(фэн-дилогия)
Посвящается Детству…
КАОРИ
(часть первая)
Каори, нам надо идти, мягким голосом говорит бабушка Дениза. Ты готова, девочка, прошептать деревьям свои волшебные сказки?
Готова, бабушка. Я даже придумала две новые. В них больше добра, больше света.
Вот и не волнуйся, внученька. Самое время отправляться грибными тропами в дальние урочища Зелёного бора. Туда, где когда-то прежде жила Гармония.
А кто она, бабушка?
Она, деточка, любовь, красота, радость. Он, внученька, твоя родная сестра.
Так не бывает, бабушка, даже в сказках. Гармония дочь Природы, а я дочь земных родителей и твоя внучка.
Они отправляются в путь. Где-то рядом бежит ручей. Лес впитывает в себя его бриз. В тихом предвечерье деревья ждут уже не птичьего щебета, а убедительных слов маленькой лесной обходчицы Каори. Девочка знает даже какая ветка сегодня нуждается больше в её внимании…
Там прошли дровосеки, тут побывали туристы, а здесь бродяги. Вроде бы никто и не обижал эти деревья, но где-то там, в дальних урочищах, дровосеки рубили лес, бродяги жгли чародейные мхи, а приблудные горожане обламывали сучья древних священных юкк, почти кряжей.
Всем им казалось, что они пришли в лес по своим надобностям, но к вечеру в лесу собралась тяжесть.
Прежде сама Дениза спасала лес от тяжести "человеков". Но теперь силы стали сдавать. Не те уже стали силы… Наклонило Денизу время, свернуло особым рогаликом человечьим, да так и оставило с клюкой да при внучке Каори, назначенной к старухе поводырём. Дело вроде бы безобидное, но требующее от девочки самоотверженности ни отца, ни матери, ни сестёр старших, ни братца единого с тех пор ни видеть, ни знать больше не полагалось. С тех пор у них была своя жизнь, а у Каори с бабушкой Денизой своя…
У каждого ручейка своя особая сказка. А у нашего Безымянного даже не сказка, а сказочка… Сказывают, бежишь ты, ручеёк от самого истока Древней возвышенности, от самого её изначалия… говорит ручейку Каори.
Бегу, журчит ручеёк, пробиваясь по скользким окатышам да мхам почерневшим, да листьям опалым, да по суглинку болотному да по бумажным отвалам.
Бумага пахнет горечью дальнего города, всеми его контрибуциями Зелёному бору назначенными, всеми обидами мыслимыми и опубликованными…
А что, бумага, разве она не из дерева? удивилась Каори, чуть глянула на макулатурные остатки бомжовского ночлега, и превратилась под её взглядом бумага в прижавшийся к земле можжевельник.
Так-то оно лучше, по-доброму улыбнулась внучке Дениза.
Так-то оно здорово, отдышавшись от недавней затхлости, серебристым горлышком пропел ручеёк.
Такая моя сказка, обрадовалась Каори… Звался наш ручеёк Безымянным да вдруг стал Серебристым. Окликнула его тропка-тропочка и позвала за собой…
Душа у тебя, внученька, и впрямь в родничках! Сколько лесного да зашлого люду хаживало, да только у одних души будто шли от истоков, а у других словно терялись у вытоков на нездешних плёсах речных. Все они будто парили, только в чём-то, в одном им известном переступали себя, и оттого время их предало. Они прошли по времени безымянными, и всё, к чему они прикасались, становилось тоже безымянным, Каори. Но ты не прошла мимо безымянного ручейка и даже услышала его нежную песню. Не стало больше в нашем лесу безымянного ручейка. Стал он отныне и навсегда серебристым…
Я вот старая, век прожила, а так и осталась для себя без себя, а Серебристый ручеёк как бы остался сам по себе, без меня, потому что я не заметила и не прикоснулась к его серебристой природе… Не услышала я его, старая, просто беда.
Бабушка, а почему, когда все лесные жители вместе начинают разговаривать на языке горя, они сразу непременно понимают друг друга?
И то верно, внученька! Как долго горевал без тебя этот ручеёк. Но какое предчувствие горя так сильно охватило тебя?
Мне кажется, что очень скоро меня от тебя заберут очень плохие люди, которых в нашем народе прозывают…
Молчи! Не накликай на себя лиха. Лучше зачерпни в ладошки серебристой воды и ополощи ею лицо. Гляди, зло тебя и отпустит. И марлиграмы за тобой не придут.
И всё-таки, бабушка, марлиграмы уже в Зелёном бору. Они стали лагерем у трёх присушенных груш. Эти груши имеют разложистые дремучие кроны. В них и скрываются те, кто замыслил, ребёнок прислушался к стоящему в воздухе стону. Кто замыслил выменять у тебя МЕНЯ на меня!
Да что ты говоришь внученька? Такого ещё не случалось, чтобы старая Дениза согласилась отдать марлиграмам волшебный расточек от корней древних своих…
Ты не отдашь, тебя обманут, не унимается Каори.
Дениза обнимает девочку, словно пеленает её в разложистом теле своём. Каори вдруг замолкает, и только плечи её по-прежнему вздрагивают, сотрясаясь беззвучными рыданиями обречённой на пленение девочки.
Джесика, просыпайся!
Я не Джесика! Я Каори! Кудрявая лесная смуглянка, похищенная марлиграмами из Зелёного бора. Они это сделали. Бабушка Дениза не заметила подлога, как и того, что после моего исчезновения Серебряный ручеёк вновь стал Безымянным.
Ей просто сказали:
Здравствуй, Дениза.
И она им ответила:
Мир вашей дороге.
Наша дорога известна. Надо поговорить. Отпустила бы внучку порезвиться с детьми.
Она останется со мной.
Не упрямься, Дениза. Это городские дети. Марлиграмы тоже имеют детей. Но у них нет той связи со здешней природой, которая есть у Каори. Сами они заблудятся. А если мы поступим столь же принципиально, как ты, то дети начнут проказничать прямо здесь и взрослые ни о чём толком не поговорят.
Уж лучше бы леший разговаривал с вами.
Ты сказала: "Мир вашей дороге", вот и не прети себя. Дело не требует отлагательства, а дети, они скорее найдут общий язык. Да и у Каори будет с кем пообщаться. Ведь со сверстниками она встречается теперь не часто. Нас интересуют старые мандрагоры, под корнями которых, помнится…
Не при детях! препятствует Дениза. И говорит со вздохом:
Ладно, Каори, покажи этим маленьким городским незнайкам Синеплодное дерево. Только проследи, чтобы много плодов не рвали. И тех плодов, что сразу съедят, хватит им для очистки души. Души-то у них, городских, маленькие, ещё меньше чем они сами. Уж вы простите меня, старуху!
Да чего уж там! В детстве и сами ели эти Синеплодные лакомства. Ты же и кормила. Кто из нас потом в том не раскаивался. Но поделом. Это вроде как наказание без порки. Душа навыворот, стыдоба-стыдобушка рвёт душу на части, а грозных Наказателей нет. Одним словом, достойная, м-м, забава.
Вы там у себя в городе всё к порке приравниваете или нет? Есть у вас что-нибудь в душе бесстрашно-самостоятельное, способное сделать из вас…
Лозоходцев? ехидно спрашивая, смеется старик-марлиграм и незлобно говорит старой лесной фее:
Там у нас под корнями присушенной мандрагоры зарыт славный свадебный эль. Самой бочки вырывать нам не велено в неё столетиями сочится мёд из корней мандрагор, но разрешено наточить эту фляжку для городского дворца бракосочетания. Теперь у нас в городе молодёжь любить разучилась. Вот и причащаем по капле при бракосочетаниях. Они сами потом не ведают, отчего так хмельно им вместе. Оттого и дети со здоровьем родятся…
Да только бездушные и словно с похмелья, мрачно парировала Дениза, но внимательно прочла муниципальный вердикт, позволявший ей провести гостей к родовой плантации мандрагор.
Юкка род вечнозелёных растений, семейства лилейных растёт в субтропических и тропических лесах, славится декоративностью, из её листьев добываю волокно, не уступающее по прочности пеньке или джуту, применяется для изготовления особо прочных канатов, рогож и для выработки бумаги. Цветёт юкка крупными фиолетовыми цветами и вместе с Синеплодными деревьями составляет единую экзотическую экосистему, характерную только для Зелёного бора, опоясывающего Панэкваториальный континент Земли-21, а также Земли-29, до которой, впрочем, нам нет никакого дела. Вот и уточнили… Мы, извините, на Земле-21 в века Оновы... Милости просим!
