Країна «віддячила» своєму солдату,
Або слово про прикордонних кріпаків
Ця історія з нотатків скривдженої жінки, військовослужбовця. Скривдженої усіма. Її керівництвом при погонах, посадах, зв’язках та грошах. Мукачівським судом, який своїм рішенням її, як собаку, вирішив викинути із гуртожитку на вулицю. Зрадженої адвокатами, які загнали її в кредитну яму і врешті-решт залишили ні з чим. Її біль не захотіли донести до людей і деякі закарпатські журналісти, яких вона спробувала зібрати на прес-конференцію. Почувши, що цей конфлікт стосується керівництва прикордонного загону, вони по-англійськи щезли. Правозахисники, які були поруч, порадили звернутися до мене. Мовляв, я – та остання інстанція, яка, незважаючи на звання та посади, надрукує біль будь-якої людини, яка бореться за свої права. Що я і роблю, надаючи потерпілій – старшині із вислугою у 23 роки, Ларисі Трубай, яка нині проходить службу за контрактом на посаді контролера ВТТ Чопського прикордонного загону, шпальти видання для захисту своїх конституційних прав та свобод.
Друкую я цю історію і тому, що нині, під час війни на сході, коли держава як ніколи мала б дбати про людей в погонах, ми маємо і бачимо скотське ставлення як до них, так і їхніх потреб. Ми дивуємося, чому молодь тікає від мобілізації за кордон, йде на хабарі, а деякі навіть згідні потрапити за ґрати. При цьому винні усі хто завгодно, тільки не керівництво. Саме цей міф я і маю намір розвіяти в цій історії про жінку, яка мріяла стати справжнім солдатом своєї батьківщини.
«А зорі тут тихі»
Лариса Вікторівна Трубай народилася 21 липня 1968 року в селі Волоське Деражнянського району Хмельницької області. До 1977 року їх родина проживала у м. Мелітополь Запорізької області. Потім, разом із батьками та старшою сестрою Світланою, переїхали до м. Хмельницьк. На той час патріотичному вихованню дітей приділялось багато уваги. Подивившись художній фільм «А зорі тут тихі», домашня Лариса, по суті тихий ангел, захопилася потаємною мрією стати старшим єфрейтором і бути схожою на дівчат-радистів, які палко любили свою батьківщину, і заради неї віддали найдорожче.
Потім на вулиці була випадкова зустріч із стрункою, як берізка, жінкою у формі, яка впевнено крокувала до КПП військового училища. Назавжди залишилась у пам’яті школярки військова сукня, стойка-комірець, планшет через плече, шкіряний ремінь навколо осиної талії…
Йшли роки. Лариса закінчила середню школу. В технічному училищі з відзнакою здобула освіту монтажника радіоапаратури. В подальшому працювала у рідному місті на військовому приладному заводі «Нива». Коли почалась перебудова, змінила роботу на продавця продтоварів, працювала в магазині, торгувала на речовому ринку. Але весь цей час їй не давала спокою давня мрія бути корисною та із віддачею працювати на батьківщину. Втомившись від базарних поневірянь, Лариса в жовтні 1993 року за програмою радіооператор-радіотелеграфіст закінчує з відзнакою ДОСААФ. Навчання далося легко, адже позаду були 3 роки музичної студії гри на баяні, де кожна буква – окрема мелодія. Так музичний слух, хороша пам'ять стали Ларисі в нагоді. І нарешті мрія збулась. 7 квітня 1994 року її прийнято на комісію Хмельницьким РВК. А вже 11 квітня 1994 року наказом командира військової частини її було призначено на посаду старшого механіка радіостанції батареї управління артилерійського полку.
Радість, гордість перехоплювали дух молодої дівчини. Сама служба дисциплінувала. Досвід вона набувала на навчаннях. Перше військове звання молодший сержант вона отримала після успішної здачі військової та вогневої підготовки, з нагоди 8 Березня.
Усім відомий вислів: «Поганий той солдат, який не мріє стати генералом». У протилежність тим, хто мріяв про генеральські зірки та лампаси, у неї в думках навіть не було бажання стати офіцером. Вона хотіла бути тільки хорошим солдатом, якого побачила в кінофільмі в далекому дитинстві. І це був її свідомій вибір, який в питанні здійснення мрії та простого людського щастя, був для неї вище за офіцерські зірочки.
