День позавчорашній
Лікарня. Моя лікарня, будь вона неладна. Тут живу я і мої мрії. Стан мого здоров’я – жахливий: головний біль, у горлі пече. Про те, щоб нормально поїсти, можна забути ще мінімум на тиждень. Тричі на день до палати входить товстощока і рум’яна медсестра Анастезі. Сьогодні, як і кожного ранку, в її руках блискуча мідна таця, на якій стоїть великий кухоль з поживною сумішшю.
“Хімія” – бурмотіння моє ледве чутне, і Анастезі не розчуває його. Як завжди. Вона ставить тацю на тумбочку біля ліжка, подає мені кухоль, затим розвертає крейсер свого тіла кормою до мене і пливе до виходу. На порозі дає урочистий залп:
- Виздоровлюйте!
Обертає до мене кругле красиве обличчя і посміхається. Мені ще жодного разу не вдалося розібратися , що це за посміх. Чи спокусливий, чи співчутливий. Анастезі завжди різна.
Я перехоплюю його, вдячно вишкірюю зуби і киваю головою. Зараз моє обличчя, певно, не нагадує людський лик, бо подобу людини я втратив давно – ще тоді, коли тільки захворів. З того часу щоки поросли бородою, очі запали, а чоло збіглося ранніми зморшками. Двадцять вісім років – і вже маю бородатий вигляд сорокарічного дядька.
Анастезі пішла, і тепер я знову один. Навпроти ліжка – стіна, фарбована в туберкульозний блакитний колір. Лежу у ліжку під такою ж стіною, через жовтаве простирадло стирчать гострі горбочки колін. Навпроти на стіні – кварцовий годинник з облупленою секундною стрілкою. Десята ранку. Анастезі приходить рівно о десятій, щоб годувати мене. Справжнє її ім’я – Анастасія Павлівна, а я переробив на Анастезі. Навіщо? Поміркуйте самі: цілі дні я проводжу на самоті, серед чотирьох стін. Сам – уже три тижні. Є ще якісь питання?
Світло з вікна незвично білого кольору. Таким його роблять сніги. Сніги настали вчора. Завжди буває так: в день їх настання повітря стає крихким, прозорим і надзвичайно чутливим до звуків. Вчора після обіду я знайшов за трубою опалення мідяний п’ятак старого карбу, затиснув у долоні і пішов спати. Прокинувся через десять хвилин від звуку розбитого шкла. Насправді ж просто випустив мідяка на підлогу. Серце скажено калатало і до вечора я не заснув.
Між іншим, тут дуже красиві вечори. Зроду не бачив таких. Особливо приємно спостерігати їх, сівши за обідній стіл біля вікна. З п"ятого поверху добре видно багряне сонце, яке поволі ховається за спину далекої багатоповерхівки. Що за нею – жодного уявлення не маю.
Прямо під вікном розпочинається пустир, порослий густим чагарником. Він тягнеться безкінечно – аж до самої багатоповерхівки. Ще жодного разу я не бачив на ньому людину. А сама багатоповерхівка іноді здається мені привидом, химерою, що стирчить на видноколі лише з власної примхи. Захід сонця наляпує на її фронтальну стіну сіро-чорну фарбу, і на пустир – рожеву. І тоді небо навкруг починає плямитися птахами. Вдень їх майже не видно. Тільки багряне сонце вирізує їх на небі. Куди летять вони? Звідки? Немає значення. Впевнений – колись я знайду відповідь на усі ці питання, бо часу в мене багато.
Стрілка годинника поволі переповзає з відмітки на відмітку. Минають хвилини. Анастезі з’явиться тільки о пів на другу. Принесе обід і піде, гримнувши “виздоровлюйте”, або щось на зразок цього. Десять хвилин, як вона пішла, а її життєствердне “виздоровлюйте” ще й досі дзвенить у вухах.
Зводжуся на кволі неслухняні ноги і роблю обходини моїх володінь. Палата- сім на п’ять, два намертво заґратованих вікна. Меблів – не густо: три сухоребрих залізних ліжка (моє – четверте), чотири опецькуватих тумбочки. Одна стіна прорубана вічно замкненими вхідними дверима, сусідня – дверима у клозет. Ці двері сірі, непомітні. Незвично, що клозет прямо біля палати, а не в кінці коридора, як в інших лікарнях.
Стіл і два стільці біля вікна. Втім, ними я користуюся лише тоді, коли йду дивитися птахів. Або коли маю сили і бажання поїсти по-людськи. Таке трапляється рідко, але трапляється. Частіше за все просто ліньки підводитися, чалапати через усю кімнату до вікна, якщо можна поїсти, просто сівши у ліжку. Здається, я приростаю до нього. Три тижні суцільної бездіяльності далися взнаки. Треба буде спитати Анастезі, коли до мене когось підселять. Хоча б кого-небудь!
Пів на другу. У дверях скрегоче ключ, на порозі з"являється Анастезі. Тепер вона з новою зачіскою – біле волосся не розкидано по плечах у безладі, а охайно стягнуте у «хвіст». Я зовсім не люблю білявок. Але боронь мене Боже бачити в цій медсестрі когось більше, ніж свою анестезію.
- Ну, як самопочуття? – питає вона.
- Нормально.
- Температуру міряли?
- Ще не встиг. – Мій голос сичить, як старий примус. Встромлюю під пахву спис термометра. Тільки тепер помічаю, що Анастезі не принесла обіду. Вона це теж помічає і, не промовивши ні слова, рушає з кімнати. Заплющую очі і думаю про її обличчя. Воно красиве… і посмішка в неї красива. Обличчя – це душа, а очі – її дзеркало… Посмішки…
…- Виздоровлюйте! – наступне, що я чую. Невже я заснув? Так воно і є – у дверях знову скрегоче ключ. Вона пішла. Термометр вже лежить на тумбочці і показує класичне 36,6. Температура в нормі. Та це не свідчить про те, що мені стало краще. Це всього лише дія пігулок, які Анастезі приносить щовечора.
Мій обід – тарілка рідкого картопляного пюре і склянка блідого чаю. Пообідати – непроста справа. Горло болить увесь час. Скоро перестану звертати увагу на цей біль. Допікають, правда, важкі сни: то ввижається, що мене вішають, то – що заливають у горлянку розтоплений плюмбум. Або щось на зразок цього.
Кладу тарілку собі на груди і починаю складний і болісний процес споживання їжі. Ковток за ковтком долаю відстань між голодною смертю і продовженням життя. У картоплю, я знаю, дбайливі лікарі накалапуцали усе, що необхідно моєму організму – вітаміни, білки і так далі. Тому пюре має синтетичний смак і їсти не хочеться аж до вечора.
Все скінчено. Витираю піт, що виступив на чолі. Кладу голову на подушку.
