Памяти Игоря Талькова (Зоя Садовская,
Не коридор – а ввысь тропа…
И он шагнул по ней невольно…
«Но отчего вокруг толпа,
И отчего в груди так больно?..
И я, пройдя короткий путь,
В объятьях боли засыпаю.
Прошу: не дайте мне уснуть,
Ведь я сегодня выступаю!»
А тьма уже туманит мозг,
И кто-то льёт на губы воду,
И свет в глазах – как тонкий мост,
Ведущий прямо к небосводу.
Взметнулись каменные льды,
Сдавив разорванное сердце…
«Спасите, Чистые пруды,
Волной накройте, чтоб согреться…»
И ясно слышен чей-то плач,
И тучи с неба смотрят хмуро.
Под чей-то крик: «Скорее, врач!»
Склонилась белая фигура.
Но кто-то вдаль меня ведёт,
Его рукой мне не коснуться…
«Меня сынишка дома ждёт!
Я обещал ему вернуться!»
Но боль пронзает всё острей,
Сжимает каменные стены…
«Зачем твердят: «Скорей, скорей!»?-
Я опоздал уйти со сцены?
Так неужели я сдаюсь?
Грудь оплели стальные нити.
Прошу вас, люди: тороплюсь,
Прошу вас, люди, отпустите…»
Народ столпился у крыльца,
Врача лишь взглядами просили…
И кто-то скажет:
-Как бойца
На плащ-палатке выносили.
***
Тянет дымом от лиственной гари,
Заалелась рябиной заря.
Князь Серебряный, Гарик мой, Гарри,
Ты ушёл в круговерть октября.
Промелькнула на небе зарница,
Отправляясь в последний полёт…
Это падает песня – как птица,
Из обреза убитая влёт.
Отзовись, сероглазый мой княже,
Приходи из заоблачных врат.
До сих пор мне не верится даже,
Что уже не вернёшься назад.
Уповаю: ушёл ненадолго
Под напев замирающих струн –
Вдаль умчала бандитская «Волга»
Или княжеский резвый скакун.
Верю: смерть – исполнение роли,
А не жертва безумной войне.
Просто чуть затянулись гастроли
Где-то в очень далёкой стране,
И быть может, тоскуешь по дому
В том далёком небесном краю…
Потому три цветка – как живому –
Я кладу на могилу твою.
ПАМ'ЯТІ ІГОРЯ ТАЛЬКОВА (вільний переклад П.Голубкова)
Не коридор - а стежка вгору ...
Ступив по ній він мимоволі...
«А натовп той чому навколо,
Чому у грудях дикі болі?..
Пройшовши цей короткий шлях,
В обіймах болю засинаю.
Не дай заснути мені, жах:
Адже сьогодні виступаю!»
А морок в мозок вже проліз,
І хтось на губи воду вилив,
Світло в очах - тоненький міст,
Ведучий аж до небосхилу.
Зметнулись кам'яні льоди,
Розірване вже серце душать...
«Врятуйте, «Чистые пруды»,
Зігрійте, хвилі, мою душу...»
І чийсь так ясно чути плач,
І хмари дивляться похмуро.
І, під чийсь крик: «Скорее, врач!»
Біла схилилася фігура.
Хтось вдалину мене веде,
Його рукою не торкнутись...
- Чекає вдома син: «Не йде…
А обіцяв же повернутись!..»
Та біль пронизує гостріше,
Стискає кам'яні стіни ...
«Навіщо крики:«Швидше, швидше?»-
Я запізнивсь піти зі сцени?
Невже здаватися я маю?
Груди зплели сталеві нитки.
Прошу вас, люди: поспішаю,
Прошу вас, люди, відпустіть-ка…»
Народ стовпивсь, нема кінця.
Всі, мовчки, лікаря просили...
І хтось там скаже: «Как бойца,
На плащ-палатке выносили...»
***
Тягне дим від листЯної гарі,
Горобин червоніє зоря.
Князь Срібний мій, мій Гарік, мій Гарі,
У вир жовтня пішов, чи в моря?
Промайнула по небу зірниця,
Відлетіла в останній політ...
Пісня падає - начебто птиця,
Що убита з обріза вже вліт.
Відгукнись, сіроокий мій княже,
Повертайся з захмарних тих врат.
До цих пір все не віриться майже:
Не повернешся ти вже назад.
Я надіюсь: пішов ненадовго
Під наспів завмираючих струн -
Вдалину мчить бандитська та «Волга»
Або жвавий той княжий скакун.
Вірю: смерть - виконання лиш ролі,
А не факт в божевільній війні.
Затягнулися просто гастролі
Десь в країні, далекій мені
І, можливо, сумуєш за домом
У далекім небеснім краю...
І три квітки тому - як живому -
Я кладу на могилу твою.