Листи Чаклунки.
…Я несподівано прокинулася посеред великої кришталевої зали. Мій прозорий палац. Я сама виплекала його у мріях, сама прикрасила його янтаревим мереживом, сапфіровими віконцями. Я сама вигадала підлогу з теплого австралійського опалу та блискучого чароїту, фіранки з білого, рожевого та чорного перлів, килими з теплого пуху персиків та абрикосів, прикрашені смарагдами, рубінами й агатами.
Світло тількі-но здійнялося над небокраєм, і мій палац переливчасто заспівав кольором і блиском. Я піднялася з м’якої теплої канапи і пішла у східну башту. Сходи срібним шепотом відізвалися до торкання шовку черевичок. Плащ шурхотом та шелестом промовив до них теплі слова, ласкаво торкнувся оксамитовим краєчком їх виступів.
Стара циновка перед стеразними буковими, обвитими почорнілим сріблом, дверима штовхнула поріг, відкриваючі мені шлях, і я ввійшла в кімнату. На білому мармуровому столі лежала моя порадниця - стара книга. Поряд виблискували кришталева куля і діамантова паличка для писання. Але сьогодні вони мені не потрібні. Я хочу взнати, що було до мене, що буде зі мною. Я простягнула руку до пожовтілого свитку і він м’яко пірнув у мою долонь. Я розгорнула його і почала читати.
Перший лист.
“Я кохаю тебе, людина із очима кольору достиглої винної ягоди. Я занапастила наше життя, людина із волоссям кольору нічного неба.
Мені не можна кохати тебе, чарівницям не дозволено кохати. Бо Любов - страшна й сувора чаклунка, її чари набагато сильніші за наші. Але я насмілилася, я не вважала на всі заборони й покохала тебе, людина із чистим серцем.
Жодна дівчина на землі, жодна зірка у небі, жодна фея у Всесвіті ніколи не зможе кохати тебе так, як я. Повір мені, людина із кораловими вустами.
Я кохаю тебе.
Я єдина із усіх чарівниць наважилася кинути виклик Любові. Я знаю, що за це маю бути покараною, але моїх чар достатньо, щоб бути із тобою усе своє життя. Чи хочеш ти цього?
Ти ніколи не пізнаєш моєї кари, бо вона занадто незрозуміла для тебе. Але мить у Всесвіті - життя поряд із тобою, варте цілої вічності тортур, бо я кохаю тебе.
Знайома русалонька переповідала мені свою сумну історію, Луна розповіла мені про Нарцисса, я знаю життя Іполіта, мені відома історія Мавки, але я старша за них усіх. Бо я кохаю тебе.
Чи зможемо ми бути разом, милий? Чи здатний ти прийняти любов чарівниці? Чи зрозумієш ти силу моїх чар? Я вірю в тебе, людина із світлою долею, бо ти - скалок мого минулого життя, бо я кохаю тебе.”
Жовтий, постарілий від часу лист згорнувся, і шовкова стрічка перев’язала його загадковими вузликами. Не підіймаючи пальців я послала його у скриню і поглядом наказала дзеркалу наблизитись.
Лише мить потому я вже вдивлялася у потойбічний скляний світ. За цей час я вже встигла забути, хто я і моє відображення заблукало у коридорах потойбіччя. Я бачила лише густий туман своє темне синьо-блакитне вбрання.
Простора шовкова блуза із опліччям з срібла і індигвих теплих опалів і такими ж важкими манжетами. Широкий пасок із чорних перлів. Сині ж шовкові штані із смарагдами вздовж усяєї тканини. чорні шкіряні чоботі із діамантовими пряжками. Широкий м’який і теплий вовняний плащ. Підбитий оксамитом і каменями різних відтінків.
Я бачила вбрання, загадкову діадему з улюбленим великим опалом, але не бачила свого обличчя. Я відкинула люстерце до стіни й простягнула долонь за наступним свитком.
Другий лист.
“Я кохаю тебе, мужня людина.
Я взяла твоє писання і торкнулася до залишеного на бумазі подиху душею. Дотик і подих, поєднавшись, почали розповсюджуватись по кімнаті пурпуровим сяйвом. Воно плило понад столом. Відбивалося о стелю, огортало мене теплими обіймами. Я вдихнула його солодкі пахощі і залишила своє тіло…
Я побачила тебе. Ти стояв поряд із двома вродливими дівчатами, до вас підійшли твої друзі… Одного з них я знала раніше. Колись… він спіймав мене у липкі темні тенета. Але що він може зробити тобі? І раптом мені стало холодно. Я побачила темну, непрозору, тягучу безодню у серці дівчини. Мені стало дуже страшно за тебе, бо я кохаю тебе.
Я змінила час і побачила, як він щось переповідає тобі. Твоє серце рвучко стрибнуло, але ти не припинив щось відповідати й посміхатися. Я торкнулася долонями твоїх плечей і знов перестрібнула у часі…
Вона солодко обіймала тебе, мружила великі блакитні очі з довгими чорними віями і посміхалася. Ти відчував тепло її тіла і тісніше тулився до неї. Але я не могла залишити тебе з нею, бо кохаю…
Я поцілувала повітря і вона розтанула. Ти солодко спав, мружачись і по-дитячому привідкривши уста, притуливши долонь до щоки.
Я поцілувала тебе нечутно і прокинулася безсила у свойому тілі. Тепер я вже не залишу тебе, бо я кохаю тебе.”
Папір випав з долоней, застогнав, зачепивши підлогу. Я подивилася на свої, прикрашені перстенями пальці, на світло, що пливло з відкритого вікна. Каміння всміхалося мені. Сяяло і співало у вранішньому повітрі. Кольори, виблискуючи усією своєю красою, лилися у мої очі. Тонкії звуки струхлися крізь кришталеві дзвіночки, плетучи срібне яскраве мереживо.
Я замріялася і, вже трохи нудьгуючи, простягнула руку до наступного згортка.
Лист третій.
“Я кохаю тебе, людина із яскравими очима. Я занапастила минуле, людина із чарівною силою. Любов прийняла мене за свою ученицю, людина із ніжним торканням. Я переповідала своє життя самій собі і не знайшла чар сильніших, ніж ті, що маю тепер, сильніших, ніж ті, що ти маєш у серці. Але ти не користуєшся ними свідомо. Ти просто не знаєш своєї сили… Я кохаю тебе, чарівник, що не пізнав себе.
