Що мене радуе

Братислав Либертус Свидетель
   Прокинувшись сьогодні вранці, я увімкнув ноутбук, подивився на годинник, і з втіхою подумав: "Єдине, що мене радує - що я прокидаюся стабільно о 5:30. Ну, сьогодні о 5:45, бо вчора ліг дуже пізно: о 23-й з чимось."

   А потім подумав ще: "А ще мене радує, що мені дійсно вдається за допомогою жиру і води якось дихати."

   Надворі страшенна спека, в палаті духота, повітря не рухається. Але я розумію, що мені потрібен не вітер, а волога. Поруч коло мене лежать мокрі рушники. Голова, лице, руки, ноги - усе змащене дитячим маслом "Джонсонс бебі". І час від часу на протязі дня я вже кілька днів змащую голову, лице, і ноги з руками цим маслом. І дійсно, воно допомагає дихати.

   Почуваюся стабільно ситим: жир і досі стоїть у горлі. Хоча не сказати, що я багато ці дні їв: так, якщо супчик Люда принесе, то посьорбаю, але Люда приходить не кожен день: учора її не було. Учора за весь день що я з'їв?... Виловив з лікарняного супа кілька шматочків картоплі (усе інше - неїстівне).  Посмоктав один льодяник. За цілий день випив може літру води. Ну, от і все. Ну, і стабільно - три капсули риб'ячого жиру. Схоже, що один він і рятує.

   А ще вчора мені спала думка подарувати Віталіку на згадку про мене набір для морозива "Qlux" на 4 персони: якраз для усіх, хто з ним у палаті, - до морозива, звісно (задумав купити хлопцям 2 кг морозива в Метро: от і буде одне до одного: маленьке свято). І собі теж заодно куплю подібний, тільки на 2 персони, і без ложечки (хоча ложечка кумедна). Будемо, як маленькі діти, тішитися кумедними стаканчиками та ложечками. Ложечки їм усім не раз пригодяться: будуть служити замість чайних, а стаканчики - замість філіжанок. І будуть мене згадувати з посмішкою.

   Бо навряд чи Вадім погодиться узяти ще й Віталіка з собою. Тим паче, що Віталіку навпаки, спеки мало: його тягне у Болгарію... Боже, не уявляю, як люди там живуть. А як в Африці?... Там взагалі як в доменній печі, мабуть. Але схоже, що Африка переповзла в Україну. Тьфу-тьфу, геть сумні думки. Будемо думати про морозиво. Мороз-з-з...иво. Ключове слово - "мороз". "Мор-р-ро-з-з-з...". Ех!

   Нічого, проживемо.

   Адже є ще в житті речі, які мене радують. Наприклад, що я прокидаюся стабільно о 5:30. Що є, чим дихати, завдяки жиру та воді. Що почуваюся ситим, незважаючи на те, що майже нічого не їм. І що я взагалі живий.

   Радує те, що маю ноутбук та інтернет, і що є електрика. Радує те, що лежати зручно: що під головою є підголівник, який підіймається та опускається як мені треба. Що є тазик з водою коло ліжка, де я можу змочувати рушники. Що є утка поруч, своя власна. І що я можу нею самостійно користуватися (не в памперс, і не під себе).

   Радує, що я сухий, що шкіра не пріє. Що мені нічого не болить (а що шия трошки ниє - то я вже звик не звертати увагу). Радує, що на стіні коло мене висить розпечатана на принтері картинка з жабою, яка душить за горло журавля, в той час як сама головою у нього в дзьобі, а зверху напис: "Никогда не сдавайся!"... Це мені подарували на День Радіо теж. Я приклеїв скотчем, і тепер дивлюся. До речі, саме вона надихнула мене все-таки написати листи у Міністерство, з вимогою виплатити мені не нараховану пенсію.

   Що мене ще радує? Що вікно заклеєне шпалерою, і тепер мені не так у голову пече сонячне проміння. Що вікно відкрите настіж, і хоча руху свіжого повітря я не відчуваю, все одно хай краще буде відкритим, щоб не задихнутися остаточно, якщо його закрити. А ще радує, що в палаті тиша, і що нема війни. Що на мене ніхто не кричить. І що в мене є чайник.

   Ще радує, що я отримую пенсію, про яку не могли навіть мріяти мої нащадки якихось сто років тому... І радує, що маю можливість купувати речі та продукти через інтернет, - не переймаючись тим, що я не можу ходити. Радує, що отримую не готівкою, а на банківську карточку, яка легко поміщається і ховається у руці, незалежно від суми грошей, які там лежать. А якихось 20 років тому люди отримувати тисячі купонів, товсті пачки, які майже нічого не вартували кожна окремо... А якихось сто років тому люди носили з собою не паперові гроші, а залізні, цілі мішки з монетами... А хтось і цілі сундуки.

   Я щасливий: нащадок своїх предків. Бо маю те, чого не мали вони. Радію тим, чим не могли радіти вони... Жалітися мені немає на що. Хіба що на спеку... Але мої нащадки нічого не зможуть з цим подіяти. Єдина рекомендація - їхати жити на Північ... Туди, поближче до полярного кола.

10.05.2018, 06:52
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу