В одном станичном городе, а впрочем, вы уже, наверное, догадываетесь в каком именно, и описывать его я вам не стану, когда на улице таял прошлогодний снег. Скажу вам, по секрету, что прошлогодний снег тает только в первый день нового года, да и то когда на дворе оттепель. А в этом городе, как раз в первый день нового года, была оттепель, и так каждый Новый Год. Может, конечно, это была такая традиция, но о ней давно забыли, а природа её менять и вовсе не стала, что заведено уж того не вычеркнешь, а тем более, раз это создаёт особый колорит. Так вот, сонные прохожие разводили друг – дружку по домам после весёлого празднества или просто куда-то спешили, ну да мало ли куда, но одной кривенькой улицей шел обыкновенный горожанин. Ну, то, что он обыкновенный, вы бы могли догадаться и сами, ведь не ехал же он в пыхтящем авто, а просто шел в заданном собою направлении по кривенькой, вздымающейся в гору улочке. Солнечные пятна падали на отсыревшую цветную побелку домов; торговцы сувенирами и всякой всячиной шумно переговаривались, как взъерошенные вороной воробьи; ворона одиноко взирала на это всё с креста церкви; священник, отдав земной поклон удивлённой вороне, пошёл на обедню; в общем, не взирая на первый день нового года все, шло своим чередом, и наш горожанин привычно обстучав обувь о ступени дома, со скрипом отворил тяжёлую дверь и прихлопнутый её тяжестью исчез в чёрном парадном старого дома. Шаги гулко отзывались в колодце лестничной клетки, змея лоснящегося перила скользила под рукой, молча и любезно раскланиваясь, уходили в глубины коридоров встречающиеся ему люди. На этажах царила пустая суета, рядом с напыщенной занятостью. С тонким писком, мимо, из-под руки вынырнула и, хихикая, исчезла в проёме двери напротив, юная барышня. Еще две рыжих девицы при виде нашего горожанина снизили тон разговора и с прищуром посмотрели сквозь него в противоположный конец коридора, как будто в воздухе повисла фраза, - сейчас там появится законодатель, но ни кто так и не появился, да и не могло в этом заведении появиться выше упомянутой персоны. Он распахнул какую-то дверь, вошёл в большую комнату и, раздав и приняв, положенные в этот день поздравления, быстро окинул окружающих взглядом, но её не было. Студент, ведь как-то же нам необходимо величать нашего горожанина, опустился на нелепый табурет и, уже ни куда не спеша, посмотрел в окно. За окном качались деревья с расхристанными кронами, голуби скользили по талому снегу крыш домов напротив, греясь в тёплых лучах солнца, не находя себе места, а потом вспорхнув всей стаей в небесную синеву. Часть студентов что-то заполняла, шумя и на время, затихая, передвигаясь суетным роем, мешая собой и наполняя сквозящим в воздухе гомоном пространство аудиторий, коридоров, лестничной клетки и ступеней, что ведут на улицу. Тебя опять не было. Собираясь уйти, я чуть не столкнулся в дверях с тобой. Но в это самое время студенческая стая взвилась и как по команде ринула из аудитории к запыхавшемуся и только поднявшемуся учителю. Посыпались вопросы, зачётки, индивидуальные просьбы и подходы, а потом всё, так же стихийно стихло и опустело. Вечер. Наш студент снова меряет кривую и несущуюся куда-то с горы улицу, ныряющую в недра домов. Лавочники и лоточники собирают пожитки и с красными носами говорят последнее - «прости»; ворона мерно ходит по подоконнику и с любопытством заглядывает в окно; в окне священник опускает жалюзи и исчезает с глаз удивлённой вороны, созерцающей праздничного гуся; голуби бьют лапами о скользкие карнизы домов и прижимаются к друг другу; сумерки быстро спускаются на кварталы домов и вспыхивают первые огни звёзд, потом и вовсе теряясь в огнях окон и уличных фонарей. Незыблемая темнота, подсвеченная луной и прошлогодним снегом, объяла окрестности, и ночная тишина повисла над нашим городком.