Тепер я поряд із тобою і жодна істота, жодне буття не спроможне нічого зробити, бо ти кохаєш мене, лю…”
Вибух! Мій кришталевій палац розбився на міріади шматочків, яскравою зіркою спалахнули стелі, підлоги, стіни, килими, завіси, вікна… Мій палац розбився і стало темно.
Я прокинулася і вологій зеленій траві, яскраве промені сонця били у вічі, тіло огортав старий лляний костюм. Поряд, у сяйві жовтих кульбаб, лежала стара торбина. Я відкрила ладанку, що висіла в мене на шиї, подивилася на портрет і дістала простий папір, олівець і почала писати:
“Я кохаю тебе, людина із очима кольору достиглої винної ягоди…”
Лист четвертий
“Цей вечір вона провела біля багаття на великій лісовій галявині. Невеличкий сірий кінь, що приблудився до чарівниці вчора зранку, тихо ступав по смарагдовій траві. Згасали останні передзвони птахів, і тільки вітер високо в кронах дерев співав свою свавільну пісню.
Мандрівниця розпалила золотаве полум’я і почала вдивлятися у його гаряче серце. Вдячністю і тягарем з минулого з’являлися у вогня й уливалися у її очі видіння інших світів, інших часів.
Раптом з боку річки почулися неквапливі кроки. До багаття підійшов високий худорлявий парубок. Його волосся вилося кільцями й виблискувало кольором крила ворона, очі, вбираючи світло танцюючого сяйва відливали зеленню першого листя.
-Із миром,- промовив він. Одного погляду, одного подиху його, одного голосу достатньо було їй, щоб зрозуміти: юний він, занадто, на п’ять років молодший за неї, мандрівницю, чарівницю, шукачку пригодю.
-Сідай, грійся,- ніжно проказала вона і відвела карий погляд од полум’я, зосередивши його на обличчі незнайомця.
Тишу, як і раніше, на шматки рвав вітер, шарпало багаття, й, ніжно колишучи, присипав його подих. Легінь простягнув до багаття змерзля долоні, і вона відчула його ніжну силу, що наповнювала увесь простір навколо. Він був поет. Тепер вона зрозумила це.
Не торкаючи тишу ще трохи часу, вона встала, дістала стару гітару, торкнулася струн, промовила до юнака:”Грай!” Він посміхнувся і почав перебирати срібні струни сильними тонкими пальцями. Гітара то сміялася, то плакала в його руках, голос його викохував її пісню, і мандрівниця зрозуміла, що не помилилася у ньому.
Він все співав та співав, перебираючи ніжні акорди, втішаючись з її загадкової напівпосмішки, коли за небокраєм повітря почало рожевіти. Мандрівниця торкнулася його руки і, все ще відчуваючи свою силу, рухом вуст налила його очі сном. Струна жалібно скрикнула й змовкла.
Її юний незнайомий подорожній спав. Вона підняла стомлену гітару і наділа йому на шию амулет. Юнак повинен був бути щасливим. Ніжний прозорий цілунок залишився на його чолі, коли вона, легко зірвавшись на ноги, полинула верхи вдалечінь шукати своє щастя.
Юний мандрівник залишився чекати на свою долю, шукати її, а вона, у вигляді довгокосої дівчини вже чекала його у великому кам’яному замку”.
Лист п’ятий.
Мандрівниця зійшла з седла і занурилася у жагучі пахощі степових трав. Сірий кінь, втомившись з цю подорож, яка тривала добу, сумирно перебирав стрункими ногами поряд. Дівчина зірвала тонке стебельце високої травички із блідими сіро-зеленими пелюсточками.
Сонце нещадно палило притихлу землю і мандрівниця, побачивши посеред степу високі силуети срібного дерева, вирушила під їх захист.
Із пів-години вона дісталася чотирьох струнких срібен. Дерева, немов у неймовірному русі пристрасті, переплелися, і зараз їх гілки, породичавшись, майже нечутно тріпотіли, хоча у повітрі не було ані подиху. Дівчина підвела коня до кришталевого джерельця і зняла знього вузду, седельце. Потім витяглась під листям і, вдихаючи п’янкі степові запахи, закрила очі…”
Маленька білява дівчина підбігла до мене, і я пізнала у ній твою прабабусю. Невеличка, ніжна, як квіточка, з великими зеленими очима. Це від неї твої очі, любий. Вона взяла мою долонь і спитала:
-Чи справді ти будеш вчити мене чарувати?
Я посміхнулася. Дитя ще не знало, що таке справжні чари. Вона була така маленька… Мачуха ще не відклала чорну пляму на її серце. Я, під чіпкими поглядами Малколма і Картени, взяла дівчину на руки:
-Чи ти хочеш цього?
Вона зморщила свій рожевий носик і невпевнено промовила:
-А… чому ж би й ні?
Я, ховаючи сміх, подивилася на Малколма, притиснула дічинку до себе і сховала вуста у її пишному волоссі.
-Що, відступнице?- як міг грізно, промовив він.
Я лише опустила всміхнені очі. Він не гірше за мене знав, що без добровільної згоди, без бажання, дівчинка ніколи не зможе стати чарівницею. Побачивши посмішку на моєму обличчі, він скривився, поблід, але швидко опанував себе:
-Але ж ти можеш зробити так, щоб воно…- він не договорив речення.
Так… Так, я могла зробити, щоб дитя захотіло чар, але я не бажала цього. Ти - людина. Тобі не потрібні чари, в тебе є серце.
Я притисла дівчинку лівою рукою до грудей, вивільнила праву і простягла її перед собою:
-Відійди.
Але в цю мить… Все ж таки чарування не дарує зради. Чорний чаклун, найвірніший учень Жаху, забрав мої чари. А Малколм, очевидячки, вже уклав з ним згоду щодо мене. Він не мав змоги примусити дівчину, але він мав змогу… Наче холодні пальці страхіття вдарили мене у спину. Я випустила дівчину з рук і, не в змозі протистояти Жаху, впала…”
Та нарешті я прокинулася з марева. Але не встигла й опам’ятатися, як опинилася у степу, під срібним деревом. Мій сірий кінь вже давно спав. Біля вух дзвенів струмочок, і мені здавалося, що міріади зір у темному, як твоє волосся, небі підспівували йому. Мої чари дрімали десь далеко-далеко, і я знов відчувала себе лише твоєю коханою. Раптом з-за лісу почувся дзвінкий цокіт.
