Киевский де сарт-стрит или несколько вечеров...

ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ: На сей раз, сознаюсь, я писал это внешне легкое произведение отрывками, целое десятилетие. Есть в нем нечто от меня самого, более молодого, более внешнего, более вешнего… Но вот 24 апреля 2004 года мне исполниться пятьдесят. Многие публикации в периодической прессе -- газетах и журналах Украины, России, США, Франции, Израиля не оставили чувства цельности, осознанности своего пути литератора -- поэта, писателя, журналиста, исследователя, самыздателя, издававшего и газету ЛИТ-ХИТ, и совместно с Киевским клубом любителей НФ (руководитель Тимур Литовченко), кстати, почему его профессиональная рецензия к моему рассказу "Попутчик" принята на ресурсе в штыки? Он, Тимур Иванович Литовченко, профессионал, а критику профессионалов читать не вредно, даже самым ярким устроителям и жителям РУНЕТ с его прекрасными ресурсами ПРОЗА.РУ, СТИХИ.РУ, СТАТЬЯ.РУ, на которых я "тусуюсь" с 1 августа 2002 года. Сеть еще только ждет своих авторов, мы только начинаем "вгружать" ей "наши мозги". Пока это только наборы текстов, интересных, спорных и не очень… Но вот наши дискуссии вокруг этих текстов, наши споры, наши чатовские беседы это начало большого пути. Лично я к своему первому пятидесятилетию хочу подойти сложившимся сетевым автором, возможно, даже читаемым и любимым. Как знать, вдруг именно Сеть откроет мне второе дыхание, когда периодические и самиздат подошли к своему выдоху…
Мир Вашему дому! А штыл андер вельт!
С уважением, автор.

КИЕВСКИЙ ДЕ САРТ-СТРИТ,
ИЛИ НЕСКОЛЬКО ВЕЧЕРОВ
Веле Штылвелд
Из Киева Марика ещё не уехала. Она прошла вниз по Андреевскому спуску, и... протекли годы. В воображаемые миры проросли ноги в кроссовках, упругие, стройные. За ними сгруппировалось и протиснулось тело, следом за которым удалось втащить голову. Вот только волосы так и остались парить в действительности. Теперь её звали Евгенией, нет — уже Евпраксинией. Затем в уши прошло слоняющееся эхо столетий: “Вожила!”, но она навсегда так и осталась в реальности Ма-ри-кой...
Марика устала от одиночества. Особенно грустно было по вечерам, во всех этих вздорно-приторных увеселительных заведениях. Именно там всего больше и хотелось поменять обстановку: поставить треногу для приглашённой на чашечку шоколада дельфийской сомнамбулической жрицы Пифии, либо завести граммофонную пластинку с клоунадами Бима и Бома. Оба с нездоровыми сиплыми голосами. Или это просто так хрипит за обоих время? Или нет, Бима не надо. Бим уже был. Чёрный Бим белое ухо. Или наоборот — Белый клык, но уже не Бим...
 Да, и вообще неплохо бы побеседовать с Джеком Лондоном или хотя бы с Джеки Чангом. Джек Лондон, говорят, страшно похож на Есенина. А Джеки Чанг — на них обоих сразу, вот только жёлт, как обои в будуаре у опереточной актрисы. А почему бы не вызвать к себе всех троих, пока вертится граммофон:
— Шш-ш-ш!.. Здравствуй, Бим... Здравствуй, Бом... — ни капли энтузиазма!
…На выходные в Питер не съездишь. Разве что в театр пойдёшь. В Киеве гастролируют “маяковцы”. (Успеть бы... Пока ещё не прочная заграница. Что за абсурдная мысль?) Все бегут из пыльной, потной Москвы. Одни выбирают провинцию, другие — дороги вселенной. Киев — всего только провинция. Вот и дают редкую гадость. Абсурд — в смысле, галиматья — рваный ритм, необъяснимые, нелепые, алогичные ситуации, выхлест на пограничные состояния и немотивированные поступки. Проступки личности перед Системой... Непрекращаемый зуд от комариной возни. А вместо билетов выдавать бы каждому по фонарику, чтобы просветить сцену, да по мухобойке, чтобы выбить её из общего клоповника времени — неталантливого, непереносимого, жуткого.
Последние гастроли особенно гадливы для восприятия, с позволения сказать, “не пришей к башке рукав”... А эти безумные находки бесконечных маразмов, которые так вязко переползают прямо со сцены в жизнь. Век бы не видывать “маяковцев”, только тогда что же смотреть? Ходить, собственно, не-ку-да. Но с другой стороны, в театр билетик — двенадцать, а до Питера — двадцать пять. Но зато в Питере ждёт Гоша. А вот в питерских подворотенках у Гошеньки — блеск! Через каждую — провал в Сопределье, а там уже отрывайся на сто!..
…Вечером оральный садизм лишает дыхания, как и в театре, в котором играют здорово, но таких театров нынче не водится. Дотошные театралы из вечных утверждают, что в стране восьмое десятилетие отпетое межсезонье... В оральном сексе так долго не живут. Но в нём, наперекор Станиславскому, во всё приходится верить, в каждую междугороднюю фрикцию, потому, что Марика в Киеве, а неутомимый бродяга Гоша в Питере. В том и садизм. А по дороге от Киева до Питера развешано много ружей, которые то и дело стреляют — с толком и бестолку.
Мается на сцене старательно душка — старина Виторган. Дальше Киева его не пускают, а Киев для него — мелкоземелье, а во всяком мелкоземелье он, как и всегда, — строен, элегантен, подтянут и... очаровательно банален, в соразмерности с модой на всеядное межсезонье. Де-факто вокруг суетятся все эти кисы, умницы, прохиндеи на шалфейной матери и прочие лягушата, от которых просто тошнит...
А может быть, сорвать в Дом офицеров на сногсшибательный фильм десятилетней давности с вырезками всего хоть чуть бы-то дозволенного на коллекции скрытых эротоманов. Там вообще что-то у них с афишами происходит — чуть напишут про шедевр, потрясший весь мир — рукоплещите заранее! Вам предстоит увидеть редчайшую гадость. Снять такое можно только на очень полный желудок, с очень тугими карманами и тусклым взглядом на мир, а в довершении всех бед, едва ли не предсмертном бреду. Это уже когда сверх занудно и э-по-халь-но...
А на танцы в Доф ходят только отпетые проститутки. Кто тут что посоветует. Выскакиваешь из мрачного зала в холл, а там уже трутся, почти что лобками. Остаётся только отправиться кирпичи на дачу таскать. Разворовывать ближайший долгострой. Так опять же для этого уже нужна телогрейка, а душе хочется праздника.
Вот вам, к примеру, третьего дня было: поэтов на Крещатике — непроходняк! Неистствуют. Все! Особенно тот, в пенсне и какой-то клыкастый. Зубные резцы у него едва ли не волчьей породы. Волк не волк, но матёрый поэтище. И если внимательнее приглядеться — к тому, как одет, к поведению и манерам, то отпетый охламон получается. Какой тебе волк, шавка дворовая да и только. В стихах какой-то каламбур — о любви, стариках и эмигрантах намешано в равной степени. Читает на выбор.
От его стариков плакать хочется, хотя, казалось бы, пожили своё... Хоть и выброшен душещипательный какой-то лозунг всё теми же поэтами-чудаками: “А старичьё — оно ничьё”, да только о чём думали старики, когда были осанистее да моложе? О себе же и думали. Так что нечего теперь Ваньку валять в трехгрошовых операх на площадном прилюдье...
“Батонные” пенсии, купоны, как этикетки на “жигулёвское” пиво, и самый дешёвый хлеб в две тысячи ре стоимостью за буханку. Одним словом, приехали. Раньше столько же стоил самый дешевый гроб, а ещё раньше — мотоцикл с коляской... Но об этом уже написано и не только этим клыкастым. Хотя книгу берут — и те, кто вчера платили за хлеб, и те, кто завтра заплатят за гроб вместо мотоцикла, на котором им уже не кататься... Чуточку смешно. Всем им вместе с Марикой ещё не скоро предстоит мчаться на “харлеях” нового времени, а вот платить за книгу этого серого волка просто облом. Из книги тянет плесенью всех прошлых и новых эпох... Б-р-р...
…Вчера Марика бродила по небу. Прихворнул шестилапый крылатый приятель Мурлон. Учил модальные глаголы английского языка и повредил себе инопланетные голосовые связки. Потому что ругался не по-хорошему и крыл итакскими междометиями. Была и веская тому причина, поскольку все эти земные языки — редкая гадость. Перегружены историзмами, формами, униформами, окончаниями, и прочей ерундой человеческой. А на планете Итак — царь Природы происходит, как и положено, из мудрейшего семейства пернато-кошачих..
Одним словом, царь Природы — он, известно, Мурлон. Нет же — телепортировал какого-то лоха на Землю повольяжничать, а оказалось, что угодил в дырку от бублика. Есть здесь от чего рехнуться умом — ни тебе телекинеза, ни телепортации, а вместо всего этого шесть тысяч языков и столько же диалектов. Но говорить по программе культурного обмена обучен на одном Эсперанто. Чуть только какой-то иной язык, голосовые связки тут же на: “мяо-мяу” срываются... А эсперанто на Земле только в Китае числится вторым языком, но самим кошачьим в этом Китае не очень. Чуть замешкаешься и станешь фаршированным кроликом во фритюре. Вот и парит Мурлон над землей, где нет тебе ни шариковых, ни китайцев. Посему только с Марикой Мурлон и общается…
Сейчас душа у Марики угнетена и вот-вот резко снизится настроение. Ладно, что с Мурлоном говорить можно о разном. О короле ли с капустой, о глупых ли устрицах. Всё равно! Мурлона возмущает Удильщик с его хохмами и аппетитом. Он даже начал устриц над Киевом мастерить в память о преждевременно съеденных. Слопал-то их Удильщик, а отдувайся Марике за земное надувательство сирых. Вот и раздувает Мурлон устриц до огромных размеров, чтобы всякий под ними, медленно по небу плывущими чувствовал себя особо неуютно и шибко ёжился. За Удильщика.
А что за устриц переживать? Века хоть и не каннибаловы, но здесь и сейчас человек человека слопает и не засмеётся. При жевательном процессе как-то не принято улыбаться — ну разве что какой-нибудь людоед возьмёт да и выскалится улыбочкой стегоцефала, но ненадолго — иначе можно челюсти повредить. Реальные, невымышленные.
Иные челюсти — ужасный вымысел: людей съедает голубая акула. Это как-то не по-человечески; куда разумнее — поедание равных. Аборигены съели Кука, Удильщик — устриц, а Мурлона, предварительно замариновав, чуть не съели китайцы, учтиво зафаршировав его под домашнего зайца. Жутко домашнего. Кроликом кличут. А в Киеве “кроликами” называют алкоголиков из ЛТП. Там у них всё ещё продолжается лечебно-трудовая профилактика алкоголизма. Вот так-то, Мурлон!..
Марика хватает себя за волосы и вытаскивает их из мечтаний. В реальности перед нею — стена. На стене, серой и гадкой, большими синими масляными кляксами написано вздорно и резко: “Вожила!” Чуть в стороне, там же, нацарапано явно поэтическое:
“И я смешон, и ты нелеп,
но оба мы вкушаем хлеб
и воду пьём из родника,
и мчит нас времени река...”
Вот тебе и тема для чьей-нибудь диссертации о неформалах из общества. А обществ этих в окрестной социалике — что грязи нетребной.
Чуть ниже стихов и чуть выше подножной грязи следует несколько строк из названий произведений амбициозного 19-летнего автора: “Жаркое лето юга”, “Секретный пакет”, “Сцифиус”, “Переплёт”, “Не бойтесь чёрных кошек”, “Открытие в лаборатории времени”, “Западня Хроноса”, “Что видно из глубины”, “Змеиная страсть”, “Астра”, “Лето Белого моря”, “Алгебра и Геометрия перевалочной базы”, “Архей против Протея”, “Микрохирургия неизвестности”, “Метро”, “Препарат профессора Золотарёва”, “Тайны Вселенной”, “Фокус инсекта”, “Есть контакт”, “Что случилось в обсерватории на Фобосе”, “Микронавты”, “Загадки озера Фантомас”, “Шутка Хроноса”, “Адиос”...
Марику взволновало это странное сочетание: Вожила, Адиос... Спасибо, молодой гений! Здравствуй и прощай, старая ведьма! Вздорная, рыхлобокая, омерзительная, мрачная, злая... А впрочем, нет. Есть ещё что-то в секретном пакете Сцифиуса в алгебре и гекзаметре змеиной страсти, в алкоконтактах микронавтов и в шутливой западне Хроноса... Но всё это — определённо стена, которую ни объехать, ни обойти. Остаётся только ждать, когда отроют метро и взвесят все неизвестные на манер взаимоотношений всё той же госпожи Астры с господином Археем. Вот тогда-то под стеночкой и проедут на эскалаторе в самый что ни есть Запредел... Буэнос диас, ведь это — идея!..
“Применим хирургию Белого моря,” — подумала Марика, и стена превратилась в большой снежный ком. А в июле, как известно, снег не уместен — тает почти мгновенно. Куда сложнее с амбициями — они остаются. Вот сублимировать бы их на дело — подвернись такое под руку. Большое? Ну, зачем же...
Дело должно быть осторожным и добрым, ёмким и без поспешностей, чуточку громоздким, но без насмешек; возможно, безалаберным, но безо всякого зла. Такое дело должно брать за душу и задевать за живое. В общем, должно быть такое дело, в котором не жалко будет пылать и оплавляться в смальту сумасбродностей от яркого сиюминутного блеска. Пшык-шик, пшык-шик, вжык!..
Но оставим Марику с её мечтаниями и её надеждой на преодоление чего-то неведомого, случайного, лёгкого и многоцветного, а обратим ваше внимание на далёкого потомка самого Агасфера — Витольда Карловича Шварца, который куда точнее кварцевых и электронных часов. Это он протягивает Марике руку прямо из-за раскисшей стены. Рука какая-то сучковатая, с серо-сизым отливом; кончики пальцев — как у упавшего наземь ангела, в котором всё перемешано от человека и ворона, от гиены и мякусятины. Эдакий себе пыж-чиж-тахтамыш. Ни тебе мышей ловить, ни тебе доброго слова сказать.
“Сюжет торопит, сюжетец, разлюбезнейшая сударыня, — визгливо проговаривает Витольд Карлович и обряжается в мага. — Форма номер восемь, что имеем, то носим, госпожа Марика! Как вы находите мой камзол?” — лебезит он перед девушкой чёртом, маленький, юркий, слащавый, от_ворот_поворотный. В это время у него на спине трещит старинный панбархат.
“Ничего, — не печалится неунывающий Витольд Карлович. — Это, должно быть, в столетиях в переизбытке всяческой моли, а снабженцы, сами поймите, сплошь ворьё-вороньё...”
“В переизбытке, — соглашается Марика, но в сердцах тут же сетует: — Самого бы тебя трахнула моль!”
“Не трахнет! — парирует Витольд Карлович и цепко берёт девушку за руку. — Я, милочка, несъедобен! А ко всему, кто же как не вы стену порушили?!., Заигрались в беспросветную серость реальности и... Переусердствовали, милочка! Праздничков души захотелось? А вместо них, как только стеночка репнула, так тут же чёртик и выскочил. И представьте себе, ничуточки несъедобен. Не то что ваш махнокрылый Мурлон! Тот уже был то ли фаршированным зайцем, то ли маринованным кроликом не то в Зальцбурге, не то в Шанхае...”
“В Шанхае”, — соглашается Марика, и ноги её рвутся вынести тело из этого чёртового места, но от Витольда Карловича так просто не отчухрынишься: он тащит Марику в городскую “трубу”.
Там их уже поджидает Большая Хозяйка с роскошным букетом роз и кислой миной к нему. И то и другое — для Марики. Не ждали, не звали: ведь при Витольде Карловиче из рода Агасферова это уже как бы не Марика, а, не приведи Дьявол, Вожила. Не жена, но скала Сопредельная — самому чёртушке страж сквозь ангельский антураж. А розы ей — это по традиции Агасфера. Правда, и в столь почтенном роду случаются исключения: один из замшелых потомков, киевский приват-юрист СерСаныч Торгашин любит говаривать извечное без притворства:
— Женщинам цветы следует дарить только дважды. Первый раз — на свадьбу, второй — на похороны.
— Так у него же ещё изо рта вечно тухлым сероводородом несёт — решительно возмущается Марика и даже краснеет. Благородный гнев переполняет её.
— И я о том же, — говорит Витольд Карлович, утопая в охапке роз. — Прямо безобразнейший приват-доцент этот Сергей Александрович. Даже более того — этот ваш Торгашин гнида-с. — Лицо Большой Хозяйки переменилось. Её вдруг обожгло мыслями Марики Марико. От этих мыслей даже розы в лапках Витольда Карловича начали постепенно ржаветь.
— Девушка, — запричитала Большая Хозяйка, — у вас жутко несвежие мысли! Да что вы себе такое позволяете! Разве вы не видите, что своими мыслями вы съёжили почтенного потомка до состояния чёрной курицы? А ведь он — Посланник, и не вам, как говорится, судить. Вы обязаны принять по первому разряду, создать микроклимат, да такой, чтобы возникли макроиллюзии сатанинского счастья, а не драма какая-нибудь опереточная! Немедленно остудите свой пыл! Витольд Карлович всецело зависит от вас! Он же, несчастный — порождение ваших мыслей, а они у вас гадкие — бр-р! А ещё шляпку надели и пенсне, понимаешь ли! Стерва!
— Сама ты стерва, — вяло ответила Марика и прищурилась. Чёрная курица превратилась в хлыщевато-прыщеватую личность в смокинге и кроссовках. Марика присмотрелась: левая западногерманская кроссовка переменилась на рваный китайский кед с надорванным белым резиновым бубликом над чёртовой косточкой иношельца. — С прибытием, мразь! — только и завершила она словами сей экипировочный эпатаж. Розы в руках Витольда Карловича превратились в куст кладбищенского чертополоха.
Большая Хозяйка охнула и запричитала:
— Самой бы тебе лешего под бок!
— Уже имеется! — хмыкнула Марика и небрежным жестом поправила будто вросшее в нос пенсне. Сейчас в пенсне было действительно неудобно. От него словно разило девятнадцатым веком Так и захотелось напакостить на заборе: ”Какая бяка этот ваш девятнадцатый век! На улицах и площадях пронёсся неистребимый запах конского каштана...” Закрутили в станционные фуэте дорожные омнибусы и дрожки, зато вот письма шли, как и положено, из конца девятнадцатого века почти на краешек века двадцатого. Письма адресовались Витольду Карловичу, и она вынуждена была их читать и регистрировать, регистрировать и читать, поскольку пошла в подневольный наём к Витольду Карловичу Шварцу, он же Шлам, он же Штольц и так далее, и хотя как Марика она возражала, но как Вожила привычно и упорно принималась за дело и уже цедила сквозь зубы:
“Здравствуйте, господин Шлам нехороший! Спасибо за ксерокопии отобранных вами и прилежно пересланных новых человеческих страхов. Они у вас просто удивительны. Я их живо представил и хочу изумиться — блат нынче не в моде? По всему ощущается переход на рыночную экономику. Все эти новейшие страхи просто ощипывают человечков донага, не оставляя за душой ни шиша. Но и вы — отъявленный пофигист, времени не теряете даром. Описание мизансцен великолепно, вплоть до доедания крошек батона под истошное: “Урекаю!”. А этот пафос — нас уже и без батона урекали. Будешь ныть — и тебя в батон накрошим!” Однако в питерских подворотнях присутствует северная асексуальность, тогда как Киев с его будуарами куда как более эротичен и не явись вы, хренов плешивец, по своим чёртовым надобностям в сей Иегупец, поведала бы мне их Марика немалую толику. А посему даю вам срок убраться восвояси до времени моего прибытия к госпоже Вожиле и недопущение брожения по миру смертных более чем на... Под сим Гоша, он же Додя Питерский”.
…Марика возмутилась. Прежде бы Додя, он же Гоша, и самого бы Агасфера ради неё в батон искрошил, а теперь только и сказал, только и заикнулся, что может она оставаться в служанках у Витольда Карловича на время “более чем на...” Должно быть, стушевался, измельчал, излохматился, искрошился в мелкий московский жулик с запечёнными тараканами, а ей теперь жди, пока его, Додика-Гошу, пробьёт на должное сродство-геройство. Да-а, не те теперь времена, не те...
А ведь в письме речь шла о киевских страданиях, которых Марика терпеть не могла: то ухажёры принимались о сексе писать, то наступали душевные сумерки и начинались перебои с выпуском любимых газет. Оттого и получалось, что всякое трепло норовило выглядеть человеком. К тому же прочно не проходило театральное бессезонье, и актёры медленно перемещались по сценам. А театры и без того не сидели друг у друга на голове — мешала радиофобия и вечное отсутствие средств. И у самой в душе остывали вёдра нетронутой ласки любовной, что заставляло Марику швыряться в окружающих не банановой кожурой, а гранулами из кумар-чад-травы.
Вот как-то раз швырнула в недобром месте — и из-под асфальта вылез Витольд Карлович. И ведь доходягой выглядел, а, поди, каким лощёным да выпендрёжным заделался! Весь фирмовый возле Марики так и шьётся, но всё время, подлец, затаскивает её в “трубу”, будто для него там мёдом намазано.
Теперь он как тот игрок под сеткой в волейболе на Сопредельной стороне Межудумировья маячит, а это значит, что ни самой Марике, ни даже ее малейшему сну до поры до времени в тончайший Запредел не пройти, а если и пройти, то только на правах статс-дамы Третьего_подкопытка_Сатаны, будь он трижды неладен. Он и у порушенной стены на Андреевском спуске её же, подлец, угрёб, хоть и птичьими лапками, да далеко не на птичьих правах, а со смачно-смрадным прицелом. Хоть и напрасно, ибо она, Вожила, и не таких круто-гунявых в должный оборот брала и выдворяла в запредельные грязи, каких бы маститых они из себя не корчили. На всякое самомнение у Марики было отработано единое ответное мнение: “Мразь? В грязь!”
У мещаночки Виктории росту — метр девяносто и в загашнике миллионы. К ним некогда шли ещё недавно росшие, но выведенные в Швейцарии напрочь усы, и по-прежнему идут неукротимо-дородные формы ядрёной уличной тётки. Нескромно спрашивать, откуда у скромной уличной лотошницы так много счастья. А вы и не спрашивайте, Боже вас упаси! Ведь к услугам Большой Хозяйки весь уличный рэкет и почтенный потомок Агасфера опять же в сожителях, и любовная ртуть в крови...
А новый участковый, присланный Витушке на интервью, не более чем козявка уполномоченная, ибо кто он без согласия Большой Хозяйки? Н-и-ч-т-о. И всем это ведомо.
Пока она пьёт кофе, выставленный специально на инкрустированном китайском подносике, лейтенантик потеет и, прямо скажем, издаёт неприятно-посторонние запахи. Быть участковым ему, солнцу, хочется, да только Большая Хозяйка попивает свой кофий и тяжкую думу думает.
“Тщедушен до угловатости, а простодушен, как дурко потарашное. Вот только ли дурко... Присмотрись к нему, золотко, ой, как присмотрись, а то опять начнёт раскладушки метать да букеты под ноги швырять вместо того, чтобы цветы за пенёнзы-тугрики-баксы по бельведерам да будуарам разбрасывать! Подобное злодейство мне ни к чему, и уж если ты злодей, то дуй себе на патрульно-мостовой выгул! Дурных тёток и банабаков шугать, а в переходе должно быть как в хорошем, размеренном заведении: в меру музыки, нищих, художников, цветов, пьяниц и идиотов. Вот только не приведи Господи дуриков и наркоманов. Хотя, впрочем, чем и они не люди? Одного такого недавно пристроила видеокассеты сдавать: чуть заработает на дурь — курнёт, чуть курнёт — тащится, а так ничего. Вроде Дуней зовут. Своей милашке духи да розмарины по вечерам, и с дежурным фингалом — в её объятия. Так что и такие приноровились. Как и ко всяким рэкетирам, билетным распространителям и торговцам сомнительных сладостей из пережженного сахара и луковой кожуры. Кожура — для окрашивания всех этих петушков недорезанных. Однако кому надо, жуют. Водятся ещё и чудики. Один — Хусейн Зульфия, обзывает себя человеком-оркестром. Другой — Вионил Полидонтович — учитель танцев и идейный гомосексуалист. Третий — князь Шишкин, вечно с тростью с набалдашником в виде ужихи из слоновой кости с двумя изумрудинками вместо глаз. Последний продаёт приворотное зелье; от тёток нет отбоя. Особенно из шахтёрских городков и станиц, где всего более распространена особая дурь бабья да тоска невысказанная. Одним словом, чудик на чудаке. Один играет на скрипке, второй на гуслях, третий на сопилке, четвёртый на рожке, пятый на барабанах. Шум, гам... К тому ещё два-три гитариста, сотни две-три издыхателей, доброжелателей, душемарателей — вот и весь антураж. Да ещё мечемашцы со своими эльфийскими игрищами, с рожицами на растяжках, со своими дивами любви и принцессами на полушку, со своими апаша-разборками и, не приведи Господи, совсем уже лёгким кровопусканием на шашлык из молодого дурашки. Вот тут-то пора участковому власть предъявить. А что без крови, то всё от Бога и от Большой Хозяйки. Из её рук и участковому кушать, клевать по зёрнышку, по чирику, по сотенной. А как по последним временам, то и по лимончику — детушкам на конфетки да себе на сытенькие подтяжки, когда взыграют жиры. А пока взыграют?.. Живот — что обратная сторона Луны. С таким-то животом только и остаётся подобострастным во фрут стоять и глазами Хозяйку есть. Подумаем, таков ли этот фрукт или нет. Здесь есть что решать, над чем размышлять, прежде чем к заключению перейти без злоключений грядущих”…
Пока мещаночка Виктория думает, а участковый потеет, Витольд Карлович знай себе потешается. Новый участковый — что новая метла. Пока в ошмётки не вляпается, пока мордой в грязь не притрётся, не сложишь ей родимой цены. Вот и поливает Витольд Карлович впритирку на шнурки участковому чашечку за чашечкой гнуснейшего кофе, впрочем, обычного для здешних незатейливых бистро, которые давно уже под неусыпным оком Большой Хозяйки превращены в мерзкозлачные бестиарии. Лозунг таких, с позволения сказать, заведений: “Каждой твари — по харе!” Хоть у кого и было какое-то лицо, но, хлебнув подобное пойло, оно тут же теряется, и пока постороннему да участковому глазу подобное вновь, Витольд Карлович, пользуясь сюжетной заминкой, что-то уже шепчет на ухо самой Виктории, то бишь Большой Хозяйке:
— Мэ-а-дам, поверьте моему опыту, в этом гунявом мальчике определённо всё на местах. Он будет с вами советоваться — это я вам говорю, а вы понаблюдайте за его шнурками! Они прошли допинг-контроль!
И точно — лишь только потомок Агасфера глухо рыкнул: “Равняйсь!”, как тут же оба шнурка застенчивого участкового строго встали навытяжку. Внезапно подбоченился и сам лейтенант; в его глазах пробудилось нечто подобострастное, как вязкое производное от Виточкиных миллионов…
Витольд Карлович мечтательно ухмыльнулся. Он заметил, как какой-то мелкий Третий_подкопыток_Сатаны, крадучись и вычленяясь из густой тени, вышел в “трубу” на вечернюю прогулку из самой что ни на есть Преисподней. Проволакивался по “трубе” сей хмырь степенно, в характернейшем для себя стиле “ню”, нисколько неприкрытый, деловито зажимая между ягодицами свой собственный хвост, утопавший в вислом заду и, разбрасывая по подземному переходу изменяющие реальность лекала, коими вмиг перекроил начинавшую пустеть “трубу” под себя.
“Росло-повыросло,
из порток повылезло,
на конце облупилось,
к красным девкам прицепилось”
(Как на грех — лесной орех, между прочим,
а не грех сатанинско-дьявольский...)
Постепенно вдоль стен разрослось-построилось Королевство_Кривых_Зеркал. Кто желал, тот уже болезненно лицезрел бесконечные ужасы собственного присутствия, от которых даже самые храбрые из господ и дам-с на подпитии поспешно спешили сбежать прочь в ночное метро, схаркивающее последние поезда, спешно уносившиеся в полночь. Иные же новоявленные прогуливались степенно, но в зеркалах, впрочем, не отражались: ни вампиры, ни оборотни, ни вурдалаки. Они просто куксились и приветливо показывали кукиши друг дружке, но особо не злодействовали, поскольку значились мертвецами и без инициации из Преисподни были поражены напрочь в правах. Правда, как оказалось, не все…
Вот подошла к зеркалу и сразу в нём отобразилась площадная девка Марьяна с невероятно ссохшейся рыжей паклей волос. Триста лет назад она так и не умерла, а только притворилась умершей, с тем чтобы не вызывать кривотолков среди бесславно почивших ведьм и упырей. Случилось это потому, что была Марьяна редкой плутоватости сводня и всегда выходила сухой из воды, как и вышла в последний раз, когда её наконец решили утопить в речке Неглинной. От всей этой затеи только порыжели, не дойдя до седины у Марьяны её прежде роскошные чёрные кудри, да пошли по лицу рябые оспинки, которые тогдашние киевляне приняли за трупные пятна. Посетовали тогдашние киевляне, что не утопили свеженькую ведьмачку и не забили на её могиле осиновый кол, горько плюнули и даже хоронить Марьяну не стали. Бросили в татарский карьер и забыли...
Этим обстоятельством и воспользовалась Марьяна, а уж где и как с тех пор жила — никому толком не ведомо, да только завела себе шушеру кровососную, что кровь из молодых и цветущих пила. Где пинту, где кружку, где хоть глоток на полушку — да всё Марьяне донорским ходом сдавала, оттого как думала, глупая, что жива Марьяна и в жилах пульсировала живая человеческая кровь... Только враки всё это, враки — нынче хуже чем соломенная вдова вечноживая ведьма Марьяна; нынче Марьяна — бескровное лютище огородное, хоть и в зеркалах отражается. Но на то ведь они, зеркала, из самой Преисподней поставлены Третьим_подкопытком_Сатаны, чтобы на них всякая нечисть жмурилась да ау-агукалась.
Многое перевидала Марьяна за триста лет на стрихнине и отворотных отварах, коими уже и кровь свою давно пережгла, а внутренности в ритуальном кувшине сплавила в ведмацкий колумбарий. Да только хоть и взяла Марьяну проруха, но Смерть её обошла. И довелось увидать Марьянушке и обескровленные трупные лица, и мослы костистые руконожные, и черепушки чепуховые, и войлочные окатыши из волос человечьих, от всякой падали, да прочую мертвечину разную, и прочая, прочая, прочая...