Отпрыски марлиграмов мало чем отличаются от маленькой Каори. Разве только городской прилизанностью и то до поры до времени. А уж коль выбрались вместе со взрослыми в заповедный Зелёный бор, то не им из себя паинек строить. Расселись под Синеплодным деревом и знай себе уплётывают синие шишковатые груши. Предупреждения Каори на них не действуют. Нектарны эти плоды. Но самим горожанам их ни за что не заметить бы, не укажи им Каори те места в густой зелёной траве, где от присутствия опавших плодов травяной ковёр словно рябит сочными изумрудными пятнами. В таких местах и лежат синие "груши". Ведь с самого Синеплодного дерева ни одному человека даже единственного плода не сорвать. Не допускает к себе дерево человека. Зло и надолго жалит его. Да и плоды на дереве недозрелые терпкие, горькие, неприятные. Тогда как под деревом в каждом плоду патока, от которой не оторваться. Вот и едят без меры глупыши алчные. А Каори только тихо вздыхает.
Джесика, ты не Каори, просыпайся! говорит девочке ласковая воспителла, одна из тех, кто прибыл из глубин дальнего космоса. Давно это было, во времена Пилигримов. Тогда с Космоса пришло несколько звёздолётов. Говорили, что с Правильными. Но Правильные на Земле-21 так и не прижились и перешли на Землю-29, а вот воспителлы остались.
Воспителла Лояна приготовила горячий мате. Напиток за стеклом выстывал сизоватой дымкой, за которой едва просвечивались бледно-салатовые оттенки. Лояна добавляла лепестки золотого жасмина и тогда казалось, что в чайном аквариуме медленно оседают на дно крохотные золотистые рыбки. Каждая со своей заветной мечтой выполнить самое потаённое желание Джесики… Нет, Каори. Нет, Джесики..
Ты Джесика, нежно, но настойчиво утверждает Лояна и с мягким упрёком смотрит на девочку.
А как же Серебристый ручей? И где бабушка-колдунья Дениза? И что произошло там, у Синеплодного дерева?
Это ты меня расспрашиваешь про вчерашнюю сказку, которую я тебе так и не дорассказала?
Не обманывай меня, Лояна! на глаза у девочки слёзы. Это было на самом деле. И тот мальчик Йорг. Он ведь не послушал меня, а потом же мне и сознался…
Помолчи, глаза Правильной оплавились и словно затекли в тяжелые оловянные тигельки.
Ладно, Лояна, я больше не буду, но и ты при мне не впадай в свой странный анабиоз. Я боюсь, когда вместо тебя ко мне обращается исполнительно-глупая кукла.
Я никогда не была куклой. А сказку о Йорге я тебе рассказала.
Что-то не припомню, еще пытается упрямится девочка, но она уже встала с постели, поднялась, потянулась и снова села чтобы примирительно выпить вместе с воспителлой ароматно-прянный матэ.
Они пьют матэ и, помалкивая, рассматривают друг дружку. Воспителла с маленьким носиком и почти плоским продолговатым лицом имеет заостренный подбородок и длинные тонкие губы. Вместо волос у неё совершенно зримая аура. Сейчас она светло-фиолетового оттенка и чуть начинает темнеть до привычного лилово-синего цвета.
"Успокаивается", размышляет Каори и больше Джесикой себя не считает.
Йорг, что с тобой?
Йорг надменно смеялся, но вдруг побледнел и лицо его скосила гримаса.
Зачем ты не остановила меня, Джесика? Почему ты дала мне съесть это синеплодное испытанье?
Всякое испытанье достойно мужчины, воина, рыцаря. Не так ли мой господин?
Всё так, мой верный оруженосец, но на этой планете нам назначено Детство. И я не хочу выходить за его лучезарную плаценту!
Но младенец всегда оставляет плаценту матери!
Я ещё не готов!
Вы готовы, мой господин. А к тому же готово Время. Оно требует вас. В этом году за Серебристым ручьём расцветает папоротник. Среди его цветов есть тот, в котором хранятся ваши воспоминания. Вам его и сорвать.
Когда?
Этой ночью. Мы с вами одного роста. А под пажескими баретами длины волос никто не заметит. Вот вам мой зелёный барет, а я одену ваш голубой.
Каори, позвала внучку Дениза. Нам, деточка, пора. Попрощайся с мальчиками.
Йорк и Джесика посмотрели друг другу в глаза. На стречении глаз вспыхнула лиловая радуга. Мальчики Клай и Щат преклонили колени. Возможно, они были просто детьми и им хотелось рассказать миру о своих недозволенных шалостях, но в этот миг мир их не услышал.
А что случилось с Клаем? поинтересовалась как бы между прочим Каори.
Он, Джесика, так и не успел рассказать вам с Йоргом о своей тайне. А тайна у него не простая… хитровато затянула Лояна. Хочешь, скажу, только признайся, что ты не Каори.
Говори!
Ты признаешься?
Нет!
Тогда поищи правильный ответ в себе самой! В СЕБЕ САМОЙ…
Значит он ключник?
Ну вот, какой же он ключник, когда он Ключник!
А Щат, выходит, дворецкий?
Дворецкий!
А дворец наш?
Звездолёт, Джесика. И он давно ожидает всех вас на орбите.
А кто же ты, Лояна?
Я воспителла: и для Каори, и для Джесики, и для Ключника и для Дворецкого.
А для Йорга?
Я его мать. Вернее, её душа в плоти Правильной.
А что ощущают Правильные, когда в них вселяются материнские души?
Они, ребёнок, страдают!
Стоп! Я начинаю разбираться: пока я ребёнок, во мне живёт внучка лесной колдуньи Каори, а когда я Джесика…
Тебе надлежит сделать выбор, трудно проговорила Лояна, допивая прянно-ароматный матэ.
Марлиграмы зорко следил за уходящими в лес старухой и девочкой. Свои огольцы их словно не интересовали. Они выполнили обет, данный Йоргу, провести его через Детство, и тем прервать цепь злодеяний древнейшего воителя во вселенной. Не предавшие воина ключник, дворецкий и возлюбленная оставались под Синеплодным деревом и глаза их были в слезах. Ночью Йоргу цветок папоротника возвратит страшную злую память, и тогда все трое и душа матери станут ожидать приговора либо Йорг возвратится за ними и навсегда позовёт в Прошлое, либо этой же ночью со цветком памяти вместо пароля перейдет на Землю-29, чтобы никогда больше не встречаться никому из участников драмы в Будущем.
И только Каори будет тихо всхлипывать на груди у воспителлы Лояны, и та будет мудро и ласково утешать странного земного ребёнка:
Не плачь, Джесика! Всё уже позади… войны, разрушения, страх. Давай выпьем матэ и я отпущу тебя к этим неимоверным сорванцам Щату и Клаю. Их тяжкое время уже не наступит, а любить с тобой, девочка, мы сумеет и нашу память. Не так ли, Джесика?
Я не Джесика, я Каори!
ЙОРГ
(часть вторая)
Кристаллы плавно оседали на землю. Чисто внешне они казались снежинками и выглядели как снежинки. Но от снежинок их отличал фиолетовый, лиловый и малиновый цвет.
— В этом году это происходит уже не впервые, — неторопливо пояснял происходящее удивлённому пареньку Торсон.
Торсон слыл в здешних местах охотником. Его так и прозвали — Охотник. Пареньку дать прозвище ещё не успели. В странном пажеском камзоле с беретом он всё ещё оставался Йоргом, которому маленький цветочек папоротника возвратил страшную память.
Старая колдунья Дениза первой указала ему на небо. Там, на небе плыли тяжёлые сизые облака и словно где-то на горизонте, который поступал всё ближе и ближе, отражались о неведомую и совершенно невидимую грань. В какой-то момент Дениза так и осталась в указующем мире, а мальчик неожиданно прошёл через грань. И Земля-21 растворилась низги...
Земля-29 встретила его странными кристаллическими осадками в фиолетово-лилово-малиновом многоцветье...
— Наблюдай, мальчоныш, как это происходит! И запомни, как у тебя на глазах умирает наша земля... — На глазах Охотника выступили тяжёлые влажные бубоны.
“Слёзы — мужская чума”, — говорили мужчины на Земле-29 — сосланные поселенцы с других Земель, на которых они переступили на Законы очередного Песчаного Времени, чьими песчинками быть не желали.