І звідки тут у степу узявся ліс? Ще вранці, здається, я не бачила його…
Я почекала хвилин із п’ять і рвучко піднялася з теплої духмяної трави. Мій світлий силуєт посеред ночі, мабуть устав, як привид.
Я побачила три чорних коні з темними вершниками. Вони швидко, як подих вітру, наближалися до мене.
-Що треба вам?
Вершники зіскочили з коней і вклонилися мені:
-Ми прийшлі по тебе. Наш пан кличе тебе.
Я нічого не розуміла:
-Хто є ваш пан?
-Той, на кого ти чекаєш, той, кого ти шукала усе свое життя.
Шальна думка війнула в голову, але серце мое не забилося тривожно, кров не захолола в жилах. І в голові почало стукотіти:”Чому?”
Я підійшла до вершників:
-Куди їдемо?
Один з них підійшов до мене, ще раз вклонився і простягнув мені вузду:
-Сідайте, пані.
-Потурбуйтеся по мого коня,- тільки й встигла промовити я за мить перед тим, як чорний привид помчав мене до гаю.
Із десять хвилин ми вже були біля лісу. Раптом повітря заколихалося і я, немов перетнувшитеплу воду, опинилася з іншого краю ліса.
Я не скрикнула, не повернула чорного коня назад. Вершники позаду мене, почула я, всміхнулися. Ми їхали далі. Чому?
Зпереду маячив великий блакитний замок. І звідки він узявся такий у наші часи? Широка довга стіна з бійницями, баштами, охороною, охоплювала його, рів здавався морем, не річкою, скеля, на якій він стояв, була неприступна.
Коли ж ми під‘їхали ближче, я зрозуміла, що замок і справді стояв на скелястім острові – тобто рів являв собою невеличкі бухту-краплю. Солоний аквамаріновий запах закружив меня голову. Копита мого коня вдарили по воді, і вмить вузду перехопив найближчий з вершників.
-Почекайте, пані.
Я зупинила коня і з мить з острова до берега простягся довгий шовковий шлях. Чорна тварина, очевидячки, добре знала цей шлях, бо швидко перейшла на галоп. Із десять хвилин ми були у воріт замка. Проминув високу браму мої супутники знов узяли мою вузду і попрямували у лівий коридор. Декілька хвилин темряви і я опинилася на широкому подвір‘ї. Один з вершників швидко зіскочив з седла і зняв чемно, з великою повагою, зняв мене з коня.
-Господар чекає на тебе.
Я навіть не всміхнулася йому. ЧОМУ?
Я пішла по широкім золотим сходам угору.В кінці коридора двері переді мною самі розчинилися і я ввійшла у золоту залу. Біля північної стіни, що була прикрашена ліловими вишитими драпіровками, у широких оксамитових, інкрустованих алмазама кріслах сиділи двоє: жінка й чоловік…
“Вони боролися за мене. Сідий літній чоловік з яскравилми очима і інший – темноволосий з глибокими п‘янкимию Я сиділа на кришталевому троні і мерзла. Я ще була… Я ще не була чаклунка. О, боже ж мій, як же давно було це!..
Сідй підійшов-було до мене, але чорнявий випередив його. Він доторкнувся до мого серця, до моєй груді там, де було серце. Я опинилася посеред святкової зали. Чорнявий узяв мою долонь і підвів до трону.
Переді мною склонили голови. Король і королева цього місця – Малколм і Картена – впали переді мною на коліна. Я чомусь посміхнулася… Усі почали всміхатися мені. Я повела бровами - і заграла музика.. Я відкрила рота я почався бенкет. Найменша моя примха умить здійснювалася.
Через деякий час у двері ввійшли декілька сірих привидів. Один з них простягнув мені руку. Холодні пальці Жаху стисли моє серце. Меня стало страшно, як ніколи досі. Я закрила очіі рішуче промовила: “Ні!”
У цю ж мить крісло піді мною змінилося на кришталевий трон і я простягнула руку до сідого чоловіка, шукаючи на його допомогу. Він посміхнувся мені і ми щезли. Лише на якусь мільйонну долю миті я встигла побаяити ще одну постать. Але я вже зробила вибір…”
Я зрозуміла Чому я не відчувала нічого, їдучи у цей замок. Господар його не був Тобою… Колись я чекала із зацікавленістю на нього, але не тепер.
Малколм піднявся:
-Вітаю тебе, чарівнице…
-Ти знаєш, Малколме, що я відмовилася від Білого Ордену.
-Але ж Вони не відмовлялися від тебе!
-Ти так вважаєш? – з неприкритою іронією спитала я.
-Не прикидайся, нібито ти не знала цього…
Так… я не прикидалася. Я хотіла позбутися своєї сили, я хотіла бути із тобою… Отже вони все ж таки не відпустили мене, не викреслили зі своїх списків…
-Чого ж ти хочешь від мене, Малколме?
-Я маю дівчинку.
Я трохи не захлинулася від сміху:
-Що?! Ти?! – я сміялася. Раб Жаху не міг мати дитини. Що-що, але це я знала напевне. Служник, воїн, - ті могли, а такий, як Малколм – ні. Ніколи…
-Так, і мене є дівчинка.
Я засмутилася. Очевидячки вони вкрали ще одну людську дитину.
Тут устала Картена. Вона завжди не дарувала меня найменшої речі, недолюблювала мене, а тут…
-Ти зробиш з неї чарівницю, відступнице!
Я здригнулася. Це я зробити могла, але… дитина Світла не мала опинитися під владою Жаху. Ні в якому разі. Так заповідає Знання. Хоч білий Орден і не подобався меня своїми засобами, але класти додаткові шанси на перемогу у скриню Чорного мені не хотілося.
-Чом це ви так впевнені? – остання мою надія. Можливо вони не знали, що я пройшла всі ступені чаріті.
