Оладик Хвалько-Теницький

Оладик Хвалько-Теницький

Біографія. Дуже коротко, бо знаю своїх предків лише на чотири коліна. Бо батьку усі були селянами, жили на межі Буринського та Білопільського районів, як ще тих районів і не було. Звідки у простих селян узялася фамілія Теницькі, наче навіть трохи шляхетна, не знаю, але дід не міг згадати, щоб колись були у роду хтось окрім селян. Орали землю, служили у війську, великої слави не хапали та живими поверталися. Що стосується Хвалько, то це прізвище по лінії матері і досить нове. Прадід, мамин дід, носив прізвище Шаповал, але як сталася революція, то кинув його і узяв вуличну назву Хвалько, бо думав, що тепер шапки валити не перед кім, а от хвалити буде що. У голодомор він помер, але жінка з дітьми дивом врятувалася. Потім батьки мої одружилися, а як почав я писати, то узяв обидва прізвища, бо Теницький виглядало з великою претензією, а Хвалько-Теницький, то з гумором, по-українські. Щодо ім'я, то назвали мене Владислав, але ніколи воно мені не подобалося, а от бабуся звала Оладиком і я за це ім'я ухватився, навіть у паспорті змінив. Так я і став Оладик Хвалько-Теницький. У цьому збірнику присутні мої оповіді з книги "Українська політика".   

    Хохол-запроданець

Не те щоб він був мені друг, просто добрий знайомий. Його звали Віталій, він працював у міській газеті, про нього казали, що він непоганий журналіст та ще мав гострого язика, яким міг образити будь кого. Інколи ми влаштовували словесні бійки, які, зазвичай, закінчувалися нічиєю та взаємною повагою один до одного. Як і більшість людей в Сумах він розмовляв російською, але вважав себе українцем, хоча і без особливого патріотизму. Я кілька разів розмовляв на ці теми з ним, але він не розумів про що я, починав шуткувати, що він "руський чєловєк" і що це така за "песья мова". Коли почалися важки часи і треба було вибирати з кім ти, він, як і більшість порядних людей у місті, пішов до опозиції, писав гострі статі, хоч їм, як на мене, не вистачало ґрунтовності.
Десь з рік тому, коли ми зустрілися на якомусь фуршеті, Віталій був уже запеклий опозиціонер, казав, що Україні потрібна революція, а потім судовий процес над кучмизмом, на кшталт Нюренбергського. Це були крайні речі, навіть для опозиція, але він казав їх впевнено, наводив переконливі аргументи. Казали, що влада його не любить, навіть були якісь погрози, але він продовжував робити свою справи, писати статі, виступати на радіо, де у нього була гумористична передача, присвячена місцевій політиці. Ох, він там і прикладував багатьох, може навіть інколи перегинав палку, але людям це подобалося, його вважали за одного с світочів сумської свободи. А потім він сів у тюрму. Ладно хоч би так, як сідали тоді багато опозиціонерів, у яких знаходили підкинуті наркотики чи зброю. Так ні, він сів цілком заслужено. Бо побив мера. Це було, як грім серед ясного неба. Мені подзвонили і сказали, що Новіков побив міського голову і його затримала міліція. Спочатку я думав, що то чергова провокація, але були свідки, надійні свідки, які підтвердили, що дійсно бив. І я узявся за цю історію, яка здалася мені дуже цікавою. Далі я буду розповідати її від першої особи, наче я це він. Так легше і я вважаю, що добре знаю, чого це все трапилося.

Спочатку була слава. Приємний тягар, коли тебе впізнають на вулицях, коли тобі дякують за передачі і статі, підтримають, просять робити так і далі. Так, хай все це відбувається в маленькому містечку, але все рівно відчутно. Хоча я писав і розповідав про політику, але моя популярність у місті була така висока, що зі мною хотіла познайомитись навіть дівчата, які раніше цікавились лише зірками естради та спортсменами. Я, мабуть, став першим журналістом в місті, який завдяки своїй професійній діяльності затягнув у ліжка з десяток дівчат. Їм подобались моя хоробрість, мій цинізм та зубастість. Мені подобалися вони і все було гарно аж поки я не став відчувати якоїсь невідповідності. От у Америці усе правильно. Там та маєш слава і, автоматично, маєш гроші. В Україні все не так. Я мав славу, в мене навіть брали автографи, я спав з дівчатами, які вважали мене героєм, але я отримав соромно малу платню. Так, мені вистачало на їжу та одежу. Але я хотів мати машину, я хотів поїхати на якісь далекі острови відпочити, я хотів заробляти не менше, чим ті лякливі буржуа, які тремтіли за свій бізнес, вклонялися перед бандюками, а потайки тиснули мені руки і казали, який я молодець. Я і сам це знав, без їх огидних дяк!
Я поговорив з головним редактором. Все ж я був кращим в його газеті та на його радіо. Він визнавав це, але казав мені, про економічні реалії, які не відповідали нашій праці. Одним словом, ми були занадто гарні для цього міста і тому не могли розраховувати на гідну нагороду. Він наговорив мені багато гарних слів, але фактично тицнюв дулю в обличчя, додавши якусь жалюгідну сотню. Я йшов від нього, мені зустрічалися люди, які висловлювали своє захоплення моєю останньою передачею, а мені хотілося плюватися. Мені набридла ця пуста слава, яка нічого не коштувала!
Я поїхав в Київ. У нас багато вже народу поїхало з міста в Київ, бо там же гроші, та інший рівень, там нове життя, яскраве і насичене. Я не їхав досі, бо вважав, що це неправильно, що хтось повинен робити в провінції, що моє місто заслуговує на якісні ЗМІ, а не зроблені студентами, які, тільки-но чомусь навчаться, відразу мчали до Києва. Було ціле обґрунтування того, що Київ з'їдає людей, забирає їх свободу, примушує бігати як білку в колесі. А провінція дає вільний час, який дуже важливий, якщо ти хочеш розвиватися. До того ж зараз, у часи після інформаційної революції, не стало столиці і провінції, за допомогою Інтернету я маю такий же доступ до інформації, як і киянин. Все це я казав собі і іншим багато разів, однак поїхав в Київ і сам, бо навіть ті, хто не зміг гарно влаштуватися там, отримували платню в два-три рази більшу, ніж мої копійки.
Та в Києві мене чекав удар. Виявилося, що мене там не чекали і мій статус провінційної зірки нічого не значив. Мені пропонували просто образливі речі, наче в мене за плечима не було вже десяти років журналістики. На радіо казали, що мої передачі цікаві, але це "неформат", в газетах казали, що їм потрібні журналісти для біготні, а редакторів у них і так вистачає, на телебачення мені відверто натякнули, що "мордой не вийшов". Дякую за все, я забрався зі столиці і десь с тиждень ходив у жахливому настрої, бо сама поразка посилювалася ще поглядами людей, які з насолодою дивилися на сковирнуту зірку. Якій він був тут славний, а поїхав в Київ і отримав ляпасу, то може він не такий вже гарний, як здавалося. Я б запив, аби не надважкі похмілля, які завжди спиняли мої алкогольні спроби.
До цього додалася ще справа, завдяки якій я міг би сісти у тюрму та пощастило. Мене банально зняла якась дівка. Я був пригнічений, намагався врятуватися в роботі, але вона не приносила задоволення, друзі стали огидні, пити не міг, бо знав, що буде завтра. В такому стані повертався з роботу, коли підійшла дівчина. Вона почала щось верзти, як їй подобаються мої програми. Якби я її слухав, то мабуть що помітив би, що вона бреше, насторожився. Але я дивився на неї, молоду, соковиту, з розпусними очами. Її погляд не залишав сумнівів і я почув бажання. Секс дуже гарний спосіб зняти напругу, саме такий секс, з людиною яка тобі байдужа. Це чисто механічна вправа, яка відволікає мозок від проблем.
Я повів її до себе, я не був дуже вже ввічливим та цього було і не треба. Вона була згодна, для неї це була ще одна пригода, скоріш за все, одна з багатьох, не дивлячись, що вона виглядала молодо. Але я писав статтю про чотирнадцятирічну дівчинку, яка вже встигла стати проституткою, наркоманкою, а потім вбили свого сутенера. Вік зараз не мав ніякого значення.
У ліфті я почав її брутально лапати, щоб потім в квартирі не було сліз втраченої цнотливості. Вона показала, що ніяких сліз не буде, відразу полізла у штани. Я вирішив повести її не до свою квартири, а до квартири друга, яка була поверхом вище. Друг уїхав до Німеччини, залишивши мене на господарстві. Квартира була майже пуста, то я водив туди отаких шлюх, щоб вони нічого не змогли вкрасти.
Ми прийшли, я став до плитки, бо дуже хотів їсти, а їй наказав прийняту ванну, щоб була чистенька. Чув як вона комусь дзвонила по мобільному, навіть трохи підслухав. Нічого не розібрав, лише щось "через годину". Можливо вона була клофелінщиця і дзвонила своїм товаришам, коли приходити. Хай, тільки я теж хитрий. Коли сіла за стіл, я налив горілку і вийшов. Потім повернувся, чимось її відволік і поміняв чарки. Сам випив її, а їй дав свою. Якщо щось підсипала, то нехай отримує. Пам’ятаю, як на автовокзалі працювала банда з двох дівок і хлопця. Вони придивлялися до пасажирів з грошима, дівки підсідали до таких і пропонували дешевенького сексу. Дівку були так собі, але за три гривня, то охочих було достатньо. Йшли до магазину, купували горілку, бо як же без цього, а потім вже у кущі. Там дівки підсипали якісь таблетки, чоловік випив і через кілька хвилин гепався на землю. Дівки забирали усі гроші і тікали. А чоловіки хто як. Багато у кого серце не витримувало, бо з дозою дівки не розбиралися, клали побільше, щоб узяло. Потім находили мужичків, мертві, горілкою тхнуть, мабуть бухали, серцевий напад, а потім їм, вже мертвим. Кишені і повивертали. Мінімум десять випадків було, це про які знали, а так мабуть побільше людей загинуло, аж поки не спіймали їх. Дівки були з села, зустріли на автовокзалі знайому, яка приїхала в інститут поступати. Вирішили, що у неї грошей багато, напоїли, вона і вмерла. А у неї виявилося сім гривень. Знайшли її мертву, тут вже дивно було, що молода дівка, а вмерла. Хтось її в компанії бачив, узяли їх, вони на першому допиті і розкололися. Дали їм по дванадцять років, а хлопцю, який у них за отамана був, довічне ув'язнення. Отака історія.
Не встигли ми горілку допити, як дівка на бік завалилася. Такі підсипала щось, стерво таке. Я її відтягнув до ліжка, роздягнув, почав розігрівати пальцем. Воно ще краще, коли лежить як дерево, що хочеш з нею, то і роби. Так їй і треба. Тільки до справи приступив, коли чую гам якісь на сходах. Кричать, стукають. Я двері відчинив, чую, поверхом нижче, як раз біля моєї квартири якісь чоловіки, кричать, що міліція, наполягають, щоб відчинив. Я хотів до них піти, потім дивлюся, що без трусів навіть. Побіг одягатися. Потім вийшов, ще на два поверхи піднявся, сів на ліфт і приїхав. Виходжу, а міліція вже двері ламає. Питаю їх у чому справа, вони мене побачили і змовкли. Потім кажуть, щоб квартиру відчинив. Я їм кажу, що не відчиню, от викличу адвоката, потім, а то ще підкинуть чогось. Вони давай мати гнути, схопили мене, кричать, щоб відчиняв, бо по їх інформації я неповнолітніх розбещую. Відчинив. Вони кинулись, а квартира пуста. Уже і в шафи лазили і під ліжко, а нема нікого. Дивляться один на одного, нічого не розуміють. Вибачилися та пішли геть.
А я сів і піт витираю. Бо зрозумів у яку халепу ледь не потрапив. Бо ж міг дуже легко у тюрму загреміти та й ще по такій статті, що вже б не вийшов. І як же хитро усе придумали, дівку цю підложили, вона повинна була мене всипити, відчинити двері, щоб узяли мене тепленького с дитинкою. Скоти. Піднявся я на гору, понишпорив по речам цієї шльондри. Знайшов фотографію мою і сто гривень. Сучка! Я їй вставив кілька разів, зі злості. Звісно що з презервативом, не дурень. Як стемніло, виніс її на вулицю і кинув у кущах. Гроші забрав, мобільний її викинув у бак зі сміттям. Це їй урок повинен бути, щоб не лізла, куди не треба.
Більше і не бачив ту проститутку. Зробився я обережний, кишені зашив, щоб нічого не кинули, ходив лише по-світлому, двері відчиняв тільки гарним знайомим. Розумів, що помилитися мені не можна. А ще працював. Завзято працював, бо ненавидів цих гадів у Кривій хаті, це будівля, де місцева влада сиділа. Такого перцю їм давав, особливо на радіо, що і світло вимикали і хазяїнам погрожували, на мене до суду подавали. Тільки я ж обережний, знаю вимоги законодавства, не вхопиш. Жарив по їм з колишньою силою, хоч не за гроші, а вже з помсти. Ті дурні лютилися, навіть побити мене присилали братків, зламали мені два пальця, після чого популярність мою зовсім зросла. Аби вибори наближались не президента, а мера, то міг би і виграти, чесно кажу.
Коли подзвонили мені з приймальні мера. Сива, товста потвора, яку я ненавидів. Він відповідав мені тим же, колись навіть обіцяв пристрелити, але коли я звернувся до прокуратури, то швидко прикусив язика. І ось він запросив мене для себе на розмову. Я стояв на вулиці і курив, пригрівало вже скупувати осіннє сонце, коли мене покликали до телефону. І приємний жіночий голос запитав мене, коли мені зручно буде зустрітися з паном мером. Чесно кажучи, я спочатку мовчав, як баран, бо чекав від мера що завгодно, тільки не запрошення на розмову. Потім відповів, по більшій частині автоматично, що у четвер, у другий половині дня. Жінка сказала, що мер буде радий побачити мене о четвертій. Гудок.
Тоді був вівторок, тобто у мене було ще два дні. Взагалі я міг не йти. Скільки разів я пробивався до нього, щоб кинути у вічі гострі питання, але він тікав від мене. Та ось на тобі. Звір сам побіг на мисливця. Я пішов, було, до головного редактору, якій був і володарем газети та радіо. Але перед самими його дверима зупинився і повернувся на вулицю. Там скурив кілька сигарет, поки прийшов до тями. Це було дивно, що мер викликав мене. Точніше не викликав, а запрошував, з великою повагою, підладжуючись до мене. Але про що нам було говорити? Цьому бандюку, який кусав від мого міста найсмачніші шматки і не знав покою і мені, який сміявся з нього в ефірі та зі шпальт газет. Це було дивно, дуже дивно. І я схвилювався, я почував себе погано, щось непокоїло мені. Я казав, що не треба брати дурного в голову, що все в моїх руках, що як вирішу, так і буде. Але, врешті-решт, вимушений був признати, що той дзвінок вивів мене з рівноваги.
Я плюнув на все і сів за комп'ютер. Ввечері був прямий ефір, годинна програма, в якій я говорив на політичні теми, спілкувався зі слухачами, не минаючи нагоди вкусити когось з можновладців. Мої стріли досягали цілі, бо вони слухали передачу, це я знав напевне. Я навіть дивувався, навіщо це їм, бо ж мої шпигачки зовсім не заважали їм красти. Але вони слухали, хвилювалися і ображалися, а усі інші дивувалися і підносили мене, бо я ж такий сміливий, я може єдина людина в місті, яка могла дозволити собі казати все, що забажає. У інших були гроші, чи положення, а я був вільний, міг казати усе, що заманеться. Це гарно, але я мріяв саме про гроші.
Я замріявся і бив по клавіатури, наче грав на піаніно. Вже коли послав документ на друк, то відчув, що на мене дивляться. З кутку редакції, там було саме погане місце і там сиділа Таня, молоденька дівчина, вона ще вчилася в інституті, на третьому курсі та вже спробувала працювати в газеті. Дівчина відразу відвела очі та я встиг побачити її захоплення. Мабуть, що для неї я був бог. Вона дивувалась тієї легкості, з якою я продукував тексти чи жарти, вона захоплювалася моєю сміливістю, вона б була легкою здобиччю. І я знав, що швиденько затягну її у ліжко. Так, вона не те щоб гарненька, але дев'ятнадцять років, це особливий вік, дуже приємний, можна сказати солодкий вік. Я посміхнувся, відчув рухи у штанях. Я випереджу редактора. Він був завзятий бабій, який не пропускав поруч ні одної спідниці. Казали, що у нього є нотатник, де він записує усіх жінок, з якими він переспав і там наче вже заповнено з десяток сторінок. Та ще дві сторінки тих, хто лише зробили йому мінет. Це було таке хвальне доповнення, щоб усі тільки ахали та заздрили. Нічого, я теж не пас задніх і ця Таня, з білою, ніжною шкірою, схожа на розквітаючу лілею, вона буде моєю!