“Слёзы — мужская чума”, — ссылка на Землю-29 никому не обещала возврата. Древняя поговорка: “Уйдёшь — не вернёшься” обретала значимость, превращаясь из страшного проклятия в данность...
— Наблюдай, мальчоныш, так умирает соль нашей планеты, альфа и омега скупо разрешенной в здешних местах жизни.
Глаза Йорга удивленно открылись. Он увидел, как почти у самой поверхности фиолетовые кристаллы внезапно организовались в достаточно плотный “плащ”, самонапыляемый и плавающий в пространстве до тех пор, пока его мрачной плотности не хватило наброситься на перешедший с пределов Земли-21 папоротник. И тогда молодая поросль этого волшебного растения, дарящего миру надежду, прочно перекрытая фиолетовым цветом осадков, мгновенно стала мертветь, постепенно обугливаясь до тех пор, пока не превратилась в самый настоящий каменный уголь — узорчато-грустный, печально напоминавший о недавнем живом цветении.
Лиловый “плащ” разрушил его пажескую одежду, оставив Йорга в лохмотьях...
— А теперь беги! — внезапно проорал на ухо Йоргу Торсон. — Малиновые “плащи” по наши с тобой души! Это, малыш, проверено! Так что беги со всех ног, и всё будет в полном порядке!
…Племя оборванцев выскочило из полуокаменевшего леса и понеслось по пересечённой местности. Кто-то не успевал... И тогда малиновые “плащи” обволакивали отставших, сковывали их движения и это значило, что за этим последует окаменение.
— Тем, кто не успел, тому уже ничто не грозит, — тяжко выдохнул запыхавшийся Охотник. — Отныне все они форменный уголёк: и по форме, и по содержанию. Ты только, мальчоныш, понаблюдай. Еще недавно это были самые настоящие люди. А теперь — антрацит! — убедительно резюмировал он.
Йорг только вздохнул. Такого оборота предполагать он не мог.
Йоргу захотелось узнать: из-за чего всё это происходит. Он так и спросил:
— Почему до сих пор все вы тут ещё живы?
— Хороший вопрос, мальчоныш! Стараемся. Отбивать таких вот как ты олухов от встречателей. Это особые фрукты. Вот, посмотри, что они будут сейчас делать с этими обугленными молодцами.
— И посмотрю, — мрачно ответил Йорг. Превосходный стиль общения с собой он трудно переносил.
Но то, что ему пришлось увидеть, не оставляло сомнения, Охотник его явно и усиленно опекал, за что Йорг должен был быть Торсону благодарен…
Йорг посмотрел в сторону, куда указал Охотник. Туда же были устремлены взгляды оборванцев, избежавших участи аутсайдеров. Из каменных зарослей вышли самые настоящие копьеносцы, похожие на римских легионеров. Вот они подошли к первой окаменелой статуи и обступили её плотным кольцом.
— Сейчас примутся ритуалить, — спокойно прокомментировал Торсон. Губы его плотно сжались и обрели почти пепельную окраску. Было видно, что Охотник переживал.
Копьеносцы нацелили свои копья в одну единственную точку свежеостывшей статуи и ударили одновременно в то место, где согласно легенд обитала душа. Статуя раскололась и из её отворенных недр вырвался серо-малиновый сгусток, который безвольно завис на осколками своего недавнего тела.
Один из копьеносцев прикоснулся к сгустку кончиком своего багрообразного копья и безвольная душа обречено повисла на нём.
— Теперь таким же образом они поступят и с остальными.
— Они все погибли из-за меня?
— Ну, не совсем. Ты только, мальчоныш, не огорчайся!
— Йорг я, Йорг! Понимаешь?
— Понимаю... Ну да ладно, Йорг, погибают они обычно из-за своей упёртости, то есть из-за желания проникнуть на сопредельные Земли во время высылки к нам тебя, другого, третьего ссыльных. Чистых альтруистов здесь нет, или почти нет, — поправил самого себя Торсон.
— А если бы меня встретили эти, которые сейчас ритуалят...
— Встречатели?! Было бы ни хорошо, ни плохо. Длительная усиленная тренировка в рекрутских лагерях и высылка в дальний космос в маршевые легионы твоего кровавого тёзки — Йорга-завоевателя.
— Прости меня, Охотник за откровенность. Но именно я несу в себе память Йорга-завоевателя.
— Я знаю это, мальчоныш. Поэтому и опекаю тебя. Но ты — это не он. И чем меньше тебя будут здесь называть Йоргом, тем меньше в тебе скопится в будущем озлобления до того времени, когда мы, возможно, вырвемся отсюда.
— Куда?
— В неизвестность, Младшой!
…Они спустились с пригорка, крадучись прошли перелеском и вышли на гречишное поле. Заповедный Зелёный бор с огромной чёрной окаменелой опалиной остался у них за спиной. Рядом с ними ступали такие же ссыльные, избравшие для себя участь выживать вне рекрутских лагерей.
— Эй, оборвыши! — Окликнул Охотник бредущих со стороны перелеска людей. — Прошу любить и жаловать: перед вами Младшой.
— Откуда гусёнок? — спросил у Йорка долговязый развязный малый с крупным кадыком и носом с горбинкой.
— Сам ты гусь!
— Все мы здесь залётные гуси. Но говорим, вроде бы, на одном языке. Так не уточнить ли нам: кто здесь с чем и откуда?
— С себя и начни, — привычно огрызнулся Охотник. — А сам я с Непрухи-7, Старшой с Зеленухи-21...
— А я с Толстухи-залепухи-1...
Представились и другие. Земли-12,17 и 26 со своими преступниками и отщепенцами не чикались, а вот с Земли-1 и 2 обречённых на высылку уже похищали. И только с Земли-15 и 21, обречённые на высылку переходили самостоятельно, сознавая свою генетическую и духовную инородность.
На Земле-1, с которой его похитили всепроникающие копьеносцы, Пит Снорди был известным наёмником. Он режиссировал и клонировал самые невероятные перевороты и революции, получая мало, но всегда по предоплате, что позволяло ему содержать трех дочерей, живших в разных земных уголках и рождённых от двух африканских жён и одной наложницы-китаянки. Всем троим он рассылал о себе весточки и незначительную материальную помощь и до сих пор был уверен, что добрые весточки о его здравии и денежное довольствие его девочки получают вполне регулярно...
— Так и будет продолжаться, ведь свою пулю по предоплате я так и не схлопотал. Но здесь не поладил со встречателями... Обучать “маршевиков” для безумного Йорга — не по мне. Вот я и бежал.
— Вольному — воля. Только скажи мне, Снорди, не подсадили ли тебе душу из испепелённого тела, вроде тех, которые недавно препарировали так запросто на лужайке в Священном бору.
— Чего врать, такого добра подсаживали ко мне за эти годы немало. Но только во мне не прыщ и даже не предбанник души. Во мне — огромный душевный замок со своей внутренней темницей, со своими грозными стражами. Одним словом, томится во мне испепеленных душонок немало. Только что мне от этого?..
— Полонянок твоих, дурья башка, жалко!..
— А ты не жалей! Отстав от своих тел, они выгорели и переплавились, обучились мерзостям и предательствам...
— То-то и оно, — осторожно огрызнулся Охотник. — Они тебя и погубят! Замечу тебе, порченный ты...
— Тоже мне трагедия. Я ведь и на Толсухе-залипухе-1 ангелом не был...
— Со мною проще, — уже спокойней проговорил Торсон. — Контрактник я, как все, кого в поднаем с разных инопланетных мирков берут. Вот и подрядился остерегать этого Младшого мальца и вывести его через сердечник планетарного тора...
— Тогда я с Вами, дружище! Не век же здесь куковать!
— Что скажешь, Младшой?
— Пусть своё кукует кукушечка...
Новые друзья рассмеялись... Торсон хлопнул экснаёмника по плечу, а тот подмигнул Йоргу. Прочие отошли в сторону. Идея была настолько безумной, что предсказывать её последствий никто не решался...
Они шли по разменным тропам, где до них и не меньшие храбрецы разменивали свои судьбы и души. Мимо них тренировочной рысцой пробегали космические маршевые батальоны. Те, чьи тела не выдерживали горних троп или топких болот, тут обугливались под “плащами” из розовых кристаллов, выпадавших на отставших от рекрутских колонн одиночек.