Но весь этот вернисаж Сатанейшего зябко проносился во времени, и являлись в зеркалах чёрных да зыбких прокушенные упырями некогда роскошные плечи красавиц — именитых и бесфамильных, но и те и другие были, увы, давно не свежатинкой. А что до запахов, то разило от сих гнусных видений уже не гнилостью, а пересыпкой трухлявой. Хоть и шли они то под полонез да хахоньки, то под мазурку да хихоньки, да проку от тех танцев никому в мире не было. Сам Сатанейший гневался — хоть всего-то Третий_подкопыток_Сатаны, а затейливому карнавальчику нисколько не возрадовался — ни тебе масок достойных, ни тебе блеска костюмного, одни застывшие рожи без кожи, да гримаски гунявые.
А ведь Сатанейшему кого бы и приблизить, а кому бы и по роже для пущей острастки... Да что толку бить трухлявого мертвеца? И по какому лицу? Ведь это всё равно что шлёпать резиновым мячиком по воде: бум — всплеск — цок — кок — шмок!.. И рассыпался в прах —тьфу ему на всё это! Одни только гнилостные черви чуть брызнут в разные стороны да перепачкают без меры окипью мразной, но тут же истолкутся в порошок и безжизненный потрох к дьявольской матери... Тоже мне брызги шампанского в шампиньоновый суп!
…Большая Хозяйка всё ещё как будто хлещет свой терпкий бискайский кофий... Большая Хозяйка?!. Да нет же, это уже сама Марьяна мерзко хохочет, и хватает Третий_подкопыток_Сатаны за худосочную, растёртую под ошпоренным седлом шею. Именно на этом седле, что и греха таить, и впорхнула в “трубу” Марьяна пошалить, напакостить, надругаться. И на что ей сдался тот мишурный маленький лейтенантик? Лейтенантику — в люлю бай, а разнузданной Марьяне только гулять подавай!...
— Кисточкой из козьей кожи восстанавливаем рожу! — весело прохрипело из-за зеркал в меру скверное дребезжание.
— Где, где взять мне козу на мозольные вазелины? — заволновалась Марьяна, — и чтоб коза та была три года недоенной.
— Где-где? Ведомо где — на рынке у Никодима, — загоготал от души Третий_подкопыток_Сатаны. А это был Он. — Если верить поваренной адресной книге, то по паспорту сей фрукт чихвостится как Брык_под_зад Рыкович Чертохватько.
— В июле? — возмутилась Марьяна. — Откуда этому зимородку проклюнуться? Он разве что выполз свой радикулит прогреть на завалинку — или что?
— Радио-кулит, золотко! А с ним и мигрень через тень... — незлобно ответил Рыкович, визуализируясь с пегой козой с тощим выменем. — Понять бы тебе, милая, что земля репнулась, Чернобыль выскочил. Оттуда я козушку и угрёб. Для тебя и холил. Авось молозивом козлиным удавишься!
— Не удавлюсь, хреновед_дедушко, а оклемаюсь! Тогда и кровушка человеческая ко мне в жилы пробьётся, а без молозива козьего не быть мне ни пылкой, ни страстной...
Присосалась к дряблому козлиному вымени, и стала хлебать взахлёб. Заблеяла с перепугу коза горемычно, осунулась, сжалась и околела. Шёл дед Иван, увидал козлиный череп, обул на держак, держак приставил к арбузу, хряпнул арбуз по пузу, получил кобзу, долго и нудно струны наматывал — где только и брал! — у кого волос, у кого голос, у кого муку, да всё на поруху...
Заиграл на кобзе, заныла кобза, заблеяла; подбежал цыганёнок с бубном, подладился к ним Гусейн-Гуслия — человек-оркестр, вчера ещё Хусейн Зульфия, а завтра Хачик Харитонов с густым баритоном. Заиграла музыка — мало места; подбоченилась Марьяна — ни дать, ни взять, впрямь как невеста. Третий_подкопыток_Сатаны в небо взмыл и от неразделённой страсти завыл...
— Кровушки мне, кровинушки! — заблеяла в унисон с кобзой Марьяна, бела как сметана, почти без изъяна; кто глянул бы — обомлел. Сыпь с лица ушла, волосы приобрели неоновый блеск, глаза — свет сатанинский.
— Кровушки! — взвыла, и пал перед ней Третий_подкопыток_Сатаны с обещанием приумножить старания. Поклялись друг перед другом как супруг под супругой, свистнул Третий_подкопыток_Сатаны — со всех окрестных памятников послетали штаны. Время к шабашу шло, но не стало вдруг Марьяне хватать прыти; ей бы крови испити. Стала синеть и тужиться — крови ей хоть бы лужицу.
 — Кровушки, крови, кропи крапива! — заныла Марьяна. Охнули Кривые зеркала и полопались, да не пропали, а только страшнее прежнего стали…
...Чуть за полночь проходил “трубой” Вадим — молодой, статный, девицам занятный. С потолка “трубы” пылает неон, на стенах какие-то неровные тени корячатся — словно от сапёрных лопат. От выпитого в разноместье в голове мысли стоят вязко на месте, либо бредут невпопад... Вадим тому и не рад. Одна почему-то настоятельнее прочих. Какую хреновину можно изловить на фунт дождевых червей, изрубленных сапёрной лопатой? Вдруг слышит — какая-то нечисть прямо из теневой зоны как-то вкрадчиво что-то варнякает. Хоть и не по себе стало, а прислушался. И услышал:
— На фунт дождевых червей, изрубленных сапёрной лопатой, скорее всего можно поймать самку синего кита, либо серого кашалота. Последнего можно и приручить. А чуть что не так — треснуть по голове сапёрной лопатой, чтобы не мешал надлежащей дрессировке.
Это уже Рыкович. Ему только и остаётся глаголить, потому как легализация затягивается. Как ни крути, а повсеместно не хватает общественного темперамента — народ нынче не тот, попрагматичнее прежнего. Явишь свою наружность со всеми наростами, клыками-рогами и прочим, как тебя тут же в Кунсткамеру упекут, и начнут по свету возить — показывать, наживая капитал на одном только безгрешии, ибо где ж согрешить, когда на улицах и в переходах одни дурики с кроссвордами вместо работы? Слава Сатанейшему, хоть в “трубе” их нет. Здесь всё едино — маклер ты, зевака или пижон, и на кой ты сюда пожаловал: музыкой ли упиться, кофейком ли отравиться, попопрошайничать, посквалыжничать, пошляться по всем неведомым закоулкам или просто кровушки человечьей испить и припляснуть с хохотком вприсядку.
В “трубе” главное — шерстность, а с ней наиглавнейшее — самого себя постичь и ни в чём себе не отказывать. Не постигнешь этого — пропадёшь. Будь ты хоть и Самопервейший, а не Третий_подкопыток_Сатаны. Главное не теряться — “труба” есть Труба; назвался порномаклером — продавай сексопильнейший бред, театральным распространителем — подавай фунт лицедейства на час, да сутенёрничай у актрис, а коли на самом деле представляешь интересы подпольных борделей и пуфов — то держи нос по ветру. Профессиональная “клубничка” любит крутых мальчиков в роскошных гавайских подштанниках с литыми бицепсами и пухлыми кошельками, а что до молоденьких “секси” — то даже не пытайся им пудрить мозги — все эти прыщеватые нимфетки сами себе кого-нибудь из плебса отыщут. Таким только не мешай, и они явят миру самих себя самым гнуснейшим образом.
Всё честно, всё за фигоны. Их и деньгами-то не назвать. Нарисовать такое можно только со зла. Вот и дорвались, дорисовались все те, кто ведал, что за эту мелочь купишь на кукиш — сухой лапши, сухих куриных кубиков, засушенных крекеров и присушенных дам-с. А всё потому как за мелкие деньги мелкое и продаётся, а крупное вывозится эшелонами за бугор. На эдакой прорухе почему бы нечисти не разгуляться. Вот и гуляет, вот и шикует она…
На этот мир нечисти кто-нибудь да нарвётся. Взять хотя бы Ирэн. Казалось бы, второкурсница худинститута, визуал, с образным воображением вполне — могла бы и понимать куда нос суёт. К чему это вдруг к самому асфальту пригнулась? Кажется ей, что блестит на асфальте серебряное колечко с топазом — так это же сам Рыкович — ну, тот, что Никодим — по заданию Третьего_подкопытка_Сатаны потому как бдит, подлые сети расставил...
И не зря! И не колечко вовсе то, не колечко! Под мышками будто перехватил и сжал её тугой металлический обруч. Хоть и ничего себе обручок — в общаге от зависти все как есть передохнут. Ну просто полный отпад! Вот только под грудью, мерзавец, почему-то отчаянно жмёт. Ирэн обшаривает обруч тонкими длинными пальцами рук, пот бежит у неё по лбу, под пальцами Ирэн обнаруживает огромную летучую мышь. Ох же и огромную сволочь! На такой бы, как на дельтаплане, прочь отсюда к ёхиной бабушке улететь! Да только дельтапланы нынче парят разве что над одной Ходосовкой. Там единственная в своём роде аэротусовка отчаянно крутых парней и тронутых ветром див. Дивы порхают наравне с кавалерами, обжимая дюралевые ручки-поручни, а эта огромная сволочь цепко обжимает её собственную хрупкую грудь. А крылья-то, крылья!.. Это разве не они обвивают тело обручами из неземного металла и не дают ни выдохнуть, ни продохнуть?
Ирэн будто не замечает, как присосалась к ней бескровная голодная тварь. Когда же навстречу из полночи к ней вышел Вадим, девушка была бесчувственна и почти бездыханна…
Вадиму всё-таки показалось, что она едва-едва дышит. Слабая надежда. Как бы проверить? В кармане спортивной сумки оказалось Наташкино зеркальце. Надо же — после тренировки переплелась с ним в наглую прямо в душевой; обвила скользкими руками за мокрую спину уставшего за два часа атлета и отдала ему себя — или выпила его в себе? В раздевалке вещи оказались перемешанными. Начудила, нагрузила и исчезла с лёгкой светлой радостью умиротворённой вакханки. Win! Победа!
Обуздали, оседлали, расквасили, заставили пролиться на её руки, волосы, губы, в лоно, да на широкие бёдра и точёные пятки. Зачем им только была нужна такая вот тренировка? Где там перворазрядницам по элитному фехтованию! Во всяком ином бабьем деле давно уже в мастерах, да только от её мастерства одно чувство испитости да к тому странную метаморфозу, как будто отныне и не Вадимом он был, а подгруженным земснарядом. Вот со зла и брал всё, что под руку подгребал. Свою сумку, её налобную ленту, свой свитер, её косметичку; обнаружил, выругался, вышвырнул. Всякая дребедень разлетелась по окрестному миру.
Зеркальце, к счастью, снова оказалось в сумке — правда, уже на дне. Так же выпало в осадок, как секс-эспандер, который Наташка угребла у нелёгкой атлетики... Хоть зла на неё и не было, но досада достала. После подобного взбрыка спортивной жрицы всегда хотелось обрести тихое домашнее существо, опекать его и быть опекаемым, но такие девушки в столь позднее время пребывают в иных мирах и источают домашние запахи перед такими же мягкими, домашними мужчинками, которым они, увы, не ровня. А ему бы только полуночниц спасать.
Вот и сейчас небольшое зеркальце Вадим очень осторожно подносит к помертвевшим губам почти бездыханной девушки, столь странно опавшей внезапно срезанной настурцией в переходе. На зеркальце проступает пот — и всё, но лица девушки в зеркальце нет. Не объедено ли лицо подземной нечистью: крысами, шушарами разными? На поверку — нет, лицо красивее Наташкиного, но вот не отражается в зеркальце эта странная девушка — и всё тут.
Вдруг совершенно неожиданно откуда-то из-за спины очень медленно над ним склоняется, кто бы мог подумать? — Наташка. Ох, и ядрёная же! Эта бабца его ещё в раздевалке задрала — так мало ей этого, проследовала за ним крадучись — тихо и осторожно, а теперь снова дышит неровно, но как-то зло. И вдруг говорит каким-то потусторонним голосом:
— Чего это ты раскис, мил человек? Это ей Рыкович черепок насосал — отсосал пинту кровушки, вот и очумела она: ни живая, ни мёртвая. С этим теперь надолго... Лет через триста, гляди, и оклемается, отойдёт, а уж затем и сама начнёт блажить почище Марьяны, а пока её попустит, на что она тебе, соколик мой ясненький? Её ещё и в морг отвезут, и, может статься, в формалинчике вымоют, а там, гляди, и в безымянную могилку положат — хоть бы, не дай чёрт, не сожгли, потому что тогда долго будет маяться, прежде чем соберёт себя по пепелиночке. Но не допущу этого: сама-то сколько лет в могилке отмучилась; так что забирай свою козу, парень, своё отплатил мне сполна. Не таю я на тебя зла и ей жить велю, а клыки Рыковича на себя наведу — пусть моей трухой могильной удавится. — И она разразилась мерзким ледяным хохотом…
Где-то из-под земли послышался жуткий вой. Девушка на руках у Вадима вздрогнула и словно бы стала приходить снова в себя, и тут же начала в зеркальце отражаться. Но тут же из бездны невидимого Иноземелья вырвались тени и потащили с собой Наташку. А она, ядреная и бесшабашная, как-то зычно и насмешливо загорланила скабрезную девичью потешку:
У меня болит живот,
Значит кто-то там живет.
Если это не глисты,
Значит, это сделал ты.
И тут же стала растворяться в бездне Наташка — с бравым визгом и хохотом. Последнее, что услышали и Вадим, и Ирэна были вздорные зарифмовки далеко не невинных городских закоулков:
Поцелуй меня в живот!
Ниже... ниже...
Вот, вот, вот!
— Нет, — возмутился Вадим, — настоящая Наташка хоть и ядреная, и разнузданная, но так откровенно не спела бы... Как ни крути, а она — не уличная босячка. Хоть и в душевой при спортзале резвилась с ним до одури и не под такие распевки. Самой скромной казалась классическая, кубанская: “Стань, казачка, в раскорячку...” Но даже и под такие распевы была она по-домашнему вальяжной, и дурила с атлетом больше от своей сытости да от спелости, а не от мрачного озлобления, с которым падала в бездну теперь, не оставляя по себе даже скомканной паутинки своего внезапно оборвавшегося бабьего лета.
Ирэн ощущала всё с нею происходящее словно во сне. Сквозь шаткие видения этого жуткого сна внезапно и приходил к ней Посланец. Но чем-то не нравился он девушке, словно на дух не переваривала его — то ли из-за цвета зеленого в панбархат лица, то ли из-за пробившихся на покатой лобовой кости рожек, сразу почти незаметных, а чуть позже подросших до омерзения и оказавшихся липкими, поскольку их немедля обсели большие жирные мухи.
— Прям не Посланец, а мушиный король, — подумала девушка и показала пришедшему свой озорной тонкий язык. На что Посланец ответил мерными цокотными звуками. Это так стучали козлиные копытца его безобразных кривеньких ножек. Внешне казалось, что явившийся к ней монстр уже даже не шёл, так как ходьбой подобное перемещение в пространстве называть было негоже, а словно подпрыгивал с опорой на известно что, как при хоТьбе (хоТю-и’Бу... ду!), и при этом корчил мерзкие рожи.
Ну чем не гаденыш? Так и удавить хочется. Хоть бы ручонками волосатыми слюнявые губы свои обтер! А то целуйся тут с ним, когда сам-то как есть в кровищи, но нездешней, не земной, не алой. А в нежнейшей голубой. Но кровь, она не обманет, у кровушки свой особый запах имеется.
— Одним словом, будь ты неладен, милашка, с рашпилем в носу! И чего мне тобою любоваться? Да кто ты такой, агнец Люциферов? На кого только роги остришь, подлец окаянный? И кто это тебе только позволил бить своими рогами молодую девушку в грудь?
...Не было подобного действия, но ей казалось, словно кто-то экспонировал безобразнейшую реальность, и та немедленно проходила перед глазами и происходила в душе, облекая душу в когтистые вериги.
— Изыди, мразь! — стонала Ирэн.
Тело девушки изогнулось как лук, и она ощутила, как между ног кто-то будто бы натягивает тетиву. Колчан со смрадными стрелами был зажат у Посланника между ног.
Ирэн даже показалось, что внезапно она понесла и в ней уже развился шестимесячный плод. На больший срок воображение не согласилось, а, резко затормозив, сконцентрировалось на последствиях обстрела упругого лона стрелами, и оказалось, что и впрямь в ней что-то слишком мелкокостное угнездилось с видами на: “Рожусь!”, не испросивши у неё согласия. Это был даже не будущий плод, а некий штамм Запредельной мрази, которому она была представлена в качестве донорской розетки на срок едва ли не моментальный, но мерзко употребительный. Мразь в ней росла и впитывала в себя запахи крови и спермы.
Ирэн сомневалась — в ней ли развивался урод или сама она теперь рыболовная мостырка для урода, подвешенная в роковой для себя люльке в людоедском чулане затем, чтобы породив мерзость, немедля превратиться для неё в пищу и быть жадно съеденной перед крушением земной цивилизации пораженных душевной лейкемией существ, которые уже — как и она — совершенно не люди, а безропотные и даже чуть учтивые пособники зла. Как в известном Райкинском репризе: “Режьте меня на куски! Лопайте меня с маслом!”
Не иначе как расстарался всё тот же рогатый урод. И теперь надлежит ей, бедолаге, с такими же, как и она безропотными дуротётками маршировать с революционными маршами вдоль Козьего болота, тупо распевая, в надежде на спасение от скороспелых нелепых родов старинную прибаутку:
“Черти, черти, я ваш Бог!
Вы с рогами, я без рог!..”
Где уж там без рог, когда рога гулко бьют по плаценте и вот-вот разорвут её на мелкие части... А под ногами всё время хлипала гниль, но сама она к ней не касалась, потому что была подвешена под потолком “трубы”  в особой люльке из кожаных переплетений. Ирэн ужаснулась: кожа та была человечьей, а колыхал люльку всё тот же гнусный рогатый уродец — плод всё разрастался и разрастался, и, казалось, что с животом Ирэн вот-вот произойдёт взрыв, после чего наступит коллапс, и миру явится нечто, но сама она, обезвоженная и безжизненная, ничего уже не увидит. Но подобного не случилось: как ни была прочна люлька из человеческой кожи, но в какую-то минуту, не выдержав исполинского веса, она рухнула в подножную гниль, из которой Ирэн с трудом поднялась, и тогда гнуснейший визави заставил её идти.
И она безвольно пошла с такими же, как она, беременными барышнями, под дичайшие звуки и околесицу революционных маршей и антисоветских песен вдоль гнилого болота, в которое стремительными ручьями стекала всё та же гниль, перемешанная с красной и голубой кровью и нечеловеческой спермой.
Это был даже не сон — влагалище пульсировало, пытаясь вытолкнуть из напрягшейся матки что-то бесформенное, но всё ещё опутанное цепкой материнской плацентой, но всё ещё неспособное пересилить дородовую власть земной женщины над самым невероятным инореальным плодом. Плод был бессилен что-либо до времени предпринять, и оттого только громыхал в животе, вызывая у Ирэн колики и приступы тошноты. Постепенно глаза девушки стекленели — теперь она решительно умирала, не давая природе явить миру того, кому надлежало эту природу разрушить.
Вадим уже нёс Ирэн на своих руках, невесомо хрупкую, не тронутую ни худым словом, ни злобной силой, в то время как сама злобная сила, пройдя положенную ей материализацию, уже струилась над лобком девушки сизой дымкой, оставляя в надлобковой области у своей жертвы фиолетовое родимое пятно размером с чёртов кулак. Это пятно некоторое время всё ещё колебалось, остывая на теле подобно мареву, пока окончательно не застыло жарким ошмётком апельсиновой кожуры.
Безвольная и уставшая от пережитого, Ирэн позволила Вадиму увезти себя к нему домой. Он нёс её по безлунным улицам и совершенно не замечал, как со всех городских окраин слетались пробуждённые по случаю явления сатаны бесы, ведьмы и вурдалаки к давно забытому капищу на Замковой горе. Окрестные прохожие и редкие милиционеры не находили ничего чудовищного в том факте, что молодой атлет нёс на руках девушку в полуобморочном состоянии не один и не два квартала, а почти полный троллейбусный маршрут. Во втором часу ночи он осторожно отпер квартиру...
Во всенощном эротическом шоу по ТВ отпоённая крепким чаем ошандарашенная Ирэн увидала, как некая пылкая, но не юная Жанна не_Агузарова, уже без трусов, задрала вверх свою ковбойскую юбку, и пожилой достаточно не_ковбой опустился перед ней на колени. Он был грузен и недостаточно пылок... Уже и Вадима язык стал слизывать терпкие капли крупной росы с лепестков безвольного девичьего бутона. И здесь впервые за весь этот бесконечный нелепый вечер прежде безголосая девушка застонала.
Бутон упруго напрягся и из него прямо над кончиком упорного языка трепетно возвысился клитор. “Такого не бывает, просто не бывает вообще”, — внезапно подумала девушка и обратила свой затуманенный взор на экран, где в это время бушевали кромешные сексуальные оргии сторонников полигамии из города Берн. При молчаливом обоюдном согласии и Ирэн с Вадимом переменили недавнюю позу, и теперь уже с пылким остервенением страстный юноша вогнал свой член в её влажное распростертое лоно. Девушка обняла парня и с неведомой прежде самой ей силой пылко пошла парню навстречу.
Но вдруг Вадим ощутил естественную преграду, которая, впрочем, его ничуть не смутила. Он уже понимал, что ещё совсем недавно эта девушка была любимицей единорога. То есть ему отчаянно отдавалась девственница. Он даже невольно попытался почему-то сдержать её столь бурный внезапный порыв, но уже за мгновению поддался девичьему наваждению и стал овладевать девушкой с каким-то утончённым изыском. Внезапно их переплетенные тела, увлечённые чувственностью, прямо с низкого ложа перекатились на устланный бархатистым покрытием пол, где и последовали ураганные рывки, прежде чем Ирэн ощутила, что путь её девичества пройден.
Только тогда она ослабла, прижала себя к Вадиму, и попыталась его ласково поцеловать. Вместо этого холодные, совершенно незнакомые ей клыки вырвались у неё изо рта и вонзились парню в плечо. В это время внезапное семяизвержение стало бить тело юноши пароксизмами. Он ужаснулся — семяизвержение вышло обильным, но насыщение ненасытно-незнакомой злой женщины так и не наступило, в то время, как самой Ирэн на оставленном юношей ложе овладевал какой-то незнакомый пожилой рыхлый, махнорылый мужик. И всё бы ладно, только между обеими столь нелепыми парами то и дело мерно отщёлкивал холённым хлёстким бичом хвост Третьего_подкопытка_Сатаны…
— Рыкович! Он всё заметил! Сматываемся! Оставь эту девку в покое! — истошно заорала сомнительно-соблазнительная женщина, изнывающая в страсти под безвольным телом Вадима, и Ирэн от этого крика проснулась. Её охватил ужас и редкая женская брезгливость. Амур_де_труа изначально не предполагался.
— Спи, родная, — ласково проговорил ей Вадим и обнял встревоженную во сне девушку за плечи, но тут же невольная болевая гримаса перекосила лицо сильного юноши. У себя на плече он вдруг почувствовал ссадину. По форме ссадина напоминала рваную рану, как будто плечо вспороли мелким кровожадным кнутом. Сон как рукой сняло. Он стал и тщательно обошёл и осмотрел все немногочисленные квартирные закутки, но ничего так и не выискал: кроме их с Ирэн, в доме никого не было.
...На рынке дед Никодим в маленьких круглых крынках продавал студёные козьи сливки. Над рынком только-только проступило раннее июньское утро. Покупателей, естественно, не было. Перед Никодимом стояло семь крынок в особой козьей дохе для пущей густоты и студёности.
 — Гони, Рыкович, крынки: хапаю всё! — прорычало рыжее марево. Из марева выскользнуло нечто с огнистыми рогами и жутким трехличием.
— Берём! — по-гвардейски рявкнуло “трехличие” и заплатило дедке-дедушке чисто зелёными долларами. Дедко-дедушко только хитровато сощурил глаза.
— Пей да не пролей, чёртушко заморское! Чтоб только тебя не удавило на третьем прихлёбе!..
— Самому тебе кошки ангорские, чтобы ты поперхнулся сырой мякусятиной! — злобно пискнуло в ответ рыжее марево, и тут же из него на дедку полезли кошки размерами с живалых нильских аллигаторов. Каждая такая котёночка, зло скаля свои отточенные фарфоровые зубцы, и строго смотрела на дедку фосфоресцирующими бельмами. Дедка наскоро на обратку перекрестился в знак почтения к Сатанейшему, но однако же, выказал тварям кукиши. На том кошки и кончились, превратившись в обильный голубиный помёт. Весь помёт тут же и шмякнулся на пол. Под ногами стало склизко и пакостно. Проехал по помёту на копчике базарный армянин Хачик и разругался на происшествие на нехорошем русском наречии. В тот же миг обратился помёт в роскошную девку Марьяну. Облобызала она Хачика и оставила того удивляться, почёсывая дряблые ушибленные ягодицы. Натурализация инспекционной нечисти произошла.
“Затянуто,” — пробормотал Витольд Карлович, мерно ковыряясь в своих вечных зубах мельчайшей перепелиной косточкой. Весь вечер он ухаживал да ухлёстывал за Марикой Марико, так и не признав в ней Вожилу. Та всё жаловалась, что Эммануил Виторган уже больше не лицедействует на колдовском поприще, не поёт её излюбленное: “Главное, чтобы костюмчик сидел”, а сам же норовит носить такой же костюмчик на провинциальных гастролях. Вот уж не задался ему Иегупец — и всё тут. Слушал Витольд Карлович басни Марики Марико как-то рассеянно, а сам пребывал в страстных мечтаниях, и если не шла ему в руки Марика, то бишь Вожила, то хотелось внучатому племяннику Агасфера заглянуть на планету Муэта — правда, тамошние двухлобковые муэтянки более страстные, чем все земные золушки-маркитанки из обширнейшего постсоветико.
Но в его возрасте подобные излишества с двухлобковыми жрицами уже ой как чреваты; к тому же и земная, хоть и нечистая плоть, но при должном муэтянском раздвоении уж никак не производит на тамошних двухлобковых Вожил должного впечатления. Ах, если бы не эта инспекция! Ах, если бы не эта дурь Сатанейшего! Разве не махнул бы он на Багамы?
Да что там говорить — на Багамах нынче солнечный рай, в то время как в Иегупце влажный субтропик. Да-с. Понимает ли сие госпожа Вожила, то бишь Марика Марико? Конечно же, понимает, но сердцем не принимает, потому что защемило под сердцем, заныло — и, как видно, неспроста. Вожила подошла к стенному зеркалу и обнаружила, что вокруг её тела ничего себе горожанки Марики пылает яркий фиолетовый ореол. Значит, снова предписано быть исконно киевской ведьмой Вожилой, значит, впредь ей водить и изводить собой всякой нечисти впрок. Она, как особая промокашка, должна перегружать на себя все гадости Преисподнего мира, дабы ограждать реальность от всяческих бесовских перегрузов. Грустная эта роль — быть главным представителем Сопредельного арбитража: кого-то поставить в угол реальности, кого-то отшвырнуть в Запредел — тем и коротать день до вечера и изо дня в день, из столетия в тысячелетие. А тут опять, как назло, кого-то из параллельного мира вынесло. Мало ей было вчерашнего хлыща хреновых кровей и той ещё конституции. Как могла держалась, но довёл таки гадливыми мерзостями. Чего только не наговорил, провоцируя — короче, только глянула на него вечером напоследок, а он тут же прикипел и бряк ей под ноги: “Помилуй мя’, мерзкого слугу Сатанейшего, пречистая мать Вожила!” А какая она ему мать? А он весь посинел, губы трясутся, а между руками детородный орган сжимается до невесомых размеров. Он бы и сам, должно быть, до невесомости сжался, потому как за раскрытие имени, да ещё в “трубе” принародно всуе, полагалось ему жуткое наказание…
И действительно, внучатый племянник Агасфера тут же был зело наказан и водворён — да простится мне, автору — в мочевой, извините, субстрат. А дело вышло так: чуть только вспомнил Витольд Карлович, что пора помочиться, как тут же заплатил три акцизных рубля и вошёл в центральный крещатицкий туалет. Только не ищите его, пожалуйста, на картосхеме последнего издания от партии “Экологический бум процветания”. В описываемые времена первых лет общественной дисгармонии ни бума, ни процветания, ни общественной стабильности не наблюдалось, и даже туалет, если верить слухам, то и дело перевозился с места на место в цветастом потешном автобусе, больше известном прежде как пионерский кинотеатр “Незнайка”. Вот и не полагал Витольд Карлович, чем кончится для него сие недетское представление в мочеиспускательной синематеке.
Лишь только руки привычным образом вытянули из ширинки природное естество, как тут же перед глазами самого Витольда Карловича и немногих любопытствующих предстал не передний отпрыск предстательной железы, а метровый ошмёток рыжего поливального шланга.
— Алижов! Алижов!! Алижов!!! — бедный старик полиндромно запричитал — слабым блеющим голосом.
— Какой там дурак из шланга на клиентов льёт?! И чем он это их там поливает? — послышались возмущённые голоса из полуприкрытых кабинок. Все прочие посетители писсуара остро принюхались. Из шланга во все стороны мощно разливался бензин высокооктановых проб. Подобной затее особенно обрадовался какой-то ухоженный молодой самец с пятидесятилитровой канисторкой, вместе с которой в поисках дефицитного в то время горючего, про всякий случай, и зашёл в туалет. Над закрытой дверцей в кабинку Витольда Карловича протянулась холёная рука с кругленькой суммой фигонов. Однако, увидав протянутые ему деньги, Витольд Карлович отчаянно укусил просящего у него ГСМ за руку. Просящий взвыл от внезапной боли, но, размазав фигоны по лицу Витольда Карловича, обронил их на пол и тут же ухватил рыжий шланг и ловко сунул его в узкое горлышко своей бездонной канисторки.
— Наливай, холера, а руку отпусти! Тебе ведь деньги дают!
В сложившейся обстановке лучшего выхода быть бы и не могло. Доведенный до отчаяния потомок Агасфера стал постепенно переходить в жидкое бензольное состояние, пока последним в канисторку не перетёк принявший естественный вид и очертания детородный член Сатанейшего. Последним, что позволил себе Витольд Карлович, было похоже на скрип, который мгновенно иссяк — Вожила его не простила…
…Марика от души посмеялась над происшедшим и стала думать, куда девать канисторку со стариком. Дело было непростым: ведь не вливать же его в двигатель внутреннего сгорания. От подобного вливания, того и гляди, любой джип “Чероки”, любой “жигулёнок” и “ВАЗ” немедленно превратятся в совершенно неуправляемого Змея Горыныча, а посему...
