Бесконечные нити воды пришивают небо к земле замысловатыми швами:
вперёд иголкой, назад иголкой –
чтобы вместе держались горы с лесами,
люди с облаками,
крепко-накрепко, и никто из них не потерялся.
Дождь – это тамбурный шов
по замурзанному стеклу вагонов,
по изгибам холмов,
истекая ручьями, точно нежностью.
Серебряная иголка воды взлетает и падает,
петельками и стеблями, гладью и ришелье,
ажурными и глухими (как крапива) швами,
вниз и вверх:
от тучи над моим селом
до святого грязного Ганга,
из сконденсированных капель
на иголках кактусов в Аравийской пустыне –
к грубому насту Антарктики.
Эта планета воды, единой для всех,
что убегает, пере-бегает вниз и вверх,
во всех состояниях агрегатных
(твёрдом, жидком, газообразном) –
дышит,
дышит и вышивает,
крестиками мережит,
ещё и песню мурлычет
про дождик и борщик:
«Выйди!»
И выходит,
весь Мир – это вода,
меняющаяся, манящая,
бесконечно мудрый Солярис,
что оседает крупинками соли и опыта
на загорелой спине человеческого детёныша –
голенького и глупого,
несмотря на все миллионы лет перерождений,
несмотря на все нелепые песчаные замки,
выстроенные на берегу Воды Вечной.
И стоит малышка, задрав голову,
и смотрит в небо, что стекает на неё нежностью,
и хмурится, и изобретает зонтик,
ибо кровь людская – на минуточку! - не водица,
не водица ни разу.
***
Ганна Осадко. H2O
Безконечні нитки води пришивають небо до землі розмаїтими швами:
Уперед голкою і назад голкою –
Щоби купи трималися гори з лісами,
Люди із хмарами,
міцно-міцно, і ніхто з них не загубився.
Дощ – то тамбурний шов,
По замурзаній шибці вагонів,
По вигинах пагорбів,
Що стікають струмками, як ніжністю.
Срібна голка води злітає і падає,
Петельками і стеблами, гладдю і ришельє,
Ажурними та глухими (як кропива) швами,
Вниз і вгору:
З хмари над моїм селом –
до святого брудного Гангу,
Зі сконденсованих крапель
на шпичаках кактусів у Аравійській пустелі –
до грубого насту Антарктики.
Ця планета води, однієї для всіх,
Що тікає, що пере-тікає вниз і вгору,
В усіх агрегарних станах
(Твердому, рідкому, газоподібному) –
Дихає,
Дихає і гаптує,
Хрестиками мережить,
Ще й пісню мугиче
Про дощик і борщик:
«Вийди!»
І виходить,
Весь Світ – це вода,
Мінлива, манлива,
Безконечно мудрий Солярис,
Що осідає крупинками солі та досвіду
На засмаглій спині людського дитинчати –
Голенького та дурного
Попри всі мільйони років перероджень,
Попри всі недолугі піщані замки,
Вибудовані на березі Води Вічної.
І стоїть немовлятко, задерши голову,
І дивиться в небо, що стікає на нього ніжністю,
І супиться, і винаходить парасольку,
Бо кров людська – на хвилиночку! - не водиця,
Не водиця ні разу.