимовитися... виключно насиченим духовним життям, от!
ЄВГЕНІЯ (розчаровано). Тобто з бабами все одно не... не того?

Сидоров з страшною гримасою погрожує у неї з-за спини Петровському двома кулаками.

ПЕТРОВСЬКИЙ (злякавшись). Ні-ні, Женечка, Василь Іванович у нас як раз дуже того – і з бабами, і з... (Замислюється) ...гм, і з ким же ще?
СИДОРОВ (суворо). Ну! Так з ким ще?
ПЕТРОВСЬКИЙ. І… і з такими чарівними ніжними створіннями, як ви, Женечка. Фу-ух! Задрав ти мене, Вася, своїми емоціями! Мізантроп!
ЄВГЕНІЯ. Хто?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та не лякайтеся, це не те ж, що імп... А-а, я, здається, щось таке вже казав. Коротше, чоловік, який… ну, який любить жінок, наприклад.
ЄВГЕНІЯ. А-а, розумію. Донжуан, значить. Василь Іванович, так ви, виявляється, ловелас. А з виду такий тихесенький, сіренький. Я думала, ви порядна людина.
СИДОРОВ. У-у-у! Та порядний я, порядний, Женечка, мила моя. Та якби ти знала, якби ти тільки знала...
ПЕТРОВСЬКИЙ (співає). ...Как тоскуют рукі по штурвалу... Що дивитесь? Пісня така є – про байкера, у якого вкрали мотоцикл. До речі, Вася, ось ти непомітно й перейшов з Женею на «ти». Поздоровляю, дуже тонкий хід.

Дзвонить телефон. Сидоров бере трубку.

СИДОРОВ. Алло! Так, я. О! Привіт, Маня! Що!? Уй, вибачте, Марія Семенівна, не знав, що ви по службі. (Прикривши трубку долонею, шепче Петровському) Твоя змія. (Далі знов каже в трубку). Що ви кажете, Марія Семенівна? Ні-ні, я не глухий, просто у мене тут люди. Працюємо, як у пеклі. От ваш благовірний привіт вам передає. Ні, що ви, не п’єм, як можна на роботі? Так-так, та й після теж не можна, повністю з вами згоден. Хто старий лицемірний козел? А-а, обоє? Та ні, ми ще не такі вже й старі. Справа про крадіжку горілки з молочної кухні? Так, у мене. Що!? (Уважно слухає). Вже йду! Ні, лечу! (Кидає трубку).
ПЕТРОВСЬКИЙ. Що таке?
СИДОРОВ. Я його зараз розірву! Ты пам’ятаєш, я сказав тому дебілу, що обікрав молочну кухню, щоб він дув роздавати свій хабар прямо в суд, до голови. Ну, я ж пожартував… а він, потвора, так і зробив на повному серйозі. Прийшов до голови суду в кабінет та каже: «Мене до вас направив слідчий Сидоров дати вам хабаря». (Петровський і Женя починають сміятися). Та ще й поліз кудись у шкарпетку свої вонючі долари діставати. А до голови як раз прокурор міста зайшов з якихось там своїх справ, уявляєш? Ну, голова вже у реанімації з інфарктом, а нас з потворою зараз у прокуратурі буде твоя кобра питати. От придурок! Та й я теж молодець – знайшов з ким жартувати!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Він теж пожартував, Вася. Тільки смішніше.
СИДОРОВ. Ну добре, я побіг. Ян, постережи кабінет. (Церемонно). Євгенія Юрійовна, вы можете поспілкуватися з Яном Михайловичем на предмет вашіх ділових питань.
ПЕТРОВСЬКИЙ (проводжаючи його до дверей). Не хвилюйтеся, шановний. Ми з Женечкою поспілкуємося з усіх питань, що цікавлять нас… та й вас.
СИДОРОВ (виходячи, шепоче Петровському). У-у, паразит, вже облизуєшся.
ПЕТРОВСЬКИЙ (хлопаючи Сидорова по плечу). Вже їм, Вася. Не ображайся, так треба. Привіт кобрі!

Сидоров виходить.

КАРТИНА П'ЯТА.
На тому ж місці Петровський та Євгенія.
ЄВГЕНІЯ. А що, у вас дружина - прокурор?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге.
ЄВГЕНІЯ. Мабуть, страшно бути замужем за прокурором?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Не знаю, я не був замужем за прокурором - я на ньому женився. До того ж ми обоє, коли одружились, ще були студентами, а не прокурорами.
ЄВГЕНІЯ. Як? А ви теж були прокурором?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Грішний, був. Я був прокурором, а моя дружина – адвокатом. А потім ми помінялись місцями.
ЄВГЕНІЯ. А хіба так можна? Сьогодні посадив людину, а завтра її захищаеш.
ПЕТРОВСЬКИЙ. У нас все можна. У нас же керують, наприклад, культурою генерали, а спортом – бандити. Да що там спортом – всією країною іноді керують; хто з тюрми у крісло, ну а хто з крісла - у тюрму. Така от собі ротація.
ЄВГЕНІЯ (перелякано). Що?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ротація. Ні, не бійся, це не сексуальне поняття, до твого чудесного ротика воно поки ще ніякого відношення не має. Про що я там розповідав? Так от у свій час у нас сиділи ледве не всі: що прокурори, що адвокати. А якщо так, то тюрма або, там, зала суду для нашої людини – це майже рідний дім, а тому все одно, у якій якості ти його відвідуєш. До речі, а ти сама ким працюєш?
ЄВГЕНІЯ. А ми вже перейшли на «ти»?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Я – перейшов, а ти – як хочеш. А взагалі можеш звати мене «метр», я не буду ображатись.
ЄВГЕНІЯ (закинувши ніжку на ніжку, передразнюючи Петровського). А взагалі, Янчик, я не працюю, мене забезпечує чоловік.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Янчик, ги-ги! Мене так давно не називали. Ще з весілля, напевно.
ЄВГЕНІЯ. А як тебе дружина зараз називає? Метром?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Не хочу прикрашати сувору дійсність. Щоправда, інколи було й метром, але, якщо чесно, то частіше - старим козлом.
ЄВГЕНІЯ. А-а, тобто коли вона обзивала по телефону Василя Івановича, то це й про…
ПЕТРОВСЬКИЙ (перебиваючи її). Так! І про мене теж. Но стосовно «старого» я, як і Вася, готовий посперечатись.
ЄВГЕНІЯ. А ти іі, значить, змією або коброю.
ПЕТРОВСЬКИЙ. У мене багатий лексикон, я на епітетах не економлю. Ні, взагалі-то ми не така вже й погана родина, дітей от уже виростили, але… знаєш, як у одного російсьокого поета: «Люблю я родіну, но странною любовью…». Ось так і у нашій сім’ї. Коротше, невесела тема, давай краще про інше. Так що там твій чоловік, всім тебе забезпечує чи як?
ЄВГЕНІЯ. Чи як. Матеріально - так, всім, а стосовно особистого життя… ну ви розумієте… з якого боку дивитись. Він дуже багато працює.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Зрозумів. Відповідь мене влаштовує, а що там з якого боку - вирішимо. У тебе ж зараз вдома нікого нема?
ЄВГЕНІЯ? Ні. А що?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Як що? Ти що казала: «З якого боку дивитись…». Ось ми і підем шукати потрібний нам з тобою бік… поки твій чоловік в тюрмі відпочиває.
ЄВГЕНІЯ. Ось так? Відразу?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну-у, пляшку по дорозі купим.
ЄВГЕНІЯ. А хоч би про справу переговорити?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та що там та справа - у тебе й поговоримо. Я ж тепер твій адвокат, так що ти можеш зі мною розмовляти про свої справи де завгодно – хоч у спальні, хоч у сауні.
ЄВГЕНІЯ. Ну а твої умови, гонорар, врешті-решт? Я ж повинна хоча б щось знати заздалегідь.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Розумієш, відверто кажучи, я поки ще не визначився з формою оплати. Тобто я ще не знаю, як відокремити гонорар від задоволення, і де закінчиться одне та почнеться інше. У мене завжди така дилема, якщо на порозі з’являється симпатична клієнтка. Але ж у підсумку все якось вирішується само собою, деякі навіть остаються задоволені. Так що стосовно гонорару не переживай. Краще давай я тебе одягну (бере її плащ), і ми з тобою покинемо ці стіни, що пропахли корупцією та Васиним перегаром, у твоє гніздечко…
ЄВГЕНІЯ. …що пропахло моєю невірністю та рогами мого чоловіка.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Нічого, у масштабах держави це все ж дещо краще, ніж корупція. Підем, мій безцінний гонорар. (Ніжно обіймає Євгенію понижче талії, веде її до дверей, там щось згадує, хлопає себе долонею по голові). От же ж баран! Вася ж на мене кабінет залишив. Невже він ключа не залишив? (Риється по скриням у столі Сидорова, ничого там не знаходить, сідає на місце Сидорова). Ну ось все, як ти хотіла. Тепер не залишається ничого окрім як розмовляти про твою справу.
ЄВГЕНІЯ. Так подзвони дружині, попроси її відпустити Василя Івановича раніше.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Сам знаю. От вже ці жінки! Не встиг з нею познайомитись, як вона вже мною командує.
ЄВГЕНІЯ. У нас в сім’ї я була прокурором.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге ж, поки не полетіла зі сходів уверх тормашками. (Бере телефонну трубку, набирає номер). Алло! (Міняє голос). Марія Семенівна? До вас звертається черговий по міськвідділу міліції. Наш слідчий Сидоров, коли йшов до вас, забув залишити у відділі ключ від свого кабінету, а зараз цей ключ дуже гостро потрібен. Яка горілка? А-а, та, що у Сидорова в кабінеті? Ні, горілки там вже нема. Ну-у, мабуть, знищена оперативною групою. Як? Ну, у перестрілці , мабуть. Та що ви, закуски там зроду не бувало, це ж така розкіш для міліціонера. Навіщо ключ? Розумієте, там сидить адвокат Петровський – ви його, мабуть, знаєте… Знаєте? Так от він стереже кабінет – між іншим, тверезий як скло - і нікуди не може вийти. Що? Нехай залишається? Хоч на все життя? (В серцях необережно каже, забувши прикрити телефонну трубку). От стара кобила! (Приходить до тями, та вже пізно). Що? Так, Маню, це я. Яка клоунада? Ні, що ти, це хлопець-черговий з тобою розмовляв, а я тільки підійшов. Кобилою? Ти маєш на увазі, старою кобилою? Ні, не я. Це якогось пацана поруч вели, такого хулігана – ну просто відірви та викинь якесь! Що я? Таке ж саме? Ну-у, мене просто так не викинеш. Ти Васю коли відпустиш? Ну от: то ти кажеш, що це не моє собаче діло, то обзиваєш мене старим козлом. Ти там визначись з моєю видовою приналежністю. Що? Сама така! (Кидає трубку).
ЄВГЕНІЯ. Ну що? Наскільки я розумію, тепер, після цієї розмови, Василь Іванович тут взагалі ніколи не з’явиться, а ти залишишся у його кабінеті назавжди, як інвентар.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Нас цим не проймеш - я тут і так буваю частіше, ніж вдома. Ну добре, давай краще розповідай мені про інвентар слідчого изолятора, тобто про твого бідолаху-чоловіка, бо потім розмовляти про роботу у постелі – це вже не те, бездуховно якось. (Євгенія хвилюється, невпевнено поводить плечима, Петровський це помічає). Ти розповідай, а я поруч присяду, щоб ти себе впевненіше почувала… та й мені приємно буде.