Укушенный Витольдом Карловичем счастливый обладатель высокооктанового бензинового топлива вышел из платного туалета явно перегруженным морально и физически. С одной стороны, его распирало чувство глубокого удовлетворения, столь знакомое всем недавним совковым гражданам, но, с другой стороны, ныл и набрякал этот нелепый внезапный укус, от которого так просто, похоже, теперь не избавиться. К тому же и канисторку он нашёл не Бог весть где, а прямо у входа в платный синематографический писсуар. И, к несчастью своему, не заметил, что на внешней стороне канисторки было кем-то спешно написано красным по серому: “Идите вы все на...”
Молодой, ретивый участковый, только вчера имевший аудиенцию у Большой Хозяйки “трубы”, как и положено новой метле, бдел. Обнаружив лозунг, не имевший ничего общего с политикой: “Не стесняйтесь — обогащайтесь”, он жутко обрадовался возможности проявить свою службистскую прыть и немедля арестовал холёного молодца за нарушение норм общественной морали. Наручники замкнулись на жилой милицейской и пухло прокушенной руках, образовав скорбный тандем, который потащил теперь канисторку, поволок теперь канисторку, чертыхаясь и поминая мелких представителей нечисти по всему Кресту прямёхонько в РОВД. Больше всех в канисторке чертыхался недавний баловень судьбы, а теперь узник совести Витольд Карлович Шварц.
…Сама Марика обладала “болотным” характером, поскольку запросто могла увести в омут — и не всегда только в житейский. Дочь русалки из Зачертень-озера, она не могла быть иной. И, похоже, кто-то об этом знал.
Грустная бедристая тётка добрых сорока ягодных лет, с рыжей паклей плохо окрашенных волос и какое-то худосочное чмо, злое и вялое, по киевским меркам лет шестидесяти, появились внезапно в зеркале. Проявленные были одеты в пёстренькие подштанники, именуемые в Иегупце “багамами”, но не имевшие ничего общего с истинными потомками маори, которые даже в страшных снах в подобных штанишках не тусовались. У обоих же торсы прикрывали чёрные футболки с жёлтыми трафаретными “бэтманами” и лихими надписями “Топ-Бой”. Эдакие крутогрудые уродцы, чем тебе не полный отпад.
— Ой, не могу! — засмеялась Марика. — Это вы-то крутые ребята? Да с вас уже давно вся труха на асфальт выпала! В чём только души ваши мерзкие держатся?
— А ты бы не насмехалась над нами, бесстыжая! — прошепелявило зеркало голосом Третьего_подкопытка_Сатаны. — Да, золотко, какие ни есть, а мы, чертополох смертным в бок и общий привет! Всем прочим общий привет! — при его словах на кухне загромыхала и попадала с многочисленных мест посуда. Марику это возмутило. К кухонной утвари она относилась свято: умела и любила варить снадобья всякие, хоть и покупали у неё одно только варево от импотенции. Заграничную виагру изобрели куда как позже, а посему Вожила разгневалась.
— Этого мне только недоставало! Посуду мне ещё никто не крушил, так что немедля расставьте всё по своим местам и перестаньте здесь фамильярничать! Фамильярничать у меня неуместно, — она немножко остыла. — Просто давайте поболтаем по-свойски: уточним, что к чему, что от чего и что для чего да зачем, — предложила она, внезапно сменив гнев на милость, и села в удобное кресло, точённое из костей последнего единорога и подбитое прочно под панбархатом целебной неразрыв-травой. В комнате повеяло тихой заводью; прибывшим показалось, что вот-вот сорвутся и примутся истерически квакать лягушки, но в это время, теперь уже вкрадчиво залебезив, настырно заговорил Рыкович:
— Нам бы командировочку отметить, мэм, а то Сатанейший не спустит!
— Вам? С вашими-то проказами? Да вы у меня здесь тут же с десяток-другой покойников нащёлкаете, будто семечек! они у меня и так от радиации мрут! Нет уж, увольте! Катитесь, откуда прибыли!
— Но мэм, это же несерьёзно! Мы ведь не шантрапа какая залётная, не шаромыги, не беспредельщики! Мы с миссией, мэм, с самой настоящей миссией сопредельных контактов.
— Так ли это, Рыкович? — позволила себе усомниться Марика, она же Вожила.
— Истинно говорю вам: так! — истошно запричитал Рыкович. — Мы из службы гносеологии страхов — так сказать, сами не пугаем, но чужие страхи испытываем на прочность.
— Ну и как, получается?
— Да так-с, — деликатно-уклончиво ответила рыжеволосая Марьяна.
— Ах ты, подлая плесень! — возмутилась Вожила. — А кровь у девственницы Ирэн и её парня Вадима разве не ты пила?
— Но позвольте — какая же она теперь девственница! И потом-то, пила самую малость! Так сказать, на анализы, — мелко засмеялась рыжеволосая. Но, чуть замявшись, добавила: — Мне ведь без человеческой кровушки и натурализоваться было нельзя!
— Врёт она, стерва, врёт, — припоминая Марьяне все свои прошлые обиды, возмутился Рыкович. — Ей бы и одного кагору хватило! Она завсегда одним “фаустом” всё дело решала — одним только ноль семьдесят пять без закуски!
— Пусть возьмёт и теперь же выпьет на кухне! Ей сейчас Мурлон требуемый “фауст” доставит. Зато кровь немедленно возврати молодым, да так, чтоб без всякой порчи.
— Может быть, теперь и девственность буду обязана этой дамочке возвратить?
— Над этим я ещё подумаю. Возможно, с оглядкой на вашу миссию, и не надо. Во всём же остальном всё должно быть без сучка и задоринки. Это же надо — едва только сами нечистым духом пожаловали, как тут же двух упырей миру явили. Ведь что Вадим, что Ирэн теперь — упыри. А кровь у них молодая. Вот и получается, что занесли вы заразу почище СПИДа.
— Хорошо, — согласилась Марьяна. — Возвращу я им кровь ихнюю шебушную. Но всё равно сами по наклонной покатятся — не мы, так другие. В них прорву откроют.
— Это мы ещё посмотрим. Он и во мне, как ни крути, омут душевный плещется, а поди ты, ни одного не извела и вам не дам изводить. Земные земными болезнями болеть будут, а не вашими адскими. Сказала — и точка...
...Через десять минут в комнату возвратилась пьяная в доску бомжиха, лишённая всяческих возрастных признаков, в которой теперь слабо узнавалась по-молодечески подбоченившаяся оторвись-девка Марьяна. В руках у неё были две двухсотграммовые капсулы. Марика приняла от старухи драгоценные живые сосуды и бережно поставила перед собой на трюмо. Трюмо покорно выдохнуло: “Угу, слушаюсь, госпожа”. “Теперь пойди и верни”, — задумчиво проговорила ей та.
Зеркальная плоскость трюмо словно обледенело. На поверхности выступили холодные голубые кристаллы, которые каким-то неведомым образом стали всасывать в себя помещённую в сосуды-капсулы кровь. Кристаллы набрякли и стали медленно розоветь. В ту минуту, когда они достигли кроваво-красного цвета, Марика успокоилась. Ни Вадиму, ни Ирэн более ничто не грозило. Теперь они даже не заметят, как постепенно к ним возвратятся через густой киевский воздух выпитые нечистью кровавые децилитры. Теперь пора было подумать и о гостях: положенную натурализацию они теперь волей-неволей прошли, назад им дороги нет — да и шкодничать теперь особо не будут: чуть что — тут же уйму, — спокойно рассудила Вожила, — да и возраст Марьяны — так долго не живут. Теперь он сквозь дряблый макияж куда как более явен, так что пора их материализовать и вышвырнуть на городской асфальт.
Пусть побродят бомжами по планете да вкусят все прелести от беспросветности житейской, ковыряясь в мусорниках на задворках да попадаясь на помойках в люто-непотешные игры крутых, во время которых не раз и не два усекут им головы и отрежут разные части тела для острастки и устрашения тех, кто из земных да неловких: тогда-то и посмотрим, к чему они сами придут. Какими себя страхами усладят и не запросятся ли при том немедля назад — в преисподнюю.
...Только подумала, как вышедшие из волшебного зеркала её незатейливого старенького трюмо, вдруг пали перед ней на колени. Не вставая с кресла, одними только указательными перстами невозмутимая Марика прикоснулась к их лбам. Тут же послышался запах серы, смешанный с гарью жаркого. На лопнувших масках обезображенных лиц у обоих пришлых стала проступать самая настоящая кровь. Сами пришельцы медленно оседали у её ног на пол…
Марика Марико честно зарабатывала на пропитание — руководила в Киеве очередным обществом с очень ограниченной ответственностью “Альфа-Скорпион”, управлялся в котором Гарик Вонс, снёсшийся однажды с разумными существами с планеты Плейбой. Существа эти молились всемирному богу Зексу, случавшему просто земном и как бы производном, как секс. В самой миссии “Альфа-Скорпиона” привычно пудрили неофитам мозги, предлагая образцы космической экзоэротики, что на самом деле отдавало обычным земным надувательством и представлялось не более чем сношением с тумбочками, табуретками, призмами и магическими зеркалами. В самое последнее время в миссии стали разрабатываться ярчайшие образчики сексуальных ночных горшков, и на это уходило немало времени и сил.
Три года тому назад Гарик был далёк от успеха, но однажды несколько его последователей угодили в самый настоящий дурдом. Вот тут-то и обнаружилось, что в закрытых сообществах новые идеи ранят душу каждого — от тумбочки в мужском отделении сумасшедшего дома стали обращать на себя внимание даже у санитаров и врачей особенно после того, как в одной из них спряталась малохольная Глаша. Тут-то дурики, и без того народ пылкий, оказались на грани эйфории. Когда же старые тумбочки, не выдержав обильных неформальных коитусов и безудержных встряхиваний, что называется приплыли, новую партию товара заказали господину Гари Вонсу. Здесь Гарик расстарался, и поскольку Глаша имела последователей не в одном только иегупецком дурдоме, то теперь заказы пошли со всех стран СНГ, а с ними — и многочисленные письма и предложения. Рассматривались прожекты имплантации оживлённых половых органов в холодильник, зимнюю овечью доху и даже в электродрель, а новая концепция “Эротика в мыле” привела к выпуску мыльниц с мыльными щелями.
Сама Марика смотрела на все эти глупости словно сквозь пальцы. Исполнительным директором был Гарик Вонс, и все эти прожекты и проектики были на его голове. Иной бы спасовал, да только не Гарик Вонс. Он словно изобрёл универсальный набор пуансонов, и небольшая, но крепкая денежная кувалда решала все эти вопросы за здравие. Вот и сегодня предстояло пробить Бог весть откуда доставленный окаменевший эмбрион динозавра, дабы завтра новоявленные извращенцы могли уподобиться папе-динозавру мезозойской эры и, заплатив должную мзду, воскликнуть победно: “И я это сделал!”
Гарик и сейчас присмотрел наиболее удобное для подобного палеоинцеста место, и уже приставил к нему пуансон, дабы трахнуть по нему с должной силой, но вдруг окаменевшая корка отлетела сама — и из недр окаменелости прямо на Гарика посмотрел самый настоящий хищный реликтовый динозавр. В обезумевших глазах рептилии запылал алчный огонь.
“Самка!” — с ужасом только и успел вымолвить Гарик, как тут же был смят и брошен гадкими щупальцами в бездну древнейшего на Земле влагалища. Миссия “Альфа-Скорпион” в тот же миг прекратила своё существование. Марика Марико осталась не у дел. Теперь она была просто Вожила…
…С утра поэт встал с головной болью. Стихи по-прежнему не кормили, премий никто присуждать ему не спешил, а случайные женщины пользовались поэтом как одноразовым полотенцем. Одноразовых шприцев ещё не было, хоть аура их витала, а одноразовых принцев и без него было вполне. Все эти факиры на сейчас, “щас!”, “сию минуточку” в Иегупце не переводились, но приставать к их армии было как-то неловко. Всё это приводило поэта к достаточно грустным мыслям. Он собрался было взгрустнуть, но невольно бросил взгляд на письменный стол — там лежала стопка писем, на которые он ещё не ответил. Поэт вяло упал в кресло и принялся за чтение адресованных ему строк:
“...С удовольствием узнал об организации клуба поэтов по переписке. Пишу с детства, публикуюсь в местечково-районной прессе. Очень хочу вступить в ваш клуб, где сумею раскрыться и ощутить ауру общего поэтического...”, и т. д.
“...Да все вы тут жулики оттраханные. Кто верит вам, Господи? Шли бы вы на...” — резон был отослать адекватно, да только убивать на это время было нелепо.
“Очень волнует и возбуждает идея поэтической переписки. Это так элитарно! Стихи возбуждают и волнуют; они позволяют глубже проникнуть во внутренний мир сердца — завёл бы себе секс-лаг — измеритель глубины животных оргазмов, которые, впрочем, не имеют к поэзии ни малейшего отношения...”
“Сижу за машинкой сутками: никак не могу найти машинистку, которой можно было бы платить оргазмами. Все существующие реальные машинистки норовят иметь постраничную оплату труда — шесть фигонов за тридцать пять — сорок строк”. — Ого, это уже интересно! Значит, курс ещё не самый безумный — пятнадцать фигонов за бакс. Выходит, что миллионы фантиков будут у нас в кармане ещё не скоро. Поэт даже не представлял, что ровно через три года он найдёт у себя под ногами целый миллион гривен в одной серой купюре и купит за них ребёнку триста граммов шоколадных конфет.
“Группа секс-поддержки межпланетного ООО “Альфа-Скорпион” готова прийти к вам на помощь. Астрал, ментал, ноосфера — не занимают. Все идеалы скрываем под одеялом. Пишите на наш почтовый ящик: планета Плейбой, созвездие Догоняй, Третья Планетарная Впадина. “У лiжко Пану i Панi”...”
“Хотелось бы знать, что представляет ваш клуб, какие цели ставит перед собой? Интерес отнюдь не праздный, поскольку сам силюсь писать (лучше бы не силился, а то так ведь можно заработать душевный геморрой), хочется как-то расти и знакомиться с творчеством таких же, как я (едва ли у меня получится стать руководителем душевно-геморройного заведения). Пытался учиться в литстудии, но ничего толкового из этого не получилось (ну, здесь, батенька, самое время срочно иссякать ваш поэтический дар как самую обыкновенную геморроидальную трещину в заднице)”.
“Я всего лишь два года пишу стихи, но хочу создавать настоящее искусство. Когда пишу стихи, песни, рисую, то всё равно что летаю (это, милейший, не ко мне, а к Шагалу...). Разрабатываю тему (да вы, батенька, цадик!). Пожалуйста, никому ни слова о том, сколько мне лет (и точно:
“В старый в, тощий цадик обернул худые плечи,
 ты вошла, “Шолом-алейхем!” — добрый вечер... “
“Мне девятнадцать, неженат; пять лет у меня была любимая девушка. Сейчас она меня бросила. В пустой квартире, из которой вместе со своим парнем вынесла всё. Я остался и с отчаянием бросился писать романы ужасов и стихи прямо на старых обоях (это уже впечатляет)”.
“Послушайте вы, человек, себя уважающий! Они меня, к сожалению, не тронули. Не заинтересовали. Может быть, виной тому “членство” моё в “трижды проклятом” вами Союзе писателей, где, несмотря на пренебрежение вами вашей работой, планка профессионализма и мастерства до сих пор достаточно устойчиво держится, что позволяет отличать явного графомана от неявного, какой бы псевдоним он себе для этого ни выдумал, хотя понимаю ваше дилетантское увлечение рифмоплётством. Не пробовали ли вы на досуге заняться макраме и получить полную в том сатисфакцию? Профессионалы из Союза писателей вам бы дарили свои правильно написанные строчки, а вы им — свои ажурные плетения для цветочных горшочков (самой бы тебе в цветочном горшочке вызреть до растительного состояния — едва успела промелькнуть какая-то вздорная мысль)”.
— Ах ты, старая аппаратная крыса! — в сердцах подумал поэт и вышел на кухню поесть яичницу. Но на пороге кухни неформальный мэтр поэтический внезапно опешил. Женщина, написавшая ему недавно столь обидные для него строки, житель далёкого подмосковного Красногорска совершенно беззлобно и чрезвычайно усердно перемывала его собственную посуду, в то время как его же собственную яичницу во всю прыть и даже чересчур уминал шестилапый крылатый кот.
— Поэзия — служанка, человек добрый. А ваша яичница — дрянь. Вот и отдала её животному. Не смотрите на крылья: всё равно та же мурлыкалка, хоть и инопланетная. И ей, как всякой животинке, из мякусятинки, яишенка просто полезна, тогда как поэтам с утра полагается пить нектар.
Только произнесла, как тут же на столе возникла полуторалитровая бутылка коллекционных кровей с этикеткой старого нектара:
“Мой Андреевский спуск подарил мне сегодня печаль.
Я пью старый нектар на изломе двадцатого века…”
 — вальяжно продекламировал поэт после того, как хлопнул стакан нектара, от чего на душе стало действительно легче. “Старая аппаратная крыса” оказалась ничего себе тетушкой, достаточно приспособленной к повседневности, в меру участливой и “кирной”. Кирнули ещё по бокалу — и новая хозяйка отворила настежь полакомившемуся яичницей Мурлону окно. И тот, наевшись до отвала, упорхнул прочь, в то время как Маргарита Ногтева — а это была она — внезапно рассыпалась и осела в пространстве тончайшей серой пеленой, которая вскоре исчезла, растворяясь ни зги. От этого её странного явления-присутствия-исчезновения в квартире поэта произошли перемены, странные и многоцветные. Всю квартиру будто промокнули яркие световые пятна, подобные нашествию батальона солнечных зайчиков, и теперь все эти не_кролики бродили по стенам в поисках проходов в параллельное пространство, сотканное из человеческих грёз, собственно из самой великой Поэзии — и тут поэт вспомнил свои недавние ночные видения.
Он шёл по ночному городу, а сама ночь представлялась ему как пылкая ночная красавица. Всё в ней было прекрасно, кроме... откровенности. Она кралась по стенам домов, и от ночных неоновых фонарей далеко вперёд бежала её лёгкая, вёрткая тень. Нервным жестом руки она разрывала на шее лунное ожерелье, и огромные размером в гусиное яйцо, градины тут же налетали на город. Бусины были легковесными, но само видение — жутким. На голове у самой красавицы была то ли траурная шляпка с капором, то ли свадебная фата с густой вуалью, за которой смутно укладывались волшебные черты неприкаянной девушки_Феи.
При свете рассыпающихся по городу бусин от лунного ожерелья и столь же ярком свете неоновых фонарей девушка_Фея мчалась за уносящейся ввысь прялкой; при этом её цепкие руки упорно сучили нить. Это и была лунная нить сновидений. В эту нить фея вплетала нестареющие сказки вечных добрых волшебников, и нелепейшие софизмы из откровений земных мудрецов, цадиков и старейшин, племенных магов и дряблых государственных деятелей, некогда мужей политических, а ныне обладателей персональных золотых нужников. В такие нужники фея не заглядывала, а только иронически улыбалась и продолжала прясть удивительную нить из пряжи, в которую попадали и заговоры на добро, и исцелительные молитвы от порчи, и тишайшие слова утешения от несчастной любви, зависти и безучастности.
Пряжа получалась тонкого серебристого цвета в каком-то нежно-фиолетовом ореоле. В жизни поэт не любил эти цвета, доведенные до холодно-ядовитых тонов стараниями технолога технозоя к концу очередного двадцатого века, двадцать первой земной цивилизации, одной из пяти цивилизаций, которая силилась пережить и своих создателей, и свои волшебные сказки. Однако поэт снова обратил своё внимание на невероятно добрый цвет сновидений. Скорее это было лунное многоцветье, которое даже дышало каким-то очень живым контуром и исцеляло и от утренней скуки, и от вечерней праздности, и от дневного безветрия. В этой удивительной пряже был даже какой-то шарм, и поэт позволил себе упорно потянуть за нить, та подалась и окутала поэта легчайшим коконом света, в котором поэт стал парить следом за удивительным сном, как первый космический спутник, так и не выведенный на орбиту одним из первых космических челноков-шатлов. Он так и остался поднадзорным бомжем-бродягой, отоспавшимся днём в уличной канализации. Если днём ему досталась свобода, то ночью — пусть и поднадзорная, доброта.
За этот год поэту пришлось много эпистолярить. Совершенно неожиданно к нему пришло более ста писем от людей вычурных и спорных самим своим бесцельным существованием. В своих письмах они постоянно спорили с поэтом, указывая ему на его творческую деци_мэтровость, сомневаясь в его профессионализме, искренности и просто праве подавать людям надежду и дарить обретённые самим знания. А это значило, что у поэта появились ученики, как значило и то, что поэт старел, хоть и обращать внимание на морщины было некогда. В ответных письмах он обретал себя в спорах, поэтических экспромтах, стихах и прочими обстоятельствами внешней жизни мало интересовался. Этим он и тревожил тех, кто мало знал о повседневности. Знали бы те, что повседневности для поэта не существовало! Он обычно парил, даже и тогда, когда согласно житейской логике это было крайне нелепо…
…Ночные сновидения не проходили. Сто тысяч лиц врывалось в его безграничный потревоженный мир. Это были и знакомые ему из соппредельного Безбрежья фантомов, и незнакомые ужасные рожи мчались с разных сторон навстречу, с одной только непреложной и единственной мыслью — мстить! А мстили уже только за то, что самим им уже не дано было права воскреснуть, в то время как ему, всё ещё живущему на земле, все эти фантомы — от миловиднейших до самых ужасных — только и казались с родственниками, и поэт пытался похлопывать их образы по плечам, но от эдакого панибратства от фантомов оставались одни только чеширские рожицы, и они съёживались в плечах, превращая их непроглядность, из-за твердынь которой они только ужасались беспечности этого нелепого человека, который смел называть себя легко и просто — поэтом, неся в себе символы, образные ряды, метрические и силлабо-тонические построения, метафоры и всякую прочую абстрактную чушь, столь незаякорённую, столь наносную, столь всякую...
Вдруг среди прочих рож, фиг и маслин проявилось достаточно опрятное и чрезмерно скорбное лицо. Так и есть — чёрный ангел. Но нет — ещё не за ним. По всему не за ним. Сегодня у ангела была иная задача. Ведь не кто иной как поэт так жаждал достучаться до высших сфер — и вот, наконец, в сферах решили пойти поэту навстречу. Ему просто на мгновение приоткрыли тонкое зрение и разрешили зреть очевидное...
За потревожившим поэта своим присутствием ангелом уже тянулся густой, сумрачный шлейф, в котором поэт сквозь весь этот облачный караван сумел рассмотреть движение душ только-только усопших. Странно было наблюдать этот сизый караван смерти, этот жуткий караван расставаний. Усопшие души возвращались в неведомое земным Безбрежье. Над ними парил чёрный ангел, но только уже не ангел, нет — он то ли ангел, то ли птица, то ли... нет, ангел смерти торжественно и победно летел сам по себе, а птица, парившая в пространстве параллельно с караваном, была душой поэта. Чёрный ангел вежливо поздоровался с ней, но притязать на эту душу не стал, как будто и впрямь была душа поэта бессмертной. Поэт был шокирован и расстроен. Он впервые видел, как души тех, кто усоп, в действительности покидают грешную землю.
— Так ли всё на самом деле, Жаклин? — задавал вдруг вопрос поэт умершей душе девятнадцатилетней поэтессы. Когда-то она знала французский язык, но сейчас её душа перекликалась с душой поэта на птичьем, одинаковом что в Бордо, что в Париже. На земле она горячо любила всех, а умерла внезапно от рака — не сразу, пережив боль и страдания. Видно, ей выпала судьба не только плыть в караване, но и быть первой в числе уходящих. Она — пастырь этого невидимого людьми жуткого каравана смерти. Она летит в ключе усопших самой первой, и полёт её лёгок. И потому действительно все в этом караване равняются на неё, как когда-то в Бабьем Яру прервавшие свой жизненный путь души еврейских страдальцев равнялись на душу прадеда земного поэта. Всем известно теперь, что жил на земле и такой великий чудак — профессор Киевской консерватории, поставленный в единый строй с маклерами и башмачниками, младенцами и стариками. Это была колонна тех, кого вели убивать. И тогда старик заиграл на скрипке, и играл по пути в Бабий Яр, и уже тогда, когда люди стояли у бездны, и уже потом, когда уже никого не осталось. Только затем каратели расстреляли скрипку и самого старика. Но так только казалось, потому что старик продолжил играть на скрипке, как вожак того далёкого каравана смерти...
Удивительный тот старик долгими столетиями бродил по дорогам Европы. Он запоминал звуки и запахи, и даже вкус великого человеческого горя, и когда пробил его час, он так же, как и сегодня Жаклин, как сумел обрядил и возглавил далёкий и страшный караван смерти. По Вселенной плыл тот удивительный караван под музыку Мендельсона, и вся Вселенная плакала. А в этом караване слышится рэп. Рэп очень любила маленькая Жаклин, клин не земных журавлей, а навсегда уходящих с земли танцующих рэп душ — нелепость. Вселенная удивляется, но чему здесь удивляться? Скрипку расстреляли вчера, а рэп родился после. Поэт то и дело пытается подлететь поближе к Жаклин и станцевать с ней вместе.
— До времени не велено, — трубит чёрный ангел и преграждает чёрной же молнии путь. Оттого-то поначалу душа Жаклин танцует рэп совершенно сама, но затем весь караван начинает за ней пританцовывать. Это последняя память усопших о мире земном.
— Прощай, крошка Жаклин!
— Оревуар, поэт!
— Оревуар, девочка!
...Поэт плачет. Всего только десять часов утра, а на него уже накатило, нахлынуло, он уже безмерно выжат и жутко пьян. Какой бесконечный мрак, какая нелепость! Что-то приключилось на Сопределе, и поэт внезапно слышит, как по радио передают:
“...Сегодня в Марсельской онкологической клинике умерла девятнадцатилетняя поэтесса Марселина-Жаклин Тендер. Её слова стали широко известны благодаря французским рэп-группам “Сьюз” и “Ле Бада”. “Стихи дарят мне жизнь”, — говорила она”.
…Рука поэта потянулась за вторым стаканом вина. Старый нектар из крымского Сопределья был сегодня неплох. В его амбре угадывалась и хорошая выдержка лет, и отличнейший букет разнотравий. Медленно подступал и не растворялся перед глазами какой-то странный и не вполне алкогольный дурман, за которым неожиданно выступали образы-воспоминания. Ба, наступало прозрение!
И теперь запросто можно было вспоминать сны. Почему-то именно сейчас они шли без привычных купонов, из-за которых, при пробуждении, обязательно наслаивались какие-то искажения, оставлявшие чувство вечной неполноценности и уязвимости собственной памяти, как будто кто-то специально сотворял при пробуждении из увиденных снов лапшу. Похоже, что этот кто-то был чётко персонифицирован и обладал привлекательной внешностью молодой женщины со странным, звучным именем Марика Марико.
Но поэт сам позволял приходить к себе в подсознание этой душке при пробуждении и корёжить его сновидения, поскольку затем на одно только мгновение он мог видеть её руки, переплетающие концы сновидений в тонкую очумелую пряжу. И, хоть в запредельном ткачестве сам поэт не бельмеса не смыслил, но ему нравился запах кожи, волос, аромат губ этой странной сущности, которая смело пыталась казаться женщиной, но по сути была всё той же доброй ночной Феей.
Теперь же всё было абсолютно иным. В каком-то странном мареве и совсем не под землёй, а прямо на земле вдруг разрасталось огромнейшее по площади подземелье. В нём царил полумрак, и повсюду блуждали морлоки — мелкие да жалкие полуправдоискатели. В тусклом полусвете улиц и площадей они сами себе пытались казаться значимыми и решительными в поступках, но их поступь была скользящей, вкрадчивой и до боли знакомой. Только Где и Когда это Было?!
Резиденция морлоков занимала под собой площадь, равную сопредельному государству. Морлоки отлавливали обывателей, чьи мысли были ярче существовавшей в их мире эпохи. Посему и само Внеземелье с дивными подземными перекрытиями было построено из мечты. А чтобы пить эту мечту прямо из подземелья, в этих же земных обывателей то и дело стреляли, обычно в упор. Подходили вплотную, прижимая стволы своих духовых ружей к затылкам, бац — и простите, дорогие собратья, но извольте разойтись по баракам. Всем спать, как ещё не скоро запоёт молодой московский болгарин, возведённый в ранг достопочтенного супруга стареющей примадонны.
Всем, суслики, спать! Или вы ещё желаете что-либо менять? Лучше и не пытайтесь, потому как нельзя — это же предосудительно жить до времени в инореальности, тогда как рыли бы вы себе лучше обыкновеннейшие земляные погреба под картофель. Кто бы вам за это хоть слово сказал? Нет же, вознамерились воспарить, и где — в нашем-то подземелье?! А ведь в нём и самый великий Зодчий ничего изменить не смог. Только и явил лысину, картавость, ржавчину и разъеденную цианитами рану плечевого сустава. Но его-то нынче никому, откровенно, не жалко. Зато жалко, что, как ни крути, а от этой выпученной из маузера в тело диктатора дозы всяческих цианитов он ещё при жизни превратился в дебила и ловко ускользнул от ответа. Только и позволил всем этим морлокам явиться на землю и взять свою многую дань от ещё живых да неумерших, хоть между первыми и вторыми ещё ой какое различие.
Живые созидают, а неумершие взрывают Божьи храмы под дивертисмент мечты, ошельмовано необетованной. С неумершими и жить проще: они исполняют, а покуда живые ропщут: “Мы не “шельмовали” мечту! Это до нас и за нас иные расстарались...” (неумершие, значит). А зря такой делёж-галдёж провели, потому как подошло время, и поставили к ответу и неумерших исполнителей, и живых творцов-созерцателей. Те только научились охать да созерцать, и чуть было сами не ухватились за парабеллумы, да только очень быстро в мёртвые перешли и на том упокоились, а неживые вогнали их речи в гранит и стали срочно взыскивать у сломленных, посрамлённых доверие. И всё бы было неплохо для неживых, но не мёртвых, да только всё делали по старинке и, по большому счёту, через кузькину мать. Наконец увидал поэт и себя, но не в самое радостное для себя время….