-Бо в неї є сила, а в тебе – змога. – кривлячись відповіла Картена.
Я програла. Перебуваючи під опікою Ордену, я б легко вийшла з гри, але я відмовилася від нього заради тебе. Я промовила:
-Приведіть її.
Двері розчинилися. Маленька білява дівчина підбігла до мене, і я пізнала у ній твою прабабусю. Невеличка, ніжна, як квіточка, з великими зеленими очима. Це від неї твої очі, любий. Вона взяла мою долонь і спитала:
-Чи справді ти будеш вчити мене чарувати?
Я посміхнулася. Дитя ще не знало, що таке справжні чари. Вона була така маленька… Мачуха ще не відклала чорну пляму на її серце. Я, під чіпкими поглядами Малколма і Картени, взяла дівчину на руки. Я хотіла спитати: “Чи ти хочешь цього?” і почути… Я людь помітно здригнулася. Це вже було. Я припустилася помилки. Я дала ім змогу впевнитися в тім, що вони сильніші. Більше вони такої змоги не отримають. Я сказала:
-Так.
Вона нахилилася до мене і позіхнула. Так, їй не потрібне чарування. І тому:
-Де Башта, Малколме?
-Ти берешся? – із задоволеннямм перепитав він. Я не відповіла. Нащо казати зрозуміле?
-Сходами на схід.
-Добре. – не спускаючи дівчинки з рук, я пройшла у східну башту, зачинила за собою двері. Дівчинка довірливо дивилася на мене смарагдовими очима. І я попрохала її:
-Ти пам‘ятаєш батьків? Уяви їх, будь ласка. – мні прийдеться вдатися до чар, але їй це не потрібно. Жодних чар, крім сили Всесвіту не повинно бути в неї, бо є Ти.
Дівчинка – твоя прабабуся – примружила очі і солодко промовила: “Матуся… Тато…” Я посміхнулася, простягла над нею руки і пробила простір і час своєю силою. Із мить вона була вдома. Я полегшено зітхнула…
В цю мить Жах зрозумів, що я обдурила його. Льодово-холодні пальці стисли моє серце, зап‘ястя, шию, накрили очі. Біль огорнув мене жагучою ковдрою, навалився тягарем і я впала.
Коли отямилася, побачила злі обличчя Малколма і Картени:
-Жах візьме твою душу, Відьмачко! – із злістю промовила відьма.
Я, ледве у змозі поворухнутися, посміхнулася в очі Чорних. Відьмачка… не відьма, не чаклунка, не чарівниця – відьмачка, людина… О! Як би я бажала, щоб вони були приві, але мені не дали часу помріяти.
Переді мною з‘явився Він – їх Господар, чорний принц Жаху. Він тримав у руці свій матово-чорний меч, немов зітканий з темряви:
-Готуйся! – скривилися його уста.
Я закрила очі. Я не належала вже Білому Орденові і вони не дадуть мені другого життя. Але жалкувала я лише про те, що н встигла побачити Тебе.
Несподівано мене накрив теплий плащ, я почула голос:
-Геть! Ще не прийшов твій час! – і провалилася у безодню. Лише коли туман у очах почав розвіюватися, я почула пташині дзвони і той самий голос:
-Бувай щаслива, Відьмачко!
Я намагалася відкрити очі, розтулити вуста, підвестися, але занадто вже холодні були нещодавно пальці Жаху.
-Бувай же щаслива! – почула я ще раз і мій рятівник зник.
Коли я остаточно опанувала себе, біля мене був лише великий сірий кінь, що так нагадував меня того, іншого, невеличкого…
Я в‘їхала у місто через головну браму. Мій сірий одяг і гарний великий кінь справили на варту потрібне враження. Я ще не була повноцінною людиною. Отже чари мої привели мого коня до до сірого непримітного будиночка біля самого внутрішнього замку. Назустріч меня вийшов хазяїн будинка.
-Чи є у вас кімната, де б мене ніхто не турбував?
Він оглянув мене, середнього зросту чоловік з каштановим волоссям, карими теплими очима, сильними роботящими руками:
-Чим платити будеш?
-Сріблом.- так само коротко відповіла я. За два місяці пошуків мені вдалося заробити дещо.
-Так, леді, знайдеться.
Він наказав смаглявому янакові забрати коня і повів мене по сходах, дістаючи кільце з ключами. Нарешті зупинився біля товстої двері в кінці коридору, зняв ключа з блакитним колом у ручці і подав його мені.
-Срібний за чотири дні.
-Добре.
Я уввійшла в кімнату. Велике вікно з тяжкими завісами, крізь які ледве-ледве пробивалися золоті промінці. Стіл. Широке ліжко, таке могла б мати й сама королева! Я посміхнулася і підійшла до неї.
Гучний гуркіт у двері і я зрозуміла, що чомусь лежу біля ліжка. Але часу на здогадки не залишалося. Голова тихо гуділаю Я встала з підлоги і відчинила двері. Переді мною з‘явилася худенька русява дівчинка:
-Чи не хочете Ви… - почала вона и раптом поблідла.
-Що з тобою? - як могла ласкаво промовила я.
-Що з вашим обличчям? – голос її тримтів.
-А що з ним таке? – не зрозуміла я. Відповіді не було і я притулила долонь до щоки. Пальці торкнулися вологи. Я подивилася на них і побачила кров.
-Ця… рана…
-Так… це нічого, зішкрябнула шкіру, - посміхнулася я.
-То… чи не хочете ви повечеряти?
-Ні, моя дівчинка, пізніше. Чи є у вас бар? – запитала я.
-Так, леді.
-Отже, ти можеш бути вільна. – я зачинила важкі двері. На плече стікало тонке червоне джерельце. Я подивилася на вікно й мимоволі здригнулася – крізь штори вже не просвіяували промінці. Скільки пройшло часу?
Раптом я згадала… Тихий крок, гострий пекучий біль у скронях, удар, тіерда підлога, тиша…
Я торкнулася щоки і тягуча червона волога знов опинилася на моїх пальцях. Що ж це було? Чи… Хто це був?