На стене мерно бьют часы. Студент сидит над тетрадью и что-то пишет. Лимон прохлаждается в остывшем чае. Плоскость листа конспекта начинает наезжать, а горизонт расширяться. Телефон снимает трубку, протягивает её студенту и громко кряхтит. – Ты что не слышишь, это она! Наш герой быстро протягивает руку за трубкой, забывая поблагодарить насупленный телефон. В трубке раздается мурчащее, - Ал-л-ло! … Кто это,- недоумевает студент. – Это сиамский кот, я резвлюсь и ничего не даю сказать своей хозяйке, а впрочем, она хотела спросить, как ты встретил новый год? Мурр… - хотя тут и коту ясно как, - да не как. И в трубке что-то замурчало и, взвизгнув, уронило тяжелый предмет, и где-то послышалось, - Ах киса, и что же с тобой делать?! В это самое время лимон тихонечко вылез из стакана, покрутил у виска,- Ну разве такое бывает? – и не спеша, на цыпочках отправился студенту в рот. Кислая вкусовая занавеска закрыла глаза, в телефонной трубке что-то брякнуло и пошли короткие гудки. Студент спешно, по памяти, набрал знакомый номер, но с той стороны была тишина, такая же, как и на улице и в комнате, что начала сдвигать свои стены, только мерно ковыляли на стене часы – ать-два, ать-два. Да телефон осторожно отобрал трубку у студента и посмотрев на него с прищуром, уже без слов водрузил её на прежнее место. Чашка взлетела в воздухе, и уронив себя, обдала гортань кисловато-сладким чаем, а потом со стуком плюхнулась на газету, та сморщилась и тихо по стариковски зашелестела. Голову качнуло. Появившаяся сзади рука вынуло перо из рук студента, макнула его в чернило и, наспех, без остановки, начала вписывать в конспект какую-то милую чушь. Студент испуганно за себя обернулся - в проёме двери ютились голуби и сонно ворчали; большая ворона в одеянии священника открыла зеркало в коридоре и в образовавшийся проём нырнула на улицу. Свет мигнул и погас. В темноте, кто-то предложил поменять свой латок на соседний, ответный голос пьяно буркнул что-то, не впопад, и растворился в марше часов на стене: ать-два, ать-два. Кто-то мелкий - пронёсся под ногами, испугав студента, потом кто-то сказал многозначительное, - Тсс! – И тихонько, уже на цыпочках, вся незримая кавалькада пронеслась в кухню. Наш герой нащупал в темноте пластинку и завёл патефон, тот скрипнул и заговорил твоим голосом: Ты уже подготовился к сессии? Потом, где-то рядом, как призывная труба саксофона зазвучала мелодия джаза, ещё и ещё раз ударник ударил по хетту барабана, и уже открывая глаза и беря трубку телефона, - Кто там? – Твой голос опять повторил, - Ты готов сдавать сессию? Доброе утро, (уже в сторону) киска отстань. Сегодня придешь? – Да, - ответил студент, - сегодня я приду снова.
Лимон отдыхал в недопитом чае, в тетради было что-то наспех недописанное тебе, что венчала большая, как ворона чернильная клякса, голуби ворковали за окном и били крыльями в стекло. С крыш и козырьков окон, с мерным шепотом срывалась капель. Это оттепель. Второй день нового года. И может в этом городке так заведено, что в первые дни нового года, после морозов и снегопадов всегда наступает оттепель. И быть может это самая обычная – просто сказка о новом дне нового года и прошлогоднем снеге, но к рождеству опять всё занесёт и даже реку скует – лёд. Наверное важно лишь то, что бы лимон был разделён на две чашки чая, и сиамский кот ютился у ног студента. И тебе раздосадованный читатель может показаться, что это вовсе и не сказка, но на этом месте я должен тебя огорчить, конечно, сказка! Где ты видел, чтобы в самом обыкновенном станичном городе, самому обыкновенному горожанину, меряющему кривые улицы своим шагом, вот так просто, на второй день после нового года позвонил Телефон. И её голос заинтересованно спросил, - Ты придёшь сегодня? Ну, конечно же, это самая простая сказка! Сказка, в которую очень хочется поверить: и лоточнику, и булочнику, и сапожнику, и священнику и даже старой вороне, ну а больше всех нашему горожанину, потому, что он ещё и к тому же студент. А больше всего хочется в неё поверить, конечно, ей, но она уже давно выросла и не верит в сказки, ведь у её ног с прищуром сидит и смотрит сиамский кот. Но, наверное, один раз в году все жители этого города всё же верят в эту сказку, и наступает оттепель, и тает прошлогодний снег. А теперь, уж совсем по секрету, я вам открою тайну,- если эта оттепель не заканчивается и на второй день, то самая простая сказка всё же сбывается, но – Тсс-с! - Об этом, кроме нас с вами, ни кто не знает, только голуби, что стучат в их стёкла, да мороз и снег, который должен завалить все выходы и входы. И пусть даже старый телефон уснёт и молчит, ведь в это мгновение его уже ни кто не ждёт.