…Уже признанный и убелённый сединами старик стоял перед верховным судом республики, а ведущие эксперты по экономическим перверзиям государств обвиняли поэта за преступные идеологические контакты с экстремистскими представителями региональной антикризисной партии. Звали поэта Глеб Шорин, и получалось, что нарушал он законы и постановления разные так и не ставшей могучей карликовой державы, именуемой в простонародье Территорией. К обвинению прилагалось семьдесят семь увесистых томов доказательств.
Оказалось, что поэт регулярно и злостно нарушал триста тридцать шесть государственных, городских и уличных законов. Судили, правда, не самого Глеба Шорина, а его объёмное голографическое изображение, тогда как сам поэт ещё накануне попал под действие шокового “демократизатора” и, увы, его хрупкая земная плоть срочно отошла от его чисто материального воплощения. Местный рейнджер из муниципальной полиции сделал свою работу профессионально при нарушении Глебом Шорином триста тридцать седьмого установления, после чего в мозг внезапно усопшего несчастного яйцеголового были введены аварийные датчики биоэлектронного протектора памяти.
Мир построенного на Земле подземелья с величайшей радостью узнал об осуждении и наказании человека, столь преступно игнорировавшего саму заглавную букву Закона. “У нас ведь правовое государство, почтеннейшие дамы и господа”, — любили говаривать Законодатели. Вот только Глеб Шорин уже ничем не мог им возразить. Мозг Шорина медленно угасал на тротуаре и уходил в мир иной, но это не получалось. Получалось нечто иное: наказуемый мозг просто выводился из индивидуального подчинения преступнику и переподчинялся муниципальным нейрохирургам-наказателям, которые могли его теперь нафаршировывать всяческой законочтимой дребеденью в назидание прочим. Прочие тихо роптали.
Это было ужасно. Перед Глебом Шорином медленно растекалось внезапно материализовавшееся будущее... Он обнаружил себя в роли государственного преступника и, согласно официальной версии, преступник Глеб Шорин самолично потребовал от государственных властей всех мыслимых рангов немедленного запрещения региональной антикризисной партии. Получилось как-то нелепо. Живой Глеб Шорин не требовал ничего, кроме экономической и духовной терпимости, а вот мёртвый во имя всех неживых отгорошил такое, до чего не додумался бы при жизни. Его посмертная просьба была срочно передана в информационный правительственный отдел погрязшей в корупционном беспределе страны для зачтения на пленарном заседании ООН снявшим обвинение против воинственно беспредельной Республики, после чего тело поэта было кремировано и превращено в компактную гранулу доведенного до алмазной прочности пепла. Гранула была помещена в штрафной отсек орбитального погребального спутника и выстреляна на пятую всепланетарную мемориальную орбиту. На земле шёл 2025 год.
Триста пятнадцатое киевское кладбище (а номерной отсчёт вёлся с 1986 года) привычно не пустовало. В зале для проведения гражданских панихид совсем недавно было установлено лицензионное оборудование для реконструкции образа усопшего при прощании с покойным. Использовался широко разрекламированный метод нейрографии и видеоэкстраполяции Мерлинга Кери Хью. Кери Хью любил поэзию Глеба Шорина; Глеб Шорин осуждал изобретение Кери, полагая, что нельзя тревожить души усопших, сведенные чёрным ангелом в безномерные караваны смерти, отправляющиеся в вечность. Визуализация покойных задерживала бы оттиски душ, умерших в Предземелье, отчего в Преднебесье и на астроплане не хватало бы вакансий для возвращаемых на Землю реинкарнационных младенцев. Это было и нехорошо, и чревато. Но изобретение было продано в технические службы ООН и внедрено повсеместно.
За восстановление облика каждого преступного элемента отвечал информационный отдел муниципальной полиции, что снимало с прочих достаточно полярные эмоциональные и моральные аспекты. Но на сей раз всё как будто бы нарочно разладилось. Глеб Шорин смотрел на собравшихся как-то не особенно радостно; тут же от установки видеоэкстраполяции и нейрографии был отстранён растерявшийся молодо оператор, и его место занял, что называется, ас. Последовали торопливые манипуляции; показалось, что даже пульт взвыл от непереносимой душевной боли и явил облик усопшего. На сей раз непрочно настроенный на предписанный мемориально-лирический глянец.
Тут же, как и положено, перед глазами усопшего и пришедшими на панихиду гражданами республики были сожжены вымпела и знамёна региональной антикризисной партии, а сам закоренелый преступник Глеб Шорин, принявший посмертные покаяния, сказал пылкую обличительную речь. Собравшихся поразило, что сама речь была составлена из заведомых штампов, которые даже на дух не согласовались с частотным словарём самого поэта. Но, тем не менее, речь произвела впечатление; в зале раздались жиденькие аплодисменты — нелепые, кощунственные, театральные. На том и закончили. После установленной процедуры посмертного покаяния тело было кремировано, а прах после этого был торжественно спрессован в микрокапсулу и выслан на пятую мемориальную околоземную орбиту, где ему отныне предстояло обретаться ближайшие 76 000 000 000 лет.
— Симпатичная информация! — усмехнулся сквозь сон поэт. Однако на том его сон прервался, как плёнка в анахронической кинопроекционной будке. Так и хотелось рявкнуть: “Сапожник!” Но вместо этого Глеб только кисло улыбнулся и закурил. В этом году он был всеми осмеян и брошен, и разве только Мурлон ещё приятельствовал с ним по-прежнему на правах равного. Правда, пить Мурлон, как и всякая земная мякусятина, любил только молоко и на язвы мира не жаловался…
…Не жаловалась на язвы мира и Большая Хозяйка. В это самое время она вела беседу с воровитой крутобёдрой девушкой Алевтиной, в то время как они совместными усилиями из изнеможенных бутонных недомерков роз и безобразной алтын-травы мастерили, ничего себе скажем, букеты. Для этого хватало им и узких отбросов целлофановой плёнки, и ненавязчивой для случайных прохожих рекламы.
— Берите, мадам! Всего триста пятьдесят купонов! Воздействует на восприятие, как килограмм хорошего мяса! Хотите, я вам по секрету скажу — наши цветы не для бедных американцев, а для богатых украинцев. Нет, ей-богу, смешно! Тут недавно повадился один итальянец для своей красотки розы скупать — Целуванто прилизанный. Но зато такой галантный, скажу, каждый вечер ровно в восемь был точнее часов — платил свои семь долларов за пять алых роз, и гуд-бай. И хоть эта мадам не вполне чтобы розы, но и у вас же с долларами не густо. Да и кого розами в августе удивишь? За настоящими розами загляните ко мне в январе. К тому времени и у вас, даст Бог, баксы объявятся, а у меня — самые розы пойдут. Знаете, на таких огромных бройлерных ножках, — Большая Хозяйка смеётся. Ей нравится её собственное умение подшучивать над окрестными лохами, к которым, между прочим, относит она и поэта.
...Глеб Шорин появляется в “трубе” в самое неопределённое время. Цветов он сроду у Виктории не покупает, зато выпытывает городской сленг и хохмит. Сегодня он вспомнил дружка своей юности, ныне приват-доцента, который обычно говаривал: “Девушкам цветы дарить следует дважды: первый раз на свадьбу, второй — на похороны”.
— Я уже кому следует передала жалобу на этого типуса. Сами понимаете, в сферы. Это же монстр какой-то, а не кавалер, — сокрушается глинобитного виду Витонька, продолжающая вязать безобразнейшие букетные компакты из чертополошно-розовых недорезков. — Вы посудите сами, милейший: один ужин сегодня в кабаке тянет на 700 — 800 фигонов на рыло: что даме, что кавалеру. Так почему же цветочная интермедия должна быть задаром? Это уже, простите, нарушает гармонию, а суть данной гармонии как раз и состоит в том, что если деньги есть — веселись, а нету бабок — мимо катись. — Шорин шокирован, но на Викторию не обижается. От этой стрёмной огромной дылды с колодами ног и кувалдами рук иного и не услышишь. Такая себе иллюзия из проверенных жизнью воспоминаний. Кому как не ей рычать вечное “От винта!”
...В то утро сладким сном засыпала у себя в постели Ирэн. Всю прошлую ночь провела она вне дома. Это была волшебная ночь, хоть и началась она с внезапной анемии и прошла мгновенно, и переустроила её естество, но время этой ночи вышло, а жизнь протекла дальше. В недалёком прошлом, ещё до того, как она пришла от Вадима и вознамерилась крепко заснуть, всё ранее произошедшее показалось ей удивительной волшебной случайностью. Но теперь, обёрнутая махровой китайской простынёй, она лежала под ней совершенно нагая и предавалась тёплым волнам недавних воспоминаний. Весь мир, пережитый недавно, представлялся ласковым зверьком, пришедшим неизвестно откуда и до сих пор не исчезнувшим, но преобразовавшимся в тонкие образы витиеватого сопредельного мира. Из этого мира по капельке, по чуточке стала возвращаться к ней выпитая Третьим_подкопытком_Сатаны и его злобной подельщицей Марьяной молодая свежая кровь, отныне столь же алая, как и голубая, поскольку переходила эта кровь из мира в мир, молекулы мешались, не признавая законов антимиров, ибо и в том, другом мире эквивалент девичьей чистоты был равен теперешнему её состоянию пылкой, молодой особи, вкусившей таинство женской инициации.
Постепенно умиротворяясь от пребывавшей в ней крови, она засыпала. Кровяные молекулы просачивались сквозь тонкую, нежную кожу, сквозь тончайшее сито эпителий, и растворялись в жилах, уносясь к центральной артерии с информацией о том запредельном мире, с которым отныне и она была ровней. Ей снилось, будто бы предстояло идти в наряд; её тщательно облегала аккуратная женская униформа национального гвардейца Республики. Именно в этой форме она стояла последние минуты перед казарменным зеркалом, а из невидимой радиорубки уже звучало: “На развод, барышни, на развод!” Сама Ирэн передвигалась медленно, едва-едва перебирая шаги, так как всё ещё находилась под малознакомым действием “мужского” наркоза, вся сила которого состояла в том, что увлажнёнными своими губами она всё ещё ощущала упругое его касание. Медленно шло время. Ирэн освобождалась от оцепенения, становилась раскованнее, шустрее, совершенно противоположной себе — той недавней на выплеске нелепицы и радости в одночасье.
Теперь она была не просто девушка из казармы. Ирэн служила психологом, о чём свидетельствовали офицерские шевроны на её униформе, а она этими шевронами дорожила. Отныне она хотела ощущать весь спектр переживаний молодой женщины-военнослужащей, и теперь, кажется, это у неё получалось. Вот и только что Ирэн увидела сочный эротический сон...
В горле прошёл первый рвотный комок, а за ним следом пришло чувство вины. Она вдруг ясно осознала, что совершенно безвольная вступает в мир реальной эротической ласки, что время символических виртуальных любовников и искусителей навсегда канула в Лету, что произошла осознанная персонофикация, как только рядом оказался Вадим и уже сызнова предложил ей стать полнокровным и реальным партнёром, каким оказался сам... в сексе. И если будет и в дальнейшем так дело идти, то в скором будущем она сумеет преодолеть все известные ей до времени комплексы и превратится в роскошную любвеобильную жрицу с высшей мерой полнокровного сострадания к тем, кто ещё не обрёл себя... в душевном полу-уродстве своём.
Бедной она была, бедной... Ей и на службу собираться было пора, и о месячных следовало беспокоиться... Одним словом, ей всё время портянки на душе жмут. И не филолог она уже, а ефрейтор. Бр-р-р!!! Она покрывала тело Вадима большими жадными поцелуями, но не насыщалась до тех пор, пока под губами не оказался член. В это время тело женщины залил вязкий долгий оргазм. Но, о Боже! При пробуждении у себя во рту она обнаружила собственный указательный палец. Он-то и был её новым пылким мужчиной, вернее, тем эротическим муляжом, под действием которого всё тело женщины пришло в движение и отдалось наитию...
Это было удивительное открытие. Эмоциональная разрядка и даже оргазм пришли к Ирэн прямо во сне... Она плыла под старшиной, она плыла над ротным. Взвод девушек скалил белоснежные зубы, сквозь которые прямо на Ирэн проглядывали розовыми бутонами набухшие органы невидимых ей мужчин. В какую-то минуту члены образовали вокруг тела спящей ромашку, и когда Ирэн по-настоящему пробудилась, простыня была отброшена, и ей в грудь упирался член.
...То ли сон, то ли явь продолжались. Рука Ирэн протянулась к упёршемуся в межгрудье члену и медленно попыталась приблизить его к лицу. Член подался и проник к женщине в рот. Ирэн поджала его языком к нежному нёбу, и поток терпкой горячей влаги стал литься ей прямо в горло...
При пробуждении следовало бы осмотреться. Перед глазами Ирэн всё ещё плыли худые бёдра партнёра. Теперь она их видела. Прямо с офорта над кроватью бесновался лик Дон Жуана. Искажая пространство, он вызревал из пространства, и его объёмная плоть кончалась у Ирэн во рту. От неожиданности губы девушки разошлись.
Член совратителя выскользнул изо рта и мгновенно впорхнул на двумерную плоскость нависшей над кроватью картины.
— Ах ты, маленькая мерзость! — незлобно проговорила она и стала вытирать простынёй свои влажные губы. Спермы было так много, что её запах ещё долго не растворялся в реальном трехмерном пространстве. На офорте Дон Жуан пытался совратить девушку из знатного рода...
В комнату вошла огромная дурёха Мотька, именуемая в общежитии Матильдой. Росту исполинского, конопатая... Рожа самая квадратная, кислая.
— Ирка, ты где этой ночью шлялась, скажи?
— С молью трахалась!
— Это что! Вот я, эвона, до одури хочу жрать. А ворона, язви её в потрох, опять к форточке не подлетала, хоть я, язви её в душу, кольца её на верёвке развесила. Тоска...
— Оно, Моть, и понятно. Ты же извела всех окрестных ворон. Всего два месяца без работы, а ведь в кастрюле каждый день, какой ни есть, а бульон с вороньим потрохом булькает. Как это тебе только удаётся?
Матильда нехотя и бестолково протягивает навстречу Ирэн огромнейшие ручищи дикого птицелова и так вот продолжает сидеть и жалобно посапывать.
— Ладно, чего сопишь, бери в кошельке сотенную, только, чур, сегодня приготовишь что-нибудь вегетарианское...
— Это мы можем, — ликует бестолковая Мотька. — Я, например, блинчики хочу со сметаной, язви их в компот!
…Ирэн высунулась из крохотной душевой, когда на часах пробил час пополудни. Сама распаренная, она удивилась столь же распаренной Мотьке, которая как раз подавала к столу обед. Розовая и счастливая, она поставила на стол разрумянившиеся блинные пышки и полулитровую банку сметаны. Ирэн внимательно присмотрелась к Матильде и для себя отметила, что в этой непоказной нелепой лошадистой бабе вовсю резвится сильный мужской гормон.
— Моть, да ведь и тебя ведь сегодня отрахали, погляжу.
— Ага, — беззлобно соглашается та, уплётывая пышки.
— Вороны — это что? Мой батя, с голодухи, после войны голубей жрал. Страшным охотником был, а во время войны жрать голубей брезговал. А после войны в желудке кукиши завелись, так он и начал голубей жрать. Но он их из ружья бил. А мне как? Крановщиком работать тоска, всё на ветру и отматерить некого, а вот каменщицы не берут — кирпич под рукой крошится. Так я два месяца им работник, а потом отвал. Месяца на три. Работать надо, чтобы с общаги не выгнали... А Едрыныч, он хоть и колченогий, а пить не дурак, пока деньги за мною водятся. А потом — лети, вольная птица. Он без бабок и палки лишней не поставит, козёл... Только тогда вороны и спасают... Ох, и переела я их. Я вот думаю, перья разве что на декорации в театрик погорелый какой-то продать... Получилась бы постановочка, в пух и прах…
Велось Мотьки у с Ирэн, что сразу после обеда Мотька позировала, как того желала Ирэн. За это и пустила её Ирэн в свой художественный будуарчик. Сегодня позировать должна была Мотька между подушек, широко разбросив бедрастые исполинские ноги. Размеры лобка поразили бы и видавших баб мужиков. Среди буйной растительности вялым аппендиксом вальяжничал на волосне клитор. В полудрёме Мотька подцепила его булыжными сосисками пальцев, да так и замерла. Начался двухчасовой сейшн, художественная литургия. Всё это время Ирэн рисовала, а у Мотьки только изредка колыхалось её сытое, далеко не как дамское брюхо. Предложенная композиция могла бы иметь название: “Оргазм Цикломены”. Ирэн рисовала, Мотька всхрапывала...
В комнату влетает Галина:
— Заканчивай, бабоньки, вернисаж! Ко мне должен хахаль прийти! Он поэт и носит пенсне.
Мотька, сжимая себя за клитор, упрямо продолжает храпеть, Ирэн — рисовать. Галка в батистовой мужской рубахе, без исподнего с роскошно восставшей грудью, бюст номер три, всматривается в фантазии ушедшей в себя Ирэн...
Подле возлежасшеймяу! как и в натуре барышни копошатся крохотные палачи. У них чёрные, ниспадающие на глаза колпаки и отвисшие до груди красно-пунцовые шнобели. У каждого в руках по два стакана. Они честно предлагают огромной нарисованной фурии умереть. Ей предстоит решить, из какого стакана выпить: в одном — химически чистая вода, во втором — расплав серной кислоты. Нарисованная дюжинная Мотька отрывает пальцы от клитора и выбирает стакан с расплаавом серной кислоты. На глазах у Галины нарисованные палачи втаскивают ей в рот огромную лейку и вливают через неё Мотьке в рот содержимое из выбранного стакана. Мотька съёживается на глазах, жухнет и покрывается зелёными пупырышками. Полный аут! Она грохается на пол и издаёт звуки, похожие на козье мычание. Нет, пожалуй, это ревёт корова... Её тело начинает конвульсировать, извиваясь в судорогах до тех пор, пока его не уносят вдруг выросшие палачи. Галина вдруг ощущает, что и её собственная жизнь начинает идти на убыль... Это похоже на быль, хотя настоящая Мотька продолжает храпеть и хрюкать всё в той же сакраментальной позе...
…Ирэн вспомнила страхи прошедшей ночи. Ведь и она, подобно Галине, наблюдала нелепые метаморфозы, происходившие у неё на картине. Под впечатлением увиденного вспоминался и сон: Ирэн и Вадим брели по полости огромного саркофага. Вдоль стен саркофага располагались мумии. Подле одной из мумий, где уже практически никого не было, Вадим достал скальпель и неуверенно ткнул в щель между стеклом и металлом. Щель расширилась, Вадим протиснул в неё обыкновенную фомку и разворотил препятствие в виде форматной рамки. Брызнуло осколками и высыпалось стекло. Невольно вскрикнула наблюдавшая за процессом Ирэн. Скальпель коснулся отмумифицированной руки, и тогда та резко дёрнулась, зажав ладонью руку Вадима к стеклу. Вадим отпрянул и в испуге попятился. Девушке показалось, что и на неё сквозь ароматические бинты смотрит древний царедворец и говорит:
— Зачем, заблудшая, с некрофилом связалась?!
— А я некрофоб! — попыталась оправдаться Ирэн.
— Не поможет, это вам не поможет! — пролился в пространстве жуткий загробный голос. Плечи девушки вздрогнули. Она зарыдала.
— Не переиграть бы! — попыталась прокричать ей сквозь сон Галина.
Ароматические бинты спали с пустых глазниц царедворца, Вадим в ужасе вырвал прижатую к металлу руку и вместе с Ирэн принялся бежать по возникшему лабиринту. И тут только удалось Вадиму понять, что его святотатство повторило стозвучное эхо. Отовсюду стал слышен гром разбиваемого стекла. Мумии пробуждались и вставали со своих налёженных мест...
У безбожно храпящей Мотьки в это время были свои ощущения. Сквозь сон она ощущала, как по ней ползёт что-то неприятно-слизистое, влажное и холодно-потное. При свете полной луны девушка замечала, что какой-то хорошо упитанный, короткий и толстый слизняк вползает в неё, прямо сквозь пуп, в огромный рыхлый живот.
Это был коричнево-серый червь. Он входил всё глубже в её круто завязанную пуповину, разъедая её до крови. Но боли и крови не было. Так и сам-то червь был толщиной с палец. Мотька как зачарованная смотрела на это зрелище, пока червь не исчез с поверхности тела. Такого червя она дважды видела в желудках плохо сваренных впопыхах ворон. Сейчас же горевать было некогда. На животе не оставалось и следа от поползновения скользкой гадины. Но вот только появилось новое ощущение: как будто что-то всё время ползает у Мотьки внутри и то и дело пробует на вкус разные части тела.
Всё это требовало объяснения. Мир Галины, Ирэн и Мотьки посетили чёрные духи. Незабвенный Третий_подкопыток_Сатаны был рядом. Он вмещался теперь в образах жиличек и был рад, что не терял своё извечное ремесло. Всё было в норме. И покойников новых не было, и страхи шли своим чередом...
Для Галины: теперь она закашлялась и почувствовала застревание в горле. Прокашляться не было сил, и тогда она попросила Мотьку, чтобы та её хлопнула по плечам. Дурёха-крановщица хлопнула медсестру, и у той изо рта выплюнулось короткое зеленоватое тело, сплошь покрытое слизью и кровоточащее, подобно изгою-выкидышу. Но тот обычно выходил обратным образом. Этот же был Змием, который только-только завершил кладку коконов в дебрях её желудка и вышел наружу, прекращая собственное существование без общественных соболезнований, но зато с полагающимся бесконечным рвотным запахом и тошнотворнейшей вонью... Галина обмерла и стала терять сознание... Трах_под_зад гадливо захихикал, и в комнате запахло кислыми дрожжами и фосфором...
“От Вадима я ехала на сто шестом. Что это у нас происходит? А что, собственно, происходит? Собачий бред, околесица. Нарушение пространственных перспектив. Такое мы, кажется, проходили, но только нарушались форменные пропорции, а у нас сегодня, как в дурном сне, нарушены формальные законы пространства. Уверовать в это? А почему бы и нет. Фома Аквинский что говорил: верую — ибо абсурдно. Поразительно, но всё именно так, ещё со вчерашнего вечера...” — проносится в голове у Ирэн…
“Вредная девчонка! — рычит в подпространстве Трах_под_зад Рыкович Чертохватько, — куда её занесло!” Ему не нравится, что девушка знает азы учений Праведников. Того и гляди, сама на соответствующие выводы выйдет и нарушит покров натурализации. “Не быть этому — получай!”
Пятиметровому нильскому крокодилу выбили зубы. Он прожил без малого триста лет. Зачем так глумились над рептилией, Ирэн ещё не узнала. Она стояла на берегу гнилого Чёрного озера. Стояла обнажённой среди таких же, как и она, девушек. Одну из девушек мрачные служители-исполины магрибского типа оторвали от прочих и по щиколотки завели в озеро. В глазах обречённой метался безумный страх. Удивительным для Ирэн оказалось, что девушка так и не успела пережить всего ужаса происшедшего. Уже из глубин желудка рептилии, стоявшие на берегу, девушки услышали её первый раздирающий душу вопль. Он был и последним... Утроба крокодила голодно заурчала, глаза рептилии налились кровью.
— Вам, барышни, следует помнить, что трёх пудов мяса голодному аллигатору мало. За раз этот мальчик проглатывает по крайней мере центнер. Следующую — послышался узнаваемый даже сквозь бред дребезжащий загробный фальцет Третьего_подкопытка_Сатаны. — Кстати, желудочный сок рептилии не сразу размягчает девичью кожу. Иногда для этого требуются часы... Обратите внимание: наша рептилия имеет вживлённые в свои роскошные требухи форсунки-распылители. Через них в желудок нагнетается воздух. Нельзя же дать умереть девушке... сразу. Процесс должен быть постепенным... Жертва имеет право на дожитие...
Приходящая в себя Галина хватается за виски:
— Выветриваемся, бабы! Здесь оставаться опасно. Шизуха косит наши ряды. Вы только на себя посмотрите! Да у вас же крыши поехали!
— Чего орать, — обижается проснувшаяся в холодном поту Мотька. — Это всё твои травы. Ты где это только их насшибала? Шибкие они больно. Духмяные, что не запахи — дурь. Не иначе как от ворожки. А ведь ворожки — сплошь ведьмы охальные.
— Дура ты, Матильда, была и дурой останешься. Эти травы я сама для вас нарвала у Русиного ключа. Там ещё, как бабки шепчутся, прежде Вожила мир стерегла. Да и сами-то травы сил не имеют. Их водой взбрызгивать надо.
— Не надо! — заголосила Мотька. — Мне и без этого дурно!
— Не надо! — завыл за Мотькой Третий_подкопыток_Сатаны, сжавшийся калачиком в подпространстве…
Пробуждаясь от приступа охватившего её безумия, Ирэн поёжилась. Она прекрасно знала, что этой, и уже стоящей новой на берегу Чёрного озера жертве предстояло жить ещё, по крайней мере, полтора-два часа, прежде, чем её не переварит в желудке распятый лабораторный гигант... Но наваждение уже проходило, и все краски реального мира начинали обретать значимость. Вместе с ней приходило к девушке возмущение. Они посмотрели с Галкой друг другу в глаза, и их вдруг осенило. Но в это время грохнулась на пол глинобитная дурёха Мотька. Вся, как была, нагишом…
Страх прошёл в мускулистую Мотькину душу. Не помнила ока, как искоса покосилась на бесхозную канисторку, выброшенную на ходу из роскошного шевроле. Канисторка бухнулась у солдатских мотькиных ног и бравая девушка затащила ее в общагу... В комнате, чуть только открыла свое сокровище, обомлела. Из канисторки явился отчаявшийся было рыжик.
Лохматый рыжик, лёгко лёг с Мотькой в постель, но на деле оказался всамделешним чёртом. Мотька и сама толком не помнила, как он охмурил и уволок её в какое-то подковровое подпространство, где и стал стращать всяческой кунсткамерной дребеденью. Сейчас он подозвал её к огромной стеклянной колбе, на дне которой горько рыдала светловолосая девушка:
— Вот пример нашего здешнего доброжелательства. Обратите внимание, Мотя, в этой колбе уже семь дней поддерживается специальная атмосфера. Сейчас узница только плачет, но очень скоро в атмосферочку колбы мы добавим микродозу иприта, и наша очаровашка-милашка начнёт сходить понемножку с ума. Наблюдаете?
Девушку в камере стало рвать, лицо её посинело, и она принялась биться головой о стекло.
— Тем не менее, ей не больно. С той стороны пластиковые протекторы. Как только она дойдёт до апогея безумия, мы подкачаем кислород, а затем добавим веселящий субстрат, до тех пор пока она не станет захлёбываться от счастья. И так будет вечно... Это экспериментальная лаборатория ада. Не желаете ли на себе испытать?
— Но она ведь погибнет от разрушения слизистых полостей и разлада внутренних органов.
— Отнюдь. Мы это предусмотрели. Инпланируем. От вас я беру половые гены. Вы сильны, выносливы. Ваши гены добавят ей мучений и она станет мучаться больше чем прежде. У меня на члене осталась ваша женская вязкость. Ибо мой орган — всего лишь лабораторный щуп.
— Ах, так! — взвыла обиженная и ухватила чёрта за щуп. Третий_подкопыток_Сатаны взвыл, ведь он прошёл натурализацию. Но было поздно. Мотькины пальцы оказались грозней библейского Пятикнижья…
Что же до поэта и Марики Марико, то они больше не встречались ни разу. Марика уехала в Питер на гостины к Гошеньке да так и застряла в России, поскольку старых сказок в Республике уже не чтили, а новых не сочиняли... А поэт, пережив запои и годы, написал эту быль, поскольку подошло время исповедальное да и Большая хозяйка обещала спонсировать.
Ирэн выехала из Республики так далеко, что уже никто и не вспомнит, где в последний раз слышали о вернисажах. Галина вышла замуж и родила троих сыновей, а Мотька ушла жить в приют для животных помощницей ветеринара. И успешно помогала ему во всём. От вивисекции до стериализации.
Что же до нечести, то она успешно приобрела новые формы и Вечный город грустно принял новые коллекции Сатаны... В том числе и новый вицмундир немолодого заслуженного генерала.
октябрь 1994 — октябрь 2000

КИЇВСЬКИЙ ДЕ САРТ-СТРІТ,
АБО ДЕКІЛЬКА ВЕЧОРІВ
Веле Штилвелд

З Києва Марика ще не поїхала. Вона пішла вниз Андріївським узвозом, і... протекли роки. В уявні світи проросли ноги в кросівках, пружні, стрункі. За ними згрупувалося і протиснулось тіло, слідом за яким вдалося втягти голову. От тільки волосся так і залишилося парити в дійсності. Тепер її звали Євгенією, ні — вже Євпраксинією. Після цього у вуха плинула блукаюча луна минулих сторіч: "Вожила!", але вона назавжди так і залишилася в реальності Ма-ри-кою...
Марика втомилась від самотності. Особливо сумно було вечорами, в усіх цих абсурдно-приторних звеселяючих закладах. Саме там найбільше і хотілося змінити обстановку: поставити триногу для запрошеної на чашечку шоколаду дельфійської сомнамбулічної жриці Піфії, або завести грамофонну платівку з клоунадами Біма і Бома. Обидва із кволими захриплими голосами. Або це просто так хрипить за обох час? Або ні, Біма не треба. Бім уже був. Чорний Бім Біле вухо. Або навпаки — Біле ікло, але вже не Бім...
Так, і взагалі непогано б поспілкуватися напрямки з Джеком Лондоном або хоча б із Джекі Чангом. Джек Лондон, кажуть, страшенно схожий на Єсеніна. А Джекі Чанг — на обох них одночасово, от тільки жовтого кольору, як шпалери в будуарі опереткової акторки. А чому б не викликати до себе усіх трьох, доки крутиться грамофон:
 —  Шш-ш-ш!.. Здрастуй, Біме... Добридень, Боме... — ані краплі ентузіазму... Ні зайвого глуму, ні радощів.
...На вихідні до Пітера не з"`їздиш. Хіба що в театр піти. В Києві гастролюють "маяковці". (Встигнути б... Доки ще Республіка — не тривкий закордон. Що за думка невігласа?) Всі тікають з запиленої, спітнілої Москви. Одні обирають провінцію, інші — шлях всесвіту.
Київ — всього тільки провінція. От і дають рідкісну гидоту. Абсурд — в сенсі, нісенітниця у виконанні — рваний ритм, непоясненні, дурепні, алогічні ситуації, вихльост на межові стани і немотивовані вчинки. Провини особистості перед Системою... Безупинний зуд від комариного борсання. А замість квитків видавати б кожному глядачеві по ліхтарику, щоб міг освітити сцену, та по мухобойці, щоб мав змогу вибити її з загального клоповника часу — неталановитого, непереносимого, ницього...