Оповідання позавчорашнього дня
До її будинку можна дістатися п’ятим трамваєм і десятим тролейбусом. Кінечна і у того, і у того. Її двері на восьмому поверсі, оббиті чорним дерматином. Чи маєш ти владу увійти туди? Ти той чи не той? Спробуй-но відповісти. Так? Тоді сміливо натискай кнопку дзвінка. І тоді голос, що пролунає з-за цих дверей, буде ніжним і жаданим. Інакше – просто голосом. І не ворухнеться у серці твоєму анічогісінько. Немає кохання – немає фарб, немає любові – немає сенсу шукати ці фарби.
Її ім’я – Лариса. Красиве ім’я, що означає “чайка”. Таке собі прізвисько, якщо розібратися. Але розбиратися не треба. Її батьки не розбиралися, вибираючи ім’я для доньки.
Вона переїхала на свою квартиру, коли їй було вісімнадцять. Казала усім, що остогидло мімозне життя під ніжним батьківським крильцем, осточортіло вислуховувати щоденні нотації про те, як жити. А попереду було таке нове і незбагнене студентське життя. А головне – кохання, яке постукало до її серця лише у двадцять –так нещодавно.
Олексі було двадцять три. Він любив безалкогольне пиво, спортивні журнали і кіно. Мав інститут за плечима, гарну роботу і красиву дівчину – Ларису. Він завжди їздив до Лариси тролейбусом. Вивчив маршрут досконало, і навіть якби колись втратив зір, міг би дійти до її дверей, жодного разу не спіткнувшись. Якось він над цим всерйоз замислився і хитро посміхнувся. І все було так, як завжди. І цей теплий світ, де була вона, Олекса не виміняв би на жодний інший.
Вони познайомилися тоді, коли місто відзначало якесь свято. Вулицями гуляли святково зодягнені парочки, бульвар Літнього Рівнодення сяяв різнокольоровими ліхтарями і широкими посмішками. Олекса блукав вулицями і пив пиво. Настрій був несвятковий, на душі чомусь було тяжко. Може, давалося взнаки те, що свято доводилося проводитися на самоті?
Літо скінчилося, але осінь ще й не думала користуватися своїми законними правами. Стояв серпневий вересень. Була шоста вечора. Сонце дарувало свої промені неохоче, поволі опускаючи голову все нижче і нижче на теплі долоні міста.
Лавки уздовж бульвару були зайняті. Усі, окрім одної. Лариса присіла на неї і майже одразу побачила цього хлопця. Зовнішність – досить симпатична, але звичайна, і не вона впала у вічі дівчині. Одинокість, що жила в його очах – ось що привернуло увагу Лариси.
Хлопець перехопив погляд дівчини. Він вперше бачив таку гарну дівчину. Риси її обличчя правильними ніяк не назвеш: брови – надто високі, вуста – тонкі і довгі, а ніс занадто гострий. Але було щось, що безкінечно приваблювало. Можливо, це самота, яка дивилась її великими сірими очима.
Він просто сів поруч і сказав:
- Привіт… Мене звуть Олекса. Пива хочеш?
- Я не п’ю алкоголю. Ніякого. – мовила дівчина. – Лариса.
- Тобі пощастило. Пиво безалкогольне, - промовив Олекса і простяг пляшку Ларисі. – Ти дивилася «Пацюка у норі»?
- Ні, а про що?
- Про одного вбивцю-найманця, який оголосив війну ФБР, запросив їх до себе додому і усіх переклацав.
- А вони й приїхали?
- Еге ж.
- Придурки.
- Америкози, що ж ти хочеш.
- А хто грає?
- Джек Келсі та Моніка Сміт. Як тобі пиво?
- Добре. Але я більше люблю колу.
- Ходімо вип’ємо коли?
- Пішли.
Вони підвелися і рушили до найближчого кафетерію. Якимось природним
було те, що її рука одразу ж опинилась у його руці.
Сонце сідало. Все більше закоханих пар виходило гуляти на бульвар
Літнього Рівнодення і серед них з’явилася ще одна. Здавалося, що цей чорнявий спортсмен і тендітка шатенка разом вже не один рік. І що більше нічого їм не треба, ніж просто бути разом, ніж просто отак тримати одне одного за руку і сміятися над якимось старим анекдотом.
О десятій вони пішли на святкову дискотеку в клубі, а після – поїхали до неї додому.
Була ніч серпневого вересня. Були зорі на темно-синьому небі. І свято закінчилося для того, щоб прийшло нове – Свято Молодого Кохання.
Отака історія. Що буде далі – жодного уявлення не маю. Вважайте, що я пишу сценарій для такої собі мелодрами у кількох серіях. Друга серія картини Василя Скоромлянського (тобто, моя) вийде на Ваші екрани завтра. Тьху ти, куди мене понесло. На щастя, я ще вмію вигадувати подібні історійки. Мій стаціонарно- закріплений статус хворого, принаймні, ще дозволяє робити це. Звичайно, туберкульозний колір стін і післяопераційний біль не сприяють письмененицькій діяльності, однак є те, що заважає жити, але допомагає працювати – самота. А може, ця історія – про самоту? А може, записати її на папері? Не просто так, - прокрутити у голові, як пошкрябану стару кіноплівку, аби згодом забути. Записати, потім видати через якесь престижне видавництво, і нехай прискіпливі критики фантазують, що історія Олекси – це історія самого автора, а тоді ж хто така та загадкова Лариса? І почнеться копирсання у старій білизні пана Василя Скоромлянського, публічна демонстрація її плям, і нікому з тих, для кого оте коприсання – хліб, і в голову не прийде, що оці – то двоє є не більше, аніж звичайнісінькі фантоми. Вимисел, що народився у голові людини, яка невідомо, чи виживе ще. А якщо виживе, то буде читати рецензії прискіпливих критиків, посміхатися і крутити круглі дулі у кишенях. Але – радіти. Бо значить, фантоми ці – вже й не фантоми зовсім. Значить, живуть вони якимось чудернацьким приватним життям, співчувають комусь, щось ненавидять. Що ж, далі буде. Знати б тільки, що саме.
Підводжуся з ліжка і йду до вікна – сонце зараз якраз на вечірньому прузі – можна дивитися птахів.
Не знаю, можливо, у мене паранойя, але іноді здається, що за мною хтось спостерігає. Це відчуття буває таким рельєфним, що я побоююсь зробити зайвий крок, або зайвий раз ворухнутися у ліжку. Хто знає – чи не рячиться хтось на мене з вікна тієї багатоповерхівки? Для цього багато розуму не треба. Головне – мати час, натхнення та потужний бінокль. Ця думка поступово зникає: кому потрібно спостерігати за напівживим постопераційним хворим? Хіба що лікарям. Отже, приходжу до думки №2: уся палата нашпигована прихованими відеокамерами та жучками. Знайти хоча б одну – не знайдеш, бо тут працюють професіонали. А з іншого боку – чорт з ними, нехай спостерігають, якщо так треба.
Сонце вже повністю сховалося за багатоповерхівку. Палітра небесних кольорів ще не повна, але птахи вже тепер – наче витнені з цупкого паперу. Чорні і вільні, вони шугають у вечірньому небі. Вільні. Вільні, чорт забирай!