Я посміхнулася – я все ще вміла чаклувати. Я витяглася на кроваті, притуливши один до одного кінчіки пальців. Іскри пробігли по долонях, і я залишила своє тіло. Межі вулицях я пройшла, ніким не помічена, і спинилася біля старого будинку, що його стіни вкрила ковдра з оксамитового зеленого моху. Я пішла-було крізь зачинену велику браму, але щось вдарило мій привид щосилиі я впала у своє власне тіло. По обличчю стікав піт, м‘язи тремтіли. Я розім‘яла змучене у примарній подорожі тіло, переодягнулася, склала твої листи у сумку і вийшла з кімнати, зачинивши двері.
У конюшні я розцілувала свого коня і вийшла на вулицю. Я добре пам‘ятала дорогу, я невдовзі приблукала-таки до того самого замшілого будинку. На цей час місяць вже вкрив своїм щедрим сріблом бруківку, до того ж я бачила, що сторожа була складена з грубого каміння. Я перекинула свою сумку через груди і подерлася вгору. З того боку росли дерева і я схопилася за їх гілля. Ось і травичка. Я піднялася на ноги, але раптом мене схопили дві пари міцних чоловічих рук. Із мить на моїх зап‘ястях опинилися холодні важки кайдани. Один з охоронців перекинув мене через плече і кудись поніс. Вириватися із залізних рук не мало жодного сенсу. Чари могли й не подіяти в цьому чарівному палаці. Я мовчки чекала. І ось…
Охоронець поставив мене посеред зали з якогось чистого блакитного каміння. Я озирнулася. Позаду стояли два близнюки: чорне волосся, жовті, немов у кішок, очі, смаглява шкіра, однакові, кольору жита, костюми. Дмухнув вітерець і вони підійшли ближче. Пара залазних рук натиснула на мої плечі, примусила опуститися на коліна. Самі охоронці, опустивши обличчя, впали поряд.
Я підняла очі. На чароїтовому троні сидів чоловік. Мій погляд зупинився на ньому і я затамувала подих. Біле-біле, немов перший незайманий сніг, волосся, чорні-чорні, немов сама темрява, очі.
Я мимоволі встала з колін. Юнаки спробували схопити мене і знов опустити на коліна, але почулося:
-Залиште, - здавалося, він майже не розтулив рота, але його голос… глибокий і сильний вмить був прийнятий до уваги.
Сідий устав зі свого трону. Переливчастий індіговий шовк заблищав, огортаючи його високе струнке і сильне тіло. Він підійшов до мене, узяв обличчя у долоні і кинув охоронцям:
-Вільні.
Юнаки схопилися на ноги і миттю вийшли. Він задивився у мої очі:
-Ти таки звільнилася… таки знайшла…
Я нічого не розуміла, вдивляючись в його глибокі очі, що кружили меня голову сильніше за будь-яке вино. Він посміхнувся, узяв мене на руки, немов дитину, всівся на кам‘яну сходинку біля свого блискучого престолу і почав розповідати:
“Це сталося зовсям нещодавно, щодо мене – для тебе ж дуже й дуже давно… Ти потрапила на перехрестя троьх сил – Білого, Чорного і Сірого Орденів. Ти сама мала велику силу, кожен з них прагнув заволодіти нею. Вони перенесли тебе у потойбіччя і почали скушати… Вони не могли силою забрати тебе, бо тільки твоя добровільна згода давала їм право на тебе. Сірий клан – перебіжчики між Спокоєм і Жахом – хамелеони, воїни і шпіони, зрадали собі. Тінь не встиг на твоє зречення.
Принц Жаху – Годен трохи… м-м-м… переграв, скажімо так. Я ти сама простягнула руки Марефу – це принц Спокоя. Він навіть нічого не встиг тобі запропонувати, а ти сама кинулася в його сліпучі тенета. Я, взагалі-то, не проти Білого Ордену, добро – воно і є Добро, але їх консерватизм останім часом почав мене дратувати… Згубити все зло чистотою, білим кольором… Щось в цьому є, але для цього вони хочуть все засніжити, закрижити, заморозити. Навіть любов у їх справі – небезпека для спокоя.
Я не знаю, чи це правильно, але заморозити світ… бр-р-р-р… Ні цього я не хочу! Та ти виявилася кмітливіша за них. Ти відшукала у своєм замороженому сердечку кохання. Тепер ти – людина, не чарівниця. Але обізнана з чарами людина, тому усі три Ордена будуть ганяти за тобою, як скажені…”
-Так, я зрозуміла це. – я й справді розуміла, що надати перевагу якомусь з Орденів – значило розпочати нову Війну між ними. Тому…
-Ти мусиш знайти Його. Свого коханого з “очима кольору достиглої винної ягоди” – посміхнувся охоронець.
-Так. А Ви… тобото Ти?… тобто…
-Я не чаклун, не чарівник, я навіть не відьмак. Але я – обізнаний з усіма магіями, хоча жодна сила ще не володіла мною. Я – Охоронець знань… Вони ніколи не насміляться й торкнутися мене. А ти… ти – їдь!
-Добре, Охоронцю.
-Одну хвилинку. Зачекай. Ще одне.
-Так?
Він дістав з-під трону блискучий меч, лук, кинжал з давнього срібла.
-Це твоє. Хай воно не дістанетьс жодному орденові.
-Так!
Він переливчасть засвисатв і двоє близнюків-воїнів у залу, тримаючи на поводі мого коня. Я засміялася, поцілувала охоронця, зіскочина на коня і понелася у далечінь.
Провалюючись майже по коліна у білий незайманий сніг я йшла по вузькій стежинці серед зимового лісу. Чорний кінь, підтримуючи мене, бо я трималася за сідло, йшов поряд. На оксамитові ялини швидко спускався вечір, і їх голки, сліпучі від снігу вдень, починали синіти. Треба було поспішати. Я опустила очі: ”Вибач…” – і скочила верхи. Кінь заїржав і поніс мене крізь снігову завісу, що здіймалася під його копитами.
Я сиділа біля палкого вогнища, гріючи ниючи кінцівки. Забагато страждань, забагато бійок. Я всьго лише дівчина. Я навіть не знала, чи жінка я, скільки мені минуло років. Я забула ім‘я того, кого кохала. На мене було відкрито сезон охоти.
