Побачивши, що Сашко пересів до новенької, Людка зареготала. Ще б пак — сталося так, як вона й казала: відомий шкільний Казанова покинув і мене.
Але ж він так гарно залицявся... Стільки квітів подарував... Такі слова говорив, що й досі мороз по шкірі. Я повірила йому, закохалася, а він!
На уроці хімії мені хотілося померти.
«Може його приворожити? — думала я, малюючи в зошиті обличчя коханого та перекреслюючи його двома жирними лініями.
Дівчина, на яку він мене проміняв, справді гарна. Висока, струнка, з довгим темним волоссям, пухкими губами і чарівною посмішкою, як у фотомоделі з обкладинки якогось глянцевого журналу.
В місті, де раніше жила Дарина, зараз стріляють, а в нас тихо і дешеве житло. Тому вона тут.
Квартира, в якій вона оселилась разом з батьками, на п’ятому поверсі, прямо над нашою.
— Що це? — біля мене зупиняється вчителька і дивиться на мій малюнок. Питає:
— Оксано, а як же контрольна?
Потім бере мій зошит і показує усім:
— Дивиться! Ось чим вона займається!
Сашко з Дариною посміхаються, інші регочуть.
— А ти, Жарков, не радій! — каже Аделаїда Петрівна, суворо дивлячись на мого колишнього, — з такими оцінками, як у тебе, далеко не підеш!
Людка вигукує:
— А вони йому ні до чого! Він буде масажистом, як його батько!
Усі сміються.
Вчителька повертає мені зошит.
— Ти хоч розумієш, Оксано, що поставила хрест на своєму майбутньому? Ти ж була відмінницею, а зараз? Я попереджала тебе, що добром це не скінчиться!
Мені несила слухати це… Грюкнувши дверима, вибігаю з класу.
На вулиці сяє сонце, пахне черемхою. Кудись йдуть люди, кудись їдуть машини.
У під’їзді — гуркіт. На першому поверсі біля стіни вовтузяться чоловіки у робах, від яких тхне перегаром. Мабуть, знову щось з каналізацією.
— В інших пластик, а тут!.. — чується густий невдоволений бас.
На підлозі — купа цегли; згори, нагадуючи дохлого пітона, звисає довжелезний дріт. За розколупаною стінкою, у темній глибині, шкіриться металевий стовп, покритий нальотом іржі.
Біжу по сходах і раптом згадую, що ключі від квартири лишились в сумці, а та — в класі.
Зітхаю, бо треба повертатись до школи. Голосить дриль. Швидше-швидше звідси на вулицю!
Знову сяє сонце і пахне черемхою.
В школу йти не хочеться, але мама буде тільки о шостій. Куди ж мені подітися? Може, піти до Наталки, братової нареченої? Вона працює в кафе, яке на першому поверсі нашого будинку. Так, піду саме до неї.
Мій брат Микола — на заробітках. В нього, як і в Наталчиного брата, Дена борги. Чому — то довга історія.
Біля кафе, в отворі стіни, пищить банкомат. Якась жінка знімає гроші. За нею стоїть невеличка черга: бабуся з дідусем і молода дівчина. На ганку, під вивіскою «Арарат», палить чорнявий красень. Помітивши мене, він посміхається і каже:
— Привіт, Оксанко. Зайдеш?
— Привіт. Наталка є?
— Кудись побігла. Заходь! Вона скоро буде.
Цього чорнявого красеня звуть Акоп, він син господаря кафе. У Акопа — власна невелика фірма кабельного телебачення. Наталчин брат, Ден, там працює вже майже рік.
Проходимо в зал і всаджуємось в затишному закутку.
— Їсти будеш? — питає мене хлопець.
Відмовляюсь, але Акоп каже, щоб нам принесли чай з тістечками. Цей чорнявий красесь дуже ввічливий і прямо сяє. На величезному порцеляновому блюді в центрі стола тісняться червоні та жовті яблука, помаранчеві апельсини, темний, як ніч, виноград і гранати.
Акоп каже:
— Деякі з моїх родичів досі живуть в горах. Вони пасуть овець, вирощують виноград і роблять коньяк. Наші чоловіки поважають жінок! Жінки нас народжують!.. Ми завжди захищаємо своїх жінок! Чому ти така сумна?.. Ти дуже гарна! Твої очі, як волошки, а волосся, мов стигла пшениця!
От нахаба! Казати таке, знаючи, що я зустрічаюся з іншим! Чи, може, він знає вже, що Сашко мене покинув?
Очі хлопця темніють, він бере мою руку і стискає. Я зойкаю від болі.
Раптом з’являється Наталка. Питає:
— Оксано, чому ти не в школі?
За стіною продовжує верещати дриль.
Кажу:
— В нашому під’їзді знову довбають стіну.