Грюкаю кулаком об стіл. Неначе у об’єктиві фотоапарату, різкість зору переводиться з позначки “∞” на позначку “0,5 м.” І тепер я бачу мої ґрати. Кляті ґрати! Мало того, що мене заперли тут як ман’яка-одинака, не дають спілкуватися ні з ким, окрім Анастезі, так ще й грати навісили. П’ятий поверх – куди я, в біса, втечу? Куди?
Кладу голову на стіл і приходжу до тями. Ні, все ж ґрати на вікнах – рішення мудре. Якщо остаточно перестану відчувати себе людиною, хто знає, чи не спробую відчути себе птахом? Не дивно, що до птахів мене вабить все більше. Одного разу ще й справді вирішу, що маю крила. І мене врятують ці ж грати.
Анастезі приходть о восьмій з вечерею – здоровезною чашкою якоїсь сірої вітамінізованої суміші та коробкою пігулок.
- Ну, як у вас? – питає.
- Погано.
Її очі вмить стають серйозними. Я вирішую пояснити:
- Одиноко...
- А-а, он ви про що... Ну, це дарма: скоро ви зовсім одужаєте і тоді одинокість скінчиться.
Її очі знову сміються. Ех, моя рум’янощока Анастезі, хто живе у твоєму
серці? Ти, видно, одинокою ніколи не була. У тебе купа подруг – таких же рум’яних і веселих. Ви товаришуєте ще зі школи, а одна з них обов’язково була колись закохана в якогось Ріки Мартіна і не давала тобі спокою своїми блакитними мріями. Ех, Анастезі, Анастезі… Ти ніколи не сумувала. Тому і кажеш так легко: одинокість скінчиться… Язик – він без кісток…
Анастезі… Ой, пардон, Анастасіє, можна вас попросити про невеличку послугу?
- Так, звісно! – усміхається вона.
- Принесіть мені щось почитати!
Анастезі відвертається:
- Знову ви за своє. Василю Яковичу, не можна вам читати. Ви розумієте, не можна!
- Але чому?
- Дорогий ви мій, - голос Анастезі суворий і металевий – якщо я почну вам пояснювати чому, то ця лекція займе години дві. Та й навряд чи ви щось зрозумієте – ви ж філолог, а не медик. Тому я кажу просто – ні.
- Ну-у-у, - ображено тягну я.
Анастезі відмикає двері, бурчить «виздоровлюйте» і йде геть. Кроки стихають.
Прислухаюся до тиші за дверима, намагаюся хоча б здогадатися, у який бік
вона пішла. З-за дверей – ані звуку.
Невже я так образив її своїм проханням? Ех, Анастезі, Анастезі… Я з задоволенням віддав би ліву руку, аби прослухати твою двогодинну лекцію про шкоду читання. А ти…
Кладу до рота п’ять рожевих пігулок, збираюся з духом і запиваю сірою сумішшю, кривлячись від болю. Суміш має смак крохмалю і ледь відчутно – чайної троянди.
Вечір.
Ніч.
День вчорашній
Сьогодні зранку хмари, сірий пухкий оксамит. Я не дуже люблю хмари. Через них птахи втрачають значну частину своєї краси. Втім, до вечора ще далеко. Дасть Бог – розвидніється. Може, прилетить вітер-мандрівник і розжене їх?
Сьогодні – невеличкий ювілей – три тижні, як я потрапив сюди. Хід днів я здатен відчувати лише зранку, коли голова ще ясна і свіжа, коли мозок не втомлений болем і очікуванням спілкування з єдиною людиною у світі – з млїм рятунком – Анастезі. Кожного ранку чекаю отієї малесенької порції “я” – до “я”, яка дасть мені наснаги існувати аж до обіду. А там – знову таке ж чекання.
Двадцять один день тут. Майже місяць. А скільки ще буде таких “майже місяців”? Не знаю. Анастезі каже, що я одужаю скоро. Але це саме вона казала мені і минулого тижня. І позаминулого. А на інші питання не відповідає, тільки плечима знизує. Одного разу, з півтора тижні тому, коли я вперше відчув увесь біль самоти, я спитав Анастезі, чи прийде лікар провідати мене. Замість відповіді вона простягнула мені шкляну баночку, відвернулася і я надзюрив туди аналізів. Лікар мав ті аналізи проаналізувати і сказати мені, чи буду я жити. Наступного дня лікар так і не прийшов, а передав черз Анастезі, що буду. І знаєте, це мене заспокоїло. Надовго.
Може, я тихий божевільний? Або смертельно, невиліковно хворий? Все частіше у голову лізуть подібні думки. І хоча свідомість каже, що це не так, але непокоїть запитання: чому? Чому на вікнах грати, а лікар забув дорогу у мою палату? Чому я лежу тут один, в решті-решт?
За п’ятнадцять хвилин десята.. Через чверть години прийде Анастезі і я запитаю її про все. Не заспокоюсь, доки не довідаюсь правди.
Чекаю. Спостерігаю, як на годиннику повзе стрілка, як так же повільно пливуть за вікном хмари. Секунда за секундою. Довжина життя кожної секунди збільшилася у багато разів, відстань до правди скорочується жахливо довго і все важче чекати.
Десята рівно. У дверях скрегоче ключ. На порозі – Анастезі. Як завжди, у її руках кухоль зі сніданком і ще – крихітна пляшечка з темно-зеленими краплями. Я приймаю ці дарунки, і поки Анастезі пояснює, по скільки крапель їх приймати, з усього розмаху жбурляю пляшечку у протилежний кінець палати. Пляшечка винувато дзенькає об стіну, Анастезі театрально змахує руками, а з мого горла виривається чорний потік безсилої люті. Я трушу головою, тупаю охлялими ногами і волаю про допомогу. Втратити контроль над собою насправді важко, це тільки кажуть, що неважко. Можливо, той, хто так каже, ніколи не втрачав над собою контролю, не відчував того, що зараз відчуваю я. А не відчуваю я нічого. Я лютую як скажений і давлюся своєю люттю. Лютую про все: про грати на вікнах, про порожні сухоребрі ліжка навколо, про лікаря, що й досі не прийшов, про замок на дверях, про цілодобову тишу за дверима, про своє дурне одинацтво тут. А воно, як відомо, ще не вилікувало нікого від жодної хвороби.
Врешті, замовкаю. Джерело люті вичерпалося. Залишився тільки скрегіт зубів і тугі кулаки на грудях.
Анастезі застигає у соляний стовп. Вона ще жодного разу не бачила мене таким. Її очі не рухаються, і я бачу їх карий блиск зовсім поряд. Через мить вона розвертається у бік виходу і повільно йде геть, по-старечому хитаючи головою. Цього разу не каже звичного “виздоровлюйте” і мовчки зачиняє за собою двері.
