В БОЛЬНИЦЕ (Борис Пастернак)
Стояли как перед витриной,
Почти запрудив тротуар.
Носилки втолкнули в машину.
В кабину вскочил санитар.
И скорая помощь, минуя
Панели, подъезды, зевак,
Сумятицу улиц ночную,
Нырнула огнями во мрак.
Милиция, улицы, лица
Мелькали в свету фонаря.
Покачивалась фельдшерица
Со склянкою нашатыря.
Шел дождь, и в приемном покое
Уныло шумел водосток,
Меж тем как строка за строкою
Марали опросный листок.
Его положили у входа.
Все в корпусе было полно.
Разило парами иода,
И с улицы дуло в окно.
Окно обнимало квадратом
Часть сада и неба клочок.
К палатам, полам и халатам
Присматривался новичок.
Как вдруг из расспросов сиделки,
Покачивавшей головой,
Он понял, что из переделки
Едва ли он выйдет живой.
Тогда он взглянул благодарно
В окно, за которым стена
Была точно искрой пожарной
Из города озарена.
Там в зареве рдела застава,
И, в отсвете города, клен
Отвешивал веткой корявой
Больному прощальный поклон.
«О господи, как совершенны
Дела твои,— думал больной,—
Постели, и люди, и стены,
Ночь смерти и город ночной.
Я принял снотворного дозу
И плачу, платок теребя.
О боже, волнения слезы
Мешают мне видеть тебя.
Мне сладко при свете неярком,
Чуть падающем на кровать,
Себя и свой жребий подарком
Бесценным твоим сознавать.
Кончаясь в больничной постели,
Я чувствую рук твоих жар.
Ты держишь меня, как изделье,
И прячешь, как перстень, в футляр».
В ЛІКАРНІ (вільний переклад П.Голубкова)
Стояли як біля вітрини,
Зайнявши, вважай, тротуар.
Насалик штовхнули в машину.
В кабіну стрибнув санітар.
Швидка допомога, завзято,
Повз купи роззяв гострих тем
І вулиць нічне вже сум'яття,
Пірнула у морок вогнем.
Міліція, вулиці - мчалися
У світлі її ліхтаря.
А фельдшерка в ній – ледь гойдалася
Зі склянкою нашатирЯ.
Йшов дощ, і в приймальнім покої
Понуро шумів водостік,
В той час як рядок за рукою
В листок для опитувань тік.
Поклали Його біля входу.
Бо в корпусі повно давно.
Тут тхнуло парами, як йоду,
І з вулиці дуло в вікно.
Вікно обіймало квадратом
Край саду і неба шматок.
В підлогу, в палати й халати
Вдивлявся поки новачок.
Як раптом з розмови «підсобки»,
З похитувань тих голови -
Він вмить зрозумів: з переробки
Навряд чи він вийде живий.
Він глянув тоді обережно
В вікно, за яким та стіна
Була, як від іскри пожежної
Від міста вся осяяна.
В загравах застав, наче в свято
І, в відсвіті, клен, як з колін,
Відвішував так кострубато
Прощальний вже, ніби, уклін.
«О, Господи, як досконалі
Всі справи Твої! Неземне -
Все: ліжка, і люди, і стіни,
Ніч смерті і місто нічне.
Прийняв я снодійного дозу
І плачу, не вголос, в себЕ.
О боже, хвилюючі сльози -
Я майже не бачу тебе.
Так солодко в світлі з гатунком,
На ліжку в лікарні «конать»,
Себе й жереб свій - подарунком
Твоїм саме - переконать.
Життя я в лікарні кінчаю,
Відчув вже я рук Твоїх жар.
Як вироб, мене Ти тримаєш,
Ховаєш, як перстень, в футляр».