Наталка сплескує руками:
— Я спитала, чому ти не в школі? То ж — чому?
Мовчу з загадковим виглядом. Акоп каже:
— Ну, мені вже пора, — та йде.
Розказую Наталці про Сашка. Питаю, чи не знає вона якоїсь ворожки, яка бере недорого, бо хочу приворожити зрадливого коханого.
Дівчина ненадовго замислюється, а потім каже, що в неї є книжка привороту й заклинань.
— Придбала якось по Інтернету… — пояснює вона. — Можу подзвонити Дену і сказати, аби він привіз її увечері. У сестри Акопа сьогодні день народження, тож о сьомій в кафе відбудеться костюмоване свято в інопланетному стилі. У іменинниці безліч подружок, отож він і запросив своїх друзів та хлопців з фірми… Денові буде неважко до тебе зайти.
Добре. Може, якийсь приворот з Наталчиної книжки подіє, і Сашко повернеться.
***
Я ніколи не палила, але доведеться, бо цього вимагає приворот. Для нього потрібно небагато: ножик, голку, сигарету, дах і... світанок. Сигарети купляю в цілодобовому кіоску, шо поряд з нашим будинком, а інше в мене є. Про всяк випадок, беру три сигарети. Спати лягаю о десятій вечора.
Прокидаюсь рано вранці, радіючи тому, що у мами міцний сон. Вибігаю з квартири з пакетом, в якому лежить причандалля, необхідне мені для привороту і, чіпляючись за сходи, мов мавпа, видираюсь на дах. Оглядаюся і сідаю на краєчок парапету. Дивлюсь вниз, бовтаючи ногами у повітрі. Може, стрибнути вниз? Навіщо мені життя, якщо Сашка пішов від мене?.. Потім оговтаюсь, дістаю ніж і проводжу лезом по пальцю, доки з нього не починає витікати кров. Коли її стає доволі, обмокую кінчик голки у червону цівку та пишу на сигареті ім’я коханого. Кров чомусь не спиняється — ллється та ллється, і я відсмоктую її. Вона така ж солона, як сльози, і така ж гірка, як біль.
Обережно втягую в легені їдкий дим сигарети і прикриваю повіки, аби не бачити ані балкону, на який іноді виходить Дарина, ані хмаринок, схожих на запрану білизну, ані тонких шпилів заводських труб, які вже багато років не димлять... Перед очима раптом з’являється обличчя Сашка, і я більше нічого не бачу…
Проганяю видіння, збираюсь з духом і гашу недопалок на долоні. Пекуча біль шмигає до самого серця, але я витримую її.
Повернувшись додому, лягаю в ліжко. На годиннику -- 5:15. Сьогодні субота, і можна спати досхочу, бо до школи йти не треба.
Мама скоро прокинеться, вдягнеться, зробить собі зачіску і поїде на привокзальний ринок, бо там дешевше продукти, ніж в супермаркеті, який поряд з нашим будинком. Продовжуючи думати про маму, непомітно засинаю.
Коли ж розплющую очі, бачу, що вже майже одинадцята і чую, як тихесенько ллється вода. Підхоплююсь з ліжка й бігу на кухню. Мама, щось наспівуючи, порається біля плити.
Помітивши мене, вона каже:
— Доброго ранку, доню! Швиденько вмивайся та до столу, Я тобі таке зараз розповім!
Що ж там за новина така?
За кілька хвилин дізнаюсь, що вночі в нашому будинку пограбували банкомат.
— Ніхто не міг уявити, що його відкриють зі сторони кафе, воно ж під сигналізацією! — мама наливає в тарілки густий наваристий борщ, від запаху якого в мене течуть слинки і каже: — Кажуть, що ті грабіжники залізли через дірку в стіні з під’їзду в підвал, а потім з підвалу до кафе, а потім відкрили банкомат і вкрали майже мільйон гривень!
Дивно, що мама радіє пограбуванню…
— Це ще не все, — продовдує вона, доївши борщ. — Того негідника, який поглумився над Наталкою, сплячого та обкуреного, знайшли вранці в його БМВ на привокзальному ринку.
— То й що?
— А то, що на задньому сидінні, в пакеті для сміття, були гроші, які вкрали з банкомату, а також зубило, кувалда і ще якийсь інструмент. А той БМВ бачили вночі біля нашого під’їзду.
— Справді?
— Так! Є купа свідків: продавщиця з цілодобового кіоску, хлопець з дівчиною, які сиділи на дитячому майданчику і якийсь бомж.
— Навіщо йому було грабувати банкомат? У його ж батька повно грошей.
— Мабуть, він прийняв якусь гидоту, от і потягнуло на подвиги. Каже, що ввечері познайомився в ресторані свого татуся з лялечкою, яка сказала, що вона інопланетянка, і їй потрібно дослідити когось з землян. Він подумав, що дівчина жартує і запропонував для проведення експериментів себе. Вони сіли в його машину та поїхали в придорожній готель, але по дорозі автівка зламалась, і з’явились її друзі інопланетяни. Цей негідник каже, що їх було четверо, і шо начебто вони світилися, мали на головах антени і розмовляли яко.сь дино. мовою. А що було після цього — він начебто не пам’ятає… Але хто ж повірить у таке? Звідки в нас можуть бути інопланетяни?!
— Тепер він вже не відкрутиться, — додає мама, посміхаючись. — І татусь йому не допоможе, бо цей банкомат належить регіональному банку!
Мене теж охоплює несамовита радість…
Рік тому Наталка працювала економістом в маленькому банківському відділенні, а Микола з Деном — інкасаторами. Брат і Наталка хотіли одружитися та збирали гроші на весілля, але сталося дещо несподіване...
Мама накладає у велику миску вареники зі шкварками, а потім, пильно дивлячись на мене, каже:
— Їж! Щось ти бліденька, доню. Не виспалася, чи що?
…Рік тому одна з подружок Наталки попрохала піти її разом з нею до ресторану «Цезар». Мовляв, вона познайомилась з крутим хлопцем, і той запросив її на побачення. Але сама вона йти не хоче, бо кавалери бувають різними — є такі, що потім не відчепишся. Було це напередодні вихідних, і Наталка погодилась.
У ресторані з'ясувалося, що новий хлопець її подружки не хто інший, як син господаря «Цезаря» — Роберт. Наталка багато чула про нього: живе на таткові гроші, міняє дівчат, як рукавички, бавиться наркотиками.
— Ти з глузду з’їхала чи що? — відчитавши подружку, Наталка пішла з ресторану.
«Цезар» знаходиться на околиці міста, до автобусної зупинки йти хвилин п’ятнадцять.
Слід сказати, що подружка Наталки була не така вродлива, як вона.
Наталка саме йшла по дорозі, коли поряд з нею загальмував БМВ. Дверцята машини прочинилися, і вибігли дружки Роберта. Схопивши дівчину, вони заштовхали її в авто та відвезли в придорожній готель «Притулок мудреця», який місцеві дотепники охрестили «Притулком мерця» тому, що колись одного з його власників застрелили в тамтешньому холі. До речі, тепер цей готель належить батькові Роберта.
Наталку відпустили тільки наступного дня. Після того вона довго усього лякалась, багато плакала, але врешті-решт прийшла таки до тями.
Батьків у Наталки і Дена немає. Їхня бабуся наполягла, аби онука написала заяву до поліції, але нічого доброго з того не вийшло. Батько Роберта «відмазав» свого синочка і його дружків. Знайшлись «свідки», котрі бачили, нібито Наталка сідала в якісь Жигулі… Мовляв, дівка просто вирішила підставити Роберта, аби його татко розщедрився.
Зібрані на весілля Миколою та Наталкою гроші розійшлися на адвокатів. Кар’єра Наталки полетіла під три чорти, а згодом — Миколи і Дена, бо якось вони підстерегли Роберта і добряче відлупцювали, а той накатав на них заяву.
Брат з Деном влізли в борги, щоб найняти дорогого столичного адвоката. Саме завдяки його клопотанню справу і закрили.
В інопланетян я не вірю. Але ж банкомат пограбували, а гроші знайшли в автівці Роберта. «Невже?..» — думаю я кожного разу, згадуючи про вечірку в інопланетному стилі, що відбувалася напередодні в кафе.
***
А наступного дня, ввечері, ми дізналися, що Сашко загинув, рятуючи семирічну дівчинку, яка переходила центральний проспект по «зебрі». Сашко встиг відштовхнути дитину, а сам потрапив під колеса Лексуса з п’яним водієм, якого не зупинило зелене світло на світлофорі.
До кінця літа ще тиждень... Майже кожного дня ми з Дариною ходимо на могилу Сашка та прикрашаємо її квітами.
Шкода, що того Роберта відпустили...
На моїй долоні лишився маленький шрам, схожий на зірочку.
Нещодавно Дарина розповіла мені, що в багатоповерхівку, в якій вона жила раніше, влучив снаряд, і що четверо людей загинули, а вісьмох було поранено.
Кров! Гірка та солона, вона ллється недалеко від нашого міста, а мама їздить на привокзальний ринок, бо там дешевші продукти.
Найкращі з хлопців хочуть бути героями. Вони захищають когось або рятують і, трапляється, — гинуть. Дівчата ж мріють про кохання, чекають своїх єдиних або ж ходять на їхні могили, згадують минуле та вчаться жити без райдужних мрій.