ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ:
Не могут быть равноценными текст и перевод, но могут быть два берега реч-ки, могут быть два великих братских народа – русский и украинский, и мо-жет быть культурная интеграция – вот тут-то «перевод через душу» начинает занимать не самое последнее место…
Я самым настоятельным образом буду выступать за перевод моих русских текстов на язык моей родины – Украины. Иное дело, как станет поступать со своими текстами кто-либо другой. Меня после пяти лет проволочек (1998-2003 гг.) так и не приняли в Национальный Союз писателей Украины. Мстить можно чиновникам, но не Отчизне.
Ибо, как говорил прекрасный сербский драматург Бронислав Нушич – «Вре-мя свое окажет»…
Мир Вашему дому, – А штыл андер вельт!
Автор и переводчик, Веле Штылвелд
ПРОДАВЕЦ КУБИКОВ
Веле Штылвелд
У торцевой стены моего огромного змеистого десятиэтажного дома распо-ложен маленький блок магазинов, столь необходимых живущим по неглас-ным канонам ещё советской горе-архитектуры, но столь невозможно дорогих по злой воле скрадерно-воровитых местных завмагов и продавцов, что рядом с ними вполне конкурентно развивается прямёхонько на асфальте почти бес-платный, по сравнению с магазинчиками-скупидонами, рынок. Да его и рын-ком-то смешно называть! Берите меньше — базарчик.
Особенно в летнее время. Можно купить здесь и сигареты, и хлеб, и консер-вы, и зелень, и книги, и мясо, и цветы, и мечты. О таком бы прежде только мечтать.
А теперь хоть покупай, хоть торгуй — разрешено нынче всё, что не запре-щено. А запрещено разве что летать на метле. Даже не запрещено, а скорее что неприлично. Мало ли чего сегодня из Турции не везут.
Может быть, завтра кто-нибудь для себя персональный “шатл” оттуда при-гонит, а государство ещё своей аэрокосмической монополии не отменяло. Тут-то могут и нескладушки случиться, а в остальном — ничего.
Оплати положенные двести пятьдесят тысяч за место и... торгуй! Привлекай народ, зазывай, обольщай, упрашивай. Авось на что-нибудь кто-нибудь глаз положит. А там — хлоп по рукам, и пошла купля-продажа…
И вот тут тебе совсем недавно подсел на базарчик какой-то мишурный тип, с высокой холёной шеей, даже в самую жару обёрнутой широким клетчатым кашне, не иначе как для заманки. На вид парняге-доходяге тридцатник, а, по сути, — продавец детских кубиков.
И совсем недорого просит: сегодняшние кубики — двадцать тысяч, вчераш-ние — двадцать пять, позавчерашние — тридцать. А он мне видом своим по-нравился, и я стал покупать его кубики с самого первого дня.
“Он блажит, — думаю, — дай-ка и себе поблажу!”
И что ещё при этом подумал: раз в мире присутствует один сумасшедший продавец, то пусть в том же мире присутствует хотя бы один сумасшедший покупатель! Всё равно в том же мире больше пропьёшь, хотя бы на том же пиве!..
Мне о том и Тимур Литовченко говорил. А он, мужики, совсем, скажу вам, не пьёт. Потихонечку на “шатлик” свой собирает. Ему бы, только знай, в свою вселенную неземную отчалить.
С фэнами всегда так. Тут они тебе и глотка лишнего в горло не впустят, а там им вселенную подавай.
Это я вам сказал только для того, чтобы вы меня правильно поняли, когда я с этими кубиками тоже перешёл на недоочищенную воду из-под кухонного крана.
А что? Вода из-под кухонного крана — она ничего!..
Ведь кубики прикупать самому мне в охотку, а безработица, скажу вам, опять же не тётка. Одним словом, приучился к воде.
На пиво уже и не тянет! Теперь ты меня хоть воблой по головешке моей ост-риженной наголо бей, хоть таранью по лбу околачивай. В общем, правиль-ным я с тех пор мужиком стал! Раз не работаешь, решил, значит, пива не пей!..
А вот с кубиками у меня так просто не получилось. Зашла в голову блажь ку-бики покупать — ничем вышибить не могу: что ни день, а я у того продавца первый. А у самого у меня, верите ли, руки мелкой зыбью трясутся! А каза-лось бы — блажь. Так ведь все как-то блажат.
