Акацисті вулиці тягли до себе неймовірно сильно, дарма що було парко, неначе влітку. Сонце і будинки. Смітники та люди. Місто, яке може залізно зіпсувати настрій на увесь день. Втім, Кузьма ще зранку відчув: його настрій незломимий. А це означає, що день має бути неналаманим. ОК - одним словом або двома інглішовими літерами. Хоча це місто й ненавиділо Кузьму. Вчора ввечері, наприклад, коли він шелепендявся темними провулками і курив совєцьку “Приму”, його правий чобіт по саме своє чобітнє застібайло вгруз у тепле лайно. А ще кажуть “Одеса - мама”. Ну хіба ж мама буде таким чином поводитися з власним сином?
Кузьма одразу процинкував мету міста. Місто хотіло вгробити отой незломимий Кузьмів настрій, бо парило, наче влітку. Якби хтось знав, як ненавидів він, коли парило! “Ні фіга!”- крикнув містові Кузьма. Місто зрозуміло і пригріло сонечком ще палкіше. Аякже. Хіба могло бути інакше? Воно ж і думки вміло читати, кляте.
Кузьма підвівся з крісла, пнув ногою позаторішню пластикову пляшку з-під пива, весело сказав “гоол” і пішов у кухню. Вімкнувши радіо, почув завивання ді-джея, котрий оптимістично шаманив погоду на сьогодні. Шаманив він страшну спеку над Одесою і не боявся наврочити. Усе те шаманування прикривалося загадковою і романтичною аудіолейбою “прогноз гідрометеорологічного центру”.
Захотілося пива. Закортіло. Вірячи у те, що дива трапляються, і у холодильнику несподівано може з’явитися забута пляшечка, Кузьма смикнув дверцята холодильника. Дверцята не відчинилися, напевно, заіржавіли. “Цікаво”, сказав Кузьма і рвонув сильніше. Не спрацювало й тепер. Кузьма уявив себе суперменом, який вирішив будь – що врятувати дебільну і не потрібну нікому Землю і вклав тепер у ривок всі сили. Холодильник п’яно похитнувся, затим крекнув і почав валитися наперед. Оупс... Грюкнуло. Пилюкнуло гмарою димоподібної пилюки. З-поміж ніжок холодильника здивовано зазиркали щурі.
“О’кей, сказав ді-джей, - а тепер послухаємо, що віщують нам зорі. Астрологічний прогноз на бідні ваші душі. Сьогодні як хто не здохне – живий залишиться, а якщо й здохне – то це не така вже й біда. Одеса сьогодні весь день намагатиметься замочити якомога більше усяких там гіпертоніків та алергетиків, адже парити буде так, що живі одесити мертвим позаздрять. Тож якщо ви зараз сидите і п’єте чай – вважайте, аби вам не здохнути: бо тоді чай захолоне, ваші довбані бутерброди зашкарубнуть від почерстви, а самі ви
терпляче дочекаєтеся того, що вас рано чи пізно знайдуть по запаху. Одже, може, ще й побачимося, покійнички!”
Ді-джей заткнувся. Кузма присів на завалений холодильник і подумав, що це говорив не ді-джей, а місто. Тому Кузьма ще раз кинув містові у вічі “Ні фіга!” і пішов шукати роботу.
Було парко, неначе влітку. Йшло двадцять друге квітня якогось не вашого – діла – знати – року. Кузьма перетнув фінішну пряму прохолодного під’їзда і вилетів з розгону в обійма акацистих вулиць. Йшов – не йшов, - борсався в обіймах цих, позирав на вікна. Нічого цікавого там не помічаючи, дивився собі під ноги, а потім – знову на вікна. Під тим, що німці звуть стареньким татусем, а ми – альтфатером, побачив синяву клаву. Кузьмові очі презирливо звузилися. Та ворушилася у купі картопляних очисток і целофанових кульків. Її супроводжував дух незворотніх процесів зі сміттярки та того, про що не співають. Кузьма подивився не неї пильно і тоном міністра освіти вивів:
- Ну як вам не соромно, жінко. Молода ж ще! Та пішли б кудись у Мак – Дональдс, та помилися б, га? А потім влаштувалися б десь роботу роботати, га? Кинули б пити, та вийшли б заміж, га?
