. . . . . . "Я не тружусь более для настоящего, я тружусь для будущего."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Никола Тесла
Вы знаете? … на что полный булочник, с усмешкой ответил бы, — знаем-знаем, но ты говори. И хоть эта сказка не о нём, но персонаж уже обрисован, и отсутствовать в нашем дальнейшем повествовании не сможет. Так вот, — в каждом городе, даже самом маленьком, обязательно должен быть свой городовой, судья, пожарник, стрелочник, булочник, часовщик и конечно же маленький, пусть даже не вокзал, а полустанок. И пусть этот человек всеми уважаемый или попросту никому не известный, всем необходимый или нет, но он существует. А если его, даже по должности официально-вредного и допекающего нет, то его обязательно изберут. Так как, что положено быть, то должно и соблюдаться, ну а как иначе? Но есть профессии и должности и не выборные, а так — обыкновенные профессии.
Вот и у нас, как впрочем, и всюду, жил, в одном таком же, как и везде маленьком станичном городке – обыкновенный фонарщик. Нет, вы не путайте, не стрелочник, не вагонный, не садовник и даже не санитар или пожарник, а так, просто фонарщик. И каждый вечер он выполнял свою тихую и безобидную работу, правда, бывали такие беспросветные дни, что приходилось её исполнять даже днём, — и на небе загорались звёзды. Иногда звёзды были новые, а иногда старые и тусклые, фонарщиком подсвеченные, загорались по новому и заставляли удивляться взглянувшему на них в небо случайному прохожему, а зазевавшийся или плачущий малыш, увидев их, забывал о том, что было до этого, да о чём были его слёзы и мысли. И у одного, при этом, снимало дрёму, а у иного появлялась радостная и светлая детская улыбка — пробуждённые, где-то на задворках души, в самой глубине сердца.
Фонарщик носил ветхую шляпу, прикрывавшую глаза, но не для того, чтобы скрыть свой взгляд, а для того, чтобы из затенённой её полями темноты, было видней еле заметные светлячки звёзд, которые необходимо было подсветить или зажечь, лишь для того, чтобы нам было чуть светлей в этих сумерках. Вы не спрашиваете себя, для кого играет музыкант (если вы обратили внимание, то уже давно звучит тихая музыка…), и мерно и в такт, изо дня в день сапожник делает сапоги, что бы вы, открывши дверь, в одно прекрасное, а может хмурое утро, оттолкнулись от, отчего порога и обняли землю шагами. И пошли, лишь одною ведомой вам дорогой, или там, в конце – у иного порога, отряхнувши с них грязь, вошли в новый, а иногда и последний, а может, и нет – дом. И даже потом, когда, снявши их, босяком, уж совсем позабыв о том, какую роль они сыграли, и какими шагами давали ходить, — семимильными или так, черепашьими, мы забываем их – полу-изношенные сапоги скороходы, летающие корабли, ставшие ветхими скатерти самобранки, и тех, кто размеренными движениями вкладывая в них душу, их сотворил. И поёт певец, и постукивает ему в такт сапожник, и столяр вырубает из дерева стол, за которым они потом разопьют сладкое красное вино на троих и совсем забудут про того, кто в это самое время делает свой обход маленького городка и тихонечко и неспешно зажигает звёзды, и когда такую звезду увидит кто из людей, и она глубоко западёт в его сердце, он молча, — никому не отчитываясь, почему, — наденет свою пару обуви, сложит, — только сам зная, зачем, а может и не зная, — в дорожную котомку, вещи, и завернёт в скатерть самобранку пока непонятные ему инструменты, да аккуратно завяжет в припоясной мешочек самые нужные и дорогие мечты и воспоминания — отправится в путь, по только ему ведомой дороге… - дороге по всё этой же земле, но в земли иные. И будут освещать, и подсвечивать ему путь, днём и ночью, в ясную погоду и в слякоть — звёзды, зажженные фонарщиком.
