ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ:
Не могут быть равноценными текст и перевод, но могут быть два берега речки, могут быть два великих братских народа – русский и украинский, и может быть культурная интеграция – вот тут-то «перевод через душу» начинает занимать не самое последнее место. Я самым настоятельным образом буду выступать за перевод моих русских текстов на язык моей родины – Украины. Иное дело, как станет поступать со своими текстами кто-либо другой.
Автор и переводчик, Веле Штылвелд
ЭПОХА РАННИХ СКИТАЛЬЦЕВ
(эпизодическая концепция эпилога
давней эпохи Проникновения)
Веле Штылвелд
Не спешите судить Стэна Говери. Он типичный представитель эпохи Ранних Скитальцев. Тогда ещё и зеркала фотонных ускорителей не умели отстреливать и немедля аннигилировать при подлёте к планетам Миров Разрушения. Теперь в этом районе галактики в качестве музейной всё ещё существует самая настоящая межпланетная свалка.
Да и солнце там, прямо скажем, самое ординарное — днём вроде бы земное, типичное, а по сумеречным ночам какое-то странное, будто раздвоенное на две огромные Луны.
Большую из них планетарные аборигены не без юмора величают: “Здрасьте, вам!”, а малую: “До свиданья!” Стэн Говери свалился на планету Итак со стороны “До свиданья”...
Ему бы сразу и улететь, но на планету его, честно говоря, просто катапультировало из орбитального отсека, который не долго дышал на ладан, а сразу вошёл в плотные слои атмосферы и не оставил Стэну ни малейшей надежды на кратчайшее: “До свиданья”.
…У Стэна не было выбора. Вокруг кишели тропики, росли бамбуковые заросли, высаженные здесь когда-то экологической миссией посещения. Тут же цвели магнолии и росли манговые плантации. Добавьте к этому сиреневую траву и тучных каннибалов, чей завтрак либо обед, а то и ужин время от времени украшали подобные Стэны либо члены экологической миссии, либо ещё бог весть кто, и вы поймёте, что у Стэна выбора не оставалось.
В связи с отсутствием членов экологической миссии либо ещё бог весть кого, прямо к завтраку предполагалось освежевать самого Стэна и на том сыто угомониться. Будь вы на месте Стэна, вам бы не понравилось.
— Неправильные вы ребята, — завёл было оторопевший, но изворотливый Стэн, но тут же убедился, что сделал это напрасно. Несколько нездоровых, но сытых рож посмотрели на него озверело и безо всякого участия. Правда, одна рожа, с зачатками местечкового лидера что-то прогнусавила прочим, и те грозно и тупо взметнули над своими заросшими головами каменные топорики.
— Ага, вот ты-то, мне и надо! — обрадовался Стэн и отмёл от себя всех прочих соискателей бутерброда из его собственной начинки. — Послушай ты, без-меры-Лохматый! Скучновато здесь у вас: только свалишься с неба, а тебя тут же норовят на жаркое упечь. А у меня, может быть, дельное предложение.
— Небось, опять бусы, — на внятном космолингве прорычал бородатый. — Так у меня от них несварение, и опять же все зубы переломаны. Теперь вот пользуюсь вставными с алмазной нарезкой. Недавно один дантист перед ужином подарил. И хоть дантист тот съеден, а вот зубы хоть бы хны. Даром что чужие, а кусают что надо!
— Ясненько, — задумался Стэн. — А как насчёт того, чтобы не схватить язву желудка от чрезмерно прожаренной пищи.
— Здесь есть проблемы, — пожаловался махнорыл-барбомордик . — Вы ведь все падаете нам на голову со своими импульсными печами, а нарубкой вас на котлеты заниматься у нас некому. Кулинария — в зачаточном состоянии: вот и жуём вечно пережаренное мясо без соли и лука. Лука нам не забросили, а соль добывать умишкой ещё не дошли. Вот и язвит нас по очереди, то одного, то другого. Больше всего вождей. Оно хоть и ума от мяса больше, но зато и язва пообширнее. Но есть один плюс. Вожди часто меняются, а язвенников съедаем с должным пониманием и, можно даже сказать, с печалью... Или её задатками...