Останні гастролі особливо огидні для сприймання, з дозволу сказати, "не приший кобилі хвіст"... А ці безумні знахідки нескінченних маразмів, що так в"язко переповзають прямо зі сцени в життя. Вік би не бачити "маяковців", тільки тоді що ж дивитися? Ходити, власне, ні-ку-ди. Але з іншого боку, в театр квиточок — дванадцять, а до Пітера — двадцять п"ять. Але зате в Пітері чекає Гоша. А от в пітерських підворотнях у Гошеньки — блиск! Через кожну — провалля в Замежжя, а там уже відривайся на усі сто!..
...Ввечері оральний садизм позбавляє дихання, як і в театрі, в якому грають чудово. Але таких театрів нині не існує. Запеклі театрали з вічних стверджують, що восьме десятиріччя йде в країні запекле міжсезоння... В оральному сексі так довго не живуть. Але у ньому, всупереч Станіславському, в успіх потрібно вірити, як в кожну міжміську фрикцію, тому, що Марика у Києві, а невтомний волоцюга Гоша в Пітері. У тому й садизм...
По дорозі від Києва до Пітера розвішано багато рушниць, що час від часу стріляють — до ладу і недоречно.
Старанно страждає на сцені всім знайомий друзяка Віторган. Далі Києва його не пускають, а Київ для нього — дріб"язок, а в усякому такому дріб"язку він, як і завжди, — стрункий, елегантний, підтянутий і... чарівно банальний, відповідно до моди на всеядне міжсезоння. Де-факто навколо метушаться всі ці муркотики, розумчики, пройдохи на шалфейній мамці і інші жабенята, від яких просто нудить...
...А може, рвонути до Будинку офіцерів на карколамний фільм десятирічної давнини з вирізками всього хоч ледь дозволеного на колекції прихованих еротоманів. Там взагалі щось у них з афішами діється — ледь напишуть про шедевр, що струсонув увесь світ — оплескуйте заздалегідь! Вам належить побачити рідкісну гидоту. Зняти таке можна тільки на дуже повний шлунок, з дуже тугими кишенями і примарним поглядом на життя, а в довершення всіх лих — ледь чи не передсмертну маячню. Це вже коли надто занудно і е-по-халь-но...
А на танці в Доф ходять тільки відверті шльондри. Хто тут що порадить. Вистрибуєш з похмурого залу в хол, а там вже труться, майже чи не лобками. Залишається тільки вирушати цеглу на дачу цупити. Розкрадати найближчий довгобуд. Та знову ж для цього потрібна вже тілогрійка, а душі хочеться свята...
...От вам, наприклад, третього дня було таке: поетів на Хрещатику — непрохідняк! Усі шаленіють! Особливо той, що в пенсне і дещо ікластий. Зубні різці в нього ледь чи не вовчої породи. Вовк не вовк, але дебелий поетище вовкулачої вдачі. І якщо уважніше придивитися — до того, як він вдягнений, до поведінки і манер, то — затятий охламон. Який тобі вовк, шавка дворова та й годі. У віршах дещо каламбурне — про кохання, старих і емігрантів намішано рівною мірою. Читає на вибір.
Від його старих плакати хочеться, хоча, здавалося б, літні люди своє прожили... Хоч і проголошено дещо сентиментальне гасло все тими ж поетами-диваками: "А старичье -оно ничье", та тільки про що думали старі, коли були огрядніші та молодші? Про себе ж і думали. Так що нічого тепер Ваньку валяти у трьохгрошових операх на майданному прилюдді...
"Батонні" пенсії, купони, як етикетки на "жигулівське" пиво, і найдешевший хліб в дві тисячі ре вартістю за паляницю. Одним словом, приїхали. Раніше стільки ж коштувала найдешевша труна, а ще раніше — мотоцикл з коляскою... Але про це вже написано й не тільки цим ікластим. Хоча книгу беруть — і ті, хто вчора платили за хліб, і ті, хто завтра сплатять за труну замість мотоциклу, на якому їм вже не кататися... Ледь смішно. Всім їм разом із Марикою ще не скоро належить мчати на "харлеях" нового часу, а от платити за книгу цього вовкулаки просто облом. З книги тягне пліснявою всіх минулих і нових епох... Б-р-р...
...Вчора Марика блукала по небу. Прихворів шестилапий крилатий приятель Мурлон. Вивчав модальні дієслова англійської мови і пошкодив собі інопланетні голосові зв"язки. Тому що лаявсяся по-чорному і крив ітакськими вигуками. Була й вагома на те причина, оскільки всі ці земні мови — просто гидота. Перевантажені архаїзмами, формами, уніформами, закінченнями й іншими забаганкими людськими. А на планеті Ітак — цар Природи, як і належить, походить з наймудрішого сімейства пернато-котячих..
Одним словом, цар Природи, — відомо, він, Мурлон. Та на тобі — телепортував якогось лоха на Землю: поблукати, побешкетувати, а виявилося, що втрапив у дірку від бублика. Потрафила його на цьому лиха година! Є тут від чого з глузду з"їхати — ані тобі телекінезу, ані телепортації, а замість усього цього шість тисяч мов і стільки ж діалектів. Але розмоляти, згідно з програмою культурного обміну, навчений лише на есперанто. Ледь інша мова, голосові зв"язки тут же на: "мяо-мяу" зриваються...
А есперанто на Землі тільки в Китаї вважається другою мовою, але самим котячим у цьому Китаї життя не дуже. Ледь замарудишся і станеш фаршированим кроликом у фритюрі. От і борсається Мурлон над землею, де немає тобі ані шарикових, ані китайців. Тому тільки з Марикою Мурлон і спілкується...
...Зараз душа Марики пригнічена і ось-ось різко знизиться настрій. Добре, що хоч з Мурлоном говорити можна про різне. Про короля з капустинням, чи про дурненьких вустриць. Все єдино! Мурлона обурює Вудильщик з його хохмами і апетитом. Він навіть почав майструвати вустриць над Києвом у пам"ять про передчасно загиблих у дебелому шлунку того перевертня. І хоч з"їв їх Вудильщик, а мусить віддуватися Марика за це земне блюзнірство над ницими. Ось і роздмухує Мурлон вустриць до велетенських розмірів, щоб усякий під ними, поволі пливучими по небу, почував себе особливо незатишно і некомфортно. За Вудильщика.
А що за тих вустриць переживати? Сторіччя хоч і не канібалові, але тут і зараз людина без усмішки зжере людину й не вдавиться. При жувальному процесі якось не прийнято посміхатися — ну хіба що якийсь людожер візьме та й скривить ікла у посмішці стегоцефала, але ненадовго — інакше можна щелепи пошкодити. Реальні, невигадані, непримарні.
Інші щелепи — страшенна вигадка: людей зжирає блакитна акула. Це якось не по-людськи; куди розумніше — ласувати рівними. Смачного! Аборигени з"їли Кука, Вудильщик — вустриць, а Мурлона, заздалегідь замаринувавши, ледь не з"їли китайці, гречно зафарширувавши його під хатнього зайця. Жахливо хатнього. Кроликом кличуть. А в Києві "кроликами" називають алкоголіків з ЛТП. Там у них усе ще триває лікувально-трудова профілактика алкоголізму. Це тобі не дзуськи, Мурлоне!..
...Марика хапає себе за волосся і висмикує із мрій. У реальності перед нею — мур. На паркані, сірому і гидкому, великими синіми олійними кляксами написано у чудернацькій манері з викрутом досить різке: "Вожила!" Осторонь, там же, надряпано кульковим стрижнем явно щось поетичне:
"І я жартун, і ти дивак,
 та ми обидва знаєм смак
 води, що б"є із джерела,
 і мчить нас подиву ріка..."
От тобі і тема для чиєїсь дисертації про неформалів із суспільства. А суспільств цих у щоденній соціаліці — що бруду непотребного.
Трохи нижче віршів і ледь вище підножного бруду йдуть декілька рядків з назв творів амбіційного 19-річного автора:
 "Жарке літо півдня",
 "Секретний пакет",
 "Сцифіус",
"Палітурка Горгони",
"Не бійтеся чорних муркотят",
"Відкриття в лабораторії часу",
"Пастка Хроноса",
"Що видно з глибин Археотерії",
"Зміїна пристрасть",
 "Астро_Лілея",
"Літо Білого моря",
"Алгебра і Геометрія перевалочної бази",
"Архей проти Протея",
"Мікрохірургія непізнаного",
"Метро",
"Препарат професора Золотарьова",
"Таємниці Всесвіту",
"Фокус інсекта",
"Є контакт!",
"Що трапилося в обсерваторії на Фобосі",
"Клуб НФ "Світовид" КДБ бере на вид!",
"Мікронавти",
"Загадки озера Фантомас",
 "Жарти Хроноса",
"Адіос"...
...Марику схвилювало це чудернацьке поєднання: Вожила, адіос!.. Спасибі, молодий генію! Здрастуй і вибачай, стара відьмо! Невісгласна, рихлобока, мерзотна, марудна, люта... Та, мабуть, ні. Є ще щось в "Секретному пакеті Сцифіуса" чи "В алгебрі і гекзаметрі зміїної пристрасті", в "Алкоконтактах мікронавтів" і в "Жартівній пастці Хроноса"...
Але все це — певно, мур, який ані об"їхати, ані обминути. Залишається тільки чекати, коли відкриють метро і покладуть на ваги усі складові невідомого на зразок взаємовідносин все тієї ж пані Астро_Лілеї з добродієм Археєм. От тоді-то під цим парканом і проїдуть на ескалаторі ті, кого так притягує до себе Замежжя... Буенос діас, Марико, адже ж це — ідея!..
..."Застосуємо хірургію Білого моря," — подумала Марика, і мур перетворився на великий сніговий кавалок. А в липні, як відомо, сніг не доречний — тому й тане миттєво. Куди важче з амбіціями — вони залишаються. От би сублімувати їх на діло — трапись таке під руку. Велике? Ну, навіщо ж...
Діло повинно бути обережним і добрим, ємким і без поспіху, трошечки громіздким, але без насмішок; можливо, безалаберним, але без усякого зла. Таке діло повинно брати за душу і зачіпати за живе. Взагалі, повинно бути таким, в якому не шкода буде палати і оплавлятися в смальту божевілля від яскравого миттєвого блиску. Пшик-шик, пшик-шик, вжик!..
...Але залишимо Марику з її мріями і надією на подолання чогось невідомого, випадкового, легкого і яскравого, а звернемо вашу увагу на далекого нащадка самого Агасфера — Вітольда Карловича Шварца, який точніший за кварцеві і електронні годинники. Це він простягає до Марики руку прямо з-за розм"яклого муру. Рука дещо сучкувата, з сіро-сизим відливом; кінчики пальців — як у впалого на землю янгола, в якому все перемішано від людини до ворона, від гієни до м"якусятини. Такий собі пиж-чиж-тахтамиш. Ані тобі пацюка піймати, ані доброго слова сказати.
"Сюжет квапить, сюжетець, вельмишановна пані, — верескливо промовляє Вітольд Карлович і обертається на мага. — Форма номер вісім, що маємо, те носимо, пані Марико! Як вам подобається мій камзол?" — вигинається він перед дівчиною бісом, — маленький, верткий, солоденький, від-воріт-поворотний. В цей час у нього на спині тріщить старовинний паноксамит.
"Нічого, — не сумує невгамовний Вітольд Карлович. — Це, мабуть, у минулих сторіччях до біса всілякої молі, а постачальники, самі зрозумійте, злодії гедь до одного..."
"До дідька, — погоджується Марика, але спересердя тут же додає: — Самого б тебе торохнула міль!"
"Не торохне! — парирує Вітольд Карлович і чіпко бере дівчину за руку. — Я, дорогенька, неїстівний! А до всього, хто ж як не ви мур порушили?!. Загралися у безпросвітну сірість реальності і... Перестаралися, любенька! Веселощів душі захотілось? А замість них, як тільки стіночка репнула, так тут же чортик і вистрибнув. І уявіть собі, нітрішечки не їстівний. Не те що ваш махнокрилий Мурлон! Той вже був чи то фаршированим зайцем, чи то маринованим кроликом чи то в Зальцбурзі, чи то в Шанхаї..." (Між іншим, віднедавна, вже після написання цього твору, о! — міста-побратими. Ото тобі містика!)
"В Шанхаї," — погоджується Марика, і ноги її рвуться винести тіло із цього бісівського місця, але від Вітольда Карловича так просто не відкараскаєшся: він тягне Марику в міську "трубу"...
Там на них вже очікує Велика Хазяйка з розкішним букетом троянд і кислою пикою до нього. І те і друге — для Марики. Не чекали, не кликали: адже при Вітольді Карловичі з роду Агасферового це вже немовби не Марика, а, цур тобі Сатана, справжня Вожила. Не дружина, але скеля Суміжна — самому бісові сторож крізь янгольський антураж. А троянди їй — це за традицію Агасфера. Щоправда, і в настільки поважному роді трапляються винятки: один з мохом-порослих нащадків, київський приват-юрист СерСанич Торгашин любить виголошувати споконвічне блюзнірство:
 —  Жінкам за життя квіти належить дарувати тільки двічі: перший раз — на весілля, другий — на похорон.
 —  Так у нього ж ще з рота вічно смердючим сірководнем тхне, — рішуче обурюється Марика і навіть червоніє. Шляхетний гнів переповнює її.
 —  І я про це ж мовлю, — говорить Вітольд Карлович, тонучи в оберемку троянд. — Прямо найогидніший приват-доцент цей Сергій Олександрович. Навіть більш того — цей ваш Торгашин — гніда-с. — Обличчя Великої Хазяйки перемінилося. Вона раптово відчула думки Марики Марико. Від цих думок навіть троянди в лапках Вітольда Карловича почали поступово іржавіти.
 —  Дівчино, — заскиглила Велика Хазяйка, — у вас жахливо несвіжі думки! Та що ви собі таке дозволяєте! Хіба не бачите, що своїми думками ви спантеличили поважного нащадка і довели його до стану чорної курки? Адже він — Посланець, і не вам, як то кажуть, судити. Ви зобов"язані прийняти його за першим розрядом, створити приємний микроклімат, та такий, щоб виникли макроілюзії сатанинського щастя, а не драма якась опереткова! Негайно охолоньте! Вітольд Карлович цілковито залежить від вас! Він же, нещасний — породження ваших думок, а вони у вас гидкі — бр-р! А ще капелюшок наділа і пенсне приладила! Стерво!
 —  Сама ти стерво, — мляво відповіла Марика і примружилась. Чорна курка перетворилася на хлищувато-прищувату особу в смокінгу і кросівках. Марика придивилась: ліва бундесова кросівка перемінилася на рваний китайський кед з надірваним білим гумовим бубликом над чортовою кісточкою іношедця. — З прибуттям, мерзото! — тільки й завершила вона зверхньо цей екіпірувальний епатаж. Троянди в руках Вітольда Карловича перетворилися на кущ цвинтарних реп"яхів.
Велика Хазяйка охнула і заскиглила:
 —  Самій тобі під цицьку ре"пях, що летіла, як чортів птах!
 —  Сама собі маєш! — хмикнула Марика і недбалим жестом поправила неначе вросле в ніс пенсне. Зараз у тому пенсне було справді незручно. Від нього ніби й тягнуло дев"ятнадцятим сторіччям. Так і захотілось нашкябати на паркані: "Яка бяка це ваше дев"ятнадцяте сторіччя!" На вулицях і майданах пронісся незнищений запах кінського каштана... Закрутили у станційнному фуете дорожні омнібуси й дрожки, зате от листи йшли, як і належить, з кінця дев"ятнадцятого сторіччя майже на краєчок сторіччя двадцятого. (У лютому 2001 року до міста Абердін у Шотландії надійшла поштова листівка, відправлена з Австралії наприкінці дев"ятнадцятого століття... І це ще вам не містика цього твору?..). Вони адресувалися Вітольдові Карловичу, і вона змушена була їх читати і реєструвати, реєструвати і читати, оскільки пішла в підневільні найми до Вітольда Карловича Шварца, він же Шлам, він же Штольц і так далі, і хоч як Марика вона заперечувала, але як Вожила звично і завзято бралася за справу і вже цідила крізь зуби:
"Здрастуйте, добродію Шламе незугарний! Спасибі за ксерокопії відібраних вами й ретельно надісланих нових людських страхів. Вони у вас просто дивні. Я їх хутко уявив і хочу здивуватися — блат нині не в моді? По всьому відчувається перехід на ринкову економіку. Всі ці новітні страхи просто обскубують чоловічків догола, не залишаючи за душею ані шеляга. Але й ви — відвертий пофігіст, часу не марнуєте. Опис мізансцен подано розкішно, аж до доїдання крихт батону під істеричне: "Урекаю!". А цей пафос: "Нас уже й без батону урекали. Будеш нити — і тебе в батон накришимо, падло!" Однак в пітерських закутах наявна північна асексуальність, тоді як Київ з його будуарами куди як більш еротичний і не з"явись ви, лисий дідьку, за своїми бісовими потребами в цей Ієгупець, розповіла б мені про них Марика вже чималенько. А тому даю вам термін забратися геть до часу мого прибуття щонайдальше від пані Вожили і припинити шастання світом смертних на... назавжди. Під цим Гоша, він же Додя Пітерський"...
...Марика обурилася. Раніше б той Додя, він же Гоша, і самого б Агасфера заради неї в батон покришив, а тепер тільки й сказав, тільки й заїкнувся, що вона може залишатися в служницях у Вітольда Карловича на час "більш ніж на..." Певно, знітився, здрібнів, зволохатився, скришився в дрібний московський "жулик" з запеченими тарганами, а їй тепер чекай, доки його, Додика-Гошу, проб"є на належне зрідство-геройство. Та-ак, не ті тепер часи, зовсім не ті...
Адже в листі мова йшла про київські страждання, яких Марика терпіти не могла: то залицяльники заходилися про секс писати, то наставало душевне смеркання, і починалися перебої з випуском улюблених газет. Від того і виходило, що всяке базікало поривалося мати людський вигляд. До того ж тривко не минало театральне безсезоння, де актори поволі переміщалися по сценах. А театри й без того не сиділи один у одного на голові — заважала радіофобія і вічна відсутність захисних засобів. І у самої Марики в душі холонули відра незайманої ласки любовної, що змушувало її шбурляти в навколишніх людей не банановим шкір"ям, а гранулами із кумар-чад-зілля.
От якось раз жбурнула в недоброму місці — і з-під асфальту вичкурнув Вітольд Карлович. І хоч яким здохликом виглядав, а, диви, яким лискучим та пихатим зробився! Весь фірмовий біля тої Марики так і шиється, але весь час, (отака сука в ботах!), затягає її в "трубу", неначе для нього там медом намащено.
Тепер він як той гравець під сіткою у волейболі на Суміжній стороні Межсвітів"я тиняється, а це означає, що ані для самої Марики, ані навіть для її найменшого сну до пори до часу в найтонше Замежжя не втрапити, а якщо і втрапити, то тільки на правах статс-дами Третього підкопитка Сатани, будь він тричі проклятий. Він і в тому паркані порушеному, що на Андрївськом узвозі її ж, сволота, згріб, хоч і пташиними лапками, та далеко не на пташиних правах, а зі смачно-сморідним прицілом. Хоч і марно, бо вона, Вожила, і не таких круто-гундосих в належний оборот брала і висилала в Замежні бруди, яких би маститих та знатних вони з себе не корчили. На всяку зарозумілість у Марики була відпрацьована єдина думка у відповідь: "Мерзотник? Повертайся у бруд!"...
...У міщаночки Вікторії чималий зріст — метр дев"яносто і у загашнику мільйони. Їй ніколи не йшли вуса, які ще нещодавно росли, та були геть знищені в Швейцарії, але їй досі йдуть незнищенно-дорідні форми дебелої вуличної тітки. Нескромно запитати, звідки у сумирної вуличної лоточниці так забагато щастя. А ви й не питайте, Боже вас збав! Адже до послуг Великої Хазяйки весь вуличний рекет і поважний нащадок Агасфера знов же в коханцях, і любовний меркурій в крові...
А новий дільничий, надісланий Вітоньці на інтерв"ю, не більш ніж козявка уповноважена, бо хто він без згоди Великої Хазяйки? Н-і-щ-о. І всім це відомо.
Доки вона п"є каву, виставлену спеціально на інкрустованому китайському підносику, лейтенантик пітніє і, прямо скажемо, випромінює з себе неприємно-сторонні запахи. Бути дільничим йому, бідоласі, хочеться, та тільки Велика Хазяйка попиває свою каву і тяжку думу думає.
"Напрочуд недолугий якийсь, а до того простодушний, немов дурко поторашне. От тільки чи дурко?.. Придивись до нього, золотко, ой, як придивись, а то знов почне з розкладушок крам товарок згрібати та букети під ноги жбурляти замість того, щоб квіти за пенензи-тугрики-бакси по бельведерах та будуарах розкидати! Подібне злодійство мені ні до чого, і вже, якщо ти злодій, то дуй собі на патрульно-мостовий вигул! Дурних тіток та банабаків шугати, а в переході повинно бути як у гарному, пристойному закладі: в міру музики, жебраків, митців, квітів, п"яниць та ідіотів. От тільки не наведи Господи дуриків і наркоманів. Хоча, втім, хіба й вони не люди? Одного такого нещодавно влаштувалавала відеокасетами торгувати: ледь заробить на "дур" — курне, ледь курне — "тащиться", а так нічого. Наче Дунею кличуть. Своїй мурці парфуми з розмаринами вечорами підносить, і з черговим фінгалом — в її обійми. Так що й такі пристосувались. Як і до будь-яких рекетирів, квиткових розповсюджувачів і торговців сумнівними солодощами з пересмаленого цукру і цибулиної луски. Луска — для фарбування всіх цих півників недорізаних. Однак, кому треба, жують... Водяться ще й чудики. Один — Хусейн Зульфія, обзиває себе людиною-оркестром. Інший — Віоніл Полідонтович — вчитель танців та ідейний педераст. Третій — князь Шишкін, вічно з кийком-биківцем з набалдашником у вигляді вужихи із слонової кістки з двома смарагдинками замість очей. Останній продає приворотне зілля; від тіток немає відбою. Особливо з шахтарських містечок та селищ, де найбільш розповсюджений особливий дур бабський та сум невимовний. Одним словом, чудик на чудику. Один грає на скрипці, другий на гуслях, третій на сопілці, четвертий на ріжку, п"ятий на барабанах. Шум, гам... До того ще два-три гітаристи, сотні дві-три поклонників, доброзичливців, душопаскудників, лайдаків і харцизяк — от і увесь антураж. Та ще "мечомашці" зі своїми ельфійськими ігрищами, з пиками на розтяжках, зі своїми дівчиськами для любощів і принцесами за копійку, зі своїми апаша-розбірками і, не наведи Господи, зовсім вже легким кровопусканням на шашлик з молодого дурника. От тут якраз пора дільничому владу надати. А що без крові, то все від Бога і від Великої Хазяйки. З її рук і дільничий їстиме, клюватиме по просиночці, по чирику, по сотенній. А як останнім часом ведеться, то й по лимончику — діткам на цукерки та собі на ситенькі підтяжки, коли набереться жирку. А коли ж набереться?.. Живіт — що зворотний бік Місяця. З таким животом тільки й залишається підлабузницьки во фрунт стояти і очима Хазяйку їсти."
Велика Хазяйка розмірковує: чи такий цей фрукт, чи ні? Тут є що вирішувати, над чим міркувати, перш ніж до відома взяти оцього бевзя без неприємностей для себе майбутніх...
Доки міщаночка Вікторія думає, а дільничий пітніє, Вітольд Карлович знай собі потішається. Новий дільничий — що нова мітла. Доки в лайно не вляпається, доки пикою у бруд не притреться, не складеш йому рідному справжньої ціни. Ото й поливає Вітольд Карлович упритул на поворозки дільничому чашечку за чашечкою найогиднішої кави, втім, звичайної для тутешніх невибагливих бістро, що давно вже під невсипним оком Великої Хазяйки перетворені на паскудні бестіарії. Гасло таких, з дозволу сказати, закладів: "Кожній тварюці — по пиці!" Хоч у кого і було якесь обличчя, але, сьорбнувши подібного пійла, те обличчя, звиняйте, втрачається, і доки ця метаморфоза для ненатренованого дільничого ока нова, Вітольд Карлович, користуючись сюжетною затримкою, щось вже шепоче на вушко самій Вікторії, тобто Великій Хазяйці:
 —  Ме-а-дам, повірте моєму досвіду, у цього гунявого хлопчиська, певно, все на місці. Він буде з вами радитися — це я вам точно кажу, а ви поспостерігайте за його поворозками! Вони вдало пройшли допінг-контроль!
І точно — лише тільки нащадок Агасфера глухо рикнул: "Рівняйсь!", як тут же обидва поворозки сором"язливого дільничого встали навитяжку. Зненацька виструнчився і сам лейтенант; в його очах пробудилося щось підлабузницьке, як в"язке похідне від Віточчиних мільйонів...
...Вітольд Карлович мрійливо всміхнуся. Він помітив, як дрібний з себе Третій підкопиток Сатани, крадучись і вишкрибаючись з густих затінків, вийшов у "трубу" на вечірню прогулянку зі справжнісенького Пекла. Прохирляв по "трубі" цей фрукт статечно, в найхарактернішому для себе стилі "ню", ніскільки неприкритий, діловито затискаючи сідницями свій власний хвіст, утоплений у вислому заді і, розкидавши по підземному переходу лекала, що змінювали реальність, якимсь чином вмить перекроїв "трубу", що починала пустіти, вже власне під себе.
Росло-повиросло,
з порток повилізло,
на кінці облупилося,
до червоних дівок причепилося"
(Як на гріх — лісовий горіх, а не огріх сатанинсько-диявольський...)
Поступово вздовж стін розрослось-розбудувалося Королівство Кривих Дзеркал. Хто бажав, той вже болюче споглядав нескінченні жахи власної присутності, від яких навіть найхоробріші з панства і дам-с напідпитку квапились втекти геть у нічне метро, що спльовувало на міські окраіни останні поїзди, які спішно від"їжджали у темряву ночі. Інші ж новоявлені з сутінків прогулювалися статечно, але у дзеркалах, втім, не відбивалися: ані вампіри, ані перевертні, ані вурдалаки. Вони просто куксились і гречно тикали дулі один одному, але особливо не злодійкували, оскільки значилися мертв"яками і без ініціації Гаспидної були геть ущемлені у правах. Щоправда, як виявилося, не всі...
...От підійшла до люстерка і відразу в ньому відобразилася майданна дівка Мар"яна з неймовірно зсохлою рудою копицею волосся. Триста років тому вона так і не померла, а тільки удала з себе померлу, щоб не викликати збочених міркувань серед ганебно вичищених відьом і упирів. Трапилось це тому, що була Мар"яна рідкістною зводницею і хвойдою, бо завжди виходила сухою з води, як і вийшла в останній раз, коли її нарешті вирішили втопити в річці Либеді.
Від цієї витівки волосся тільки поруділо, не дійшовши до сивини у тої Мар"яни, що мала раніше розкішні чорні коси, та пішли по обличчю рябі віспинки, що тодішні кияни прийняли за трупні плями. Пошкодували тодішні городяни, що не втопили свіженьку лайдачку і не забили на її могилі осиновий кіл, гірко плюнули і навіть ховати Мар"яну не забажали. Кинули в татарський кар"єр і забули...
Цією обставиною і скористалася Мар"яна, а вже де і як відтоді жила — нікому як слід не відомо, та тільки завела собі шушеру кровососну, що кров з молодих і квітучих ссала. Де пинту, де кухоль, де хоч ковток на копійку — та все Мар"яне донорським ходом здавала, тому що думала, дурна, що жива Мар"яна і в жилах у неї пульсує жива людська кров... Тільки брехня це, бридка брехня — нині гірше ніж солом"яна вдова вечножива відьма Мар"яна; нині Мар"яна — безкровне лютисько городнє, хоч і в дзеркалах відбивається. А втім, вони, дзеркала, з самого Пекла поставлені Третім підкопитком Сатани, щоб на них всяка нечисть мружилась та говкалась.
Багато чого набачилась Мар"яна за триста років на стрихніні та відтворотних узварах, якими вже і кров свою давно перепалила, а нутрощі в ритуальному глеку відіслала до відьмацького колумбарію. Та тільки хоч і взяла Мар"яну проруха, але Смерть її обминула. І довелося побачити Мар"яночці і безкрівні трупні обличчя, і маслаки кощаві, мов з чахликів невмирущих, і черепушки неоковирні, і шерстяні круглики з волосся людського, від всілякої падалі, та іншу мертвечину різну, і чимало ще чого...
Але весь цей вернісаж Гаспида мерзлякувато проносився в часі, і були у дзеркалах тих чорних й тремтливих прокушені упирями колись розкішні плечі красунь — іменитих і придорожніх, але і ті й інші були, на жаль, давно не свіжатинкою. А щодо запахів, то смерділо від цих мерзотних видінь вже не гниллям, а пересипкою трухлявою. Хоч і йшли вони то під полонез та хахоньки, то під мазурку та хихоньки, та зиску від тих танців нікому в світі вже не було. Сам Гаспид гнівався, вибагливому карнавальчику ніскільки не радіючи, — ані тобі масок гідних, ані блиску костюмного, одні застиглі пики безшкірні, та гримаски гуняві.
Адже Гаспидові кого б і наблизити, а кому б і по пиці для більшої перестороги... Та що сенсу бити трухлявого мерця? І по якій пиці? Адже це все одно що ляпати гумовим м"ячиком по воді: бум -сплеск — цок — кок — шмок!.. І розсипався в прах — тьху йому на все це! Самі тільки слимаки гнилотні деінде бризнуть на різні боки та перемажуть без міри накипом мерзотним, але тут же зітруться на порох і безживний потрох до бісової мамки... Теж мені бризки шампану в шампіньйоновий суп!..
...Велика Хазяйка все ще мабуть цідить свій терпкий біскайский кофій...І ото кава? І ото Велика Хазяйка?!. Та ні ж, це вже сама Мар"яна мерзотно сміється, і хапає Третього підкопитка Сатани за худющу, розтерту під ошпореним сідлом шию. Саме на цьому сідлі, що й гріх казати, і упурхнула в "трубу" Мар"яна пожартувати, побешкетувати заради однієї наруги. І на що їй здався той міршавий маленький лейтенантик? Лейтенантику — в люлю бай, а розгнузданій Мар"яні тільки б гуляти!...
 —  Пензликом з козячої шкіри відновлюємо пики, харі і морди, навіть тим, хто лорди та немає погорди! — весело прохрипіло з-за дзеркал в міру кепське дзенькотіння.
 —  Де, де взяти мені козу на мозольні вазеліни? — захвилювалась Мар"яна, — і щоб коза та була три року недоєною.