А вы, не встречали такого фонарщика на своём пути, вы не смотрели ему в глаза? Давно-давно, на одной окраине города, я встретил его ещё молодого. И вот недавно, когда в то время еще маленькие дети – что сегодня нянчили уже своих внуков, я снова встретил его, никем не замеченного в толпе. Прошло столько лет, что я мог бы не узнать его в поседевшем старике. Но увы, под ветхой шляпой, из-за ворота плаща, мокрого от прошедшего дождя, смотрели всё те же устремлённые в даль глаза на том же добром, ничуть не изменившемся лице. Невольно я сам посмотрел в направлении его взгляда, и в небольшом просвете, между тёмных силуэтов домов, в глаза мои ударило небо с мириадами рассыпавшихся по нему звёзд. Когда я оглянулся, фонарщика уже не было, а по лужам шлёпали одинокие редкие прохожие. Ещё недавно я был одним из них, спешащих в повседневной суете, и обгоняющих спины других таких же в многолюдной толпе, снующих изо дня в день по этому городу людей. Да, я и сам был такой же серой толпой для идущих мне на встречу прохожих, спешащих и глядящих на меня через открытые улыбающиеся спины своего лица. Но теперь, оставаясь один и в минуты передышки от мирской повседневной суеты, я снова и снова вспоминаю это звёздное небо. Оно смотрит мне в глаза везденным ослепительным взором, сквозь просвет среди чёрных силуэтов домов, когда вдруг провалились в пропасть все звуки города, и шум толпы, а время замерло, и я услышал эту беззвучную, пронизывающую и волнующую, до глубины души, музыку. Небо вибрировало и плавилось, и ясные звёзды спокойно мерцая, как крылья большой и величавой птицы парили в этом безвременном безмолвии. И тогда я понял, что настало моё время собирать котомку и «усаживать» моих чад на арбу. Всё, что, было, потеряло свой смысл вчера, в день грядущий наполнило смыслом новым, влив в старые формы иное содержание. И сказав себе, — ну всё, пора! — и вслед за ним услышав, прозвучавшее мне в ответ, беззвучное, — да, присядем на дорожку. — Я распахнул свою дверь и вышел, чтобы не вернуться сюда уже этими шагами, никогда.
А где-то там, на самой окраине города, где начинают надвигаться сумерки – самый обыкновенный фонарщик начинает свой обход, и на небе зажигаются звёзды. Вы знаете, ведь это так просто, можно быть обыкновенным фонарщиком, а можно быть обыкновенным фонарщиком, и при этом зажигать звёзды.
И уже перегородив дорогу, моему, спешащему на самое заветное свидание – сыну, не извиняясь, всё тот же фонарщик с потерянным в небе взглядом и в ветхой шляпе, зажигает свой уличный фонарь. И возмущенный сын, удивляясь и всё же заинтересованно, обронит свой взор туда же, где уже навсегда возьмут его в свои объятия звёзды, а одна из них, быть может, даже совсем не близкая покачнувшись, упадёт с небес, и западёт в самое сердце.
Вот собственно и всё, что я хотел вам рассказать в эту рождественскую ночь, и быть может, сказка ещё не началась, а это всего лишь присказка, но что добавить к ней.
И утомленный и критически настроенный читатель мне возразит, что нет такой профессии в наши дни – фонарщик, и кто вернёт ему его драгоценно-потерянное время, но я ему на это ничего не отвечу, а лишь натяну свой капюшон и пройду мимо в темноту сумеречного заснеженного города… увы, дорогой читатель, такой профессии теперь нет, но эта сказка посвящена фонарщикам наших дней.
( «Фонарщик» - 2001г., отредактировано и опубликовано в ночь с 6 на 7 января 2002г.)
* * *
ЛІХТАРНИК
(Різдвяна казка!)