Сексуальні заворушення велика наснага для тридцятирічного чоловіка. Я прискочив на радіо і провів один із кращих ефірів. Дійшло до того, що мені дзвонили і аплодували у трубку. Я сидів за пультом, посміхався та чухав матню. Я хотів жінку, коли повертався, то навіть зайшов у ресторан неподалік від дому, але звичайних шльондр там не було, бозна, куди вони поділися.  Я вже хотів подзвонити одній знайомій, вона завжди слухала мої передачі і зараз, впевнений, прийняла би у свої обійми бійця вільного слова. Але телефон нагадав мені про дзвінок від мера і миттю погаснув. Що це за дзвінок, до чого він? Я не міг викинути з голови це питання, хоч яка мені різниця! Хоче зустрітися - нехай зустрічається, це навіть цікаво. Розповім усьому місту, як мер спочатку ставить міліцію на вході і не пускає мене в середину міської ради, а потім сам запрошує мене на зустріч. Я йому такого ляпанця дам, що аж зашкварчить!
Я знов вийшов на позитивний лад думок, ліг і заснув. Приснилося наче я зліпив з кіз, тих що у носі, з отих кіз цілу балабуху і щось робив з нею. Здається, уві сні був навіть який сюжет, але я нічого не запам'ятав окрім тієї огидної балабухи з кіз. Дід казав, що колись у дитинстві я тих кіз навіть їв, але потім мене били по рукам і я зрікся цієї звички. І ось на тобі, кози виплигнули знов, незрозуміло чому і до чого. Чорт з ними, я пішов на роботу і вже в маршрутці подумав, що сон мабуть якось пов'язаний з запрошенням мера. Ні, я не вірив у сни, але що ще думати у переповненій маршрутці, як не такі дурниці. Так, звичайно, балабуха з кіз це наш мер, він такий же кругленький і слизький. Ще б згадати, що воно там відбувалося, але я завжди погано запам'ятовував сни. 
Прибіг на роботу, справи, справи, справи, потім виявилося що у Тані день народження, усі зібралися її привітати. Вона принесла багато їжі, гарної домашньої їжі, мабуть мати допомагала готувати, щоб дівчина гарно зарекомендувала себе на роботі. Усі швидко напилися, редакція в нас була така, що як почнуть то вже поки рачки не стануть. Я пити багато остерігався, тому підхопив Таню під руку і увів до себе. По дорозі мені дзвонив редактор, мабуть він мав власні плани на вечір і швидко зрозумів де поділася іменинниця. Та я відключив мобільник, щоб не заважав. Ми почали цілуватися ще в таксі, потім я ніс її на руках, я не виглядаю кремезним, але досить жилкуватий, то витягнув.
Привів її до себе, усіх жінок, яких я поважав, вів до себе. Скинув з неї одяг, залишивши лише білизну, поклав дівчину на ліжко. Я не квапився, бо знав, що жінка як машина. Якщо її добре розігріти, тоді і поїдеш, як полетиш. До того ж ця Таня, вона була така дика, вона тремтіла, червоніла обличчям, ховала очі, все це лише збуджувало ще більше. Я пестив її, цілував усюди, цілував її красиві білі ноги, цілував маленьке пухнасте бобреня, по животу підіймався до грудей, зупиняючись біля пупа, потім віддавав належне соскам, які були вже тверді, наче маленькі кулі. Потім шия, тоненька шия, чомусь шия збуджувала мене більш за все, можливо тому, що вона уособлювала собою життя дівчини, ця тонка шия, яку можна було схопити рукою і переламати як тендітну квітку. Я цілував цю шию, пірнав у чорне волосся, нарешті підіймався до губ. Я відчував, що дівчина вже була готова, та я давав їй ще трохи поваритися у власному соці, ще трохи побожеволіти у передчутті. Я стягнув з неї труси, розвів ноги і обережно ввів член. Вона зойкнула, я схопив її губи своїми і почав поволі рухатися, нарощуючи темп. Таня намагалася крикнути, але її рот був затулений, я відчув наче щось потекло, але оргазм був поруч і бурно скінчив в неї, точніше у презерватив.
Після оргазму я не відкинувся подалі, я залишив член там, хотів пригорнути дівчину до себе, щось сказати, коли якісь неприємні відчуття. Я глянув у низ і побачив кров, багато крові. Навіть злякався, витягнув, вскочив. Таня плакала. Нічого страшного, вона виявилася ще дівчинкою. Відвів її у ванну, змінив постіль, дочекався дівчину, підбадьорив її. Зрозуміло, що вона злякалася, їй потрібна була моя допомога. Я вже знав, що казати, це була третя дівчинка в моєму житті, то я її швидко заспокоїв, ми ще кілька раз покохалися і відвіз її на таксі до дому. Повернувся геть заморений, впав на ліжко і спав так міцно, що вже зовсім нічого не наснилося.
Та прокинувся вже у четвер, у день, коли мер назначив мені зустріч. Я так і не вирішив, що робити. Можна було просто не ходити на зустріч. Виказати своє відношення для цієї товстої свині. Пішов він в жопу, чого це мені з ним зустрічатися? Дуже сподіваюсь, що пройдуть вибори і я буду носити йому передачі у тюрму. Там і зустрінемося, скотобаза. Наш мер рідкісний мерзотник, він обрався великим обманом, при нормальній владі він уже б давно сидів, бо ж натворив на багато карних справ. Що мені розмовляти з цим бовдуром. Він любе хвалитися, що працював у КДБ, але усім відомо, що він працював у відділі кадрів і сів би за хабарі, якби не 1991 рік, коли розпався Союз і ця гидота втекла з Москви до провінційного Донецьку. Він був тупий і злочинний, нам ні про що з ним розмовляти.
З цим рішенням я заспокоївся і узявся за роботу. Зробив кілька дзвінків, домовився про інтерв'ю, поговорив з Танею. Вона помітно соромилась, я заспокоїв її, навіть поцілував у щоку. Нас бачив редактор, мабуть що скреготав зубами, але виду не подавав. Тільки чесав великій шрам на щоці, якій отримав ще як був колись автогонщиком. Важка аварія, але його зібрали. Наш мер теж потрапив в аварію, тепер усе місто питало, навіщо бог не дав йому вмерти, а врятував на сльози сумчан. Я не задавав питань богу, бо знав, що відповіді не дочекаєшся, там така бюрократія.
Знову повернувся до мерського запрошення. Так, можна було його проігнорувати, але це виглядало не дуже добре. Хоча я відмовився зразу, сказав тій жінці, що не бачу сенсу у цій зустрічі. А так наче злякався. Спершу погодився, а потом злякався і не прийшов. Як не йти, то краще зараз подзвонити і передати, що не прийду, це більш порядно. Звичайно, з цим мерзотником можна не слідкувати за порядністю, але я не хотів виглядати смішно, чи ж бо, щоб було схоже наче я розгубився, або боюся. Не боюся, я вже відбоявся своє.
Десь о другій я вирішив, що піду, тим більше, що як спеціально був вільний час о четвертій. О шостій прямий ефір на радіо, як раз буде чим мотивувати, щоб не довго розмовляти. Те, що розмова буде довга, я знав напевно, бо ж мер не вмів розмовляти коротко. Наче та мавпа у тропічному лісі, він починав лізти по дереву однієї думки, потім плигав на інше, ще на третє, потім якісь гілки, потім він і сам розумів, що вже заблукав, що треба повертатися до того, з чого почав, але це було не можливо, він ще більше блукав і збивався. Слухати його було важко, але іноді він продукував мовні цікавинки на кшталт "как сказала мне одна из людей" або "я им пооткусіваю руки по колено". Ще він любив казати таке: "смею вам напомнить, что бог создал єтот мир". Також цитував Біблію, але коли спробував звіритися з оригіналом, то виявилося, що мер скоріше трактував Біблію, ніж цитував. Цьому я присвятив одну зі своїх програм, після якою в газеті і на радіо три тижні сиділи податковці, а мене хотіли притягти до відповідальності за несплату податків з прихованих доходів. Самі податківці тиснули мені руку, казали, як їм подобаються мої передачі і підказували, що робити, щоб сховати сліди.  Так все і минулося.
Отже і вирішив піти. Щоб показати, що в мене немає страху. Це буде вірно. Про всяк випадок, я залишив у своєму столі записку, куди іду. Ні, я не думав, що мене вб’ють у кабінеті мера, але я завжди стерігся. Це було перше правило у важкі часи – в редакції повинні були знати, куди ти пішов. Підійшла Таня, домовились зустрітися ввечері. Вона виглядала наче сп’яніла, її очі світилися щастям. Мабуть вона була закохана в мене і це втішало мою гордість. Жінка, що кохає, підносить кохання на більш високий рівень. Щоправда потім починаються проблеми, по жінка намагається заволодіти тобою. Але я легко відсікав ці спроби.
Подивився на себе в дзеркало, перевірив диктофон і пішов на зустріч. Трохи хвилювався, але не злився за це на себе. Глибоко вдихав та дивився по бокам, щоб відволіктися. Ще не треба позіхати. Це усім відомий факт, що людина, яка нервує, часто намагається позіханням видати свій, нібито, спокій. Отож не треба цирку, коротка розмова і до побачення злобний карлик, саме так нашого мера називав дехто з жінок-журналістів.
На вході в міськвиконком не встиг і рота відкрити, щоб сказати, куди йду, як міліціонер підхопився і навіть побіг викликати мені ліфт. Той самий міліціонер, що не пускав мене колись в середину, на засідання, де розглядівся дуже спірний проект будівництва. Тоді навіть руки мені з товаришами заламував, а зараз всміхався мені і ледь не кланявся. Піднявся на ліфті, в приймальні мера виявив чергу, по більшій частині з чиновників. Дуже не люблю сидіти в черзі, це образливо. Я вже хотів йти геть, навіть здихнув полегшено, коли секретарка скочила з міста підбігла до мене і защебетала, що пан мер вже чекає і усі інші будуть прийняти потім. Обличчя чиновників здригнулися від подиву. Вже сам моя поява була незрозумілою, а тут мене ще й приймали позачергово.
Сам я всміхнувся. Ні, не куплюся на ці дрібниці. Хай скільки хочуть посміхаються мені, але я завжди буду пам’ятати, що за цими посмішками гострі ікла. Перші двері, другі двері і ось я в кабінеті. Великому, гарно відремонтованому кабінеті, де в розкішному шкіряному кріслі сидів мер. Він виглядав смішно, якійсь незрозумілий прищ, зайвий у цьому кабінеті.
-Віталій Миколайович, заходьте! 
Мер підхопився і побіг мені на зустріч, щоб потиснути руку. Маленький та товстий, він був схожий на носорога своїми уривистими рухами. Намагався щиро всміхатися, це йому настільки не вдавалося, що навіть я всміхнувся.
-Зараз Борис Михайлович прийде і ми поговоримо.
Борис Михайлович це був товстенний, схожий на колобка жид, якій керував усіма дрібними бандюками міста, організовував вибори та рекет підприємців. Він колись мені погрожував, навіть ходили якісь бики слідом, але так і не побили. Тепер будемо про щось розмовляти.
Я сів за стіл, великій стіл, який тягнувся до робочого стола мера. Той сів теж за цій стіл, я так зрозумів, що хотів показати свою повагу до мене. Викликав секретарку і наказав принести чаю та кофе. Розповідав якісь анекдот, він не умів їх розповідати, було зовсім не смішно і я не намагався удавати інше. Дурна ситуація, але я був вже більше десяти років в журналістиці, то звик. Зненацька двері відчинилася і в кабінет забіг той самий Борис Михайлович, такий собі згусток енергії.
-Привіт незалежній пресі!
Він схопив мене своїми м'якими долонями і потиснув руку. Потім сів поруч, розповідаючи, що ледь не вскочив в аварію. Я дивився на цей цирк, чекаючи продовження.
-Но, перейдем к делу. Я знаю, что у вас, Виталий Николаевич, прямой эфир в шесть, мы обязательно слушаем все ваши передачи, так что надо успеть. Мы с Владимиром Павловичем пригласили вас для того, чтобы сделать одно взаимовыгодное предложение. Дело в том, что мы открываем собственный издательский проект и хотим, чтобы вы его возглавили.
-Щось пізно ви зайнялися проектом, вибори то вже через два місяці.
-Это будет коммерческий, а не предвыборный проект. Мы хотим, с вашей помощью, сделать лучшую газету в области. Коммерческую газету, которую будут уважать, в которую будут нести деньги за рекламу. Мы хотим сделать её самой тиражной, самой популярной и влиятельной, притом без всякого админресурса. Мы не будем никого заставлять, люди выберут эту газету, потому что она будет лучшей.
-Люди не виберуть її, бо в Сумах люди дуже не люблять владу, тобто вас. Тому ніяка газета, яку ви зробити, не зможе бути популярною.
-В ваших словах есть здравое зерно. Поэтому, собственно говоря, мы и пригласили вас. Вы, Виталий Николаевич, самый популярный журналист в области и если эту газету будете делать вы, то это снимет значительную часть негатива.
-Я не буду робити цю газету.
-Решать вам, но сначала хотя бы послушайте условия. И поймите, что нам не очень приятно приглашать именно вас, учитывая, сколько грязи вы на нас вылили. Но так как мы хотим создать действительно успешный издательский проект, мы все-таки позвали вас. Мы предлагаем вам хорошие условия, потому что согласны с тем, что хороший специалист должен хорошо получать. Нашей команде трудно далось это решение - пригласить вас, все-таки у многих на вас есть зуб, но я настоял, что иначе сделать отличную газету здесь нельзя.
-Навіщо вам тут гарна газета. Через два місяці вибори президента, на яких, я впевнений, переможе опозиційний кандидат. Після цього вам залишиться лише скласти валізи і поїхати геть звідси, у рідний Донецьк чи Ізраїль.
Я побачив як перекосилося обличчя нашого коханого мера. Як його посмішка сповзла, наче погана фарба, поступившись містом люті та ненависті. З якою б насолодою він вбив би мене, але не міг собі дозволити.