Нам, земным, что не блажить, то не жить!
День покупаю, два... На пятый день стоит у меня на полочке пять совершен-но одинаковых кубиков — и по цвету, и по плотности, и по запаху.
В чём же, думаю, здесь закавыка? Ведь чувствую, что продавец кубиков не мухлюет, и как-то вчерашние кубики от сегодняшних разделяет, а позавче-рашние впрямь во все глаза стережёт, чтобы к кому-нибудь случайно даром не приспособился. Значит, имеет в том свой собственный интерес, следит за различием...
Правда, всех отличий только в окраске. По одной грани, но и тут посвящён-ный в школьный курс физики не шибко запутается— всё та же извечная нью-тоновская спектрограмма: — Каждый Охотник Желает Знать Где Сидит Фа-зан — оранжевый кубик за красным, жёлтый за оранжевым, зелёный за жёл-тым, голубой за зелёным.
Доходит дело до фиолетового.
У продавца кубиков всё как положено — во вчерашних кубиках синие, в по-завчерашних голубые стоят. А у ног самого продавца окрестная ребятня тес-но трётся!
Вертятся неугомоныши, спорят, азартно заключают пари, — что в итоге из всей этой затеи получится. Одни говорят: — “Сникерсы”, другие перебивают их: — “Баунти”, третьи: — очень хитро молчат, а сами выжидают, вдруг продавец кубиков проговорится. У каждого продавца своя буржуинская тай-на.
Похоже, что вся окрестная ребятня во всей этой распродаже какую-то скры-тую от посторонних глаз хитрость почувствовала. У современных детишек особый нюх на всяческие уличные презентации...
Один парнишка просто волоком тащит мать:
— Мамочка, купи синий кубик! У меня одного только его и нет, понимаешь?
Мать упрямится. Она обладает стройными ногами, холёным лицом, дорогим макияжем и присущим торговым горожанкам зычным призывным голосом. Такой голос во вселенной не валяется. Тот ещё голосок! Куют такие голоси-ща трубные ангелы до поры мифического Армагеддона.
Армагеддон-то ещё когда, а такой голосок способен и троллейбус на ходу приструнить. В треть голоса рявкнет, — и штанги с проводов сами слетят...
— Мама, а вы купите кубик мальчику, не обижайте ребёнка, — советует эда-кой женщине продавец.
Не приходилось, видно, ему до сих пор выступать в роли живого громоотво-да. Но на сей раз пришлось. У торговцев солениями полопались трёхлитро-вые банки:
— Вы тому вон лысому очкарику свои гнилушные кубики продавайте. Давно я вас заметила! Вы хоть жулик при деле, а этот у вас вроде как подставное лицо. Да цена этим кубикам — пфу, не сказать! — и, круто перекачивая под собою две свои ярконесущие консоли, она как-то победно уводит вовсю ка-нючащего пацана прочь, несмотря на явное поражение сына в глазах дворо-вой каникулярной общественности. Вослед уходящим доносится свист пре-зрения. Это так каникулярная общественность выражает своё явное недо-вольство…
На следующий день у раскладки с кубиками — ажиотаж!.. Видно, кто-то на ночь, так как и я, а кто-то совершенно случайно выставил кубики в требуе-мой цветовой последовательности, и к утру у кого что получилось. Уж кто и как строил эти кубики либо один на другой, либо цепочкой рядышком, либо и вовсе по иному принципу, но – Каждый Охотник Желает Знать Где Сидит Фазан – однозначно сработало.
И, похоже, что у многих счастливцев получилось то же, что и поутру у меня: семь разноцветных по одной грани кубиков срослись за ночь в единственный — белый. Но дальше, у кого для чего.
У меня, к примеру, получился душевный барометр — для писателя штука удобная: как блаженствую — фиолетовый, как думаю — синий, как разо-злюсь на себя самого — красный. А на других я не злюсь. Давно уже знаю, что в своём собственном мире я сам всему в себе голова!
В таком разгневанно-красном состоянии нельзя и строчки писать. Не приспо-собятся ни такие строчки к этому миру, ни этот мир к столь закипевшим по-добно чайнику строчкам. Уж лучше поспать либо по комнате побродить, по-ка кубик не перейдёт в расслабленный цвет — зелёный или не нальётся соч-но-абрикосовым цветом — цветом творчества. Да только до чего же трудно порой в это особое состояние перейти, да после ещё в нём длительно оста-ваться.