Я стомилася. Вперше за всі ці довгі дні, що йшла я крізь терня й рожеві зарості із мечем у руках і надією в серці, я відчула, як сильно я втомилася. Увесь цей час я йшла,стримуючи галас, сльози болю, крізь слизькі, вкриті гострими лезами, повні зітхань і горя коридори. Болісні скрики, що летіли з грудей, які виникали, коли я вдивлялася у тепло і любов сторонніх, билися об невидимий, але такий міцний щит гордощів. Я бачила криваві рани вмираючих і втішаючих, напоювала безнадійних моторошних спокоєм… я бачила незайману радість і бурхливе щастя, і… не могла залишатися поряд, бо була налякана можливістю… віддати страшне знання, що носила в собі.
Тільки одному єству у цілім світі змогла б я розповісти всі свої радощі і страждання, всю істину, яку носила під русими локонами, за карими очима, у горячому серці.
І… я стомилася! Я… Мені набридло чекати на нього! Я стомилася шукати, кожної ночі прилітати до нової біди, переплавлювати її на щастя і тікати. Я вже не можу сподіватися і боротися! – я сховала обличчя у долоні. Я плакала. Щось стисло моє горло, перехопило подих, затьмарило очі… Набридло. Набридло! На-бри-дло!!!!
Я скочила верхи, засипала піском полум‘я, злетіла вери, вдарила його нагайкою. Здивований сірий, виблискуючи, немов дракон, звився на диби… але я стисла боки тонкими, гострими колінами. Мій несамовитий голос луною рознісся по лісові, де раніше я воліла сховатися.
Ще раз хльостнувши ремінним канчуком сильну тварину, я полетіла крізь ліс. На роздорожжі завиднілася невеличка таверна. Гнучкою гадюкою я біля воріт з сірого привида і, згадавши своє мистецтво, увійшла в таверну, спинилася напрти хазяїна:
-Що є кріпше, чоловіче!
-Може пані ще щось хоче? – усміхнувся він. Я не стрималася, гостро глянула у його очі і він скам‘янів:
-Чого вам, ласкава леді?
-Вина! Найкріпшого вина… - умить переді мною опинилася тьмяна пляшка і кришталева чарка. Я охолонула:
-Геть!
Хазяїн у хвильку зник.
Із кожною чарчинкою мій тягар все ближче підходив до очей, до горла. Але крики сльози не йшли, не лунали ридання. Занадто сильна, занадто пружні груди. Я закрила очі і поставила чарку подалі від себе.
“Холодними, сухими очима оглянула мандрівниця таверну. Маленькі каганці теплими промінями ледве-ледве освітлювали велике приміщення. Закоханими, льодовими очима дивився на темну постать дівчини білявий юнак. Щось затьмарилося їй.
Вона солодко розтулила вуста, прикрила очі чорними віями. Він підняв куточки чітких вуст угору. Мандрівниця розстібнула воріт. Сорочка сповзала з її плечей, оголюючи тонкий і ніжний шиї, ніжну смагляву шкіру, немов вирізьблені ключиці.
Спокусливий блиск коралових вуст і очей змусили його затамувати подих. Сорочка, спускаючи долі, оголювала чисті плечі. Юнак граціозно піднявся зі свого місця і підійшов до неї, сів поряд з мандрівницею, обняв її плечі міцний руками і жорстка, пропахла пилом багатьох шляхів увіп‘ялася у її м‘язи, холод огорнув серце. Але його сірі очі… О! Його чисті сірі очі, гарячі вуста, що промовляли безглузді речі, зачаовували її і звали у темний омут.
Він бачив смуток і жаль у її карих очах і відчув сміливість, відчув СВОЮ силу. Юнак стиснув її в обіймах, притиснув ще ближче. Його оповіді ставали дедалі безумнішими, погляд і жести – дедалі вільнішими. Наближався ранок і таверна почала стихати. Крок за кроком вів він її у темний закуток. Пекучі гарячі губи торкнулися її вуст і, не відчуваючи опору, почали опікати поцілунками її холодне спляче тіло. Її очі раз у раз стикалися із його сталевими очима у одвічному двобої, і щось спокушаюче, гучке і невимовно тонке і гнучке просиналося у її дужому тілі.
Сорочка її все ще повзла долу і палаючі цілунки жалили не тільки її губи, а й шию, ключиці, нижче. Вона закрила очі і він підхопив її на руки. Все ще шепочучи безглузді речі сіроокий красень одніс напівпритомну мандрівницю у чисту, напівтемну простору кімнату.
Він не відпускаючи її і на мить, опустився на ліжко, торкнувся шиї…”
Немов струмінь пройшов по моїх жилах. Струшуючи останні краплі видіння я підняла очі і побачила… Загадково посміхаючись переді мною стояв той самий сіроокий білявий красень.
Його тонкі пальці торкнулися моєї оголеної шиї. Я згадала смутний погляд зелених очей і жахнулася. Невже я можу зрадити його? Невже серце моє схаменулася? Невже…
Сіроокий схилив голову…
-Геть, - раптом устала я. Він зловісно скривив уста в умішці і схопив мої руки. Щось темне увірвалося знов у моє серце. Я вирвала долоні і кинулася знов геть, залишаючи у його руках хустку…
У той вечір я сиділа під великим розлогим деревом, з неба лив рясний дощ, змішуючись на щоках із солоними сльозами. Я навчилася плакати. Знову. О боги! Яке ж це щастя – вміти плакати…
Вранці розбудити легкий вітерець, що торкнувся локон на щоці. Я відкрила очі і побачила світлу березову стелю. У кімнату постукали і ввійшла дівчинка.
-Вам вже краще, пані?
-Так, а що?
-Господар, що привіз вас так і казав, що за дві доби сну Ви одужаєте.
-Господар… дві доби сну… - нічого не розуміла я.
-Так. Вас привіз сюди гарний літній чловік, наказав не чіпати Вас дві доби і все буде добре. Ваш кінь нагодований і готовий до подорожі.
-Спасибі, дитятко, можеш бути вільною.
Дівчинка вийшла.
Я одяглася і знайшла у кармані маленький шматочек папіру.