Души из обугленных тел выжигали и выхватывали встречатели-копьеносцы, а дальше поступали особым образом, вживляя души усопших в тела наиболее выносливых будущих космических штурмовиков. К концу марша из каждых ста рекрутов выживало не более двадцати. Но это уже были не привычные в земных пониманиях люди, а совершенно неведомые в пределах параллельных миров монстры, обладавшие многообразными талантами беспощадных убийц, погибавшие сами только после пятого, шестого, а то и десятого раза.
Из всей троицы только Пит Снорди имел те же преимущества, тогда, как и Охотник, и Йорг рисковали всерьез. Маршруты рекрутов непременно выводили к сердечнику планетарного тора, через который их телепортировали к местам дислокации Дальних Космических Гарнизонов. Но ни Охотнику, ни Йоргу, ни Пит Снорди туда не было надо.
Ночевать старались на видимом отдалении, костров не жгли, обидчиков до времени не искали, встречателей-копьеносцев не провоцировали. Каждый хранил у себя что-то о своём прошлом мире. На Земле-29 такая сентиментальность негласно, за глаза допускалась. Пит Снорди хранил пьезоэлектрическую зажигалку, Охотник — ультразвуковой спиннинг, а Йорг, — бережно свернутый в дорогу преданной воспителлой, пряный зелёный порошок из листьев вечнозелёных столетних матэ.
Порошок матэ клали под язык, рыбу ловили и поедали сырой, зажигалкой обжигали кончики стрел, которые тут же обтирали тем же порошком из листьев матэ перемешивая его с рыбной желчью. Затем, обтирая и пропитывая наконечники почти готовых стрел собственным потом, получали особый несильнодействующий, но парализующий на короткое время яд.
Когда у каждого к тому же появился искусно сделанный руками Охотника лук, стали отстреливать мелкую живность. Но тут же от подобной затеи пришлось отказаться. Дело было не сучковатых ветках юкки и даже не в лианах, которых в панэкваториальном лесу хватало.
Дело было в ином. Любой сраженный наповал тушкан, заяц, хорёк, или иной мелкий зверёк тут же подвергался мгновенной лиловой кристаллической обработке с неба, а антрацитом ни на одной из Земель питаться было не принято…
Рекрутов оставалось всё меньше и меньше. Время и место их депортации приближались. Лица маршевиков становились всё более и более шизоидно-озлоблёнными: сказывалось непритертость душ, попавших в тела, рассчитанные на одну единственную небожительницу.
— Пора бы напасть на этих панцирных раков, — предложил как-то Пит. — Я могу рисковать. Рад буду сразиться со встречателями. Ведь душонок во мне немерено...
— Не убил бы сразу свою, — огрызнулся привычно Охотник.
— Твое дело смотреть Младшого!
— Да я и сам за собой ещё смогу посмотреть, — обиделся Йорг. — Не вам бы обо мне гоношиться!
— И точно, пацанёнок толковый, — согласился с доводами паренька Снорди. — Но, как видно, у него какая-то своя особая миссия, до которой мне как-то нет дела. А вот выписать оплеух этим парнягам, так это ж за счастье!
Удерживать Пита никто не имел прав, но тут впервые на Снорди своим истинным взглядом посмотрел Йорг, отчего жителю Хлипухи-прослабухи-1 впервые захотелось безропотно подчинится. Это было и противно, и ново, и Пит поклялся больше подобного взгляда Младшого не пробуждать... Он просто приоткрыл перед компаньонами многие души свои и они втроем определили боевую и духовную иерархию пленниц беспощадного мастера боевых земнопланетных искусств...
Случай представился, когда один из конвоиров приостановился у горного ручейка на последнем перед местом высадки перевале. Под взглядом Йорга были вызваны наиболее подлые пленницы Пита Снорди, вживленные в него помимо его собственной воли. Они то и расстарались. Одна душонка стала во всю глотку орать, что за спиной у встречателя находятся трое, а вторая трубных гласом настоятельно уверять явно растерявшегося копьеносца, что нападающих, не трое, а двое и как раз перед носом отставшего копьеносца. Конвоир заметался.
В мгновение ока он втрое укоротил свое копьё и с мощнейшим бластер-анигилятором бросился на предполагаемых преследователей. Сначала от него досталось кустарнику, а затем он разрезал пополам двух спешивших ему на помощь конвоиров. Тут же оказалось, что обученный предательству, конвоир первым же был предан. Он не верил своим глазам, а ждал уточнений и замирал от банального доносительства. Убит он был едва не мгновенно, но своим бластером и тело Снорди успел внезапно разрезать надвое. Стон первой души пораженной был просто ужасен. Умирать во второй раз ей было мучительней прежнего.
Охотник стащил два полутела и, сжав их накрепко вместе, резко окунул в горный ручей. Тело Снорди закипело и срослось воедино.
— Как себя чувствуешь, Снорди?
— Твоими молитвами... Правда, во мне выгорела чья-то душонка.
— Поменьше разбрасывайся теми, кто тебе не принадлежит...
— Вот я и избавляюсь от чужого балласта. — Но Охотнику бравада Снорди не понравилась. Он обычно огрызнулся:
— Ты нужен Йоргу!
— Это тому оборотню, что сейчас мальчонкой рядится?
— А тебе откуда ведомо?
— Души отверженных царедворцев, что во мне маяться, начирикали.
— Тогда и им пора на покой! — на этот раз решил за своих взрослых спутников Йорг. — Но ты лично, — он снова посмотрел на Снорди взглядом Завоевателя, — ты лично мне нужен живым и невредимым!
— Во Вселенной, Пит, наши судьбы определены, — снова вмешался Охотник. — Я выбран избивать тебя от тех, кто тебя населяет, а те воины, что остались в живых ждут тебя. Ты у них головной...
— А ты, Охотник?
— Я, Пит, твой антипод. И здесь дело даже не в Йорге. Просто так интересней — извлекать из множества единственно достойного. Получай! — И выхватив лук с направленной на Пита стрелой, он тут же послал её Мастеру боевых искусств в сердца.
Они оказались в центре полукруга — в очередной раз умирающий Снорди, Охотник и Йорг.
Легионеры, подоспевшие к месту кровавого и совершенно непонятного шоу, в очередной раз опустили Пита в ручей.
Пит ожил. Теперь последовало единоборство. Рисковал больше Пита Охотник, но вместе с ним двадцать маршевиков набросились на вновь ожившего Пита. Они и убивали в Пите одного за другим тех, кто предал однажды Йорга. Но ни один из предавших не посчитал себя проигравшим и защищался до остервенения.
Пало еще полтора-два десятка маршевиков. Собственно осталось только несколько, увы, уже не монстров, а человек.
— Эти мне не нужны, — мудро произнёс Йорг. — Они просто люди. Пусть возвратятся в свои земные миры... Снорди теперь тоже только человек — в этом его сила. И он отправится со мной. А вот Охотник — ему я оставлю Землю-29.
— А не боишься, что я переделаю этот мир — сделаю его и чище, и краше?
— Не боюсь. В этом мире остаются кристаллы. А с ними не справился даже я — вечный воитель и вчерашний истребитель миров.
— И что будет завтра? — степенно спросил Пит.
— Завтра, по всему, будет проход через сердечник планетарного тора...
— Мне бы свидится с дочерьми.
— Это мы сможем устроить, если только...
— Если только что, крошка Йорг?
— Если ты, верзила, поможешь мне сойти на Земле-21. Я ведь еще не до конца прошёл через Детство с его вечнозеленым чаем из листьев столетних матэ, с его синеплодными деревьями, после объедения которыми так легко окунаться в прошлое, в котором меня ожидает Джесика...
— Нет, Каори... — прошумел над ними панконтенентальный зелёный бор, расторгая свои объятья...
Звонко рассмеялся Охотник. Проход через сердечник планетарного тора оказался под ними — в том самом месте, откуда бил горный родник — у самых его истоках...
Сентябрь 2001г. - Январь 2002 г.
ЛЕГЕНДИ ПЛАНЕТНОГО ТОРА
(фен-ділогія)
Присвячується Дитинству…
КАОРІ
(частина перша)
Присвячується дитинству...
Каорі, ми маємо йти, м"яким голосом говорить бабуся Дениза. Ти готова, дівчинко, прошепотіти деревам свої чарівні казки?
Готова, бабусю. Я навіть придумала дві нові. Вони містять ще більше добра, більше світла.
Ото й не хвилюйся, внученько. Саме час відправлятися грибними доріжками в далекі урочища Зеленого бору. Туди, де колись жила Гармонія.
А хто вона є, бабусю?