Ах, этот дивный абрикосовый цвет!..
Но, кажется, я увлёкся. У других покупателей тоже что-то к их повседневно-му миру приладилось: у кого-то вышел цветотермометр, а у кого-то — на-стоящий калейдоскоп!.. Уж мальчишки о том точно проведали, и я впервые оказался в очереди к продавцу кубиков не первым.
Да-да, на сей раз и постоять мне пришлось, как ещё и сейчас иногда прихо-дится постоять в очереди за хлебом. А что? Ведь пока еще не сытно живём, вот и нажимаем на хлеб.
А я ещё и на кубики...
Ведь продавец кубиков, как ни в чём не бывало, опять свои кубики продаёт. Знакомая мамаша с голосом от Иерихонской трубы на сей раз тишайшего продавца кубиков укоряет:
— Что же вы, господин нехороший, что же вы, гражданинчик любезный, не предупреждали, что в ваших кубиках волшебство?
— И вы, мамаша, о том же? Да разве я вам не советовал вашему ребёнку си-ний кубик купить? А вы и перед друзьями сынишку унизили, и постороннего человека зря обижали. А, между прочим, он простой безработный.
— Безработных простых не бывает. Тунеядец он, вот и ошивается около вас, человека миру полезного. Так как насчёт синего кубика, подсобите? В виде крайнего исключения?
— Сожалею, но о волшебстве вы упомянули напрасно... Да если бы я вчера об этом заговорил, то меня бы мигом в СИЗО упекли по закону о недоброка-чественной рекламе. Ведь волшебство, если оно и было, то не от меня цели-ком зависело, а от тех, кто поверил. Вот вы не поверили, а тех синих кубиков больше и нет. Начните покупать все с начала.
— Да это надувательство! Вы прежде верните мои сто двадцать тысяч, фо-кусник! Я поняла ваши жульнические штучки-дрючки, шарлатан вы несчаст-ный! Верните мне либо сто двадцать тысяч, либо синий кубик продайте, ина-че я вас в дурдом упеку!
— Но той серии больше нету, мадам! И вы видите очередь? Мне бы и эти ку-бики нынче успеть продать. А с вами мы просто заговорились...
— Нет, каков негодяй, каков негодяй!.. Люди, этот человек обидел моего сы-на! Люди, он негодяй!..
От её лужёного крика у ближайших продавцов удивлённо повыскакивали шпроты с искорёженных голосовыми децибелами консервных банок.
Через неделю к продавцу кубиков очередь стояла как в мавзолей длиною в несколько километров вдоль проспекта Владимира Маяковского. Слухи сами по городу разошлись и о том, что взрываются огуречные банки и рвутся троллейбусные провода, и о том, что чудо-кубики продаются.
А у меня в это время опять же в доме существенные перемены — белый ку-бик слился с очередными семью, и вот я теперь по вечерам смотрю свой ис-порченный телевизор. Я и сам до сих пор толком не знаю, что в нём сгорело. Здесь моего вечерне-заушнего инженерного образования маловато. Знаю, что только электронная трубка совершенно цела.
В этом меня попеременно постарались убедить целых шесть телемастеров, таких же вчерашних инженеров, как и я. И я им верю. А почему мне им не верить? Все до одного — люди порядочные, только такие же, как и я, элек-тронщики. С паяльником познакомились лишь только тогда, когда всех их повышвыривали из различных электронных НИИ.
Интересно, чем они там все занимались? Я хоть до времени в школе детей программировать обучал…
Вот и получалось, что как только ставишь этот вновь образованный кубик на порушенный телевизор, как он тут же всё говорит и показывает, тронул за любую грань — каналы переключает, забрал кубик — телевизор и выклю-чился.
Глянул на электрический счётчик, а там — без движения!
Я уже полгода кубики покупаю. Теперь у меня есть своя вселенная, только я никак при этом продавца кубиков не пойму.
Во-первых, на что мне одному эта вселенная, а во-вторых, вселенными ни с кем нельзя разменяться.