Тим часом в молодих збройних силах України йшло скорочення. З листопада 1995 року по січень 2004 рік Лариса Вікторівна проходила службу за фахом на одному з командних пунктів першої ракетної дивізії. За цей час вона набула солідного досвіду за військовою спеціальністю, неодноразово відзначалась грамотами начальника штаба дивізії за успіхи на бойовому чергуванні. Її та інших, хто був поруч, показували по телебаченню, писали в газеті «Наша армія».
Потім, до липня 2004 року, служила в батальйоні забезпечення дивізії, механізованій
бригаді в\ч 0610. Після чого її чекала нова сторінка життя.
Прикордонний гуртожиток
7 липня 2004 року Ларису Трубай зараховано до лав Державної прикордонної служби України. Службу жінка продовжила у Бердянському прикордонному загоні. Потім, за сімейних обставин, в листопаді 2004 року її було переведено до Мукачівського прикордонного загону та призначено на посаду механіка-майстра вузла зв’язку. Саме із цього періоду і почалися її поневіряння, про які вона б і у жахливому сні не побачила.
Перед Новим 2005 роком Лариса Вікторівна подала на ім’я командира прикордонного загону рапорт про надання службового житла в м. Мукачево по вул. Недецеї, буд. 38. В документі, як цього від неї вимагалось, зазначила, що родичів та знайомих в даному населеному пункті не має.
Рішенням житлової комісії за № 14 від 29 грудня 2004 року, згідно зі ст. 127-132 ЖКУ та наказу Держкомкордону № 30 від 1996 року, старшому солдату Трубай Ларисі Вікторівні за адресою Недецеї, буд. 38 серед черговиків Мукачівського прикордонного загону виділено кімнату № 3 житловою площею 16.8 кв.м. на склад сім’ї в 2 особи – вона та син Володимир 1988 р. н.
Тут ми бачимо перше порушення. В одну кімнату вселили осіб різної статі. Син 15.03.1988 року на момент вселення мав 16 років, а в документі записали, що йому 8 років… Воно і зрозуміло. Папір усе стерпить. І далеко не такі дріб’язкові порушення та зловживання…
Юрист Мукачівського прикордонного загону при ознайомленні з житловою справою три місяці після вселення Лариси Вікторівни не давав їй дозволу на прописку при гуртожитку. Він вимагав від неї здати квартиру ДПСУ в Хмельницьку, обіцяючи їй взамін поліпшити житлові умови – надати 1-кімнатну квартиру в м. Мукачево.
Тут слід зауважити, що квартира в Хмельницьку – це малосімейка по вул. Пяскорського, буд. 6, кв. 171 (загальна – 27.0, житлова 14.2). Вона була отримана її колишнім чоловіком від будівельної організації, в якій він працював, і жодного відношення до ДПСУ не має. Після розлучення подружжя чоловік все залишив їй та синові. В подальшому Лариса Вікторівна це житло в рівних долях приватизувала на себе та сина. Нині там мешкає її син із дружиною та її онуком..
Про обіцяну квартиру в 4-поверхівці в м. Мукачево по вул. Одеській – окреме слово. Комендант КЕС за шампанське з шоколадом показала Ларисі Вікторівні куплений прикордонним загоном в старому житловому фонді вкрай занедбану бомжами після пожежі «квартиру» без вікон на третьому поверсі з ванною для ніг, яку їй пропонували. Жах від побаченого ще довго жінці не давав спокою.
Тільки після особистого прийому в начальника загону полковника Цевельова О.Є. вона була тимчасово, лише із 23.03.2005 року, прописана за юридичною адресою загону: м. Мукачево, вул. Недецеї, буд. 45. Але це був тільки початок її жахливих поневірянь…
Матеріал до друку підготував
Михайло Темнов.
Далі буде.
P.S Коли перша частина цієї розповіді була готова, стало відомо про те, що в останні дні Ларису Трубай різні посадові особи стали переконувати в тому, що їй не варто йти на подальший скандал. Мовляв, її житлове питання вже вирішується компромісним рішенням керівництвом ДПСУ. Фігурує в цих обіцянках голова консультаційної ради при АДПСУ пан Олексій Ісаєв. Так це чи ні,не відомо. Оскільки в цій історії із «гуртожитком», де перемішалася квартирна власність полковників із найманим приміщення единого контрактника – старшини Лариси Трубай, для якої за документами це реальний гуртожиток, тому я готую документальну публікацію про всі юридичні казуси та викрутаси прикордонного панства. Маю намір допомогти і військовій прокуратурі розібратися «в трьох» прикордонних «смереках», де заблукав слідчий із матеріалами кримінальної справи. Повідомлю про інші квартирні оборудки зоряних офіцерів у зелених кашкетах.