— Так ведь и тебя съедят, дурья башка!
— Это верно, — опечалился барбомордик.
О, великий космолингво: тут подмигнул, там поднырнул... Вот и доходишь до понимания, что абориген-то особый...
— Все мы здесь особые — всякого в окрестностях этого асфальтового фиг-вама чёрт носит. И все только норовят облагоденствовать. Те сиреневой травы зашвырнут, эти лазерными пушками искусственную сеть каналов нарежут, эти попроповедовать поспешат. А чего здесь проповедовать, к кому, собственно, спешить? Ядерный торнадо последней войны вылизал всю планету как шарик. Это потом, когда всё застывать стало — где взбугрилось, где на выдолб прошло. Одним словом, — получите асфальтовый леденец и сосите его под галактическим соусом.
— Неужели все здесь собравшиеся — сплошь космопилоты?..
— Не все. Есть и ссыльные, и просто маньяки, и отщепенцы, и идейные. Но ты только попробуй такого идейного заломить да в котёл, как он тебе тут же докажет, что во имя его великих идей достаточно вне очереди слопать какого-нибудь невеликого. А что умишка, то у всех его одинаково. Каждая сволочь все кнопки на всех возможных пультах знает, а вот как без кнопки и голой попкой об асфальт...
— М-да... Значит, я один из вас? Так почему же сразу на жаркое?
— В том-то и дело, что не один. Здесь тоже тонкость имеется. Да, не к чему тебе её знать. Всё равно тебя на завтрак сожрут. Потому что от запаха орхидей и вкуса манго всех уже точно воротит...
— А я бы только и нюхал манго, а ел бы только одни орхидеи.
— И до тебя умники были, но и им без жаркого от этих лун захотелось сойти с ума... Вот и сошли. И играют из себя аборигенов. Я же, между прочим, сам космопилот первого ранга. Моя межпланетная галактическая болтушка называлась, кажется, “Коломбина”. Так у неё при подлёте на эту свалку-орбиту что-то пережгло в управлении осколками разбитых фотонных зеркал. Вот и доаборигенился...
— А меня катапультировало...
— Во-во, теперь три дня через озоновый коридор будут осколки орбитальные падать.
Пронеси Господи, чтобы не по куполу врезало. Аминь, золотко!..
— Да какой тут к чёрту аминь?! Тут ведь всё обмозговать требуется.
— Вот и я говорю, что мозги — самое лакомство. Да только из-за них всего больше драк здесь и происходит.
— А зря. Всё равно вы тут тупоумные, раз не догадались, как свою каннибальскую язву лечить. А ведь есть и чем...
— Это и, правда, тема. В котёл мне вроде сразу за тобой.
А что, можно и без сдачи полномочий?
— А то как же!.. Стал бы я притязать. Дело, в общем, просто: объявить сбор бамбуковых трубочек. Для начала.
— Не пойдут!..
— Все нет. А ты наиболее отъявленных тупиц объедини великой идеей, что все те, кто жрут прежде всего мозги, должны потрудиться для общества во имя...
— Ну, пока я вождь, то во имя меня.
— Это уже неплохо. А затем пусть те же мозговики начнут эти трубки вить в спирали особые. Впрочем, дело простое — конструкцию я нарисую.
— Куда это ты клонишь?
— Ведомо куда, к змеевикам. Их и установим где-нибудь в кратере потухшего вулкана, а затем начнём туда сносить цветы орхидей и плоды манго.
— Трубки, цветы, плоды... Не проще ли тебя прежде слопать?
— Проще. Но сразу за мной, помнится, скушают и тебя...
— Верно, однако.
— Вот и решайся. Нам же с тобой вдвоём предстоит дельце покруче, если не возражаешь?..
Пожиратели мозгов с первыми лучами Итакского солнца были объявлены злейшими врагами планетарного каннибализма. На них уже косились и облизывались, совершенно позабыв про Стэна Говери, и обречённые на трапезу со внутренней стороны котелка начали живёхонько свивать бамбуковые змеевики, доказывая тем свою общественную полезность...