-Вы рассуждаете очень примитивно. Во-первых, далеко не факт, что оппозиция победит. Совсем не факт и я убежден, что этого никогда не будет. Но даже если победит, то не надо сильно обольщаться, что мы куда-то исчезнем. Мы влиятельные и состоятельные люди, мы весили много в этом городе и будем весить, а популярная газета, только подчеркнет наш вес. Да, при плохом раскладе мы станем оппозицией, будем критиковать власть. Вы сами говорили, что это основная задача прессы. Но давайте не будем гадать о будущем, давайте определимся с настоящим. Я предлагаю вам съездить и посмотреть на офис газеты. Помещение полностью готово, нанята весь технический персонал, набор журналистов я оставляю за вами. Поехали?
Я хмикнув, наче мені байдуже. Ми вийшли з кабінету, спустилися у двір і сіли там у розкішний джип нашого мера. Проїхали дуже недалеко і спинилися біля колишнього райкому комсомолу, гарної, ще дореволюційної будівлі, зараз якісно реставрованої. Зашли в середину, там був повний євроремонт, усе блищало і здавалося схожим більше на банк, чим на приміщення редакції.
-Это ваш кабинет. Леночка, знакомся, возможно, что это твой будущий начальник.
Ця Леночка, була високою блондинкою з великими грудьми, вона так посміхнулася мені, що я мимоволі ковтнув слину. Вона була схожа на героїню порнофільмів, я вже бачив її голою. На щастя ми пройшли далі.
-Это кабинет главного редактора, здесь можно и продолжить беседу. Сразу хочу сказать, что перед вами, либо перед кем-то другим, кто станет руководить газетой, будут стоять конкретные планы по тиражу и сбору рекламы. Уже через год газета должна стать самой тиражной в области, а через полтора выйти на самоокупаемость. Это сложно, конкуренция здесь высокая, но мы вкладываем большие инвестиции, что дает нам преимущество. Что касается редакционной политики, то мы не будем вмешиваться в неё. Однако будет список тем, материалы на которые должны будут в обязательном порядке согласовываться. Сразу хочу сказать, что список небольшой. Итак, вы в общих чертах знаете, какую работу мы предлагаем. Через три дня мы хотели бы получить ваш ответ. Да или нет. Если да, то у нас будет еще неделя на переговоры и согласования всех деталей, если нет, значит нет.
-Невже ви вважаєте, що я погоджуся?
-Да, вважаю. Вы умный человек и понимаете, что это хороший шанс. Не только из-за условий, из-за зарплаты или персональной машины, но и из-за опыта. Успешная работа в нашем издании даст вам очень ценный опыт, который существенно повысит вашу ценность, как специалиста. Мне кажется, что сейчас вы уже исчерпали ресурсы своего развития, как журналист. Вам необходим переход на качественно иной уровень и наше предложение, это как раз то, что надо. Впрочем, не буду скрывать, что мы ведем переговоры и с другими людьми, поэтому ваш отказ не будет для нас тяжелым ударом. Люди готовы из Киева ехать на наши условия, хотя вариант с вами был бы получше.
Коли ми виходили, то Леночка обдарувала мене таким поглядом, що в штанях відразу засвербіло. Оце так дівка. Мед. Приваблива секретарка! Мене підвезли до радіо, я попрощався і пішов до ліфта. Поки думав про Леночку, було нормально, але потім на думку спливла пропозиція владних панів. Чесно кажучи, я був приголомшений. Саме більше, що я чекав, це банальний хабар. На тобі грошенят і закрий рот. Поїдь, до виборів, відпочинь на який-небудь курорт. Я б розсміявся їм в обличчя і на цьому все закінчилося. Але вони запропонували щось вельми серйозніше. Очолити великий видавницький проект, набрати власну команду, битися за лідерство на ринку. Цей Борис Михайлович казав дуже цікаві речи. І налаштовані вони серйозно, чого б хоча вартий офіс. Власний кабінет з приймальнею і секретаркою, машина, тисяча доларів зарплатні та й розпорядження бюджетом газети, це теж можливості. Про такі умови мені годі було і мріяти. У Києві мені пропонували чотири сотні баксів, з яких дві прийшлося б віддавати за квартиру. До того це справді був дуже корисний досвід, який дуже підніме мою вартість як фахівця. Мені дійсно вже набридло бігати, як сірому долиною, я хотів перейти від журналістики хоча б до редагування. А тут мені запропонували стати менеджером процесу. Ні, все це не можливо так просто відкинути.
Я прийшов на радіо і дуже важко відпрацював програму. Помітив, що намагаюсь оминати в жартах місцеву владу. Щоб не здавалося, наче я намагаюся помститися за пропозицію. Вони зробили все чесно, запросили на розмову, виклали свої пропозиції, мені залишалося зробити вибір. Цивілізований підхід, дуже не характерний для цих пітекантропів.
Ледь дочекався закінчення ефіру і пішов до дому. Почував себе погано. Ця пропозиція обтяжувала мене, бо я не знав, що робити. Так, спершу я думав, що відкину будь які запрошення, бо не хочу співпрацювати з бандитами. Це було просто, через три дні сказати "ні" і забути усе, як поганий сон. Але, було багато але. По-перше, мені пропонували те, про що я давно мріяв і чого не міг навіть теоретично отримати, якби усе залишилося, як є. Так, мене поважали, я був дуже популярний, але чи можна це зрівняти з тим, що я міг отримати зараз? Так, звичайно, це мені пропонували бандити, але хіба я повинен був робити щось погане? Я буду займатися улюбленою справою, робити добру газету, займатися тим, чим вмію і чим втішаюся. Так, мені будуть закидати зрадництво, та чи хоч хтось із тих, хто буде звинувачувати мене, відмовився б від цього? Ні!
Я прийшов додому збуджений і злий, думав далі, коли подзвонила Таня. Вона хотіла кудись піти, я нікуди йти не хотів, але вона дуже просила і вирішив трохи розвіятись. Та де там, думки крутилися біля одного, за вечір я сто разів встиг відмовитися і стільки ж погодитись. Я відчував себе проституткою, яку купують ці пузаті дядьки, я відчував себе людину, яка будує свою долю, я уявляв, як буди лизати зади тим кого ще недавно кусав, а потім думав, як зроблю кращу газету в області, гостру, цікаву, в якій буде багато реклами та інформації. Таня намагалася відволікти мене від думок, але я дивився на неї і бачив Леночку. Я не хотів цієї прісної цнотливості, я хотів розкішний досвід секретарки, її пишний зад, хвилюючи груди, великий рот з пухнастими губами. Вона буде кожного дня затримуватися понадурочні роботи, в кабінеті стоїть розкішний шкіряний диван на якому ми ще й як потанцюємо!
Я збрехав Тані, що трохи захворів, відвів її до дому і пішов спати з майже готовим рішенням про згоду. Я не повинен був втрачати свій шанс із-за якихось дурниць. Працювати на бандитів? А що робити, коли в цій країні гроші лише у бандитів? Керівник обласної опозиції теж бандит, щоправда відсунутий в бік. То чим кращі ті, хто працює на нього? До того ж я буду торгуватися з свободу, буду відстоювати самостійність редакційної політики. Я зроблю таку газету, за яку мені не буде соромно, газету, яка стане прикладом. Я тверезо оцінював свої здібності, попереду було дуже багато роботи, але знав що робити і як. Вже прикинув кого саме запрошу в редакцію. В Сумах залишилося мало добрих журналістів, то прийдеться запрошувати з-за меж міста, може навіть з Києва. Не всім там вже дуже гарно пристроїлися, тому можна було розраховувати на повернення. Я ще думав над тим, як організую роботу редакції, кого запрошу у відділ реалізації, коли заснув.
А вночі мені наснився гидкий та образливий сон. Не хочу детально переказувати його, але він був образливий особисто для мене. Наче я робив декому мінет. Я прокинувся з таким відчуттям, наче обісрався. А коли згадав сон, то ледь не вирвав. І вже прийняте рішення затремтіло. Все знову зробилося складно. Бо ж наївно було сподіватися, що ці брюхаті вовки не обдурять мене багато разів. Не треба мати справи з бандитами, це вічне правило. Все рівно бандити обдурять і залишать тебе в дурнях. Тримайся від них подалі, як треба, то викликай міліцію, але ніяких сподівань на співпрацю. Бо для бандюків ти лох, ти той кого можна і треба дурити. Так, дуже гарно отримувати по тисячі баксів та трахати секретарку, але яку ціну мені прийдеться заплатити за цей удаваний рай? Зректися своїх принципів, піти до ворогів і кинути друзів. Стати одним з тих запроданців, сучасних іуд, які за гроші продали честь і совість, плюнули на свою країну і свій народ. Це високі слова, але так воно і було. Я не хотів ставати таким, бо це було страшне. Спочатку я б знаходив для себе якісь пояснення, а потім вже б навіть їх не шукав, а тільки рвав би, відпрацьовуючи свою копійку. Ні, я не хотів цього. Я відмовлюся. Це остаточно.
Я випив чаю і пішов на роботи, дуже задоволений, що усе скінчилося гарно і я не наробив дурниць. Та вже в обід я зовсім не був такий впевнений. Тим більше, що на вулиці стикнувся з Леночкою. Вона була надзвичайна. В мене заслабли ноги, я хотів схопити її і потягнути до ліжка. Усі аргументи в одну мить зруйнувалися. Я хотів цю жінку, це розкішне тіло. І мені до одного місця, що можливо це лише приманка. Я хотів її і все. Я буду головним редактором і вона буде моя.
До вечора трохи одійшов от цього захвату, але знов нічого не вирішив. Другою ночі нічого поганого не приснилося. Я знову більше схилявся до того, щоб погодитися. Та все ж остаточне рішення так і не було прийняте. Я вагався, знов і знов повторював аргументи та це не допомагало. Здавалося, що розумно буде піти в той проект, що це ніяка не зрада, а навпаки великі перспективи, на які я маю законне право. Потім мені здавалося, що я йду по шляху Іуди, що маю усі шанси скурвитися, як багато колег, які зараз працювали на владу проти власного народу. Це був страшний шлях, я був проти, а потім знов за, бо нічого страшного все ж не було.
Нарешті почався день, коли я повинен був дати відповідь. Вранці я майже вирішив погодитися. Голився, мився, вибирав нову сорочку. Відчував, що незабаром почнеться нове життя, я стану серйозною людиною, зроблю великий крок у своєї кар'єрі. Мені будуть заздрити, мене будуть лаяти, та я був готовий до цього. Спокійний і впевнений, я пішов на засідання виконкому. Планував після нього підійти до мера, сказати про свою принципову згоду і домовитися про подальші переговори.
Зайшов у зал, сів на своє звичне місто, занотував у блокноті дату та назву заходу. Поруч гомоніли чиновники, коли вони усі разом притихли і з'явився мер. При всьому вбогому вигляді він полюбляв дивитися наче житель небес, зверхньо. І зараз так обдивився весь зал, чомусь посміхнувшись мені. Ця огидна посмішка збила мене з пантелику, збудила сумніві. Ідіот, з такою мордою треба ходити в масці, а не посміхатися. Оце такій сурлі мені доведеться підкорятися, виконувати накази, доповідати про виконання завдань.  Ні, не хочу, не буде цього.
Я усміхнувся в обличчя меру, а той дурак зрозумів наче я погодився і щось сказав про вірний вибір. Уявляв, як витягнеться його пика, коли я скажу свою відповідь. Цей дурень аж репне від люті, бо ж він вже вважає, що купив мене. Ні, скотино, не купив! Не вийде в вас закрити мені рота грошима і владою, буду з вами битися, поки не вижену звідси геть!
Я відчував якесь гарячкове піднесення, стискував кулаки, підморгував сам собі, усміхався. Все, я переміг, я зробив свій вибір, їм не вдалося мене зламати! Я плюну на їх гроші! Чхав я на ту Леночку! Я піду до Тані, чесної і тендітної, буду з нею, буду ходити пішки, буду сидіти в обдертій кімнати ще з трьома колегами, буду щасливий, а не огидний сам собі! Мені хотілося втекти з цього нудного засідання, але я чекав солодкого десерту, побачити рожу Палича, коли я скажу йому "ні", він засичить, а я буду сміятися. Цього треба дочекатися, це буде нагорода за дні розгубленості та хвилювань, коли я не находив собі місця і вірної відповіді.
І ось засідання скінчилось, я хутко підвівся і пішов до президіуму. Якихось десять метрів та вже на другому кроку я втратив усе своє піднесення, а ще через крок зрозумів, що може трапитися щось страшне. Я може погодитися! Я не хочу цього! Не хочу! Але тисяча баксів, власний кабінет з Леночкою, машина, врешті сама газета, де я зможе розвернутися. Хіба в мене буде ще один такий шанс? Ні, треба хапатися і не вагатись! Бо потім буду кусати лікті!
Ще кроки, мене охопив справжній жах, що зараз не я зроблю вибір, а щось гидке в мені. Я не хотів цього, але воно було сильніше за мене. Я стану проституткою, буду цілувати цих мерзотників в зад, буду юдствувати, про мене буде неприємно говорити! Це провалля, страшне провалля! І наче блискавка, перед мене мигнув вихід. Мій останній шанс залишитися людиною. Якщо я такий слабий, що не може відмовитися від грошей і секретарки, то я повинен зірвати цю угоду в інший спосіб! Зробити так, що мене більш не приманювали! І тут, наче дороговказ, я побачив пихату морду мера, якій чекав моєї згоди, як власної перемоги. І я вдарив його з усієї сили в обличчя. Я був не на багато вище його, а по вазі і зовсім поступався, але я уклав в удар усю свою ненависть. Мер впав, заливаючись кров'ю, я підскочив до нього і бив ще. Мене намагалися зупинити, я відкидав людей і знову бив мера, аж поки мене не збили з ніг. Крутили руки та мені було не боляче, я посміхався і відчував себе по-справжньому щасливим.

