Маніфест СПиса
Ми, бійці СПиса, об'єдналися разом для того, щоб протистояти культурній окупації України. Ми виступаємо проти хохлізації українців. Хохол, це той українець, який забуває свою мову, якій не знає історії і не любить батьківщини. Хохол бидло, яке можна залякати, хохол це Іуда, якого можна задешево купити, хохол це лох, який вклоняється перед бандюками. Нажаль процеси хохлізації, з набуттям Україною Незалежності ні на мить не зупинилися, а лише прискорилися. Деякі успіхи у вивченні рідної мови нівелюються майже повною руйнацією особистості. Тисячі и тисячі стають холуями, здатними лише на те, щоб лизати зади бандюкам от влади. Все це крає нам серце, бо ми патріоти, бо нам боляче дивитися на те, як гине наша Батьківщина, гине саме у той момент, коли має всі шанси щоб стати гарною європейською країною.
Тому ми взялися за зброю. Поки це наші клавіатури, але якщо буде потрібно, то ми візьмемо в руки зброю і підемо в бій за Україну. Ми вже багато чого довели в цьому житті, нас ламали, але не зламали, тому цей маніфест не лише пусті слова, цей наш зойк, наповнений біллю і рішучістю. Ми кричимо не зі страху, а для того щоб нас почули. Бо є ще патріоти, які теж бідкаються Україною. Ще більше є українців, які просто не знають про це, з дитинства звикши бути хохлами. Наша ціль докричатися до них, зворушити їх серця і души, підняти на бій супротив бандюків, які зараз гидотним вужаком припали до України і тягнуть її у смердяче багно псевдостабільності.
Ми кажемо чітко і ясно, що наші вороги це: коротка пам'ять. Ті, хто не пам’ятає розстріляних у 29-му, померлих від голоду в 33-му, закатованих в 37-му, сотні тисяч і мільйони українців, які наклали голову у часи комуняцкого уряду, не можуть бути українцями. Вони хохли, стадо антилоп, яке мчить просторами савани, не помічаючи минущих поруч. Їх гонить інстинкт самозбереження, вони не хочуть знати нічого неприємного, а лише дивитися телевізор і їсти фаст-фуд. Не можливо бути українцем з короткою пам'яттю, бо якщо забудеш про закатованих, то й сам станеш катом. Катом свого народу, своєї країни. Аби пам’ятали ми минуле, то хіба вибрали дурного зека з бабським обличчям?
Наш ворог це страх. Боятися тільки Бога, а все інше од хохла. Багато наробив страх в Україні. Гнув він наш хребет аж поки майже не зламав його! Страх дав провести колективізацію, коли вбито було українське село, страх дав вбити свідому інтелігенцію, коли вбито була душа народу. Страх притиснув у 37-му, коли чорні машини їздили по містам і хапали людей. Та ніхто, майже ніхто навіть не осмілився кинутися на енкавєдистів, хоч з ножем, хоч з сокирою. Вбити одного, поранити, аж бо налякати. Один випадок, десяток, тисяча и почав би гальмувати маховик вбивств! Але як скот шли люди на смерть, бо боялися вмерти. Зараз кажемо ми, що не треба боятися вмерти, бо це лише для хохлів, вони вічно живі. А якщо ти відчуваєш себе українцем, то ти вже мертвий, бо майже мертва країна твою і майже розпорошився народ твій. Тому не бійся, гірше не буде. Зведи очі до неба, попрохай у Бога допомоги і йди в бій за Україну. Ти вже мертвий і єдине питання, чи зможеш ти здобути слави своїй Батьківщині, чи ні.
Наш ворог це надія. Вона, клята, ще сильніша за страх. Українець не повинен мати надії! Українець повинен звикнути до того, що він приречений, що ніякої надії нема! Бо якщо буде хоч щілинка, хоч сама малесенька надійка, то вже багатьох переламає вона. Згадайте той же 33-й, що змусило сидіти людей по хатами, дивитися як вмирають їх родичі, вмирати самим? Надія. Що може якось обійдеться, що не може такого бути. Тоді, коли треба були підніматися і йти гідно вмирати, українці мерли по кутам, наче отруєні таргани. Бо їх тримала надія. То хай же страшна загибель мільйонів наших братів і сестер навчить нас не надіятися на краще, а брати в руки зброю і битися за Україну. Хай не буде жодного шансу на перемогу, але кожний українець повинен усвідомлювати, що він вже мертвий і він живе не заради шансів, а для української слави! Геть надії!