Всё им с очень тонкой хитринкой придумано: как кто вдруг начинает других в свою собственную вселенную приглашать, так тут же происходит разрыв этой вселенной, а затем в СМИ можно услышать, что где-то в глубинах кос-моса опять секретные телескопы зафиксировали взрыв очередной сверхновой звезды.
А ведь это опять просто чью-то вселенную выворотило наизнанку. Здесь и кубики не помогают, — как только напросил в дом гостей да весь перед ними разошёлся-расхвастался, так тут же выбрасывай вещь. Считай, что кубики тебе уже послужили. Не терпят кубики хвастовства, кича — ни-ни...
Сам продавец кубиков ещё недавно свои кубики продавал, пока я не при-строился с ним рядышком продавать воздух.
Это уже после того, как моя собственная вселенная, как и у прочих, взорва-лась. Честное слово, разворотило её классически — не ярче и не страшнее, чем у других.
Видно, рановато нам, нынешним, целые вселенные покупать. Что нам со все-ленными, когда так часто мы не можем толком в себе разобраться.
А вот та гадкая мамаша с продавцом кубиков разобралась. Прямо на базар-чике собрала научный консилиум, вызвала крупных экспертов по внеземным цивилизациям и НЛО, смачно выступил и обличил продавца кубиков кино-драматург и уфолог Хамрук Всеволод Андреевич и патетически призвал со-бравшихся не доверять наше троещинское человечество лоббисту чужерод-ных вселенных!
Из толпы выделились одинаково одетые аккуратные люди в штатском и по-собника внеземных цивилизаций увезли на служебной специномарке…
А кубики?!. Ах, кубики!
Когда удалился консилиум и рассыпались по сторонам улиц зеваки, многие тут же повыбрасывали кубики. Кто выбросил, тот о них и забыл.
Я же оказался одним из немногих, кто свои кубики не только позабыл выбро-сить, но и просто забыл, где они у меня в доме лежат. Может быть, когда-нибудь я ещё на них и наткнусь, но сейчас я наткнулся на нечто иное. Я вдруг отчетливо услыхал голос своей погибшей вселенной. Похоже, что од-нажды я там действительно обитал, и теперь она не отпускает меня...
май-июнь 1996, 2000 гг.
ПРОДАВЕЦЬ КУБИКІВ
Веле Штилвелд
Біля фронтальної стіни мого величезного зміїстого будинку розміщений ма-ленький блок крамниць, настільки необхідних мешканцям за негласними ка-нонами ще радянської горе-архітектури, наскільки ж неможливо коштовних з лихої волі жадібно злодійкуватих місцевих завмагів і продавців. Тому поруч із ними цілком конкурентно розвивається прямісінько на асфальті майже безкоштовний, у порівнянні з магазинчиками-скупідонами, базар. Та його і базаром смішно називати! Сягайте нижче — базарчик...
Особливо у літню пору. Можна купити тут і сигарети, і збіжжя, і консерви, і городину, і книги, і м"ясо, і квіти, і — мрії. Про такий би раніше тільки мари-ти...
А тепер хоч купуй, хоч торгуй — дозволено нині все, що не заборонено. А заборонено хіба що літати на мітлі. Навіть не заборонено, а скоріш — непри-стойно. Мало чого сьогодні з Туреччини везуть! Може, завтра хто-небудь для себе персональний "шатл" звідти прижене, а держава ще своєї аерокосмічної монополії не скасовувала. От тут-то можуть і непорозуміннячка виникнути, а так — нічого... Оплати призначені двісті п"ятдесят тисяч за місце і... Торгуй! Привертай народ, закликай, улещуй, упрошуй. Певно, на що-небудь хто-небудь око та й покладе. А там — тиць по руках, і пішла купівля-продаж...
І ось тут тобі нещодавно підсів на той базарчик якийсь химерний тип, з висо-кою холеною шиєю, навіть у спеку обгорнутою широким клітчатим кашне, не інакше як для заманки. На вигляд хлопчині-доходязі тридцятник, а по суті — продавець дитячих кубиків... І зовсім недорого просить: сьогоднішні ку-бики — двадцять тисяч, учорашні — двадцять п"ять, позавчорашні — три-дцять. А він мені виглядом своїм сподобався, і я став купувати його кубики з найпершого дня.