На суді Віталій пояснив свій вчинок глибокою особистою неприязню. Йому дали лише чотири роки, зважаючи на бездоганну репутацію і виступи свідків, які казали про нього лише гарні речі. А він сидів і посміхався. Можливо я десь був неточний, розповідаючи про вчинок цього чоловіка, але ми вже цього не взнаємо. Через півроку його зарізали в колонії. Казали, що вбивцю підіслав мер, який тоді вже втік з міста. Але довести нічого не змогли.

ЗАТ "Сраки Сумщини"

Олександр Іванович був замом губернатора по економіці та насправді займався тільки справами бизнес-групи свого шефа. Казали, що він тримає общак цього угруповання, визначає розміри данини, придивляється до ласих шматків, які ще не належали губернатору. Цей Олександр Іванович був освіченою людиною, пожив свого часу в Петербурзі, любив класичну музику, мав жінкою колишню балерину, дуже скучав у провінційних Сумах, рятуючись роботою. Він постійно розробляв плани захоплення чужого майна і блискавично їх проводив. За короткий час він зумів захопити в Сумах майже усі більш-менш великі об'єкти нерухомості, безжалісно розправляючись з тими власниками, хто осмілився на супротив. Методи були різноманітні та послідовно брудні. Проти власників заводили кримінальні справи, починали душити перевірками усіх можливих контролюючих органів, паралізували діяльність підприємств, якщо і цього не вистачало, то заарештовували людей і вже за гратами вели з ними бесіди від яких хтось гинув от інфаркту, а більшість погоджувались переписати свої акції чи долі губернатору. Зазвичай за символічну плату. Так продовжувалось вже кілька років і тепер на обласному столі лишилися чужими або такі куски, на які губернатор і мріти не міг розкрити рот, або справжні крихти, якими займатися було не цікаво.
Тому Олександр Іванович мав тепер більше вільного часу, читав столичну пресу, щоб не втрачати широти світогляду. І ось в одному з журналів він знайшов маленьку статтю про той цікавий факт, що за останні кілька років Україна перетворилася на одному зі значних постачальників іридію, це такий рідкісний метал. Автор матеріалу звертав увагу на те, що офіційного видобутку іридію в Україні немає, але є кілька фірм у Києві, які продають його за кордон в досить великих обсягах. Автор робив кілька припущень відносно джерел появи іридію в Україні, натякаючи на можливу контрабанду з Росії. Цікава стаття та щось в ній примусило Олександра Івановича задуматися. Іридій, він вже чув про цей метал, причому стосовно Сум. В нього була гарна пам'ять, але все рівно знадобилося більше години, щоб згадати про якогось місцевого вченого, якій трагічно загинув два роки тому. Олександр Іванович і не знав би про той факт, але на похоронах вченого стався скандал про який написали газети. Син загиблого став казати, що батько не загинув від серцевого нападу, як констатували лікарі, а був вбитий, щоб вкрасти у нього сенсаційні розробки саме по іридію. Може хлопцю б і повірили, але він був наркоман і казали, що саме через нього батько помер від інфаркту. Сина відвезли в псіхлікарню і забули. А потім ще був випадок, коли співробітники СБУ знайшли в автобусі, який їхав до Києва, пакунок з кількома грамами цього ж таки іридію.
Може для когось тут не було нічого цікавого, але Олександр Іванович відчув інстинктом мисливця за чужими грошима, що щось тут є. Наказав розшукати того хлопця та підняти документи про останні роботи загиблого вченого, а також звернутися в СБУ, що там вони розкопали. Обласне управління СБУ очолював родич губернатора, тож проблем з доступом до інформації не було. Проблема виявилася у відсутності інформації. Так, іридій знайшли, але усі від нього відмовилися, хоч коштував він досить велику суму грошей. Теж саме було і по іншим напрямкам. Хлопець втік з лікарні, потім його знайшли мертвим. Казали, що від дуже великою дози наркотиків. Матеріали з університету, де працював вчений, дивним чином зникли, причому у повному обсязі. Хтось старанно прибирав сліди і це лише порадувало Олександра Івановича, бо свідчило, що він на вірному шляху. Особисто поїхав в університет, розмовляти з товаришами покійного. І вперше почув там про ТОВ "Вторпродукт". Тобто він і раніше чув про це ТОВ, яке володіло мережею платних туалетів по місту. Колись Олександр Іванович хотів забрати їх, але коли проаналізував діяльність закладів, то виявив, що справи ледь жевріли, а частина туалетів були і зовсім збиткові, та утримувати їх підприємство примушувала міська влада.
Та от знову цей "Вторпродукт". Олександр Іванович підняв документи на це підприємство. Звіти показували, що дійсно, прибутків у підприємства майже не було. Та виявилося, що у його засновників є ще ціла низка підприємств. Тут і магазини і туристичні фірми і ресторан. Усе дрібненьке та життя вистачить. І саме цікаве, що усі ці підприємства з'явилися пізніше за "Вторпродукт". А сам він почався з центрального міського туалету, який став першим платним в Сумах. Потім були збудовані ще п'ять туалетів та з приходом нового губернатора розповсюдження мережі зупинилося.
Олександр Іванович відвідав усі туалети і був здивований. Не дивлячись на низький тариф - усього двадцять копійок, такого давно вже ніде не було, туалети були в гарному вигляді. Чисті, світлі, з милом та папером, в них навіть радіо грало. І людей туди ходило багато, бо вони справді були зручні та приємні. Можливо саме за рахунок обороту туалеті і виживали, але все це виглядало комунізмом. Олександр Іванович не вірив в комунізм і став підозрювати, що діло не чисте. "Вторпродукт" попав під пильне око податкової, яка перевірила усю його діяльність. Виявилось, що підприємство справді збиткове, десь до двадцяти тисяч гривен у місяць, з такими результатами воно б давно вже стало банкротом та йому допомагали інші підприємства. Питання для чого? Невже засновники "Вторпродукту" були такими вже філантропами, що кожного місяця платили по двадцять тисяч гривень за те, щоб городяни могли справляти потребу в пристойних умовах? Олександр Іванович не вірив в філантропію. Але відчував, що здобич поруч. Хоч що то за здобич і наскільки вона велика, ще не знав.
Почався збір документів по підприємству. Розшукувались слабі місця по яким можна було потім вдарити. Та виявилося, що володарі "Вторпродукту" дуже гарно підготувалися до можливого нападу. Їх було троє, усі вони мали рівні внески до статутного фонду. Згідно зі статутом, вони не могли продати свою частину без дозволу компаньйонів, які мали першочергове право на викуп долі. Законодавче усе було майже ідеально, та Олександр Іванович добре знав як робити такі справи. По-перше вирішив провести розвідку боєм. Викликав до себе трійку власників "Вторпродукту". Хай злякаються, забігають, бо в Сумах усі добре знали, що значив виклик до зама губернатора по економічним питанням. Власники прийшли, вони були напружені та рішучі, видно було, що швидко здаватися не хочуть. Що ж, пограймося. Олександр Іванович запропонував їм продати "Втопродукт", назвав ціну. Звісно що, не реальну ціну будівель і ділянок землі. Десь втричі менше. Він не збирався нічого покупати, він звик брати усе даром, це була лише перевірка. Власники "Вторпродукту" відмовилися.
-Ви розумієте на що нариваєтесь?
Вони мовчали. Троє кремезних чоловіків зі зціпленими зубами.
-Як хочте, потім даром віддасте.
Вже наступного дня розпорядженням голову облдержадміністрації була створена Комісія по перевірці діяльності туалетних закладів Сум. Причиною створення Комісії називалися численні скарги громадян та ріст захворювань на шлунково-кишечні інфекції. У склад комісії увійшли більше двадцяти представників різних інстанцій. Вже через три дні був підготовлений звіт Комісії, який засвідчив жахливий стан речей в туалетах, які належать ТОВ "Вторпродукт". З виступу Бориса Михайловича Радкина, директору Центру стандартизації, на обласному телебаченні:
-Це просто ганьба! У самому центрі міста розміщується дуже важливе в санітарно-гігієнічному відношенні підприємство, що цинічно, я б навіть сказав по-варварськи, порушує права споживачів! Ми провели ретельну перевірку і порушень виявилося просте море. Діаметр вічка був менше встановленого на три міліметри! А пісуари закріплені на шість сантиметрів вище норми. Батьки змушені були на руках піднімати дітей! Це ж приниження! Як так можна! Ми закрили усі туалети "Вторпродукта" і будемо домагатися безумовного виконання усіх вимог нормативної документації!
З виступу Степана Колопупова, начальника пожежної інспекції:
-Відповідно до рішення виконкому міської ради від сімнадцятого серпня була створена координаційна група по перевірці дотримання законодавства в установах гігієнічного побуту. Групою був затверджений план перевірок. Відповідно до плану 19 серпня була проведена перевірка туалетів ТОВ "Вторпродукт". У ході перевірки нами були виявлені серйозні порушення протипожежної безпеки. Так в обох залах була відсутня пожежна сигналізація, хоча туалети, згідно розпорядження держпожежнагляду від дванадцятого дванадцятого сімдесят шостого  року, віднесені до категорії об'єктів другої категорії пожежонебезпеки і сигналізація повинна там бути в обов'язковому порядку. Також, відповідно до Правил пожежної безпеки об'єктів туалетного господарства, прийнятих розпорядженням Ради Міністрів від третього п'ятого сімдесят другого, у залах туалету повинні бути організовані пожежні щити з розрахунку один щит на 10 кабінок. Щити можна не організовувати, якщо кількість посадкових місць не перевищує два, але в Центральному туалеті ТОВ "Вторпродукт" по сімдесят посадкових місць у кожнім залі. Щит був виявлений лише один і той у розукомплектованому виді. Крім того, згідно тим же Правилам у кожній кабінці повинний знаходитися вогнегасник на випадок виникнення загоряння в унітазі або при унитазній поверхні. Вогнегасників було виявлено лише три, з них у неробочому стані три. Також було встановлено, що в кабінки вели три сходинки, а не дві, як повинно бути по нормах, а двері кабінки відкривалися усередину, хоча є строгі розпорядження щодо відкривання дверей назовні. Також була відсутня схема евакуації з будинку, а також світлові сигнали, що позначали вихід. Ці фактори цілком могли утруднити евакуацію відвідувачів туалету у випадку початку пожежі. У такий спосіб подібна зневага правилами пожежної безпеки на підприємстві Центральний міський туалет ставило під погрозу безпека відвідувачів і могло привести до великих жертв у випадку загоряння, протистояти якому було б нічим, а вогонь поширився б швидко через могутню систему вентиляції, що створює приплив свіжого повітря і наслідки могли бути найстрашніші, притім у центрі міста.
З виступу Сергія Бібікова, головного санітарного лікаря міста:
-У ході перевірки туалетів підприємства ТОВ "Вторпродукт" нашими працівниками були виявлені численні і серйозні порушення вимог санітарно-гігієнічної документації. Так освітленість обох залів була на сімнадцять відсотків нижче норми, установленої наказом по санэпидемслужбе від третього березня нуль п'ятого. У кабінках висвітлення ще більше погіршувалося, що створювало перешкоду в здійсненні природних потреб, а також обробки ділянок шкіри, що прилягають до анального отвору, туалетним папером. Щодо папера, проведена експертиза показала, що її твердість перевищує рекомендовану міністерством охорони здоров'я для установ гігієнічного побуту. У даній установі була погано поставлена збиральна робота, на підлозі знайшли бруд, у якому зміст бактерій у рази перевищував гранично припустиму концентрацію. До того ж на встановлені унітази не було сертифікатів відповідності і погоджень з Мінздравом, тому не можна виключати їхнього шкідливого впливу на організм відвідувачів. 
З виступу Миколи Погосяна, старшого фахівця міського керування торгівлі:
-Наше управління давно одержувало численні скарги споживачів на великі порушення в туалетах ТОВ "Вторпродукт". Перевірка, проведена комісією по боротьбі з порушеннями в сфері  гігієнічного побуту, підтвердила всі ці дорікання, як обґрунтовані і потребуючі негайного усунення. Зокрема, в туалетах грубо і неодноразово порушувалися правила надання гігієнічно-побутових послуг у місті Суми, затверджені сесією міськради тридцятого листопаду дві тисячі першого. Відповідно до них тариф на послуги повинний установлюватися диференційовано, у залежності від фактично спожитої послуги. У туалетах ТОВ "Вторпродукт" з городян і гостей нашого міста брали по максимальному тарифі, навіть якщо послуга була по-маленькому. Також не завжди видавався чек, а ті що були, були з гастроному і там було позначення "Приємного апетиту!", що інакше як цинізмом стосовно наших людей не назвеш.
З виступу Володимира Зельцева, головного архітектора міста:
-Ми, архітектори Сум, давно виступали з заявою, що будівлі туалетів ТОВ "Вторпродукт" зовсім не прикрашають місто, а навіть навпаки. Але ж, наприклад, центральний туалет розташований в колишніх стайнях знаменитого сумського мецената Івана Харитоненко, будинку який має архітектурну цінність. Але як же безжалісно поставилися до спадщини керівники ТОВ "Вторпродукт"! Перевірка показала, що фарбування фасаду будинки було зроблено без узгодження з архітектурою, у колірній гамі не характерної для українського барокко, у якому стилі і побудований будинок. При переплануванні залів і побудові межкабиночных перегородок істотно ушкоджена ліпнина на стінах і стелях, вирвані раритетні чавунні кільця, до яких у свій час прив'язували коней. До того ж водопровід і тепломережа підведена до будинку в порушення державних будівельних норм і зрубом двох дерев, на що дозволу отримано не було. Не можна допустити подальшого руйнування древнього пам'ятника і зробити так, щоб будинок центрального міського туалету став дійсною прикрасою Сум, яким могли б пишатися ми і наші діти!
З виступу Анатолія Кадченко, начальника регіональної інспекції державного комітету охорони праці:
-За запрошенням комісії з контролю за діяльність установ гігієнічного побуту наші фахівці, тобто я, взяли участь у перевірці Центрального міського туалету, розташованого по адресу Червона площа п'ять, будівля три, а також інших туалетів ТОВ "Вторпродукт". Результати показали, що в цій організації виявлені численні порушення законодавства про працю, особливо щодо безпеки праці. Так робочий день касира продовжувався на дві години більше норми, що сприяло підвищеної стомлюваності працівників, а як наслідок підвищував імовірність нещасного випадку на роботі. При огляді спецодягу й інвентарю прибиральників було виявлено, що гумові рукавички мають несанкціоновані отвори, що могло б привести до улучення фекалій на шкіру рук, а далі на слизувату оболонку. Виходячи з цього на підприємстві був відзначений підвищений рівень професійних захворювань. Крім того, у двох сантехників, що займалися ремонтів техніки, не виявилося допусків до обслуговування унітазів і пісуарів другого класу складності, що у загальному унитазному  парку складали понад третину. У зв'язку з перерахованим вище ми підтримуємо рішення про закриття Центрального туалету до усунення порушень.
З виступу Аркадія Єгорова, директора територіального управління антимонопольного комітету в області:
-При перевірці установ гігієнічно-побутового обслуговування ТОВ "Вторпродукт" були виявлені наступні порушення конкурентного законодавства. ТОВ "Вторпродукт" володіє єдиною мережею туалетів у місті, отже займав монопольне положення на ринку гігієнічно-побутових послуг. Споживач був змушений або звертатися до вигрібних туалетів або йти в туалети ТОВ "Вторпродукт". У результаті адміністрація ТОВ "Вторпродукт" змогла установити монопольну ціну на свої послуги. З дорученням мера ми розглянули економічну обґрунтованість тарифу і прийшли до висновку, що він завищений на двадцять два відсотки. У зв'язку з ці ми видали розпорядження зменшити тарифи, увести пільги для пільгових категорій або розглянути питання про будівництво в місті ще однієї мережі гігієнічно-побутових закладів. 
З виступу Неоніли Жобчик, начальника міського керування захисту прав споживачів:
-Перевірка туалетів ТОВ "Вторпродукт" виявила численні порушення прав споживачів. Так, рідке мило в резервуарах біля умивальників було розчинено водою і фактично не здійснювало якісного вмивання. Сушарки для рук порушували стандарти по шуму. В усіх туалетах ТОВ "Вторпродукт" не найшлося місця для стенда про права споживачів, хоча наявність такого стенда обов'язково у всіх установах побутового обслуговування населення. Не було в туалетах ТОВ "Вторпродукт" і книги скарг та пропозицій, причому керівництво спробувало виправдатися тим, що неї використовували самі відвідувачі, що лише свідчить про нестачу паперу в закладах, що теж порушення. На дверях сімнадцяти кабінок у чоловічому залі і трьох у жіночому не було засувок, таким чином, доступ у кабінки залишався відкритим і тим самим порушувалося право громадянина на недоторканність під час оправлення потреби, гарантовану Основним законом. Було відзначено кілька випадків, коли замість туалетного папера відвідувачам видавалися порвані газети, що категорично заборонено. Крім того, адміністрація закладу дозволяла собі трансляцію рекламних оголошень по внутрішній радіомережі туалетів, що також є порушенням.
З виступу Аллу Ковток, начальника міської комісії з дотримання язикового законодавства:
-Люди добрі, що ж це робиться! Коли я побувала в центральному міському туалеті, я була шокована тім, що там побачила! Усі написи були зроблені з порушеннями мовного законодавства, тобто не українською мовою. А що робиться в кабінках! Це щось жахливе! Непристойні малюнки, сама брудна лайка так би мовити прикрашають усі стіни, двері, навіть стелю цього закладу! А ці туалети відвідує дуже багато людей, у тім числі діти! Чому вони смолоду навчаться, читаючи цей бруд? А яке враження отримають від нашого міста гості, більшість яких неодмінно відвідує наш центральний туалет, відомий як найбільший у Східній Європі! Це справжня ганьба для нас всіх і мі повинні прикласти щонайбільше зусиль для того, щоб виправити становище!
З виступу Петра Клопника, начальника міської міліції:
-Центральний міський туалет та інші туалети ТОВ "Вторпродукт" є одними з найбильш напружених у кримінальному відношенні місць нашого міста. Майже щодня в ньому і його околицях фіксуються випадки хуліганства, часто трапляються бійки, у тому числі і з нанесенням фізичного збитку. Також він служить місцем скупчення жінок легкої поведінки, не раз відзначалися і випадки прийняття наркотиків. Щоб хоч якось контролювати ситуацію, ми змушені були змушені ввести туалети ТОВ "Вторпродукт" до маршрутів наших постів у вечірній і нічний час. Це дало свої результати, але не викорінило проблему зовсім. Я хотів би відзначити, що керівництво ТОВ "Вторпродукт" не охоче йшло назустріч до наших побажань, зокрема так і не було встановлено прожектори, що повинні були висвітлювати прилягаючу до туалетів територію.
З виступу Володимира Прищуватої, міського голови:
-Дорогі мої, у своїй передвиборній програмі я обіцяв, що доможуся і наведу в місті порядок, тому що давно пора, ви самі подивитеся! Де це бачено, щоб так усе було, це ж центр міста! Не можеш нормально працювати в центрі, езжай на окраїну, відкривай свій туалет там! Але в центрі, повинні відповідати! І я обіцяю, що доможуся цього!