Манговые плоды и цветы орхидей собирали в тростниковые верейки, которые спешно плели самые незлобивые. Им-то и одной мякоти манго хватало вполне. Они жили в вегетарианских общинах и молились богу Луны “До свиданья!” Но так вышло, что им строго пригрозили котлом, и они сами дали согласие плести верейки и складывать в них плоды и соцветия.
Вскоре к жерлу вулкана потянулись цепочки освободившихся от скручивания бамбуковых змеевиков пожиратели мозгов и претенденты на вождизм с верной язвой желудка и съедением себе же подобными.
Вулкан быстро заполнялся содержимым вереек, а в это время из окрестных разведок возвращались те, кого Стэн Говери с вождём каннибалов выслали в местечковые экспедиции за осколками фотонных зеркал, упавшими с орбит, и всякой разной технологической дребеденью, с которой все эти одичавшие прежде имели дело.
Ажурный зеркальный обвод огромной базальтово-асфальтовой бадьи к сороковому часу дня (при ста часовых планетарных сутках) постепенно начал накаляться. А в самой бадье что-то уже бурлило, бредило и булькало…
Выгонка первой порции местного орхидейно-мангового самогона заняла ещё тридцать часов. И не беда, что посводило желудки и каннибалам с их разбиением на касты мозгоголовых и руко-ногопоедателей, вегетарианцам, и вновь шмякнувшимся с орбиты двум-трём астропилотам, которых интернировали вместе со Стэном Говери.
Короче, вечером самогон побежал ручейками, а к ночи, как и положено, полился по рукотворным бамбуковым змеевикам обильной бесконечной рекой, поскольку корзины с плодами и цветами всё прибывали и прибывали к бродильне, а пили много и жадно речной самогон все.
Не пили только несколько человек. Им запретили, поскольку должны были скушать.
И съели бы, но...
Кто-то из перепивших отпёр бамбуковую плеть, выпуская пленников.
— Пейте, парни, как все! — разрешил радостно. Это был вождь, старательно нализавшийся, дабы залечить свою застарелую язву. Но не долечил.
Кому-то из мозговиков всё-таки пришла в голову мудрая мысль — возвеличить, а затем оскальпировать и скушать мудрого вождя, чтобы каждый стал столь же умным. И вождя, естественно, съели.
И хотя было это крайне неприятно, но каннибалов можно было понять. К тому времени было уже выпито море, и одним занюхиванием дело не обошлось…
— Зовут-то тебя как, дурик? — спросил напоследок Стэн, уже обнаруживший на горизонте абрис патрульно-разведывательного модуля со своего корабля. У корабля был выставлен мощный радиобуй. Радиоответчик был вживлен в самого Говери у основания затылочной кости. А посему Стэн до сих пор даже не пригубил.
Но когда вождь, крепко связанный на бамбуковой палке, как-то грустно сказал последнее: “А зовут меня Вася Сидорофф из Кёльна, порт приписки Земля”; тут уж и деваться стало некуда.
Выпил и занюхал отвратно-слащавую Итакскую ханку Васькиной шевелюрой. Правда, спасать Васю Сидороффа не стал. Кому нужны в открытом космосе каннибалы?
Со Стэном уходили только три космопилота, так и не вкусившие всей прелести искусственной цивилизации на планете Итак. И только уже с орбиты им удалось увидеть то, о чём они и не догадывались в своём краткосрочном падении на асфальтовое брюхо планеты...
Разогретый осколочными зеркалами, пробудился настоящий вулкан и слизал с лика планеты и вегетарианцев, и каннибалов, и манговые плантации, и сиреневую траву, и бамбуковые рощи, и заросли орхидей. И только в новые времена очередная экологическая миссия завезла на планету розовых слонов, шестилапых крылатых котов, говорящих на эсперанто — мурлонов — и банановую морковку.
Так закончилась для планеты эпоха Ранних Скитальцев. Но по сей день и Стэна Говери, и Васю Сидороффа чтут на Итак, а вот самогона не пьют. А фотонные зеркала, падающие с орбит, резво аннигилируют. Так-то вот.
февраль 2000 г.
ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ
(епізодична концепція епілогу
давньої епохи Проникнення)
Не поспішайте засуджувати Стена Говері. Він типовий представник епохи Ранніх Блукальців. Тоді ще ніхто не вмів і дзеркала фотонних прискорювачів відстрілювати і негайно анігілювати при підльоті до планет Світів Руйнування. Тепер у цьому районі галактики, уже як музейний, існує найсправжнісінький міжпланетний смітник.
Ще й сонце там, правду мовити, найординарніше — удень немовби земне, звичне, а смерковими ночами якесь чудне, неначе роздвоєне на два величезні Місяці. Більший із них планетарні тубільці не без гумору величають "Здоровеньки були!", а менший "До побачення!".
Стен Говері звалився на планету Ітака з боку "До побачення!"...
Йому б відразу й полетіти, але на планету, чесно кажучи, його просто катапультувало з ушкодженого орбітального відсіку, що не довго конав, а відразу ввійшов у щільні шари атмосфери і не залишив Стенові ані найменшої надії на найкоротше "До побачення!".
У Стена не було вибору. Навколо буяли тропіки, буйно мерехтіли бамбукові зарості, насаджені тут колись екологічною місією відвідування. Поруч квітли магнолії і росли мангові плантації. Додайте до цього бузкові суцвіття і гладких, вгодованих канібалів, — чий сніданок, обід, або вечерю час від часу прикрашали подібні стени, представники екологічних місій чи ще бозна-хто, — і ви зрозумієте, що в Стена вибору не лишалося.
У зв"язку з відсутністю учасників чергової екологічної місії або ще бозна-кого, прямо до сніданку належало оскальпувати самого Стена і на тому сито вгомонитися. Були б ви на місці Стена, вам би це не сподобалося.
— Неправильні ви хлопи, — хитро завів було спантеличений Стен, та одразу ж переконався, що зробив це намарно. Декілька "неправильних", але ситих пик вишкірилися на нього по-звірячому і без надміру співчуття. Щоправда, одна пика, з деякими рисами містечкового лідера, щось прогугнявила іншим, аж ті грізно і тупо змахнули над своїми кудлатими головами кам"яними топірцями.
— Ова, саме тебе мені й треба! — потішився Стен і відігнав від себе всіх інших здобувачів “бутерброда з його власних тельбухів”. — Послухай-но, Без-міри-волохатий! Щось нудно тут у вас: тільки впадеш з неба, як одразу тебе бажають перетворити на печеню. А в мене, може, на це є цікава пропозиція.
— Певно, знову намисто, — розбірливою космолінгвою прогарчав бородань. — Та в мене від них бухає в шлунку, і до того ж тепер усі зуби переламані. Ось доводиться користуватися вставними з діамантовим напиленням. Нещодавно один дантист — перед вечерею — подарував. І що ж, дантиста ми того з"їли, а от зубам хоч би хни. І дарма що чужі, кусають як треба!
— Зрозуміло, — замислився Стен. — А як щoдo того, аби не схопити виразку шлунку від надмірно просмажених харчів?
— Із цим є проблеми, — погодився Без-міри-волохатий. — Адже всі ви гепаєтеся нам на голови, і вам услід падають імпульсні печі… А де ж м’ясорубки, бо ж у нас нікому займатися нарубкою вас на котлети. Наша кулінарія ще в зародковому стані: ось і жуємо завжди надто пересмажене м"ясо, та ще й без солі й цибулі. Цибуля нам не падає, а сіль видобувати розумчику ще не досить. От і зцапує нас виразка: то одного, то другого. Та більше за всіх— вождів. Воно хоч і розуму від м"яса більше, проте і виразка теж. Але є один плюс. Вожді часто змінюються. Тих, хто з жахливими виразками, з"їдаємо з належним розумінням, можна навіть назвати, що з сумом... Чи зародками того самого суму...
— Тож і тебе з"їдять, дурноголовий!
— Це справді так, — засмутився Без-міри-волохатий…
О, велика космолінгва: десь підмигнув, десь кивнув... А в результаті прийдеш до розуміння, що абориген якийсь особливий...
