"Віра, що воскрешає з мертвих".
* * *
Вчора перечитав інтерв'ю з Богом "Розбір про сенс життя": http://www.proza.ru/2017/01/18/491
І замислився. Бо зрозумів, що змінився з того часу. За ці 9 місяців - дуже змінився. Дев'ять місяців... Ідеальний строк для народження дитини. Для переродження самого себе.
Тоді я відповідав, що не хочу закохуватися. А зараз би у такому ж самому інтерв'ю відповів би, що хочу. Був би сенс... Було би у кого. І звісно, якби взаємно... Бо нерозділено обридло.
А ще зрозумів, що втомився сам вибирати і добиватися когось. Зараз я хочу, щоби добивалися мене. Бо мене ніхто ніколи не добивався... А я хочу взнати, що це таке. Так, щоби по-справжньому, а не просто побазікати в інтернеті, посмоктати моєї уваги. Бо я хочу, щоби моє життя змінилося.
Мабуть, просто події останніх тижнів висмоктали мене настільки, що я вже не радий своїй самотності. З кожним днем мені стає все гірше... Гірше і гірше. Я все більше слабшаю. Бо не бачу сонця, не дихаю свіжим повітрям. Їм казна-що. І немає нікого, щоби мене захистити. Немає нікого, щоби вивезти мене на вулицю під сонечко. І навіть якщо мені прямо зараз дадуть те бажане крісло, і ліфт буде, і пандус - то в мене не вистачить сил в те крісло сісти, та поїхати надвір.
Сьогодні навколо мого ліжка робили шмон. "Генералку", як вони казали. Але насправді шмон. Спершу казали: "Сідай на крісло, ми тебе вивеземо". Я відповідав: "Я не всиджу і двох хвилин". Врешті привезли каталку, щоби я міг лежати. З величезним трудом зміг на неї залізти, з допомогою санітарок. Накрили ковдрою, вивезли у коридор. Хвилин 30 пролежав там, і навіть не ворухнувся жодного разу. Бо не було сил. Всі сили забрало саме перелізання на ту каталку.
Лежав і думав про те, що я настільки молодий, а настільки слабий. Якби мене зараз хто побачив, зазирнув у очі, помацав пульс - подумав би, що я помираю, і вже надії нема, можна починати копати яму. І так образливо стало... Бо ж я знаю, що це не так. Я знаю, що я можу поправитися. Сидіти, говорити, щось робити... Але мій організм настільки виснажений, що будь-кому здасться, що вже все, надії нема.
Але ж я знаю, що надія є!... Мені просто треба бувати на сонечку, на свіжому повітрі, їсти свіжі овочі та фрукти. А ще треба компанія. Позитивні емоції, обійми... І упевненість, що я комусь потрібен. Не з жалості, а з внутрішньої упевненості, що я є саме та людина, у яку варто вкладатися, варто потонути в мені, варто потонути в коханні до мене... Варто не жаліти грошей, варто не жаліти часу, варто не жаліти своєї уваги для мене...
А я знаю, що це так. Тільки довести не можу. Бо я майже цілісіькими днями сплю, або дрімаю без сил. І коли прокидаюся та намагаюся сісти, то перед очима пливе усе від болю в шиї. Коли до мене говорять, мені доводиться напружувати слух, щоби встигнути почути та усвідомити сказане. Але коли говорять швидко, то до мого слуха не встигає нічого долетіти, бо усе сказане перетворюється на один звук, схожий на завивання сирени. Я нічого не чую.
Цілісінькими днями лежу коло вікна, і часто дивлюся на небо та на верхівки дерев. Думати дуже тяжко... Мозок просто відмикається. Я кожен день сподіваюся, що це тимчасовий стан, але він все більше заглиблюється...
І все частіше я молюся до Бога: "Врятуй! Хай мене хоч хто-небудь шалено покохає і врятує від цього стану." Бо мене ще можна врятувати... Прошу Тебе, Боже.
18.10.2017, 13:07
Карь'яле Лібертус Свідок
Післямова: 13:14.
Виходить, поки я був здоровий і ще щось міг - то я казав, що мені ніхто не потрібен. А тепер, коли заслаб настільки, що навіть на каталку з важкістю залажу - то вже кажу: "Господи! Так хочу бути комусь потрібним... Бо мені конче потрібна допомога, я сам не зможу".
От, наскільки можна принизити людину, щоби вона змирилася з необхідністю мати поруч принаймні когось... Так, бажано - когось люблячого. А якщо ще трохи відтягнути? То можна довести мене до такого стану, коли я взмолюся: "Я згоден уже і без кохання, тільки врятуй"?...
Боже, як огидно... Як огидно. І як образливо. Боже. Як образливо і огидно. А Ти обіцяв мене балувати, між іншим... Обіцяв мені дохуя усього. Перечислити? Брехло... Якщо навіть Тобі не можна вірити, то кому?... Боже... Але мушу вірити. Діватися немає куди.
У що вірити? Що я можу сам вибрати, хто буде мене кохати. І як саме кохати. І на якій відстані.
Бо якщо мене зараз підібрати у немічному непритомному стані - я звісно, подякую, що мене вчасно врятували... Але коли наберуся сил - то піду геть. Бо не я вибрав цю людину. Мене просто пожаліли... А я хочу вибирати сам.
Амінь.
А зараз поки що хочу мовчати... Думаю про Мишка у цю мить. Хочу, щоби моє мовчання тиснуло йому на вуха. Щоби він втратив сон та спокій. Бо Я так хочу. Я! Чув мене? От і виконуй. А я поки що помовчу... Я почаклую трохи... Хочу, щоби Тиша тисла йому на вуха як довгий-довгий дзвін... Дзвіннннннннн....