С Рождеством и тебя, мой уважаемый читатель, услышавший не понаслышке эту историю до конца. Как ты думаешь,- это просто сказка? – или ты уже не веруешь в них. Ну что ж, если тебе это не кажется уже просто сказкой, то в следующий раз я расскажу иную! – До встречи. – Говорю я тебе, что бы всё же сказать, что сказки существуют.
Хотя я, конечно же знаю, что даже она и он, уже выросшие из тех маленьких детей, верят в алую не сказочную розу и в сказку, где есть ещё белая роза и чудеса; только в сказку настоящую, которую написал настоящий сказочник, и не теперь, а давно; и дело было не здесь, а в Дании. Ну да впрочем, не важно. Главное и ты, и я прекрасно знаем то, что это настоящая, добрая сказка и что всё-таки они существуют. А потом говорите, - Да ну, сказки всё это!
Или нет?
(«Просто сказка». Январь.Рождество. 2002г.)
* * *
«Просто казка»
В одному станичному місті, а втім, ви вже, напевно, здогадуєтеся в якому саме, і описувати його я вам не стану, коли на вулиці танув торішній сніг. Скажу вам, по секрету, що торішній сніг тане тільки першого дня нового року, та й то коли на дворі відлига. А в цьому місті, якраз першого дня нового року, була відлига, і так кожен Новий Рік. Може, звісно, це була така традиція, але про неї давно забули, а природа її міняти і зовсім не стала, що заведено того вже не викреслиш, а тим більше, якщо це створює особливий колорит. Так от, сонні перехожі розводили один одного по будинках після веселого свята або просто кудись поспішали, ну так мало куди, але однією кривенькою вулицею йшов звичайний городянин. Ну, те, що він звичайний, ви могли б здогадатися й самі, адже не їхав же він у пихкаючому авто, а просто йшов у заданому собі напрямку по кривенькій, що здіймається в гору вуличці. Сонячні плями падали на відсирілий кольоровий побілку будинків; торговці сувенірами і всякою всячиною шумно перемовлялися, як скуйовджені ворогові горобці; ворона самотньо дивилася на це все з хреста церкви; священик, віддавши земний уклін здивованій вороні, пішов на обідню; загалом, не дивлячись на перший день нового року все, йшло своєю чергою, і наш городянин звично обстукавши взуття про сходинку будинку, зі скрипом відчинив важкі двері і пригорнутий її вагою зник у чорному парадному старого будинку. Кроки лунко відгукнулися в колодязі сходової клітки, змія перила, що лисніло, ковзала під рукою, мовчки і люб'язно розкланюючись, йшли в глибини коридорів люди, які йому зустрічалися. На поверхах панувала порожня метушня, поруч із пихатою зайнятістю. З тонким писком, повз, з-під руки виринула і, хихикаючи, зникла в дверях навпроти, юна панночка. Ще дві руді дівиці, побачивши нашого городянина, знизили тон розмови і з прищуром подивилися крізь нього в протилежний кінець коридору, ніби в повітрі повисла фраза, - зараз там з'явиться законодавець, але ні хто так і не з'явився, та й не могло в цьому закладі. з'явитися вище згаданої персони. Він відчинив якісь двері, увійшов у велику кімнату і, роздавши і прийнявши, покладені в цей день привітання, швидко окинув навколишніх поглядом, але їх не було. Студент, адже якось нам треба величати нашого городянина, опустився на безглуздий табурет і, вже нікуди не поспішаючи, глянув у вікно. За вікном гойдалися дерева з розхристаними кронами, голуби ковзали по талому снігу дахів будинків навпроти, гріючись у теплих променях сонця, не знаходячи собі місця, а потім спалахнувши всією зграєю в небесну синяву. Частина студентів щось заповнювала, шумячи і на якийсь час, затихаючи, пересуваючись суєтним роєм, заважаючи собою і наповнюючи гомоном, що пронизує в повітрі, простір аудиторій, коридорів, сходової клітки та сходів, що ведуть на вулицю. Тебе