. . . . . . "Я не працюю більше для сьогодення, я працюю для майбутнього."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Нікола Тесла
Ви знаєте? … на що повний булочник, з посмішкою відповів би, знаємо-знаємо, але ти кажи. І хоч ця казка не про нього, але персонаж вже змальований, і бути відсутнім у нашій подальшій розповіді не зможе. Так от, — у кожному місті, навіть найменшому, обов'язково має бути свій городовий, суддя, пожежник, стрілочник, булочник, годинникар і звичайно ж маленький, хай навіть не вокзал, а пів станок. І нехай ця людина всіма шанована чи просто нікому не відома, усім необхідна чи ні, але вона існує. А якщо його, навіть за посадою офіційно-шкідливого та допічливого, немає, то його обов'язково виберуть. Тому що те, що належить бути, то того мають і дотримуватися, ну а як інакше? Але є професії та посади і не виборні, а так – прості професії.
Ось і в нас, як, втім і всюди, жив, в одному такому ж, як і скрізь маленькому станичному містечку — звичайний ліхтарник. Ні, ви не плутайте, не стрілочник, не вагонний, не садівник і навіть не санітар чи пожежник, а так просто ліхтарник. І щовечора він виконував свою тиху і невинну роботу, щоправда, бували такі безпросвітні дні, що доводилося її виконувати навіть в день, — і на небі спалахували зірки. Іноді зірки були нові, а іноді старі й тьмяні, ліхтарником підсвічені, загорялися по новому і змушували дивуватися випадкового перехожого, що глянув на них у небо, а якщо "зловив гаву", або навіть плаче малюк, побачивши їх, то він забував про те, що було до цього, та про що його сльози та думки. І в одного, при цьому, знімало дрімоту, а в іншого з'являлася радісна і світла дитяча посмішка — пробуджені, десь на задвірках душі, у самій глибині серця.
Ліхтарник носив старий капелюх, що прикривав очі, але не для того, щоб приховати свій погляд, а для того, щоб із затіненої її полями темряви, було видно ледь помітні світлячки зірок, які необхідно було підсвітити або запалити, для того, щоб нам було, трохи світліше в цих сутінках. Ви не питаєте себе, для кого грає музикант (якщо ви звернули увагу, то вже давно звучить тиха музика…), і мірно та в такт, день у день чоботар робить чоботи, щоб ви, відчинивши двері, в один прекрасний, а може, похмурий ранок, відштовхнулися від свого порога і обняли землю кроками. І пішли, лише однією веденою вам дорогою, або там, наприкінці — біля іншого порога, обтрусивши з них бруд, увійшли до нового, а іноді й останнього, а може й ні — дому. І навіть потім, коли, знявши їх, босоніж, зовсім забувши про те, яку роль вони відіграли, і якими кроками давали ходити — семимильними чи так, черепашими, ми забуваємо їх — напівзношені чоботи скороходи, скрипучі від часу літаючі кораблі, стару та потерту скатертину самобранку, і тих, хто розміреними рухами вкладаючи в них душу, їх створив. І співає співак, і постукує йому в такт чоботар, і столяр вирубує з дерева стіл, за яким вони потім розіп'ють солодке червоне вино на трьох і зовсім викреслять з пам’яті того, хто в цей самий час робить свій обхід маленького містечка і тихенько й неквапливо запалює зірки. І коли таку зірку побачить хто з людей, і вона глибоко западе в його серце, він мовчки, — нікому не звітуючи, чому, — одягне свою пару взуття, складе, — тільки сам знаючи, навіщо, а може і не знаючи, — у дорожню торбинку, речі, і заверне в скатертину самобранку поки що незрозумілі йому інструменти, та обережно зав'яже в припоясний мішечок найпотрібніші і найдорожчі мрії, сподівання та спогади — вирушить у дорогу, тільки йому веденим шляхом… — шляхом, що вестиме цією землею, але в землі інші, та інші світи. І тоді висвітлюватимуть, і підсвічуватимуть йому вузьку стежину, вдень і вночі, у ясну погоду та в сльоту — зірки, запалені ліхтарником.