Сідає поруч з Євгеніею, бере її руку в свою, другою рукою обіймає її.

ЄВГЕНІЯ (все одно хвилюючись). Розумієш… Можливо, це звучить смішно, навіть якось фантастично, але я люблю Миколу, свого чоловіка.
ПЕТРОВСЬКИЙ (іронічно). Еге-е, звичайно-о. (Починає цілувати їй ручки, чим і займається впродовж всього її монологу, іноді хмикаючи для підтримання розмови щось незрозуміле та поступово переходячи уверх, до грудей та плечей Євгенії).
ЄВГЕНІЯ (заводячись). Мовчи! Що ти можеш в цьому розуміти! Я дійсно люблю… ні, я обожнюю його! Ти знаєш, скільки він терпів від мене, як він завойовував мене? Чув пісню «Мілліон алих роз»? Так ось вона про нас з ним.
ПЕТРОВСЬКИЙ (на кілька секунд відволікаючись від свого заняття). Сплюнь, дурепа! Це ж похоронна пісня, мильйон – парне число.
ЄВГЕНІЯ (продовжує, не слухаючи). Зрозуміло, він не Ален Делон і не сексуальний монстр. Можливо, він міг би бути багатшим, ніж зараз… якби не одружився зі мною. Але ж він задовольняє усі мої бажання. Я навіть знущалась над ним – одного разу стала вимагати від нього, щоб він привіз мені парного молока – і це у центрі великого міста, у постелі, в три години ночи! А він, не кажучи ані слова, одягнувся та й помчавсь кудись… Ну, де він там їздив та яку корову знайшов, як її доїв – це я вже не знаю, але через годину привіз мені цілий глечик свіжого парного молока. А я його по-справжньому терпіти не можу, все в унітаз вилила… дура. (Починає плакати, Петровський між тим вже добрався губами до її шії). Він заради мене готовий на все, він за мене життя віддасть, не роздумуючи - не те, що ви всі, одноразові. Він… він святий! А я… як же ж це в книжках пишуть? так красиво… А, ось! Я - падшая женщина! Я терпіти не можу чоловіків, цих самців, але ж я… я й не можу без них… без вас, чорт вас забери!
ПЕТРОВСЬКИЙ. А я без вас!

Він цілує її в губи, обвиває руками, і вона відповідає йому. В екстазі довгого пристрастного поцілунка вони падають зі стільців на підлогу та продовжують там у тому ж дусі. Петровський вигукує: «Життя прекрасне, чи не так?». В кабінет входить Сидоров. У нього – «німа сцена».

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ.

ДІЯ ДРУГА.
КАРТИНА ПЕРША.
Квартира Петровського. Сцена поділена перегородкою на дві нерівні частини: більшу (гостину) та меншу (спальню), до якої можна увійти з гостиної. Вхід в гостину – з прихожої у дальній частині сцени. Посеред гостиної - стіл, основна деталь спальні – ліжко, на якому лежать та курять у постелі хмільний Петровський та Євгенія.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Ех, як же ж гарно! Все ж таки як мало потрібно людині для щастя! (Лізе до Євгенії цілуватись).
ЄВГЕНІЯ (критично). Та практично нічого не потрібно. Тільки й потрібно що переспати с чужою дружиною… разів двадцять.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Двадцять три, якщо не враховувати сьогоднішнього. Я веду облік.
ЄВГЕНІЯ (намагаючись підвестися). Сьогоднішній як, вже можна зарахувати? У мене все ж таки чоловік з тюрми вийшов. Поміть, коханий чоловік!
ПЕТРОВСЬКИЙ (знов укладаючи її у ліжко). Котрого витягнув з тюрми, поміть, твій коханий адвокат.
ЄВГЕНІЯ. Я що, ще не відпрацювала твій гонорар?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну Женуля, що за розмови? Які гонорари? Невже ти настільки меркантильна, що до сих пір, у двадцять третій раз, розглядаєш наші стосунки як якийсь бартер: тобто, я тобі адвокатську допомогу, а ти мені – тіло? А, Женулечка?
ЄВГЕНІЯ. Женулечка – це від «жіночка»? Ти всіх своїх коханок так звеш у хвилини любові, щоб не переплутати імена? Та й «змію» свою, напевно? От би вона тебе зараз побачила…
ПЕТРОВСЬКИЙ (спокійно). Ну, якби вона це побачила, тобі б, мабуть, теж дісталося не менш за мене. А що стосується моєї благовірної, так повір: з тих пір, як я з тобою… ну це саме… ось цим займаюсь… так ти знаєш, з нею – ні-ні… тобто зовсім! Та й бажання ніякого нема, уявляєш! Ось така у мене до тебе лебедина вірність.
ЄВГЕНІЯ. Козляча це вірність, а не лебедина!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну миленька, ну прошу тебе – не треба імітувати мою кобру, тобі це поки що не йде. Я розумію, ти, напевно, ображена тим, що спочатку я розглядав тебе… та й не тільки розглядав, а й використовував, звичайно, як якийсь засіб платежу за здійснені для твого чоловіка адвокатськи послуги. Але ж, миленька, я сам тебе одразу попередив про це, та й ти надала свою згоду у найкатегоричнішій формі. І потім надавала ще двадцять два рази… цю свою згоду. А у мене, між іншим, вже раза з восьмого це був ніякий не гонорар, а найсправжнісіньке безплатне почуття.
ЄВГЕНІЯ. Тобто, якщо я правильно розумію, починаючи з дев’ятого раза, вже не я твій боржник, а ти мій? За інтимно-масажні послуги.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Женечка, ну які борги можуть бути між двома близькими людьми? Ну як ти перерахуєш еротичні флюїди у бакси чи там, наприклад, у монгольські тугрики? Ти й сама знаєш, що не гроші керують світом, а ця… як її… от бісов склероз, вилетіло з голови… тьху ти! Ну любов, звичайно!… і що під час любовних втіх наші безсмертні душі…
ЄВГЕНІЯ (перебиваючи його). А що, хіба душа адвоката може бути безсмертною? Мені здається, адвокатов треба хоронити, як колись ховали комедиантів – за парканом цвинтара, ще й забивати їм осиновий кіл.
ПЕТРОВСЬКИЙ (сміючись). Як вампірам? В серце?
ЄВГЕНІЯ. Ні, судячи з мого досвіду – в інше місце.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та-ак, все таки спілкування з Василем Івановичем негативно діє на слабкий розум. Ось він теж вважає адвокатів хіба що не слугами диявола. А сам, між іншим, служить Міністерству внутрішніх справ, що набагато страшніше.
ЄВГЕНІЯ. Але ж, тим не менше, не він відбив у тебе коханку, а ти у нього.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Тю! По-перше, ти не встигла стати його коханкою… якщо, звичайно, ви обидва не брешете. А по-друге… ні, це теж по-перше, у мене є закон: якщо мені подобається жінка мого друга – у мене більше немає друга. І як справжній професіонал, я повинен дотримуватися закону, який би поганий та безсовісний він не був.
ЄВГЕНІЯ. З усіх боків підстрахувався своїми проклятущими законами, професіонал бісов! А не злякаєшся, якщо нас твоя дружина застукає? У свою квартиру коханку привести – це ж як у пастку.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну ти ж не лякалась у свою водити.
ЄВГЕНІЯ. Я догралась. Тепер ось відпрацьовую свої прорахунки тут, з тобою. Так де твоя «кобра»?
ПЕТРОВСЬКИЙ (відмахуючись). А-а… її довго не буде. До них сьогодні їх столичний начальник приїхав: півдня буде їх драти, півдня - вчити чесно жити на одну зарплату. Ну а потім - поки всі нажруться, поки його у потяг закинуть, поки вип’ють за його від’їзд… Так що моя анаконда приповзе десь ближче до півночі. А як там твій Косенко? Все ж таки перший день на волі.
ЄВГЕНІЯ. Ой, він ще як божевільний. Ходить по квартирі, як лантухом по голові вдарений: то сяде на стілець – посидить, то ляже на диван – полежить, то телевізор увімкне-вимкне. Мився години з чотири - ледве кахель у ванній до штукатурки не змив. Казав, що ікону купить – в тюрмі у Бога увірував. А як тебе дякує… кретин! Хотів у мене твою адресу випросити та одразу бігти до тебе, та я не дала. Ще не вистачало, щоб він мене тут застукав – тоді ми з тобою удвох з балкону полетим. А тут все ж сьомий поверх – не другий.

Дзвінок у двері.

ПЕТРОВСЬКИЙ (не хвилюючись). Кого там чорти несуть? Не будемо відчиняти – свої всі вдома сидять. Ні, хе-хе, поки що лежать. (Лізе до Євгенії цілуватись).
ЄВГЕНІЯ (відштовхуючи його). А якщо це твоя дружина?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та ні-і, з таких зборів, як у неї сьогодні, просто так не втечеш.

Знов дзвінок.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну що за тупі люди! Вдома нікого нема, а вони ніяк не зрозуміють. Може це злодії? Ну почекай хвилинку, тільки дивись, навіть не думай одягатись. Я їх зараз відправлю, та ми з тобою продовжимо нашу еротику.

Петровський одягається та йде відчиняти двері. Через кілька секунд з прихожої чути голос Косенка: «Здрастуйте, Яне Михайловичу! Це я, Микола Косенко. Нарешті я вас знайшов!».

Євгенія перелякано пірнає під ковдру.

КАРТИНА ДРУГА.
В гостину з прихожої влітає схвильований Косенко, слідом за ним входить стурбований Петровський. Євгенія залишається у спальні, спочатку вертячись під ковдрою, а потім, в процесі розмови чоловіків, дивлячись з-під неї.

КОСЕНКО. А хіба моя Женя до вас не заходила?
ПЕТРОВСЬКИЙ (приголомшено). Ну-у… м-м-м… взагалі-то… як би…
КОСЕНКО. Заходила? Ні? Не заходила?
ПЕТРОВСЬКИЙ. М-м-м… так… тобто ні. А що?
КОСЕНКО. Та ні, нічого. Я ж зовсім з іншого приводу. Ян Михайлович! Дорогий мій Ян Михайлович! Я такий вдячний вам за все! Ви повернули мене до життя, ви подарували мені волю, ви…
ПЕТРОВСЬКИЙ. Тихіше-тихіше, не треба діфірамбів. Ти сідай… ненадовго. Випити хочеш?
КОСЕНКО. Н-ні… тобто так… у мене ж якраз з собою. Я ж за тим до вас і йшов. (Лізе кудись в кишеню, дістає пляшку віскі). Ось, я віскі купив… найдорожче.
ПЕТРОВСЬКИЙ (критично). Ну самогоном я тебе і сам міг би пригостити. (Дістає і ставить на стіл дві рюмки). Коротше, давай лий та кажи, що хотів, бо мені ніколи. Ти ж у мене не один такий… злочинець.

Косенко розлива віскі по рюмкам.