знову не було. Збираючись піти, я мало не зіткнувся з тобою в дверях. Але в цей самий час студентська зграя злетіла і як по команді ринула з аудиторії до вчителя, що захекався і тільки піднявся. Посипалися питання, заліки, індивідуальні прохання та підходи, а потім все так само стихійно стихло і спорожніло. Вечір. Наш студент знову міряє криву вулицю, що неслася кудись з гори, що пірнає в надра будинків. Крамарі та лоточники збирають пожитки і з червоними носами говорять останнє – «вибач»; ворона мірно ходить по підвіконню і з цікавістю заглядає у вікно; у вікні священик опускає жалюзі і зникає з очей здивованої ворони, що споглядає святкового гусака; голуби б'ють лапами об слизькі карнизи будинків і притискаються один до одного; сутінки швидко спускаються на квартали будинків і спалахують перші вогні зірок, потім і зовсім гублячись у вогнях вікон та вуличних ліхтарів. Непорушна темрява, підсвічена місяцем та торішнім снігом, охопила околиці, і нічна тиша повисла над нашим містечком.
На стіні мірно б'є годинник. Студент сидить над зошитом і щось пише. Лимон прохолоджується в чаї. Площина листа конспекту починає наїжджати, а горизонт розширюватиметься. Телефон знімає слухавку, простягає її студенту і голосно кректує. - Ти що не чуєш, це вона! Наш герой швидко простягає руку за трубкою, забуваючи подякувати насупленому телефону. У трубці лунає муркотливе, - Ал-л-ло! ... Хто це, - дивується студент. - Це сіамський кіт, я граюсь і нічого не даю сказати своїй господині, а втім, вона хотіла запитати, як ти зустрів новий рік? Мурр… – хоч тут і коту ясно як, – та не як. І в трубці щось замуркотіло і, скрикнувши, впустило важкий предмет, і десь почулося, - Ах киса, і що ж з тобою робити?! В цей самий час лимон тихо виліз із склянки, покрутив біля скроні, - Ну хіба таке буває? - І не поспішаючи, навшпиньки вирушив студенту в рот. Кисла смакова фіранка заплющила очі, в телефонній трубці щось брякнуло і пішли короткі гудки. Студент спішно, по пам'яті, набрав знайомий номер, але з того боку була тиша, така ж, як і на вулиці і в кімнаті, що почала зрушувати свої стіни, тільки мірно шкутильгали на стіні годинник – ать-два, ать-два. Та телефон обережно відібрав слухавку у студента і, подивившись на нього з прищуром, уже без слів поставив її на колишнє місце. Чашка злетіла в повітрі, і впустивши себе, обдала горло кислувато-солодким чаєм, а потім зі стуком плюхнулася на газету, та зморщилася і тихо по-старому зашелестіла. Голову хитнуло. Рука, що з'явилася ззаду, вийняла перо з рук студента, макнула його в чорнило і, поспіхом, без зупинки, почала вписувати в конспект якусь милу нісенітницю. Студент злякано за себе обернувся - у дверях тулилися голуби і сонно бурчали; велика ворона в одязі священика відкрила дзеркало в коридорі і в проріз, що утворився, пірнула на вулицю. Світло мигнув і згас. У темряві, хтось запропонував поміняти свій латок на сусідній, голос у відповідь п'яно буркнув щось, не впопад, і розчинився в марші годинника на стіні: ать-два, ать-два. Хтось дрібний - промчав під ногами, злякавши студента, потім хтось сказав багатозначне, - Тсс! - І тихенько, вже навшпиньки, вся незрима кавалькада промайнула в кухню. Наш герой намацав у темряві платівку і завів патефон, той рипнув і заговорив твоїм голосом: - Ти вже підготувався до сесії? Потім, десь поруч, як призовна труба саксофона зазвучала мелодія джазу, ще й ще раз ударник ударив по хетту барабана, і вже розплющуючи очі й беручи трубку телефону, - Хто там? - Твій голос знову повторив, - Ти готовий складати сесію? Доброго ранку, (вже в бік) кицька відстань. Сьогодні прийдеш? – Так, – відповів студент, – сьогодні я прийду знову.
