Из криницы печали укр

У 1990-і роки у видавництві “Азалія” Рівненської організації Національної спілки письменників України вийшла серія книг і брошур “Реабілітовані історією” (понад 20 назв), які розкривали складні сторінки нашої історії – в основному 40 – 50-х років ХХ ст. – на основі архівних матеріалів, спогадів учасників тих подій – людей, котрі зазнали сталінських репресій. Зокрема, випущено й чотири збірники під спільною назвою “Із криниці печалі” (кожний більш як на 100 стор.). У цій добірці оповідей – окремі матеріали із збірників. Записував ці спогади й готував їх до друку Володимир Ящук. /Редакційно-видавнича група: Велесик Петро, Дем’янчук Григорій, Нагорна Інна, Рибенко Лідія, Шморгун Євген (керівник), Ящук Володимир/.
 

Із криниці печалі
   
  БОРОВСЯ З ФАШИЗМОМ
   
  ОНУК Пилип Микитович, с. Копані Радивилівського району:
   
  Мені вже поза сімдесят, але цікавлюся політичним життям, беру участь у заходах, що їх проводить провід Руху. Іноді хтось подивується: у такому-то поважному віці - і все в суспільстві сприймати так загострено, чутливо.
  А інакше не можу, адже кращі мої молоді літа були віддані боротьбі за незалежність України, а потім за цю свою ідейну одержимість поневірявся на Колимі, був кріпильником на золотодобувній шахті в урочищі Холодне. Тільки недарма, видно, ще в загоні УПА називали мене Кремінь - здолав-таки я всі кривди і тяготи, всі муки і страждання.
  А потрапив у повстанську армію шістнадцятирічним. Був зв"язковим, інформував друзів про переміщення німецької адміністрації в Почаєві. Затим почали мені довіряти й більш відповідальні справи. Брав участь у нападі на групу гітлерівців біля села Тараж. Іншого разу за ніч поперерізували телефонний зв"язок окупаційної влади від села Будки до урочища Паховий Луг під Кременцем. А то якось напали серед ночі на німецький гарнізон у Таражі, розміщений у колишньому панському будинку. Вартового вдалося знешкодити без шуму. А коли увірвалися в будинок, зчинилася така веремія! Фашисти - хто відразу підіймав руки догори, хто пробував дременути, але був зупинений партизанською кулею. Українські бойовики заволоділи зброєю, майном. У таких сутичках загартовував я свій характер.
  Ще пам"ятаю, як через тітку, котра працювала на маслозаводі в Почаєві, довідався, коли за черговою партією мають прибути німці. Наші послали в той день, тільки раніше, групу своїх у німецькій формі, з перекладачем, з підробними документами. Гітлерівці, приїхавши й довідавшись, що їх випередили, кинулися грабувати населення. Але свавілля не минуло їм безкарно: повстанці підготували засаду. Я теж брав участь у сутичці. Нам вдалося знищити дванадцять ворогів. На жаль, зазнали і втрати: один боєць загинув, одного поранило.
  Так задовго до повернення в наш край фронту світової війни ми боролися з фашистськими поневолювачами, сіяли серед них невпевненість і страх, давали зрозуміти, що українці не збираються терпіти непроханих гостей.
  У березні 1944 року докотився фронт, а 15 квітня мене мобілізували в Червону армію. Направили на навчання в Івановську область, але там був травмований (втратив око), тому комісували і вже в жовтні повернувся додому. Як виявилося, багато хто з УПА продовжує боротьбу, адже й сталінський режим не ніс нічого доброго, чекісти були зрідні фашистським карателям.
  Я став виконувати завдання зв"язкового, приносив підпільникам їжу, копав криївки. Заарештований 23 вересня 1948 року. Відвели мене в Почаїв і кинули в "капезе" - камеру попереднього затримання. Тримали там дванадцять днів. Почалися допити з жорстокими катуваннями. Слідчі Карандашов, Воронін і Жатченко добре відробляли свій катівський хліб: защемляли мені пальці дверима, аж тріщали кістки, били палицями куди втраплять, тягали за ноги по дерев"яній підлозі, аж скалки вбивалися в тіло.
  Потім перевели в Кременець. Знову побої, погрози вбити. Нікого з рідних на побачення зі мною не пускали. Якось вели в лазню, що була поза тюрмою. Побачив дружину й махнув їй шапкою. Тільки за це кинули на три доби в камеру-ізолятор, а там - сантиметрів на тридцять води. Надворі ж уже не літо - холодна осінь, листопад. Hа ніч "милостиво" вносили колоду, щоб можна було посидіти, підкуливши задубілі ноги. Але сон не брав, одягнутий лише в сорочку (бо куфайку забрали), я тремтів, наче в лихоманці.
  Катування не допомогли слідчим вибити потрібні їм зізнання, тому "особоє совєщаніє" дало без суду 10 років сталінських концтаборів та ще на 5 літ позбавило політичних прав, буцімто мали їх, права, ті мої земляки, котрі мусили жити за законами "соціалістичного будівництва".
  Зі Львова везли політв"язнів на Крайню Північ вагонами для худоби. В бухті Ваніно, що біля Охотського моря, тримали з місяць, годували смердючою баландою з гнилої брукви. Багатьох тоді, кого не підкосили тортури, надломив дошкульний голод. Тому коли завели нас на пароплав "Ногін" і повпихали у трюми (всього близько 6000 чоловік), почалися масові захворювання і загибель людей, а коли через сильну бурю пароплав у дорозі три дні простояв на якорі, виявилось, що харчів на дорогу забракне -мали допровадити нас на Колиму за 6 діб, а везли дев"ять!
  Від голоду й без того вже дуже знесилені люди вмирали щодня не десятками - сотнями. На день випадало з"їсти по три картоплини й шматочку солоної риби (звісно, без хліба). За питтєвою водою, коли її подавали зі шланга в бочку, починалася давка. І зараз ті дні не можу згадати без душевного здригання.
  Після пересильної зони я потрапив на золотодобувну шахту в урочище Холодне. Був кріпильником у прохідницькій бригаді, на глибині до 600 метрів. Робота важка, виснажлива, а на нас дивилися як на рабів. Годували препогано, працювати ж примушували по 12 годин. Люди пухли від голоду. Вранці встанеш, а поряд уже хтось із товаришів по нещастю віддав Богу душу. В мені, рослому чоловікові, лишилося 46 кілограмів ваги. Найбільше боявся стати схожим на доходягу - з ними не панькалися, ще живих відтягували в трупарню, де при морозі до 50 градусів у них швидко згасали рештки життя. А була ж у таборі й лікарня, тільки мало кому щастило туди потрапити. Я виявився серед щасливців.
  Після двох з половиною років підземних робіт перевели на спорудження житлових та службових будинків у Магадані. Відтак був гарантований бодай від нещасних випадків, які часто траплялись на невільницьких шахтах. Якось загинула ціла зміна - 16 чоловік, з якою ми чергувались, їх по-серйозному й не рятували, просто розгрібли завал для дальшої роботи, а трупи викинули в яр. Такою ось ціною створювалися золоті запаси СРСР, які в 1991 році зухвало присвоїла собі Росія. А серед шахтарів же були в основному політв"язні з Дрогобицької, Станіславської областей, інших регіонів Західної України.
  Звільнили мене в 1955 році. Приїхав у село Копані, до дружини з сином, її, як розповіла, мали вивезти за мене на спецпоселення, але втекла до своєї матері в іншу область (Рівненську). Відтоді живемо в Копанях. Я працював на різних роботах у колгоспі, дружина, Ганна Федорівна, була дояркою, буряководом. Виростили трьох дочок: Люда - головний зоотехнік у селі Підзамчому, а двоє в Копанях - Галя працює начальником відділення зв"язку, Леся - обліковець. Син помер.
  Реабілітований я у 1991 році. А не так давно за боротьбу з фашизмом нагоджений почесним хрестом Народного Руху України.
   
   
  БУЛО НАС ЧЕТВЕРО БРАТІВ
   
  ГУЛ1ЙЧУК Микола Григорович, с. Крупець Радивилівського району:
   
  За часів Польщі наша сім"я жила бідно, бо, як мовиться, їдоків було густо, а в коморі часом пусто - як-не-як, землі дісталося мало...
  Коли в вересні 1939 року почалася війна, старший брат у складі польського війська брав участь у бойових діях, потрапив у фашистський полон.
  У наш край прийшли совєти, "визволителі", як вони себе називали, але за нового ладу довго пожити не довелося, бо через рік і дев"ять місяців поповзла війна і по українській землі. Але якось треба було жити, шукати засобів до існування, а для того - натужно працювати. При тому умови окупаційні: німці займалися жорстокими поборами, вивозили молодь у "фатерлянд".
  Одне слово, неволя.
  У 1942 році брат утік з полону і повернувся додому. У 1943-му фашисти двічі палили наше село. Зачинила й спалили живцем трьох чоловік, літнього віку, розстрілювали людей без будь-якого приводу. Серед спалених живцем був мій батько - Григорій Гулійчук, якого схопили в полі.
  А наступного року, в березні, прийшла Червона армія. Нас, чотирьох братів, мобілізували, трьох завезли в Ставрополь, а середній брат потрапив у Пензу. Прослужили п"ять місяців, і раптом ні з того ні з сього - всіх у в"язницю. Степана, який був не з нами, мабуть, теж заарештували - досі про нього нічого не знаємо, писали запити в служби розшуку, але звідти повідомляли, що такий у Збройних Силах не рахується. Десь його, бідного, мабуть, замордували, так і досі сліду не знайти.
  А нас тримали в тюрмі шість місяців, потім у лютий мороз повантажили в товарні вагони і 25 діб везли в табори. Моторошно згадувати, ота виснажлива дорога була страшніша пекла. Ніхто не сподівався вижити. З нашого вагона витягли шість трупів.
  Уже після прибуття на місце "виправних" робіт зачитали нам, що постановою "особого совєщанія" за політичними статтями засуджені на 8 - 10 років таборів. Моїм братам дали по десять, мені - вісім. А після цього ще й чекало заслання...
  Лише після смерті Сталіна почалося масове звільнення політв"язнів. Ми повернулися додому в 1956-му.
  Зазнав репресій і чоловік старшої сестри. Він був на фронті, отримав контузію, прийшов інвалідом 2 групи. Але вже через три місяці його заарештували і дали десять років концтаборів. А в сестри ж п"ятеро малих дітей...
  Можна уявити, скільки страждань випало на долю і нашої матері, і сестер. Скільки біди вони натерпілися, скільки принизливих слів почули від представників влади!..
  Старший брат уже помер. Середній загинув невідомо де. Залишилось нас двоє братів. Катування на допитах, злигодні в таборах не могли не позначитися на здоров"ї, та й старість бере своє. Єдине, що додає сил, - це те, що маємо Вільну Україну. Все життя мріяли про це, думка про Україну, про рідний край зігрівала серце в далекій, жорстокій концтабірній чужині. Бережімо ж свою Батьківщину, її незалежність, не забуваймо, скільки життів справжніх патріотів віддано за те, щоб стала вона самостійною, щоб належала тільки нашим дітям та внукам. Я вірю, що вони ще не раз добрим словом згадають покоління борців, які не шкодували себе для святої справи.
   
   
   
  ЗА МИТЬ ДО РОЗСТРІЛУ
   
  Олександр Данилович ГОНЬЧУК. с. Карпилівка Радивилівського району:
   
  Родом я з бідної селянської сім"ї. Батько, учасник Першої світової війни, не надбав землі: трьом дочкам, треба було дати, старшому силові трохи вділити, тож найменшому в сім"ї не дісталося нічого.
  Але щойно сягнув повноліття, почалися істотні суспільні зміни: прийшла на західноукраїнські землі Червона армія, стали запроваджуватися колгоспи; одноосібні господарства виявилися ніби й ні до чого. Наша родина до нововведень, проте, не пристала - не хотілося вірити, що звичний селянський уклад життя ламається на десятиліття. Не оцінив я і з"явлення місцевих комсомольців: вони воювали з церквою, богохульствували, а мені, синові церковкою старости, така "діяльність" здавалася зухвалою, ненормальною.
  Проте моя відстороненість від комсомольських заходів, скептичне ставлення до активістів дорого мені обійшлися. На початку літа 1941 року мене звинуватили в крадіжці із сільської крамниці, яка займала частину нашого ж дому.
  Забрали в слідчу камеру Дубенської в"язниці, де вже було понад 30 чоловік, затриманих здебільшого за політичні переконання (націоналісти).
  За ґратами я провів з 13 по 23 червня. Уже 22 червня, в неділю, просочилася вістка про війну. А в понеділок після вечері почули постріли, якусь метушню на подвір"ї. Хтось постукав у двері: "Втікайте, бо розстрілюють по камерах!" Але як утікати - двері ж металеві?.. Відчай і страх потроїли сили. Вирвали батарею опалення, нею вибили замок. Я з товаришем кинувся до вахтерки, де вже нікого не було, схопили дві в"язки ключів, стали гарячково підбирати до камер. Люди панічно рвалися до виходу, але там їх зустрічав автоматний вогонь енкаведистів. Хтось падав, підкошений кулею, хтось проривався далі. Мені пощастило - не зачеплений смертоносним вогнем, я метнувся до муру. З допомогою зв"язаних одіял, змінюючи один одного в їх притримуванні нагорі, хапливо вибиралися невільники з пекельної зони.
  Кинувся до боліт, принишк у твані. Думав, що буде погоня. Але її не чулося. Перечекавши досить довго і діждавшись темряви, почвалав купинами, через буйні очерети й верболози, весь душею ще зіщулений і нашелешений. Натрапив на попутників - вони були з Вовковиїв, Підвисокого, Сестрятина. Брели майже навмання. Удосвіта залягли в жита. Невідомість гнітила, сковувала волю.
  Зачули гуркіт моторів, і це відізвалося в нас ще більшим моторошним сум"яттям. Але то по шосе рухалася німецька колона, і ми їй навіть зраділи, адже про наше повернення до в"язниці вже не могло бути й мови.
  Заночували в Повчі. Селяни застерегли: на Козин краще не йти, бо там німці, від цих ще невідомо чого слід чекати, а в лісі довкола - червоноармійці, їм під лиху руку, розлюченим і здеморалізованим, теж краще не потрапляти.
  Пішли ми на село Підвисоке - той закутень удалині від людних доріг. Але врешті-решт хотілося дістатися домівки. Тільки як перетнути шосе Берестечко - Козин, адже там безперестанку рух німецьких частин? Виручив літній дядько, який віз копну конюшини. В неї з сестрятинським попутником і довелося зануритися. Ще деякий час переховувався і в своєму селі Карпилівці, бо був обстрижений наголо, і німці могли сприйняти мене за червоноармійця, що переховується.
  Через рік після розстрілу - нове нещастя: у червні 1942 року гітлерівці забрали мене в Червоноармійськ, помістили в гетто, а через чотири дні запхнули в залізничний вагон, де було багато таких же невезучих, і повезли в Німеччину.
  Нас двадцятеро хлопців із Карпилівки потрапили аж під Голландію, на ливарний завод. Працював я коло печей, плавили алюміній. Робота каторжна, харч нікчемний. Неможливо було витерпіти рабських умов. 15 серпня вночі, здолавши колючі дроти, що ними було обнесено бараки, я ще з кількома "остарбайтерами" втік. Ми прекрасно розуміли: це крок відчаю і безнадії, адже нас можуть упіймати і вбити, але навіть якщо не вистежить табірна охорона, що з того - кругом же чужа країна... Брели навмання, як колись після Дубенської тюрми. Вранці опинилися в районі, що піддавався бомбардуванню. Як не дивно, в тій паніці нас помітили німці. Якийсь солдат, що, видно, встиг побувати на східному фронті, став нам за товмача. Через нього пояснили, що буцімто їхали поїздом на роботу в Німеччину, але потрапили під бомбардування - і всі порозбігалися.
  Після цього мене віддали в розпорядження землевласника, який мав господу біля містечка Нойс. Тут умови були не ті, що на заводі. Працював три з половиною роки, господар ставився до мене досить людяно. Я зберіг про нього добрі спогади. Таке ставлення було тим більш незвичним, що господар начебто не мав підстав поважати наймитів "нижчої раси" - один з родини загинув у бою з партизанами під Ковелем. У 90-і роки я написав цій родині, мені відповіли, ми обмінялися спогадами про вже такі далекі і тривожні 40-і.
  Волю мені принесли американські солдати. Передали радянському командуванню. Повернувшись додому, дізнався: німці при відступі спалили наше господарство, треба все починати з нуля.
   
   
   ТАКИЙ ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ
   
  БОРТНИК Поліна Василівна (жила в Радивилові, померла в 1994 p.):
   
  Мій чоловік Яків, 1895 року народження, перебував в армії Української Народної Республіки, боровся проти російських більшовиків, брав участь у придушенні антиукраїнського виступу на заводі "Арсенал" у Києві.
  Але тоді ще ми не були знайомі - я була підлітком. Одружилися в 1936-му. На той час Яків уже встиг побувати в Франції, де прожив п"ять років. Як-не-як, у Польщі свідомих українців ущемляли, що й змушувало шукати кращої долі по чужих світах.
  Жили ми з землеробства, мали пасіку, сад, я шила. Проявляючи інтерес до садівництва, до нас на вулицю Чиншову в Радивилові часто заходив письменник Петро Козланюк. У політиці наші погляди майже не збігалися. Але це не заважало мати гарні стосунки. Ще в 1930-му, одружуючись з Оленою Білинською-Почаєвець з Радивилова, Козланюк запропонував бути боярином Якову. І той дав згоду, хоч знав, що Петро - греко-католик, а Лєна - православної віри, тому укласти такий шлюб буде складне.
  Коли прийшли "совєти", багато хто думав: то на краще, бо в Польщі до українців не було гідного ставлення, їх перших виганяли з роботи, за проповідь національних ідей кидали до в"язниці. Але на краще не вийшло: почалися переслідування націоналістів, заарештовувалися члени заможних родин, навіть за необережне слово могли будь-кого схопити... Вивезли мого 16-річного брата Сергія Шмигельського, Якового - Федора Бортника, двоюрідного мого брата Володимира Зигмунта, забрали Миколу Дучинського, Олександра Киричука, Леонтія Бортника та багатьох інших. Один із тих, хто вцілів і повернувся, казав, що два тижні везли хлопців, не даючи їсти. Потім вони пооб"їдалися, в муках повмирали. Моя мама як довідалася в 45-му році про те все, не витримало серце болю за сином... Кожна родина служила в церкві панахиду, стояли такі ридання, що я мусила вийти з храму, здавалося, от-от знепритомнію.
  Коли в грудні 1939-го забрали Якового брата, інших його родичів та знайомих, він зрозумів: прийдуть і за ним. Чоловік трохи викладав у школі математику та географію, а на уроках географії ніяк не обійтися без суджень на суспільні теми. І от якось знайомі повідомили: енкаведисги готують арешт.
  Яків утік у Польщу. Я залишилася на господарстві з трирічним сином Олегом.
  Двічі викликали мене в райвідділ НКВД, допитувались за чоловіка. Але двоюрідний чоловіків брат, який жив у Союзі і приїздив у гості незадовго до того, вже повідав правду про сталінський соціалізм. Тому і я пояснення давала чисто "бабські": мовляв, бив чоловік, пиячив, добре, що його кудись понесло...
  На зміну "совєтам" прийшли німці. Теж радості мало. Правда, вернувся чоловік. Ті прийшлі, що вибрали для постою нашу хату, не кривдили, але окупанти - вони і є окупанти. Понищили багатьох знайомих євреїв. Власникові тартака Боймі я шила одяг, з деякими ровесниками товаришувала. Усіх їх фашисти зігнали в гетто, а потім знищили біля хутора Пороховня. Але декому пощастило врятуватися. Пам"ятаю сусідську дівчинку Шифру Півторак, її батьків і брата розстріляно. А вона ховалася по лісах, харчувалася в добрих людей по хуторах; а як німці в 1944-му втекли, прийшла до нас, і ми допомогли, чим могли, постаралися розрадити її сімейне горе.
  Після приходу Червоної армії стали нишпорити енкаведисти: де був за окупації, чим займався. Почалася колективізація. Нашу землю, коней і свиней забрали в колгосп, що створювався з числа міських жителів. Пасіку розграбували червоноармійці. Головою поставили Залевського, мого Якова - бухгалтером. Але й тут його минуле, його переконання не всім припали до вподоби. Звинуватили з халатності, в тому, що незаконно діставав матеріали... для ремонту колгоспних приміщень. І що цікаво: ще суду не було, а вже все місто знало: дадуть 10 років. Стільки й дали. Бо не суд тоді вирішував долю людей, а більшовицькі організації.
  Скільки ми натерпілися! Приниження, конфіскація майна... Але апеляції у вищі органи, як не дивно, допомогли: обійшовся півроком, проведеним у Дубенській тюрмі.
  Але місцева влада наказала керівникам не брати його на роботу. Примушували знову йти в колгосп, та Яків навідріз відмовився. Дванадцять років працював у Бродах на Львівщині. А як вийшов на пенсію, знову пригадали колишнє. Особливо проявляв завзяття начальник відділення МДБ (КДБ) Кондратьєв. Як наслідок, призначили моєму чоловікові пенсію всього в 28 карбованців. Аж до початку дев"яностих років висіла над моєю сім"єю тінь недовіри й упередженості з боку влади. Але незалежної України Яків не дочекався - для цього йому довелося б жити майже сотню літ...
   
   
   НА ДОВГОМУ ВІКУ -
  МОВ НА СТЕРНЯСТІЙ НИВІ
   
  Надія Антонівна МУЗИКА, с. Крупець Радивилівського району:
   
  Більш як за 90 літ життя чого тільки не натерпілася моя мати, Катерина Антонівна Гулій. Заміж вийшла вона ще в 1928 році. Народила двох дочок і сина, але він помер.
  Скрутно жилося за Польщі, але якось зводили кінці з кінцями, правда, бувало, що за несплату податків забирали подушки, інше хатнє майно. Мене віддали до школи, перейшла в третій клас, але коли в вересні 1939 року прийшли "совєти", польської освіти недооцінили, мусила я ще один рік ходити в другий клас, хоч попервах навчали ті ж самі вчительки.
  У 1940 році батька поставили головувати в сільраді. І він взявся, бо була, знаєте, віра, що нова влада поліпшить життя, внесе в нього більше людськості, справедливості.
  А наприкінці червня 1941 року вже прийшли німці. Наше село при трасі Львів - Київ, тому фашисти досить швидко запровадили свої порядки. Батько ще деякий час головував, а потім став працювати на ремонті шосе, залізниці. Між іншим, серед робітників були й недавні червоноармійці, яких швидке просування гітлерівців застало зненацька в Радивилівській лікарні.
  За німців було найважче: забирали свиней, корів, за непослух били, за непокору розстрілювали. Наприклад, зачинили й спалили в хліві 70-літніх Г.Гулійчука, М.Малегуру, сліпу бабу Т.Плічук. А всього за відмову здати продовольство вбили до 30 чоловік.
  Не забути того страху, що пережили ми на першу Пречисту, 28 серпня 1943 року. Фашисти, зовсім озвірівши, палили селянські обійстя. Запалили й наше. Забрали коней, упряж, воза, свиней. А невдовзі вчинили ще одне пожарище - 7 вересня. Всього постраждали до двохсот сімей! Людей охопив розпач: наближалися холоди, як тут дати собі раду, не маючи даху над головою?
  Мій батько Антон Гулій переховувався, а ми оселилися в його двоюрідного брата. Ні, не просто переховувався - перебував у загоні УПА під селом Хотином. Не давали повстанці спокою окупантам. Кілька разів були й напади на німецькі автомашини з майном біля Крупця. За це гітлерівці 16 грудня того ж 1943 року на доповнення до недавніх пожеж підірвали церкву і новозбудовану, але недовершену школу.
  Якось есесівці забрали мою матір, ставили до стіни, погрожували розстрілом, усе допитувалися за чоловіка. А вона твердила, що його, мовляв, узяли з собою якісь німецькі вояки.
  Наближався 1944 рік. Відчувалося, що загарбників охоплює паніка. Через те ми старалися на очі їм не потрапляти. Невдовзі прокотився фронт і надовго спинився за Радивиловом. Ми, як і раніше, жили в постійному неспокої. Нишпорили по селі енкаведисти. Йшла мобілізація на війну. А чимало хлопців було по лісах. Декотрого з них заарештовано, як, скажімо, маминого брата Василя Загорулька, батькового - Костянтина Гулія.
  У скорім часі, в жовтні, кинули до льоху і мого батька, хоч він і не переховувався, навіть почав, було, головувати в нашому Крупці. Ув"язнили, по суті, за те, що за часів фашистської окупації був в УПА. Правда, мали ще підозру, що причетний до вивезення в ліс борошна - з армійської автомашини, яка перекинулася біля села.
  Засудили батька на 10 років таборів. А ми з матір"ю, не маючи де жити, добилися виділення деревини - як-не-як, хату нам спалили фашисти, то був незаперечний факт. Зводити житло допомагали нам голодуючі зі сходу - люди готові були працювати за їжу. Перебралися в 1946 році.
  Однак пожили в новій оселі всього з рік. У ніч з 15 на 16 жовтня 1947 року наша сім"я була з Крупця вивезена. Не в останню чергу, мабуть, через те, що я відбила залицяння одного впливового "стрибка" - місцевого прислужника енкаведистів. Отож і "поклопотався", вочевидь, перед начальством про нашу сім"ю. Хоча до визначення сімей на спецпоселення доклала тоді руку й сільрада.
  З собою ми встигли взяти борошна, пшона, одягу (бо надходили холоди!). Десь усі кати мовби змовилися чинити наругу саме напередодні зими, коли людині й так непросто. Залишилися корова, лоша, великий кабан, кури, картопля, зерно... Після прийняття закону про реабілітацію жертв політичних репресій ми кинулися шукати документи, аби підтвердити, що в нас було конфісковано. Гай-гай, документи не збереглися. Ймовірно, настільки поспіхом із нами розквиталися, що навіть їх не оформляли? Як же тоді розпоряджалися забраним?
  Везли нас товарним вагоном під охороною, мовби злочинців, допровадили в Омську області. У дорозі дозволяли хіба що води набрати. Багато хто не витримав тягот і мук, голоду, бо ж не всім дали запастися харчами, а кожний міг їсти тільки те, що мав із собою. Наше здоров"я конвоїрів зовсім не обходило. Померлих скидали в рів при залізниці.
  Ми опинилися в радгоспі "Ситний" Калачинського району. Пам"ятаю, мені саме сповнилося вісімнадцять, сказали, що маю право брати участь у виборах. Який це глум: наділяти таким формальним правом того, хто не має елементарних людських прав.
  Жили ми з матір"ю на чужині в постійній нужді. Голодували, харчувалися пташиними яйцям, що їх збирали по болотах, рятували нас - де правду діти - і крадіжки пшениці. Але за це можна було неабияк поплатитися: одній знайомій за 7 кілограмів зерна дали 7 літ тюрми.
  На Омщині я вийшла заміж - за Володимира Музику, який був репресований за брата Михайла, полеглого учасника УПА. Це доля: обоє ми з Раднвилівщини, він з Гаїв-Лев"ятинських, а зустрілися і побралися казна-де, вдалині від рідних місць.
  А батько мій вийшов на волю в 1956 році, приїхав до нас.. на місце спецпоселенн-я. У 1958 році, нарешті, дозволили всім нам повернутися в Україну. У травні були в Крупці, спочатку жили в материної сестри. Про повернення хати не могло бути й мови. Дали план на цьому місці - там, де колись стояв древній замок. А сестра Марія залишилася жити в Красноярському краї.
  Моїй матері судилося прожити довге життя. Але яким же тернистим, часто мученицьким воно було. Таки правду кажуть: на віку - мов на стернястій ниві, не пройдеш, ноги не вколовши.
   
   
  МАКСИМ БОРОВИЙ
   
  Федір Каленикович БОРТНИК, колишній політв"язень польського і радянського режимів, краєзнавець:
   
  Максим Михайлович Боровий народився 1893 року в селі Опарипсах, біля Радивилова. Мав чотирьох братів та сестру: Іван (1891-1958) у 1917-J919 роках працював учителем першої української школи в Радивилові, Петро (1895- l923) був схоплений чекістами ГПУ в Шепетівці й замордований, інші двоє братів звалися Дмитро та Якуб, сестра Антоніна не дожила навіть до повноліття.
  Юнацькі літа Максима Борового припали на роки відродження української духовності у нашому краї, чому сприяла й діяльність письменника Модеста Левицького (1866 -1932) і лікаря Петра Шепченка (1870-1931), які на початку нинішнього століття жили й працювали в Радивилові. Тож не дивно, що Максим і вся його родина стали свідомими українцями.
  У 1911 році М. Борового призвали на службу в царську армію. Закінчивши навчання в офіцерському училищі, вже з перших днів світової війни Максим опинився на австро-російському фронті, де служив до Лютневої революції 1917 року, дійшовши до чину штабс-капітана.
  Проголошення самостійності України 22 січня 1918 року сприйняв з ентузіазмом. Та прихід на Україну німецьких військ, які, до речі, крокували й по Рівненщині, справили на Борового негативне враження. До того ж німецьке командування з багатьох питань не могло знайти спільної мови з Центральною Радою.
  29 квітня 1918 року не без участі австро-німецького командування колишній царський генерал Скоропадський, усунувши від влади Центральну Раду, проголосив себе гетьманом України. Більшість народу сприйняла це як антидержавний, антиукраїнський акт, почалася підготовка до збройного повстання проти гетьманату. Не відстав у тому і наш край.
  Організатором збройного відділу в Радивилові та сусідніх селах став досвідчений військовик Максим Боровий. Він спрямував свій відділ до Кременця, де засіло сильне гетьманське угруповання, та з боєм заволодів містом. Не обійшлося, проте, без жертв. Дев"ятеро вбитих привезли до Радивилова і в присутності великої кількості людей віддали землі. Ця могила дотепер збереглася на міському кладовищі, нині вона дбайливо доглядається.
  Після завершення збройної операції на базі цього ж військового підрозділу було створено 1-й Волинський полк УНР. Максима Борового, за тодішнім звичаєм, обрали отаманом. Треба пам"ятати, що в ті часи велася шалена більшовицька агітація, і доволі скоро й Максима почали звинувачувати в тому, що він, як колишній офіцер царської армії, заводить дисципліну та старі порядки в полку.
  Порядку в ті часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвідом, не міг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружної військової команди (ОВК) в Золочів з проханням надіслати до Радивилова підмогу з галичан, насамперед - для охорони великих запасів продовольства та різного військового майна, що накопичилися тут у зв"язку З проходженням фронту в 1916 - 1917 роках.
  У січні 1919 року з Бродів до Радивилова прибула сотня Української галицької армії під проводом четаря Наливайка, з двома скорострілами. Галичан зустріли з почестями та гімном "Ще не вмерла Україна". Однак по-більшовицьки настроєна частина вояків 1-го Волинського полку вночі вчинила збройний заколот і, роззброївши прибулих, змусила їх покинути місто. Змушений був податися до Бродів і отаман Боровий зі своїми прибічниками.
  ОВК-Золочів, після першої невдалої спроби взяти під свій контроль Радивилів, а також загалом Дубенський та Кременецький повіти (що було узгоджено з військовим міністром УНР Олександром Шаповалом), вирішила послати до Радивилова значно сильнішу військову групу - в складі трьох сотень стрільців, з повним бойовим забезпеченням, під командою досвідченого старшини УГА Петра Вовка.
  Прибувши до Бродів, той провів розслідування причин невдачі сотні Наливайка, зустрівся і з отаманом Максимом Боровим. Ось як згодом описав цю зустріч Петро Вовк у статті "Волинь під військовим зарядом галичан - 1919 p.", що була опублікована в багатьох номерах журналу "Український скиталець" за 1922 рік (видавався у Чехословаччині):
  "Я зблизився до дверей гостиниці, щоби почути те, що скаже головний герой цеї пригоди, отаман Боровий... Боровий, стрункий, високий мужчина, чорноволосий і з гарним "на англійське" вусом, з орлиним носом, зраджував (тобто являв собою) чоловіка упертого, енергійного і хитрого, хоч гарячковість, із якою осуджував своїх родимців, теперішніх "бунтівників", казала догадуватись, що ця подія має не загальний, не партійний навіть, а чисто особистий підклад..."
  Важко погодитися з твердженням, що справа заколоту мала суто особистий характер. І ось тому підтвердження: після приходу галичан до Радивилова вдруге ними зразу ж був заарештований один із більшовицьких заколотників - М. Стрельбицький, якого відправили до Кременця, а і після слідства та суду там же розстріляли.
  Слід сказати, що Петру Вовкові після з"ясування обставин заколоту таки вдалося взяти під свій контроль і Радивилів, і згадані вже повіти - Дубенський та Кременецький, забезпечити надійне проходження поїздів по місцевій залізниці, що мало велике значення у зносинах УНР із Галичиною.
  І все ж справи на фронтах - з поляками й більшовиками - день у день погіршувалися.
  Як відомо, починаючи з 1920 року, західноукраїнські землі опинилися під польською окупацією. Переживши крах сподівань, Максим Боровий повернувся до Радивилова, одружився з Ганною Павловою, зайнявся сільським господарством. З дружиною ростили сина Євгена (став доктором медичних наук, працював у Рівному).
  Настав 1939 рік. Прийшли "визволителі". Почалися масові арешти. Однією з перших жертв більшовицького терору став Максим Боровий. І
  Як свідчать довідки прокуратури та міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР, М. М. Боровий був заарештований 10 квітня 1940 року, "особым совещанием НКВД" засуджений до 8 років позбавлення волі. Стверджується, що помер 23 грудня 1941 року від паралічу серця. "Сведениями о точном месте захоронения Борового М. М., как и иных узников, архив не располагает, - говориться у відповіді. - Братские могилы заключенных находятся в пос. Заболотный, пос. Ветлосян и других районах города. В настоящее время при въезде в город Ухту обществом "Мемориал" установлен памятник".
  Усе своє життя Максим Боровий пройшов з великою любов"ю до України, чи то захищаючи в боях її незалежність, чи знемагаючи за цю любов у таборах Комі АРСР. Його могила загубилася серед безіменних захоронень у вічній мерзлоті.
   
   
   
  МОВЧАЗНІ СВІДКИ
   
  БОРИШКЕВИЧ Микола Олексійович
  (м. Дубно, вул. Некрасова, 27):
   
  Уся наша багатостраждальна земля - мов суцільна рана. Тільки в нинішньому столітті всіяна могилами тисяч і тисяч борців за волю України, вона, ця свята земля, дотепер зберігає багато таємниць. І чекає, коли ж буде сказано всю правду про полеглих, коли ж буде віднесено їх до числа великих і праведних мучеників.
  Разом з іншими активістами національно-демократичного руху, ветеранами ОУН-УПА мені випало впродовж кількох років розшукувати місця загибелі українських повстанців, вести розкопки, брати участь в урочистих перезахороненнях, збирати відомості про жертви більшовицького терору.
  Деякі факти пропоную увазі читачів.
  Найбільш масові страти членів ОУН-УПА, невинних людей сталінські кати в Дубенському районі здійснили в самому райцентрі: на території тюрми, в дворі і підвалах Свято-Миколаївської церкви, на. місці зруйнованої більшовиками ще перед війною церкви Чесного Хреста.
  Тюрма. Тут катували й знищували ще за Польщі. З приходом совіцьких "визволителів" камери заповнили новими політв"язнями. 24 червня 1941 року, перед вступом у Дубно німецьких військ, за наказом місцевого начальника НКВД Винокура було влаштовано масове знищення в"язнів. Енкаведисти ходили від камери до камери і стріляли, часом для певності кидаючи на бездиханні тіла ручні гранати. На ранок кати, які вже було виїхали з міста, повернулися, щоб добивати вцілілих людей. Сам Винокур бігав з наганом по камерах. Лише під вечір городяни змогли пройти до камер, щоб розшукати поранених, але ще живих, і завезти їх до шпиталю. Наприклад, Валентина Петренко дістала шість кульових поранень і два багнетних, у тому числі в голову, але вижила і про злочин комуністичного режиму розповіла в журналі "Самостійна Україна" (США - Канада, ч. 5 - 6 за 1948 p.).
  У тюрмі тільки в червневі дні загинули 527 чоловіків та жінок з кількома немовлятами. Основна частина жертв була впізнана рідними і відвезена для захоронення в їх рідні місця. Але певна частина похована просто біля стін в"язниці. На жаль, нині там ніщо не вказує на цю братську могилу.
  Підвали Свято-Миколаївської церкви. Сюди скидали розстріляних ще з передвоєнної пори. Потім тут убивали українських підпільників фашистські загарбники. Затим прийшла Червона армія, і в храмі розташувалася частина НКВД. Двір і підвали знову перетворилися на місце тортур і страт. У роки перебудови цим підвалом зацікавилася громадськість. Було виявлено, скажімо, кістяки, скручені колючим дротом, валялися гільзи совіцького виробництва. Все вказувало на те, що й більшовики здійснювали тут свої ганебні екзекуції. Ті, хто прагнули обілити владу КПРС, вивезли звідси кілька самоскидів кістяків на звалище і, так би мовити, замели всі сліди.
  Братська могила на місці колишньої церкви Чесного Хреста. Упорядкована в 1994 році. За два дні сюди було вивезена 53 автомашини землі і насипано курган. Тут розстрілювали тих, хто вороже ставився до сталінського режиму, боровся в УПА. Сюди енкаведисти звозили вбитих під час каральних операцій, у сутичках з повстанцями. З 1944 і аж до 1952 року наповнювали могилу все новими тілами. Встановлено імена деяких осіб: Володимир Друченко, 1917 року народження, Іван Васькевич з Підгаю, Володимир Дмитрук з Липи, Дмитро Володько з Панталії, колишній директор Дубенської гімназії Пелех, директор школи Щигоцький, Матуськевич, з Тараканова - Василь Заєць, Дмитро Ковальчук, Афанасій Рудик, невідомий з Бондарів, з Варкович - Василь Мельничук, 1924 року народження (псевдо Чайка, розстріляний у 1947 році), Петро Пшеничний, 1915 року народження (Стріла, розстріляний восени 1948 року), Михайло Пасічник, 1925 року народження), Михайло Євтодюк (Лис, загинув у 1951 році), Володимир Поліщук, 1928 року народження, загинув 1950 року, з Молодави - майже ціла родина: Ананій Борисюк, 1920 року народження, підрайоновий провідник ОУН на псевдо Комар, загинув 22 лютого 1950 року, Володимир Борисюк, 1923 року народження, загинув 23 лютого 1950 року, Ростислав Борисюк, 1926 року народження, на псевдо Лимон, загинув 22 червня 1950 року, Віра Борисюк, 1928 року народження, загинула 1952 року, Тихін Борисюк, 1930 року народження, на псевдо Василько, загинув 22 червня 1950 року Григорій Повщук, 1926 року народження, на псевдо Судак, загинув 1947 року, з Мирогощі - Герман (прізвище не відоме)...
  Чимало братських могил вояків УПА, людей, які їх підтримували, вдалося виявити на околицях сіл, на хуторах, у лісових урочищах.
  Соснівка (Обгів). Біля цього села в 1944 році стояв повстанський курінь Довбенка. У лісі віднайдена могила семи чоловік, їх перезахоронено на кладовище. Загинули під час нападу енкаведистів на село: ті влаштували облаву в неділю 9 квітня. Побачивши, що дві роти військових чинять наругу над селянами, підпалюють обійстя, повстанці ринули в бій. І знищили з півтори сотні нападників. Хоч і самі зазнали втрат. У бою курінь використовував кулемети й міномет.
  Олибів. 30 березня 1944 року, відбиваючи напад, загинули дев"ять повстанців, серед них - Данило Борисюк, Микола Романовський, Олекса Ковальчук, Микола Оніж-Соловей.
  Біля села формувалася повстанська сотня, вояки заночували. Про це хтось доніс енкаведистам. Ті оточили хату Андрія Березного. Тим, що ночували в іншій хаті, вдалося втекти, їх було четверо. Там такий розпадок, хати по обидва боки на пагорбах. Енкаведисти оточили хату над ранок, зав"язався бій. Довго ми шукали місце захоронення. Господаря вже немає, а його жінка й син нічого людям не казали. Там були великі зарості малини, ми зняли їх бульдозером. В одному місці я побачив: різна за структурою земля. А це - суттєва прикмета. Стали лопатами розкопувати. І натрапили на кості й залишки взуття. З усього видно, вчинивши розправу, енкаведисти поскидали вбитих у яму як попало.
  Майдан. В урочищі Засулька, кілометрів за два від села, є братська могила відділу полковника УПА Берези. Це він перший у повстанській армії організував артилерію. Коли ми оголосили, що на тому місці буде панахида, я отримав два анонімних листи: мовляв, кого вшановуєте, то був чекіст. Довелося відкласти панахиду, я затратив ще чотири місяці, доки вдалося остаточно з"ясувати: був ще один Береза, точніше - Бєрьоза, парашутист, який також влився в УПА біля Рогізного, згодом одружився на сестрі господарчої, мав свій відділ, але коли надійшла совіцька партизанка, перейшов на її бік. Береза, який загинув біля Майдану, - зовсім інша людина.
  Одна стара дівка на ім"я Василина постачала його тушшю, папером для друкарських машинок, а коли якогось дня 1945 року до села зібрався цілий відділ, донесла про це енкаведистам. Бій був нерівний. На братській могилі, яка була насипана ще після війни, ми поставили високий хрест; було відправлено панахиду. Вшановано пам"ять і бійців УПА, які загинули трохи пізніше в криївці неподалік від того місця. Імена полеглих не відомі. У районі Майдану виявлено ще два захоронення: в одному покоїлися останки п"яти чоловік, у другому -два. Їх перепоховано на кладовище.
  Іноді пошукова робота вимагає неабиякої наполегливості. Скажімо, перш ніж вдалося натрапити на одне з захоронень, довелося перекопати вздовж дороги метрів сто.
  Хутір Лісовий біля с. Перерослі. Тут є могила 28 чоловік, які загинули 3 липня 1943 року як заложники німецьких окупантів. А в іншій могилі на цьому ж хуторі - 45 повстанців, які полягли в бою з енкаведистами в 1944 році. Учасники сталінської каральної акції спалили хутір дотла.
  Урочище Тартак біля с. Бущі. Там покояться тіла восьми бійців УПА, серед них - Олексій Грицак, Михайло Грицак, Роман Корнійчук, Володимир Панасюк. Ці четверо загинули від руки якогось Шмельова, про що мені розповідав інвалід першої групи, колишній станичний Микола Грицишин (нині покійний).
  Кліпець. Є могила семи повстанців. А в урочищі Замазурському, де жив Федір Царук, - ще могила. У лісі біля села знайшли ми захоронення чотирьох упівців, їхні останки перенесено на кладовище, де насипана братська могила.
  Верба. Братська могила насипана на тому місці, де було місцева НКВД-КГБ. Розкопки провести виявилося справою неможливою: убитих присипано шаром землі понад два метри завтовшки.
  Урочища поблизу Млинівського перехрестя. Могилу двох повстанців біля Владиславівки ми розшукували три дні. Там мали прокладати дорогу, а вона повинна була, за нашими відомостями, пролягти через місце захоронення. Його врешті-решт знайшли. Далі продовжили розкопки на Озліївському перехресті, де покоїлися й тіла двох дівчат. При перезахороненні було дотримано давньої християнської традиції: для полеглих дівчат виготовили два вельони, спекли коровай.
  Хутір Куцанда між Молодавою і Мирогощею. Тут у 1948 році полягли в бою Петро Васильчук (на псевдо Хмара) і Василь Степанчук (Цвіток). Зв"язкова втікала в напрямку залізниці. Але поїзд перепинив дорогу. Не бажаючи віддавати себе в руки чекістів, дівчина застрілилася.
  Нагоряни. На пагорбі - могила Микити Роя. Він там поліг, стікаючи кров"ю. Де поділи енкаведисти його тіло, не відомо. І все ж колишні побратими по боротьбі насипали могилу, вшанували пам"ять повстанця, а заодно - і пам"ять тих, чий слід загубився у вихорі національно-визвольної війни. Коли компартія з усіх сил паплюжила ОУН-УПА, хтось хрест на тій могилі знищив...
  Пошукова робота триває. Ми зобов"язані її продовжити, щоб молоде покоління усвідомило, що Україна здобула незалежність не стільки силою обставин, скільки в результаті довгої і важкої боротьби, в результаті самопожертви сотень і тисяч її справжніх патріотів. Слава їм, героям!
   
   
   
  БОГ БАЧИВ КРИВДИ
   
   МОМОТЮК Мирон Степанович
  (с. Верба Дубенського району):
   
  Народився я 1915 року в селі Вербі у великій селянській сім"ї. За Польщі закінчив чотири класи, але потяг до знань, інтерес до історії Волинського краю пробудили в серці й почуття гордості за мужній наш народ, який стільки століть нидіє в чужинецькому ярмі, проте ніяк не бажає примиритися з поганьбленим становищем, бореться, знемагає в кривавих змаганнях, падає і знову підводиться до борні.
  Тому й вступив в Організацію українських націоналістів, поширював у нас львівські видання, що правдиво розповідали про долю українців у Польщі, роздмухували в нас жаринки непокори.
  А працював робітником на лісозаводі в німця - розпилював деревину, виготовляв паркет.
  Тридцять дев"ятий рік пам"ятається приходом червоноармійців. Багато хто їх вітав квітами, сподіваннями повнилися наші душі - заново Україна зливалася воєдино, звіддавна це вимріяно було... Та ба, небавом почали з Верби зникати люди - того повезли казна-куди, інший, передчуваючи арешт, подався в окуповану німцями Польщу. Я і далі працював на лісозаводі, який зроблено державним, активності не засвідчував.
  Після приходу німців ще деякий час усе йшло так, буцімто нічого й не змінилося. Були податки - так їх же й "совєти" не з меншим заповзяттям стягували. Та як почалася ловля молоді для робіт у Німеччині, а ще як євреїв зігнали й повезли на розстріл до села Гранівки (тепер Радивилівського району), стало ясно: треба не вичікувати, а боротися... Ось і жінчину сестру з сім"єю запроторили на каторжні роботи. Я зголосився в загін самооборони - такі потім оформилися в підрозділи УПА.
  І це ж мені було поставлено за провину, коли заарештували в 1949 році. Звичайно, додалося й "посібництво" в повоєнні роки. Ні на що не зважали сталіністи: ані на те, що був на фронті і маю бойові нагороди, ані на сімейне становище - після арешту народилася в мене дочка. Але ж, власне, хіба чекали ми пощади, коли ставали проти жорстокого совіцького режиму? Хіба не знали, на що йдемо? Знали, але йшли - бо вірили, що рано чи пізно Україна визволиться, здобуде самостійність.
  Був засуджений до 10 років концтаборів. При тому, як мовиться, врахували мою професію лісопереробника, отож опинився в тайзі, де морози поза сорок градусів. Валили, обчищали ліс, вивозили вагонами. Зі мною по справі йшли Яків Устимович Андрощук, Омелян Васильович Нечипорук і Кирило Мартиновнч Мазурок, так-от з Нечипоруком і сходили вздовж та впоперек неісходиму глушину російську. При вбогому харчовому пайку та куцій одежині ще й, скажу вам, дивно, що вижили, не закоцюбнули в сніговіях, зберегли сили до життя. А дехто ж не витримував...
  Горе й біди були і нашим рідним - за нас їх нещадно переслідували. У Мазурка, знаю, конфіскували хату. Моя дружина лишилася без куска хліба, ледве животіла, в тих злигоднях померла маленька дочка. Як таке забути і простити катам нашим? Бог бачив кривди. І злодіяння не прощав. Я знаю, хто на мене доніс чекістам, знаю й те, що один із вислужників згодом повісився, а другий кинувся під поїзд. Неспроста, ні, неспроста це все.
   
   
   
  АРЕШТОВУВАЛИ ФАШИСТИ,
  ВИВОЗИЛИ БІЛЬШОВИКИ
   
  ЧЕРЕМУХІНА Ольга Олексіївна
  (с. Софіївка Перша Дубенського району):
   
  У війну я - тоді ще мала прізвище Остапчук - жила на хуторі Степки біля села Верби, в діда й баби. Бо маму забрали в Німеччину. А батько подався в світи ще в 1926-му, коли я мала два роки, в 1939-му його заарештували совєти, заслали в табори.
  Восени 1943 року місцеві хлопці-повстанці викрали ляндвірта. Гестапівці накинулися нишпорити по хуторах. Багатьох заарештували. Приїхали й до нас. Тітка, яка мала зв"язки з УПА, встигла втекти. Фашисти викинули з хати дядька з перебитою ногою, забрали діда, мого 17-річного брата й мене. Відомо нам було, що за вбитого німця можуть і розстріляти будь-кого, і ми дуже переживали за себе.
  Відвезли в Дубно, в тюрму. Днів десять тримали, погрожували, допитувалися, що знаємо про викрадення, про партизанку українського підпілля. Зрозуміло, краще було вдавати, що нічогісінько не відаєш. Затим перевели в табір за колючим дротом, пробути мусили місяців зо три. Натерпілися страху - нема страшніше, як невідомість: а що станеться з тобою завтра, чи виживеш? Аж перед Різдвом випустили - просила за нас родичка, яка мала знайомих на службі в німців. Тільки-от сліди ще однієї тітки пропали - забрали її окремо від інших і, непевно, розстріляли.
  У 1944 p. я вийшла заміж. Незабаром чоловіка, Євгена Суравського, призвали в Червону армію. І, як нерідко тоді траплялося, потрапив він не на фронт, а прямісінько в тюремну зону: за зв"язки з УПА отримав 7 років таборів.
  Однак совіцькій владі здалося замало понівечити долю одного з родини. Страх, як і в війну, мусив витати над кожним. Восени 1947 року надумали нелюди вивезти всю нашу сім"ю: його батьків, мене з дочкою. Буцімто вже навіть дочка могла чимось завинити... А кругом же тільки й урочистої мови: справедливість, влада трудящих, світле майбутнє, батько Сталін, мудра більшовицька партія Леніна. А насправді - влада бездушних тиранів. Перед найвищими правителями вони - блазні, перед простим народом - гірше фашиста.
  Я зі свекрухою і дочкою зуміла втекти, два роки ми переховувалися в селі Середньому Козинського району, в сестри свекрухи. Село було під впливом УПА, а повстанські сім"ї, звісно, видавати нас не збиралися.
  Свекра ж мого, Феодосія Івановича Суравського, 1882 року народження, вивезли на Урал. Йому тоді вже було 65 літ, і оце таких літніх людей боявся сталінський режим, люто боровся з ними. Хата, корова, кінь, господарство були конфісковані, тобто віддані державі. Таким ось способом теж збільшували "могутність" СРСР.
  Я провела в м. Інті Комі АРСР 18 років - але то вже окрема історія, пов"язана з другим заміжжям (чоловік був політв"язнем). Найбільше мене дивувало, що в таборах і на засланні не обозлялися люди в ставленні один до одного, підтримували, як могли, ближнього свого. Очевидно, це тому, що були там люди високого духу і великої душі. Та кращого місця, ніж за Полярним колом, у сибірських лісах, на підземних рудниках, для них, на жаль, не знаходилося.
   
  ДОЛЯ МОЯ НЕЛАСКАВА...
   
  МОМОТЮК Петро Власович
  (с. Верба, вул. Церковна, Дубенського району):
   
  Дійсно, дуже часто доля була мовби недоброю мачухою для мене й моєї родини. Перші слабкі дитячі враження: сім"єю мусили ми втікати з Верби, яка опинилася в смузі війни, першої світової. Батько воював з австрійцями. У дорозі від злигоднів помер мій брат.
  Життя привчило з малих літ до праці. Наймався до євреїв, поляків, чехів, перевозив партії закупленого зерна, інших сільськогосподарських продуктів.
  Трохи призбирав грошей, одружився, скупив дещицю землі в тих, хто в безнадії кидали дідизну й вирушали світ за очі, до Аргентини.
  У вересні 1939-го на Вербу німецькі літаки скинули кілька бомб, постраждав і наш куток села, згоріло моє обійстя. Прийшла Червона армія, багато хто з сельчан уже знав про сталінські репресії, про голод на Східній Україні, тому появу більшовиків сприйняв із прихованою тривогою. Однак усе-таки втішало, що відбулося об"єднання українських земель, тому навіть місцеві члени ОУН, до яких із часів Польщі належав і я, свою діяльність, по суті, припинили, чекали, як воно піде далі. А пішло так, як, власне, і мало бути: об"явилися перші "вороги народу", яких повезли обживати російський Сибір.
  Почуття неспокою весь час гніздилося і в моїй душі - як-не-як, мав 3,5 гектара поля, а вже з дня на день збиралися активісти організовувати колгосп, їхні плани не збулися: фашисти напали на СРСР. Але червоноармійці, мабуть, уже встигли накинути оком на мій двір, бо перед відступом запалили хату. Іншої причини для такого бузувірства авжеж не було.
  У Вербі з"явилася німецька адміністрація, яка займалася спочатку в основному податками. Людина до будь-яких обставин звикає, я взявся навіть заготовляти матеріали на хату, їздив із ляндвіртом за дозволом у Рівне. Згодом, коли гітлерівці заповзялися вбивати євреїв і виловлювати українську молодь для робіт у Німеччині, наші оунівці збагнули: перемир"я з окупантами скінчилося. Чимало наших сельчан влилося в УПА, щоб боротися силою зброї.
  Мені випало брати участь у бою з німецькими штабістами в Смизі. Загарбникам слід було нагадати, що свавілля не прошене їм і за злочини жде покара. Однієї червневої ночі 1943 року відділи повстанців числом до 170 чоловік під командою "Явора" (родом з Галичини) увірвалися на територію штабу, де було з 70 офіцерів та їхніх охоронців. Перерізали лінії зв"язку, знищили всіх фашистів, хто тільки потрапив під руку, захопили зброю, військове спорядження. Серед наших не обійшлося без втрат: склали голову сім вояків, одного я добре знав - Андрій Дмитрович Іщук був моїм сусідом.
  Незабаром до Смиги наїхало гестапо, прочісували ліси. Але спробуй знайди бойовика, якщо вночі він з рушницею, а вдень - у буденних селянських турботах: порає худобу, сіє гречку... Полеглих хоронили під покровом темряви, щоб не накликати лиха на ціле село.
  На початку 1944-го спостерігалося велике переміщення німецьких військ на захід - фронт наближався. Через Вербу йшли і власовці, ні з того ні з сього кинулися палити хати. Над"їхала підвода до нашого двору, теща саме в церкві, а ми з жінкою клопочемося по господарству. Кажуть мені, що хочуть поміняти коней і фурманів. "А багато вам підвід треба?" - цікавлюся. "Двадцять!" - "То ви йдіть у село, кажіть людям, а я тим часом зберуся".
  Щойно вони від"їхали, сідаю на коней, беру з собою синів - і хутчіш із села, на хутір до знайомих. Залишив коней і дітей, а сам біжу за жінкою. Та її вже дуже побили. Швиденько вигнав худобу - і геть із села, якомога далі від погромників. Прийняв нашу сім"ю знайомий чех, на прізвище Зайчик, у нього я колись служив. А на другий день старший син Степан пішов і привів тещу, каже, що в нашому дворі німці підковують коней.
  Невдовзі знову прийшли червоноармійці. Я саме їхав кіньми, вертався з чеської колонії, як називали їхнє поселення. Назустріч - піхота. Обступили чоловік сорок: "С лесу от бандитов едешь?" І ствол рушниці - мені в рот. Що тут вдієш? Коней випрягли. По двоє скочили верхи - і ну своїх наганяти. А інші раніше пішли. Така, бачите, була моя перша зустріч з "визволителями". Чех звіддаля бачив те пограбування. Тож запропонував своїх коней - не на плечах же мені нести майно до хати (а віз я і свиней, і курей).
  Без своїх коней - наче без рук, треба було думати про купівлю інших. Але й тих забрали - представники влади, через три роки, коли вивозили нашу сім"ю на спсцпоселення.
  Але спочатку про призов в армію. Забрали мене в Борисоглєбськ. Різали ми ліс, будували ангари для літаків. Харчували препогано, дуже швидко від моєї нормальної статури залишилося 47 кілограмів, одні кості та шкіра. Почало в голові паморочитись, якось ненароком заточився на ногу офіцерові. Лише тоді, здається, він звернув увагу на мій жалюгідний вигляд і перевів працювати на кухню.
  Зрозуміло, що самопочуття моє пішло на поправку, вже намагався докинути більшу порцію і землякам. А серед них був Роман - знав його, що добре вмів прилаштуватися і за поляків, і при перших совєтах, і при німцях. Він писав мені листи додому. Як дізналися інші земляки, що я його теж підгодовую, кажуть: помиляєшся в людині - він своїх продає чекістам. Стали наводити факти. Еге, бачу, скидається на правду.
  Помітивши, що моє ставлення до нього змінилося, Роман не забарився віддячити. Якось ми з другом пішли в штаб проситися на фронт. Але там поглянули в список і сказали, що такі люди на будівництві потрібні. Для чого насправді був я потрібний, довідався в скорому часі. То дійсно було будівництво, тільки вже підневільне, табірне.
  Одного дня при формуванні робочих бригад мені наказали залишитися прибрати територію. Інші розійшлися по об"єктах - і от викликають. Офіцер пропонує закурити, розпитує про життя на Україні, допитується, кого знав у "бандформированиях". Я, певна річ, роблю вигляд, що нічого про це не відаю - мовляв, сім"я, домашні клопоти, діти, не до політики...
  І все ж 10 листопада 1944 p. мене заарештували. Зібрали нас групу з семи чоловік і повели за ріку Новахапьор - нібито на нове будівництво. А насправді допровадили до будинку НКВС, за високим дощаним парканом, із вічком у хвіртці, щоб обачно поглядати на прибулих. Почалися допити, очні ставки, нацьковування в"язнів один на одного, але навряд чи чогось добилися. Про участь в УПА - свою і своїх знайомих - я і словом не обмовився. Слідчі на чолі із старшим лейтенантом Бабайцевим присікувалися, ображали, але, як зрозумів, достатніх доказів проти мене не мали, тому й брали на залякування. Врешті я впевнився, що краще взагалі мовчати, щоб, бува, не наговорити згарячу чогось зайвого.
  З мене зняли зірку з пілотки, забрали пояс. Погрозили, що заморять голодом. П"ять діб діймали допитами, викликали, коли заманеться. Ні їсти не дають, ні по нужді піти... Глумилися, аж я скипів: "Хочете зі світу звести - стріляйте, якщо це вам потрібно". На шостий день - через вікно бачу - ведуть на очну ставку Романа. Думаю, тільки-но ввійде, кинуся й перегризу горло запроданцеві, нехай уже що буде. Але він, видно, злякався зустрічі, тому почав говорити, що дав неправдиві свідчення, говорив про мене лише хороше, згадав мого брата. Але слідчий зауважив, що про брата подробиці не потрібні, він уже свій строк заробив.
  Виявляється, Василеві дали 12 літ, відбув у таборах Воркути десять. І за що? Коли в 44-му сельчан збирали копати протитанкові рови (на випадок німецької контратаки), Василь занедужав і три дні не ходив. А коли за ним прийшли, щоб побити, втік до жінчиної рідні в Карпилівку (Радивилівського району). Там нову людину помітили, прийшли з УПА з"ясувати, чому заявився, а відтак забрали з собою. А спіймали енкаведисти його біля Гощі, з ним був ще один вербівський - Антон Грицишин, але застрілився в схроні, не бажаючи давати себе в руки ворогам.
  За Василя в 1947 p. вивезли його сім"ю - на будівництво заполярних шахт.
  Мій слідчий і так підступає, і сяк, а дати строк нібито й нема за що. Хіба за братову провину. Зібралася вся слідча група. Головний допитується: "Так сколько же тебе дать"?" - "Ваше право, - кажу. - Але за що?" Залишився слідчий зі мною наодинці, почав говорити про полеглих на фронті, про розруху, необхідність відбудовувати. Запевнив, що коли підпишу протокол, із камери переведуть у будівельну бригаду армійського типу, де пробуду лише два роки. А впертістю, мовляв, лише зашкоджу собі. Бачу: вибору нема, в них - план, і не виконати його вони попросту не можуть. Підписав - точніше, поставив хрестик, бо грамоти не вчився.
  Після того зразу ж погодували. Завели в табірну зону, але не на 2 роки - на 5, таку ухвалу прийняло "особое совещание". У Рибінську рік працював ковалем, після хвороби перевели в Углич, де споруджувались надсекретні підземні сховища, з виробничими майстернями, їдальнями, кімнатами. Я штукатурив стіни, зірвався з риштувань з висоти 8 метрів і просто дивом не вбився, впавши на бетонну долівку. Тільки скалічив ногу. Мене відправили в лікарню. 1, можливо, з часом забули, де працював, бо ходили чутки, що з тих підземних робіт ніхто з політв"язнів на волю не виходив. А я ось, бачите, вижив.
  А поки я мучився в неволі, прийшло лихо й до моєї сім"ї: пізньої осені 1947-го її визначили на спецпоселсння в Кизильський район Пермської області. У ті ж дні вивезли й сім"ї Данила Пецалюка, Івана Стаха та інших. Уже немало зібрали на станції в вагони, зайшли і до моєї дружини Марії Захарівни. Поцікавилися, чи виконані поставки продукції, чи сплачено податок. Погортавши квитанції, один із прийшлих здивувався: "А в списках сільради ви визначені на виселення". Голова сільради Борис Дубовський, єврей, залицявся до моєї жінки, але дістав одкоша, через те, ймовірно, й надумав помститися, тим паче, що привід не довелося шукати: я в тюрмі.
  Тільки й устигла моя дружина взяти з собою півбуханця хліба та ще мала 3 карбованці. І це на два тижні дороги на трьох чоловік: вивозили й мого 8-літнього сина Ананія та тещу, Нечипорук Тетяну Максимівну. А старший син утік, перебивався по знайомих, але ті надавали притулок із страхом - боялись репресій, яким не було міри і, здавалося, не буде кінця.
  Моя родина потрапила в шахтарське селище, дружина трудилася на будівництві житла - здебільшого для тих, хто після примусових робіт у Німеччині опинявся прямо на спецпоселенні в російській глибинці. У 1949 році, після відбуття строку, я поїхав до сім"ї, почав працювати ковалем на шахті, два з половиною роки був і на підземних роботах. Жили важко, голодували. Стара теща теж мусила заробляти хліб тим, що няньчила дітей начальству. Як я приїхав, ще частими були випадки, що поселенці з голоду помирали.
  Коли через десять літ, у 1959-му, ми повернулися в рідні краї, довідалися, що все наше майно, в тому числі недобудована хата, коні, худоба, конфісковані. Ледве добився дозволу купити спою ж хату-врем"янку за 1200 карбованців.
   
   
   
  "РОЗКУРКУЛИЛИ", ВИГНАЛИ З ХАТИ
   
  ПРОКАЗЮК Григорій Максимович
  (хутір Вітики Підзамчівськоі сільради Радивилівського району):
   
   
  Наш рід із діда-прадіда - з хутора Вітики, що розкинувся на пагорбах біля села Підзамчого. І так уже велося в сім"ї: як тільки з"являлася можливість, старалися прикупити землі. Мої батьки мали дев"ять гектарів, тому працювати мусили тяжко. Рано і я став до роботи, закінчив тільки 6 класів польської школи.
  Пам"ятаю 39-й рік, зміну влади. Почали вивозити польських осадників. До 30 сімей забрали з тутешніх сіл. Були в них і колишні польські офіцери - може, десь у Катині й обірвалася їхня життєва дорога.
  Зайшлося про колгоспи. Селяни - люди помірковані, в політику, як правило, не вникали. Але й перед владою не заривалися. Тим більше, що бачили: гордих і незговірливих скручують у баранячий ріг. Деякі сім"ї вже тоді були вивезені в Сибір. Ми вступили в колгосп.
  А в скорому часі була війна. Люди землю та реманент із сільгоспартілі розібрали. Настали тривожні, ще більш непевні часи. Навесні 1944 року я був призваний на фронт. Воював із фашистами в Білорусії, Прибалтиці. 717 полк 46-ї стрілецької дивізії. Мав легке поранення.
  І до війни знав про репресії, але не думав, що пройдуться вони й по нашій сім"ї. Після війни почали обкладати людей непосильними податками. За несплату його звинуватили мого батька, Максима Тимофійовича, 1880 року народження, в саботажництві - й засадили у в"язницю. Дали п"ять літ - з конфіскацією майна.
  Але навіть серед суддів та тюремної адміністрації були люди різні. Зглянулися над старим, через півтора року випустили.
  Випустили, та не оправдали. Тому не встиг батько прийти додому, як узялися місцеві активісти приводити в дію інші положення вироку - про конфіскацію майна. Прийшли голова сільради Арсеній Горопаха, дільничний міліціонер Володимир Градовий, фінагент Микола Железняк_ Розумію: не свою полю чинили. Але ж тоді вже багато хто прозрів і не йшов на керівну службу до сталінського режиму.
  Борці з "ворогами народу" викидали з хати наші пожитки; виштовхували старих батька й матір, не беручи до уваги просьб і бідкань. Ніхто не став рахуватися і з тим, що був на фронті я, що старший брат Федір, 1919 року народження, не повернувся з війни.
  Тоді не тільки в нас забирали майно. Грабунки котилися по селах. Так, грабунки, бо багато з того, що нібито конфісковувалося, попросту забирали представники влади.
  Із конфіскованим поводилися по-варварськи. У нас була пасіка із 38 бджолосімей. Я цікавився, що з нею сталося. Бджіл занедбали, вони загинули.
  Тепер визнано, що переслідували нас тоді безпідставно, сім"я реабілітована. Але чи легше від того, якщо все життя тобі зіпсували? Чого коштувало немічним батькам никати по сусідах і знайомих, щоб знайти бодай тимчасовий притулок. Лише згодом, попрацювавши на коксохімічному заводі в Запоріжжі, я взявся зводити хату.
  Кажуть, справедливість повернулася. Але чи можна вважати справедливістю ті чисто символічні гроші, які виплачують за колись конфісковане майно? І чому ціну злочинів конкретних осіб, які ще є в живих, повинна оплачувати наша молода держава?
   