Клава підвела бульдожі очі, оздоблені лазуровими підтіками синців і пробурчала:
- Я ща міліцію визову. Пристають тута усякі...
Кузьма йшов акацистими вулицями далі, вивчаючи оголошення на дошках і стінах. Міняю, куплю, міняю, куплю, найму кіллера, продамся американській розвідці... Все не те... О! Це вже цікавіше: “Заробок від 5000 УЄ. Телефон. Спитати Толяна.” Хе, знайшли дурних. Кузьма прекрасно знав такі оголошення “від Толяна”. Якось він найнявся за подібним оголошенням, правда, до Коляна, і пропрацював лише один день на роботі. Більше і не трібувалося. Але за день той він прокляв інший день – день, у який народився. Йому довелося прибирати квартиру “нового” після того, як там пиячили кавеенщики. Зате на зароблені гроші і він пиячив з друзями два тижні поспіль.
Вулиці повзли назустріч, намагаючись загнати Кузьму до якогось безвихідного ходу своїх лабіринтів. Кузьма на це не вівся. Люди відвертали від нього свої пики і робили вигляд спонтом не при ділах. Та власне, вони й були не при ділах. Еге ж.
У воздусі запахло пригодами. Назустріч по вулиці мчав мотоциклюга – швидкий і понтовий. Йому підставив підніжку якесь старе “Жигуля”. Бандзг. Мотоциклюга крутонувся через капот “Жигуляти”, черконув темно – синім шоломом об дах і його закрутило у повітрі прямо у чиєсь прочинене вікно на другому поверсі. Удар двох залізних коняк був сильним: мотоцикл впав під
ноги Кузьми – безсилий і димливий, а “Жигуля” заглухло. З його дверей вийшов білий як статуя Леніна пенсіонер з пенсне на носі та матом на вустах.
У вікні, куди влетів мотоциклюга, щось раптом гахнуло, посипалися друзки шкла. Далі зойкнуло, і він – жив-здоров - вискочив з вікна. Неначе заправський каскадер, він підскочив і побіг. У вікні з’явилась постать кремезного і неголеного чмира з рушницею, за його спину ховалася чорнявка, загорнута у простирадло. Гахнуло знову, не цілячись. Мотоциклюга кумедно підскочив, сховався за ріг, звідти показав чмиреві круглу дулю і зник остаточно. Блідий пенсіонер дивився на цей цирк, хитав головою і матюкався біля “Жигуляти”.
Кузьма йшов далі, розглядаючи від безділля вітрини та вікна. На його обличчі гуляла простраційна посмішка, на губах бриніла мелодія гімну фашистьської Німеччини. Жебраки тягнули до нього коростяні пучки, манекени у вітринах витягались, наче за командою “струнко”, а двірники розчищали перед ним дорогу.
Парило усе сильніше, Одеса – мама перейшла через дванадцяту відмітку малої стрілки годинника. Роботи й досі не було.
Кузьма йшов далі, до нього підскочила якась журналіска у компанії якогось відеооператора, тицьнула під носа мікрохвона і заволала: “Що ви думаєте про результати виборів?” Кузьма не зупинявся, а якась журналістка в компанії якогось відеооператора бігла за ним слідом. Кузьма говорив на ходу:
“Я вважаю, що хоча опозиція й увійшла до парламенту, але сил у неї небагацько, щоб заподіяти шкоди нинішній владі. Тому я не думаю, що що в Україні назріє ситуація розколу серед депутатів. І вже, безумовно, жодна опозиція не завадить нашому дорогому обранцеві Леоніду Даниловичу залишитися на ще на три строки правління.”
Якась журналістка в компанії якогось відеооператора відсохла, як короста від собаки.
Кузьма йшов далі. Його затягнуло у галасливий вир політичного мітинга з політичними закликами. Заклики лунали такі: 1. “Україна без голови”, 2. “Геть арабів з України”, 3. “Дайош савєцьку власть”. Підводив підсумок заклик №4 - “Ми – за правду”.
Кузьма поставив свій підпис у списку “За допомогу голодним у Самарканді”,
поцупив нащось букет фіялок у старої як сама демократія продавщиці та
кинув його жебракуватому знищілому олігархові, який сидів під стіною і просив хліба.
Кузьма йшов далі, до нього підходили шалави, пропонували свої пом’яті тіла, він питав про ціну і не зупинявся ані на крок.
Кузьма йшов далі, пекло все сильніше. Пекло, але не могло обламати його гарного настрою. І саме тому там, де він проходив, траплялися дуже приємні події. Якась журналістка в компанії якогось відеооператора зрозуміла, що цим своїм інтерв’ю обов’язково зірве міжнародну премію СNN. Коростяні руки жебраків зцілювалися, манекени навчалися кохати. Мітинг помирився і розійшовся пити пиво разом з ментами. Жебракуватий знищілий олігарх згадав про ще один , зовсім забутий рахунок у Швейцарському банку і зраділо уракнув. Двірники почали вимітати з-під кущів шматки пропалого золота КПРС. Шалави отримали вигідну роботу за кордоном, а голодних у Самарканді нагодували мириканці.
В решті решт, Кузьма побачив те, заради чого виперся на вулицю: оголошення, написане ворожою мовою: “Объявление. Требуются энергичные молодые люди для престижной работы”. Оголошення було приклеєне шматком бурого скотчу до сірих дверей. На дверях було написано “контора”, а під конторою – “Укрхімледвегазпром”. Добре, хоч йти недалеко.
Кузьма штовхнув двері рукою, двері сказали рип, Кузьму поглинула напівтемрява напівкоридора. Далі були ще одні двері і Кузьма без вагань і стуку розчинив їх. За дверима і столом сидів лиснявий тип у клітчастій краватці, який сказав:
- Здрастуйте. Вам чого?
- Я по оголошенню, - сказав Кузьма і без запрошення сів у начебтошкіряне
крісло. Лиснявий тип взявся заповнювати жовтий папірець:
- Ім’я!
- Кузьма!
- Прізвище!
- Прутков!
- Вік!
- Двадцять!
- Національність!
- Зулус!
- Та ну! – не повірив тип.
- Та я брешу, - зізнався Кузьма і додав у голос урочистості: - Запишіть
мене українцем!
- Добре. Коли зможете приступити до виконання своїх обов’язків?
- Я що в мене за обов’язки?
- Та так, - сказав лиснявий тип, - газети розносити та журнали.
- А скільки заплатите?
- Та так, чи десять, чи двадцять гривень на день.
- А не кинете?
Тип підвівся і несподівано розчулився. У його очах блиснули сльози:
- Друже мій, мій любий друже. Якби ти знав, як я хочу тебе кинути! В принципі, маю для того усі можливості. Але щось не дає мені тебе образити! Не дає, ти розумієш?- тип дістав зіжмаканий носовичок і витер скупу сльозину.- Ех, і де мої молоді роки?! Колись і я був бідним студентом, шукав роботу... Адже ти студент, чи не так?
- Не так, - сказав Кузьма.
- Ну, нічого. А я був студентом! І шукав роботу! І не міг знайти її! А тобі
хочу запропонувати найпрестижніше, що у нас є. Владою, наданою мені Кабінетом міністрів України, призначаю тебе своїм спадкоємцем і директором державного підприємства “Укрхімледвегазпром”.
Кузьма прихилив одне коліно і побожно прикрив очі.
- Ну, коли приступиш до виконання своїх обов’язків? – спитав лиснявий
тип.
- Завтра,- сказав Кузьма
- Ну, добре, пане Прутков, чекаю вас завтра о дев’ятій годині тут.- Тип
раптом стишив голос до шепоту: - якби ти знав, які гроші тут можна намутити! Сила небесна!
На вулиці парило вже зовсім немилісно, тому Кузьма повернувся, позичив у лиснявого типа сотню до зарплатні й пішов пити пиво.
А ввечері він дивився по ящику новини про невпинне подолання енергетичної кризи і думав про те, що день пройшов на славу. О двадцять другій сімнадцять у двері постукали. На порозі стояла молода принцеса у дорогій вечірній сукні. Принцеса була небесної вроди. Тонкий аромат жасміну влетів у кімнату.
У принцесі Кузьма впізнав колишню синяву клаву.
- Прошу увійти, міледі, - сказав він, - я хочу почути історію вашого
дивовижного життя.
- Дякую, мій мілорде, - відповіла вона звабливим голосом,- нам є про що
розповісти одне одному, чи не так?
День скінчився. Життя було прекрасним.