КОСЕНКО (хвилюючись). Ян Михайлович! Дорогенький мій Ян Михайлович! Мені так багато хотілося б вам сказати!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ти давай конспективно. Перше-друге-третє - і на коня.
КОСЕНКО. Ви великий адвокат, Яне Михайлович! Я, поки сидів там, в слідчому ізоляторі, прочитав якусь книжку про видатних адвокатів минулого. Там були моменти, там були речі, від яких я плакав, як дитина. Але коли сьогодні я почув вашу промову… ні, я не те що плакав – я ридав. А ще я піднявся, навіть злетів – високо-високо, над всією нашою грішною землею, над обідраними стінами зали суду, над цим стареньким п’яненьким суддею. Я, той, хто ледве не вбив людину – нехай огидну потвору, брудного альфонса, але все одно людину! – так от я почув себе народним месником з легенди, Робін Гудом… але ж Робін Гудом, що пройшов тяжку та святу дорогу до каяття, до храму. Я був з усіма вами, з прокурором, охоронцями, але дякуючи вам, Яне Михайловичу, я одночасно бачив небеса Господні. І може бути, якби ви щось промовляли ще хвилин п’ятнадцять, можливо я б зустрів самого Господа.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Чорта лисого ти зустрів би, а не Господа. Це ж треба так себе накрутити! Тебе з такою ніжною нервовою системою треба було не в тюрмі тримати, а в психлікарні. Та нічого, ще не вечір. Ну добре, давай по першій!

Вони чокаються, випивають.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Так чого я там наспівав у суді? Ти пробач, я іноді з ранку, з похмілля, таку пургу несу, що куди там тому Кафці. Мені ж цю промову на десять годин ранку призначили, а я ще в дев’ять лика не в'язав, ледве-ледве після обіду відійшов. Нічого не пам'ятаю!
КОСЕНКО. Ви казали… ви багато чого казали, але найбільш про кохання. Про всепоглинаючу силу любові, про почуття, полум’ю якого ми віддаємось, втрачуючи розум та інколи навіть впадаючи в божевілля.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А-а, ну тоді я все по ділу казав – це ж як раз про тебе. Тоді давай по другій та біжи додому… впадати в божевілля. Там тебе, напевно, дружина чекає – не дочекається.
КОСЕНКО (вже практично уходячи). Ян Михайлович, якщо можна… Ну що там я, кому це цікаво… а про що ви думали, коли промовляли такі слова?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Якщо чесно, Коля, то про неї й думав.
КОСЕНКО. Про кого?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Про дружину твою. (Секундна пауза). Но думав, Миколо, у найкращому розумінні. Знаеш, як на духу! Я й зараз про неї думаю – така вона в тебе дивна «тьолка»… тобто дівчина: ніжна, чиста, практично непорочна.
КОСЕНКО. Ян Михайлович, ви тільки Жені не кажіть… А от ви їй чомусь не дуже сподобались. Зате я одразу зрозумів: ви – чудова людина, така ж чесна й чиста, як… як моя дружина.
ЄВГЕНІЯ (здратовано, але негромко). От ідіот! (Петровський хапається за серце).
КОСЕНКО (щось почувши). Що? У вашій спальні хтось є?
ПЕТРОВСЬКИЙ (відійшовши). Так це ж вона і є, Женечка твоя. (Знов витримує секундну паузу). Та жартую я, Коля, жартую, нема там нікого. Йди собі додому - тобі після тюрми треба добре голову провітрити… від глюків (крутить пальцем у виска, другою рукою підштовхуючи Косенко до виходу). До речі, а хто тобі видав мою адресу?
КОСЕНКО. Мій слідчий, Сидоров Василь Іванович. Розумієте, я ж так хотів вас подякувати, а Женя кудись зникла, так Василь Іванович сам мені подзвонив, поздоровив із звільненням, сказав, що Женя збиралась зайти до вас, дав вашу адресу та порадив і мені забігти до вас – зробити сюрприз, так би мовити.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге ж, гарненький собі сюрприз.
КОСЕНКО. А вам Василь Іванович великий привіт передав. Ось теж – яка чудова людина!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге ж, а на вид така сволота!
КОСЕНКО. Ну я пішов. До побачення. Якщо прийде Женя, скажіть їй, будь ласка, що я її дуже люблю.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Я теж. Обовязково скажу. Бувай здоровий!
КОСЕНКО. Спасибі вам за все!

Вони виходять з гостиної у прихожу та зникають з поля зору глядачів. Євгенія підводиться з ліжка та починає збирати свої речі, щоб одягнутись.

ЄВГЕНІЯ. Ні, ну який же ж кретин! «Спасибі вам за все!». Бачив би ти це «все»… двадцять три рази.

В гостину з прихожої задом влітають Петровський та Косенко. Слідом за ними входить зла, як фурія, Петровська. Євгенія знов стрімко ховається під ковдру.

КАРТИНА ТРЕТЯ.
В гостиній Петровська, Петровський і Косенко. В спальні, на ліжку, виглядає з-під ковдри Євгенія.

ПЕТРОВСЬКИЙ. М-м… М-мусик, це ти? А чому так рано?
ПЕТРОВСЬКА (суворо). Як вам подобається: «Мусик»! А тому, козлюсик, що я не маю звички бовтатись до ранку по всіх борделях міста. Що це з тобою за бухарик? Чому не знаю?
КОСЕНКО. Я… я…
ПЕТРОВСЬКИЙ. Це не бухарик, це зек. Він зранку ще сидів.
ПЕТРОВСЬКА. Хоч би ти сам скоріше сів!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Гузно лизни!
КОСЕНКО. Я вже не зек. Я сьогодні звільнився, дякуючи Яну Михайловичу.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, Маню… Це Микола Косенко, йому ще намагались пришити замах на вбивство.
ПЕТРОВСЬКА (Косенку). А-а, так це твоя дружина переспала з усім містом? А ти її потім зі сходів… брик! Правильно, молодець, так їх і треба, невірних. А взагалі-то тобі все ж треба було її вбити: ну, ясна річ, відсидів би років десять, але ж тоді все б вже було по-справжньому, справедливо. Я б свого цього… (вказує на Петровського), якби спіймала на гарячому, точно вбила б, та він же ж, гад, не ловиться – хитрий, мерзотник.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну Маню…
ПЕТРОВСЬКА. Сорок літ Маню! І що цікаво: знаю, що зраджує мені, старий біс, ледве не кожен божий день, а спіймати його за… за ось це саме його дияволове місце так і не змогла. А тепер вже й не дуже хочу.
ПЕТРОВСЬКИЙ (Здивовано). Як це не хочеш?
ПЕТРОВСЬКА. Спеціально для тебе – хочу… ще хвилин двадцять. Микола, а що ти тут стовбичиш? Гонорар сплатив та дуй додому!
КОСЕНКО. Розумієте, взагалі-то я нічого не платив Яну Михайловичу, платила моя дружина. Та й сьогодні я зайшов до вас, тому що мені сказали, що вона буде у Яна Михайловича вдома.
ПЕТРОВСЬКА. Ах, і тобі це сказали? Тоді розумію, що там за оплата.
ПЕТРОВСЬКИЙ (Петровській). Що це значить «і тобі»? А тобі це теж сказали? Хто?
ПЕТРОВСЬКА. Справжній чоловік, не те що ти: Вася Сидоров! Так де ця стерв… ех, не було б тут Миколи… де Миколина дружина, я питаю?
ПЕТРОВСЬКИЙ (голосно, аби Євгенія зрозуміла збігти з спальні). Та нема її ніде, ні тут, ні у спальні! Не приходила вона ще!

Євгенія миттєво збира свої речі та ховається за лаштунками, що передбачає якіїсь інші приміщення квартири.

ПЕТРОВСЬКА (Петровському). Не ори – не глуха. Щось тут жіночим духом пахне. (Йде у спальню).
ПЕТРОВСЬКИЙ (їй вслід, передразнюючи). «Жіночим духом»… Теж мені Баба-Яга. Точно, якби кого знайшла – з'їла би.

Петровська входить у спальню, де вже нікого нема, здійснює там детальний огляд. Слідом за нею в спальню входять Петровський та Косенко.

ПЕТРОВСЬКА. А чому постель зім’ята?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Це я спав. Можу собі дозволити?
ПЕТРОВСЬКА. З ким спав?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та один я спав, один!
ПЕТРОВСЬКА. А-а, наш тато сплять – їм жаби сняться. Ну й як спалося на двох подушках? Голови вистачило?
ПЕТРОВСЬКИЙ (раздратовуючись). Вистачило! Друга виросла! При такому розумі й друга голова не завадила б.
ПЕТРОВСЬКА. Дивна річ, взагалі-то тобі не вистачало мозгів й на одну. А… (вказує на Косенка) …а, може, ти с цим… може, ти на чоловіків переключився? Це ж зараз модно стало.
ПЕТРОВСЬКИЙ. От дурепа! Сама на них переключайся! Це ж треба таке придумати: я – і на чоловіків!
КОСЕНКО. А що, ви симпатичний. У нас в камері ви б багатьом сподобались. (Петровський, перелякано відскакує від нього та починає хреститись).
ПЕТРОВСЬКА (Петровському). Ось бачиш, виявляється, моя підозра небезпідставна. Та й знаєш, якби ти зраджував мені з чоловіками, а не зі своїми повіями, мені, можливо, було б спокійніше.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Не дочекаєтесь!
ПЕТРОВСЬКА. А я вже й не чекаю!

КОСЕНКО. Ян Михайлович… Марія Семенівна… Мені так невдобно вас турбувати…
ПЕТРОВСЬКА. Ну й котись звідси!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ні, Коля, стій! Підем, доп’ємо твій самогон, поки він мені в голову не полетів. (Веде Косенка у гостину до столу).
ПЕТРОВСЬКА (наздоганяючи їх). Не бійся, не полетить. Я буду вище за це – сьогодні я буду пити разом з вами. У мене сьогодні свято.
ПЕТРОВСЬКИЙ (радуючись). Цікаво, яке?. Може, у мене теж?
ПЕТРОВСЬКА. Обійдешся, у нас з тобою свята не можуть бути одночасно. Ну, що ж ви стоїте, Миколо? Розливайте цей ваш самогон.

Петровський дістає третю рюмку, Косенко починає розливати віскі по рюмках та випадково пролива декілька крапель.

ПЕТРОВСЬКИЙ (Косенку). Куди лиєш, бовдур? Дай сюди!

Петровський, відібравши у Косенка пляшку, починає розливати сам, при цьому персонажі розташовуються біля столу таким чином, що Петровський знаходиться обличчям до спальні, а Петровська та Косенко – спинами. В цей час з спальні, вже одягнена, крадеться через гостину до прихожої Євгенія. У Петровського, єдиного, хто її бачить, стан ступору, і тому він пролива віскі на стіл чи підлогу.

ПЕТРОВСЬКА. Ти що, зовсім здурів від щастя? Дивись, куди лиєш! Для тупих повторюю ще раз: свято у мене, а ти не примазуйся.

Євгенія між тим виходить у прихожу.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Коля, пам'ятаєш, ти мені сьогодні щось там про небеса розповідав; що ледве Бога не зустрів, ще якіїсь дурниці?
КОСЕНКО. Пам'ятаю, Ян Михайлович. Я…
ПЕТРОВСЬКИЙ (перебиваючи). А я зараз зустрів таку одну…ну, можна сказати, богиню. Буквально у цій кімнаті.
КОСЕНКО. Красиву?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Д-дуже. Як твоя дружина.
ПЕТРОВСЬКА. Допився до глюків, паразит! Ну й де ж вона, ця його бісова дружина? Скільки можна чекати?

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА.
В прихожій гуркотіння падаючих предметів. Петровська, Петровський та Косенко кидаються у тому напрямку і на вході у гостину зштовхуються з Євгенією, котра повертається у гостину.