“Все буде добре, люба. Ти витримала це випробування”
Тільки-но я прочитала запис, як він зник. Меня здалося, що почувся голос Охоронця знань. Я посміхнулася:”Спасибі тобі, охоронцю!” Із десять хвилин я знов їхала, шукаючи моє зеленооке кохання.
Цю ніч я мала зустрічати перед палаючим багаттям, рахуючи гострі колючки, що увіп‘ялися у ноги коню і мені, у срібні очі зір, слухаючи неземну музику тиші. Але я по-дурному посміхаючись, мружачи очі від яскравого світла, стояла у пишному костюмі, серед розряджених у хутро, пір‘я, шовк і оксамит жінок і чоловіків. Я почувала себе повною ідіоткою у цій сукні, що майже нічого не закривала, виблискуючи усіма кольорами дорогоцінних каменів. Це ж треба мені було так попастись! Просто за день до того я врятувала дочку Квентіна Стео – власника цих земель і цього замку – Сільвію. Ось Квентін і вирішив, що я заслуговую на бал, а Сільвія – на таке дуже гарне, на її погляд, звичайно, плаття. Ні, краще вже опинитись під зливою! Можна сподіватись на кінець дощу, а цей бал буде швидко перетворений на мої поминки.
Я ще жодного разу в житті не мала стільки говорити і слухати. Мені навіть навчили танцювати танго, вальс, фокстрот і… Краще б я не вміла, навіть не треба було вчитися. Жоден бій ще не висмоктував мене так, як ця черга різнокольорових юнаків. Нарешті я впала у крісло. Одразу почали рухати інші крісла і навколо мене утворилося напівколо. Сільвія, мабуть у сороковий раз, почала переповідати історію “мого чарівного визволення”. Мабуть, ці ідіоти взагалі не мали уявленя, що таке меч і кинжал. О!… Це терба було бачити обличчя Сільвії, коли вона кинулася у мої обійми й взнала (це ж треба!) що я дівчина.
Але мені це все набридло і м‘яким призирливим поглядом я огорнула цих переполоханих юнаків. Раптом до “нашого” кола підійшов високий чоловік у строгому костюмі й подав мені руку:
-Чи не бажає леді прогулятися? – я миттю встала, гадаючи, що один все ж таки краще, ніж цілий натовп, почула схвильований шепіт Сільвії: “Це ж Грегорі Кент – голова міста Кестель”. Мені все одно, голова він, чи не голова, але свіже повітря це саме те, що мені зараз потрібно. Незвично! Я обіперлася на його руку і у повній тиші пройшла за ним до дверей.
Коли ми зайшли за дерева, він раптом з силою, майже неможливу для його вигляду й років, підняв мене на руки, сказавши мені лише:
-Ви не зможете зараз йти так швидко, - і хутко попрямував до темного закутку саду. Опинившись достатньо далеко від палацу він тихо пронизливо свиснув, вихопив у юнака, що підійшов, повід коня. Всадивши мене у сідло, Кент скочив позаду і, до болі стискаючи мене, кудись помчав.
Меня стало смішно: ще ніхто не наважувався красти мене. Але тепер я мала декілька годин відпочинку. Із хвилин сорок п‘ять ми були біля великого сірого замку…
“Я в одній сорочці лежала на долівці, до грудей велика сіра постать притисла меч. Раптом дверь відчинилася і ще одна постать з‘явилася у світлому прямокутнику:
-Ти з‘їхав з глузду! Не врятуєш її, вона буде належати Тіні.
-Вона помре слідом за тобою, - промовив знайомим голосом той, що тримав меч у моєї груді, - відьма, чаклунка, чи хто вона там у вас? Ви…
-Так ти гадаєш – вона - моя жінка? – здивовано промовив Кент.
-Тобі не врятувати її життя, хамелеоне!
-Добре, але подивись… хоча… не треба, - та постать здригнулася. Кент відійшов на моє обличчя. Постать відвела меч від моєї груді:
-О Небеса!!!
В цю мить задзвеніла тетива на арбалеті і сіра постать схопилася за груди…”
Брама відчинилася. Із хвилину я опинилася у замку на руках у Грегорі. Ще із декілька хвилин я була у сірій перлистій кімнаті. Грегорі поставив мене на підлогу і увіп‘явся поцілунками у оголену шию. “Цікава гра…” – встигла подумати я. І раптом побачила перед собою його попелясте волосся, гострі великі очі.
-Ти вважаєш це грою? – вгадав він мої думки, і я опустила очі, - тоді Тінь легше візьме тебе!
Я жахнулася, відхилилася від нього, але він дужче обвив мене сильними руками і стиснув так, що крик зірвався з моїх вуст.
-Просто Світло й Годен не вміли вчити тебе. – він одну руку і щосили вдарив мене по щоці, потім ще раз, ще, ще…
Сльози текли по щокам, але скрики більше не йшли, а зціпила зуби під зкривавленими устами. Тоді він кинув мене на ліжко:
-Ти не зможеш чарувати, а сили в тебе вже нема. Завтра прийде Тінь, а зараз… він зірвав мій шикарний зім‘ятий і розірваний одяг, кинув мені довгу сорочку й вийшов.
Ще ніколи в мене так не боліло тіло, ще ніколи так не гуло в голові. Я натягла сорочку й торкнулася головою подушки. Сон не йшов. Я справді не могла чарувати – бал вичерпав усі мої сили.
Раптом за вікном почувся тихий шурхіт. Я спустила ноги на підлогу, навшпиньки підійшла до зачиненої брами, прислуховуючись. Раптом штора відкинулася убік, на підвіконні з‘явилася темна постать. Здивовано я подивилася на сильну міцну постать. Здивовано я подивилася на сильну міцну фігуру чоловіка. Зупинившись на одну мить він стрибнув у кімнату, закрив мені рот долонню, приставив до горла кинжал, шепнув:
-Тихо, бо вб‘ю! – зірвав з себе шарф, залишившись у темній масці, зв‘язав меня зап‘ястя, перекинув через плече й вистрибнув у вікно.
-Небеса, що ж це таке… - встигла промовити я, але у цю мить відчула сильний удар жорсткої долоні і вже нічого не чула й не бачила, тільки холодний вечірній вітер, та жорсткі руки, що тримали мене, посадивши у сідло.