   
  А ЯК ЖИВЕТЬСЯ З НЕЧИСТОЮ СОВІСТЮ?
   
  ГЛОВАЦЬКА (ГОМАНЮК) Ганна Максимівна (м. Кіровоград, вул. Мічуріна. 39):
   
   
  Часто згадую пережите. Доля не була до мене прихильною. У 1943 році німці спалили наше обійстя, а жила я тоді в селі Янівка (нині Іванівка Радивилівського району). З допомогою сусідів, добрих людей, на яких не бідний мій рідний край, заготовили лісу на хату й стодолу.
  Але через трохи часу, після вигнання фашистів, почали наводити свої порядки енкаведисти. За найменшою підозрою кидали сельчан до в"язниць, вивозили в Сибір. У лютому 1945 року заарештували й мене, за політичною статтею кримінального кодексу засудили до 10 років таборів. Конфіскували все, що потрапило на очі. Забрали й три великі подушки, повели коня. Між іншим, раніше ми мали ще одного коня, але його, проходячи рейдом, забрали ковпаківці.
  Коли говорять про долю несправедливо репресованих, якось забувають, що хтось же цих нещасливих видавав владі як "ворогів", хтось мордував при допитах, а ті "хтось" нерідко живуть посеред нас, ремствують на демократів, нудьгують за "сильною рукою". Ось живе, скажімо, десь така жінка на прізвище Н. Хаєцька, яка оббріхала не одну невинну людину, запроторила на каторгу не одну сім"ю.
  Вона водилася з енкаведистами, з готовністю свідчила: мовляв, знає підозрюваного як бандерівця, хоч іноді бачила людину вперше. Згодом виїхала з Іванівки, мабуть, злякавшись людського презирства. Для неї було задоволенням ходити дивитися, як катують людей у райвідділі НКВС, зухвало раділа у вічі нещасним, глузувала й наді мною, коли п"ятеро катів знущалися, як уміли, - пекли залізом, розбили голову, пальці в двері защемляли, стусанами жбурляли мною, наче псом. А вона сиділа, їдкі слова говорила - і жодного прояву відрази до нелюдської жорстокості. Як тепер їй і таким, як вона, жити з нечистою совістю? Мабуть, це гірше, ніж довголітнє тавро засудженого. А його з мене зняли, повністю реабілітувавши, лише 17 січня 1990 року.
   
   
   З ВІРОЮ В НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
   
  МАРТИНЮК Микола Іванович
  (смт. Млинів, вул. Горького, 37):
   
   
  Ще за Польщі, підлітком, я включився у просвітянську діяльність. Передплачував газету "Народна справа", діставали зі Львова українську патріотичну літературу.
  З приходом німців у 1941 році я вступив в ОУН, став секретарем сільського осередку товариства "Січ" (головою була Віра Бігус). А жив тоді в с. Хорупані. Проте під кінець року фашисти заборонили діяльність товариства, все ж наростання національної самосвідомості українців зупинити не були здатні.
  Вже на початку 1942-го року по наших селах почали створюватися відділи самооборони, адже грабіжницькі наїзди німців ставали щораз зухваліші. Та й червоні партизани не дуже-то церемонилися: забирали в селян коней, свиней, одяг... Доводилося давати відсіч непроханим гостям. А гітлерівці відповідали терором. Наприклад, біля с. Головчиць розстріляли більше десятка мирних жителів.
  У 1943 році опір окупантам набув більш організованих форм, відділи самооборони перетворилися на підрозділи УПА. У боротьбу включилося немало моїх краян.
  24 лютого 1944 року німці і власовці, готуючись стримувати наступ частин Червоної армії, почали в нас формувати допоміжну групу з чоловіків віком від 13 до 60 років - нібито для риття окопів. За прояви невдоволення били, палили хати. Зібрали в основному людей із Млинова, Хорупані, Головчиць, Смордви, Берегів.
  Погнали спочатку на Радивилів, потім - далі - на Краків, Лігніц (Легницю). Виконували ми різні важкі роботи, гасили пожежі.
  Визволення дочекалися в сорок п"ятому. Пройшли через допити "Смсршу", не бракувало принижень. Затим був розподілений у запасний полк.
  Додому повернувся в 1946-му. А тут - неспокій, звірства енкаведистів, самозречена боротьба повстанців...
  У 1944 році, відразу після приходу в наш край сталінських посіпак, був засуджений на 25 років каторги мій брат Нестор, 1911 року народження.
  А другий, Володимир, на вісім років молодший, продовжував боротися до 1947 року, був провідником районної боївки УПА. Через це й до мене дуже чіплялися енкаведисти, вистежували, чи не стрічаюся з братом, переказували йому, щоб виходив з повинною.
  7 лютого 1947 року він з Миколою Томашевським та Миколою Власюком потрапили в оточення в селі Аршичині. Щоб не здаватися на поталу ворогові, вчинили самогубство - пострілялися. Їхні тіла було перевезено в Млинів, поскручувано колючим дротом і скинуто в центрі, там, де потім поставили пам"ятник "вождеві". Облиті водою тіла закрижаніли й пролежали так три тижні, на пострах тим, хто не склав зброю. А потім десь поділися. Лише в 1992 році вдалося встановити, що тіла було засипано у воронці від вибуху бомби в лісовому урочищі Хороща. У травні наступного року відбулося урочисте перепоховання останків - за участю в церемонії священиків, солдатів Збройних Сил України.
  Після загибелі брата я з дружиною вирішив утікати в Дубно. Переховувалися. Ночували в її родича, інваліда війни. Щоб виробити документи і прописатися в місті, мусили продати корову. Згодом я став працювати бухгалтером. Думалося, що про мене чекісти забули.
  Але ні, не забули. Якось у Берегах мені випало лагодити друкарську машинку для повстанської криївки. Це й послужило головним звинуваченням мені в причетності до націоналістичного підпілля. "Особоє совєщаніє" дало 10 літ таборів. Мав потрапити на мідний рудник, але допомогла довідка про туберкульоз. Однак будь-де в таборах ніякої пощади до українських політв"язнів не було. Комуністичний режим, треба сказати, вмів боротися проти своїх противників, заодно переслідуючи й велике число ні в чому не винних людей. Але й це йому не допомогло.
  Якщо сьогодні хто й нудьгує за "світлим" минулим, то хіба кати України та партійні прихвосні. Але їм здобуту в тяжких боріннях і муках державну незалежність ми нізащо не віддамо.
   
   
  ТЯГАР НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ
   
  СТЕПОВА Марія Андріївна, вчителька-пенсіонерка, с. Ситне Радивилівського району:
   
   
   