ЄВГЕНІЯ. Ой! А ось і я.
КОСЕНКО та ПЕТРОВСЬКИЙ (хором). Женечка!
ПЕТРОВСЬКА. А це ще що за Карлсон… котрий живе у моїй квартирі?
КОСЕНКО та ПЕТРОВСЬКИЙ (хором). Це моя дружина.
ПЕТРОВСЬКИЙ (негайно поправляючись і вказуючи на Косенка). Тобто це його дружина.
ЄВГЕНІЯ (Петровській). От… значить… вхідні двері були відчинені, я й зайшла. І у темряві щось опрокинула. Розумієте?
ПЕТРОВСЬКА. Я? Звичайно. Як не розуміти, особливо якщо урахувати, що саме я, прийдучи додому, своїми власними руками зачинила двері на… на скільки замків?
ЄВГЕНІЯ. На… (з надією дивиться на Петровського, він показує їй три пальця) …на три. Я теж зачинила ваші двері на три замки.
ПЕТРОВСЬКИЙ (повертаючись до глядачів, з виразним жестом). Yes!
ЄВГЕНІЯ. Двері були відчинені. А як, по-вашому, я б ще сюди увійшла?
ПЕТРОВСЬКА. А ти нахаба! (Байдужно). Та й чорт з вами! Яка мені, власно, тепер різниця. Давай, забирай свого йолопа (кива на Косенка) та геть з моєї домівки. Чи ти ще когось хочеш забрати (кива на Петровського)? Так я не проти.
КОСЕНКО. І я теж.
ЄВГЕНІЯ. Я проти.
ПЕТРОВСЬКА (Євгенії). А ти, виявляється, зовсім не така вже пустоголова, як спочатку здається. Ну добре, ідіть: Ян Михайлович ще хоче поспілкуватись з коханою дружиною.
КОСЕНКО. Ян Михайлович! Дорогий Ян Михайлович! А-а… а взагалі-то я вже все сказав… Спасибі вам. Пішли, Женя (бере Євгенію за руку).
ЄВГЕНІЯ (вириваючи руку). Йди, я зараз тебе дожену. Ну йди же!
Косенко виходить.
КАРТИНА П’ЯТА.
У гостиній Євгенія, Петровський та Петровська.

ЄВГЕНІЯ (хвилюючись). Я хочу сказати вам, Ян Михайлович, що я, напевно, теж повинна бути вдячною вам: ви допомогли повернути на волю мого чоловіка. Коханого чоловіка, ви це знаєте. А ціна його волі… ні-ні, у мене нема ніяких претензій, адже ви одразу дали мені все зрозуміти, а я спочатку, здається, бажала того ж. І якщо мені й можна кого винити, так тільки себе, одну себе. Так от я повинна бути вам вдячною, навіть хочу бути вам вдячною, але… але не можу, якось не виходить. А знаєте, чому? Тому що ви перший наочно показали мені, що я річ, предмет. Як це ви казали… засіб платежу чи щось подібне. Бог мені суддя… та й вам. (Повертається до дверей).
ПЕТРОВСЬКИЙ. Женя, зачекай! Ти… ти помиляєшся. Ти не була для мене ані засобом, ані платежу. Господи, та що ж це я несу! Невже ти не зрозуміла, що я… я…
ЄВГЕНІЯ. Ви… ви хочете сказати, що кохаєте мене?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну… не те щоб… але… от завжди ви, жінки, все спрощуєте! Взагалі-то, ясна річ… та що ж тобі сказати, Женечка, дорогенька? Ну я же адвокат, я не вмію на біле казати «біле», а на чорне - «чорне», як всі нормальні люди. У мене все десь посередині.
ЄВГЕНІЯ. Ви боїтеся дружини. Ви завжди всього бажаєте і завжди всього боїтеся.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Женечка, мила моя. Схоже, мені вже нікого боятись.
ЄВГЕНІЯ. Тренуйте в собі відважність без мене. Прощайте. (Виходить).

КАРТИНА ШОСТА.
В гостиній Петровський та Петровська. Петровська починає складати свої речі у чемодан.

ПЕТРОВСЬКА. Що, адвокат Петровський, втріскався?
ПЕТРОВСЬКИЙ. О! Чи ти здуріла? Ну сподобалась немолодому чоловіку молода вродлива жіночка, ну сказав він їй пару теплих слів – ну й що? Ти й сама знаєш, я завжди був естетом і цінував жіночу красу.
ПЕТРОВСЬКА (саркастично). Звича-айно!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Що казати, от, наприклад, ти у себе в прокуратурі взагалі відправляєш людей за грати, але ж ти робиш це не з особистої ненависті до них, а просто як службовий обов’язок. Ось так і у мене з жіночою красою, тільки навпаки. Фу-ух! Щось я заплутався у своїх думках.
ПЕТРОВСЬКА. Ничого, зараз у тебе з’явиться час їх росплутати.
ПЕТРОВСЬКИЙ. До речі, а чому ти сьогодні не била ані посуд, ані мені морду? Це дивно. І чому ти збираєш речі? Знов командировка?
ПЕТРОВСЬКА. Ні, просто йду.
ПЕТРОВСЬКИЙ. На роботу? Допивати? (З характерним «алкогольним» щигликом по шії).
ПЕТРОВСЬКА. Ти не зрозумів, Ян. Я від тебе йду. Назавжди.
ПЕТРОВСЬКИЙ (байдужно). А-а-а… А знаєш, Маню, можливо, це вірний крок. Я й сам інколи збирався піти від тебе.
ПЕТРОВСЬКА. Ти? Ні, ти б не зміг. Тобі ж ніколи не вистачало мужності ані по-справжньому любити, ані по-справжньому ненавидіти, ані самому зробити такий от вірний крок, або якийсь інший вірний крок – ти завжди робив лише невірні або ж взагалі ничого не робив, плив собі по течії.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А чого ж не пливти, якщо це як правило хороша, тепла течія. Чуєш, Маню, не з зацікавленості, а тільки через мій природний гуманізм: куди ти йдеш? Все ж таки ніч на дворі.
ПЕТРОВСЬКА. Мені є куди йти. Мене там кохають та чекають.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну це зрозуміло, світ не без добрих людей. Ну хоч натякни трохи. Як там кажуть у цьому… як його… «Полі чудес»: відкрий першу букву.
ПЕТРОВСЬКА. Це чудовий чоловік. Його звуть Вася.
ПЕТРОВСЬКИЙ (кривляючись). Авжеж! Тоді це дійсно прекрасна людина! Чоловік з таким им’ям не може бути падлюкою.
ПЕТРОВСЬКА. Його прізвище Сидоров. Він слідчий у нашій міліції. (Спостерігає за реакцією Петровського).
ПЕТРОВСЬКИЙ (миттєво вибухаючи). Що!? Васька? Та ти що, з глузду з’їхала? А він теж… Як же так можна? Увести дружину у друга!
ПЕТРОВСЬКА. Але ж ти увів у друга коханку.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А-а, так він і про це намолов своїм поганим язиком? А ти… як ти могла повірити? Та й хіба можна зрівняти дружину з коханкою? Коханок їх он скільки – тільки свисни, цілі стада бродять, навіть в обличчя не кожну запам’ятаєш, а дружин – їх на все життя максимум дві-три штуки набереться. Он ти у мене взагалі одна-єдина… як Батьківщина.
ПЕТРОВСЬКА. Нічого, тепер ти зможеш поповнити перелік.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та не хочу я нічого поповнювати… якщо ти йдеш до Васьки. От якби ти пішла просто так, сама до себе, ну навіть нехай до мами – тоді інша справа, а тут… це ж вже знущання якеєсь. Так гестаповці не катували!

Петровська мовчить і продовжує збиратись.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Маню, невже ти забула, що ми з тобою прожили двадцять три рази - тьху ти! - двадцять три роки, що у нас діти, що ти відповідальний робітник прокуратури, врешті-решт? Це ж аморальний вчинок, в минулі роки за це могли б і з партії поперти.
ПЕТРОВСЬКА. Тебе ж не поперли.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А я від тебе ніколи й не уходив… назовсім.
ПЕТРОВСЬКА. Так, ти просто швидко повертався. Тобі ж треба біло поїсти, помитись, сорочку поміняти. Це ж, як правило, не входить в оплату твоїх гонорарів.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну Маню… Ну уяви собі, що тепер розпочнеться у місті, які підуть чутки: «Від адвоката Петровського пішла дружина. І до кого? До його друга, цього алкаша Сидорова. От сміху!». Ні, ти уявляєш? Ну спочатку, ясна річ, ніхто не повірить, але ж потім, коли все підтвердиться… Це ж жах! Петровському, до якого звертались за допомогою всі жінки міста – я маю на увазі юридичну допомогу, Маню! – і ось Петровському наставили рога! Це ж трагедія, Маню, як я буду проходити в двері суду з рогами?
ПЕТРОВСЬКА. Ничого, козлів вони прикрашають. До того ж я й сама носила їх двадцять три роки і, як бачиш, ще на щось згодилася.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге ж, тобі знайшлась достойна пара.
ПЕТРОВСЬКА. Виплакався? Тепер слухай. На моє благородство не розраховуй…
ПЕТРОВСЬКИЙ (перебиваючи). А я й не розраховую.
ПЕТРОВСЬКА. …і дарувати тобі нашу трикімнатну квартиру я не збираюсь. Поки що, два-три дні, я поживу у Василя, а ти збирай свої манатки і насолоджуйся довгоочікуваною волею. А на наступному тижні ми з Васею переберемось сюди, а ти - у його однокімнатну. Ти ж завжди говорив, що працюєш не заради грошей та розкоші.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Але й не заради Васьки Сидорова. Маню… Марія! (Намагається придати голосу твердість). Марія! Вовчиця ти!
ПЕТРОВСЬКА (продовжує російською мовою). «Тєбя я прєзіраю!». Знаю, я теж читала Ільфа з Петровим. Теж мені, Васисуалій Лоханкін. Що ти розумієш у коханні? А от у мене зараз відчуття, нібито все як в перший раз і Вася у мене – перший.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге, тільки не забувай, що ти у нього дві тисячи перша - плюс-мінус двісті.
ПЕТРОВСЬКА (гнівно). Свиня! (Бере чемодан). Прощай! (Виходить).
ПЕТРОВСЬКИЙ (їй услід). Давай-давай… самка! Привіт Васильочку! Дивіться, не зламайте ліжко!

КАРТИНА СЬОМА.
Петровський один у гостиній. Сумує.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Нічого собі приїхав! Це ж треба – мати і дружину, і коханку, і друга, і в одну мить лишитися усіх. Тепер хоч біжи з міста, хоч у зашморг лізь. (Допива віскі, що залишив Косенко). От цікаво: як вони поведуть себе, якщо я повішусь або, наприклад, заріжусь? Чи будуть вони страждати від мук совісті? Ну ця сволота Васька точно нажреться, як скотина, і, п’яний, полізе до мене у труну цілуватись. Тьху! Яка гидота! А от Марія, напевно, сльозинку-другу й пустить, зараза така! А Женька? Ех, ось заради неї можна було б і померти. Хоча… а навіщо тоді я мертвий їй потрібен? Схоже, правда, що я й живий їй не надто потрібен. (Передразнює Євгенію). «Коленька! Коханий чоловіче»… придурошний. Такому й не захочеш, а наставиш роги. Тьху! Так, де там у мене ще був недоторканий запас? Прийшла пора доторкнутися. (Лізе в шафу, дістає пляшку горілки, налива собі ще рюмку та випиває). Бр-р! Як же ж гидко і на душі, і у шлунку, ну хоч десь було б гарнесенько та чудернасенько! Ау! Ніде. А може дійсно покінчити з собою? Тільки як? Повіситись? Уявляю, приходять Манька з Ваською через пару днів, а я собі бовтаюся над столом на гачку від люстри… (Зображує повішеного). Ну Манька, мабуть, одразу втратить свідомість, а от Васька… а от Ваську хрін проймеш, він за своє погане життя такого надивився, що спочатку повечеряє тут же, за цим столом, доп’є мою горілку, а вже потім полізе мене знімати. Ні, такий хокей нам не потрібен. Може, газом отруїтись? Вони приходять, а я вже тут, весь фіолетовий. (Зображує небіжчика). Васька, який він ні є товстошкірий, хоч трохи, а занервує, закурить, і тут як бабахне! Їх потім, мабуть, і у пеклі до купи зібрати не зможуть. А як же Марія? Ні, Марію шкода, все ж таки двадцять три роки разом. Це ж якби їй вибухом зачіску зіпсувало або, наприклад, маникюр - зовсім інша справа, а якщо рознесе на шматочки... ні, шкода. Може, ліків яких наїстися… та під горілочку? Щоб помирати з задоволенням.