— Усі ми тут особливі — кого тільки в околицях цього асфальтового фіг-вама біс не носить. І всі прагнуть віддячити. Одні бузкових кущів навезуть, другі лазерними гарматами мережу каналів наріжуть, треті проповідувати поспішають… А навіщо тут проповідувати, до кого, власне, поспішати? Ядерне торнадо останньої війни вилизало всю планету на кульку. Це потім, коли все стало застигати — де набрякло, де виїмкою вийшло... Одним словом, — маєте асфальтовий льодяник, тож і смокчіть його під галактичним соусом.
— Невже геть усі, хто тут зібралися, — космопілоти?..
— Не всі. Є і засланці, і маніяки, і відлюдники, і “ідейні”… Але ти спробуй такого “ідейного” заламати та в казан, як він тобі негайно доведе, що в ім"я його великих ідей варто поза чергою зжерти когось “дрібнішого”. А щодо глузду, то у всіх його однаково. Кожна сволота знає всі кнопки-гудзики на всіх можливих пультах, а от як без кнопки і голими сідницями об асфальт...
— Угу... Значить, я один із вас? Так чому ж відразу на печеню?
— У тому й справа, що не один. Тут теж тонкощі є. Та ні до чого тобі це знати. Однаково тебе на сніданок захавають. Тому що від самих пахощів орхідей і смаку манго всіх уже нудить...
— А я б тільки і нюхав манго, а їв би самі орхідеї.
— Та і до тебе тут розумники були, але й їм без м’ясної печені під цими двома Місяцями забажалося з"їхати з глузду. Ось і припливли. Відтоді видають себе за тубільців... Таких собі автохтонів. Я ж, до слова, сам космопілот першого рангу. Моя міжпланетно-галактична “бовтанка” називалася, здається, "Коломбіна". Так у неї при наближенні до цієї засмітченної орбіти щось у управлінні перебило скалками розбитих фотонних дзеркал. От і доаборигенився…
— А мене катапультувало...
— Ну-у, тепер з три дні крізь озоновий коридор будуть падати орбітальні уламки... Пронеси Господи, щоби хоч не по “бані” врізало. Амінь, золотенький!
— Та який там до біса “амінь”?! Адже тут усе обмізкувати потрібно.
— От і я кажу, що мізки — то найкращі ласощі. Саме через них тут більше за все бійок і відбувається.
— А дарма. Усе рівно ви тут недоумки, коли не здогадалися, як свою канібальську виразку лікувати. Адже ж є чим...
— От це дійсно тема. У казан мені нібито відразу за тобою. А що, можна і без здачі повноважень?
— А ти як думав!.. Став би я наполягати. Взагалі справа проста: проголоси збір бамбукових трубочок. Для початку.
— Не підуть!..
— Всі — ні. А ти найтупіших об"єднай великою ідеєю, що всі ті, хто жеруть передусім мізки, повинні потрудитися для суспільства в ім"я...
— Ну, доки я вождь, то в ім"я мене.
— Це вже неабищо. А після цього нехай ті ж "мізковики" почнуть ці трубки завивати в особливі спіралі. Втім, справа проста — конструкцію я намалюю.
— До чого ти ведеш?
— Відомо до чого, до змійовиків. Їх і встановимо де-небудь у кратері згаслого вулкану, а після цього почнемо туди відносити квіти орхідей і плоди манго.
— Трубки, квіти, плоди... Чи не простіше тебе раніш зжерти?
— Простіше. Але відразу за мною, пам"ятається, скуштують і тебе...
— Одначе, вірно.
— От і вирішуй. А нам із тобою вдвох належить провернути справу покрутіше, якщо не заперечуєш?..
...Здичавілі "мозкоїди" з першими променями Ітакського сонця були проголошені найлютішими ворогами планетарного канібалізму. На них вже косилися і облизувалися, цілком забувши про Стена Говері. І тоді, приречені на трапезу із внутрішнього боку казана, почали жвавенько звивати бамбукові змійовики, доводячи тим свою суспільну корисність...