Скрегіт ключа стихає. Натомість настає шалена, нереально об"ємна тиша, така, що стукіт годинника на стіні здається барабанним дробом. Вона приводить мене до тями. Йолоп. Не можна було так поводити себе. Що я наробив! Я власноруч викинув на помийницю усю ранкову порцію моєї анестезії. І ліки. Хоча для мене зараз у багато разів важливіше вгамувати біль душі, бо до болю тілесного худо-бідно звикаю.
Підходжу до стіни, під якою лежить шкляне щось, що тхне спиртом і кропом. На стіні – зеленава розпливчаста пляма. Може, воно й на краще? Адже я, напевно, не вагаючись випив би усю пляшечку одразу після сніданку. Який не який, але алкоголь.
Подумки вітаю себе з блискучою поразкою і чалапаю до ліжка. Дістаю з тумбочки мідяний п’ятак старого карбу і намагаюся придумати якусь гру з ним. Наприклад, порахувати до п’ятиста, поки секундна стрілка годинника робить один оберт. До чого тут п"ятак? А ні до чого. Просто він дає мені наснагу для гри, настрій, чи що. А можу вся справа просто в цілющих властивостях міді? Колись читав, що у стародавньому Римі патриції лікувалися від багатьох хвороб, просто затискаючи у долонях шматки міді. Від яких саме хвороб? А біс його знає. Може, я дійсно, врешті-решт вилікуюсь і втечу на волю?
Ловлю себе на думці, що я не хворий, а в’язень. Ниций в’язень за залізними ґратами. І немає чим перепиляти ті грати. Навіть якщо б і було чим – де взяти сил? Клята хвороба виссала з мене усе, що могла виссати, і навіть більше. А може втекти, коли прийде Анастезі? Просто відштовхнути її кволими, нечоловічими руками і якось спромогтися вискочити за двері? Ні, я не зможу зробити цього. Чогось обов’язково не вистачить – або сили фізичної, або сили волі, або брутальності. Скоріше, останнього. Скільки разів у моєму житті траплялися випадки, коли варто було б забути цю кляту шляхетність і сміливо хапати найкращі, ласі шматки життя. А я – не міг. Просто впевнений, що й тепер буде саме так. В’язень так і залишиться за гратами. Хоча втекти все одно не вийде. На вахті затримають.
А може Анастезі зараз повернеться? Адже до сьогодні мені здавалося, що вона досить прихильна до мене. Вона не повинна, не може, не сміє лишити мене на самоті зараз! Невже вона не розуміє мого стану? Невже їй неясно, що одинока людина – найнещасніша людина, тим паче, одинокий в’язень! Недарма ж у німецьких концтаборах карцер був одним з найстрашніших покарань.
Чекаю. Секундна стрілка вперто долає своє непораховне коло. Анастезі не повертається. Об одинадцятій мені стає зрозуміло, що до обіду її годі й чекати. Я йду до вікна і дивлюся на порожнє завіконня. Воно поділене на дві половини. Верхня – захмарене сіре небо, а нижня – пустир, подекуди порослий ріденьким чагарником. Схоже цей пустир був недоторканим ще з моменту першотворення світу – скільки око сягає – жодних слідів людської діяльності. І справа, і зліва. Тільки навпроти – багатоповерхівка. Зараз вона здається мені бабусею, хворою на нежить. Стоїть собі – сіра і безпорадна... Ой... Ні...
В голові мені паморочиться, я поспіхом підсуваю під себе стілець. Ні, це не від хвороби. Сталося більш жахливе. Я пригадав щось, що не дасть мені спокою до вечора. Тільки тепер, через три тижні перебування за цими ґратами, я помітив, а точніше, згадав, що жодного разу ще не бачив світла в її вікнах. Ця здогадка блискучим гострим лезом різонула свідомість. Невже це насправді так?
Опускаю голову на стіл, намагаюся привести до ладу думки і почуття, пригадати хоч малесенький відблиск світла у вікнах тієї проклятої багатоповерхівки. Не виходить. Невже ніколи там не світилося світло?
Потроху починаю розуміти, що це означає. Це означає, що багатоповерхівка- така ж порожня, як і пустир навколо неї. Чи зможу я відтепер миритися з цим? Від самого початку ув’язнення я не приділяв їй належної уваги. Вона була для мене лише атрибутом дня, і вечора, коли я дивився птахів. Але вечір поволі з’їдав її образ, заставляв її розчинитися у моїй уяві. Я і не помічав, як вона зникла, стиралася за допомогою штучного освітлення палати. Але навіть не дивлячись на неї, я знав, що там, за її стінами. Там іде життя, там мешкають мешканці, і вони не самотні. А тепер...
Три крапки. Куди приведуть ці крапки?
Нарешті, знаходжу в собі сили підвестися і чимчикую назад до ліжка. Вмощую своє тіло, якому нічого не хочеться. Тепер перед моїм обличчям опиняється стіна, фарбована в туберкульозний блакитний колір. Над правим вухом стукає годинник. Один. Зовсім один. І нікому у голову не прийде, що я тут один. І ніхто ніколи не додумається спостерігати за мною у потужний бінокль. Бо там, звідки можна за мною спостерігати, немає мешканців, і не було ніколи.
Зараз день, але мені не треба того світла. Я закриваю очі. Годинник знайшов вільне вухо і клацає у нього своїм стукотом. Друге вухо має надійну звукоізоляцію – подушку. Якщо вірити легенді, на правому плечі в мене сидить чорний янгол, на лівому білий. Пробач, янголе білий, що моє плече зараз в міцних обіймах подушки, і тобі немає де всістися. Зате у янгола темного – необмежена влада – він сидить вже не на плечі, а на шиї. Сидить і штрикає у моє вухо облупленою секундною стрілкою. Штрик. Штрик. Штрик. Завтра розвернуся головою у інший бік. Нехай мене краще штрикає білий янгол. Штрик. Штрик. Штрик... А чорний – хай піде геть, хай блукає місцями безводними сім і сімдесят років... Штрик... Штрик... Штрик... Один...
Продираю очі. На годиннику – за сім хвилин третя. Обідній прихід Анастезі я ганебно проспав. Чому ж вона образилася вранці? Так сильно образилася, що й не збудила мене. Безсило стискаю кулаки. Хочеться завити з відчаю, але знаю, що це без сенсу. Хіба що ввечері, коли над лікарнею висітиме повновидий місяць, вічна тиша і беззвуччя пустиря розколеться моїм відчаєм. І хто знає, може, хтось-таки почує та озветься?
На тумбочці біля ліжка миска з жовто-сірим супом-пюре, пакет пігулок і супровідна записка:
“Василю Яковичу! Я розумію Ваш стан. Ви просто герой, можна сказать, тільки не треба так. Діла Ваші неважненькі, тому лікар сказав, що не покажеться, допоки не скінчите курс лікування. Бо смислу тому нема. Не схотіла Вас будити, бо сон оздоровлює. Як Ви ту пляшку вчора розбили, то лікар сказав принести Вам у таблетках. Приймати по п’ять тричі у день після їжі. Виздоровлюйте. Анастасія.”
Ось тобі і спілкування. Паперове. Нічого, ця записка, хоч трохи й безграмотна – єдине свідчення того, що у цьому світі є люди і крім мене.
Ставлю миску собі на груди. Обід.
Оповідання вчорашнього дня
Вони танцювали і напівпорожній залі якогось нічного клубу, і її руки були на його плечах, і її волосся торкалося його шиї, і подих її був зовсім поруч. Вона шепотіла йому про щось на вухо, хоча він і не слухав її шепоту. А вона й не вимагала, щоб її слухали. Просто він – коханий, милий, єдиний – був поруч, а все інше не мало значення. Одне тільки трохи псувало солодкість цієї миті: попереду була розлука довжиною у цілий тиждень. Хоча, може, якби не розлука, то мить ця і не була б такою солодкою? Можливо, і не відчувала б вона десь під серцем клубочок тихого і теплого щастя? Може, серце і не подумало б ніколи, дурненьке, що може бути так добре від того, що він – поруч? Просто поруч, просто тому, що вона його кохає?
Олекса відчував її беззахисну тендітність у руках. Це відчуття виникало рідко, але коли виникало, то хлопець був здатний на будь-які вчинки – якими б відчайдушними вони не були – аби довести, що він – чоловік. А обов’язок чоловіка – захистити. Так ведеться з прадавнього світу: жінка веде господарство, а чоловік теє господарство повинен оберігати від ворога. Він потрібен їй? Ну що ж, це добре. Це просто чудово. Жаль, що завтра вона від’їжджає на цілий тиждень. Та нічого не вдієш – доведеться зачекати. Як вона буде там без нього? Чи зможе хтось її захистити у разі небезпеки? Хоча, ще невідомо, чи трапиться з нею якась небезпека. Усе буде гаразд...
І Олекса без кінця повторював їй це – вже котре за вечір. Все буде добре – через тиждень вона повернеться і все піде як раніше.
- Олексію!
- М-м-м?
- Ти чекатимеш мене?
- Звісно, чекатиму. А що?
- Ти сильно мене чекатимеш?
- Угу. А ти?
- Теж чекатиму. От клята бабця! І де вона взялася зі своєю операцією?
- Ну-у, Ларисо, не можна так. А що, ти казала, в неї було?
- Доброякісна пухлина горла. Зробили оце операцію, і дід викликав батьків, бо хазяйство сам не вдержить.
- Так, так, ти вже розповідала. Слухай, я не їдь, чого тобі? Дід викликав батьків, а не тебе.
- Ні, не можу. Бабуся мені не пробачить. Вона ж старенька... Слухай, Олексо, а поїхали з нами? Давай!
- Та ні, в мене ж робота...
- То візьми відпустку на тиждень!
- Ні, ні, не вийде. Та чи варто? Лише один тиждень...
- Так, лише один тиждень...
Олексі здалося, що вона схлипнула.
- Ларисо, сонце, ти що, плачеш?
- Ні... Не зважай... Це я так...
Лариса плакала. Він поцілував її уста і відчув на губах солоний смак сліз. Коли закінчився повільний танець, він потягнув її за стіл і замовив багато її улюбленого бананового соку. А потім звучала її улюблена пісня Ероса Рамазотті, і все навколо здавалося святковим.
Стояв серпень, але холодний якийсь, вересневий. У вікна лупив рясний дощ, і зимний вітер намагався вийняти з будинків усе тепло, а з сердець – бажання жити. Олекса і Лариса на це не зважали, тому що були разом. О другій ночі Олекса замовив таксі, і це таксі відвезло їх додому до Лариси. В машині вони горнулися одне до одного, жадібно цілувалися і розуміли, що попереду ще довга і солодка ніч кохання...
... Вона зателефонувала рівно через тиждень – одразу, як тільки приїхала. Дзвінок пролунав пізно ввечері, коли Олекса вже лежав у ліжку. Жахливо хотілося спати, і хлопець насилу вмовив себе підняти трубку.
- Алло. Олексо, привіт. Не розбудила?
- Нічого. Тільки приїхала?
- Так вечірнім потягом.
- Як бабуся?
- Нормально. Слухай. Я... Я Хочу з тобою поговорити. Можна?
- Добре, тільки не довго. Мені завтра вставати рано.
- ....
- Що з тобою?
- Слухай... Пам’ятаєш наш останній вечір?
- У клубі? Звісно, пам’ятаю. А що?
- Знаєш, я... Я вагітна.
- ... Ти серйозно?
- ...
- Звідки ти знаєш?
- Затримка.
- Ху-ух, ти мене налякала. Не хвилюйся, це просто...
- Тест на вагітність підтвердив... Що будемо робити? Га, любий?
Лариса тихенько схлипнула. Олекса не чув цього схлипу – вона прикрила
слухавку долонею.
- Олексо... Олексієчку, ти любиш мене?
- Хм... Ну, ти сама знаєш відповідь.
Лариса несподівано вибухнула плачем:
- Не знаю! Не знаю я відповіді! Тобі що, важко сказати, що любиш? Навіть якщо не любиш, - що, збрехати не можеш?
- Ну, заспокойся, Ларисочко, Заспокойся, дурненька. Не плач. Добре, дава й завтра зустрінемося. Я приїду до тебе ввечері. Бувай!
Він поспіхом поклав трубку і, як завжди, вимкнув на ніч телефон. Потім
заснув і згадав про цю розмову тільки вранці. Коли ж настав вечір, поїхав до Лариси. Там втішив її як міг і пообіцяв дати грошей на аборт. Але Лариса від аборту рішуче відмовилася, і всі вмовляння були марними. Тому через тиждень вони розписалися. Весілля було скромним і трохи сумним, хоча ні його, ні її батьки ні про що не здогадалися.
Надворі стояв холодний вересневий серпень, і наближалася перша їх кругла дата – рівно рік, як вона разом.
Сідає сонце. Я не вмикаю світла в палаті – мені страшно подивитися за вікно. За ним збираються нерішучі сутінки. В цей час у оселях завжди запалюють світло, і я боюся побачити багатоповерхівку – химеру темною і холодною. Лежу у ліжку, відвернувши обличчя до стіни. Сьогодні мені не хочеться дивитися птахів. Сьогодні мені вже нічого не хочеться. Я ховаюся сам від себе, я ховаюся від своєї самоти.
Сутінки густішають. Все важче влежати на місці. І тоді, коли темрява майже з’їдає мою палату, коли блакить стіни навпроти здається хиткою нереальною субстанцією, а потім стає сірою, я не витримую і обертаюся.
На темно-синьому фоні сутінкових небес самотньою сновидою чорніє холодна і нежива багатоповерхівка. І висить над нею такий же неживий шкляний диск місяця.
Відвертаюся назад обличчям до стіни, у відчаю до болю зчіплюю за головою пальці. З очей самі собою рясно котяться сльози.