  Здавалося, після визволення краю від фашистів усе страшне залишиться позаду. Але не так сталося, як бажалося. Багатьом укоротило віку напівголодне повоєнне животіння. Адже нова влада вимагала від селян непосильної здачі хліба, м"яса, молока...
  Особливо великі встановлювалися податки і обсяги поставок продукції для тих, у кого було більше землі і хто господарські будівлі мав кращі. А як воно, це все, наживалося, ніхто не вважав за потрібне поцікавитися. Отож доля справжніх хліборобів-господарів вирішувалася безжально.
  Хто не міг виконати непосильного оброку, потрапляв на лаву підсудних.
  Читаю замітку прокурора Червоноармійського району Крюкова в районній газеті "Більшовицька зброя" за 21 вересня 1947 року: "Цими днями народний суд Чсрвоноармійського району розглянув справу на куркулів села Гаї-Ситенські: Перетятка Андрія Васильовича, Макотринського Дмитра Євдокимовича і підкуркульника Пагубу Семена Івановича, які не виконали обов"язкових поставок. Куркуль Перетятко, маючи в своєму користуванні 14 га землі, злісно ухилявся від виконання в зазначені строки обов"язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі. Із належних до здачі державі 84,24 цент. зернових культур Перетятко не здав 34 цент. зерна, 435 літрів молока і сіна 964 кг. Макотринський має 12 га землі, також із нарахованих до здачі державі 74,58 цент. зернових не здав 50,41 цент. зерна, 39 кг м"яса і 754 кг сіна. Підкуркульник Пагуба, маючи в користуванні 7 га землі, з якої було визначено до здачі державі 29,87 цент. зернових, також не здав в зазначений строк 360 кг зерна, 10 кг м"яса і 354 кг сіна. За невиконання в строки обов"язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі саботажники одержали по заслугах: Перетятка засуджено до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна, Пагубу на 3 роки позбавлення волі і до штрафу 7 тисяч, Макотринського на 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна".
  Ось так за допомогою безцеремонних поборів, логіки абсурду (із стількох-то центнерів зерна не здав стільки-то кілограмів... м"яса і сіна) залишали людей без даху над головою, без засобів до існування і навіть без права на саме існування.
  Тим більш цинічно виглядали єлейні рапорти, опубліковані в тому ж номері газети. Молоде покоління вже не знає, що вони собою являли, а тому подаю текст одного повністю: "Москва, Кремль. Великому вождю і вчителю товаришеві Сталіну Йосифу Віссаріоновичу. З радістю доповідаємо Вам, що колгоспники і колгоспниці, працівники МТС і радгоспів, селяни-одноосібники і спеціалісти сільського господарства Ровенської області Української РСР, виконуючи зобов"язання, дані Вам, 5 вересня цього року достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,1 проц. і продовжують здачу хліба державі понад план.
  Цих успіхів у виконанні плану хлібозаготівель ми добилися завдяки неоціненній допомозі нашого рідного радянського народу, славної більшовицької партії і особисто Вашій, дорогий товаришу Сталін, в справі відбудови і розвитку сільського господарства нашої області в післявоєнний період, що дало нам можливість виростити високий урожай хлібів у 1947 році.
  Запевняємо Вас, наш рідний батьку Йосифе Віссаріоновичу, що колгоспники, колгоспниці, селяни і селянки, робітники МТС і радгоспів, спеціалісти сільського господарства Ровенської області віддадуть свої сили і знання на виконання поставлених Вами завдань в галузі дальшого піднесення сільського господарства, на славу нашої любимої матері-Вітчизни - СРСР. Хай живе славна Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків) - натхненник і організатор наших перемог! Слава великому і мудрому вождю, нашому рідному батьку і вчителю товаришу Сталіну!
  Секретар Ровенського обкому КП(б)У Бегма.
  В. о. голови облвиконкому Вознюк.
  В. о. уповноваженого облуповмінзагу Шаповалов".
  З тими ж підписами було надіслано рапорт на ім"я секретаря ЦК КП(б)У Л. М. Кагановича і голови Ради міністрів УРСР М. С. Хрущова.
  Як мовиться, із пісні слова не викинеш. Чим підкріплювалися обіцянки, дані "рідному батьку", знаємо тепер надто добре.
  Підтвердження тому - й доля Андрія Васильовича Перетятка та його сім"ї. Ще за фашистської окупації, знеможена тяжкою працею, захворіла й померла його дружина Олена. Залишилося п"ятеро дітей. Батько старався поставити їх на ноги сам, не одружуючись удруге. У 1944 році, незважаючи на такі обставини, його призвали в армію. Дітьми опікувалася бабуся, Андрієва мати. Звільнили його в запас лише в 1947 році. Прийшов додому в травні, коли всі вже обсіялися. А мати, звісно, не могла дати ради землі. Так виникла "справа про саботажництво". Після суду, точніше - після більшовицької розправи малі діти знову залишилися з бабусею, тільки цього разу - в чужій хаті, бо свою одібрали... Можна тільки здогадуватися, з яким відчаєм дивилися вони на тепер уже не їхнє господарство. Багато хто співчував Перетяткам, але допомогти міг хіба харчами.
  Андрій Васильович знав толк у будь-якій роботі. Садиба його була обнесена добротним дубовим парканом. Біля красивого будинку з одного боку ріс березовий гай, з другого - сосновий лісок. Був і великий сад із пасікою на 100 пнів. Але згодом, після вилучення, за будинком перестали як слід доглядати. Гай було знищено, сад занедбано. Діти виросли, викинуті з гнізда, роз"їхалися із глибокою раною в душі. В селі над ними тяжіло принизливе слово "куркуль".
  Лише тепер вони почувають себе інакше, адже несправедливо репресованих реабілітовано. Однак Андрій Васильович так і помер із сталінським тавром саботажника, помер у чужій, не своїй хаті.
  Сім"я Макотринських після виселення в районі не залишилася. Пагуба після відбуття ув"язнення повернувся в Гайки-Ситенські, тут і помер.
  Це добре, що в 1991 році був прийнятий закон про реабілітацію жертв репресій, який спростив процедуру повернення людям чесного імені. Адже дещо раніше на мій запит у прокуратуру області начальник відділу по нагляду за розглядом кримінальних справ у судах відповів: "За даними архівів кримінальна справа щодо Псретятка А. В. не збереглася. Тому вирішити питання про опротестування вироку неможливо". Про те, що "вирішити питання про законність засудження нема можливості", поінформували й онука Андрія Васильовича, який живе в м. Радивилові. Очевидно, хтось був зацікавлений поквапливо знищувати архіви сталінських часів.
  І тільки стара газета, яка збереглася, нагадала й обставини вироку, й міру "злочину", і прізвище того, хто на догоду "рідному батьку" вчинив цинічну розправу.
   
   
  СТРАЙК ПОЛІТВ"ЯЗНІВ У НОРИЛЬСЬКУ
   
  КАМІНСЬКА-ЮРЧУК Оксана Антонівна
  (с. Острів, Радивилівського району):
   
  Йшов 1953 рік. Помер Сталін, але у нашому каторжанському житті нічого не змінилося. Той же голод і холод, ті ж каторжні роботи, ті ж знущання. Здавалося, не буде просвітку...
  Був червень, у Заполяр"ї починалася весна, на яку наше начальство покладало великі надії, хоча й без того Норильськ будувався цілорічно, незважаючи на страшні морози, хуртовини, полярну ніч, але літо є літо, і основний план будівництва був розрахований саме на літо.
  Наш малочисельний каторжанський спецтабір був притулений до великого табору ВТТ (виправно-трудового). Там утримувалися такі жінки, як і ми, засуджені за тією самою статтею з різними пунктами, тільки терміни були різні - у нас 15 - 20 років, а в них - 5 - 25 (п"ять було винятком). Так, як і ми, вони носили номери на спині, але була та різниця, що їх після 42-х градусів морозу на роботу не виводили, а нас виводили в будь-яку погоду; вони могли працювати на різних роботах, нам же призначалися виключно земляні. Ми мали спільну кухню, сушарку, лазню, інші господарчі споруди, але були відділені височезною дощаною стіною і ходити туди не мали права (за винятком днювальних). Незважаючи на всі заборони, ми зберігали постійний зв"язок і навіть примудрялися ходити одні до одних. Бригада, в якій була я, працювала на будівництві якогось величезного моста, копала котлован. Ми саме працювали в денну зміну (існувало дві зміни - по 12 годин кожна). "Денну" - це так говориться, адже в червні-липні там ночей не буває.
  Ми повернулися з роботи, вишикувалися, чекали на вечерю. Коли раптом днювальна тицяє мені в руки записочку. Ми такі записочки отримували з різних таборів. Вони проходили часом десятки рук, доки доходили до адресата, і кожний з "поштарів" наражався на небезпеку. Я прочитала. Це був заклик з чоловічого табору ? 5 (наш був шостий), щоб завтра ми не виходили на роботу, оголосили страйк. Це була справа неабияка - і ми те розуміли. А нас же в "каторжанському" так мало... І ми погомоніли-погомоніли - і вранці вийшли на роботу. Діставшись на об"єкт, отримали інструмент. Тим часом у зону прийшли вільнонаймані (зазвичай, у минулому такі ж в"язні). Побачивши, що ми готуємося до праці, вони здивувалися: "Адже п"ята і шоста зони не вийшли!" Про інші табори вони не знали, бо ті були далеко в тундрі. Після такого повідомлення ми покидали інструменти і посідали. Тут забігали начальник дільниці, майстри, десятники. Вони вмовляли нас приступити до роботи, але ми категорично відмовилися. Конвой у ці справи не втручався: його діло - охороняти... Цей день був, либонь, найдовшим у моєму житті...
  Коли увечері нас привели у зону, там шуміло, наче у вулику. Нічна зміна із зони виходити відмовилася, не бралася й до вечері - оголосила голодування. Але серед нас були й старенькі жінки та інваліди ("списані по акту"). І ми вирішили: їм голодування ні до чого - на роботу вони й так не ходять.
  Справа поверталася на серйозне. Ніхто не заходив у бараки. І тут же, на наш подив, десь узялася сила начальства, якого ми не бачили за всі роки... Почали нас умовляти. Але на "ласкаві" слова ніхто не зважив. Ми знали чого вони варті. Отож вимагали одного: московської комісії.
  Так почався страйк. З кожним днем у таборі ставало дедалі гірше. Голодні й без голодування дівчата лежали на нарах, бо не мали сили підвестися, а хто міг ходити, то хоч носив воду в бараки, але таких ставало щораз менше. Нас день у день закликали по радіо приймати їжу і виходити на роботу, але - марно. Ми наполягали на своєму: комісії! "Списані" й ті, хто лежав у стаціонарі, отримували своїх триста грамів хліба і суп. Суп з"їдали, а хліб несли в бригади і ділили на всіх. Можна собі уявити, як кожна з нас цей кусочок кидала в рот і запивала водою, як причастя.
  У бараки страшно було заходити - лежали майже всі. Начальство занепокоїлося. Зібрали зі всього Норильська лікарів, військових і цивільних, щоб нам робити якісь уколи. Але ми не далися.
  І от на 8-й день ми почули, що десь у зоні ВТТ грає оркестр, а з репродуктора долинає: "Виходите на работу. Приехала московская комиссия".
  Ми байдуже вислухали це повідомлення, бо вірити їм причини не мали. Але дівчата з 6-ї зони підтвердили ті слова - комісія дійсно приїхала, на чолі з Сєровим, який, якщо не помиляюся, в цей час був заступником Берії. Через кілька годин з"явилися вони і в нашій зоні, разом із начальником табору. Обійшли бараки - ніхто не підвів і голови. І ось забігали наглядачі, запрошуючи на майдан. Справді, запрошували, а не виганяли.
  Комісія сиділа, а ми оточили її. Один запитав: "В чем дело, девушки?" Почався крик, плач, у якому важко було щось розібрати. Запропонували вибрати з-поміж себе п"ять представниць, дати їм наказ, що мають вимагати. Один з приїжджих запевнив: ніяких репресій щодо "делегаток" не буде. І ми повірили. Порадившись, вибрали: Настю Кватиру з Хотина, Юлю Вовк, Софію Кухарук, Ліну Петрощук, прізвища п"ятої не пам"ятаю.
  Розпочалися переговори. Наступного дня оголосили, що з нас знімають номери, що дозволяється писати листи раз у місяць (замість одного на півроку). Сказали, що буде працювати в таборі комісія, у яку можна давати заяви на перегляд справи чи на помилування. Але комісія поїхала і наших представників забрали в тюрму. Ми знову не вийшли на роботу. Над табором замаяли чорні прапори анархії - це були прапори смерті. Вивісили такий і ми.
  Коли вивішували, з вахти вискочив якийсь лейтенант і наказав вартовому стріляти. Але той відмовився, грубо вилаявшись. Звичайно, добром для нього цей інцидент не закінчився. То було геройство. Ми розвалили стіну, яка відгороджувала нас від дівчат з ВТТ і об"єдналися. На нас послали пожежників з брандспойтами. Розганяли водою, фотографували. А ми стояли, готові на все. Почали творитися дивні речі - по-перше, по радіо оголосили, що хто хоче здатися, нехай виходить на вахту і того випустять із зони. Таких знайшлося небагато, чоловік сорок. По-друге, на вишках, крім автоматника, з"явилися кулемети і ще один солдат. Врешті, діялося щось зовсім незрозуміле - різали дроти в багатьох місцях, роблячи проходи.
  А в день на Івана Купала в табір увірвалися солдати і пожежники з ломами й палицями. Били всіх поголовно і тими проходами виганяли в росянисту тундру, де трава сягала в цей час до пояса, і гнали без дороги і без мети. Ми падали, задихаючись від утоми, нас піднімали прикладами і гнали далі, доки не попадали всі. Тоді вишикували в колони і повели назад у табір. Начальство сортувало нас за списками: кого вертати на старе місце, кого - в штрафний, а кого - в тюрму. Ми з Сонею Лагнюк і Катериною Дудій потрапили в штрафний. Так закінчився наш страйк... У чоловічих таборах розганяли автоматами, а в 25-му каторжному - танками.


Рецензии