Наш ворог це одинакство. Моя хата з краю, хай що тут робиться, а я перечекаю. Ні! Не перечекаєш, бо й за тобою прийдуть, витягнуть за ноги, візьмуть твоє серце, спотворять душу, зроблять із дітей твоїх хохлів і тоді викинуть наче непотріб. Нема такого краю, щоб до тебе не прийшли. Тому кидай свою хати і йди боротися за Україну. Один старий розповідав, як воно було у війну: "Коли німці прийшли, то почали хапати жидів. Ми мовчали, бо тож жиди. Потім вони почали хапати комуністів, ми теж мовчали, бо тож комуністи. Потім почали хапати руських і ми знов мовчали. А коли вже прийшли за нами, то не до кого було кричати". Крайня хата це не фортеця, це пастка! Тому ні одинакам, так плечу бойового товариша. Лавою, загоном, прийдемо до перемоги!
Інколи нас питають, що буде потім. Коли ми переможемо, якщо, це взагалі може статися. Це не наш сумнів, це сумнів тих, хто питає. Ми віримо, що переможемо. Бо для українця вже перемога вмерти українцем, а не стати хохлом. Що ж до Великої Перемоги, то після неї Україна повинна стати гарною європейською країною. Дивною європейською країну, бо багато чого, що є в Європі, в Україні не буде. Бо як огидна хохлізація зі сходу, то не краща і хохлізація з заходу. Але це далеко попереду, це мрії до яких ще багато років. Ми ж повинні битися зараз.
Це перший рівень наших задач. Другий зосереджений у літературі. Тут наші цілі не менш амбітні. Головна з них, це розпалити вогнище, які успадкує великий жар Розстріляного Відродження, того великого покоління творців, що великим вибухом довело - є Україна і є українці! Це наша найголовніша задача. Ми не хочемо і не можемо рівнятися талантами з діячами Розстріляного Відродження, бо то було справді щось надзвичайне, це був щедрий дар Господа Україні, дар який Україна не встигла навіть роздивитися, як вже заклекотав вір розстрілів і катувань. Дякувати Богу, що зараз Розстріляне Відродження потроху повертається до нас, надаючи нам сил і наснаги. Йдучи у фарватері за Великими Розстріляного Відродження, ми в літературі намагаємося слідувати їм.
Ми проти провінціаналізму в літературі. Українці - це європейська нація, а не куток народної творчості. Тому ми повинні іти попереду, відслідковувати сучасні літературні течії и процеси, а не консервуватися у власному соку. Ми повинні бути відкриті і сміливі. Ми проти без коріння в літературі. Ми не повинні забувати хто ми й звідки. Ми повинні писати про свою країну, бачити через неї весь світ. Ми проти кам’яних облич у літературі. Українець без гумору теж робиться хохлом. Ми посміхаємося, як би важко нам не було, бо це джерело нашої наснаги. Ми проти біготні по світу, тому всі ми живемо тут, на Слобожащині. Це наш вибір і ніщо не вижене нас звідси. Зараз, у час інформаційних технологій все змішалося. Тепер нема столиць і нема провінцій. Ми залишаємося при своєму народі, при своїй землі. Ми будемо битися до кінця, ми будемо співати і всміхатися, хоч на очах наших будуть сльозу. Нехай наш "СПис" буде одним з тих, на яких повстане наша Батьківщина. Слава Украіні!
Підписано бійцями Загіну Літературного Спротиву (ЗЛС) "СПис" (Слобожанські Письменники):
-Пантагрюель Маїсович Ивченко-Безбрежний;
- Оладик Хвалько-Теницький;
- Івко Тигра-Лучанський;
- Омелько Тигра-Річанський;
та Жорж Іринович Бураченко.