Лимон відпочивав у недопитому чаї, у зошиті було щось поспіхом недописане тобі, що вінчала велика, як ворона чорнильна пляма, голуби воркували за вікном і били крилами в скло. З дахів та козирків вікон, з мірним пошепки зривалася крапель. Це відлига. Другий день нового року. І може у цьому містечку так заведено, що у перші дні нового року, після морозів та снігопадів завжди настає відлига. І можливо це звичайнісінька - просто казка про новий день нового року і минулорічний сніг, але до Різдва знову все занесе і навіть річку скує - лід. Напевно важливо лише те, щоб лимон був розділений на дві чашки чаю, і сіамський кіт тулився біля ніг студента. І тобі роздратований читач може здатися, що це зовсім і не казка, але на цьому місці я мушу тебе засмутити, звичайно, казка! Де ти бачив, щоб у звичайнісінькому станічному місті, звичайнісінькому городянину, що міряв криві вулиці своїм кроком, ось так просто, на другий день після нового року зателефонував Телефон. І її голос зацікавлено запитав: - Ти прийдеш сьогодні? Ну, звичайно ж, це найпростіша казка! Казка, в яку дуже хочеться повірити: і лоточнику, і булочнику, і шевцеві, і священикові і навіть старої ворони, ну а найбільше нашому городянину, тому що він ще й до того ж студент. А найбільше хочеться в неї повірити, звичайно, їй, але вона вже давно виросла і не вірить у казки, адже біля її ніг із прищуром сидить і дивиться сіамський кіт. Але, мабуть, один раз на рік усі жителі цього міста все ж таки вірять у цю казку, і настає відлига, і тане торішній сніг. А тепер, вже зовсім по секрету, я вам відкрию таємницю, - якщо ця відлига не закінчується і на другий день, то найпростіша казка все ж таки збувається, але - Тсс-с! - Про це, крім нас з вами, ні хто не знає, тільки голуби, що стукають у їхнє скло, та мороз і сніг, який має завалити всі виходи та входи. І хай навіть старий телефон засне і мовчить, адже цієї миті його вже ні хто не чекає.
З Різдвом і тебе, мій шановний читачу, який почув не з чуток цю історію до кінця. Як ти думаєш, це просто казка? - або ти вже не віриш у них. Ну що ж, якщо тобі це не здається просто казкою, то наступного разу я розповім іншу! - До зустрічі. – Кажу я тобі, що все ж таки сказати, що казки існують.
Хоча я, звичайно ж, знаю, що навіть вона і він, які вже виросли з тих маленьких дітей, вірять в червону не казкову троянду і в казку, де є ще біла троянда і чудеса; тільки в казку справжню, яку написав справжній казкар, і не тепер, а давно; і справа була не тут, а в Данії. Ну та втім, не важливо. Це справжня, добра казка і що ж вони існують. А потім кажіть, - Та ну, казки все це!
Чи ні?
(«Просто казка». Казка-мініатюра. Різдво. Січень.2002р.)