Привіт, Татую.
Я хочу продовжити попередній запис. Я от написав: що він вчора обрав правильну тактику. Ні! Я от зараз обдумав - ні, це була зовсім не тактика. Не тактика, і не маніпулювання мною. Це було щось інше. І я зараз шукаю слова.
Це була зовсім не тактика. Це було просто сліпе бажання притулитися до мене. Просто притулитися. Розумієш? Тобто, цього разу він хотів не мене, а він хотів до мене... Просто до мене. А це велитенська різниця. Велетенська. Коли він хотів мене - то я міг не відмовити йому, піти назустріч, з любові до нього. Але мене то насправді не надихало саме по собі як факт, хоча десь там в глибині душі і тішило, що принаймні для цього малого і дрібного я йому потрібен, хоча мені це мало, дуже мало. А вчора... Вчора я саме тому вперше сам відчув бажання притулитися до нього, дійсно притулитися до нього, бо і він теж хотів не мене, а просто до мене... А це дуже багато. Дуже багато. Це те, чого я і чекав від нього усі 25 років від дня нашого знайомства... Я чекав, коли він нарешті захоче до мене. Не мене. А до мене. Бути зі мною поруч. Просто поруч. Так само, як і я тоді у 94-му і у 95-му бігав ледь не кожен день до нього додому, щоби бути з ним просто поруч... Я просто хотів до нього. А він від мене шарахався. А я терпляче чекав, коли він нарешті перестане мене боятися. Для початку просто перестане боятися.
А вчора він нарешті, вперше, захотів до мене... Просто до мене. Просто бути поруч... Просто притулитися усім тілом, усіма фібрами своєї душі, і мовчати... Точно так само, як і я у дитинстві притулявся до свого папки, і ось нещодавно перед цим притулявся до нього, коли він спробував себе поставити на місце мого папки, і у нього це вийшло, так, що я навіть не одразу зміг розрізнити, чи це був дійсно мій папка, чи це був Славік - мені в ту мить було усе одно, але мені захотілося притулитися усіма фібрами своєї душі, усім тілом до нього, і дарувати йому свою ніжність...
І він це впіймав. Він відчув це. Він зрозумів. І вчора сам, хоча і не уявляв мене своїм батьком а себе моїм сином - але саме так учора і захотів притулитися до мене...
І тому у мене зараз знову на очі підкочуються сльози. Мені треба іще трошки побути на самоті, помовчати. Але я дякую Тобі, Татуню, дякую, що Ти дав йому нарешті це зрозуміти. Дякую, Татуню... А мені хочеться поплакати трошки, мені зараз треба.
08:24, 14:05.2019