Дата 16.10.04 Манифест СПиса
Мы, бойцы "СПиса", объединились вместе для того, чтобы противостоять культурной оккупации Украины. Мы выступаем против хохлизации украинцев. Хохол, это тот украинец, который забывает свой язык, которой не знает истории и не любит родины. Хохол быдло, которое можно испугать, хохол это Иуда, которого можно задешево купить, хохол это лох, который кланяется перед бандюками. К сожалению, процессы хохлизации, с обретением Украиной Независимости не остановились, а лишь ускорились. Некоторые успехи в изучении родного языка нивелируются почти полным разрушением личности. Тысячи и тысячи становятся холуями, способными лишь на то, чтобы лизать зады бандюкам от власти. Все это терзает нам сердце, так как мы патриоты, так как нам больно смотреть на то, как гибнет наша Родина, гибнет именно в тот момент, когда имеет все шансы чтобы стать красивой европейской страной.
Поэтому мы взялись за оружие. Пока это наши клавиатуры, но если потребуется, то мы возьмем у руки оружие и пойдем в бой за Украину. Мы уже многое доказали в этой жизни, нас ломали, но не сломали, поэтому этот манифест не только пустые слова, этот наш вскрик, наполненный болью и решительностью. Мы кричим не от страха, а для того чтобы нас услышали. Так как есть еще патриоты, которые тоже волнуются об Украине. Еще больше есть украинцев, которые просто не знают об этом, из детства привыкнув быть хохлами. Наша цель докричаться к ним, растрогать их сердца и души, поднять на бой против бандюков, которые сейчас мерзким ужем припали к Украине и тянут ее в смрадное болото псевдостабильности.
Мы говорим четко и ясно, что наши враги это: короткая память. Те, кто не помнит расстрелянных в 29-м, умерших от голода в 33-м, замученных в 37-му, сотни тысяч и миллионы украинцев, которые сложили головы во времена комуняцкого правительства, не могут быть украинцами. Они хохлы, стадо антилоп, которое мчит пространствами саванны, не замечая погибающих рядом. Их гонит инстинкт самосохранения, они не хотят знать ничего неприятного, а лишь смотреть телевизор и есть фаст-фуд. Не возможно быть украинцем с короткой памятью, так как если забудешь про замученных, то и сам станешь палачом. Палачом своего народа, своей страны. Если бы помнили мы былое, то разве выбрали глупого зэка с бабским лицом?
Наш враг это страх. Бояться только Бога, а все другое от хохла. Много наделал страх в Украине. Гнул он наш позвоночник аж пока почти не сломал его! Страх дал провести коллективизацию, когда убито было украинское село, страх дал выбить сознательную интеллигенцию, когда убита была душа народа. Страх прижал в 37-му, когда черные машины ездили по городам и хватали людей. И никто, почти никто даже не осмелился броситься на энкаведистов, хотя с ножом, хотя с топором. Убить одного, ранить, хотя бы напугать. Один случай, десяток, тысяча и начал бы тормозить маховик убийств! Но как скот шли люди насмерть, так как боялись умереть. Сейчас говорим мы, что не надо бояться умереть, так как это лишь для хохлов, они вечно живые. А если ты ощущаешь себя украинцем, то ты уже мертвый, так как почти мертвая страна твою и почти распылился народ твой. Поэтому не бойся, хуже не будет. Подними глаза к небу, попроси у Бога помощи и иди в бой за Украину. Ты уже мертвый и единственный вопрос, сможешь ли ты получить славы своей Родиной, ни ли.
Наш враг это надежда. Она, проклятая, еще сильнее, чем страх. Украинец не должен иметь надежды! Украинец должен привыкнуть к тому, что он обречен, что никакой надежды нет! Так как если будет хотя щелка, хотя самая малюсенькая надеждочка, то уже многих переломает она. Вспомните тот же 33-й, что заставило сидеть людей по домами, смотреть, как умирают их родственники, умирать самым? Надежда. Что может как-то обойдется, что не может такого быть. Тогда, когда надо были подниматься и идти достойно умирать, украинцы мерли по углам, будто отравленные тараканы. Так как их держала надежда. Так пусть же страшная гибель миллионов наших братьев и сестер научит нас не надеяться на лучшее, а брать в руки оружие и биться за Украину. Пусть не будет ни одного шанса на победу, но каждый украинец должен сознавать, что он уже мертвый и в бой идет не ради шансов, а для украинской славы! Прочь надежды!
Наш враг это эгоизм. Моя хата с краю, пусть что здесь делается, а я пережду. Нет! Не переждешь, так как и за тобой придут, вытянут за ноги, возьмут твое сердце, изгадят душу, сделают из детей твоих хохлов и тогда выбросят будто мусор. Нет такого края, чтобы к тебе не пришли. Поэтому бросай свою хату и иди бороться за Украину. Одну старик рассказывал, как оно было в войну: "Когда немцы пришли, то начали хватать евреев. Мы молчали, так как евреи ж. Потом они начали хватать коммунистов, мы тоже молчали, так как коммунисты ж. Потом начали хватать русских и мы снова молчали. А когда уже пришли за нами, то не к кому было кричать". Крайний дом это не крепость, это ловушка! Поэтому нет одиночкам, так плечу боевого товарища. Лавиной, отрядом, придем к победе!
Иногда нас спрашивают, что будет потом. Когда мы победим, если, это вообще может произойти. Это не наше сомнение, это сомнение тех, кто спрашивает. Мы верим, что победим. Так как для украинца уже победа умереть украинцем, а не стать хохлом. Что до Большой Победы, то после нее Украина должна стать красивой европейской страной. Странной европейской страной, так как многое, что есть в Европе, в Украине не будет. Так же как отвратительная хохлизация с востока, так мерзка и хохлизация с запада. Но это далеко впереди, это мечты к которым еще много лет. Мы же должны биться сейчас.
Это первый уровень наших задач. Второй сосредоточенный в литературе. Здесь наши цели не менее амбиционные. Главная из них, это разжечь костер, которые унаследует большой жар Расстрелянного Возрождения, того большого поколения творцов, что большим взрывом доказало - есть Украина и есть украинцы! Это наша главнейшая задача. Мы не хотим и не можем сравниваться талантами с деятелями Расстрелянного Возрождения, так как это было в самом деле что-то чрезвычайное, это был щедрый дар Господа Украине, дар который Украина не успела даже рассмотреть, как уже заклокотал вал расстрелов и истязаний. Благодарить Богу, что сейчас Расстрелянное Возрождение понемногу возвращается к нам, предоставляя нам сил и воодушевления. Идя в фарватере за Большими Расстрелянного Возрождения, мы в литературе стараемся следовать им.
Мы против провинциализма в литературе. Украинцы - это европейская нация, а не уголок народного творчества. Поэтому мы должны направляться впереди, отслеживать современные литературные течения и процессы, а не консервироваться в собственном соке. Мы должны быть открытые и смелые. Мы против иванов не помнящих родства в литературе. Мы не должны забывать кто мы и откуда. Мы должны писать о своей стране, видеть через нее весь мир. Мы против каменных лиц в литературе. Украинец без юмора тоже делается хохлом. Мы улыбаемся, как бы тяжело нам не был, так как этот источник нашего воодушевления. Мы против беготни по миру, поэтому все мы живем здесь, на Слобожащине. Это наш выбор и ничто не выгонит нас отсюда. Сейчас, во время информационных технологий все смешалось. Теперь нет столиц и нет провинций. Мы остаюсь при своем народе, при своей земле. Мы будем биться до конца, мы будем петь и улыбаться, хотя на глазах наших будут слезы. Пусть наш "СПис" будет одним из тех, на которые восстанет наша Родина. Слава Украине!
Подписан бойцами Отряда Литературного Сопротивления "СПис" (Слобожанские Писатели):
-Пантагрюель Маисович Ывченко-Безбрежный;
- Оладик Хвалько-Теныцький;
- Ивко Тигра-Лучанский;
- Омелько Тигра-Ричанский;
и Жорж Иринович Бураченко.