"Він блюзнірствує, — думаю, — треба і собі поблюзнірствувати!"
І ще при цьому подумав: якщо у світі присутній один божевільний прода-вець, то нехай в тому ж світі буде присутній хоча б один божевільний поку-пець! Все одно в світі тому більше проп"єш, хоч би й на пиві!.. Мені про це й Тимур Литовченко говорив. А той чолов"яга, скажу вам, зовсім не п"є. Поти-хеньку на віртуальний "шатлик" свій дещицю збирає. Йому б тільки знай у свій всесвіт відчалити.... З фенами завжди так: тут вони тобі й ковтка зайвого в горло не впустять, а там їм всесвіт подай....
Це я вам сказав тільки для того, щоб ви мене правильно зрозуміли, коли я з цими кубиками теж перейшов на недоочищену воду з-під кухонного крану... А що? Вода з-під кухонного крану — вона теж нічого!.. Адже кубики прику-пати самому мені до вподоби, а безробіття, скажу вам, знову ж не тітка.
Одним словом, призвичаївся й до води. На пиво вже і не тягне! Тепер ти мене хоч воблою по маківці моїй заголеній бий, чи хоч таранею по лобі лупцюй... — все єдино. Взагалі, правильним відтоді чоловіком я став! Раз не працюєш, вирішив, то й пива не пий!
А от із кубиками в мене так просто не вийшло. Запав у голову дур кубики купувати — нічим вибити не можу: що не день, а я у того продавця перший. А в самого мене, чи вірите, руки дрібним дрожем трусяться! А здавалось би — маячня. Так всі ж якось вибрикують... Нам, земним, що не вибрикувати, то не жити!
День купую, два... На п"ятий день стоїть у мене на поличці п"ять однаковісі-ньких кубиків — і за кольором, і за щільністю, і за запахом. У чому ж, ду-маю, тут заковика? Адже відчуваю, що продавець кубиків не мухлює, і якось учорашні кубики від сьогоднішніх відділяє, а позавчорашні аж у всі очі пи-льнує, щоб до кого-небудь випадково даром не пристав. Значить, має в тому свій власний інтерес, стежить за відмінністю...
Щоправда, всі відмінності — лише в забарвленні. По одній грані — але й тут не посвячений у шкільний курс фізики не вельми заплутається — все та ж споконвічна ньютонівська спектрограма:
ЧИ ОТОЙ ЖБАН ЗНАЄ БАЖАННЯ СИНЬОГО ФАЗАНА?
Оранжевий кубик за червоним,
жовтий за оранжевим,
зелений за жовтим,
блакитний за зеленим…
Доходить діло до фіолетового... У продавця кубиків все як заведено: у вчо-рашніх кубиках — сині, в позавчорашніх — блакитні стоять. А біля ніг само-го продавця дітлахи з околиці тісно труться!..
Вертяться невгамовні, сперечаються, азартно укладають парі — що в підсум-ку з усього цього задуму вийде. Одні кажуть: "Снікерси", інші перебивають їх: "Баунті", треті дуже хитро мовчать, а самі вичікують, раптом продавець кубиків пробалакається. У кожного продавця своя “буржуїнська” таємниця... Схоже, що всі навколишні дітлахи в цьому розпродажу якусь приховану від сторонніх очей хитрість відчули. У сучасних дітлахів особливий нюх на всі-лякі вуличні презентації...
Один хлопчисько просто як на аркані тягне мати:
— Мамо, купи синій кубик! У мене самого тільки його і нема, розумієш?
Мати пручається. Вона має довгі стрункі ноги, випестуване обличчя, дорогий макіяж і притаманний торговим городянкам добрячий зичний голос. Такий голос у всесвіті не заваляється. Той ще голосок! Кують такі голосиська труб-ні янголи до часу міфічного Армагедону... Армагедон той ще коли буде, а оцей голосок здатний і тролейбус на ходу зупинити. В третину голосу рикне — і штанги з проводів самі злетять...
— Мамо, а ви купіть кубика хлопчику, не ображайте дитину, — радить оцій жіночці продавець.