Таким чином усі туалети ТОВ "Вторпродукт" були зачинені, далі перевірки пішли по спорідненим до засновників підприємствам. Засновникам знов була зроблена пропозиція про продаж бізнесу, але вони не погодилися. Більше того, почали боротьбу - розмістили кілька статей в газеті, найняли двох адвокатів з Києва, які відразу стали оскаржувати дії влади. Конфлікт набрав певного резонансу, так що Олександра Івановича викликали до губернатора і той поцікавився навіщо воювати за параші.
-Там щось не чисте.
-Звісно не чисте - параші!
-Там є гроші! Ще не знаю звідки, але є! Ще тиждень і напевне скажу.
-Давай, бо щось шум підіймається.
Олександр Іванович дав. Знайшов дідка, який був директором центрального міського туалету, з якого і почався зріст ТОВ "Вторпродукт". Дід був вже трохи дурний та все ж розповів багато цікавого. Як до його, ще у далекому 91-му прийшли єнергійні хлопці з грошима і запропонували зробити орендне підприємство. Тикнули хабаря і він погодився. Хлопці зробили ремонт в помешканні і відкрили перший у місті платний туалет. Щось заробляли, але справи шли не дуже гарно, то вирішили переробити туалет під великий магазин. Зробили навіть ремонт, викорчували усі унітази, завезли товар. А потім узяли і за кілька днів повернули все як було, тобто зробили туалет. Тоді ж у діда забрали обманом його акції, бо ж центральний туалет був акціонерним товариством, і викинули геть. 
-А вони ж нічого в туалетах не розуміють! Я двадцять років туалетом керував! А вони нічого не знають! Узяли, відімкнули від каналізації! Тепер машиною вивозять!
-Навіщо?
-Бо дурні!
Діда увели, Олександр Іванович викликав прокурора області і вже до вечора бува заведена карна справа проти засновників ТОВ "Вторпродут" по звинуваченню у махінаціях. Всіх заарештували і привезли до слідчого ізолятору. Олександр Іванович прийшов до них і ще раз запропонував продати підприємство. Засновники казали "ні" і не куплялися на брехню про те, що їх товариші вже згодились. Міцні чоловіки, таких просто не розчавиш. І за що ж таке вони готові стояти на смерть? Чому ті туалети так для них важливі? Олександр Іванович не знав головної відповіді, але був впевнений, що не помиляється. Він довіряв інтуїції, яка дуже важлива для гарного фінансиста, яким він себе вважав. Усе неможливо прорахувати, тому важливо відчувати те, що ховається від цифр та формул. От і зараз він був впевнений, що біля цих туалетів крутяться великі гроші. Це звучало ідіотські, ніхто б у це не повірив. Окрім нього, яків славний був нестандартними ходами і гарним передчуттям.
Він поїхав на саме підприємство, викликав до себе в машину головного інженера, задавав питання. Той дуже злякався і відповідав. Виявилося, що ТОВ "Втопродукт" вивозило усе лайно з власних туалетів на пункт переробки за містом. Там з нього робили добрива. Олександр Іванович спитав про ціну тих добрів. Виявилось, що копійки - не те.
-А ще щось крім добрив виробляють?
-Та є щось. Я не знаю, я ж не хімік, мені головне, щоб обладнання працювало. Є там один агрегат, так керівництво особисто приїздить вивантажувати його.
Олександр Іванович усміхнувся. Бо відчув, що знайшов відповідь.
-Веди мене туди.
-Ні, є наказ туди нікого не пускати.
-Веди і зараз.
Олександр Іванович подзвонив Борису Михайловичу, якій керував бандюками, попросив у нього з десяток людей. Хлопці прибули за півгодини, вибили двері в цеху і зламали заслінку на агрегаті. Там виявилася кілька застиглих крапель якогось металу. Їх повезли на дослідження, а Олександр Іванович поїхав додому, бо дуже вже заморився за ці дні. Вранці йому подзвонили і доповіли, що знайдений метал - іридій. Це дуже рідкісний елемент, який відноситься до платиновою групи. Його видобуток складає сотні кілограмів на рік, а ціна сягає десятків тисяч доларів за кілограм, дорожче ніж золото. Кожен рік споживання іридію зростає, найчастіше він використовується для виробництва надміцних сплавів. Але сумські вчені казали, що добувати іридій в Сумах неможливо, бо тут немає потрібного обладнання, а головне руди. Це тільки покійний Малашенко стверджував, що винайшов спосіб добувати іридій. Та усі знали, що він збожеволів через сина-наркомана. Олександр Іванович знову засміявся і подзвонив в прокуратуру, щоб ті провели обшуки по домам і офісам засновників ТОВ "Вторпродукт". Та нічого не знайшли. Олександр Іванович наказав почати катування. Через чотири години один з засновників отримав серцевий напад, а інший почав говорити. Він вказав на сейф, де були важливі документи.
-Цінні документи, Володимиру Петровичу, дуже цінні! Ось! Хоч це і виглядає якимось затертими паперцями, але насправді це гроші, великі гроші!
-Які гроші?
-Які завгодно! Це доповідь професора Малашенко, який виявив, що у говні сумчан чомусь присутній іридій, дуже рідкісний і цінний метал, самої платинової групи!
-У говні?
-Саме так! І лише сумчан. Малашенко робив досліди по іншим районам і виявив, що іридій є чомусь у тих, хто живе саме в Сумах. Вже у приміських селах його немає. Навіть у тих, хто живе в Сумах менше десяти років іридію немає.
-Ну і що?
-Цей Малашенко винайшов засіб збирати іридій, навіть розробив проект установки та в нього не було грошей. Він пішов шукати інвестора, а над ним сміялися, вважали за божевільного. Та він все ж зміг переконати кількох бізнесменів і ти профінансували агрегат. А коли виявили, що то справжнє золоте дно, то вбили вченого. Але тепер справедливість поновлена, ми забрали їх бізнес і будемо багатіти самі.
-Як це гроші?
-Десь мільйон доларів на рік.
-Скільки?
-Мільйон на рік, але у цього бізнесу є великі перспективи для розвитку. Можна збільшити виробництво у багато разів. Тільки ніхто з тих, хто у тюрмі, не повинен вийти на волю. Нам конче потрібна таємниця.
Ніхто не вийшов. Серцевий напад, самогубство і ще один серцевий напад. Родичів примусили замовкнути погрозами забрати рештки майна та просто вбити. Сина одного з засновників прийшлося вивозити в ліс і там вішати за ноги, щоб охолонув. Тим часом на очисних спорудах, куди поступали усі каналізаційні стоки міста, почалось велике будівництво. Казали, що це буде новітня станція очистки та насправді то був агрегат по добуванню іридію. Дуже простий, чимось схожий устроєм на самогонний апарат.  Будівництво закінчили в рекордні два місяці і робота почалась. У Києві заснували дві фірми, які займалися продажами. Щоб не було питань, вивозили іридій під видом лома. Від напливу пропозицій ціни спершу обвалилися. Через рік усі виробники іридію збанкрутіли і ціни знову пішли в гору. Минулих значень не досягли, та сумський губернатор робив гроші на обсягах. Спочатку мільйон у місяць, а потім і на тиждень. Причому це був чистий прибуток, не враховуючи видатків. Самий успішний проект, це було безперечно.
Олександр Іванович уже був на тому світі, бо дуже багато знав про нього. Але він виявився ще тим хитруном. Мабуть передбачав можливість свого вбивства, намагався втекти. Не встиг. Але в інтернеті з'явилася дурня про велику цінність говна сумчан. Смішно і чути було про таке та все ж. там же розповідалося про іридій та про те, як легко, у домашніх умовах, можна зробити апарат по добуванню іридію. Ту сторінку вдалося швидко знешкодити та появились багато інших. А потім зі станцію пішла інформація, що зміст іридію почав швидко зменьшуватися. Зате на вулицях почало пахнути гівном. Бо майже з кожної квартира чи будинку стирчали труби саморобних апаратів, які добували цінний метал. Міліції наказали конфісковувати ті апарати, але люди не віддавали їх, спираючись на те, що законом не заборонено переробляти своє гівно.
Налагоджений загальмував, мільйони запинилися, бо іридію добувалося небагато, до того ж була втрачена монополія, бо десятки і сотні людей везли той іридій до Києва чи Москви, приймальні пункти почали робити навіть в Сумах, незважаючи на заборону. Ця нестабільність вплинула на ціну, яка ще більше зросла, що тільки стимулювало незаконний видобуток іридію. Губернатор був у розпачі, а Олександр Іванович, мабуть що, посміхався десь під землею.
Щоб узяти ситуацію під контроль, Володимир Петрович вимушений був піти на крайні міри. А саме було оголошено про створення закритого акціонерного товариства "Сраки Сумщини". До складу товариства автоматично увійшли усі жителі Сум, які отримали акції із розрахунку - одна срака - одна акція. Головою правління ЗАО був назначений мер Сум Володимир Прищавий, а головую спостережної ради сам губернатор. Задачею ЗАО було якомога ефективніше використання срачного надбання сумчан, а саме видобутку і реалізації іридію. Через ЗМІ та у трудових колективах провели велику роботу по популяризації ЗАО. Підкреслювалося, що об'єднані у ЗАО сумчани зможуть отримувати значно більші гроші, аніж самотужки добуваючи і продаючи іридій. Кожному акціонеру обіцялася щомісячна виплата дивідендів.
Але ні до чого це не призвело, бо люди не довіряли владі і продовжували самі добувати метал, залишаючи "Сракам Сумщини" лише переробку говна тюрем, шкіл та лікувальних закладів. Причому і в лікарнях і в школах какали дуже мало, намагаючись робити це вдома, щоб можна було видобути додаткові міліграми металу. Іридій став засобом для існування багатьох сумчан. І не тільки існування. Грошей було багато, у місті почався справжній споживацький бум. Підприємства закривалися, бо ніхто не хотів на них працювати, зате розквітала сфера послуг і торгівля в який працювали здебільшого приїжджі. Несподівано Суми почав багатіти, а губернатор лише топав ногами, дивлячись як у бездонні кишені цих клятих сумчан уходять його мільйони.
Та він не збирався здаватися, він придумав узяти сраки сумчан під свій контроль. Установити там замки, щоб городяни не могли оправлятися де хотіли, а лише у відведених місцях. Щоб встановити замки потрібно було скорити сумчан, а для цього заручитися підтримкою президенту. Її отримали, але губернатору наказано було ділитися. Далі в місто ввели війська, які почали проходити квартал за кварталом, вулицю за вулицею. Під Сумами були розбиті чотири військові шпиталі, в яких і проводилися операції по установці замків на сраках сумчан. То були надсучасні замки, які через ефір були завжди підключені до центрального пульту де відразу знали про намагання зламати замок, який вводився у пряму кишку. Справити потребу з замком було можливо лише на спеціальному унітазу, які були встановлені із розрахунку один на 10 квартир. Людина не мала можливості вкрасти своє гівно, яке централізовано постачалося на станцію переробки. Це був великий бізнес і ЗАО "Сраки Сумщини", де контрольним пакетом акцій володів особисто президент, стало одним із провідних підприємств країні, переважаючі обсягами прибутку усі галузі української економіки. Коли акції ЗАО були випущені на нью-йоркську біржу, там зчинився справжній ажіотаж, бо вкласти гроші в єдиного у світі виробника іридію хотіли усі. До того ж ЗАО звітувало про зріст поголів'я сумчан, що означало і зріст обсягів виробництва іридію, попит на який зростав ще більше.
Я був один з небагатьох, кому пощастило втекти. Жив собі під Києвом, збирав говно і виварював метал, щоб продавати його на чорному ринку. На хліб хватало, хоча нас шукали.

10.11.04

Дата 10.11.04 Історія з золотими левами

Мій гарний знайомий працював ювеліром у Сумах. Нормальний хлопець, він повільно думав та в його професії і не треба поспішати. Тому я дуже здивувався, коли він зателефонував мені і попросив терміново зустрітися. "Терміново" з його вуст звучало несподівано, мало не тривожно. Через півгодини він вже був у мене, схвильований і переляканий. Розповів таке, що його запросили до губернатора. Він знав, що такі запрошення нічим гарним не закінчуються, але не дуже турбувався, бо що в нього взяти. Він працював на хазяїна, свого бізнесу не мав, навіть квартири не мав, жив з батьками. Що йому було втрачати?
Отож він пішов, дочекався в приймальні, його запустили в кабінет. А там особисто губернатор спитав, чи може він зробити золотого лева. Тобто лева із золота. Десь з двох кілограмів. Сашко, так звали ювеліра, ледь не втратив свідомості. Губернатор пообіцяв гарно заплатити і натякнув, що в принципі вибору немає. Сашко не зрозумів натяку, він же мислив дуже повільно, та погодився, бо це була цікава для нього робота. Губернатор сказав нікому про це не казати, а вже завтра приступати.
-Чого є ти мені це розповів?
-Я боюся. А як я зроблю лева, який йому не сподобається?
-То тебе вб'ють.
-Вб'ють?
Він був такий жалкий і переляканий, наче дитинка, що побачила Бабая у темній кімнаті.
-Шуткую. Нічого вони тобі не зроблять. І них же немає вибору, хто ще може узятися за цю роботу?
-Ніхто.
-Отож. Так що роби собі того лева і не хвилюйся. Та ще наполягай на гарній ціні, щоб не ішачити задарма.
-Так.
-Губернатор не казав, нащо це йому золоти лев?
-Ні. Сказав тільки, що дуже важлива справа.
Я то звик, що в Україні частенько відбуваються дивні речи та оцей золотий лев заінтригував мене. Ну куди у двадцять першому віці можна діти золотого лева? Що це, взагалі, за дурниці такі? Я поліз в інтернет, питав у знайомих, та ніхто не знав. Пройшов деякий час і я забув про золотого лева, хоча спочатку вони навіть кілька разів мені снилися. Десь через півроку на вулиці я зустрів Сашка. Той зрадів мені, ми розмовляли, спитав його про левів.
-Та нічого, вже третього роблю, платять гарно.
-І що, з справжнього золота?
-Чисте, найвищої проби. І зараз вже більше лев, на три кілограми.
-Та що ж він з ними робить?
-Не знаю, моє діло робити.
-А тобі що, золото додому віддають?
-Ні, я в спеціальній майстерні працюю, та охорона озброєна, шість хлопців з автоматами.
-Серйозна справа.
-Ага, ти мовчи, це все таємниця.
Він пішов собі, а я знову став думати про тих левів. До чого вони і куди. Невже наш губернатор таким чином накопичує багатство? Та не, він наче був сучасна людина, любив розповідати, що грошам потрібен оберт, щоб вони робили самі себе і постійно збільшувалися. Тоді для чого йому золоті леви? Комусь на подарунок? Та кому ж можна дарити тих левів? Таємниця.
Пройшло ще два роки і я знов зустрів Сашка. Він шкутильгав на милицях, ліва нога була відрізана по коліно.
-Господи, що це з тобою?
-Та той, нещасний випадок.
-Який це випадок?
Він щось брехав, та я натиснув і він признався мені, що то його так покарали.
-Я трохи золото розбодяжив. Грам двісті прибрав, а замість нього срібла та меді. А вони перевірили і оце так.
-Це ж важко перевірити?
-У них там ціла лабораторія.
-Де?
-У Києві.
-Левів до Києва везуть?
-Так, до адміністрації президента.
-Навіщо?
-Дарять.
-Як дарять?
-А так. Кожен квартал по золотому леву. Кожному губернатору своя вага. Донецькі, так ті отаких левів привозять, по коліно. А нашому спочатку два кілограми було, а зараз вже п'ять. Кожного кварталу роби лева, та щоб красивий був. З гривою та хвостом, а то забракують у києві, а мені тут бити будуть.
-Що били вже?
-Один раз. я хотів як краще, зробив лева, як раніше робили, щоб хвіст у гадюку переходив, а з боку козел випирався. Така скульптура у Луврі стоїть, Франція ж культурна країна. А мені зуби вибили і сказали, щоб невийобувався.
Він сумно усміхнувся, показавши шеренгу золотих зубів.
-Я ж думав на зуби собі золота стьобнути, а вони мені ногу відрізали, щоб не крав. І нічого не зробиш, бо вб'ють. 
Він вже не плакав. Мені теж стало сумно, я хотів його чимось втішити, але не знаходив слів. Десь через півроку він повісився. Ще одна жертва кучмівського режиму. Але є бог на світі. Буквально через два тижні тиран вмер. Ходили плітки, що був замах, його вбили, тому і ховали у закритій труні, щоб не видно було розтрощеної пострілом голови. Потім вийшла книжка особистого охоронця президента, який втік на Захід. Він розповів, що ніякого замаху не було, президент прийшов у великий зал, де стояло багато золотих левів, які звозилися з усієї країни. Президент дуже їх полюбляв, втирав пил, дивився, як переливається світло на золотих поверхнях. Іноді він навіть розмовляв з левами, яких з кожним роком становилося все більше. Їх вже ставили один на одного, потім ще один шар. Президенту пропонували збудувати більший зал для левів, але він відмовлявся. Казали, що йому приснилося, наче коли для левів почнуть будувати новий зал, то він загине. Зал все ж таки почали будувати, але таємно. Через три дні президент потягнувся до лева, можливо одного з сумських. Втратив рівновагу, посунувся і впав. Леви присипали його зверху, один пробив голову. Тому президент загинув на місці. Казали, що при цьому це чудовисько посміхалося.
Книзі охоронця ніхто не повірив, казали що це дика брехня, особливо ті золоті леви. Та я знав, що вони дійсно були. Бідний Сашко із-за них наклав на себе руки. 