А ви, не зустрічали такого ліхтарника на своєму шляху, ви не зазирали йому в очі? Давно-давно, на одній околиці міста, я зустрів його ще молодого. І ось нещодавно, коли на той час ще маленькі діти – що сьогодні няньчили вже своїх онуків, я знову зустрів його, ні ким не поміченого в натовпі. Пройшло стільки років, що я міг би не впізнати його в посивілому старому. Але на жаль, під старим капелюхом, з-за ворота плаща, мокрого від минулого дощу, дивилися всі ті ж спрямовані в далечінь очі на тому ж доброму, ні мало не зміненому обличчі. Мимоволі я сам глянув у напрямку його погляду, і в невеликому просвіті, серед темних силуетів будинків, в мої очі вдарило небо з міріадами зірок, що розсипалися по ньому. Коли я озирнувся, ліхтарника вже не було, а по калюжах плескали самотні рідкі перехожі. Ще нещодавно я був одним з них, що поспішали в повсякденній метушні, і обганяють спини інших таких же в багатолюдному натовпі, що снують день у день по цьому місту людей. Так, я і сам був таким же сірим натовпом для перехожих, що йшли мені на зустріч, поспішали і дивилися на мене через відкриті усміхнені спини свого обличчя. Але тепер, залишаючись один і в хвилини перепочинку від повсякденної суєти, я знову і знову згадую це зоряне небо. Воно дивиться мені в очі сліпучим поглядом, крізь просвіт серед чорних силуетів будинків, коли раптом провалилися в прірву всі звуки міста, і шум натовпу, а час завмер, і я почув цю беззвучну, пронизливу і хвилюючу, до глибини душі, музику. Небо вібрувало і плавилося, і ясні зірки спокійно мерехтять, як крила великого й величного птаха ширяли в цьому тимчасовому безмовності. І тоді я зрозумів, що настав час збирати торбинку і «всаджувати» моїх чад на арбу. Все, що, було, втратило свій сенс вчора, в день майбутній наповнило новим змістом, вливши в старі форми інший зміст. І сказавши собі, — вже час! — І слідом за ним почувши, що прозвучало мені у відповідь, беззвучне, — так, присядемо на доріжку. — Я відчинив свої двері і вийшов, щоб не повернутися сюди вже цими кроками, ніколи.
А десь там, на самій околиці міста, де починає насуватися сутінки – звичайнісінький ліхтарник починає свій обхід, і на небі запалюються зірки. Ви знаєте, адже це так просто, можна бути звичайним ліхтарником, а можна бути звичайним ліхтарником, і при цьому запалювати зірки.
І вже перегородивши дорогу, моєму, що поспішає на найзаповітніше побачення – синові, не вибачаючись, той самий ліхтарник з втраченим у небі поглядом і в старому капелюсі, запалює свій вуличний ліхтар. І обурений син, дивуючись і все ж таки зацікавлено, випустить свій погляд туди ж, де вже назавжди візьмуть його в свої обійми зірки, а одна з них, можливо, навіть зовсім не близька похитнувшись, впаде з небес, і впаде в саме серце.
Ось власне і все, що я хотів вам розповісти в цю різдвяну ніч, і можливо, казка ще не почалася, а це всього лише приказка, але що додати до неї.
І стомлений і критично налаштований читач мені заперечить, що немає такої професії в наші дні – ліхтарник, і хто поверне йому його дорогоцінний час, але я йому на це нічого не відповім, а лише натягну свій капюшон і пройду повз у темряву сутінкового засніженого міста… на жаль, дорогий читачу, такої професії тепер немає, але ця казка присвячена ліхтарникам нашого часу.
(«Ліхтарник» - 2001р., відредаговано та опубліковано в ніч з 6 на 7 січня 2002р.)