 —  Де-де? Звісно де — на базарі в Никодима, — зареготав від душі Третій підкопиток Сатани. А це був ВІН. — Якщо вірити кухарсько-адресній книзі, то за паспортом цей Хрукт чихвоститься як Брик-під-зад Рикович Чортохватько.
 —  В липні? — обурилася Мар"яна. — Звідки цьому зимородку проклюнутися? Хіба він виповз свій радикуліт прогріти на призьбі — чи що?!
 —  Радіо-куліт, золотко! А з ним і мігрень через затінки в пень.. — незлобиво відповів Рикович, візуалізуючись з кудлатою козою із худим вим"ям. — Зрозуміти б тобі, мила, що земля репнулась, Чорнобиль вискочив. Звідти я козулю оту і згріб. Для тебе й пестив. Певно молозивом козячим вдавишся!
 —  Не вдавлюсь, хрінодіду, а оклигаюсь! Тоді й кровочка людська до мене через жили проб"ється, бо без молозива козячого не бути мені ні палкою, ні пристрасною...
Присмокталась до кволого козячого вим"я, і стала сьорбати несамовито. Замекала з переляку коза горопашно, осунулась, зжалася і виздохла. Йшов дід Йван-драний жупан, побачив козячий череп, начепив на держак, держак приставив до кавуна, хряпнув кавуном по пузу, змайстрував з усього того кобзу, довго і нудно струни намотував — де тільки й брав! — у кого волосся, у кого голос, у кого житній колос, та все на поруху...
Заграв на кобзі, заскиглила та, замекала; підбігло мале циганча з бубном, підладився до них Гусейн-гуслія — людина-оркестр, вчора ще Хусейн Зульфія, а завтра Хачик Харитонов з густим баритоном. Заграла музика — мало місця; взялась під боки Мар"яна -ні дати, ні взяти, чисто наречена з тіста печена. Третій підкопиток Сатани в небо здійнявся і від неподільної пристрасті завив, заскиглив й здерев"янів...
 —  Кровиці мені, кровиночки! — замекала в унісон з кобзою хвойда Мар"яна, зблідла, як скисла сметана; хто глянув би — отетерів. Сип з обличчя зійшов, волосся надбало неонового блиску, очі — світло сатанинське.
 —  Кровиці! — завила, і впав перед нею Третій підкопиток Сатани з обіцянкою примножити старання. Поклялись один одному як міцне подружжя, свиснув посланець Гаспида — з усіх навколишніх пам"ятників позлітали штани. Час до шабашу, але не стало в Мар"яни сприту; їй би крові попити. Стала синіти і пучитись — крові їй хоч крапельку.
 —  Кровиці, крові, кропи кропива! — затягла своєї Мар"яна. Зойкнули Криві дзеркала і поторощилися-полускалися мов насіння, та не згинули, а тільки страшніш за колишні стали...
... Ледь за північ проходив "трубою" Вадим — молодий, статечний, дівкам приємний. Зі стелі "труби" палає неон, на стінах якісь нерівні затінки корчаться — ніби від саперних лопат. Від випитого де-не-де голову ледь веде, думки мружаться, або бредуть не до ладу... Вадим тому й не радий. Одна думка чомусь настирніша за інші. Яку чудасію можна впіймати на фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою? Раптом чує — щось з нечисті прямо з тіньової зони якось стиха варнякає. Хоч і не по собі стало, а прислухався. І почув:
 —  На фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою, скоріш за все можна спіймати самку синього кита або сірого кашалота. Останнього можна й приручити. Ледь що не так — тріснути по голові саперною лопатою, щоб не заважав належному дресуванню.
Це вже Рикович. Йому тільки й залишається просторікувати, бо легалізація затягується. Як ні крути, а повсюдно не вистачає суспільного темпераменту — теперішні людці щось не ті, прагматичніші за колишніх. Явиш свою зовнішність з усіма наростами, іклами-рогами й дещицею, як тебе тут же в Кунсткамеру запроторять, і почнуть по світу возити — показувати, наживаючи капітал на самому тільки безгріхів"ї, бо де ж тут з ким злягтись чи напаскудити знатно, коли на вулицях і в переходах одні дурики з кросвордами замість роботи? Слава Гаспидові, хоч у "трубі" тих бевзів немає. Тут все єдино — маклер ти, байда або піжон, і на біса ти сюди приволікся: чи музикою упитися, чи кавою отруїтися, пожебракувати, погендлярити, чи просто очі зірвати по всіх невідомих закапелках або просто кровиці людської скуштувати і потанцювати із реготом з кимось через дорогу навприсядку.
В "трубі" головне — шерсність, а в ній найголовніше — самому себе збагнути і ні в чому собі не відмовляти. Не збагнеш цього — загинеш, будь ти хоч і сам Гаспид, а чи Третій підкопиток Сатани, а чи Гаспида посланець найперший. Головне не втрачати кебети — "труба" є Труба; назвався порномаклером — продай сексопільніші марення, театральним розповсюджувачєм — продай фунт лицедійства на годину, та сутенерничай в акторок, а коли насправді представляєш інтереси підпільних борделів і пуфів — то тримай ніс за вітром. Професійна "полуничка" любить крутих хлопчаків в розкішних гавайських підштаниках з голими литками та округлими біцепсами та ще й тугесенькими гаманцями, а щодо молоденьких "сексі" — то навіть не намагайся їм пудрити мізки — всі ці прищуваті німфетки самі по собі кого-небудь із плебсу упіймають для любощів скоротечних. Таким тільки не заважай, і вони з"являться перед світом найогиднішим чином.
Все чесно, все за "фігони". Їх і грошима не назвеш. Намалювати таке можна тільки зі злості. От і дорвались, домалювались усі ті, хто відав, що за цю дрібноту купиш мов дульок дрібних — сухої локшини, присохлих курячих кубиків, засушених крекерів і змарнілих дам. А все тому, що за дрібні гроші дріб"язок і дістанеш, а велике вивозиться ешелонами за бугор. На такому розгардіяші чому б нечисті не розгулятися. От і гуляє, от і шикує шантрапа шпанькувата...
...На цей світ нечисті хто-небудь та й нарветься. Взяти хоча б Ірен. Здавалось би, другокурсниця худінституту, візуал, з образною уявою — цілком могла б і зрозуміти, куди носа пхає. Чому це раптом до самого асфальту пригнулась? Здається їй, що блищить на асфальті срібна каблучка з топазом — та це ж сам Рикович — ну, той, що Никодим — за завданням Гаспидового посланця, тому що блюде, підлі мережі розставив...
І не дарма! І не каблучка то зовсім, не каблучка! Під пахвами неначе перехопив і стиснув її тугий металевий обруч. Хоч і нівроку той обручок — в общазі від заздрощів всі як є передавляться. Ну просто повний відпад! Ось тільки під грудьми, мерзота, чомусь тисне щосили. Ірен обмацує обруч тонкими довгими пальцями рук, піт струменить у неї з лоба, під пучками дівчина виявляє величезного кажана.
Ох же й велетенська погань! На такому б, як на дельтаплані, геть звідси до дідька лисого полетіти! Та тільки дельтаплани нині ширяють хіба що над однією Ходосівкою. Там єдина в своєму роді аеротусовка відчайдушно крутих хлопців і зачеплених вітром панянок. Панянки пурхають нарівні з кавалерами, обтискуючи дюралеві ручки-поручні, а ця величезна сволота чіпко обтискує її власні груди. А крила, крила!.. Це хіба не вони обвивають тіло обручами з неземного металу і не дадуть ані видохнути, ані продихнути?
Ірен неначе не помічає, як присмокталась до неї безкровна голодна тварюка. Коли назустріч з нічної темряви вийшов назустріч Вадим, дівчина була непритомна і майже не дихала...
...Вадиму все ж здалося, що вона ледь-ледь дихає. Слабка надія. Може перевірити? В кишені спортивної сумки виявилося Наталчине люстерко. Треба ж — після тренування перейшла з ним до любощів, відверто, прямо в душовій; обхопила ковзкими руками за мокру спину втомленого за дві години атлета і віддала йому себе — скоріше випила його в собі? В роздягальні речі виявилися перемішаними. Начудила, перевернула все шкереберть і з легкістю зникла, оповита світлими радощами втомленої вакханки. Win! Перемога!
Загнуздала, осідлала, розквасила, змусила пролитися на її руки, волосся, губи, в лоно, та на широкі стегна й точені п"ятки. Навіщо їй тільки було потрібне таке от тренування? Де там першорозрядницям з елітного фехтування! В усякій іншій баб"ячій справі давно вже в майстрах, та тільки від її майстерності саме почуття випитості та до того чудернацька метаморфоза, мов однині і не Вадимом він був, а навантаженим земснарядом. То зі злості брав усе, що під руку підгрібав. Свою сумку, її налобну пов"язку, свій светр, її косметичку; виявив, вилаявся, вижпурнув. Всілякий дріб"язок розлетівся по роздоріжжю.
Люстерко, на щастя, знову опинилося в сумці — щоправда, вже на дні. Так само випало в осад, як секс-еспандер, що Наталка згрібла із занять з нелегкої атлетики... Хоч зла на неї й не було, але роздратування дістало. Після подібного вибрику спортивної жриці завжди хотілося мати тиху хатню жінку, опікуватися нею і бути опікуваним, але такі дівчата не хвойди і в настільки пізній час перебувають в інших світах, де вони випромінюють домашні пахощі перед такими ж м"якими, домашніми чоловічками, яким вони, бачте, не рівня. А йому б тільки опівнічниць рятувати.
От і зараз невелике дзеркальце Вадим дуже обережно підносить до змертвілих губ майже бездиханної дівчини, яка настільки чудно впала зненацька зрізаною настурцією в переході. На люстерці проступає піт — і все, але обличчя дівчини в ньому немає. Чи не об"їдене воно підземною нечистю: пацюками, шушарами різними? На погляд — ні, обличчя вродливіше за Наталчине, але от не відбивається в дзеркальці ця чудна дівчина — і край.
Раптом цілком несподівано відкілясь з-за спини дуже поволі над ним схиляється, хто б міг подумати? — Наталка. Ох, і дебела ж! Ця бабця його ще в роздягальні задрала — так мало їй цього, переслідувала його навшпиньках — тихо і обережно, а тепер знову дихає нерівно, але якось люто. І раптом мовить якимось потойбічним голосом:
 —  Чого це ти розкис, миленький? Це їй Рикович черепушку насмоктав — відсмоктав пінту кровиці, от і очманіла вона: ані жива, ані мертва. З цим тепер надовго... Років через триста, дивись, і очухається, відійде, а вже після цього й сама почне дуріти більш за Мар"яну, а доки її попустить, нащо вона тобі, соколику мій ясненький? Її ще й до моргу звезуть, і, може статися, у формалінчику вимиють, а там, дивись, і в безіменну могилку покладуть — хоч би, не дай боже, не спалили, бо тоді довго буде марудитись, перш ніж збере себе по попелиночці, мов та Попелюшка з ефемерного світу. Але не допущу цього: сама скільки років у могильці відмучилась; так що забирай свою козу, парубче, своє відплатив мені сповна. Не стану я на тебе зла тримати і їй жити накажу, а ікла Риковича на себе направлю — нехай моєю трухою могильною удавиться. — І вона вибухнула мерзотним крижаним реготом...
...Десь з-під землі почулося жахливе виття. Дівчина на руках у Вадима здригнулася і ніби стала приходити знову до тями, і тут же почала в дзеркальці відбиватися. Але тут з безодні невидимого Іноземелля вирвалися чортові затінки і потягли за собою Наталку. А вона, дебела і невгамовна, якось гучно і насмішкувато загорлала сороміцьку дівочу потішку:
"У мене болить живіт,
 Значить хтось там муркотить.
 Якщо тільки не глисти,
 Значить ґвалт зробив цей ти."
І тут же стала розчинятися в безодні Наталка — з бравим вереском і реготінням. Останнє, що почули і Вадим, і Ірена були безглузді заримовки далеко не цнотливих міських закутків:
"Поцілуй мене в живіт!
 Нижче... Нижче...
 У воріт"
 —  Ні, — обурився Вадим, — нинішня Наталка хоч і дебела, і розгнуздана, але так відверто не поводилася б... Як ні крути, а вона — не вулична босячка. Хоч і в душовій при спортзалі бавилася з ним до очманіння і не під такі наспіви. Найскромнішим здавався класичний, кубанський: "Стань, козачко, в розкорячку..." Але навіть і під такі наспіви була вона по-домашньому вальяжною, і дурила з атлетом більше від своєї спраглості та стиглості, аніж від нелюдського озлоблення, з яким падала в безодню тепер, не залишаючи по собі навіть зібганої павутинки свого зненацька обірваного баб"ячого літа.
...Ірен відчувала все, що з нею відбувалося, мов уві сні. Крізь хиткі видіння цього жахливого сну зненацька й приходив до неї Посланець. Але чимось не подобався він дівчині, ніби на дух не терпіла його — чи то через зелений кольорі, в паноксамит, обличчя, чи то через те, що пробилися на покатій лобовій кістці ріжки, відразу майже непомітні, а ледь пізніше підрослі до омерзіння і виявилися липкими, оскільки їх швиденько обсіли жирні зелені мухи.
 —  Прямо тобі не Посланець, а мушиний король, — подумала дівчина і показала прибульцю свого пустотливого тонкого язика. На що Посланець відповів розміреними цокотливими звуками. Це так цокали козячі копитця його потворних кривеньких ніжок. Зовні здавалось, що монстр, який з"явився до неї, вже навіть не йшов, бо ходою подібне переміщення в просторі назвати було негоже, а ніби підстрибував з опорою на дещо відоме, як при хоТьбі (хо-Тю-й-Бу... Ду!), і при цьому корчив мерзотні пики.
Ну чим не гаденя? Так і вдавити хочеться. Хоча б ручками волохатими слиняві губи свої обтер! А то цілуйся тут з ним, коли сам як є в кровищі, але нетутешній, не земній, не багряній. А в найніжнішій блакитній. Але кров, вона не обдурить, у крові свій особливий запах є.
 —  Одним словом, хай тобі грець, миленький, з рашпілем у носі! І чого мені тобою милуватися? Та хто ти такий, агнець Люциферів? На кого тільки роги гостриш, паскудо торішня? І хто це тобі тільки дозволив бити своїми рогами молоду дівчину в грудоньки-груденята?
...Не було подібного в дійсності, але їй здавалось, ніби хтось експонував найогиднішу реальність, і та швидко проходила перед очима і відбувалася в душі, заковуючи душу в пазуристі вериги.
 —  Геть, мерзото! — стогнала Ірен.
Тіло дівчини зігнулось, мов лук, і вона відчула, як між ніг хтось неначебто натягає тетиву. Сагайдак зі сморідними стрілами був затиснутий у Посланця в волохатім міжніжжі.
Ірен навіть здалося, що зненацька вона завагітніла і в ній уже розвинувся шестимісячний плід. На більший термін уява не зголосилась, а, різко загальмувавши, сконцентрувалася на наслідках обстрілу пружного лона стрілами, і виявилося, що й насправді в ній щось занадто дрібнокістне угніздилося з претензіями на "Народжуся!", не спитавши в неї згоди. Це був навіть не майбутній плід, а якийсь штам Замежної мерзоти, якій вона була надана в якості донорської розетки на термін ледве чи не миттєвий, але мерзотно вживаний. Мерзота в ній росла і всотувала в себе запахи крові й сперми.
Ірен сумнівалася — чи вже в ній розвивалася потвора чи сама вона тепер була рабинею для потвори, підвішеній в роковій для себе люльці в людожерському закутку після цього, щоб породивши мерзоту, негайно перетворитися для неї ж на їжу і бути жадібно зжертою перед крахом земної цивілізації вражених душевною лейкемією недолугих істот, які вже — як і вона — цілком не люди, а безропотні і навіть ледь гречні пособники зла. Як у відомій райкінській репризі: "Ріжте мене на шматки! Лопайте мене з маслом!"
Не інакше як постаралася все та ж рогата нелюдь. І тепер належить їй, бідоласі, з такими ж, як і вона безмовними дурепами марширувати з революційними маршами вздовж Козячого багнища, тупо співаючи, в надії на порятунок від скороспілих недолугих пологів старовинну жартівничку:
"Біси, біси, за поріг!
 Ви з рогами, я без ріг!.."
Де вже там без ріг, коли роги гучно б"ють по плаценті і от-от розірвуть її на дрібні частини... А під ногами весь час хлипала гнилота, але сама вона до неї не торкалася, тому що була подвішена під стелею "труби" в особливій люльці з шкіряних переплетінь. Ірен жахнулася: шкіра та була людською, а колихала люльку все та ж мерзотна рогата нечисть — плід усе розростався й розростався, і здавалось, що у животі дівчини от-от станеться вибух, після чого відбудеться колапс, і на світ з"явиться щось бридке і огидне, але сама вона, обезвожена і безкровна, нічого вже не побачить.
Та подібного не трапилося: яка не була міцна люлька з людської шкіри, але в якусь хвилину, не витримавши велетенської ваги, вона гепнулась в підножну гнилоту, з якої Ірен через силу піднялася, і тоді найогіднійший візаві змусив її йти.
І вона безопірно пішла з такими ж, як вона, вагітними панянками, під найдикіші звуки і гармидер революційних маршів та антирадянських пісеньок уздовж гнилого багнища, в яке навальними потоками стікала все та ж гнилота, перемішана з червоною і блакитною кров"ю і нелюдською спермою.
Це був навіть не сон — піхва пульсувала, намагаючись виштовхнути з напруженої матки щось безформне, але все ще оплутане чіпкою материнською плацентою, все ще неспроможне пересилити дородову владу земної жінки над найнеймовірнішим інореальним плодом. Оповитий жінкою, плід був неспроможний завчасно видряпатися до життя, і від того тільки гримав у животі, викликаючи в Ірен кольки і приступи нудоти. Поступово очі дівчини скляніли — тепер вона відчайдушно йшла до скону, не даючи природі явити світові того душогуба, якому належало цю природу зруйнувати.
...Вадим вже ніс Ірен на руках, невагомо тендітну, не зачеплену ані гидким словом, ані злобною силою, в той час як сама злобна сила, оминувши призначену їй матеріалізацію, вже струмувала та зміїлася над лобком дівчини сизою димкою, залишаючи в паху своєї жертви фіолетові родимі плями розмірами з бісів кулак і чортові пальці. Ця пляма деякий час все ще коливалась, холонучи на тілі подібно до марева, доки остаточно не застигла жарким ошурком помаранчевої шкірки, яку ніби хтось недбало жбурнув...
Безвільна і втомлена від пережитого, Ірен дозволила Вадиму відвезти себе до нього додому. Він ніс її зоряними вулицями і зовсім не помічав, як з усіх міських окраїн та закапелків злітались пробуджені з нагоди появи Гаспида біси, відьми, вурдалаки й інші гаспидові родичі до давно забутого капища на Замковій горі. Перехожі й рідкісні міліціонери не вбачали нічого потворного в тому факті, що молодий атлет тримав на руках дівчину в напівнепритомноу стані і ніс її не один і не два квартали, а майже цілий тролейбусний маршрут. О другій годині ночі він обережно відімкнув квартиру...
...В цілонічному еротичному шоу по ТіВі відпоєна міцним чаєм ошарашена Ірен уздріла, як якась жагла, але не юна Жанна не-Агузарова, вже без штанців, задрала догори свою ковбойську спідницю, і літній достатньо не-ковбой опустився перед нею на коліна. Він був огрядний і недостатньо палкий... Вже й Вадимів язик став злизувати терпкі краплі рясної роси з пелюстків безвільного дівочого пуп"янка. І тут уперше за весь цей нескінченний безглуздий вечір раніш безголоса дівчина застогнала.
Пуп"янок пружно розгорнувся крильцями справжнього багряного метелика і з нього прямо над кінчиком завзятого язика тремтливо піднісся клітор. "Такого не буває, просто не буває взагалі", — зненацька подумала дівчина і звернула свій затуманений погляд на екран, де в цей час вирували бестіарні сексуальні оргії прибічників і збічників полігамії зі статечного міста Берн. При мовчазній обопільній згоді дівчина з хлопцем перемінили попередню позу, і тепер вже з палкою нестямою пристрасний юнак увігнав свій прутень в її вологе розчахнуте лоно. Ірен обійняла Вадима і з невідомою дотіль самій їй силою спрагло пішла хлопцеві назустріч.
Але раптом Вадим відчув природну перепону, що, втім, його нітрохи не збентежило. Він вже розумів, що ще зовсім нещодавно ця дівчина була цнотливою улюбленкою міфічного єдинорога. Тобто йому відчайдушно віддавалася незаймана. Він навіть мимоволі спробував чомусь стримати її настільки бурхливий раптовий порив, але вже за мить піддався дівочому маренню і став оволодівати дівчиною з якоюсь витонченою вибагливістю. Зненацька їхні переплетені тіла, захоплені пристрастю, просто з низького ложа перекотились на заслану оксамитовим покриттям підлогу, де й відбулися ураганні ривки, перш ніж Ірен відчула, що шлях її дівоцтва пройдений.
Тільки тоді вона ослабла, притисла себе до Вадима, і спробувала його ласкаво поцілувати. Замість цього холодні, цілком незнайомі їй ікла вирвалися в неї з рота і вгризлися хлопцеві в плече. В цей час раптове сім"явиверження стало бити тіло юнака пароксизмами. Він жахнувся — з нього вийшла повновода полюції, але насичення зажерливо-незнайомої лютої жінки так і не наступило, в той час, як самою Ірен на залишеному юнаком ложі оволодівав якийсь незнайомий літній пухкий мохнорилий мужик. І все б до ладу, тільки між обома настільки нетривіальними парами безугавно мірно поклацував пещеним замашним батогом хвіст Третього підкопитка Сатани...
 —  Рикович! Він усе помітив! Змотуємось! Дай цій дівці спокій! — несамовито загорлала сумнівно-спокуслива жінка, знемагаюча у пристрасті під безвільним тілом Вадима, і Ірен від цього крику прокинулася. Її охопив жах і рідкісна жіноча гидливість. Амур-де-труа здавна нею не припускався.
 —  Спи, рідна, — ласкаво промовив їй Вадим і обійняв збентежену в сні дівчину за плечі, але тут же мимовольна болюча гримаса перекосила обличчя сильного юнака. В себе на плечі він раптом відчув подряпину. За формою вона нагадувала рвану рану, немов плече розпороли тонким кровожерлим батогом. Сон як рукою зняло. Він став, ретельно обійшов і огледів усі нечисленні квартирні закутки, але нічого так і не вишукав: окрім них з Ірен, у будинку нікого не було.
... На ринку дід Никодим у маленьких круглих глечиках продавав прохолодні козячі вершки. Над ринком тільки-но проступив стиглий червневий ранок. Покупців, природно, не було. Перед Никодимом стояло сім глечиків в особливій козячій досі для якнайбільшої густоти і прохолоди.
 —  Жени, Риковичу, свої глечики: хапаю усі! — прогарчало руде марево. З марева виковзнуло щось з вогнистими рогами і жахливим трьохличчям.
 —  Беремо! — по-гвардійськи ревнуло "трьохличчя" і сплатило дідуганові чисто зеленими долярами. Кепський дідусь тільки хитрувато примружив очі.
 —  Пий та не пролий, бісеня заморське! Щоб тільки тебе не вдавило на третьому ковтку!..
 —  Самому тобі кішки ангорською, щоб ти вдавився сирою м"якусятиною! — злісно писнуло у відповідь руде марево, і тут же з нього на дідугана полізли кішки розміром з чималих нільських алігаторів. Кожне таке котенятко, люто шкірячи свої відточені порцелянові зубки, суворо дивилося на дідька-дідича фосфоресціюючими більмами. Дідуган нашвидку зворотньо перехрестився на знак шанобливості до Гаспида найпекельнішого, одначе, тицьнув тварюкам по дулі. На тому кішки й скінчилися, перетворившись на глевкий голуб"ячий послід. Цей послід тут же й гепнувся на підлогу. Під ногами стало слизько і гидотно. Проїхав послідом на сідницях базарний вірменин Хачик і вилаявся з нагоди цієї ковзкої зугарним суржиком. У ту ж мить обернувся послід на розкішну дівку Мар"яну. Обсмоктала вона Хачика і залишила дивуватися з того, почухуючи тому кволі ушкоджені сідниці. Натуралізація інспекційної нечисті відбулася.
"Затягнуто..." — пробурмотів Вітольд Карлович, розмірено колупаючись у своїх вічних зубах найдрібнішою перепелячою кісточкою. Увесь вечір він упадав за Марикою Марико, так і не впізнавши в ній Вожилу. Та все жалілася, що Емануїл Віторган вже більше не лицедіє на чаклунських теренах, не співає її улюблене: "Головне, щоб костюмчик сидів", а сам бажає носити такий же костюмчик на провінційних гастролях. От уже не сподобався йому Ієгупець — і край! Слухав Вітольд Карлович байки Марики Марико якось розгублено, а сам перебував у пристрасних мріях, і якщо не йшла йому до рук Марика, тобто Вожила, то хотілося внучатому небожеві Агасфера заглянути на планету Муета — щоправда, тамтешні двохлобкові муетянки більш пристрасні, ніж усі земні пепелюшки-маркитантки з найширшого пост-советіко.
Але в його віці подібні надмірності з двохлобковими жрицями вже ой як недоречні: від них тільки шкода здоров"ю до того ж і земна, хоч і нечиста плоть, але при належному муетянському роздвоєнні аж ніяк не справляє на тамтешніх двохлобкових Вожил належного враження. Ах, якби не ця інспекція! Ах, якби не ця дур Гаспида! Хіба не махнув би він на Багами?
Та що там говорити — на Багамах нині сонячний рай, в той час як в Ієгупці вологий субтропік. Так, любе панство! Чи се розуміє пані Вожила, тобто Марика Марико? Звичайно ж, розуміє, але серцем не приймає, тому що заскиглило під серцем, занило — і, як видно, було зі чого.
...Вожила підійшла до стінного свічада і виявила, що навколо її тіла вродливенької городянки Марики палає яскравий фіолетовий ореол. Значить, знову належить їй бути споконвічною київською відьмою Вожилою, значить, їй надалі водити і виводити собою всякої нечисті легіони. Вона, як особлива промокатка, повинна перетягувати на себе всі гидоти Потойбічного світу, щоби захищати реальність від усіляких бісівських перевантажень. Сумна ця роль — бути головним представником Суміжного арбітражу: когось поставити в штрафний кут реальності, когось відкинути в Замежжя — з тим і проводити день до вечора з дня на день, зі сторіччя в тисячоріччя.
 А тут знов, як на зло, когось з паралельного світу винесло. Мало їй було учорашнього дженжика бісівської крові і тієї ще конституції. Як могла трималася, але довів таки він Марику гидотними мерзотами. Чого тільки не наговорив, провокуючи, — коротше, тільки глянула на нього ввечері наостанок, а він тут же прикипів і буць їй під ноги: "Помилуй мя", мерзотного слугу Гаспидного, пречиста матір Вожила!" А що вона йому за мати? А він увесь посинів, губи тремтять, а у руках дітородний шкворень стискається до невловимих розмірів. Він би і сам, певно, до невагомості стисся, тому що за розкриття імені, та ще в "трубі" привселюдно всує, належало йому жахливе покарання...
...І справді, внучатий небіж Агасфера тут же був вельми покараний і запроторений — нехай пробачиться мені, авторові, — в сечовий, вибачайте, субстрат.
А справа вийшла так: ледь тільки згадав Вітольд Карлович, що час помочитися, як тут же сплатив три акцизних карбованці і увійшов у центральний хрещатицький туалет. Тільки не шукайте його, будь ласка, на картосхемі останнього видання від партії "Екологічний бум процвітання". В часи перших років суспільної дисгармонії від нищівної незалежності ані бума, ані процвітання, ані суспільної стабільності не спостерігалося, і навіть туалет, якщо вірити чуткам, безугавно перевозився з місця на місце у квіткастому, немов нічна ваза автобусі, більш відомому раніше як піонерський кінотеатр "Незнайко". От і не знав Вітольд Карлович, чим скінчиться для нього це недитяче сечовиверження з гречною пукалкою у сечопускальній синематеці.
Лише тільки руки звичним чином витягнули з ширинки природне єство, як тут же перед очима бідолашного Вітольда Карловича і небагатьох цікавих з"явився не передній шкворень породи бісівської, а метровий кавалок рудого поливального шланга.
 —  Алижов! Алижов!! Алижов!!! — бідний старий паліндромно заскиглив — слабким тремячим голосом.
 —  Який там дурень зі шланга на клієнтів ллє?! І чим це він їх там поливає? — почулися обурені голоси з напівприкритих кабінок. Всі інші відвідувачі пісуара гостро принюхались. Зі шланга в усі боки потужно розливався бензин високооктанового гатунку. З подібної витівки особливо втішився якийсь пещений молодик із п"ятидесятилітровою каністоркою, разом з якою в пошуках дефіцитного в той час пального, про всяк випадок, і зайшов у туалет — перемовитися словом-другим зі знайомим підпільним маклером...
Над закритими дверцятами до кабінки Вітольда Карловича протягнулась пещена рука з кругленькою сумою фігонів. Однак, уздрівши простягнуті йому гроші, Вітольд Карлович відчайдушно вкусив руку даючого за своє природне паливно-мастильне. Володар руки даючого завив від раптового болю, але, розмазавши фігони по циці Вітольда Карловича, жбурнув їх на підлогу і тут же ухопив рудий шланг і ловко всунув його у вузьке горлечко своєї бездонної каністорки.
 —  Наливай, холеро ясна, адже тобі гроші дають, а руку відпусти!!!
В обстановці, що склалася, кращого виходу бути й не могло. Доведений до відчаю нащадок Агасфера став поступово переходити в рідкий бензольний стан, доки останнім до каністорки не перетік прийнялий природний вигляд і обриси дітородний шкворень мізерного підгепка Гаспида найпекельнішого. Останнє, що дозволив собі Вітольд Карлович, було схоже на рипіння, яке миттєво заклякло — Вожила його не вибачила...
...Марика від душі посміялась над тим, що трапилося і стала думати, куди подіти каністорку зі старим. Справа була непроста: адже не вливати ж його у справжній двигун внутрішнього згоряння. Від подібної доливки, тільки й того дивись, будь-який джип "Черокі", будь-яке спрагле "жигуленя" а чи навіть і "ВАЗ" негайно перетворяться на цілком некерованого Змія Горинича, а тому...