Дзвонить телефон. Петровський бере трубку.

ПЕТРОВСЬКИЙ (в’яло). Алло! Хто там мене ще сьогодні не діставав? (Більш бадьоро). У-у, який приємний голосочок. Добрий вечір вашій хаті! А ви хто? Так, вашого чоловіка знаю, а вас не довелося… поки що. Що чоловіка? Ах, заарештували. Це дуже добре. Ні-ні, ви не зрозуміли; дуже добре, що ви звернулись до мене. Що ви кажете? Ваш чоловік знає мене як чесну людину? Ну, він має сенс, я й справді вас не пограбую, у мене, якщо це вам цікаво, різні форми оплати. До речі, як вас звуть? Емілія Віс… піс… Віссаріонівна? Оце так ім’ячко – без стакана й не вимовиш. А ось і він! (Випива рюмку горілки). Це ж практично як Едсон Арантес ду Насіменто. О, вимовив. Ха! Емілія Віссаріонівна! А у вас не було брата Йосипа? Я питаю, ви не сестра товариша Сталіна? Ні? Це теж добре – я не спокушаю сестер вождів. Так, жартую, звичайно. Емілія… А чи можна просто Мила? (Легким музичним фоном звучить арія тореадора з опери Ж.Бізе «Кармен»). А ви мила, Мила, ми, здається мені, поладимо. А чим займаєтесь, Мила? Що!? (Схоплюється та трезвіє). Фотомодель? Не знаю, чи радісна це для вас вість, Милочка, але, схоже, грошей я з вас не візьму. Тільки не кажіть чоловіку! Ні-ні, не відмовлююсь, навпаки – готовий хоч зараз летіти до вас на крилах… (сам собі) чого? (Знов у трубку). Вас крила любові влаштують? Поки ні? Добре, тоді я візьму таксі. А тепер розповідайте, як мені вас знайти.

«Тореадор…» звучить на повну потужність, Петровський, танцюючи з телефоном, веде з новою клієнткою розмову, яку глядачі не чують. Після закінчення арії Петровський виходить до краю сцени обличчям до глядачів.

ПЕТРОВСЬКИЙ (шепотом). Фотомодель… двадцять років… дев'яносто-шістдесят-дев'яносто… у захваті від зрілих розумних чоловіків. Марія-а, Женька-а, ви чуєте? Не чують. (Глядачам). А ви? Життя прекрасне, чи не так?

Музичним фоном гучно звучить фрагмент з пісні А.Бабаджаняна та Є.Євтушенка «Чортово колесо» у виконанні М.Магомаєва: «І я лєчу с тобой снова, я лєчу…». З перших слов пісні Петровський починає танцювати - спочатку повільно, потім швидче, потім переходить у якийсь божевільний танок і, перевертаючи меблі та зриваючи з себе одяг, зникає за кулісами.

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ДІЇ

ДІЯ ТРЕТЯ
КАРТИНА ПЕРША
Та ж сама квартира, але в гостиній стоять два чемодани. Ліжко в спальні застелено. Петровський нервово ходить по квартирі. На столі в гостиній – порожня рюмка і пляшка коньяку.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Так, здається, все зібрав. (Помічає на столі рюмку та пляшку). Боже мій, а саме головне ледве не забув! (Розсовує їх по кишенях). Де ж ці два старих ідіота? Вірніше, ідіот та ідіотка. Гобліни! Самі ж казали, приїдуть не пізніше дев’яти, а вже одинадцять ночі. Мабуть, не можуть придане нареченого від землі відірвати. (Саркастично). Все нажите Ваською на ниві боротьби з злочиннистю! Тьху! Це ж не нива, а цілина якась, пустеля Сахара. І що Васька на ній нажив? Зубну щітку, картуза та алкоголізм! У мене ж хоч, окрім алкоголізма, квартира є та машина. А з іншого боку... машина все одно вже три роки не їздить, а квартира... от зараз придуть ці охломони і (свистить)... з’їдеш ти, адвокат Петровський, до Васькиної малосімейки. Дванадцять метрів щастя! А з ще якого-небудь боку... а на чорта мені, одному, більше? Зате ж там, напевно, молоді сім’ї живуть, а в них молоді дружини, і всі, як одна, потребують кваліфікованої юридичної допомоги. А якщо так, то нема худа без добра, як казав великий Ленін, коли йшов в прийми до кайзера Вільгельма. Ну що, чи не випити на доріжку?

Наливає, випива. Дзвонять у двері. Петровський знов ховає пляшку і рюмку по кишенях.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну от! Приїхали! Ясна річ, тільки випити захотілось, Васька тут як тут – за кілометр чує. Йому б розшуковою собакою працювати.

Повторний дзвінок у двері.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Ти бач, як хочеться на шлюбне ліжко. (Шмигає носом). На моє ліжко! Скільки тут хороших людей перебувало, можна цілий меморіал відкривати... чи музей. А тепер, будь ласка: Василь Сидоров, Міністерство внітрішніх справ! Ех, нема на світі щастя...

Петровський, безнадійно махнувши рукою, йде до прихожої відчиняти двері. Через кілька секунд в гостину з прихожої входить розгублена Євгенія, а слідом за нею – Петровський у роздумі.

КАРТИНА ДРУГА.
Євгенія і Петровський у гостиній.

ЄВГЕНІЯ. От... це я.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А це я. А ви, власне, хто?
ЄВГЕНІЯ. Як це хто? Це ж я, Ян...чик М-михайлович. Ти... ви мене не впізнаєш...те?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ні, миленька моя, це я – Янчик Михайлович, і я себе поки ще впізнаю. А що стосується інших... ну, не знаю, чи варто. Розумієш, у мене тут нещодавно трапилась одна історія. Втюхався я, старий дурень, у одну відому тобі молоду особу, тільки-тільки витягнув її чоловіка – теж дурня, але молодого – з тюрми, бац! – в ній пробудилось прозріння разом з каяттям. Знаєш, як там у Пушкіна – був такий великий російський ас, тобто льотчик, – а ще він віршики писав: “Но я другому отдана и буду вєк єму вєрна. А ти, старий хрін, пішов звідси!”. Хоча це вже проза… і не Пушкін.
ЄВГЕНІЯ. Ну чому, ти... вибачте, ви ще не старий...
ПЕТРОВСЬКИЙ (перебиваючи). Чув, чув! Я не старий, я просто втомлений, мене ще можна взбадьорити і так далі. Чули! Чотири місяці тому в кабінеті Васьки Сидорова. Пам’ятаєш, як ти перед ним розстилалась?
ЄВГЕНІЯ. Навіть не смій нагадувати мені це чудовисько! Я ненавиджу його!
ПЕТРОВСЬКИЙ Скажіть будь ласка. А раніше ти була готова заради нього на все.
ЄВГЕНІЯ. Не заради нього, а заради свого чоловіка!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ах, пробачте, як я міг забути твого Коленьку?
ЄВГЕНІЯ. І це ім’я не смій нагадувати! Зрадник! Потвора!
ПЕТРОВСЬКИЙ (іронічно). Дуже вдячний за ці теплі слова.
ЄВГЕНІЯ. От бовдур! Я ж не про тебе... не про вас... Тьху! Треба нарешті визначитись: ми на “ти” чи на “ви”? А то у мене і так одна плутанина в голові.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Так, наші відносини заплутані, як саме життя. Гм, як мудро сказано, хоч би хто оцінив. Що ж з тобою робити? Ну добре, давай на “ти”, але навіть не пробуй мене спокусити. Ще хвилин двадцять... ні, це забагато, краще десять... я буду холодний, як лід.
ЄВГЕНІЯ. Можеш сміло казати: “Як твій чоловік”. Тобто мій. Янчик, уявляєш, цей... ця... от бачиш, у мене немає слів!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Випить хочеш?
ЄВГЕНІЯ. Так!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну от! А кажеш: “Немає слів”.

