На зиму повернуло. Спить трава.
Сухі очерети тремтять і ряботинням воду покривають.
Крива конячка ледь бреде під рядовицею осик та верб.
У левадах так голо, непривітно, що хочеться вже снігу.
Втомившися від бігу по стрічці Мьобіуса,
я вермут п'ю, цитриною смакую, чорним виноградом
і полуничним льодом.
Під лядою у льосі урожай картоплі,
антонівки та слив. А на столі карафочка оливи,
помідори, базилік і кілотони щастя,
що генеруються серцями всього світу -
хто має очі, той побаче.
Неначе все у всьому і нічого.
Пустотність не тотожна порожнечі
Ця гра малечі на березі самітнім Океану
захоплює все більше, більше, більше
- Плюскіт води, дзвіночків голос, гортанний спів. Я це чую чи так здається?
- А здається це як? Ти хочеш реальність препарувати? Причепити бирки з підписами
і покласти все в нижній ящик свого стола?
- Що такого я сказав аби у відповідь почути якусь чудасію?
- Чудасію? Мої слова то - відлуння твоїх думок. Тобі з ними жити.
- Не гнівися.
- Мене вже давно ніщо в цьому світі не гнівить і не дивує. Слухай те, що чуєш.
Живи з миром, Івасику_Телесику.
Пий молоде вино. Кури чарівні трави, зібрані в день літнього сонцестояння.
Слухай музику Моцарта, зіграну на сітарах і бубоні.
Кохайся з любов'ю в серці, в тілі та поза ним.
У кожній позі тантричного танцю, в асані кожній
живи, як вперше. Живи, як в останню мить.
Пить чи не пить цей трунок
не тобі вирішувати.
Бо насправді це ти все вирішив
сотні літ тому.
Ти просто забув.
Прокидайся!
Мир тобі та любов!