Не доводилося, видно, йому досі виступати в ролі живого громовідводу. Але на цей раз прийшлося. У торговців засолами полопались трьохлітрові банки:
— Ви он тому лисому очкарику свої смердючі кубики продавайте. Давно я вас помітила! Ви хоч шахрай при справі, а цей у вас — ніби підставна особа. Та ж ціна цим кубикам — тьху!.. не сказати! — і, круто перекочуючи під со-бою дві свої дивно щоглисті литки, вона якось переможно відводить репету-ючого шкетика геть, незважаючи на явну поразку сина в очах дворової кані-кулярної шатії. Услід відходячим доноситься свист презирства. Це так кані-кулярна громадськість висловлює своє явне незадоволення.
Наступного дня біля розкладки з кубиками — ажіотаж!.. Мабуть, хтось на ніч, як і я, а хтось цілком випадково виставив кубики в необхідній кольоровій послідовності, і вранці у кого що вийшло. Вже хто і як складав ці кубики: або один на другий, або ланцюжком-рядочком, або і зовсім за іншим принципом, але:
ЧИ ОТОЙ ЖБАН ЗНАЄ БАЖАННЯ СИНЬОГО ФАЗАНА? — однозначно спрацювало... І схоже, що у багатьох щасливців вийшло те ж саме, що і в ме-не самого вранці: сім різнобарвних по одній грані кубиків позросталися за ніч в єдиний — білий. А далі, у кого і для чого...
У мене, наприклад, вийшов душевний барометр — для письменника річ зру-чна: як блаженствую — фіолетовий, як думаю — синій, як розлючуюсь на себе самого — червоний.
А на інших я не злюсь. Давно вже знаю, що в своєму власному світі я сам со-бі голова!.. В такому розгніванно-червоному стані не можна і рядка писати. Не пристосуються ані такі рядки до цього світу, ані цей світ до закипілих, подібно до чайника, рядків. Вже краще поспати або по кімнаті поблукати, доки кубик не перейде в розслаблений колір — зелений, або не наллється со-ковито-абрикосовою барвою — кольором творчості. Та тільки до чого ж ча-сом тяжко в цей особливий стан перейти, та ще й після цього в ньому трива-ло залишатися.
Ах, цей дивний абрикосовий колір!.. Та, здається, я захопився. В інших поку-пців теж щось до їхнього повсякденного світу додалося: у когось вийшов ко-льоро-термометр, а у когось — справжній калейдоскоп!..
Хлопчиськи про те чудернацтво точно провідали, і я вперше виявився в черзі до продавця кубиків не першим... Так-так, на цей раз і постояти мені довело-ся, як ще і зараз інколи потрібно постояти в черзі за хлібом — вранішнім, м"якеньким... А що? Адже не ситно доки живемо, от і натискаємо на хліб. А я ще і на кубики...
Таж продавець кубиків, наче нічого не сталося, знов свої кубики продає. Зна-йома мамця з голосом на шталт Ієрихонської труби цього разу надтихо про-давцеві кубиків докоряє:
— Що ж ви, добродію незугарний, що ж ви, громодянчику люб"язний, не по-переджали, що в ваших кубиках чаклунство?
— І ви, матінко, про те ж? Та хіба я вам не радив вашій дитині синій кубик купити? А ви і перед друзяками синочка принизили, і сторонню людину дар-ма ображали. А між іншим, він простий безробітний.
— Безробітних простих не буває. Марноїд він, от і ошивається біля вас, лю-дини світу корисної. Мо", щодо синього кубика, допоможете? На крайній ви-падок?
— Шкода, але про чаклунство ви згадали марно... Та якщо б я вчора про це заговорив, то мене б миттю в СИЗО запроторили за законом про недоброякі-сну рекламу. Адже чаклунство, якщо воно і було, то цілком не від мене зале-жало, а від тих, хто повірив. От ви не повірили, а тих синіх кубиків вже й не-має. Почніть купувати все з початку.
— Та це ж здирство! Ви спершу поверніть мої сто двадцять тисяч, фокусни-ку! Я зрозуміла ваші шахрайські штучки-дрючки, штукарчику ви нещасний! Поверніть мені або сто двадцять тисяч, або синій кубик продайте, інакше я вас в дурку запроторю!
— Але тієї серії більше немає, мадам! І ви бачите чергу? Мені б і ці кубики ниньки встигнути продати. А з вами ми дещо забалакалися...