Вона, дитинко, любов, краса, радість. Вона, внученько, твоя рідна сестра.
Так не буває, бабусю, навіть у казках. Гармонія дочка Природи, а я дочка земних батьків і твоя онука.
Вони рушають у путь. Десь поруч біжить струмок. Ліс усмоктує в себе його бриз. У тихому надвечір"ї дерева чекають уже не пташиного щебету, а переконливих слів маленької лісової обхідниці Каорі. Дівчинка знає навіть, яка гілка сьогодні найбільше потребує її уваги...
Там пройшли дроворуби, отут побували туристи, а тут бурлаки. Начебто ніхто і не кривдив ці дерева, але десь там, у далеких урочищах, дроворуби тягли міцні стовбури, бурлаки палили чудодійні мохи, а приблудні городяни обламували суки древніх священних юк, майже кряжів.
Усім їм здавалося, що вони прийшли до лісу по своїх потребах, але надвечір ліс відчув перевтому.
Колись сама Дениза рятувала праліс від тягаря людей. Але тепер сили стали зраджувати. Не ті вже стали сили... Нагнув Денизу час, згорнув особливим рогаликом людським, та так і залишив із ключкою та при онучці Каорі, призначеної до баби поводирем.
Справа начебто необразлива, але потребує від дівчинки самовідданості ні батька, ні матері, ні сестер старших, ні братика єдиного відтоді ані бачити, ані знати більше не могла. З тих пір у них було своє життя, а у Каорі з бабусею Денизою своє...
У кожного струмочка своя особлива казка. А в нашого Безіменного навіть не казка, а казочка... Кажуть, біжиш ти, струмочку, від самого джерела Древньої височини, від самого її витоку... говорить струмочку Каорі.
Біжу, дзюрчить струмочок, пробиваючись по слизьких окатишах та мохам почорнілих, та листю опалому, та по суглинку болотному та паперових відвалах.
Папір пахне гіркотою далекого міста, усіма його контрибуціями Зеленому бору , всіма образами мислимими й неймовірними...
А що, папір, хіба він не з дерева? дивується Каорі, ледь глянувши на макулатурні залишки бомжівського нічлігу, і те сміття перетворюється під її поглядом на яловець, що пригорнувся до землі.
Так-то воно краще, по-доброму посміхається онучці Дениза.
Так-то воно здорово, віддихавшись від недавньої затхлості, сріблястим горлечком співає струмочок.
Така моя казка, радіє Каорі... Звався наш струмочок Безіменним та раптом став Сріблястим. Оговкнула його стежка-стежечка і покликала за собою...
Душа в тебе, внученько, і справді джерельна! Скільки лісового та зайшлого люду тут блукало, та тільки у одних душі начебто йшли від джерел, а в інших немов губилися біля витоків на нетутешніх річкових плесах . Усі вони начебто злітали, тільки десь у чомусь, в одному їм відомому, переступали себе, і від того час їх зрадив. Вони пройшли за часом безіменними, і все, до чого вони доторкалися, Каорі, ставало теж безіменним. Але ти не пройшла повз безіменний струмочок і навіть почула його ніжну пісню. Не стало більше в нашому лісі безіменного струмочка. Став він відтепер і назавжди Сріблястим...
Я от стара, століття прожила, а так і залишилася для себе без себе, а Сріблястий струмочок як би залишився сам по собі, без мене, тому що я не помітила і не доторкнулася до його сріблястої природи... Не почула я його, стара, просто лихо!
Бабусю, а чому, коли всі лісові жителі разом починають розмовляти мовою горя, вони відразу неодмінно розуміють одне одного?
І то вірно, дівчинко! Як довго горював без тебе цей струмочок! Але, яке передчуття горя так сильно охопило тебе?
Мені здається, що незабаром мене від тебе заберуть дуже погані люди, яких у нашому народі прозивають...
Мовчи! Не накликай лиха. Краще зачерпни в долоньки сріблястої води й обполощи нею обличчя. Дивись, зло тебе і відпустить. І марліграми за тобою не прийдуть.
Та все-ж, бабусю, марліграми вже у Зеленому борі. Вони стали табором біля трьох присушених груш. Ці груші мають дрімучі розложисті крони. У них і ховаються ті, що замислили, дитина дослухається до стогону, що висить у повітрі. хто замислив виміняти в тебе МЕНЕ на мене!
Про що ти говориш, внученько? Такого ще не траплялося, щоб стара Дениза погодилася віддати марліграмам чарівний росточок від коренів древніх своїх...
Ти не віддаси, тебе обдурять, не вгамовується Каорі.
Дениза обіймає дівчинку, немов сповиває її у розложистому тілі своєму. Каорі раптом змовкає, і тільки плечі її як і раніше здригаються, трясучи беззвучними риданнями приреченої на полон дівчинки.
Джесико, прокидайся!
Я не Джесика! Я Каорі! Кучерява лісова смаглявка, викрадена марліграмами із Зеленого бору. Вони це зробили. Бабуся Дениза не помітила підміни, як і того, що після мого зникнення Сріблястий струмочок знову став Безіменним.
Їй просто сказали:
Здрастуй, Денизо!
І вона їм відповіла:
Світло вашій дорозі.
Наша дорога відома. Треба поговорити. Відпустила б унученьку попустувати з нашими малими...
Вона залишиться зі мною.
Не впирайся, Денизо. Це міські діти. Марліграми теж мають дітей. Але в них немає того зв"язку з тутешньою природою, що є в Каорі. Самі вони заблукають. Якщо ж ми вчинимо настільки ж принципово, як ти, то діти почнуть бешкетувати прямо отут і дорослі гаразд ні про що вже не погомонять.
Вже краще б лісовик розмовляв із вами.
Ти сказала: "Світло вашій дорозі", то ж і не заперечуй собі. Справа не вимагає зволікання, а діти, вони скоріше знайдуть спільну мову. Та й у Каорі буде з ким поспілкуватися. Адже з однолітками вона зустрічається тепер не часто. Нас цікавлять старі мандрагори, під коренями яких, пам"ятається...
Не при дітях! перебиває Дениза. І говорить із придихом:
Добре, Каорі, покажи цим маленьким міським незнайкам Синьоплодне дерево. Тільки простеж, щоб багато плодів не рвали. І тих плодів, що відразу з"їдять, вистачить їм для очищення душі. Душі в них, міських дітлахів, маленькі, ще менше за них. Уже ви пробачте мене, стару!
Та чого вже там! У дитинстві і самі їли оті Синьоплодні ласощі. Ти ж й пригощала. Хто з нас потім у тім не каявся. Але заслужено. Це неначебто покарання без пороття. Себе навиворіт, сором соромітний рве душу на шкамаття, а грізних Покарателів ніде немає. Одним словом, гідна, м-м, забава…
Ви там у себе в місті усе до , пороття зводите чи ні? Є у вас що-небудь у душі безстрашне-самостійне, здатне зробити з вас...
Лозоходців? єхидно запитуючи, сміється старий-марліграм і незлобно говорить старій лісовій феї:
-- Там у нас під коренями присушеної мандрагори зарито славний весільний ель. Самої бочки виривати нам не велено у неї сторіччями сочиться мед із коренів мандрагор, але дозволено наточити цю фляжку для міського палацу одруження. Тепер у нас у місті молодь любити розучилася. От і причащаємо по краплі при одруженнях. Вони самі потім не відають, від чого так хмільно їм разом. Тому і діти зі здоров"ям народяться...
Так, тільки бездушні і немов із похмілля, похмуро парирувала Дениза, але уважно прочитала муніципальний вердикт, що дозволяв їй провести гостей до родової плантації мандрагор.
Юка рід вічнозелених рослин, сімейства лілейних росте в субтропічних і тропічних лісах, славиться декоративністю, із її листя добувають волокно, що не поступається міцністю прядиву чи джуту, застосовується для виготовлення особливо міцних канатів, рогоз і для вироблення паперу. Цвіте юка великими фіолетовими квітами і разом із Синьоплодними деревами складає єдину екзотичну екосистему, характерну тільки для Зеленого бору, що оперізує Панекваторіальний континент Землі-21, а також Землі-29, до якої, утім, нам немає ніякої справи. От і уточнили... Ми, вибачте, на Землі-21 у століття Онові... Ласкаво просимо!
Нащадки марліграмів мало чим відрізняються від маленької Каорі. Хіба тільки міською прилизаністю і, то до пори до часу. А вже коли вибралися разом із дорослими в заповідний Зелений бір, то не їм із себе панків чи паненят корчити.