Укушений Вітольдом Карловичем щасливий володар високооктанового бензинового палива вийшов з платного туалету явно перевантаженим морально і фізично. З одного боку, його розпирало почуття глибокого задоволення, настільки знайоме всім нещодавнім совковим громадянам, але, з іншого боку, нив і набрякав цей безглуздий раптовий укус, якого так просто, схоже, тепер не позбавитися. До того ж і каністорку він знайшов не бозна-де, а прямо біля входу до платного сінематографічого пісуара. І, на своє лихо, не помітив, що на зовнішньому боці каністорки було кимось спішно надряпано червоним по сірому: "Ідіть ви всі на..."
Молодий, ретельний дільничий, що тільки вчора мав аудієнцію у Великої Хазяйки "труби", як і належить новой мітлі, пильнував. Виявивши гасло, яке не мало нічого спільного з політикою: "Не соромтесь — збагачуйтесь", він надмірно зрадів можливості виявити свій службіський запал і негайно заарештував пещеного молодика за порушення норм суспільної моралі. Наручники замкнулись на зап"ястях — міліцейської і пещеної прокушеної рук, утворивши жалобний тандем, що й потягнув тепер по усьому "Хресту" оту кляту каністорку, матюкаючись і пригадуючи при нагоді усіх дрібних представників нечисті, прямісінько до РВВС. Більш за всіх у каністорці скиглив і лаявся нещодавній улюбленець долі, а тепер в"язень совісті Вітольд Карлович Шварц...
...Сама Марика мала "лайновий" характер, оскільки запросто могла завести до виру — і не завжди тільки до суто житейського. Дочка русалки з Перегеп-чорти-озера, вона не могла бути іншою. І, схоже, хтось про це знав.
Сумна стегниста тітка добрячих сорока ягідних років, з рудою паклею погано пофарбованого волосся і якесь хирляве чмо, люте і мляве, за київськими мірками років шістдесяти, з"явилися зненацька у дзеркалі. Обоє були зодягнені у строкаті підштанки, пойменовані в Ієгупці "багамами", які не мали нічого спільного з справжніми нащадками маорі, що навіть у страшних снах у подібних штанцях не тусувались. В обох страхіть торси прикривали чорні футболки з жовтими трафаретними "бетманами"-кажанами і лихими написами "Топ-Бой". Такі собі крутогруді почвари,чим тобі не повний відпад.
 —  Ой, не можу! — засміялась Марика. — Це ви ота крута публіка? Та з вас вже давно вся труха на асфальт висипалась! В чому тільки душі ваші мерзотні тримаються?
 —  А ти б не глузувала з нас, безсоромна! — прошепелявило свічадо голосом Третього підкопитка Сатани. — Так, золотко, як би там не було, але — ми, будяк пекельний смертним в бік і усім загальний привіт! — при його словах на кухні загримотів і поскидався з численних місць посуд. Марику це обурило. До кухонного обладунку вона ставилась свято: вміла і любила варити зіллячко всяке, хоч і купували в неї одне тільки вариво від імпотенції, звісно ж, що не покупець, то інтелігент трюханий. Закордонну віагру винайшли набагато пізніше, а тому Вожила роздратувалась.
 —  Цього мені тільки бракувало! Посуду мені ще ніхто не крушив, так що негайно розставте все по місцях і припиніть тут фамільярничати! Фамильярнічати в мене недоречно, — вона трохи охолонула. — Просто давайте побалакаємо по-свійськи: уточнимо, що до чого, що від чого і що для чого та навіщо... — запропонувала вона, зненацька змінивши гнів на милість, і упірнула у зручне крісло, виточене з кісток останнього єдинорога і підбите цупко під паноксамитом цілющим нерозрив-зіллям. В кімнаті повіяло тихою заводдю; прибулим здалося, що от-от зірвуться і здіймуть істеричний галас жаби болотні, але в цей час, тепер вже крадькома заскиглив, настирливо забелькотів Рикович:
 —  Нам би відрядження відзначити, мем, а то Гаспид пекельний свого не спустить!
 —  Вам? З вашими витівками? Та ви в мене тут же з десяток-другий небіжчиків наклацаєте, немов насіння налущите! А вони в мене й так від радіації мруть! Вибачайте, нема дурних! Забирайтеся до лихої матері, трясця вам у суглоби!
 —  Але, мем, це ж несерйозно! Адже ми не шантрапа підколодна, не перекотиполе, не гопники тупорилі! Ми з місією, мем, зі справжнісінькою місією з відділу суміжних контактів.
 —  Чи це так, Риковичу? — дозволила собі засумніватися Марика, вона ж Вожила.
 —  Істинно кажу вам: так! — надривно залопотів Рикович. — Ми зі служби гносеології страхів — так би мовити, самі не лякаємо, але чужі страхи випробовуємо на міцність.
 —  Ну і як, ота міцність?
 —  Та так собі, — делікатно-ухильно відповіла рудоволоса Мар"яна.
 —  Ах ти, змія підколодна, пліснява поганко! — обурилася Вожила. — А хіба не ти пила кров у цнотливої Ірен та її хлопця Вадима?
 —  Але дозвольте — яка ж вона тепер цнотлива! І потім, пила тіли дещицю! Так би мовити, на аналізи, — дрібно засміялась рудоволоса. Але, трохи пом"явшись, додала: — Адже мені без людської кровиці і натуралізуватися було не можна!
 —  Бреше вона, стерво, бреше, — пригадавши Мар"яні всі свої колишні образи, обурився Рикович. — Їй би й кагору вистачило! Вона завжди самим "фаустом" все діло вирішувала — самим тільки нуль сімдесят п"ять, а закусювала, коли чим Гаспид пекельний пошле!
 —  Нехай візьме і тепер вип"є того ж шмурдяка на кухні! Їй зараз Мурлон необхідний, щоб "фауст" доставити. Зате кров негайно поверни молодим, та так, щоб без усякої порчі.
 —  Може, тепер й дівоцтво зобов"яжеш цій дурепі вертати?
 —  Над цим я ще поміркую. Можливо, з огляду на вашу місію, і не треба. В усьому ж іншому все повинно бути бездоганно. Це ж треба — ледве тільки від Гаспида оговталися, як тут же двох упирів світові явили. Адже що Вадим, що Ірен тепер вже упирі. А кров у них молода. От і виходить, що занесли ви заразу, крутішу за СНІД.
 —  Добре, — згодилась Мар"яна. — Поверну я їм кров їхню шалену. Але все рівно самі собі карк зламають, бо як не ми, то інші відкриють у них прорву житейську...
 —  Це ми ще подивимось. Он і в мені, як не крути, отой вир душевний плещеться, а бач ти, жодного не звела і вам не дам зводити. Живі люди на земні хвороби нездужати мають, а не на ваші пекельні. Сказала — і край...
...За десять хвилин до кімнати повернулася п"яна в гепки бомжиха, позбавлена всіляких вікових ознак, в якій тепер важко було пізнати по-молодецьки статечну козир-дівку Мар"яну. В руках у неї були дві двохсотграмові капсули. Марика прийняла від старої дорогоцінні живі посудини й бережно поставила перед собою на трюмо. Трюмо покірно видохнуло: "Угу, слухаюся, пані". "Тепер піди і поверни", — задумливо промовила їй та.
Дзеркальна площина трюмо ніби обледеніла. На поверхні проступили холодні блакитні кристали, що якимось невідомим чином стали всотувати в себе вміщену до посудин-капсул кров.
Кристали збільшились і стали поволі рожевіти. В ту хвилину, коли вони досягли криваво-червоного кольору, Марика заспокоїлася. Ані Вадиму, ані Ірен більш ніщо не загрожувало. Тепер вони навіть не помітять, як поступово до них повернуться через густе київське повітря випиті нечистю криваві децилітри.
 Тепер слід було подумати і про гостей: призначену натуралізацію вони якось грішним ділом минули, назад їм дороги немає — та й шкодити тепер особливо не будуть: ледь що — тут же вгамую, — спокійно розсудила Вожила, — та й вік Мар"яни не з прудких — так довго не живуть. Крізь кволий макіяж той вік як слід проступає, так що пора їх остаточно матеріалізувати і вижбурнути на міський асфальт.
Нехай побродять бомжами по планеті та всмокчуть всі принади від безпросвітності житейської, колупаючись у смітниках на задвірках та потрапляючи на помийках в люто-бешкетні ігри крутих, під час яких не раз і не два відітнутнуть їм голови і відріжуть різні частини тіла для залякування тих, хто з земних та ніякових: тоді й подивимось, до чого вони самі дійдуть. Якими себе жахами насолодять і не чи запросяться по тому негайно назад — до Пекла гаспидного.
Тільки подумала, як вони вийшли з чарівного свічада її невибагливого старенького трюмо, раптом впали перед нею навколішки. Не встаючи з крісла, самими лише вказівними перстами незворушна Марика доторкнулась до їхніх вузеньких лобів. Почувся запах сірки, змішаний з запахом підгорілої печені. На полущених масках спотворених облич в обох прибульців стала проступати справжнісінька кров. Самі прибульці почали поволі осідати біля її ніг на підлогу...
...Марика Марико чесно заробляла собі на життя: — керувала в Києві черговим товариством з дуже обмеженою матеріальною відповідальністю "Альфа-Скорпіон", в якому управлявся Гарик Вонс, що якось злигався із розумними істотами з планети Плейбой. Істотоньки ці молилися всесвітньому богу Зексу, який був близьким до земного похітливо-похідного відповідника — секс.
В самій місії "Альфа-Скорпіона" звично пудрили неофітам мізки, пропонуючи зразки космічної екзоеротики, що насправді тхнуло звичайною земною облудою і виявлялося не більш ніж збоченими зносинами з тумбочками, табуретками, призмами і магічними люстерками. В останній час у місії стали розроблятися найяскравіші взірці сексуальних нічних горщиків, і на це витрачалося чимало часу й сил.
Три року тому Гарик був далеким від успіху, але якось декілька його послідовників потрапили до справжнісінької дурки. Ось тут і з"ясувалося, що в закритих спільнотах нові ідеї ранять душу кожного — всі тумбочки в чоловічому відділенні божевільні стали звертати на себе увагу навіть у санітарів і лікарів особливо після того, як в одній з них сховалася малохольна Глаша.
Тут тобі дурники, і без того народ "ляпкий", виявилися на грані ейфорії. Коли ж старі тумбочки, не витримавши безперервних неформальних коїтусів і нестримних струсів, що називається дійшли, нову партію товару замовили добродію Гарі Вонсу. Тут Гарик постарався, і оскільки Глаша мала послідовників не в одній лише Ієгупецькій дурці, то відтоді замовлення пішли зі всіх країн СНД, а із ними — і численні листи і пропозиції. Розглядалися прожекти імплантації жвавких статевих органів у холодильник, зимову овечу доху і навіть в електродріль, а нова концепція "Еротика в милі" призвела до випуску мильниць з мильними щілинами.
Сама Марика дивилася на всі ці дурниці ніби крізь пальці. Виконавчим директором був Гарик Вонс, і всі ці прожекти і проектики були на його голові. Інший би спасував, та тільки не Гарик. Він ніби винайшов універсальний набір пуансонів, і невелика, але міцна грошова кувалда вирішувала всі ці питання за здоровеньки були. А яке ж здоров"ячко у божевільних?
От і сьогодні належало пробити бозна-звідки доставлений скам"янілий ембріон динозавра, щоб завтра новоявлені збоченці могли вподібнитися татусеві-динозавру мезозойської ери і, належно сплативши добрячу платню, вигукнути переможно: "І я це зробив!"
Гарик і зараз припильнував найбільш зручне для подібного палеоінцесту місце, і вже приставив до нього пуансон, щоб торохнути по ньому з належною силою, але раптом скам"яніла кірка відлетіла сама — і з надр скам"янілості просто на Гарика подивився справжнісінький хижий реліктовий динозавр. У божевільних очах рептилії запалав хітливий вогонь.
"Самка!" — з жахом тільки й встиг вимовити Гарик, як тут же був зім"ятий і кинутий бридкими мацаками в безодню найдавнішої на Землі піхви. Місія "Альфа-Скорпіон" тої ж миті припинила своє існування. Марика Марико залишилася без діла. Тепер вона була просто Вожилою...
...Зранку поет встав з головним болем. Вірші зазвичай не годували, премій ніхто присуджувати йому не поспішав, а випадкові жінки користувались поетом, як одноразовим рушником. Одноразових шприців ще не було, хоч аура від тих "одноразових принців" витала. Усі ці факіри на мить, щастунчики на "щас!", на "ту ж хвилиночку!" в Ієгупці ніколи не зникали, але приставати до їхньої армії було якось ніяково. Все це призводило поета до досить сумних думок. Він зібрався було засумувати, але мимоволі кинув погляд на письмовий стіл — там лежала гірка листів, на які він ще не відповів. Поет мляво впав у крісло і взався за читання адресованих йому рядків:
"... Залюбки дізнався про організацію клубу поетів по листуванню. Пишу з дитинства, публікуюся в містечково-районній пресі. Дуже хочу вступити до вашого клубу, де зумію розкритися і відчути ауру загального поетичного...", і т. д..
"... Та всі ви тут шахраї відторохані. Хто вірить вам, Господи? Йшли б ви під три чорти і чотири гепки!.." — резон був відіслати адекватно, та тільки вбивати на це час не годилося.
"Дуже хвилює ідея поетичного листування. Це так елітарно! Вірші зрушують і хвилюють; вони дозволяють глибше проникнути до внутрішнього світу серця — завів би собі секс-лаг — вимірник глибини тваринних оргазмів, що, втім, не мають до поезії ані найменшого відношення..."
"Сиджу за машинкою цілу добу: ніяк не можу знайти друкарку, якій можна було б платити оргазмами. Всі існуючі реальні друкарки прагнуть мати посторінкову платню — шість фігонів за тридцать п"ять — сорок рядків". — Ого, це вже цікаво! Значить, курс ще не найшаленіший — п"ятнадцять фігонів за бакс. Виходить, що мільйони фантиків будуть у нас в кишені ще не скоро. Поет навіть не уявляв, що рівно через три роки він знайде у себе під ногами цілий мільйон гривень в одній сірій купюрі і купить за них власній дитині триста грамів шоколадних цукерок.
"Група секс-підтримки межпланетного ООО ""Альфа-Скорпіон" готова прийти до вас на допомогу. Астрал, ментал, ноосфера — не займають. Всі ідеали переховуємо під ковдрою. Пишіть на нашу поштову скиньку: планета Плейбой, сузір"я Наздоганяй, Третя Планетарна Западина. "У лiжко Пану i Панi"..."
"Хотілося б знати, що являє собою ваш клуб, яку мету ставить перед собою? Інтерес зовсім не зайвий, оскільки сам намагаюсь писати (краще б не силкувався, адже так можна заробити душевний геморой), хочеться якось рости і знайомитися з творчістю таких же, як я (навряд чи в мене вийде стати керівником душевно-геморойного закладу). Намагався навчатися в літстудії, але нічого путнього з цього не вийшло (ну, тут, батечку, настав час терміново оперувати ваш поетичний дар як звичайнісіньку гемороїдальну тріщину в сідниці)".
"Я всього лише два роки пишу вірші, але хочу створювати справжнє мистецтво. Коли пишу вірші, песні, малюю, то все одно, що літаю (це, миленький, не до мене, а до Шагала...). Розробляю тему (так ви, батечку, цадик!). Будь ласка, нікому ані слова про те, скільки мені років (і точно:
"В старий талес віщий цадик худорляві зщулив плечі,
 ти ввійшла, "Шолом-Алейхем!" — добрий вечір...")
"Мені дев"ятнадцять, не одружений; п"ять років у мене була кохана дівчина. Зараз вона мене покинула. В порожній квартирі, з якої разом зі своїм хлопцем винесла все. Я залишився і з відчаєм кинувся писати романи жахів і вірші прямо на старих шпалерах (це вже вражає!)".
"Послухайте ви, поважаюча себе людино! Ви мене, на жаль, не зацікавили. Не зацікавили й край! Може бути, виною тому моє "членство" в "тричі проклятій" вами Спілці письменників, де, незважючи на нехтування вами вашої роботи, планка професіоналізму й майстерності достатньо тривко тримається, що дозволяє відрізняти явного графомана від неявного, який би псевдонім він собі для цього не вигадав, хоча розумію ваше дилетантське захоплення римоплетінням. Чи не пробували ви на дозвіллі зайнятися макраме і отримати повну від того сатисфакцію? Професіонали зі Спілки письменників вам дарували б свої правильно написані рядки, а ви їм — свої ажурні плетива для квіткових горщиків (самій би тобі в квітковому горщику визріти до рослинного стану — ледве встигла промайнути якась дурепна думка)".
 —  Ах ти, стара апаратна щурихо! — спересердя подумав поет і вийшов на кухню поїсти яєшні. Але на порозі кухні неформальний метр поетичний зненацька отетерів. Жінка, що написала йому нещодавно настільки капосні для нього рядки, жителька далекого підмосковного Красногорська цілком беззлобно і надзвичайно ретельно перемивала його власний посуд, в той час, як його ж власну яєшню щодуху і навіть занадто уминав шестилапий крилатий кіт.
 —  Поезія — служниця, людино добра. А ваша яєшня — гидота. От і віддала її тваринці. Не дивіться на крила: все рівно та ж муркавка, хоча й інопланетна. І їй, як усякої тваринці, з муркавки, яєшенка просто корисна, тоді як поетам зранку належно пити олімпійський нектар.
Тільки вимовила, як тут же на столі виникла півторалітрова пляшка колекційної крові з етикеткою "Старого нектара":
"Мій Андріївський узвіз подарував мені смуток,
там де келих "Старого нектару" зі століттям ковтали утрьох —
 Я, Узвіз і Століття — буденність й примара...
Тут до нового часу лишається крок."
 —  вальяжно продекламував поет після того, як браво хльоснув склянку нектару, від чого на душі справді полегшало. "Стара апаратна щуриха" виявилася нічого собі тітонькою, досить пристосованою до буденності, в міру співчутливою і "кирною". Отож і кирнули ще по келиху — і нова господарка відчинила навстіж поласувалому яєшнею Мурлону вікно. І той, наївшись по зав"язки, випурхнув геть, у той час як Маргарита Ногтєва — а це була вона — зненацька розсипалась і осіла в просторі найтоншою сірою плівкою, що незабаром, розчиняючись геть, зникла.
Від цього її чудного з"явлення, — присутності-зникнення в квартирі поета відбулися зміни, чайворідно-строкаті. Всю квартиру неначе промокнули яскраві світлові плями, подібні до нашестя батальйону сонячних зайчиків, і тепер всі ці "не-кролики" блукали по стінах у пошуках проходів у паралельний простір, зітканий із людських марень, власне з найбільшої земної Поезії — і тут поет згадав свої нещодавні нічні видіння.
...Він ішов нічним містом, а сама ніч уявлялася йому палкою нічною красунею. Все в ній було прекрасно, окрім... відвертості. Вона кралася по стінах будинків, і від нічних неонових ліхтарів далеко вперед бігли її легкі, верткі затінки. Нервовим жестом руки вона розривала на шиї місячне намисто, і величезні, розміром з гусяче яйце, градини тут же налітали на місто. Намистини були легковісними, але саме видіння — жахливим. На голові у тієї красуні був чи то траурний капелюшок з капором, чи то весільна фата з густою вуаллю, за якою нечітко вгадувалися чарівні риси неприкаяної дівчини-Феї.
При світлі розсипаних по місту місячних намистин і у настільки ж яскравому світлі неонових ліхтарів дівчина-Фея мчала за летячою вгору прялкою; при цьому її чіпкі руки завзято сукали нитку. Це й була місячна нитка сновидінь.
В цю нитку Фея вплітала нестаріючі казки вічних добрих чарівників, і найабсурдніші софізми з одкровінь земних мудреців, цадиків і старійшин, племенних магів і кволих державних діячів, колись мужів політичних, а зараз володарів персональних золотих сральників.
В такі сральники Фея не заглядала, а тільки іронічно посміхалася і продовжувала прясти дивну нитку з пряжі, в яку впліталися й заговори на добро, і цілющі молитовки від порчі, і найтихіші слова розради від нещасної любові, заздрості та байдужості.
Пряжа виходила тонкого сріблястого кольору в якомусь ніжно-фіолетовому ореолі. В житті поет не любив ці кольори, доведені до холодно-отруйних тонів стараннями технолога технозою до кінця чергового двадцятого сторіччя, двадцять першої земної цивілізації, однієї з п"ятьох цивілізацій, що силкувалась пережити і своїх творців, і свої чарівні казки.
Однак поет знову звернув увагу на неймовірно дивний колір сновидінь. Скоріше це було місячне багатоцвіття, що навіть дихало якимось дуже живим повівом і зцілювало і від ранкової нудьги, і від вечірнього неробства, і від денного затишку. В цій дивній пряжі був навіть якийсь шарм, і поет дозволив собі завзято потягти за нитку, та піддалася і огорнула поета найлегшим коконом світла, в якому він став парити слідом за дивним сном, як перший космічний супутник, так і не виведений на орбіту одним з перших космічних човників-шатлів. Він так і залишився піднаглядним бомжуватим волоцюгою, що відіспався удень у вуличній каналізації. Якщо вдень йому дісталася свобода, то вночі, нехай і піднаглядна, доброта.
За цей рік поетові довелося багато епістолярити. Цілком несподівано до нього прийшло понад сто листів від людей вибагливих і суперечливих самим своїм безцільним існуванням. У своїх листах вони постійно сперечалися з поетом, вказуючи йому на його творчу "деци-метровість", сумніваючись у його професіоналізмі, щирості і просто праві подавати людям надію і дарувати набуті самим знання.
А це значило, що в поета з"явилися учні, як значило і те, що поет старів, хоч і зважати на зморшки було ніколи. У листах, написаних у відповідь, він набував себе в суперечках, поетичних експромтах, віршах і іншими обставинами зовнішнього життя мало цікавився. Цим він і бентежив тих, хто мало знав про повсякчасність. Знали б ті, що повсякчасності для поета не існувало! Він звичайно парив, навіть і тоді, коли згідно з житейською логікою це було вкрай безглуздо і навіть небезпечно...
...Нічні сновиди та марення не припинялись. Сто тисяч потвор вривалися в його неозорий потривожений світ. Це були і знайомі йому з суміжного Безбережжя фантоми, і незнайомі страховинні пики, які мчали наввипередки з різних боків до нього, з однією тільки неминучою і єдиною думкою — мстити!
А мстили тільки за те, що саме їм вже не дано було право воскреснути, в той час як йому, все ще мешкаючому на землі, всі ці фантоми — від наймиліших до потворніших — тільки й здавалися родичами гарбузовими, і поет намагався поплескувати їхні подоби по шиях, але від такого панібратства від фантомів лишалися самі тільки чеширські мордочки й дзуськи, і вони зіщулювались у плечах, перетворюючи свою непроглядність на примарність, від якої вони тільки сахалися, як від недбалості цієї абсурдної людини, що сміла називати себе легко і просто — поетом, несучи в собі символи, образні ряди, метричні і силабо-тонічні побудови, метафори і всяку іншу абстрактну дурість, настільки незаякорену, настільки наносну, настільки різну...
Раптом серед інших пик, фіг і маслин виявилось досить охайне і надмірно скорботне обличчя. Так і є — Чорний Янгол. Але ні — ще не за ним... По всьому видно — не за ним. Сьогодні в Янгола було інше завдання. Адже не хто інший, як поет, так жадав достукатися до вищих сфер — і от, нарешті, у сферах вирішили піти поету назустріч. Йому просто на мить відкрили тонкий зір і дозволили споглядати очевидне...
За збентежившим поета своєю присутністю Янголом вже тягнувся густий, похмурий шлейф, у якому поет крізь весь цей скорботний караван зумів розгледіти рух душ тільки-но померлих. Чудно було спостерігати цей сизий караван смерті, цей жахливий караван розставань.
Усоплі душі верталися в невідоме земним людям Безбережжя. Над ними парив Чорний Янгол, але навіть вже не Янгол, ні —  чи то він істота небесна, чи то птах... Ні, Янгол Смерті урочисто і переможно летів сам по собі, а птах, що парив у просторі паралельно з караваном, був душею поета. Чорний Янгол чемно привітався з душею, але претендувати на неї не став, мов і насправді була душа та безсмертною. Поет був шокований і засмучений. Він уперше бачив, як душі усоплих дійсно покидають грішну землю.
 —  Та чи все це насправді, Жаклін? — запитав раптом поет померлу душу дев"ятнадцятирічної поетеси. Колись вона спілкуваася по-французьки, але зараз її душа перекликалася з душею поета пташиною мовою, однаковою що в Борнео, що в Кацапетівці, що в Парижі...
На землі вона гаряче любила всіх, а померла від раку — не відразу, а переживши біль і страждання. Певно, їй випала доля не тільки плисти в каравані, але й бути першою в числі тих, що відходили. Жаклін — пастир цього небаченого людьми жахливого каравану смерті. Вона летить в ключі усоплих найпершою, і політ її легкопливний. І тому справді всі в цьому каравані рівняються на неї, як колись у Бабиному Яру розстріляні душі єврейських страждальців рівнялися на душу прадіда земного поета.
Всім відомо тепер, що жив на Землі і такий великий дивак — професор Київської консерваторії, поставлений в один ряд із маклерами і чоботарями, немовлятами і старими. Це була колона тих, кого вели убивати. І тоді старий заграв на скрипці, і грав шляхом до Бабиного Яру, і вже тоді, коли люди стояли у безодні, і потім, коли вже нікого не залишилося. Тільки після цього карателі розстріляли скрипку і самого виконавця. Але так тільки здавалось, тому що старий продовжив грати на скрипці, як ватажок того далекого каравану смерті...
Дивний той скрипаль довгими століттями блукав шляхами Європи. Він запам"ятовував звуки і запахи, аж до смаку велетенського людського горя, і коли пробив його скорботний останній час, він так само, як сьогодні Жаклін, як зумів спорядив і очолив той далекий і страшний караван. Всесвітом плив дивний караван під музику Мендельсона, і весь Всесвіт ридав...
А в цьому каравані чується реп. Реп дуже любила маленька Жаклін. Клин неземних журавлів-душ, що танцюють реп, назавжди покидаючих Землю, —  нісенітниця. Всесвіт дивується, але чому тут дивуватися? Скрипку розстріляли вчора, а реп народився після. Поет безупинно намагається підлетіти поближче до Жаклін і станцювати з нею разом.
 —  До пори не дозволено, — трубить Чорний Янгол і перегороджує чорною ж блискавкою шлях. Від того спочатку душа Жаклін танцює реп у цілковитій самоті, але після цього весь караван починає за нею пританцьовувати. Це остання пам"ять усоплих про світ земний.
 —  Прощавай, крихітко Жаклін!
 —  Оревуар, поете!
 —  Оревуар, дівчинко!
Поет плаче....
Всього тільки десята година ранку, а на нього вже накотило, нахлинуло, він вже безмірно і жахливо п"яний. Який нескінченний морок, яка облуда! Щось перемкнулося на Суміжжі світів, і поет зненацька чує, як по радіо передають:
"... Сьогодні в Марсельській онкологічній клініці померла дев"ятнадцатирічна поетеса Марселіна-Жаклін Тендер. Її творчість стали широко відомою завдяки французьким реп-групам "Сьюз" і "Ле Бада". "Вірші дарують мені життя", — казала вона."...
...Рука поета потягнулась за другою склянкою вина. "Старий нектар" з кримського Суміжжя був сьогодні добрячий. В його амбре вгадувалася і гарна витримка років, і найбездоганніший букет різнотрав"я. Поволі підступав і не розчинявся перед очима якийсь чудний і не зовсім алкогольний дурман, за яким несподівано виступали образи-спомини. Ба, наставало прозріння!
І тепер запросто можна було згадувати сни. Чомусь саме зараз вони йшли без звичних купонів, через які, при пробудженні, обов"язково нашаровувались якісь викривлення, що залишали почуття вічної неповноцінності і вразливості власної пам"яті, мов хтось спеціально створював при пробудженні з побачених снів локшину. Схоже, що цей хтось був чітко персоніфікований і володів привабливою зовнішністю молодої жінки з чудним, звучним ім"ям — Марика Марико.
Але поет сам дозволяв приходити до себе у підсвідомість цій красулі при пробудженні і кособочити та нуртувати його сновидіння, оскільки після цього на одну тільки мить він міг бачити її руки, що переплітають кінці сновидінь у тонке ошаліле прядиво. І хоч у Замежному ткацтві сам поет ні біса не тямив, але йому подобався запах шкіри, волосся, аромат губ цієї чудної фантомної панянки, що сміливо намагалася здаватися справжньою жінкою, але по суті була все тією ж доброю нічною Феєю.
Тепер же все було абсолютно іншим. В якомусь чудному мареві і зовсім не під землею, а прямо на землі раптом розросталось величезне за обсягом підземелля. В ньому панував напівморок, і повсюди блукали морлоки — дрібні та жалюгідні напівправдошукачі. У тьмяному напівсвітлі вулиць і майданів вони самі собі намагалися здаватися значущими і рішучими у вчинках, але їхня хода була непевненою, вкрадливою і до болю знайомою. Тільки де і коли це було?!
Резиденція морлоків займала під собою площу, рівну суміжній державі. Морлоки відловлювали обивателів, чиї думки були яскравіші за епохи, що на той час існували. Тому і саме Позаземелля з чудернацькими підземними перекриттями було побудоване із мрії. А щоб пити цю мрію прямо з підмурків, в цих же земних обивателів час від часу стріляли, звичайно, впритул. Підходили, притискаючи стволи своїх духових рушниць до потилиць, бац — і прощавайте, дорогі браття, але звольте розійтись по модернових бараках. Всім спати, як ще не скоро заспіває молодий московський болгарин, зведений до рангу шанованого чоловіка старіючої примадонни.
Всім, ховрашки, спати! Чи ви ще бажаєте будь-що міняти? Краще і не намагайтеся, тому як не можна — це ж осудливо — жити завчасно в інореальності, тоді як рили б ви собі краще звичайнісінькі земляні погреби під картоплю. Хто б вам за це хоч слово сказав? Та ні, закортіло злетіти, і де — в нашому ж підземеллі?! Адже в ньому і сам великий Зодчий нічого змінити не зміг. Тільки і проявив лисину, картавість, іржу і роз"їдену ціанітами рану плечового суглоба. Але його тепер нікому, відтверто кажучи, не жаль. Зате жаль, що, як не крути, а від цієї випущеної з маузера в тіло диктатора дози всіляких ціанідів він ще за життя перетворився на дебіла і ловкенько висковзнув од відповідальності. Тільки і дозволив всім цим морлокам з"явитися на землю і взяти свою велику данину від ще живих та непомерлих, хоч між першими і другими ще ой яка відмінність.