Незнайомець завіз мене у якусь хатину, змінив шарф на наручники, зав‘язав очі й уста та кинув на підлогу. Мабуть це мало бути смішно, але мені вже набридло таке віношення. Та я мала сидіти й чекати, бо не могла й поворухнутися, не могла вимовити й слова.
Вранці незнайомець зняв з мене пов‘язку, я побачила старе приміщення із одними-єдиними дверима. На шляху до них стояв той самий незнойомець з оголеним мечем у долонях. Почувся кінський тупіт і незнайомець прошепотів:
-Я знав, що він приїде по тебе. Та я вб‘ю вас обох…
Я злякалася: я в одній сорочці лежала на долівці, до грудей велика сіра постать притисла меч. Раптом дверь відчинилася і ще одна постать з‘явилася у світлому прямокутнику:
-Ти з‘їхав з глузду! Не врятуєш її, вона буде належати Тіні.
-Вона помре слідом за тобою, - промовив знайомим голосом той, що тримав меч у моєї груді, - відьма, чаклунка, чи хто вона там у вас? Ви…
-Так ти гадаєш – вона - моя жінка? – здивовано промовив Кент.
-Тобі не врятувати її життя, хамелеоне!
-Добре, але подивись… хоча… не треба, - та постать здригнулася. Кент відійшові світло впало на моє обличчя… Я скрикнула:
-Ні! Не хочу!
Задзвеніла тетива, постать ухилилась і відвела меч від моєї груді, направляючи його на Грегорі Кента. Я скочила на ноги, затуливши сіру теплу постать:
-Йди геть, хамелеоне! Не зачіпай його! Не смій! – якби мої руки були вільні, я б встигла зупинити Кента, але я лише встигла побачити блиск, кинутися вперед і гостре лезо, призначене незнайомцю, увійшло у мої груди. Я без найменшого скрику осіла на підлогу. Тепла червона волога, немов моє життя, повільно стікала крізь мої пальці. У очах затьмарилося. Ніби вихор обминув мене, я почула вий:
-Кент!!! – і гуркіт впавшого тіла.
Із мить я відчула теплі тремтячі руки, що обіймали мене, відчула чийсь подих, привідкрила важкі вії. Наді мною сяяли дві зелені зірки. Його очі. Я таки знайшла його… таки знайшла Тебе… таки знайшла… Вуста твої тремтіли. Я промовила:
-Я… кохаю… тебе… завжди…
-Ні, - прошепотів ти, - не йди, прошу, не йди…
-Не сумуй…- ледве промовила я, - не сумуй, - раптом я відчула Щось, - Охоронцю! Охоронцю!… захисти… його…
Після цього я вже нічого нічого не відчувала. Темнота і тиша огорнули мене.
Епілог
“Пройшло декілька тижнів, одного дня по дорозі, що йшла із храма Охоронця до міста, їхали двоє: невеличка русява дівчина і високий міцний легінь із темними, як ніч, волоссям. Вони прямували до центральної площи міста. Там на них чекала доля.
Нарешті перед скляним алтарем вони зупинилися.
-Що ж тепер? – промовив він.
-Я не знаю. Охоронець казав, що тут я мав визначити свою долю.
-То ти знов станеш чарівницею? – сумно спитав він.
-Дівчина не відповіла, зійшовши на алтар. Раптом площа почала заповнюватись воїнами, алтар вибухнув і юнак люто вихопив меч із піхов”.
Я піднялася з колін, вкрита скалками скла. Я відкрила очі і відчула вся три Сили. Всю Силу трьох Орденів. Кожний волів захопити мене в полон, для добра чи для лиха, але я не належала нікому. Нікому крім цього темноволосого чоловіка, що бився на площі.
Раптом він подивився на алтар, побачив мене, знервовано посміхнувся, біль у його погляді змінилася на лихоманку пристрасті.
Хтось заніс меч над його головою і… я більше не стримувала свою Силу, рука моя поривчасто піднялася, сильний поштовх збив з ніг того воїна, що волів бути вбивцею мого коханого. Мечі воїнів із дзвоном розпалися на міліарди гострих шматочків, велика сила давила на плечі ім.
Мої руки здійнялися догори й я відкинула голову назад. Помост, на якім я стояла із гуркотом відокремилася від площі і почав підніматися. З різних сторін, намагаючись протистояти урагану, що починався, до мене пішли воїни. Мій коханий, прикривши очі рукою, дивився на мене, не в змозі поворухнутися.
Я з‘єднала кінці долоней і яскрава блискавка, вибухнувши межі пальців, увійшла в тіла воїнів трьох кланів. Спалахнув і щез чаклун, розчинився чарівник, розлетівся райдугою хамелеон…
Я все вище підіймалася у піднебесся. Завойовники впали на коліна, лише зеленоокий залишався стояти із цілим мечем у руці.
Я разом опустила руки й… три Ордени, змовившись, послали мені свої прокляття. Прозорий щит Охоронця зберігався наді мною поки помост притискувалася притискувало до землі, але потім розбився й мене пронизало одразу три прокляття. Я похитнулася і впала на скло.
Вітер ущух, люди почали приходити в себе, лише зеленоокий із зкривавленим мечем стояв поряд із знищенною чарівницею…
“-Святий! – закричав хтось і цей скрик підхопив увесь натовп. Зеленоокий озирнувся. Він злетів завдяки її падінню. Вона була богинею, а він стояв над нею із зкривавленим мечем. Він був переможець.
Чомусь він не відчував щастя. Повільно він вклав меч у піхви і підійшов до чарівниці. Тіло її не ворушилося, шия зігнута убік, очі закриті, а вуста зкривилися у повній страждання усмішці. Він підняв її, присівши на одне коліно. Очі її привідкрилися, уста прошепотіли:
-Я кохаю тебе, людина із очима колькору достиглої виної ягоди…
Він гірко посміхнувся:
-Я також кохаю тебе! Але я не можу жити поряд із богинею.
-Я вже не богиня, - зморщилася від болю вона, - подивися на мене… Що зі мною стало?
Він опустив очі долу:
-Вони забрали в тбе Силу?
-Так, - майже збрехала вона. Десь під серцем ворухнувся теплий шматочок чотирьох Сил. – В мене її нема…”