Розсілися під Синьоплодним деревом і знай собі уминають сині шишкуваті груші. Попередження Каорі на них не діють. Нектаром смакують ці дивні плоди! Але самим городянам їх нізащо не помітити б, не вкажи їм Каорі ті місця в густій зеленій траві, де від присутності опалих плодів трав"яний килим немов рябить соковитими смарагдовими плямами.
У таких місцях і лежать сині "груші". Адже із самого Синьоплодного дерева жодній людині навіть єдиного плоду не зірвати. Не допускає до себе дерево людей. Люто й надовго жалить кожного. Та й плоди ті на дереві недостиглі терпкі, гіркі, неприємні. Тоді як під деревом у кожнім плоду патока, від якої не відірватися. От і їдять без міри бевзі жадібні. А Каорі тільки тихо зітхає.
Джесико, ти не Каорі, прокидайся! говорить дівчинці ласкава воспітела, одна з тих, хто прибув із глибин далекого космосу. Давно це було, у часи Пілігримів. Тоді з Космосу прийшло трохи зорельотів. Казали, що з Правильними… Але Правильні на Землі-21 так і не прижилися і перейшли на Землю-29, а от воспітели лишилися.
Воспітела Лояна приготувала гарячий мате. Напій за склом вистигав сизуватим серпанком, за яким ледь просвічувалися блідо-лилові відтінки. Лояна додавала пелюстки золотого жасмину, тоді здавалося, що в чайному акваріумі повільно осідають на дно крихітні золотаві рибки. Кожна зі своєю заповітною мрією виконати саме потаємне бажання Джесики... Ні, Каорі. Ні, Джесики…
Ти Джесика, ніжно, але наполегливо стверджує Лояна і з м"яким докором дивиться на дівчинку.
А як же Сріблястий струмок? І де бабуся-чаклунка Дениза? І що відбулося там, біля Синьоплодного дерева?
Це ти мене розпитуєш про вчорашню казку, що я тобі так і недорозповіла?
Не обманюй мене, Лояно! на очах у дівчинки сльози. Це було насправді. І той хлопчик Йорг. Адже він не послухав мене, а потім мені ж і зізнався...
Помовчи, очі Правильної оплавилися і немов затекли у важкі олов"яні тигельки.
Добре, Лояно, я більше не буду, але і ти при мені не впадай у свій дивний анабіоз. Я боюся, коли замість тебе до мене звертається автоматично-дурна лялька.
Я ніколи не була лялькою. А казку про Йорга я щойно тобі розповіла.
Щось не пригадаю, ще намагається упиратися дівчинка, але вона уже встала з постелі, піднялася, потягнулася і знову сіла, щоб примирливо випити разом із воспітелою ароматно-пряний мате.
Вони п"ють мате і мовчки поглядають одна на одну. Воспітела з маленьким носиком і майже плоским довгастим обличчям має загострене підборіддя і довгі тонкі губи. Замість волосся в неї зовсім зрима аура. Зараз вона світло-фіолетового відтінку і ледь починає темніти до звичного лілово-синього кольору.
"Заспокоюється", міркує Каорі і більше Джесикою себе не вважає.
Йоргу, що з тобою?
Йорг гордовито сміявся, але раптом сполотнів і обличчя його перекосила гримаса.
Навіщо ти не зупинила мене, Джесико? Чому ти дала мені з"їсти цю синьоплідну спокусу?
Усяка спокуса гідна чоловіка, воїна, лицаря. Чи не так, мій пане?
Усе так, мій вірний зброєносцю, але на цій планеті нам призначене Дитинство. І я не хочу виходити за його променисту плаценту!
Але дитина завжди залишає плаценту матері!
Я ще не готовий!
Ви готові, мій пане. А до того ж готовий Час. Він вимагає вас! Цього року за Сріблястим струмком розцвітає папороть. Серед її квіток є та, у якій зберігаються ваші спогади. Вам її і зірвати.
Коли?
Цієї ночі. Ми з вами одного зросту. А під пажеськими баретами довжини волосся ніхто не помітить. От вам мій зелений барет, а я одягну ваш блакитний.
Каорі, покликала онучку Дениза. Нам, дитинко, пора. Попрощайся з хлопчиками.
Йорг і Джесика подивилися один одному в очі. На міжоччі спалахнула лілова веселка. Хлопчики Клай і Щат схилили коліна. Можливо, вони були просто дітьми і їм хотілося розповісти світові про свої недозволені витівки, але в цю мить світ їх не почув.
А що сталося з Клаєм? поцікавилася ніби між іншим Каорі.
Він, Джесико, так і не встиг розповісти вам з Йоргом про свою таємницю. А таємниця в нього не проста... хитрувато затягла Лояна. Хочеш, скажу, тільки зізнайся мені, що ти не Каорі.
Кажи!
Ти зізнаєшся?
Ні!
Тоді пошукай правильну відповідь у собі самій! У СОБІ САМІЙ...
Значить він ключник?
Ну от, який же він ключник, коли він Ключник!
А Щат, виходить, дворецький?
Дворецький!
А палац наш?
Зореліт, Джесико. І він давно очікує усіх вас на орбіті.
А хто ж ти, Лояно?
Я воспітела: і для Каорі, і для Джесики, і для Ключника і для Дворецького.
А для Йорга?
Я його мати. Вірніше, її душа в плоті Правильної.
А що відчувають Правильні, коли в них уселяються материнські душі?
Вони, дитино, страждають!
Стоп! Я починаю розбиратися: поки я дитина, у мені живе онучка лісової чаклунки Каорі, а коли я Джесика...
Тобі слід зробити правильний вибір, важко промовила Лояна, допиваючи пряно-ароматний мате.
Марліграми пильно стежили за їдучими у ліс чаклункою й дівчинкою. Своя малеча їх немов не цікавила. Вони виконали обітницю, дану Йоргу, провести його через Дитинство і тим перервати ланцюг злодіянь найдавнішого Воїна у всесвіті. Не зрадили Воїна Ключник, Дворецький і Кохана, які залишалися під Синьоплодним деревом, і очі їхні були в сльозах.
Цієї ночі квітка папороті поверне Йоргові страшно злу пам"ять, і тоді всі троє й душа матері стануть очікувати вироку або Йорг повернеться за ними і назавжди покличе в Минуле, або тої ж ночі з квіткою пам"яті замість пароля перейде на Землю-29, щоб ніколи більше не зустрічатися ні з ким з учасників драми в Майбутньому.
І тільки Каорі буде тихо схлипувати на грудях у воспітели Лояни, і та мудро й ласкаво утішатиме дивну земну дитину:
Не плач, Джесико! За... війною, руйнуванням, страхом. Давай вип"ємо мате, і я відпущу тебе до цих неймовірних паливод Щата й Клая. Їхній тяжкий час уже не настане, а любити з тобою, дівчинко, ми зуміємо і саму нашу пам’ять. Чи не так, Джесико?
Я не Джесика, я Каорі!
Вересень-грудень 2001 р.
ЙОРГ
(частина друга)
Кристали плавно осідали на землю. Чисто зовні вони здавалися сніжинками і виглядали як сніжинки. Але від сніжинок їх відрізняв фіолетовий, ліловий і малиновий колір.
— Цього року це відбувається вже не вперше, — неквапливо пояснював те, що відбувалося, здивованому хлопчику Торсон.
Торсон славився у тутешніх місцях мисливцем. Його так і прозвали — Мисливець. Хлопчика прозвати ще не встигли. У дивному пажеському камзолі з баретом він усе ще залишався Йоргом, якому маленька квіточка папороті повернула страшну пам"ять.
Стара чаклунка Дениза першою вказала йому на небо. Там, на небі пливли важкі сизі хмари і немов десь на обрії, що надходив усе ближче й ближче, відбивалися об невідому і зовсім невидиму грань. У якийсь момент Дениза так і залишилася в указівному світлі, а хлопчик зненацька пройшов через грань. І Земля-21 розчинилася геть...
Земля-29 зустріла його дивними кристалічними опадами у фіолетово-лілово-малиновому багатоцвітті...
— Спостерігай, хлопчиську, як це відбувається! І запам"ятай, як у тебе на очах умирає наша земля... — Очі Мисливця наповнилися вологими бруньками.
“Сльози — чоловіча чума”, — вважали чоловіки на Землі-29 — засланці з інших Земель, на яких вони переступили Закони чергового Піщаного Часу, чиїми піщинами бути не бажали.
