***Читаю "Залишенця" Василя Шкляра. Повільно. Не тому, що погано написано. Не тому, що смакую, бо талановито. Так, талановито. Та й що з того?! Важко читаю, бо занадто це, як на мою думку, тенденційний роман. Після кількох сторінок із надмірно і зумисно брутальними описами-характеристиками москалів, китайців, башкирів, жидів тощо, а також діалогів, у яких російська подана в українській транскрипції, настає відторгнення від подальшого знайомства з цим зразком сучасної української літератури. Та, звісно, дочитаю. Хоч така література про взаємини двох народів мене особисто ображає. Хоч могла б і кинути, аби не злоститися на чужий мені націонал-радикалізм, якого ніколи не сприймала і не сприйму. Хоч вже й знаю, чим і як ця книжка скінчиться - усі тенденційні твори закінчуються тим, з чого й почалися. Їй-бо, воліла б зараз перечитувати на цю тему Булгакова. Але дочитаю "Залишенця", аби не з чужих вуст знати, звідки ж беруться в українському письменстві усі ті виверти, від яких тягне сховатися чимдалі у лісі, аби їх не чути, не бачити, й аби дітям на очі не потрапляли. Якщо хтось скаже мені, що Шкляр виявив мужність, написавши цей твір, то відповім, що мені доводиться виявляти значно більше мужності, виставляючи його творові оцінку, яка діаметрально відрізняється від тієї, яку повсюдно озвучують його шанувальники. © Copyright: Ирина Мадрига, 2012.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