Так я лежу і плачу весь вечір. І навіть коли приходить о восьмій Анастезі - ховаю голову під ковдру, роблячи вигляд, що сплю. Знаю – вона зрозуміла б мої сльози, але все одно соромлюся їх. Сльози не личать чоловікові, навіть такому самотньому чоловікові, як я.
Анастезі довго вовтузиться бля тумбочки, щось перекладає з місця на місце, потім вимикає світло і йде собі геть. Скрегоче у дверях ключ. Коли мертва тиша в коридорі поглинає її кроки, підводжуся і вмикаю світло. На тумбочці – свіжа пачка пігулок (дивно, я ще й старі не випив), чашка сірої суміші, що має смак крохмалю і ледве вловимо – чайної троянди.
За вікном – така ж темрява, за дверима – така ж тиша. Живі тут не живуть. А мертві – що їм робити у лікарні, де живих мають рятувати від смерті? Ні, одна жива людина тут усе ж є. Це Анастезі. Я заздрю їй. Заздрю, що вона – людина. Заздрю, що їй не сниться кожну ніч, як у горлянці шкварчить і пече розтоплений плюмбум, що у неї є друзі та сім’я. Заздрю, що вона живе звичайним людським життям. А я – покійник. Живий покійник, заточений у чотиримісну могилу без права повернення у світ живих.
Змушую себе випити усю сіру суміш, ковтаю вечірню порцію нових пігулок. А далі – вимикаю світло і мовчки плачу.
А може, втекти?
День сьогоднішній
Світанкове скупе проміння поволі перемагає темряву ночі. Спочатку на стіні навпроти окреслюється білий квадрат годинника, потім темрява вичавлює обриси трьох сухоребрих ліжок.
Сьома ранку.
Чому я так рано прокинувся? Не знаю. Але спати більше не хочеться, і я дивлюся за вікно. Усе завіконня виразно розділене на вічні дві половини – густу, багнисту (низ) і просто темно-синю (верх). На тлі темно-синьої половини витягнулася у позі вартового чорна багатоповерхівка.
Ловлю себе на думці, що вже не відчуваю вчорашньої глибини болю, коли дивлюся на її темну постать. Вона мертва? Так, мертва. Що ж, такий закон природи – колись вона була живою, а тепер – мертва. Або навпаки – може, ще й народитися не встигла?
Зацікавлений цим питанням, встаю, йду до вікна і, тільки сівши за обідній стіл, розумію, як добре себе почуваю. Обережно ворушу у роті язиком і не відчуваю звичайної печії. Так, біль у горлі все ще дає про себе знати, але нинішній біль – ніщо у порівнянні з болем вчорашнім. І поза-позавчорашнім. Від радості, як малюк, сплескую в долоні. Руки – легкі, майже невагомі. Оце так-так! Підстрибую на місці і відчуваю, що ноги теж стали слухняними і втратили усю свою неповороткість. У скронях починає стугоніти кров. Десь під ребрами з’являється приємна прохолодна хвиля, яка котиться уверх, до голови, а звідти проривається глухим і здавленим сміхом. Мені краще! Це значить, що скоро, зовсім скоро прийде той жаданий день, коли я виберуся на волю!
Починаю бігати по палаті і стрибати, як гірський козел. Це виходить в мене так легко і справно, що здається: я вже зовсім здоровий.
Пострибавши з півхвилини, безсилий, падаю у ліжко і голосно відхекуюсь. Світає. Туберкульозно-блакитна стіна навпроти поволі набуває свого звичного кольору, але я не помічаю цього. Я не помічаю цих стін, не бачу ґрат на вікнах, тому що знаю: скоро я залишу це все. Зовсім недовго до виписки – від сили – дня три. О десятій прийде Анастезі, я сповіщу їй, що вже майже одужав. Вона візьме у мене аналізи, а в обід зайде поздоровити. А може, дозволить виписатися завтра ж? Я плескаю в долоні і знову регочу.
У палаті тим часом стає зовсім світло. На душі також. Я довго лежу з заплющеними очима і з нетерпінням чекаю приходу Анастезі.
Коли розплющую очі, коли мій погляд цілком випадково перебігає зі стіни на тумбочку, в серці з’являється незрозумілий сумнів. Сумнів цей росте і збільшується, аж поки я не починаю розуміти його причини: на тумбочці, маленький і сірий, лежить папірець, якого я не помітив ввечері. Він складений удвоє. Що там написано, поки що не знаю, рука тягнеться його розгорнути, а серце віщує недобре.
Врешті розгортаю. Перед очима – знайомий жіночий почерк - красивий і рівний. Так може писати тільки Анастезі:
“Василю Яковичу! Лікар передав нові ліки. Пийте їх нормою як завжди. Тільки вважайте: у них дія дуже сильна. Лікар казав, що може вам навіть значно легше стане, але не думайте: лікуватися Вам ще й лікуватися, а якщо легше стане- то це дія препарату, а організм Ваш ще хворий. Виздоровлюйте! Анастасія.”
Сили зникають раптово. Рука падає на простирадло, а у серце заповзає чорна змія порожнечі. Так не можна! Так жорстоко, так не по-людськи! Бодай би він згорів, той “препарат”! Він посіяв у моїй душі насіння надії, а коли насіння те проросло – вирвав з коренем, з м’ясом, заливши лише болючу відкриту рану.
Коробка пігулок дійсно нового зеленого кольору. На зворотньому, фольгованому, боці – коричневим: “каліцимін”. Чорт забирай! Чорт забирай!
Коробка летить кудись у бік вікна, а я заплющую очі і, зціпивши зуби, безкінечно повторюю якусь брудну лайку.
Оповідання сьогоднішнього дня
Олекса знову прийшов з роботи напідпитку. Це траплялося усе частіше, особливо по п’ятницях. З ним у квартиру вломився важкий алкогольний дух і якийсь неголений ханига, набагато старший за Олексу. Обидва, не роззуваючись – у кухню.
- Сідай, Сірього, не стісняйся. Так слухай: я його так і попередив: ти, падла, в мене дочекаєшся. Гроші ти з мене зняв незаконно. Не-за-кон-но. Ні, Сірього, ти чуєш – двісті п’ятдесят гривень – це що, жарти? Я ж його по судах затягаю, сукина сина!
- Льоша, та що ти, як малий. Ти... Цей... Давай ми йому свій суд... Того...
- Так він же начальник...
- Який він, в сраку, начальник? Плював я на таке начальство, розумієш, плював! Гнида він, а не начальник!
Олекса грюкнув по столу кулаком:
- Лорко! Давай щось їсти! Щоб ми з Сірьогою довго не чекали. – На додаток брудно вилаявся.
Лариса влетіла на кухню, і як люта тигриця, кинулася на чоловіка:
- Ах ти ж сволота! П’янюга! Мало того, що якогось алкаша у дім привів, так ще й лаятися?
Олекса визвірився:
- Що-о-о? Ти зовсім, я бачу, страх втратила? Я сказав, давай нам їсти!
- Геть. – Лариса стояла непорушна і красива: - Геть з нашої квартири!
Сірьога нахабно розвалився на стільці і вирячив червоні очі:
- А я, кстаті, не до тебе у гості прийшов! Ясно?
У дверях з’явилася худенька фігурка п’ятирічної дівчинки. Лариса перевела погляд на неї:
- Любасю, сонечко, йди у кімнату. Мама зараз прийде.
Дівчинка слухняно розвернулася і зникла. І тоді Лариса дала волю своїм почуттям. Вона кинулася на п’яниць і, не контролюючи себе, рвала їх волосся, дряпала їх нахабні п’яні пики, плювала у їх обличчя. Аж поки в очах на мить не спалахнуло яскраве світло і її потилиця не вдарилася об підлогу. З носа текла кров, а з очей – сльози.
Чоловік щось люто кричав, Сірьога прикривав руками глибокі подряпини на щоці, а вона лежала у кутку і плакала.
Все почалося давно – ще тоді, коли на світ з’вилася Люба. З того часу багато води втекло, а ще більше – Ларисиних сліз. Олекса все частіше пив і все рідше ласкаво до неї звертався. Дитину свою також не любив, обіцяв, що колись вб’є. І Лариса знала: таки вб’є. Кілька разів тікала від нього до матері, але він знаходив її там, кожного разу повзав перед нею на колінах і клявся-божився, що все відтепер буде інакше, нехай вона тільки пробачить і повернеться. І вона пробачала. І поверталася. І разом з нею поверталося у дім усе старе і чорне. Не вона була у цьому винна, але найбільші страждання діставалися їй. Знову були непорозуміння, бійки, і все частіше – його пиятика.
І коли він одного разу назвав її хвойдою і сказав, що дитину вона нагуляла тоді, коли їздила до бабусі, Лариса тихо перерізала собі вени. Її врятували, але чи на щастя, чи на жаль – не знала навіть вона сама. Вона хотіла жити. Але хотіла жити інакше.
Тепер, лежачи на холодній підлозі кухні, вона згадувала їх першу зустріч і той серпневий вересень, коли він врятував її від жорстокої самоти. А може, їй лише здавалося, що врятував? Так, вона одразу ж покохала його, а він? Він навіть жодного разу не освідчився їй у коханні. Звісно, слова – то пусте, слова нічого ще не означають, але ж словами можна і вбити. Можна словами, а можна їх відсутністю. В один прекрасний день рожеві окуляри злетіли з її очей, але цей день настав занадто пізно.
А може, їй так долею судилося – прожити і вмерти самотньою?
Чоловік лютував десь у коридорі, з кімнати чути було плач доньки, а Лариса лежала на кухні і схлипувала. І був вечір, і була ніч, і була самота...
Лежу у ліжку на спині – блідий і нерухомий. Погляд – у стелю, руки – безсилим мотуззям – уздовж тіла. Не маю сил підвестися. Ні, сили, може, і є, а от бажання – жодного. Навіщо?
Холодна змія порожнечі ворушиться десь у глибині серця. Вона хоче випростати своє ковзке і мокре тіло на усю довжину. Я знаю: коли їй вдасться зробити це – то серце моє не витримає і зупиниться. Коли здохну – схудлий і самотній скелет у футлярі, - мене здадуть у морг, тому що поховати буде нікому. Рідних і близьких у мене просто нема. Окрім Анастезі, анікогісінько. У моїх печінках будуть копирсатися студенти-медики, а якась слабка на нерви першокурсниця зомліє при вигляді синіх і страшних чоловічих геніталій. А ще більш страшне моє обличчя про всяк випадок накриють брудною ганчіркою. Через кілька днів, коли усілякі незворотні процеси остаточно зруйнують моє тіло, я опинюся десь на сміттярці. Або ж мене спалять, к бісовій матері. От і вся перспектива.
У дверях скрегоче ключ. Входить Анастезі:
- Ну, як самопочуття?
Я знизую плечима:
- Як завжди...
- Полегшення не було?
Мовчки хитаю головою, мовляв, ні, про що ти кажеш, яке полегшення? Полегшення буде тоді, коли я опинюся на свіжому повітрі.
- Не було? Хм... Дуже дивно.
Вона стрімко підходить до тумбочки:
- А де ж таблетки?
- З’їв, - я брешу майстерно, відверто дивлячись їй в очі.
- Усі двадцять штук?
- Еге ж.
- Навіщо так багато?
- Хотів відчути полегшення, - на моєму обличчі – кривий усміх.
- Ви божевільний. Ви себе вбити хочете.
Я киваю. Потім помічаю, що на тумбочці вже лежить мій незмінний сніданок у кухлі, плюс розкіш – кубик курячого бульйону.
Підводжуся у ліжку, беру той кубик в руки і починаю кришити його на підлогу.
- Що ви робите?
- Я? Як-то що? Хочу себе вбити, звичайно.
Анастезі розвертається кормою до мене і прямує до дверей:
- Приберете самі. До зустрічі.
- Прощавайте.
Чути, як зачиняються двері. Я знову сам. І не буду я нічого прибирати. Навіщо? Жити мені все одно лишилося не так довго. Не треба такого життя. Остогиділо воно мені – існування самотнього в’язня за ґратами.
Знову вкладаю голову на подушку. Намагаюся заснути і втекти звідси туди, де мені знову заливатимуть у горло плюмбум. Там все одно краще. Там – біль фізичний, тут – біль набагато страшніший. Біль душі, який не вгамуєш каліциміном.
Балансую свідомістю на хиткій межі між сном та реальністю, думаю про Анастезі. Якщо вона повірила, що я зжер усі пігулки, то могла б хоча б запропонувати промивання шлунку, наприклад. Значить – не повірила. І просто розвернулась і пішла, замкнувши двері.
Двері? Так, двері. Зачинила? Авжеж. На ключ? Ні. Що-о?
Миттєво тверезію. Думки стають у потрібну колію. Піднімаюся з ліжка і йду, ні, біжу до дверей. Натискаю на ручку і – рух від себе. Так і є. Двері зачинені, але не замкнені! Що це значить? Це значить – воля!
Обережно визираю з дверей. Направо – довгий коридор з вікном у кінці, наліво – та ж картина. Освітлення вимкнене.
Воля. Во-о-оля! Во-ля. Ля-ля-ля. Воля і свобода.
Повертаюся до ліжка, залишаючи двері ледь-ледь прочиненими, боюся, що більше не зможу відчинити їх. Подібний шанс двічі не випадає. Поспіхом дістаю з тумбочки мої речі, в яких мене сюди привезли. Огидну рожеву піжаму, яку отримав у користування від Анастезі – на підлогу. Воля! Що для людини найсвятіше? Воля. Про що мріють негри? Про волю. Свобода. Рівність і братерство. Воля!