Живі створюють, а непомерлі підривають Божі храми під дивертисмент мрії ошельмованої. З непомерлими і жити простіше: вони виконують, а поки ще живі ремствують: "Ми не "шельмували" мрію! Це до нас і за нас інші розстарались..." (непомерлі, значить)...
А дарма такий гармидер влаштували, тому що підійшов час, і притягли до відповідальності і невмерлих виконавців, і живих творців-споглядачів. Ті тільки й навчилися охати та споглядати, і ледь було самі не вхопилися за парабелуми, та тільки дуже швидко в мертві перейшли і на тому заспокоїлись, а неживі закарбували в граніти їх вогнисті промови і стали терміново відбирати у зломлених та посоромленних довіру до тих скам"янілих табул. І все б було неабияк для неживих, але не мертвих, та тільки все робили на тяп-ляп і, за великим рахунком, через кузькіну матір. Нарешті побачив поет і себе, але не в радісний для себе час...
...Вже визнаний і старий, з сивими скронями, стояв він перед верховним судом республіки, а провідні експерти з економічних перверзій держави обвинувачували поета за злочинні ідеологічні контакти з екстремістськими представниками регіональної антикризової партії. Звали поета Гліб Шорін, і виходило, що порушував він закони і постанови різні так і не зміцнілої "карликової" держави, що стала пойменовуватися у простонародді Територією. До обвинувачення додавалося сімдесят сім вагомих томів доказів.
Виявилося, що поет регулярно і злісно порушував триста тридцять шість державних, міських і вуличних законів. Судили, щоправда, не самого Гліба Шоріна, а його об"ємне голографічне зображення, тоді як сам поет ще напередодні потрапив під дію шокового "демократизатора" і, на жаль, його крихка земна плоть терміново відійшла від його суто матеріального втілення. Місцевий рейнджер з муніципальної поліції виконав свою роботу професійно: справно влучив по черепу кишеньковим "демократизатором" при порушенні Глібом Шоріним триста тридцять сьомої постанови, після чого в мозок зненацька померлого нещасного яйцеголового були введені аварійні датчики біоелектронного протектора пам"яті.
Світ побудованого на Землі підземелля з величезними радощами дізнався про засудження і покарання людини, що настільки злочинно ігнорувала найголовнішу літеру Закону. "Адже у нас правова держава, вельмишановні добродії і панянки", — любили проказувати Законодавці. От тільки Гліб Шорін вже нічого не міг їм заперечити. Мозок Шоріна поволі згасав на тротуарі і відходив у Потойбіччя, але на це ніхто не зважав. Виходило дещо інше: покараний мозок просто виводився з індивідуального підпорядкування злочинцю і перепідпорядковувався муніципальним нейрохірургам-покарникам, що могли його тепер нафарширувати всіляким законошанованим дріб"язком задля залякування інших. Ті тихо ремствували.
Це було жахливо. Перед Глібом Шоріним поволі розтікалось зненацька матеріалізоване майбутнє... Він побачив себе в ролі державного злочинця і, згідно офіційній версії, злочинець Гліб Шорін самотужки зажадав від державних можновладців усіх уявних рангів негайної заборони регіональної антикризової партії.
Виходило якось незугарно. Живий Гліб Шорін не вимагав нічого, окрім економічної і духовної терпимості, а от мертвий в ім"я всіх неживих відчебучив таке, до чого не додумався б за життя. Його посмертне прохання було терміново передане в інформаційний урядовий відділ погрузлої в корупційному нестатку країни для зачитання на пленарному засіданні ООН, що зняло обвинувачення проти войовничого незважання на окрему особистість Республіки, після чого тіло поета було кремоване і перетворене в компактну гранулу доведеного до смарагдової міцності попелу.
Гранулу було вміщено до штрафного відсіку орбітального поховального супутника і вижбурнуто на п"яту всепланетарну меморіальну орбіту. На землі йшов 2025 рік.
Триста п"ятнадцяте київське кладовище (а номерний відлік вівся з 1986 року) звично не було порожнім. В залі для проведення громадських панахид зовсім нещодавно було встановлено ліцензійне обладнання для реконструкції образу померлого. При прощанні з покійним використовувався широко розрекламований засіб нейрографії та відеоекстраполяції Мерлінга Кері Х"ю.
Кері Х"ю любив поезію Гліба Шоріна; Гліб Шорін засуджував винахід Кері, вважаючи, що не можна бентежити душі померлих, зведені Чорним Янголом у безномерні каравани смерті, що відправляються у вічність. Візуалізація покійних затримувала б відбитки душ, померлих у Передземеллі (так званому Астроплані), десь у Переднебессі і на Астроплані не вистачало б вакансій для тих, що мали вертатися на Землю, тобто для реінкарнаційних немовлят. Це було і недобре, і загрозливо... Але винахід був проданий у технічні служби ООН і впроваджений повсюдно.
За відновлення вигляду кожного злочинного елемента відповідав інформаційний відділ муніципальної поліції, що знімало з інших достатньо полярні емоційні і моральні аспекти. Але цього разу все мовби навмисно розладналось. Гліб Шорін дивився на тих, що зібралися якось не надто радісно; тут же під впливом примусової відеоекстраполяції і нейрографії був відсторонений розгублений молодий оператор, і його місце зайняв, що називається, ас. Надалі відбулися гарячкові маніпуляції; здалося, що навіть пульт завив від нестерпного душевного болю і явив вигляд померлого. Цього разу хитко налаштований на встановлений Законом меморіально-ліричний глянець.
Тут же, як і зазвичай, перед очима померлого і тими, хто прийшов на панахиду, громадянами Республіки, були спалені вимпели і прапори регіональної антикризової партії, а найзапекліший злочинець Гліб Шорін, прийнявши посмертні покаяння, виголосив палку викривну промову.
Присутніх вразило, що власне промова була складена з заздалегідь відомих штампів, що навіть на дух не збігалися з частотним словником самого поета. Але тим не менш промова справила очікуване враження; в залі пролунали ріденькі оплески — безглузді, блюзнірські, дещо театральні. На тому і скінчили.
Після встановленої процедури посмертного покаяння тіло було креміруване, а порох після цього було урочисто спресовано в мікрокапсулу і вислано на п"яту меморіальну навколоземну орбіту, де йому віднині належало обертатися найближчі 76 000 000 000 років.
 —  Симпатична інформація! — посміхнувся крізь сон поет. Однак на тому його сон перервався, як плівка в анахронічній кінопроекційній будці. Так і хотілося рикнути: "Чоботарю!" Але замість цього Гліб тільки кисло посміхнувся і закурив.
Цьому року він був усіма осміяний і покинутий, і хіба тільки Мурлон ще приятелював з ним по-давньому на правах рівного. Щоправда, пити Мурлон, як і всяка земна м"якусятина, любив тільки молоко і на скорботи світу не скаржився...
...Не скаржилась на скорботи світу і Велика Хазяйка. В цей самий час вона вела бесіду зі злодійкуватою вихлостегною дівкою Алевтиною, в той час як вони спільними зусиллями зі знеможених пуп"янкових недомірків троянд і потворного алтин-зілля майстрували, нічого собі скажемо, букети. Для цього вистачало їм і вузьких обрізків целофанової плівки, і ненав"язливої для випадкових перехожих реклами.
 —  Беріть, мадам! Всього триста п"ятдесят купонів! Впливає на організм, як кілограм гарного м"яса! Бажаєте, я вам ось що по секрету скажу: наші квіти не для бідних ґамериканців, а для багатих українців. Ні, їй-богу, смішно! Тут нещодавно заходився один італієць для своєї красульки троянди купувати — Цілуванто прилизаний. Але зате такий, скажу вам, галантний: кожного вечора був рівно о восьмій точніше за годинник — платив свої сім долярів за п"ять багряних троянд, і гуд-бай. І хоч ця мадам не зовсім щоб троянда, але і у вас же з долярами не густо. Та й кого трояндами в серпні здивуєш? За справжніми трояндами загляньте до мене у січні. До того часу і у вас, дасть Бог, з"являться бакси, а в мене — як раз троянди підуть. Знаєте, на таких величезних бройлерних ніжках, — Велика Хазяйка сміється. Їй подобається її власне уміння насміхатися над навколишніми лохами немордовськими (бо, звісно, оті "лохи" та "лажа" із Мордовської зони), до яких, між іншим, відносить вона і поета.
...Гліб Шорін з"являється у "трубі" в найбільш недоречний час. Квітів він зроду у Вікторії не купував, зате випитував міський сленґ і "хохмив". Сьогодні він згадав дружка своєї юності, зараз приват-доцента, що зазвичай проказував: "Дівчатам квіти слід дарувати двічі за життя: перший раз на весілля, другий — на похорон".
 —  Я вже кому слід передала скаргу на цього типуса. Самі розумієте, в сфери. Це ж монстр якийсь, а не кавалер, — скрушно зітхає глинобитного вигляду Вітонька, що продовжує в"язати незугарні букетні компакти з реп"яхово-трояндових недорізків. — Судить самі, дорогенький: одна вечеря сьогодні у кабаку тягне на 700 — 800 фігонів на мармизу: що дамі, що кавалерові. Так чому ж квіткова інтермедія повинна бути задарма? Це вже, вибачайте, порушує гармонію, а суть даної гармонії якраз і полягає в тому, що якщо гроші є — веселися, а немає бабок — удавися. — Шорін шокований, але на Вікторію не ображається. Від цієї шугної величної дилди з колодами ніг і кувалдами рук іншого і не почуєш. Така собі ілюзія з перевірених життям споминів. Кому як не їй гарчати вічне "Від гвинта!"...
... В той ранок солодким сном засинала у себе в постелі стомлена вкрай Ірен. Всю минулу ніч провела вона не дома. Це була чарівна ніч, хоч і почалася вона з раптової анемії та промайнула миттєво, і перелаштувала її єство, але час цієї ночі вийшов, а життя протекло далі.
В недалекому минулому, ще до того, як вона прийшла від Вадима і забажала міцно заснути, все, що раніше сталося, здалося їй дивною феєричною випадковістю. Але тепер, обгорнена махровим китайським простирадлом, вона лежала під ним цілком оголена і віддавалась теплим хвилям нещодавніх споминів. Весь світ, пережитий нещодавно, уявлявся ласкавою тваринкою, що прийшла невідомо звідки і ще й досі не зникла, але перевтілилася в тонкі образи чудернацького суміжного світу.
З цього світу по крапельці, по крихітці стала вертатися до неї випита служками Гаспида пекельного молода свіжа кров, віднині настільки ж багряна, як і блакитна, оскільки переходила ця кров зі світу в світ, молекули перемішалися, не визнаючи законів антисвітів, бо і в тому, іншому світі, еквівалент дівочої чесноти дорівнював теперішньому її стану палкої, молодої особистості, що скуштувала таїнства жіночої ініціації.
Поступово заспокоюючись від нічного збудження, що перебувало в її крові, вона засинала. Кров"яні молекули просочувались крізь тонку, ніжну шкіру, крізь найтонше сито епітелій, і розчинялися в жилах, відлітаючи до центральної артерії з інформацією про той світ Замежжя, з яким віднині і вона була нарівні.
Їй снилось, неначе б належало йти в наряд; її ретельно облягала акуратна жіноча унісекс-уніформа національного гвардійця Республіки. Саме в цій формі вона стояла останні хвилини перед казарменим дзеркалом, а з невидимої радіорубки вже лунало: "На розвід, панянки, на розвід!" Сама Ірен пересувалася поволі, ледь-ледь перебираючи ногами, бо все ще перебувала під малознайомою дією "чоловічого" наркозу, вся сила якого полягала в тому, що зволоженими своїми губами вона все ще відчувала пружний його доторк.
Поволі спливав час. Ірен звільнялася від заціпеніння, ставала розкутішою, прудкішою, цілком протилежною собі — тій нещодавній на виплеску безглуздя і радощів водночас.
Тепер вона була не просто дівчиною з казарми. Ірен служила психологом, про що свідчили офіцерські шеврони на її уніформі, а вона цими шевронами пишалася. Віднині вона хотіла відчувати весь спектр переживань молодої жінки-ввійськовослужбовця, і тепер, здається, це у неї виходило. От і щойно Ірен побачила соковитий еротичний сон...
В горлі сплинув перший рвотний комок, а за ним слідом прийшло почуття провини. Вона раптом ясно усвідомила, що цілком безвільна вступає у світ реальної еротичної ласки, що час символічних віртуальних коханців і спокусників назавжди сплинув у Лету, що відбулася усвідомлена персоніфікація, як тільки поруч виявився Вадим і вже знову запропонував їй стати повнокровним і реальним партнером, яким виявився сам... У сексі. І якщо буде і в подальшому так справа іти, то в швидкому майбутньому вона зможе подолати всі відомі їй до часу комплекси і перетвориться на розкішну щедру на кохання жрицю з вищою мірою повнокровного співчуття до тих, хто ще не набув себе... В душевному напівблюзнірстві своєму.
Бідолашною вона була, бідненькою... Їй і на службу збиратися був час, і про місячні слід було турбуватися... Одним словом, їй весь час портянки на душі тиснуть. І не філолог вона вже, а єфрейтор. Бр-р-р!..
...Вона покривала тіло Вадима великими жадібними цілунками, але не насичувалася до тих пір, доки під губами не виявився прутень. В цей час тіло жінки залив в"язкий довгий оргазм. Але, о Боже! При пробудженні у себе в роті вона виявила власний вказівний палець. Він і був її новим палким чоловіком, вірніше, тим еротичним муляжем, під дією якого все тіло жінки прийшло в рух і віддалося екстазу...
Це було дивне відкриття. Емоційна розрядка і навіть оргазм прийшли до Ірен прямо уві сні... Вона пливла під старшиною, вона пливла над ротним. Взвод дівчат шкірив білосніжні зуби, крізь які прямо на Ірен проглядали рожевими пуп"янками набухлі органи невидимих їй чоловіків. В якусь хвилину прутні утворили навколо сплячого тіла фігуральну "ромашку", і коли Ірен по-справжньому пробудилась, простирадло було відкинуте, і їй в груди впирався справжнісінький прутень.
...Чи то сон, чи то дійсність тривали. Рука Ірен простяглась до прутня, що стовбичив у міжгруддя і поволі спробувала наблизити його до обличчя. Прутень подався і просковзнув до жіночого рота. Ірен підважила його язиком до ніжного піднебіння, і потік терпкої гарячої вологи став литися їй прямо в горло...
При пробудженні слід було б огледітися. Перед очима Ірен усе ще пливли худі стегна партнера. Тепер вона їх бачила. Прямо з офорта над ліжком шкірився лик Дон Жуана. Викривляючи простір, він визрівав з того простору, і його об"ємна плоть кінчалася в Ірен у роті. Від несподіванки губи дівчини розійшлись.
Прутень спокусника висковзнув із рота і миттю втягнувся на двомірну площину навислої над ліжком картини.
 —  Ах ти, маленька мерзото! — незлобиво промовила вона і стала витирати простирадлом свої вологі губи. Сперми було так багато, що її запах ще довго не розчинявся в реальному тривимірному просторі. На офорті Дон Жуан намагався спокусити дівчину зі знатного роду...
...До кімнати увійшла величезна дурепа Мотька, пойменована в гуртожитку Матильдою. Зросту велетенського, конопата... Пика геть квадратна, кисла.
 —  Ірко, ти де цієї ночі швендяла, скажи?
 —  З комахами трахалась!
 —  Це що! От я, мля, хочу жерти до одуріння. А ворона, паскуда, знов до кватирки не підлітала, хоч я, трясця її матері, кільця їй на мотузці розвісила. Нудьга...
 —  Воно, Мотю, і зрозуміло. Ти ж геть звела нанівець всіх навколишніх воронів. Всього два місяці без роботи, але ж у кастрюльці щодня не абищо, а бульйон з воронячими потрохами булькає. Як це тобі тільки вдається?
Матильда безпорадно простягає назустріч Ірен велетенські ручиська дикого птахолова і так от продовжує сидіти і жалібно посопувати.
 —  Годі, чого сопеш, бери в гаманці сотенну, тільки, чур, сьогодні приготуєш що-небудь вегетаріанське...
 —  Це ми можемо, -радіє недолуга шаромижниця Мотька. — Я, наприклад, млинців хочу зі сметанкою, хоч би із бісиськом у компоті!..
...Ірен висунулася з крихітної душової, коли на годиннику пробило першу опівдні. Сама розпарена, вона здивувалася настільки ж розпеченій Мотьці, що якраз подавала до столу обід. Рожева і щаслива, та поставила на стіл розрум"янені млинцеві пишки і півлітрову кринку сметани. Ірен уважно придивилась до Матильди і для себе відзначила, що в цієї непоказної недоладної конеподібної бабидли занадто ворушиться сильний чоловічий гормон.
 —  Мотю, адже й тебе сьогодні відтрахали, як придивлюсь?
 —  Ага, — беззлобно погоджується та, вминаючи пишки.
 —  Ворони — це що? Мій батя, з голодухи, після війни голубів жер. Завзятим мисливцем був, а під час війни жерти голубів гидував. А після війни в шлунку дулі завелися, так він і почав голубів жерти. Але він їх з рушниці бив. А мені як? Кранівником працювати — нудьга, все на вітер і відматюкати нікого, а от у муляри не беруть — цегла під руками кришиться. Так я два місяці їм робітник, а потім — відвал. Місяці на три. Працювати треба, щоб з общаги не вигнали... А Єдринич, він хоч і криволапий, та випити мастак, доки гроші за мною водяться. А потім — лети, вільна птахо. Він без бабок і палки зайвої не поставить, козел... Тільки тоді ворони і рятують... Ох, і переїла я їх. Я от думаю, пір"я хіба що на декорації в театрик погорілий, чи що, продати... От вийшла б постановочка, в пух і пір"я.
...Велося у Мотьки з Ірен, що відразу після обіду Мотька позувала, як того бажала Ірен. За це і пустила її Ірен до свого художнього будуарчику. Сьогодні позувати мала Мотька між подушок, широко розкидавши велетенські стегнисті ноги. Розміри лобка вразили б і ласих до баб мужиків. Серед буйної рослинності млявим апендиксом вальяжничав серед волосні клітор. У напівсні Мотька підчепила його брутальними сосисками пальців, та так і завмерла.
Почався двохгодинний сейшн, художня літургія. Весь цей час Ирен малювала, а у Мотьки тільки зрідка коливалось її сите, далеко не як дамське пузо. Запропонована композиція могла б мати назву: "Оргазм Цикломени". Ірен малювала, Мотька похропувала...
До кімнати влітає Галина:
 —  Закінчуй, бабоньки, вернісаж! До мене повинен хахаль прийти! Він поет і носить справжнє пенсне.
Мотька, стискаючи себе за клітор, уперто продовжує хропти, Ірен — малювати. Галка в батистовій чоловічий сорочці, без спіднього з розкішно стирчачими грудьми номер три, вглядається у фантазії заглибленої в себе Ірен...
...Біля натурально лежачої панянки вовтузяться крихітні кати. У них чорні, спадаючі на очі ковпаки і відвислі до грудей червоно-фіолетові шнобелі. У кожного в руках по дві склянки. Вони чесно пропонують величезній мальованій фурії Життя або Смерть. Їй належить вирішити, з якої склянки випити: в одній — хімічно чиста вода, в другій — розчин сірчаної кислоти.
Мальована дівка Мотька відриває пальці від клітора і обирає склянку з розчином сірчаної кислоти. На очах у Галини мальовані кати вставляють їй в рота величезну лійку і вливають через неї Мотьці до рота вміст з обраної склянки. Мотька зіщулюється на очах, чахне і покривається зеленими бульбашками. Повний аут! Вона гепається на підлогу і видає звуки, схожі на козяче мекання. Ні, певно, це реве справжня корова...
Її тіло починає конвульсувати, звиваючись у судомах доти, доки його не відносять геть раптом виниклі кати. Галина відчуває, що і її власне життя починає зводитись нанівець... Це схоже на правду, хоча справжня Мотька продовжує хропти і рохкати все в тій же сакраментальній позі...
Ірен згадала жахи минулої ночі. Адже і вона, подібно до Галини, спостерігала дивовижні метаморфози, що відбувалися в неї на картині. Під враженням побаченого згадувався і сон: Ірен і Вадим брели всередині величезного саркофага. Вздовж стін саркофага розташувались мумії. Біля однієї з мумій, де вже практично нікого не було, Вадим дістав скальпель і непевно ткнув у щілину між склом і металом. Щілина розширилася, Вадим протиснув у неї звичайну фомку і розворотив перешкоду у вигляді форматної рамки. Бризнуло уламками, і висипалося скло. Мимоволі скрикнула Ірен, що спостерігала за процесом. Скальпель торкнувся відмуміфікованої руки, і тоді та різко смикнулася, притиснувши долонею руку Вадима до скла. Вадим відсахнувся і злякано позадкував. Дівчині здалося, що й на неї крізь ароматичні бинти дивиться давній царедворець і каже:
 —  Навіщо, заблудла, з некрофілом зв"язалася?!
 —  А я некрофоб! — спробувала виправдатися Ірен.
 —  Не допоможе, це вам не допоможе! — пролився в просторі жахливий потойбічний голос. Плечі дівчини здригнулися. Вона заридала.
 —  Не переграти б! — спробувала прокричати їй крізь сон Галина.
Ароматичні бинти впали з порожніх очиць царедворця, Вадим у жасі вирвав притиснуту до металу руку і разом з Ірен щодуху побіг по виниклому лабіринту. І тут тільки вдалося Вадиму зрозуміти, що його святотатство повторилося в стогучному відлунні. Звідусіль почувся дзенькіт скла, що розбивалося. Мумії пробуджувались і вставали зі своїх відлежаних місць...
...У безбожно хроплячої Мотьки в цей час були свої відчуття. Крізь сон вона відчувала, як по ній повзе щось неприємно-слизьке, вологе і холодно-пітливе. При світлі повного місяця дівчина помітила, що це добре вгодований, короткий і товстий слимак вползає в неї, прямо крізь пуп, у величезний пухкий живіт.
Це був коричнево-сірий хробак. Він входив усе глибше в її круто зав"язану пуповину, роз"їдаючи ту до крові. Але болю і крові не було. Та й сам той хробак був завтовшки з палець. Мотька як зачарована дивилася на це видовище, доки хробак не зник з поверхні тіла. Такого хробака вона двічі бачила у шлунках погано зварених нашвидку ворон. Зараз же горювати було ніколи. На животі не залишалося й сліду від перелізання ковзкої гадини. Але от тільки з"явилося нове відчуття: мов щось весь час повзає у Мотьки всередині і без угаву пробує на смак різні частини тіла... Мокро і млосно.
Все це вимагало пояснення. Світ Галини, Ірен і Мотьки відвідали чорні духи. Незабутній Третій підкопиток Гаспида пекельного був поруч. Він вміщувався тепер в образах мешканок гуртожитку і був радий, що не втратив своє споконвічне ремесло. Все було в нормі. І небіжчиків нових не було, і страхіття йшли своєю чергою...
...Для Галини: тепер вона закашлялася і відчула щось у горлі. Прокашлятися не було сил, і тоді вона попрохала Мотьку, щоб та її гепнула по плечах. Дурепа-кранівниця гепнула медсестру, і у тієї з рота виплюнулось коротке зеленкувате тіло, геть усе вкрите слизом і кров"ю, що точилася з нього, ніби з відверженця-викидня. Але той звичайно виходив зворотнім чином. Цей же був Змієм, що тільки-но завершив кладку коконів у хащах її шлунку і вийшов назовні, припиняючи власне існування без суспільних уболівань, але зате з немовби нескінченним рвотним запахом і вивертаючим душу смородом... Галина завмерла і стала втрачати тяму... Трах-під-зад огидливо захихикав, і в кімнаті запахло кислими дріжджами і фосфором...
... "Від Вадима я їхала на сто шостому. Що це у нас відбувається? А що, власне, відбувається? Собаче марення, нісенітниця... Порушення просторових перспектив. Таке ми, здається, проходили, але тільки порушувалися формові пропорції, а в нас сьогодні, як у дурному сні, порушені формальні закони простору. Чи повірити в це? А чому б і ні. Фома Аквінський що говорив? "Вірую — бо абсурдно". Разюче, але все саме так, ще з учорашнього вечора..." — промайнуло в голові у Ірен...
 — Шкідливе дівчисько! — гарчить у підпрострорі Трах-під-зад Рикович Чортохватько, — куди її занесло!
 Йому не подобається, що дівчина знає ази вчень Праведників. Ще дивись, сама на відповідні висновки вийде і порушить покров натуралізації.
 —  Не бути цьому — отримуй!..
...П"ятиметровому нільському крокодилові повибивали зуби. Він прожив майже триста років. Навіщо так знущалися з рептилії, Ірен ще не дізналася. Вона стояла на березі гнилого Чорного озера. Стояла оголеною серед таких же, як і вона, дівчат. Одну з дівчат похмурі служники-велети магрибського типу відірвали від інших і по кісточки завели в озеро. В очах приреченої метався безумний страх. Дивним для Ірен виявилося, що дівчина так і не встигла пережити всього жаху того, що трапилося. Вже з глибин шлунку рептилії, дівчата, що стояли на березі, почули її перший роздираючий душу зойк. Він був і останнім... Утроба крокодила голодно завуркотіла, очі рептилії налилися кров"ю.
 —  Вам, панянки, слід пам"ятати, що трьох пудів м"яса голодному крокодилові мало. За раз це хлопчисько ковтає принаймні центнер. Наступну — почувся пізнаний ними навіть крізь марення дріботливий загробний фальцет Третього підкопитка Гаспада найпекельнішого. — До речі, шлунковий сік рептилії не відразу розм"ягшує дівочу шкіру. Інколи для цього потрібні години... Зверніть увагу: наша рептилія має вживлені у свої розкішні тельбухи форсунки-розпилювачі. Через них у шлунок нагнітається повітря. Не можна ж дати померти дівчині... Відразу. Процес повинен бути поступовим... Жертва має право на дожиття...
...Приходяча до тями Галина хапається за скроні:
 —  Вивітрюємося, дівки! Тут залишатися небезпечно. Шизуха косить наші ряди. Ви тільки на себе подивіться! Так у вас же дахи поїхали!
 —  Чого горлати, — ображається очуняла в холодному поту Мотька. — Це все твої трави. Де це тільки ти їх надерла? Їдкі вони надто. Духмяні, що не запах — дур. Не інакше як від ворожки. Адже ворожки — геть усі — відьми безсоромні.
 —  Дурепою ти, Матильдо, була і дурною залишишся. Ці трави я сама для вас нарвала у Русиного джерела. Там ще, як бабусі шепочуться, раніше Вожила цілий світ стерегла. Але самі ті зілля сили не мають. Їх водою покропити треба.
 —  Не треба! — заголосила Мотька. — Мені і без того погано!
 —  Не треба! — заволав за Мотькою Третій підкопиток Гаспида найпекельнішого, що зіщулився калачиком у підпросторі...
Пробуджуючись від приступу безумства, Ірен знітилася. Вона чудово знала, що цій жертві, яка вже стоїть на березі Чорного озера, належало жити ще принаймні півтори-дві години, перш ніж її перетравить у шлунку розіп"ятий лабораторний гігант... Але омана вже минала, і всі фарби реального світу починали набувати значимості. Разом з тим приходило до дівчини обурення. Вони з Галкою подивилися одна одній у очі, і їм раптом відкрилося. Але в цей час гепнулась на підлогу глинобитна дурепа Мотька. Вся, як була, голісінька...
...Страх огорнув мускулясту Мотьчину душу. Не пам"ятала ока, яке скоса подивилось на покинуту каністорку, викинуту на ходу з розкішного шевроле. Каністорка бухнулась біля солдатських Мотьчиних ніг і брава дівчина затягла ту до общаги... В кімнаті, ледь тільки відкрила свій скарб, зомліла. З каністорки з"явився рудько, що вже втратив надію.
Волохатий рудько легко ліг з Мотькою у постіль, але виявився найсправжнісіньким чортом. Мотька й сама як слід не пам"ятала, як з ним зляглася, і як він охмурив і поволік її в якийсь підкилимовий підпростір, де і став жахати її всіляким кунсткамерним чортовинням. Зараз він підкликав її до величезної скляної колби, на дні якої гірко ридала молода білявка:
 —  От приклад нашої тутешньоі доброзичливості. Зверніть увагу, Мотю, в цій колбі вже сім днів підтримується спеціальна атмосфера. Зараз бранка тільки плаче, але дуже скоро в атмосферочку колби ми додамо мікродозу іприту, і наша милуня-красуня почне з"їжджати потроху з глузду. Спостерігаєте?
Дівчину в камері стало нудити, обличчя її посиніло, і вона заходилася битися головою об скло.
 —  Тим не менш, їй не боляче. З того боку пластикові протектори. Як тільки вона дійде до апогею безумства, ми підкачаємо кисень, а після цього додамо веселячий субстрат, доти, доки вона не стане захлинатися від щастя. І так буде вічно... Це експериментальна лабораторія Пекла. Чи не бажаєте на собі випробувати?
 —  Але вона ж загине від зруйнування слизових полостей і розладу внутрішніх органів.
 —  Зовсім ні. Ми це передбачили. Імплантуємо. Від вас я беру статеві гени. Ви сильні, витривалі. Ваші гени додадуть їй мук і вона стане мучитися більше, ніж раніше. У мене на шкворні залишилася ваша жіноча глейкість. Бо мій ОТОЙ — всього тільки лабораторний щуп.
 —  Ах, так! — завила ображена і ухопила біса за щуп. Чортисько завив, адже він пройшов натуралізацію, тобто набув людської подоби. Геть до ОТОГО...
Але було запізно. Мотьчині пальці виявилися грізніші за біблійне П"ятикнижжя.... Щось зіщулене й зморшкувате відокремилося від біса і залишилося у неї в руці.
...Що ж до поета і Марики Марико, то вони більше не зустрічалися ні разу. Марика поїхала до Пітера на гостини до Гошеньки, та так і застрягла в Росії, оскільки старих казок в Республіці вже не шанули, а нових не складали... А поет, переживши запої і роки, написав цю билицю, оскільки підійшов час сповідальний, та й Велика Хазяйка обіцяла спонсорувати.
Ірен поїхала з Республіки так далеко, що вже ніхто і не згадає, де востаннє чули про її вернісажі. Галина вийшла заміж і народила трьох синів, а Мотька пішла жити в притулок для тварин помічницею ветеринара. І успішно допомагала йому в усьому. Від вівісекції до стерилізації.
Що ж до нечисті, то вона успішно надбала нових форм і Вічне місто сумно прийняло новомодні колекції Гаспида найпекельнішого... В тому числі і новий віцмундир немолодого заслуженого міліцейського генерала.
Жовтень 1994 — жовтень 2000 рр.