***
Перед очима дві волошки.
І знов, і знов перед очима…
Я в них дивилась, наче трошки,
Чого ж закохуюсь так стрімко?
Чому весь світ заполонили
Оті волошки чарівливі?
Чому настільки магнетичні,
Що пам’ятатиму їх вічно?
Що в них такого, в тих волошках,
Що мало мені цього «трошки»?
Їх теплим спокоєм блакиті
Вразливе серце оповите.
І оживає, швидше б’ється,
І пристрасть з нього
птахом рветься,
І радості, й страждань лавина…
І знов, сама я в цьому винна.
Бо добровільно в тім полоні
Лишитись воліла б до скону.
2014