Одного разу їй приснились
незнані звірі, неземні
і пензлем малювать просились,
а на картинах - як живі.
Не оживуть, бо всі печалі,
туга і сум, і всі страхи
раптом звірючками ставали,
додасть уява кольори.
Життя таке яскравоцвітне
і на папері з’явиться не раз,
і стане випромінювати світло,
душі продовжувати час.
Оце душа отут співає,
іде дівчина з козаком
і сонце над гаями сяє,
весілля їде бережком.
На рушничок ставала пара,
веде дорога у світи,
та повертається щоразу,
сиділи в квіточках птахи.
Тут сонечко животворяще
промінням землю освітить
і стане випромінювати щастя,
із неба стане його лить.
Жовтенькі соняхи розквітли,
несе дівчина хліб і сіль,
на возиках усюди їздять,
лелека до гнізда летів.
Хатки неначе мальовані,
село, криниця, худібки
і величенька піч у хаті,
на лаві – мати й діточки.
А втома, туга і печалі
за мить десь зникли і нема,
і тільки знов яскраво сяє
картина кольорова й неземна.
Продовження: http://www.proza.ru/2020/03/11/1359
31.12.2019-2.01.2020.
Картина Марії Примаченко
(30.12.1908-18.08.1997).