Дістає з шафи другу рюмку, розлива коньяк, обидва випивають, але Євгенія не повністю.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Пий, Женька, пий... поки гобліни не випили.
ЄВГЕНІЯ. Хто?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Гобліни. Це такі казкові потвори, які іноді зустрічаються і у звичайному житті. Так що там у твого Миколки?
ЄВГЕНІЯ. Гобліни... Чудове слово, якраз до мого підходить. Так от, Янчик, мій Микола змінився в тюрмі на сто вісімдесят відсотків.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ти хотіла сказати “градусів”?
ЄВГЕНІЯ. Неважливо. Ти ж знаєш, я п’ю рідко і тому в градусах там, де більше сорока, не дуже торопаю. Зате в чоловіках...
ПЕТРОВСЬКИЙ (перебиваючи). Не треба, я знаю.
ЄВГЕНІЯ. Так, повертаюсь до Миколи, чорт його забери! Я, ще як тільки він додому повернувся, одразу запідозрила щось не те.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Так, я пам’ятаю, ти ще казала, що він у Бога увірував, все щось про ікони розповідав.
ЄВГЕНІЯ. Та що ікони! Вони ж мені не конкуренти... ну, у фізиологічному розумінні, звичайно. А це... Я ж тоді, коли від тебе збігла, думала, що після довгих місяців за гратами необхідна йому насамперед як жінка. А він мені все: “Ти мій друг! Ти, Женя, мій найкращий друг!”. Ну знаєш, як ви всі любите казати: жінка – друг людини. Тільки коли ти це говориш, твої руки вже чорт зна що роблять, а він теж саме каже, сам мені ручку тисне, а далі ні-ні. Все одно як раніше який-небудь секретар райкома на партійних зборах: дякую вам, товариш Женя, за вашу ударну працю. На біса мені таке його “дякую”? Коротше, я вже перед ним і роздягалась, і вертілась, і у ванну його звала спинку мені потерти, а йому хоч би що: прийде, тере-тере, ледве дірку в мені не протирає, а сам – як айсберг в океані. І всі розмови про мужиків: про співкамерників, про Сидорова цього проклятого... А як про тебе щебече! І всі ви у нього такі хороші, такі всі душки! Ось це слово мене особливо дратує: “душка”. “Ян Михайлович, - каже, - така душка! Якби він мені дозволив, я називав би його Янчиком”. Уявляєш? Він, здоровий тридцятирічний чоловік, хоче називати тебе Янчиком – як я!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Чи ти не ревнуєш?
ЄВГЕНІЯ. Гм... не знаю, у мене ще ніколи такого не було. Але ж як ти думаєш, що в такому разі повинна відчувати незадоволена жінка?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Незадоволення.
ЄВГЕНІЯ. Саме так! Ти все ж таки непоганий адвокат – буквально читаєш мої думки, тільки без матюків. А що було робити мені? Від тебе збігла я, мій чоловік фактично бігає від мене, всі мої колишні знайомі після Миколиного злочину бігають від нашого будинку, як чорт від ладану. Я опинилась в глухому куті... і пішла до Сидорова.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге ж, вирішила змінити кут.
ЄВГЕНІЯ. Я думала: ось чоловік, який кохає мене по-справжньому. Я навіть згадала, як він дивився на мене тоді... ще до тебе.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Як?
ЄВГЕНІЯ. Як-як? Я ж не вмію жонглювати словами як ви, юристи, у мене вся сила в дії.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Точно, “динамо” називається.
ЄВГЕНІЯ. Ой, хто б казав. Теж мені, продинамлений. Та ти й дивився на мене завжди тільки як на самку.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А Сидоров як? Як на самця?
ЄВГЕНІЯ. Йолоп! А Сидоров... ну, не знаю, але він хорошо дивився, я ж бачила. У нього при погляді на мене аж вилиці зводило!
ПЕТРОВСЬКИЙ (здивовано). Вірно, зводило. Це він тобі признався?
ЄВГЕНІЯ. Та що ж я, така товстошкіра, що сама цього не помічу? Я ж тому сьогодні і пішла до нього, що була впевнена: таємне кохання – воно найміцніше, і якщо він мені в ньому так і не зізнався, то до сих пір і любить мене, і пам’ятає, і ні на кого не проміняє, та й взагалі, може бути, тихесенько збирає гроші мені на який-небудь дорогий подарунок або ночами пише на парканах: Вася + Женя = Любов. Між іншим, я десь вже такий напис бачила.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Я теж бачив: на будинку міськради, там, де раніше було: “Ідеї Леніна живуть і перемагають”. Але там не Васькин почерк.
ЄВГЕНІЯ. І ось прихожу я до нього додому – адресу швидко знайшла, бо у нього, виявляється, багато хто з моїх подруг встиг раніше побувати – прихожу, значить; як увійшла у його клітинку дванадцятиметрову, він аж сів – на ногах встояти не зміг: “Королева, - каже, - освітила своєю появою халупу бідняка, я твій раб навіки...”. Ну й далі поніс якусь нісенітницю про квітку лотоса та про Невертіти якесь... А кому не вертіти, чим не вертіти? Може, мужиками?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Це він про Нефертіті. Царицю Єгіпту. Що ти на неї схожа.
ЄВГЕНІЯ. А-а, прикольно. Я й не знала, що схожа на царицю.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Але то брехня, як і все, що він каже.
ЄВГЕНІЯ. Коротше, молов, як ви обидва з ним вмієте, а я не те що повторити – і розумію не завжди. А я ж була у такому непритомному стані, що слухала все це, забувши, навіщо прийшла. Ну потім, слава Богу, згадала, взяла ситуацію в свої руки, і тільки ми роздяглись та світло згасили, тільки Васька почав мені всілякі ніжні слова шепотіти, чую – грюк! – ключ у замку загремів. І тут мій Сидоров одразу затремтів так, що у серванті всі стакани задзвеніли. Я йому кажу: “Ти що, одружився?”. А він мені: “Н-ні”, - а сам від жаху ніяк ногою в штани не попаде. Теж мені, захисник законності. Як же він нас з тобою від злочинців захищає? А я сиджу собі – молода, красива, гола, ну ти ж знаєш, і думаю: що ж це у мене за доля така злощасна - все життя під ковдрою ховатись та зі сходів літати? Ні, думаю, досить, не буду ховатись: у мене теж є і честь, і гідність, і зуби, і нігті – дай Боже будь-кому, може, думаю, якось відіб’юсь. Дивлюсь, заходить якась мадам, обличчя у темряві не видно. Глянула на нас, хитнула головою і пішла геть. А як пішла, тут я, з своїм досвідом, по ході її одразу і роздивилась, що їй аж ніяк не менше сорока. Хотіла вже заспокоїтись, але мій коханий, холера його візьми, який три хвилини тому обзивав мене цією вашею Нефертітею, підстрибує ледь не до стелі і, навіть не натягнувши як слід штани, біжить наздоганяти цю бабусю по коридорах малосімейки, ще й кричить їй те ж саме, що тільки-но шепотів мені. Ні, уяви: проміняти мене на сорокалітню! А якщо їй шістдесят? Або вісімдесят?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та кажи вже: сто!
ЄВГЕНІЯ. Ні, в сто так не зберігаються. Але навіть якщо їй було, наприклад, тридцять шість, я все одно не змогла б перенести таке знущання над собою. Одягнулась і пішла. Так гидко було - не повіриш, навіть хотіла руки на себе накласти - під поїзд лягти. Простояла хвилин сорок біля колії, чекала-чекала, замерзла як цуцик і подумала...
ПЕТРОВСЬКИЙ. ...а чи не випити стопарик?
ЄВГЕНІЯ. Ні, це вже потім. А тоді я згадала, що на світі є ще один чоловік, який кохає мене всіма... цими... як їх... жабрами своєї душі.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ти хотіла сказати “фібрами”?
ЄВГЕНІЯ. Так. Хоча яка різниця.
ПЕТРОВСЬКИЙ. І хто ж це так тебе кохає?
ЄВГЕНІЯ. Ти, Янчик.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А-а, дякую, що нагадала. Ну добре: зігрівайся, роздягайся...

Євгенія знімає пальто, починає розстібати сукню.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Е-е, не зовсім, не у лазні. Їсти хочеш?
ЄВГЕНІЯ. Так.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Звичайно, наскільки я знаю Василя Івановича, він здатен вгамувати тільки любовний голод. Ну йди на кухню, приготуй там щось... До речі, з часу твого останнього візиту там практично нічого не змінилось.
ЄВГЕНІЯ. Спасибі, Янчик! (Цілує Петровського у щічку і радісно біжить за куліси “на кухню”).
ПЕТРОВСЬКИЙ (їй навздогін). Не треба... товариш. (Замислюється). Що ж тепер з нею робити? Чи може таки взяти... на виховання?
Петровський налива собі рюмку коньяку, але не встигає випити. Знов дзвінок в двері.

ПЕТРОВСЬКИЙ. О! Гобліни? Ну всі лізуть в моє приватне життя!

Петровський йде відчиняти двері. Через кілька секунд він ввалюється з прихожої в гостину у міцних обіймах Петровської і безуспішно намагається відірватися від дружини. Нарешті це йому вдається.

