ВАН – ГОГ ,
Лина Костенко/Г.К.
Утро доброе, одинокость.
Холод – холоду, Тиши –тишь.
Одноглазое, как циклопы,
Небо оком обводит Париж .
Моя мука, ты ходишь по грани,
Был вчера я король королей,
А сегодня пепел сгорания
Оседает на жар площадей.
Краски мертвые, руки нищего,
На мольбертах распятый свет,
Я - надгробие на кладбище,
Кипарисы горят во сне.
Небо глухо набрякло грозою,
Выгибаются молний следы,
Сотрясением палеозоя
Переломаны горам хребты.
Надо мною играет свечение,
Я пастух, я деревья пасу,
И в карманах, расшитых терпением,
Кулаки я до смерти несу.
То ли признанный, то ль непризнанный,
Не Сезан, не Гоген, не Мане.
Я такой как есть, кем-то призванный,
И меня так много во мне.
Говорят, что он Божевольный.
Может быть, ведь он – это я
Боже – вольный! Боже, я – вольный!
Спи спокойно , свобода моя.
Оригинал
ВАН-ГОГ
Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я - надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлі-хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий - несамовитий -
не Сезанн - не Гоген - не Мане
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть.
Божевільний!
Що ж, може бути. Він - це значить я.
Боже - вільний...
Боже, я - вільний!
На добраніч, Свободо моя!