    Володарі блискавок

Нашого губернатора, Володимира Петровича, кликали усі Вепе і дуже не любили. Навіть анекдот ходив, що сумчани ховали Вепе, порвали два баяни. Причин тієї нелюбові було багато, більшість об'єктивні. Крав, наче скажений, ставив усюди своїх донецьких бандюків, місцевих гнобив, ще й завів собі телебачення з якого розповідав про те, який він примірний хазяїн. От при ньому молочні комбінати заробили, цукрові заводи роблять, що може краще бути. Тільки усім же відомо, що заводи його, комбінати теж і старається він собі в кишеню. Тому тільки і мріяли сумчани, якби те Вепе та на гілку. Але він теж не дурень був, посадив в області своє керівництво в усі органи і отак охороняв себе міліцейськими кийками. Як вибори траплялися, то ліз по селам і гнув там людей, щоб обирали кого треба. В Суми не ліз, бо ж це такий осередок опозиції, що ніяким адмінресурсом не звалиш. Як вибори минуть, Вепе з Кривої хати, палацу свого, вилазить і давай знову по області нишпорить, де ще які куски під себе узяти. Ненажерливий був, наче з голодного краю. А ще такий пес був президента, що кого хочеш розірве, як команда з Києву прийде.
Пес песом, але не дурень і як настав 2004 рік, то став він замислюватися про майбутнє. Так воно випливало, що міг прийти опозиційний кандидат в президенти, тоді отримає Вепе по шапці і аж покотиться з Сумщини, як не пришпилять його вилами, бо охочих на те багато було. Під вили Вепе не хотів, думав як би хитріше викрутитися. Час йшов, а виходу не видно. Тож плив Вепе за течією, усі команди виконував, але дуже не звірився, більше лють удавав, ніж демонстрував. Коли приходить команда з Києва підготовить за три дні мітинг опозиції. Якби свій мітинг, так і за день би зібрали, бо ж був досвід. З усіє області звезуть людей, розсадять на стадіоні, який сам Вепе і будував, читають виступи, як Сумщина діючу влада любить і поважає. А тут опозицію зібрати. Завдання!
Крутили-вертіли, придумали заарештувати кілька діячів опозиція, щоб інші мітинг і організували. Так і вийшло все. Десь годин за шість до початку мітингу, приїхала до Кривої хати фура під посиленою охороною. Почали вивантажувати з неї ящики і носити не куди-небудь, а в кабінет Вепе. Вмить плітки пішли, що прибирають його з області. Про це давно вже казали, ще як коли побили його. Свої ж, донецькі. Він повинен був дах давати великій колоні контрабанди та чи схибив, чи власну гру вів, отже бомбанули колону. Через день приїхали хлопці у довгих чорних плащах, пройшли в кабінет, потім вийшли. Вепе вийти не міг, його виносили, усього в крові, з обличчям, наче на ньому танк повертався. Три місяці Вепе вимушений був лікуватися аж в Америці, де його підлатали старанно, хоч шрами то залишилися. Може зараз Вепе взагалі вб'ють та у ящику винесуть? От би добре! Так дуже багато думало у Сумах, хоч місцеві народ не кровожерливий. 
Але нічого такого страшного не зробилося. Лише кабінет губернаторський зачинили разом з Вепе і щось там майстрували. Навіть він не знав що, бо сидів у куточку, де зазвичай секретарки кофе робили. Вивели його звідти вже коли мітинг почався, підвели до вікна. На площі перед Кривою хатою стояло кілька тисяч громадян, яку слухали виступаючих, у перервах кричали "Вепе геть!". Дурні, Вепе відносився до цих криків прохолодно, бо звик не емоціям піддаватися, а рахувати гроші. При найми любив так казати. Ці горлопани кричать, але він не буди звертати на них уваги, поки їх крики не стануть заважати робити йому гроші. Ось тоді він таке їм вчинить, що мало не здасться, дикуни! Він відчував себе білим прибульцем серед цих скотів.
-Хто мішає вам найбільше?
-Що?
-Хто мішає найбільше? З тих, що на трибуні?
Вепе придивився до тих, хто на трибуні. З десяток чоловіків і жінок, більша частина з них вже були при владі, та не виявили хисту до неї, пішли в опозицію і ось каламутять воду. Особливо отой, досить кремезний, з вусами, соціаліст.  Про нього розпускали плітки, що він блакитний, тобто підорас, але ці ідіотські сумчани чомусь продовжували йому довіряти.
-Отой, у шкіряній куртці, дебелий такий.
-Гаразд.
Губернатора знову повели у куток, наче він тут був ніхто. Вепе заскреготав зубами, але тихенько, щоб ці київські хлопці не почули. Бо ж вони були з адміністрації президенту і мали надзвичайні повноваження. Йому наказали слухатися їх і робити все що скажуть. Дурниці! Вони там в Києві зовсім подуріли і нічого не розуміють! Сподіваються на якісь нові технології, щоб виграти наступні вибори. Які там технології! Треба робити, як і раніше робили, тільки ще жорсткіше. Ці дурні нічого не розуміють окрім страху. От як їх налякати гарненько, тоді відразу становляться наче шовкові. А налякати їх легко. Звільнити сотню, побити десяток і ось уже місто змовкло і сичить собі лише по кухнях. Потім ще контроль на виборчих дільницях, щоб ніяких там спостерігачів, щоб стояли хлопцю з палицями, яким і треба було показувати, як заповнений бюлетень. І все, потім чесно рахуємо і відправляємо переможні результати до Києва! Просто та надійно! Губернатор робив в своєму житті вже з десяток виборів, від перших, коли давили обережно, до останніх, коли особливо задиристих навіть вбивали. Зробили б і ці вибори, та у Києві чомусь злякалися. Пустили у країну спостерігачів, заборонили садити в тюрму опозицію. Звичайно, перемагати відразу стало важко, майже неможливо. І тоді вони кинулися з цими новими технологіями. А на старих, перевірених бійців з губернаторів плюють. Кажуть, що усе вирішать нові кадри. Що вони вирішать, що вони бачили і що уміють? Забили голови теорією і думають, що схопили бога з бороду. Потім програють і перші ж втечуть! А що йому робити, що? Йому, у якого тут заводи і фабрики, нерухомість, тисячі гектарів землі! Він розраховував царювати тут багато років, але ці столичні дурні можуть все перехамаркати.
Раптом губернатор почув перекіт грому. Дивно, день був сонячний, ніякого натяку на грозу. Потім якісь шум на площі, крики. Вепе хотів вийти з закутку, але його не випустили. Щось там цокотіли, потім почали виносити. Через годину випустили, коли в кабінеті вже нікого і нічого не було. До Вепе прибігли заступники і доповіли, що трапилось неможливе. Під час мітингу невідомо звідки виникла блискавка і влучила у головного соціаліста міста, поранив його на смерть. Вже як швидка приїхала, він був мертвий та обгорілий, досі на площі тхне смаженим м'ясом.
-А ті де?
-Поїхали. Усе забрали і поїхали. Що воно таке було?
Вепе не відповів, став ричати, щоб усі йшли геть, потім сидів у пустому кабінеті і думав. Звісно це не могло бути збігом. Ті, хто приїздив з президентської адміністрації, вони вміли викликати блискавки. Викликати і направляти їх куди потрібно. Вепе витер свою спітніле чоло. Це була погана новина. Тобто, гарно, що є такий апарат,  за його допомогою можні прибрати хоч кого з опозиції. Але коли є блискавка, то тоді губернатори стають непотрібними! Навіщо вони тим хлопцям у Києві, які керують від ім'я президенту? Раніше усе було зрозуміло. Президент давав тобі регіон, вимагаючи собі дані та потрібних результатів на виборах. Спочатку приймав доларами, потім перейшов на золотих левів, але усе було зрозуміло. Губернатор робив свою справу, тиснув регіон, щоб хватало і собі і президенту, робив вибори, долаючи спротив опозиції. Губернатор був важливою і потрібною людиною. А що зараз? Достатньо якоїсь залізяки, щоб підкорити опозицію. Губернатори, як ті маври, що зробили свою справу, повинні будуть піти.
Це були сумні думки, але Вепе не тікав від них, бо зажди казав, що реаліст і не будує повітряних фортець. Як прийдеться піти, а прийдеться, бо ж тепер навіть неважливо, хто переможе, то треба піти з найменшими втратами. Він писав план, що продати в першу чергу. Коней, потім заводи, потім землю. Так, він не візьми гарної ціни, але треба брати хоч щось, бо через кілька місяців прийдеться тікати. Що за часи настали? Вепе хапався за голову. Він завжди звик бути на коні. Навять коли доля дарували важкі іспити та кидала долі, він підіймався і боровся далі. Бо знав цілі і засоби. А зараз відчував, як земля трясеться під ногами. Жах.
За три тижні Вепе встиг продати вже багато свого майна і трохи заспокоївся. З Києву його хвалили, бо він зміг пустити сильні плітки, що то бог покарав опозиціонера, послав на його блискавку. Священики підтвердили, що це можливо, про блискавки почали казати по телевізору. Потім було ще кілька випадків, коли блискавки вбивали опозиціонерів. Місцевого рівня і саме на очах у їх прихильників. Людина виступає, а тут як дасть! І лише дим куриться. Уся країна обговорювала ці випадки, влада мовчала, лише натякаючи, що це не просто так, бог усе бачить. Опозиція звинувачувати владу не наважувалась, бо ж не старі бабки, щоб думати наче блискавки хтось може направляти. Казали, що це трапляється випадково, якійсь збіг обставин. Люди слухали і починали боятися. Бо ж блискавка хоч кого переконає. Рейтинги засвідчили, що опозиційний кандидат, який вже здавався недосяжним, почав втрачати прихільників, тоді як провладний Хам зростав у популярності.
Вепе добре знав того Хама, земляки ж. Дивувався як могло те тупувате бидло виплисти в кандидати от влади та й ще реально претендувати на посаду президента. Це було неправильно, бо ж сам Вепе був куди розумніший і освічений, от він міг бути справжнім президентом, таким, щоб і усередені мовчали і за кордоном не гавкали. А цей же Хам, навіть якщо переможе, так викликає цілу зливу обурення на Заході, там можуть санкції ввести, ще почнуть не випускати за кордон, зроблять тут Білорусію. Кому це потрібно? Але в Києві обрали саме Хама, мабуть тому, що він тупий і його легко контролювати. Від цього Вепе не було зиску, бо Хам його не любив і, мабуть, вижене з області, або примусить робити щось принизливе. Вепе добре пам'ятав, як його били. А він лежав на підлозі і прикривав голову руками. Він йшов до посади губернатора усе життя і йшов не для того, щоб його били. Він ненавидів тих крутих донецьких хлопців, які вважали його за шістку, але він ховав ту ненависть, бо волів жити.
Подзвонили з Києва і наказали готуватися до мітингу опозиція. В Суми повинен був приїхати сам Ющенко, щоб підбадьорити своїх прихильників, трохи зніяковілих після усіх цих випадків з блискавками. В Сумах любили Ющенко, тому прийде дуже багато народу і будуть влаштовувати маленьку революцію під стінами Кривої хати. Треба намагатися заборонити цей захід, подати до суду, нагнати на площу міліцію, збудувати там сцену начебто для виступу Хаму. Потім в останній момент усе відмінити і дати можливість провести той мітинг. Далі робити все по інструкціям, які прийдуть пізніше.
Вепе глибоко задихав. Він добре розумів, що це може значити. Те, що Ющенко можуть вбити у Сумах. Це ж його Батьківщина, знов з'явиться блискавка і вдарить. Дуже символічно, що де народився, там і вмер. Сумська земля не витримала, свого сина, що продався американцям. Усе гарно, тільки на площу прийдуть тисячі людей. Багато тисяч. І бозна, що вони почнуть робити, коли їх улюбленця вб'ють, нехай і блискавка. Вони можуть все тут розтрощити, витягти його і розірвати на шматки. Вепе добре знав, як його тут ненавидять. В Києві про це і не думають, звичайно ж, він шістка, долю якої не беруть до розрахунку. Але він не хоче так вмирати. Він не хоче бути поступкою, яку влада кидає народу, щоб той спустив пар помсти.  Треба було тікати. Але ще не все зроблено, тому Вепе вирішив залишатися до останнього.
Виконував команди зі столиці. Там наказали розмістити дві тисячі вояків на базах під містом. Потім приїхала таж сама команда з апаратурою і знов зайняла губернаторський кабінет. Відбувся суд, який врешті-решт дозволив будувати сцену на площі. Ось і настав той день, коли усе мало відбутися. Вепе хотів лягти у лікарню, наче з інфарктом, але йому приставили пістолет до скроні. Виявилося, що давно вже слідкували за ним, щоб не наробив дурниць. Поїхав в аеропорт, як виявилося у місто прибував і Хам, причому таємно. Щось готувалося.
Хам з охороною поїхав до Кривої хати, яку з ранку вже заповнювали військові зі зброєю. Встановлювали кулемети та прожектори. У дворі під сітками сховалося кілька танків. Невже вони хочуть зчинити бійню? Не то щоб Вепе жалів сумчан, але після такого кровопускання можна стати міжнародним злочинцем, навіщо це йому? Та іншого виходу не було, бо він вже не був господарем у Кривій хаті, тут керували інші, а він був на правах декорації. Трохи заспокоїло те, що приїхало багато телекамер та журналістів. Ні, на їх очах не почнуть вчиняти бійку, цього просто не може бути. Щось інше.
Вепе стояв біля вікна в кабінеті одного з заступників і дивився у вікно. Площа швидко наповнювалася, тисяча, десять тисяч, двадцять, тридцять. Люди йшли і йшли. Йолопи, вони навіть не розуміли, що їх знову використають. Вони думали, що роблять мужній вчинок, показують свою вільність і рішучість. Але ці тисячі були бидлом і залишалися їм, незважаючи ні на що. Бидло, яке піде туди, куди схоче влада. Так було і так буде!
Його покликали, Вепе побіг до себе в кабінет, де сидів Хам. Навіть не звернув на його уваги, Вепе наказали стати поруч і бути готовим виходити. Краєм ока він помітив, що апарат вже встановлений. Чув, як перемовлялися по рації, казали, щоб камери виходили по команді і знімали. Тим часом чутно було, як площа зашуміла оплесками і скандуваннями. Мабуть що Ющенко вийшов на сцену. Так і є, почав виступати. Він був не дуже вмілий оратор, та він був симпатичною людиною і люди прощали йому усе, бо справді любили його. Вепе почув, як заскреготав зубами Хам. Ось чого йому ніколи не мати - народної любові. Його будуть боятися, йому будуть аплодувати по команді, дарити квіти і нагороди, але його ніколи не будуть любити, бо він Хам. Вепе навіть посміхнувся від цієї думки, але швидко сховав посмішку.
-Давай!
Хам сказав це тихо та хрипко, наче через силу. Хлопці біля апарату заметушилися, почувся скрегіт і зненацька небо над площею розрізала блискавка, вона метнулася до сцену і повинна була підсмажити Ющенко. Ніхто не міг цьому завадити, бо блискавка є блискавка. Та зненацька вона як зупинилася біля Ющенко, на якусь мить. Площа завмерла, сам Ющенко змовк, а блискавка, покрутившись перед ним, кинулась до Кривої хати, вибила шибку в кабінеті губернатора і поцілила у Хама. Усі відскочили від нього, почувся тріск, а потім дуже завоняло. І дикий крик здригунв площу!
Вепе кинувся тікати, за ним інші, на сходинках зчинилась тиснява, бо втікали усі - і військові і цивільні. А площа ревла у захваті, бо ж встигла все розпрощатися з надією, пірнути у чорну безодню відчаю. Та Ющенко залишився живий, блискавка оминула його, він переможе і стане президентом! Сумчани кричали, цілували один одного, не могли повірити у власне щастя. А тим часом Крива хата швидко пустіла, пішки і машинами люди тікали звідти, де на третьому поверсі, в кабінеті губернатора валялась купа вугілля, у яку перетворився Хам. Потім вже шуткували, що це гарний кінець для сина Донбаського краю. Шуткували у зовсім іншій країні, я якій Хам сприймався як страшна казка, або кошмар, а ніяк реальна особистість. Хамом лякали маленьких дітей, таким чином він і залишився у народній пам'яті.