Мангові плоди і квіти орхідей збирали в очеретяні верейки, які наспіх плели найнезлобивіші. Взагалі їм і самої м"якоті манго вистачало цілком: вони жили в вегетаріанських общинах і молилися богу Місяця "До побачення!" Але так вийшло, що їх добряче залякали казаном, і вони самі дали згоду на таку марудну роботу, як складання плодів та суцвіть.
Незабаром до жерла вулкана потяглися ланцюжки звільнених від скручування бамбукових змійовиків мозкоїдів і претендентів на вождізм із безсумнівною виразкою шлунку від куштування собі подібних.
Вулкан швидко заповнювався вмістом верейок. А в цей час із навколишніх розвідок верталися ті, кого Стен Говері з вождем канібалів вислали в місцеві експедиції за уламками фотонних дзеркал, що впали з орбіт, і всяким різним технологічним дріб"язком, з яким усі ці дикуни раніше мали справу.
Ажурний дзеркальний обрис величезної базальтово-асфальтової діжки до сорокової години дня (при стогодинній планетарній добі) поступово почав розпалюватись. А в самій діжці щось уже вирувало, бродило і булькотіло.
Перегонка першої порції місцевого орхідейно-мангового самогону зайняла ще тридцять годин. І не диво, що позводило шлунки і канібалам з їх розбиттям на касти "мозковиків" та "членожерців", і вегетаріанцям, і зновприбулим двом-трьом астропілотам, яких інтернували разом зі Стеном Говері.
Коротше, ввечері самогон побіг струмками, а до ночі, як і належить, полився по рукотворних бамбукових змійовиках повноводою нескінченною рікою, оскільки верейки з плодами і квітами все прибували і прибували до бродильні, а пили багато і жадібно річковий самогон усі.
Не пили тільки декілька людей. Їм заборонили, оскільки повинні були їх скуштувати у кошерному стані.
І з"їли б, але...
Хтось із тих, що перепив, відімкнув бамбукову клітку, випустивши бранців.
— Пийте, хлопці, з усіма! — дозволив радісно. Це був вождь, який старанно насмоктався, аби залікувати свою застарілу виразку. Та не долікував.
Комусь із мозкговиків все ж спала на думку мудра гадка — звеличити, а потім з шаною оскальпувати і скуштувати вождя, щоб кожний став настільки ж розумним. І вождя, природньо, з"їли.
І хоча це вкрай неприємно, але канібалів можна було зрозуміти. До того часу було вже випито море, і одним лише занюхуванням справа не обійшлася.
— Як тебе звати, дурнику? — спитав наостанок Стен у вождя, вже виявляючи на обрії рясно зоряного небосхилу обрис патрульно-розвідувального модуля зі свого корабля. Із корабля самого Стена “розгледів” виставлений назовні потужний радіобуй. А радіовідповідач було вживлено в самого Говері біля основи потиличної кістки. Ось чому Стен ще й досі навіть не пригубив.
Але коли вождь, міцно зв"язаний на бамбуковій палиці, якось сумно сказав прощальне:
— А звуть мене Вася Сидорофф із Кельна, порт припису Земля... — тут уже подітися стало нікуди.
Випив і занюхав бридко-солодкувату ітакську ханку Васьчиною зачіскою. Щоправда, рятувати Васю Сидороффа не став. На біса потрібні в відкритому космосі канібали?
Із Стеном поверталися тільки три космопілоти, що так і не скуштували всіх принад штучної цивілізації на планеті Ітака. І тільки вже з орбіти їм вдалося побачити те, про що вони і не здогадувались у своєму короткостроковому падінні на асфальтове пузо планети...
Розігрітий уламковими дзеркалами, пробудився справжній вулкан і злизав з обличчя планети і вегетаріанців, і канібалів, і мангові плантації, і бузкове зілля, і бамбукові гаї, і хащі орхідей. І тільки в “нові” часи чергова екологічна місія завезла на планету рожевих слонів, шестилапих крилатих котів, що мовлять на есперанто — мурлонів — і бананову моркву.
Так закінчилася для планети епоха Ранніх Блукальців. Але дотепер і Стена Говері, і Васю Сидороффа шанують на Ітаці, а от самогону не п"ють. А фотонні дзеркала, що падають з орбіт, хутко анігілюють. Ось так!
лютий 2000 р.