КАРТИНА ТРЕТЯ.
Петровський і Петровська у гостиній.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Ти що, Марія, не впізнала мене? Це ж я, твій чоловік... колишній.
ПЕТРОВСЬКА. Не колишній, Янчик! Не колишній, а сучасний, найсправжнісінький.
ПЕТРОВСЬКИЙ (злякавшись, шепотом). Що-що? Який-який?
ПЕТРОВСЬКА (теж перейшовши на шепіт). Я кажу, ти - мій справжній чоловік. З минулим покінчено, я повернулась. А чого ти шепотом? Так зрадів?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге... так зрадів, що ледве не вмер. Ти це... не кричи – я хоч і дурний, але ж ще не глухий.
ПЕТРОВСЬКА. Бідний, як ти страждав... Ну нічого, тепер тобі не доведеться переживати.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Сумнівний тезіс. Чуєш, а ти не поспішила з переоцінкою цінностей? Я, взагалі-то, за ці два дні вже звик до статусу “колишнього”. Та й Янчиком ти мене вже двадцять років не називала. Може й не варто починати? А то мені аж моторошно.
ПЕТРОВСЬКА. Не лякайся, Янчик! Я з тобою!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ось це якраз лякає мене більш за все.
ПЕТРОВСЬКА (причита). Ой, Янчик, а яка ж я була дурепа...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Га! Теж мені, відкрила секрет Полішинеля!
ПЕТРОВСЬКА. Та я ж не просто про життя, Янчик, я про високе, про кохання. Ти ж мене своїми вічними пригодами так вимучив, цапова душа, що я була як кішка побита...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну, я у тебе взагалі півжиття в козлах проходив, он навіть зараз згадала, ласкава моя.
ПЕТРОВСЬКА. Ех, Янчик, та, якщо хочеш знати, я після двадцяти років нашого з тобою лаяття заради доброго слова була готова схопитися за будь-яку соломинку.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну і як, знайшла? Хороша соломинка – Васька Сидоров. Та й взагалі він на старий гриб схожий.
ПЕТРОВСЬКА. Але ж ти теж вже гриб не новий. До речі, ви з Василем схожі один на одного.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Я схожий на ідіота. Дружина наставила мені рога, а тепер прийшла, нібито нічого не трапилось, нібито вона виходила до магазину за ковбасою.
ПЕТРОВСЬКА. А що, у нас вдома немає ковбаси? Я ж залишала тобі у холодильнику. Ти, напевно, без мене і не їв нічого, бідний... А я, дурна, тебе Васисуалієм Лоханкіним називала. Ось вона, справжня любов! Я зараз приготую тобі вечерю. (Йде у напрямку кухні).
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ні! Стій! Я не хочу їсти. А чого ж я хочу? (Замислюється). Гм, все було б більш-менш пристойно, якби не рога. Я хоча й самець, але ж не який-небудь олень сохатий.
ПЕТРОВСЬКА. Які рога, Янчик? Та не було ніяких ріг.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Як це не було?
ПЕТРОВСЬКА. Так не було. У нас з Сидоровим все було культурно, порядно. Ти ж, мабуть, пам’ятаєш... Василь пожартував над якимось своїм злодюгою, сказав тому, що наш голова суду бере хабарі...
ПЕТРОВСЬКИЙ (саркастично). ...а голова, сердешний, і слова такого не знав – “хабар”. Наші судді ж взагалі таких слів не знають. Та й прокурори теж. Вони ж знають тільки слова “справедливість”, “істина”... Святі люди!
ПЕТРОВСЬКА. Що за клоунада, Янчик? Ти ж сам був прокурором.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Я не брав!
ПЕТРОВСЬКА. Не бреши, ти брав коньяком...
ПЕТРОВСЬКИЙ. ...який розпивався разом з хабародавцем. Ти не плутай божий дар з яєшнею. Я працював не за коньяк, а коньяк отримував за роботу, а ця ваша сучасна камарілья, ще не встигнеш і в кабінет увійти, сама лізе тобі в кишені.
ПЕТРОВСЬКА. Краще вже у кишені, ніж у штани.
ПЕТРОВСЬКИЙ. До речі, про штани. Так що ти там знайшла у Васькиному галіфе?
ПЕТРОВСЬКА. Нічого я там не знайшла, не встигла. І він не носить галіфе. Та й взагалі, дай мені закінчити. Так от, коли ми з ним у прокуратурі стали розбиратись з тим випадком стосовно хабара голові суду, я, звичайно, кілька разів зустрічалась з Василем наодинці, і він відкрився мені зовсім іншою людиною, ніж раніше. Раніше я ж знала його тільки як твого друга, бухарика, а ось коли стала розмовляти з ним більш довірливо...
ПЕТРОВСЬКИЙ (перебиваючи її). Розповідали мені про теє “довірливо” – як ти грохотала мов ієрихонська труба, а у половини міста від твоєї довірливості вуха в’яли. А твій Василько у цей час тремтів, щоб не посадили за співучасть у хабарництві, і строчив пояснення.
ПЕТРОВСЬКА. Ось! Саме так! Ось вони, ці пояснення, і відкрили мені його особистість – живу, романтичну, багату...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Духовно?
ПЕТРОВСЬКА. Ну а як же ще? Звідси у Васьки гроші, якщо він схожий на тебе? А ці його пояснення... Вони були такі... Уявляєш, одну він навіть заримував; ну, написав, як вірш. “Спеціально для вас”, - каже. І так смішно вийшло!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Смішно козі, що цицьки в грязі!
ПЕТРОВСЬКА. Представляєш, він узяв за основу пушкінського “Євгенія Онєгіна” та написав у тому ж дусі про свої проблеми. Мені зараз так жаль, що я практично нічого не запам’ятала, тільки якіїсь уривки... що вона звалась Тетяной, завжди ходила напівп’яной... і тому подібне.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Так це ж плагіат! У свій час і я теж саме писав, та й до мене – десять поколінь пройдисвітів. Ці віршики, здається мені, ще до Пушкіна придумали. Це ж взагалі стандартний трюк – тобі, як досвідченій начальниці, піддаватися на нього просто соромно. Коли мене у вісімдесят другому році збирались витурити з органів прокуратури за аморалку – не дивись на мене так, я раніше нічого розповідав, беріг тобі нерви – так от коли мене хотіли вигнати, я теж сів і видав своєму начальнику цю ж саму Тетяну... на сорока аркушах. Та там, якщо чесно, і Онєгін не краще. І нічого, пройшло. Начальник був такий же дурко, як ти - прочитав, посміявся, подивився на мене, прослізився, сказав: “Перевтомився хлопець”, - і замість наказу про звільнення дав мені путівку в санаторій, в Ялту, хоч до цього два роки взагалі відпустки не давав. Коротше, я обдурив його, а Васька – тебе.
ПЕТРОВСЬКА. Ось бачиш, і з вами, мужиками, так завжди. А тоді він мені сподобався – один раз побалакали, другий, потім в театр ходили, в сауну...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Молодець Васька – вірна послідовність.
ПЕТРОВСЬКА. ...і таке у нас взаєморозуміння з’явилось, така родинність душ... Ні, він, звичайно, схиляв мене й до, так би мовити, статевих відносин, але ти ж мене знаєш, я люблю, щоб все було по правилам: кохаєш – одружись... ну, або хоч би живи разом. Коротше кажучи, вирішили зійтись, і я пішла від тебе. Ці два дні спеціально жила у своєї мами – не хотіла паплюжити високе почуття 12-метровим сидоровским гадюшником. А сьогодні, перед тим, як мінятися з тобою квартирами, прихожу до нього в малосімейку, відчиняю двері – він же ж мені ключ сам дав ще позавчора – і що я бачу, Янчик?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Що?
ПЕТРОВСЬКА. Ніколи не здогадаєшся, Янчик! Я бачу у Васькиному ліжку цю повію, твою клієнтку... ну як її...
ПЕТРОВСЬКИЙ (зтверджувально). Женю.
ПЕТРОВСЬКА. Так, саме її. Ось бачиш, навіть ти здогадався, кого могло занести у Васькину постель.
ПЕТРОВСЬКИЙ (філософічно). А кого ж ще? Сінді Кроуфорд туди навряд чи занесе. На жаль, вибір в постелі у нашому місті обмежений. Слухай, ну а вона тебе впізнала?
ПЕТРОВСЬКА. Не думаю – в квартирі було темно. А я роздивилась її тільки тому, що її наглу морду освітило через щілину у занавісках. Ти знаєш, Янчик, заради справедливості повинна визнати – у неї такі красиві груди!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та звідки ж мені знати? Але я приму це до уваги.
ПЕТРОВСЬКА. Отже, я подивилась, розвернулась та пішла. Щоправда, Васька біг десь позаду, щось кричав, ледве штани не втратив – я ж тобі головного не сказала: вони обидва були голі!
ПЕТРОВСЬКИЙ (театрально). Обидва? Голі? Не може бути!
ПЕТРОВСЬКА. Я сама так думала, Янчик. Виявляється, може! Коротше, поки Васька десь на сходах штани шукав, я вже була далеко. І, як ти думаєш, що я подумала?
ПЕТРОВСЬКИЙ. А чи не хлопнути стопарик?
ПЕТРОВСЬКА. Ні, це потім. А тоді я подумала, що ти, Янчик, так мене не зраджував. Ну, тобто тебе я на гарячому так ні одного разу й не спіймала. І ще я подумала: ось він – тобто ти – один на світі чоловік, котрий кохав і, напевно, ще кохає мене...
ПЕТРОВСЬКИЙ. ...всіма жабрами своєї душі?
ПЕТРОВСЬКА. Ну що ти, Янчик, якими жабрами? Звичайно, фібрами. А в іншому все вірно. Ти у мене все ж таки непоганий адвокат – буквально читаєш мої думки.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Еге ж, тільки без матюків.
ПЕТРОВСЬКА. І ось я знов тут, разом з коханим чоловіком. Щось я їсти хочу. А ти?
ПЕТРОВСЬКИЙ. А я? (Замислюється, каже сам собі). А-а, двом смертям не бувати...
ПЕТРОВСЬКА. Що-що? Я не зрозуміла, дорогенький.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Нічого, зараз зрозумієш. Йди на кухню, дорогенька, там на тебе чекає багато чого цікавого. Я ж вірив, що ти повернешся, от приготував подаруночок.
ПЕТРОВСЬКА. Ах! Дякую, миленький. (Цілує Петровського у щічку і біжить “на кухню”).
ПЕТРОВСЬКИЙ (навздогін). Народ, ховайся. Зараз почнеться...

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА.
Петровський в гостиній. З “кухні” доносяться дикі жіночі крики та гуркіт розбитої посуду.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Знайомляться... Хоч би пару тарілок зберегли. Якщо всі переб’ють, доведеться з руки їсти, як папуасу. Ні, все зрозуміло: дві господині на одній кухні... Хоча й цікаво: виявляється, я тепер як султан, при двох дружинах. Нехай і не гарем, але все одно приємно, яке-ніяке задоволення. А Васильку – ось! (Тиче собі під ніс дулю). Та й цьому... Женькиному придурку теж. Так... одну призначу старшою дружиною, а другу – коханою. Тільки яку якою? А-а, самі розберуться. А мене нехай звуть “ваша світлість”. Ні, краще “мій повелитель”. (Слухає, за лаштунками вже тиша). О! Здається, помирились. Або посуд закінчився. А якщо вони повбивали одна одну? Все таки жінки – страшні істоти. Може, піти подивитись?

Дзвінок у двері.

ПЕТРОВСЬКИЙ. А це ще хто? Боже ти мій, сьогодні ж фотомодель збиралась зайти... на вогник. Ось її вони точно вб’ють. Треба попередити дівчинку.

Йде в прихожу відчиняти двері. Повертається звідти разом з Косенко.

КАРТИНА П’ЯТА.
Петровський і Косенко в гостиній.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Нічого собі фотомодель! А тобі чого тут треба, душка?
КОСЕНКО. Ой, ви знаєте, Ян Михайлович?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Як не знати? Про це вже в газетах пишуть.
КОСЕНКО. Що ви кажете? Повірте, я навіть не міг мріяти про це, я ж розумію, що вас, як відомого у світі адвоката, може скомпрометувати наша... як же ж це назвати... дружба.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Яка дружба, Коля? Якщо вже приперся, називай речі своїми іменами. Це по-перше. А по-друге, знаєш, як про нас з тобою казав поет?
КОСЕНКО. А про нас вже й вірші пишуть?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Пишуть... оперу. Так от він сказав: “В одну упряжку впрячь нє можно коня и трєпєтную лань”.
КОСЕНКО. А ким у наших відносинах бажали б бути ви?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну, судячи з твоєю поведінки, ти мрієш, щоб я був конем. Теж мені, лань. Півень ти гамбургський, Миколо, а не лань! Тобі в камері що, орієнтацію змінили?
КОСЕНКО. Яку орієнтацію?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Сексуальну, Коля.
КОСЕНКО. Та нічого мені там не міняли. Ну трішки підстригали, підрізали щось – таке було. Можу й показати.
ПЕТРОВСЬКИЙ (відстрибуючи). Ні, не треба! Лікарю покажеш, сексопатологу.
КОСЕНКО (нарешті розуміє). А-а, ось ви про що... Як же я одразу не здогадався? Ян Михайлович, дорогий ви мій чоловіче...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ти знаєш, Миколо, давай без цих... без приставань: “миленький”, там, “дорогий”. Якщо я дорогий, краще грошей мені дай. А якщо нема грошей – вважай, що я недорогий.
КОСЕНКО. Ян Михайлович, ось і ви мене не розумієте. І Женька моя кохана мене не розуміє.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Женька? Кохана?
КОСЕНКО. Звичайно, кохана. Тільки вона чомусь думає, що любов - це лише те, чим грішні люди займаються у ліжку, лише секс. Тьху! Прислухайтесь до цього слова, як воно звучить (вимовляє по буквам): с-е-к-с! Навіть слова більш мерзенного ще не придумали, навіть найпоганіші слова - ну, наприклад, “податки” або “депутат”, куди пристойніше. І нічого мені не міняли у камері... окрім мозгів. Я тридцять років прожив без Бога. Ні, не так – останні десять років моїм Богом була Женя, я молився на неї, кожен день жив, мріючи тільки про одне: вночі розділити з нею ліжко...
ПЕТРОВСЬКИЙ (тихо, тільки для себе). Гм, я теж.
КОСЕНКО. ...але в тюрмі я знайшов істинну, справжню цінність – віру. Віру в Бога, в себе, віру в кожну людину. І любов – любов не до однієї лише Жені, а до всіх людей, до кожного, хто живе на цій землі. А до вас, як до мого рятівника, - у першу чергу. Навіть поза чергою.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Тобто ти хочеш сказати: не у плотському розумінні.
КОСЕНКО. Звичайно, так.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Фу-у, слава Богу, ти просто пришелепкуватий, а не те, що я думав. Ні, про те, що у тебе дах рвонуло, я одразу зрозумів, але якби ще разом з зміною статевої орієнтації – то вже було б занадто навіть для бразильського серіалу. Я от тільки не второпав: ти як, з активними заняттями сексом зовсім зав’язав?
КОСЕНКО. Категорично. Ця отрута могла б розхитати мою віру й любов до всього людства. А мене ж не вистачить на всіх, якщо у кожному випадку я буду підкріпляти свою любов цим.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Логічно, мене теж не завжди вистачає. А ти геройський чоловіче, Микола, для мене ця жертва була б занадто велика. Слухай, а як же Женька? Вона ж ще молода жінка (причмокує губами). Персик!
КОСЕНКО. Так, я розумію, їй буде важко. Вона ображається на мене. Але їй все одно доведеться змиритись.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну нічого, я їй допоможу. Не дам дівчинці пропасти. Ось за це й вип’єм. (Розливає коньяк по рюмках, одну дає Косенко).
КОСЕНКО. Я... я не знаю, чи варто мені пити. Розумієте, моя віра...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та ти поглянь на годинник, Коля! Перша година ночі. Всі боги вже десятий сон бачать. Можеш гудіти до ранку. Ну, будьмо! (Випиває свою рюмку).
КОСЕНКО. Н-ну, будьмо. (Випива свою).