Я знову сильний. Я знову здатен на рішучі дії. Серце шалено калатає. Все. Я готовий у путь. На мені – сині джинси, сірий светр і чорна шкіряна куртка. На ногах – майже нові лакові туфлі. Такий собі модерно вдягнений бородань. У кімнаті немає люстра, проте, я й так досить добре уявляю свій вигляд.
Під вікном знаходжу коробку із залишком каліциміну – він мені ще знадобиться, адже путь попереду важкий.
Крокую до дверей. Хоча народний забобон радить посидіти перед дорогою, але на це немає часу. Прочиняю двері. На поверсі – звична тиша. Швидким кроком йду наліво – серце підказує, що вихід на сходи – там. По дорозі зазираю крізь прочинені двері інших палат – і тут тільки до мене доходить, чому я майже місяць лежав у чотиримісній палаті сам – усе відділення порожнє. Що ж, і слава Богу. Значить, менше людей страждають від хворобливих сновидінь.
Дійсно – зліва коридор повертає на сходи, освітлені крізь вікна білим світлом з вулиці. За вікнами – той же пустир, але незаґратований.
Уважно прислухаюся. Тиша. Ніде ані шелесть. Обережно ступаю вниз. Мій поступ – по-котячому безшумний, дякуючи каліциміну – про неповороткість тіла згадувати і не доводиться.
Перший поверх. Знову тиша. Визираю у довгий коридор наліво. Горить яскраве світло, а там – у кінці – повинен бути вихід. Бо навіть звідси, за двадцять метрів, видно величезну синю дошку оголошень біля стіни.
Залишається найважче – прослизнути мимо вахтерів. Не зупиняюся – вперто крокую уперед. Дошка оголошень росте на очах. Думай, Васильку, думай... Зараз – пройти мимо вахти сміливо, дивлячись перед собою, можна навіть нетерпляче рвонути турнікет, а там – вихід.
Повертаю праворуч. Вахта. Величезне товсте скло з крихітним віконцем.
За ним – нікого.
Зітхаю з полегшенням і бійцем біжу до виходу – доки вахтер не повернувся. Турнікет не крутиться? Дарма! Хоч я і хворий, але поки що маю сили перелізти через нього. Душа співає. До виходу – п’ять кроків. Чотири. Три. Два. Один. Штовхаю важкі двері.
По очах ріже яскраве світло. Бачу над собою небесну сферу у сірих хмарах. Дивно, раніше я не помічав, яка вона велична, висока і опукла, ця сфера.
Все. Я на волі. Волаю довге “ура-а-а-а” своїм глухим голосом і припускаюся до зелених воріт, за якими – місто. Правда, чуже місто, але у кожному населеному пункті є або автовокзал, або залізниця, або аеропорт. І як дістатися туди – можна спитати у будь-кого з місцевих. А звідти – дорога додому.
Вибігаю на широку вулицю, заставлену високими і стрункими багатоповерхівками. Все важче дихати, холодне повітря обпікає горло, тому поволі переходжу на крок. Озираюся. На вулиці – ні душі. Нічого! Терпіння, брате, терпіння!
Йду вулицею і роблю вигляд людини, яка просто гуляє. Ноги потроху німіють, і я зупиняюся.
Вулиця безлюдна. Абсолютно. “Дивно”, - бурмочу під ніс і кілька хвилин пильно озираюсь. Нікого. Ані людей, ані машин. Що за чортівня?
Навскоси через дорогу – скляний величезний гастроном. За його шклом – яскраво світять лампи. Над входом блимає спокусливе: “Продукти на будь-який смак”.
Переходжу дорогу на червоне світло і йду туди.
Шкло дверей роз’їжджається перед моїм носом, і я опиняюся у царстві полиць, холодильних камер і ящиків, набитих харчами. Схоже, тут є усе.
Тільки людей чомусь немає.
- Е-е-ей! – кричу щосили. Сили мало, тому й не дуже голосно виходить. – Лю-у-уди! - нерішуче додаю. Люди не з’являються.
Сідаю просто на підлогу, намагаюсь розсувати думки по поличках. Людей
немає. Чому? Не прокинулися ще. Повмирали. Були евакуйовані. Добре. Евакуйовані. Але чому ж я не знаю по це? До моєї палати обов’язково долетіли б тривожні сигнали і ревіння гелікоптерів, крики людей? Та й Анастезі нічого не казала...
У серці з новою силою ворушиться порожнеча-змія. Слідом за нею пробуджується паніка. Щоб заспокоїтися, хапаю з полиці прохолодну пляшку якогось соку, відкорковую її і випиваю, долаючи біль у горлянці. Тепер хтось точно з’явиться, щоб заставити мене заплатити за сік.
Ніхто не з’являється. Підводжуся з підлоги. У віконці каси бачу телефон. Витягую його назовні і набираю “02”.
Довгі сигнали виклику. Довгі-довгі сигнали виклику. Ні, цього не може бути! Ну, підійдіть до телефона, хто-небудь!
“01”. Довгі сигнали виклику. Довгі-довгі сигнали.
“03” – той же результат.
“04” – без змін...
Затискаю слухавку у руці і втрачаю над собою контроль. Крик, гарчання, розбитий телефон, уламки шкла в різні боки, кров на руках – все змішується в один коктейль гіркої і безсилої люті.
Приходжу до тями на підлозі – слабкий і порожній. Що робити? Нічого. А що тут поробиш? Куди йти? А нікуди.
Усе місто тепер – як багатоповерхівка навпроти моїх вікон – чорне і мертве. На усе місто людей тільки двоє – Анастезі і я.
... Порожня лікарня. Без лікарів, без хворих, без прибиральниць, санітарів і вахтерів. Збираю останні сили, переповзаю через турнікет і пішки чалапаю на п’ятий, і останній, поверх.
...Двері моєї палати - навстіж. На тлі вікна – дебела постать Анастезі. Вона дивиться мені в очі і каже:
- Ну, Василю Яковичу, з поверненням вас. Кепсько ви виглядаєте, якщо чесно.
- Анастасіє... Що це? Де люди?
- Люди? – її брови злітають уверх. – А хіба вони мали бути?
- Ну, аякже... Звісно... Люди... Лікар, наприклад...
Анастезі задирає голову і беззвучно сміється:
- А не було його ніколи, лікаря вашого. Не було – і край!
Це остаточно збиває мене з пантелику. І з ніг. Я сідаю на підлогу під стіною:
- І людей не було?
- Не було. Не було, любий ви мій.
- В усьому місті?
- В усьому місті! В усій країні! В усьому світі! Немає їх! Немає! Ви, Василю Яковичу, – останній і єдиний з людей, розумієте? І окрім вас – немає у світі людей!
- Анастасіє, чекайте, а як же... А як же ви?
Анастезі знову беззвучно сміється, а потім роздирає на грудях свій білий медичний халат. Дзвінко співають на підлозі відірвані ґудзики. Я бачу...
- Робот! – видихаю я.
День завтрашній
???????????????????????????????????????????????????????????