“Сльози — чоловіча чума”, — посилання на Землю-29 нікому не обіцяло повернення. Древня приказка: “Підеш — не повернешся” знаходила значимість, перетворюючи зі страшного прокльону в даність...
— Спостерігай, хлопчиську, так умирає сіль нашої планети, альфа й омега ледь дозволеного в тутешніх місцях життя.
Очі Йорга здивовано відкрилися. Він побачив, як майже біля самої поверхні фіолетові кристали раптово організувалися в досить щільний “плащ”, самонапилюваний, що плавав у просторі доти, поки його похмурої щільності не вистачало, щоб накинутися на папороть, що перейшла з меж Землі-21. І тоді молода поросль цієї чарівної рослини, що дарує світу надію, міцно перекрита фіолетовим кольором опадів, миттєво починала мертвіти, поступово обвуглюючись доти, поки не перетворилася в справжнісіньке кам"яне вугілля — сумний візерунок, що смутно нагадувало про недавнє живе цвітіння.
Ліловий “плащ” знищив його пажеський одяг, залишивши Йорга в лахмітті...
— А тепер біжи! — раптово прогорлав на вухо Йоргу Торсон. — Малинові “плащі” по наші з тобою душі! Це, маля, перевірено! Так що біжи з усіх ніг, і усе буде гаразд!..
Плем"я обшарпанців вискочило з напівскам"янілого лісу і понеслося пересіченою місцевістю. Хтось не встигав... І тоді малинові “плащі” обволікали відсталих, сковували їхні рухи і це значило, що за цим піде скам"яніння.
Тим, хто не встиг, вже ніщо не загрожує, — тяжко видихнув захеканий Мисливець. — відтепер усі вони формене вугіллячко: і за формою, і за змістом. Ти тільки, хлопчиську, поспостерігай. Ще недавно це були дійсно люди. А тепер — антрацит! — переконливо резюмував він.
Йорг тільки зітхнув. Такого обороту припускати він не міг.
Йоргу захотілося довідатися: через що все це відбувається. Він так і запитав:
— Чому дотепер усі ви отут ще живі?
— Гарне питання, хлопчиську! Намагаємося. Відбивати таких от як ти дурнів від зустрічників. Це особливі фрукти! От, подивися, що вони будуть зараз робити з цими обвугленими молодцями.
— І подивлюся, — похмуро відповів Йорг. Зверхній стиль спілкування із собою він важко переносив.
Але те, що йому довелося побачити, не залишало сумніву, Мисливець його явно й посилено опікував, за що Йорг повинен був бути Торсону вдячний…
Йорг подивився убік, куди вказав Мисливець. Туди ж були спрямовані погляди обшарпанців, що уникли долі аутсайдерів. З кам"яних заростей вийшли натуральні списники, схожі на римських легіонерів. От вони підійшли до першої скам"янілої статуї й обступили її щільним кільцем.
— От, кляті, зараз візьмуться ритуалити, — незворушно прокоментував Торсон. Губи його щільно стислися й набули майже попелястого забарвлення. Було видно, що Мисливець переживав.
Списники націлили свої списи в одну єдину крапку свіжоохололої статуї і вдарили одночасно в те місце, де згідно легенді жила душа. Скам’яніла статуя розкололася і з її відчинених надр вирвався сіро-малиновий згусток, що безвільно завис над уламками недавнього тіла.
Один із списників доторкнувся до згустку кінчиком свого багроподібного спису і безвладна душа приречено зависла на ньому.
— Тепер у той самий же спосіб вони вчинять і з іншими.
— Вони усі загинули через мене?
— Ну, не зовсім. Ти тільки, хлопчиську, не засмучуйся!
— Йорг я, Йорг! Розумієш?
— Розумію... Ну то добре, Йоргу, гинуть вони звичайно, через свою упертість, тобто через бажання проникнути на суміжні Землі під час висилки до нас тебе, іншого, чи третього засланих. Чистих альтруїстів тут немає, чи майже нема, поправив самого себе Торсон.
— А якби мене зустріли ці, котрі зараз ритуалять?..
— Зустрічники?! Було б ні добре, ні погано. Тривале посилене тренування в рекрутських таборах і висилка в далекий космос у маршові легіони твого кривавого тезка — Йорга-завойовника.
— Пробач мене, Мисливцю, за відвертість. Але саме я несу в собі пам"ять Йорга-завойовника. Буцімто, то це я.
— Я знаю, хлопчиську. Тому й опікую тебе. Але ти — це не він. І чим менше тебе будуть тут називати Йоргом, тим менше в тобі збереться в майбутньому озлоблення до того часу, коли ми, можливо, вирвемося звідси.
— Куди?
— У невідомість, Молодшак!
…Вони спустилися з пагорка, крадькома пройшли переліском і вийшли на гречане поле. Заповідний Зелений бір із величезною чорною окам"янілою опалиною залишився десь за спиною. Поруч із ними ступали такі ж заслані, що обрали для себе долю виживати поза рекрутськими таборами.
— Гей, шарпаки! — Гукнув Мисливець людей, що брели з боку переліска. — Прошу любити й шанувати: перед вами Молодшак.
— Відкіля гусеня? — запитав у Йорка довготелесий розв"язний малий з великим кадиком і носом із горбочком.
— Сам ти гусак!
— Усі ми тут залітні гусаки. Але говоримо начебто однією мовою. Та чи не уточнити нам: хто тут із чим і відкіля?
— Із себе і почни, — звично огризнувся Мисливець. — А сам я з Непрухи-7, Старшак із Зеленухи-21...
— А я з Толстухи-залепухи-1...
Представилися й інші. Землі-12,17 і 26 зі своїми злочинцями й відщепенцями не чикалися, а от із Землі-1 і 2 приречених на висилку уже викрадали. І тільки з Землі-15 і 21, приречені на висилку переходили “рубікон” самостійно, усвідомлюючи свою генетичну й духовну інородність.
На Землі-1, із якої його викрали всепроникаючі списники, Піт Снорді був відомим найманцем. Він режисував і клонувал найнеймовірніші перевороти й революції, одержуючи мало, але завжди за передоплатою, що дозволяло йому утримувати трьох дочок, що жили в різних земних куточках і породжених від двох африканських дружин і однієї наложниці-китаянки. Усім трьом він розсилав про себе звісточки і незначну матеріальну допомогу і дотепер був упевнений, що добрі повідомлення про його здоров"я і грошове постачання дочки одержують регулярно...
— Так і буде продовжуватися, адже свою кулю по передоплаті я так і не дістав, поки не поладнав із тутешніми зустрічниками... Навчати “маршовиків” для божевільного Йорга — не для мене. От я і втік.
— Вільному — воля. Тільки скажи мені, Снорді, чи не підсадили тобі душу зі спопелілого тіла, начебто тих, котрих недавно препарували так запросто отут на галявині у Священному борі.
— Чого брехати, такого добра підсаджували до мене за ці роки чимало. Але тільки в мені не прищ і навіть не передбанник душі. В мені — величезний щиросердний замок зі своєю внутрішньою темницею, із своїми грізними стражами. Одним словом, нудиться в мені спопелілих душонок чимало. Тільки що мені з цього?..
— Бранок твоїх, дурисвіте, шкода!..
— А ти не шкодуй! Відставши від своїх тіл, вони вигоріли й переплавилися, навчилися мерзенностям і зрадництвам...
— То й воно, — обережно огризнувся Мисливець. — Вони тебе і погублять! Зауважую тобі, що занехаяний ти...
— Теж мені трагедія. Адже я і на Товстусі-залипусі-1 янголом не був...
— Із мною простіше, — уже спокойніше промовив Торсон. — Контрактник я, як усі, кого в піднайми з різних інопланетних світиків місцеві зайди беруть. От і підрядився остерігати цього Молодшака і вивести його через сердечник планетарного тору...
— Тоді я з Вами, друзяко! Не століття ж тут кукувати
— Що скажеш, Молодшак
— Нехай своє кожна зозуленька кує...
Нові друзі розсміялися... Торсон ляснув екс-найманця по плечу, а той підморгнув Йоргові. Інші відійшли убік. Ідея була настільки божевільною, що пророкувати її наслідки ніхто не зважувався...
Вони йшли потайними стежками, де до них і не менш хоробрі розмінювали свої долі й душі. Повз них тренувальним бігцем пробігали майбутні космічні маршові батальйони. Ті, чиї тіла не витримували гірських стежок чи багнистих боліт, тут же обвуглювалися під “плащами” із рожевих кристалів, що випадали на відсталих від рекрутських колон одинаків.