За їх спинами у гостину з прихожої сором’язливо входить Сидоров.

КАРТИНА ШОСТА.
Сидоров, Косенко та Петровський у гостиній. Косенко і Петровський спочатку не бачать Сидорова, і він мнеться за їх спинами. Нарешті Петровський обертається до нього.

ПЕТРОВСЬКИЙ (хреститься). Свят-свят-свят... згинь, нечиста сила! Не згинув. А я, здається, й випив небагато. Микола, ти що-небудь бачиш?

Косенко обертається і також бачить Сидорова.

КОСЕНКО (радісно). Ой, Василь Іванович, ось і ви тут.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Фу-у, так це таки ти, Васька. Ще один наречений. А я думав, це твій астральний двійник. І коли це вас у вашій ментурі навчили крізь стіни проходити?
СИДОРОВ (похмуро). Двері відчинені були. Заходь собі будь-хто, бери що хочеш...
ПЕТРОВСЬКИЙ. А ти й радий. І що ж ти зібрався взяти на цей раз? Якщо ти досі претендуєш на Марію, то можеш спробувати – вона на кухні. До речі, Женька також там, так що можеш піднапрягтись – може, потягнеш обох. Тільки дивись, не надірвись.
СИДОРОВ. Ой-ой, злякав! Хто б говорив...
ПЕТРОВСЬКИЙ. І ще, шановний... У тебе є санкція прокурора на обшук?
СИДОРОВ. Що? Яка санкція? На який обшук?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Нема? Але ж ти приперся у чужу квартиру без запрошення й навіть без дозволу. І, як юрист, ти знаєш, що у мене є моє святе конституційне право викинути тебе з балкону або пустити зі сходів як кульку.
КОСЕНКО. А у мене?
ПЕТРОВСЬКИЙ. І у тебе, Коля.
КОСЕНКО. Дивно, а чого ж я тоді відсидів чотири місяці, ще й умовний строк отримав?
ПЕТРОВСЬКИЙ (зрозумівши, що сказав лишнє). Гм... так, чого? (Придумавши). А-а, це ж все були Василькові витівки. Поки ти там по тюрмах ошивався, поки я тягнув на собі всі клопоти й негаразди твоєї сім’ї, він спокушав наших з тобою наївних та довірливих дружин.
КОСЕНКО. Василь Іванович, це правда?
СИДОРОВ. Ну-у...
КОСЕНКО. Це правда, Василь Іванович? (Повільно наближається до Сидорова, Петровський дивиться на все це з задоволеною посмішкою).
СИДОРОВ (відступає до Петровського). Миколо... Коля... ми ж дорослі люди... Коля, у тебе ще не закінчився умовний строк... (Кричить). Та стій ти! Ти кого слухаєш? Ти знаєш, як він тягнув на собі твої негаразди? І з ким він їх тягнув, і як? Та я... ну, не знаю, я просто янгол небесний поруч з ним!
КОСЕНКО. Ян Михайлович, поясніть, будь ласка.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Та що тут поясняти, Коля? Невже ти такий лопух, що тобі ще щось треба поясняти? Ти подивись на свою дружину, на Женьку – хоч в очі її подивись, я вже не кажу понижче. У неї ж еротика навіть з п’яток пре. Ну хіба ж ми з Василем могли просто так пройти мимо такої шикарної жінки? Я тобі чесно скажу – ми й зараз не можемо. Ну хіба не так, Васю? (Штовхає Сидорова ліктем у бік).
СИДОРОВ. Авжеж.
КОСЕНКО. Тобто і ви, Ян Михайлович, теж...
ПЕТРОВСЬКИЙ. Так, Миколо, і я, грішний, теж. Двадцять три рази, якщо бути точним. (Приголомшений Сидоров крутить пальцем у виска). Та ти не бійся, Васю, я ще з глузду не з’їхав. Це Миколко у нас тепер любить все людство, а нас з тобою – у першу чергу. Ні, мене навіть поза чергою, я для нього тепер “душка”. А всі ми для нього тепер просто люди, брати чи сестри – що ти, що я, що Женька. А секса, як вважає Миколка, взагалі нема й не повинно бути. До речі, я це вже десь колись чув, ще при радянській владі. Коротше кажучи, мир-дружба-жвачка і діти з капусти. Так, Микола?
КОСЕНКО (повільно наближаючись до Петровського і Сидорова). Так.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Ну а якщо так, давай, Васю, розповідай нам з Колею, що там у тебе було з нашими бабами. Організуємо вечір духовного роздягання. Може, якщо добре покаєшся, я тебе й прощу. Так, Коля?

Косенко бере їх обох ззаду за комірці і кудись тягне через гостину. Петровський спочатку не розуміє характер його дій.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Миколо... Коля, не треба мене лоскотати... що за зеківські жарти? У тебе все ж якась дивна любов.
СИДОРОВ. Ян, мені здається, він таки любить не все людство. Стосовно нас з тобою у мене є сумніви.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Миколо, куди ти нас тягнеш? Якщо ти все ж той, у чому тебе підозрювали... ну, якщо ти змінив сексуальну орієнтацію, то спальня не там.
СИДОРОВ. Ідіот, яка спальня? Він тягне нас на балкон! Ти ж сам нагадав йому про балкон!
ПЕТРОВСЬКИЙ. Який балкон? Навіщо балкон? Коля, це ж сьомий поверх! Коля, ми не вміємо літати! (Петровський і Сидоров намагаються чинити опір Косенко, але тільки бовтаються у нього в руках, як маріонетки). Вася, ну зроби щось, ти ж здоровий бугай!
СИДОРОВ. Ти його кримінальну справу вивчав? Він же від ревнощі 200-кілограмову шафу з балкону викинув.
ПЕТРОВСЬКИЙ. А-а, пам’ятаю, італійську. Миколо, але ж ми не італійці, ми – прості пересічні українці. А як же твоя віра, твоя любов? Господь вчив прощати гріхи ближніх, Коля! Ти простиш нас, Коля?
КОСЕНКО. Прощу... потім. Ну ось і балкон.
ПЕТРОВСЬКИЙ і СИДОРОВ (хором). А-а!

В гостину під ручку входять Петровська і Євгенія.

КАРТИНА СЬОМА.
В гостиній Косенко, Петровський, Сидоров, Петровська і Євгенія. Косенко продовжує тримати Петровського та Сидорова за комірці.

ПЕТРОВСЬКА. Ну, хлопчики, як поладили?
ПЕТРОВСЬКИЙ. А ти не бачиш?
ПЕТРОВСЬКА. І чую теж. Микола, відпусти цих... опудал.
Косенко відпускає чоловіків, Петровська підходить до нього поближче і уважно його оглядає.

ПЕТРОВСЬКА. Гм... А ти симпатичний, як це я одразу не помітила. Ну нічого, я думаю, ми з тобою ще візьмем своє. Сподіваюсь, ти не проти, миленька?
ЄВГЕНІЯ (підходить до Петровської і ніжно бере її за руку). Ну що ти, Марійко. Звичайно, ні.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Хто тут і кому “миленька”? Яка ще Марійко? Що тут взагалі коїться? Якась порнографія!
ПЕТРОВСЬКА. Ша! Мовчати! І слухати нас! Так, миленька?
ЄВГЕНІЯ. Так, Марійко.
ПЕТРОВСЬКА. Ми ж сучасні люди. Чи не так, Петровський?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Все! Янчики, сюсіки-пусіки наказали довго жити. Відродився серпентарій!
ПЕТРОВСЬКА. Микола!

Косенко знов хапає Петровського і Сидорова за комірці.

ПЕТРОВСЬКИЙ. Ні, тільки не це. Так, ми сучасні люди. Що ще треба визнати? Ми – посланці з Юпітера! Земля стоїть на трьох китах!
ЄВГЕНІЯ. Це зайве, Янчик. Так ти ще мрієш про наше двадцять четверте побачення?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Воно ж вже йде. І поки що не додає мені натхнення – занадто багато учасників.
ЄВГЕНІЯ. Треба звикати, Янчик. Тепер так буде завжди.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Як це “завжди”?
ПЕТРОВСЬКА. Слухайте сюди, самці! Поки ви тут вихвалялись своїми постельними подвигами, ми з Женечкою вирішали родинні проблеми. Квартира – я маю на увазі цю квартиру - у нас велика, сім’я, враховуючи наші сексуальні пригоди, теж немаленька. В одній кімнаті будемо жити ми з Женечкою, у другій – всі ви, спальню ми залишимо для використання за її найкращим призначенням. Квартирою Жені і Миколи та малосімейкою Василя будемо користуватись для різноманітності. Ми з Женею займаємося собою і, по мірі сил, вами. Ви всі працюєте і, в залежності від ваших заслуг, отримуєте нашу з Женею любов. Вважаю, що це буде справедливо: віднині кожен з нас буде вимушений і слідити за собою, і кохати ближнього не тільки на словах і не за відсутністю вибору. Якщо вже живемо в епоху сексуальної революції, нехай вона перемагає і в окремо взятій квартирі. Та й чесна конкуренція в коханні не завадить. Тепер хто “за” – прошу підняти руку.

Петровська і Євгенія одразу підіймають руки. Дивлячись на них, теж саме невпевнено робить і Косенко. Петровський, як і Сидоров, мнеться, дивлячись на друга.

ПЕТРОВСЬКА. Незгодні можуть вимітатись – заміна буде знайдена у найкоротший термін. Так, Женечка?

Похмурі Петровський і Сидоров підіймають руки.

ПЕТРОВСЬКА. Ну ось, як і передбачалось, прийнято одноголосно. Вітаю вас, панове. Що ж, тепер не гріх й випити. Микола, розливай.

Всі йдуть до столу, дістається шампанське, Косенко розливає його по бокалах, жінки хором пропонують тост: “За любов!”. Жінки і Косенко чокаються, Петровський і Сидоров демонстративно п’ють не чокаючись, як на похоронах. Потім жінки і Косенко залишаються біля столу, а Петровський та Сидоров тихесенько відходять від столу до краю сцени.

СИДОРОВ. Ну що, дострибався, посланець Юпітера? Мабуть, мріяв про гарем, та й сам у ньому і опинився.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Помилка в розрахунках. Нам з тобою не вистачило інженерної підготовки. А між іншим, у найближчий час вона мені дуже знадобиться. Знаєш, які розміри у моєї останньої клієнтки? 90-60-90. Уявляєш, які мені будуть потрібні лекала, кронштейни та підйомники?
СИДОРОВ. Авжеж. І обов’язково не забувай про цей... як його... штангенциркуль.
ПЕТРОВСЬКИЙ. Обов’язково. Тим більше що у нас з тобою тепер є аж дві квартири...
СИДОРОВ. ...і непочатий край роботи. Ти покажеш мені свою нову клієнтку?
ПЕТРОВСЬКИЙ. Аякже, ми ж з тобою друзі. Ну, будьмо!

Вони чокаються бокалами між собою, випивають і хором кажуть глядачам: “Життя прекрасне, чи не так?”. Музичним фоном йде перший (або третій) куплет пісеньки Свирида Голохвостого з кінофільму “За двома зайцями”: “В небі канареєчка літає...” ( або “Нас чекають баришні-коханки...”).

ЗАНАВІС

Відомості про автора: 49005, м.Дніпропетровськ,
вул.Сімферопольська, 13/2,
тел./факс 8-056-744-81-44, тел.моб.8-067-632-11-80,
e-mail: bunyakin@sherman.dp.ua