Одного дня вона зустріла – його. Це був на диво прекрасний ранок. Такий сонячний і теплий, хоча усі минулі дні були дуже сильні дощі, але не сьогодні. Ранок сьогодні був дуже теплий, в повітрі відчувався запах лісових квітів і лише легенький вітерець розвіював її смуглясте волосся. Вона ішла на зустріч сонцю. Її прекрасний стан осявала посмішка, її очі голубі, як небо і глибокі, як озера були сьогодні дуже виразні і виглядали дуже щасливими.
Усе, що відбувалося сьогодні свідчило про щось дуже приємне, щось нове і прекрасне. Щось таке чого вона чекала дуже довго. Вона йшла посміхаючись сонцю, ловлячи його промінчики, вдихала це свіже та приємне повітря і їй хотілось жити... хотілось, щоб цей ранок лишився назавжди в Ії житті.
Це було перше серпня. В цей день було свято, було дуже багато людей, усі здавалися щасливими і приємними, але вони були начебто однакові, наче усі на одне лице. Поки...
Вона побачила його очі, так очі, ці дивні незабутні очі. Із тисячі вона помітила їх і вже не зможе забути. Вона бачила його посмішку, прекрасну і дуже лагідну, яка затьмарювала усіх і кленила її. Може їй здавалося, але вона розуміла – це то чого їй не вистачало усі ці роки.
Вона йшла в супереч усьому. Йшла до нього. Між ними була відстань, але навіть через неї вона відчувала його подих, відчувала його сильні руки, смак його поцілунків, відчувала його обійми, які прижимають її до себе і здавалося ніколи вже не відпустять.
Вона йшла не відчуваючи під собою землі, лише деякі поштовхи людей віддаляли її від думок. Їй лишилося пару кроків щоб відчути все насправді. Пару якихось там кроків щоб здійснити свою мрію, щоб впровадити її в дійсність. Відстань лишалася настільки маленька, що можна було торкнутися того, кого вона в думках внесла в список Богів, випроставши вперед руки. Ось ще трішечки , це мить вже близько, я відчуваю насправді вже його дихання, я...
Але зненацька з’явилась вона – інша. Життя раптове невблаганне.
Вона розбила усі мрії , перевернуло життя шкереберть, лишила її останньої надії...
В думках я вже ненавиділа її. Наче звір прокинувся в глибині її маленької душі, було бажання вбити, вбити оту що усе зруйнувала.
Але вона пішла не відчуваючи землі. Вона відчувала ломкість тіла, біль, страшенний біль, її різало відчуття несправедливості, відчуття втрати останньої мрії.
Вона йшла. Хотілося страшенно плакати, вона відчувала біль свого розбитого серця і вона плакала так тихо, відчуваючи лише страх.