— Ні, який негідник, який паскудник!.. Люди, цей чоловік образив мого си-на! Люди, він негідник!
Через її дурепний крик у найближчих продавців від здивування повискакува-ли шпроти з потрощених голосовими децибелами консервних банок...
За тиждень до продавця кубиків черга стояла, як до мавзолею, завдовжки у декілька кілометрів — повз проспект Володимира Маяковського. Чутки самі розійшлися по місту — і про те, що вибухають огіркові банки та рвуться тро-лейбусні проводи, і про те, що диво-кубики продаються...
А у мене в цей час знову ж у будинку відчутні зміни — білий кубик злився з попередніми сімома, і от я тепер вечорами дивлюся свій зіпсований телеві-зор.
Я і сам досі як слід не знаю, що в ньому згоріло. Моєї вечірньо-завушньої ін-женерної освіти малувато. Знаю, що тільки електронна трубка цілком ціла... У цьому мене по черзі спромоглись переконати цілих шість телемайстрів, та-ких же учорашніх інженерів, як і я. І я їм вірю. А чому б мені їм не вірити? Всі до одного — люди порядні, тільки такі ж, як і я, електронщики... З паяль-ником познайомились лише тоді, коли всіх цих бездар повикидали з різнома-нітних електронних НДІ... Цікаво, чим вони там всі займалися? Я хоч свого часу в школі дітей програмувати навчав.
От і виходить, що як тільки ставиш цей знов утворений кубик на зіпсований телевізор, як він миттю все говорить і показує. Торкнув за будь-яку грань — канали перемикає, забрав кубика — телевізор і вимкнувся... Глянув на елект-ричний лічильник, а там — ані руш!
Я вже півроку кубики купую. Тепер у мене є свій всесвіт, тільки я ніяк при цьому продавця кубиків не зрозумію... По-перше, на що мені одному цей все-світ, а по-друге, всесвітами ні з ким не можна помінятися... Все отим продав-цем-зазятцем хитро і тонко вигадано: як хто раптом починає інших до свого власного всесвіту запрошувати, так відбувається розірвання цього всесвіту на шкамаття, а після цього в ЗМІ можна почути, що десь у глибинах космосу знов секретні телескопи зафіксували вибух чергової наднової зірки... А це ж знов чийсь власний всесвіт вивернуло навиворіт. Тут вже і кубики не допо-магають — як тільки запросив додому гостей та геть перед ними розійшовся-расхвалився, так одразу викидай річ. Вважай, що кубиками вже назавжди скористувався. Не терплять вони хвастощів, кичування — ані-ні!..
Сам продавець кубиків ще нещодавно свої кубики продавав, доки я не при-лаштувався з ним поруч продавати повітря...
Це вже після того, як мій власний всесвіт, як і у інших, вибухнув. Чесне сло-во, розторощило його класично — не яскравіше і не страшніше, ніж у ін-ших... Мабуть, ранувато нам, нинішнім, цілі всесвіти купувати. Що нам з ти-ми всесвітами робити, коли так часто ми не можемо розібратися як слід у со-бі?..
А ота гидка мамця з продавцем кубиків розібралася. Прямо на базарчику зі-брала науковий консиліум, викликала великих експертів з позаземних цивілі-зацій та НЛО. Смачно виступив і картав продавця кубиків кіномитець і уфо-лог Хамрук Всеволод Андрійович, і патетично закликав базарну спільноту й усю навколишню громадськість не довіряти наше троєщинське людство ло-бістові чужеродних всесвітів!... Із натовпу вирізнилися однаково одягнуті акуратні чоловіки в цивільному і поплічника позаземних цивілізацій відвезли на службовій спеціномарці.
А кубики?! Ах, кубики!.. Коли скінчився консиліум, і розсипалися по боках вулиць байди тутешні, багато хто з них одразу ті кубики повикидав. Хто ви-кинув, той про них і забув...
Я ж виявився однім з небагатьох, хто свої кубики не тільки забув викинути, але і просто забув, де вони в мене у квартирі лежать. Може, коли-небудь ще на них і натраплю, але зараз я наштовхнувся на щось інше...
Я раптом чітко почув голос свого загиблого всесвіту. Схоже, що колись я там справді мешкав, і тепер він не відпускає мене.
Травень-червень 1996, 2000 рр