     Палич, який репнув

Ви коли-небудь сиділи у тюрмі? Та ні за що. Навіть не за злочин, якого не робили, а просто ні за що! Я сидів. Два місяці в сумському слідчому ізоляторі, серед наркоманів та крадіїв. Люди, як люди. спочатку мене дивувало в них відсутність загальних роздумів. вони ніколи не бідкалися, що життя пішло не туди, куди треба, що все пропало, навіщо було на світ з'являтися, як потім по тюрмам жити. Ні, вони ніколи так не думали, зосереджуючись лише на конкретних справах. От як погано, що менти схопили. Якби на кілька хвилин пізніше приїхали, встиг би втекти, а так прийдеться сидіти. Ну нічого, посидимо. Вони не боялися тюрми, бо були звичні до неволі. Точніше, не знали, що таке воля. Для них не було великої різниці жити за гратами, чи перед гратами. "На зоне лучше, чем на воле" – це в них була така приказка. Бо ж на зоні усе зрозуміло і чітко, а на волі якійсь справжній хаос. Хоча ні, не хаос, вони ж не знали такого слова, замість "хаосу" вони вживали слово "мутня".
Щодо мене, то спочатку було важко. По-перше, весь час знаходитись у приміщенні з людьми. Нас в камері було 10-15 чоловік, на кожного по кілька квадратних метрів. А я звик до окремої кімнати, усе життя вона в мене була, тому прийшлося дуже напружуватися, щоб витримати цей колективізм. Аби став нервувати, це б швидко відчулося в камері, нервових тут не люблять. Тому узяв на озброєння почуття гумору і сів писати. У камері був один стіл, хлопці на ньому грали в шахи, але коли узнали, що я письменник, то відразу звільнили місце. Коли довідалися за що саме я попав у тюрму, то і зовсім почали поважати.
А попав я дуже кумедно. Так як письменництво не приносило ніяких доходів, а сидіти на жінчиній шиї не хотілося. То я дістав свій припалий вже пилом диплом про вищу юридичну освіту і пішов шукати роботу. Знайшов, пристроївся юристом на торговій фірмі. Мене влаштовувало, що не треба сидіти цілий день, а є справи – роблю, немає – йду додому, там пишу. Так проробив я майже рік, коли визвав мене директор і каже, що треба йти у виконком, якесь там засідання комісії по заробітній платі. Треба, так треба, узяв я документи і пішов. Засідання проводилося в великій залі на третьому поверсі, куди прийшло десь біля півсотні людей, з яких половина представники підприємств, а половина з контролюючих органів. Коли засідання почалося, то виявилося, що придумане воно для того, щоб лякати підприємців. Нічого іншого от нашої влади я і не чекав.
Щоб час не переводить, я дістав блокнот і став писати. Може через годину усі зашуміли і я побачив, як в зал залетів маленькій і товстенький чоловік з сивою головою. Усі разом зашепотіли, що це сам Палич і зараз почнеться. Я спитав у сусіда, хто такий Палич і що почнеться. Той подивився на мене, наче на прибульця і розказав, що Палич це мер і така він вередлива скотина, що почне зараз публічні екзекуції робити. Мені навіть смішно стало, бо на вигляд той Палич схожий був на Санчо Пансу і боятися його якось не виходило. Хоч він почав відразу верещати і лякати. Енергії в нього справді було багато, але зовнішній вид усе нівелював.
Я писав собі далі, коли почув, як назвали мою установу. Може уже не перший раз, бо коли я піднявся, то цей Палич насипався на мене, за те, що я був неуважний. Я посміхнувся. Не маючи нічого на увазі, просто у мене був гарний настрій, а цей мерчик, був таки кумедний.
-Ти чого смієшся?
Він ледь не перестрибнув стіл і вже кричав.
-Я тобі покажу сміятися, плакати в мене будеш!
Я уявив, що цей ведмедик примусить мене плакати і ще більше посміхнувся, бо це вже справді було весело.
-Ах ти ж негідник, да я тебе!
Я подивився йому в очі. Він схопився поглядом і почав давити, мабуть намагаючись заставати мене опустити погляд. Та я дивився на нього і посміхався, він кипів, навіть став пальцями дряпати по столу. Воно було таке кумедне. Я опустив очі, бо мені набридло на нього дивитися і тут же почав читати невеликій звіт. Про те, що моя фірма заборгованостей не має, ті що були зафіксовані в статистичній звітності, вже виплачені і на підприємстві все гаразд.
-Гразад! Я тобі покажу гаразд!
-Пане меру, прошу розмовляти нормальним тоном, ви при виконанні службових обов’язків, а не дома.
Я сказав це максимально спокійно, бо розраховував, що заспокою цю істеричку. Та він ще більш розлютився, вже і сказати нічого не міг, лише бризкав слиною. І ніхто йому не міг нічого сказати. Заступники дивилася в стіл, наче на ньому щось цікаве написано, усі інші повтягували голови і мовчали. Між тим Палич швидко перетворювався з кумедного в огидне, бо почервонів до бурячного кольору, з рота звисали вже пасма слини, а він все сипів і сичав, наче чайник. Неприємне видовище, то я навіть скривився і відвернувся, коли мер заверещав. Щось впало, я побачив, що то стілець, а сам мер йде до мене. Він ревів наче тигр, хоч був схожий на колобка. Я щиро всміхався йому, бо мені були цікаві подальші дії. Що він зробить? Полізе битися? То я відповім. Мене не зупинить навіть та давня історія з одним журналістом, який зламав меру ніс і сів в тюрму. До того ж журналіст напав сам, а я буду лише відбиватися.
Та мера зупинили. Заступники отямилися і почали хапати його за плечі та потроху відводити від мене. І тут, можливо, я зробив помилку. Треба було помовчати і все, але мені стало школа рідне місто, яке обрало в меру отакий непотріб. І сказав про те, що зважаючи на поведінку, Палич не є гідним для того, щоб займати посаду мера. Він лише соромить наше місто, яке занадто гарне для нього. І тут мер закричав, наче поранена тварина. Знов кинувся до мене, але його тримали. Тоді ще раз плигнув поглядом до мене в очі. Я прийняв цей виклик, бо був боєць з досвідом. Моя жінка полюбляла грати в цю гру, ми могли по півгодини передивлятися один одного.
Усе стихло, бо мер мовчав, лише хекав і намагався спалити мене поглядом. Він якось жахливо напружився, аж стало видно вени на його вузькому чолі. Мені було його жаль, цього бридкого дурня, який невідомо як посів крісло мера, відчував свою невідповідність йому і компенсував це смішною грізністю. Ось він вирячив очі, ось зібрав мабуть що усі свої сили, а я навіть не відчуваю його погляду, бачу пустоту і злість. Мені так і хочеться сказати, що дурнику, не напружуйся, а йди собі, бо ти можеш лякати своїх підлеглих чи підприємців, які хвилюються за свій бізнес, але для більш-менш вільної людини ти смішний. І я показав йому язика, намагаючись розрядити цю незрозумілу ситуацію. Та я не чекав, що мій язик така вже гостра зброя. Бо зненацька я почув, що наче щось репнуло. Так буває, коли атлет одягає малий піджак, поведе плечима і шов на спині вже репається. Що ж це було?
Я волів би подивитися, що сталося, та я не міг відводити очі. Коли побачив, що з мером щось не те. Його погляд почав затухати, він чомусь захитався, а потім впав вниз, хоча його підтримували кілька заступників. Хтось крикнув "кров!" і зчинилася паніка. Люди почали вибігати в коридор, кричати і звати на допомогу. Видно було, що Палич лежить на підлозі та що з ним було не зрозуміло. Мабуть інфаркт, він же так нервував, статура в нього як раз. Дурень, йому не треба було нервувати.
Я і пішов собі на роботу, щоб розповісти усім приємну новину, бо так розумів, що мера в місті дуже не любили. Та не встиг відійти і десяти метрів, як мене схопила міліція, якою командувала істерична жіночка, завідуюча справами виконкому. Вона кричала, що я наче вбив мера. Це було смішно слухати, але міліція послухалась її і схопила мене, потім відвезла до відділу. Я чекав коли мене відпустять, та все виявилось більш серйозним. Бо мер дійсно вмер, а мене звинувачували в його вбивстві. Цілком серйозно, казали, що є багато свідків, як я навмисно зробив так, щоб мер вмер. Ви би знали, як він вмер. Він репнув! Так-так, репнув! Наче переспілий кавун під ножем. Узяв і репнув. Казали, що велика тріщина пішла по усьому тілу через спину, лівий бік, живіт і майже до паху. Шкура луснула і з рани полилася кров. Від її втрати Палич і помер.
Мене почали допитувати. Я відмовився відповідати, бо вважав, що не може бути звинуваченим у вбивстві мера, бо не приймав до нього ніяких фізичних заходів. Друзі найняли мені адвоката, який відразу пішов у наступ. Тому спершу справу перекваліфікували з навмисного вбивства у вбивства по необережності. Тоді я оголосив голодовку. Сім днів нічого не їв, перед ізолятором відбувалися пікетування, за мене вступилися колеги письменники у Києві, справа вийшла за кордон, тому судили мене вже по звинуваченню у доведенні до самогубства. Але й тут нічого не вийшло, справа розвалилася і мене виправдали, чому багато посприяла результати президентських перегонів. Бо переміг не бандитський Хам, а опозиційний кандидат і нас швидко зробилася Європа. А садити письменників у тюрму там не прийнято.