Душі з обвуглених тіл випалювали й вихоплювали зустрічники-списоносці, а далі вчиняли особливо, вживлюючи душі покійних у тіла найбільш витривалих майбутніх космічних штурмовиків. До кінця маршу з кожних ста рекрутів виживало не більш двадцяти. Але це вже були не звичні в земному розумінні люди, а зовсім невідомі в межах паралельних світів монстри, що володіли різноманітними талантами нещадних убивць, які самі гинули тільки після п"ятого, шостого, а то й десятого разу.
З усієї трійці тільки Піт Снорді мав ті ж переваги, тоді як і Мисливець, і Йорг ризикували всерйоз. Маршрути рекрутів неодмінно виводили до сердечника планетарного тору, через який їх телепортировали до місць дислокації Далеких Космічних Гарнізонів. Але ні Мисливцю, ні Боргу, ні Пітові Снорді потреби не було в тому…
Ночувати намагалися на значній віддалі, багать не палили, кривдників до часу не шукали, зустрічників-списоносців не провокували. Кожний зберігав у себе щось про свій минулий світ. На Землі-29 така сентиментальність негласно, позаочі допускалася. Піт Снорді зберігав п"єзоелектричну запальничку, Мисливець — ультразвуковий спінінг, а Йорг — дбайливо згорнутий у дорогу, вручений воспітелою, пряний зелений порошок із листя вічнозелених столітніх мате.
Порошок мате клали під язики, рибу ловили і поїдали сирою, запальничкою обпалювали кінчики стріл, що відразу обтирали тим же порошком з листя мате, перемішуючи його з рибною жовчю. Потім, обтираючи й просочуючи наконечники майже готових стріл власним потом, одержували особливу несильнодіючу, але паралізуючу на короткий час отруту.
Коли в кожного до того ж з"явився мистецьки зроблений руками Мисливця лук, стали відстрілювати дрібну живність. Але відразу від подібної витівки довелося відмовитися. Справа була не в сучкуватих гілках юки і навіть не в ліанах, яких у панекваторіальному лісі вистачало.
Справа була в іншому. Будь-який убитий наповал тушкан, заєць, тхір чи інший дрібний звірок відразу піддавався миттєвій ліловій кристалічній обробці з неба, а антрацитом на жодній із Земель харчуватися було не прийнято…
Рекрутів залишалося усе менше й менше. Час і місце їхньої депортації наближалися. Обличчя маршовиків ставали усе більш і більш шизоїдно-озлобленими: позначався непритертість душ, що потрапили в тіла
, розраховані на одну єдину небожительку.
— Пора б напасти на цих панцирних раків, — запропонував якось Піт. — Я можу ризикувати. Рад буду битися із зустрічниками. Адже душонок у мені незміряно...
— Не убив би відразу свою, — огризнувся звично Мисливець.
— Твоя справа дивитися Молодшака!
— Так я і сам за собою ще зможу подивитися, — образився Йорг. — Не вам би про мене піклуватися!
— І точно, пацаня розумне, — погодився з доводами хлопчика Снорді. — Та, чи бач, у нього якась своя особлива місія, до якої мені якось немає справи. А от виписати ляпасів цим хлоп’ятам, так це ж за щастя!
Утримувати Піта ніхто не мав права, але отут уперше на Снорді своїм справжнім поглядом подивився Йорг (“щирий козак ззаду не нападає!”),від чого мешканцю Хлипухи-прослабухи-1 уперше захотілося безмовно підкоритися. Це було й огидно, і ново, і Піт заприсягся більше подібного погляду Молодшака не будити... Він просто відкрив перед компаньйонами багатодушшя своє, і вони утрьох визначили бойову й духовну ієрархію бранок нещадного майстра бойових земнопланетних мистецтв...
Випадок виник, коли один з конвоїрів призупинився біля гірського струмочка на останньому перед місцем висадки перевалі. Під поглядом Йорга були викликані найбільш підлі бранки Піта Снорді, вживлені в нього попри його власну волю. Вони й постаралися. Одна душонка стала на все горло репетувати, що за спиною у зустрічника знаходяться троє, а друга трубним гласом настійно запевняти явно розгубленого списника, що нападаючих, не троє, а двоє, і вони саме перед носом відсталого списника. Конвоїр замітався врізнобіч.
Умить він утроє вкоротив свій спис і з наймогутнішим бластер-анігілятором кинувся на ймовірних переслідувачів. Спочатку від нього дісталося чагарникові, а потім він розрізав навпіл двох поспішилих йому на допомогу конвоїрів. Відразу виявилося, що навчений зрадництву, конвоїр першим же був зраджений. Він не вірив своїм очам, а чекав уточнень і завмирав від банального виказування. Убито його було ледь не миттєво, бо своїм бластером і тіло Снорді встиг раптово розрізати надвоє. Стогін першої ураженої душі був просто жахливий! Умирати вдруге їй було жахливіше, ніж уперше.
Мисливець стягнув два напівтіла і, стисши їх міцно разом, різко занурив у гірський струмок. Тіло Снорді закипіло і зрослось воєдино.
— Як себе почуваєш, Снорді?
— Твоїми молитвами... Правда, у мені вигоріла чиясь душонка.
— Поменше розкидайся тими, хто тобі не належить...
— От я і рятуюся від чужого баласту. — Але Мисливцю бравада Снорді не сподобалася. Він звично огризнувся:
— Ти потрібний Йоргові!
— Це тому перевертню, що зараз хлоп"ям виряджається?
— А тобі відкіля відомо?
— Душі знедолених царедворців, що в мені томитися, нацвірінькали.
— Тоді і їм пора на спокій! — цього разу вирішив за своїх дорослих супутників Йорг. — Але ти особисто, — він знову подивився на Снорді поглядом Завойовника, — ти особисто мені потрібний живим і непошкодженим!
— У Всесвіті, Піте, наші долі визначені, — знову втрутився Мисливець. — Я обраний боронити тебе від тих, хто тебе населяє, а ті воїни, що залишилися в живих чекають на тебе. Ти в них головний...
— А ти, Мисливцю?
— Я, Піте, твій антипод. І тут справа навіть не в Йоргу. Просто так цікавіше — витягати з безлічі єдино гідного. Одержуй! — І вихопивши лук із спрямованою на Піта стрілою, він відразу послав її Майстру бойових мистецтв у серце.
Тепер вони виявилися в центрі півкола — у черговий раз умираючий Снорді, Мисливець і Йорг.
Легіонери, що приспіли до місця кривавого і зовсім незрозумілого шоу, у черговий раз опустили Піта в струмок.
Піт оговтався. Тепер пішло єдиноборство. Ризикував більш за Піта Мисливець, але разом із ним двадцять маршовиків накинулися на знов ожилого Снорді. Вони й убивали в Пітові одного за одним тих, хто зрадив одного разу Йорга. Але жоден із зрадників не вважав, що програв, і захищався до сказу.
Упало ще півтора-два десятки маршовиків. Власне залишилося тільки трохи, на жаль, уже не монстрів, а людей.
— Ці мені не потрібні, — мудро промовив Йорг. — Вони просто люди. Нехай повертаються до своїх земних світів... Та й Снорді тепер теж тільки людина — у цьому його сила. І він відправиться зі мною. А от Мисливець — йому я залишу Землю-29.
— А не боїшся, що я перероблю цей світ — зроблю його і чистіше, і краше?
— Не боюся. У цьому світі залишаються кристали. А з ними не впорався навіть я — вічний воїн і учорашній винищувач світів.
— І що буде завтра? — статечно запитав Піт.
— Завтра, по усьому, буде прохід через сердечник планетарного тора...
— Мені б побачитися з дочками.
— Це ми зможемо улаштувати, якщо тільки...
— Якщо тільки що, крихітко Йорг?
— Якщо ти, здорованю, допоможеш мені зійти на Землі-21. Адже я ще не до кінця пройшов через Дитинство з його вічнозеленим чаєм з листя столітніх мате, з його синьоплодними деревами, після об"їдання якими так легко занурюватися в минуле, у якому мене очікує Джесика...
— Ні, Каорі... — прошумів над ними панконтинентальний зелений бір, розриваючи свої обійми...
Лунко розсміявся Мисливець. Прохід через сердечник планетарного тору виявився під ними — у тім самім місці, відкіля било гірське джерело — у самих його витоках...
січень 2002 р.