Від самого започаткування факультету в нас визначився як пріоритет, як стиль організації роботи зі студентами: з перших днів залучати їх до наукової роботи. Бо: долучати до наукової творчості ніколи не буває зарано (одного разу молода мама запитала у Антона Семеновича Макаренка: «Чи не рано мені починати виховувати свою дитину?». Макаренко перепитав її: «а скільки років Вашій дитині?». «Три роки». «Ви запізнились на три роки» – почула вона від автора знаменитої «Педагогічної поеми»). Позиція нашого факультету від часу його створення (1996р.): якщо ми не залучили студента до науки на другому курсі, то ми запізнилися на два роки. Так ми вважали і діяли на ФС, так ми вважаємо і так діємо на ФСП.
Для того, щоб не відійти в історичне небуття та не скніти на узбіччі історичного розвитку, країнам, схожим на нашу (згадаймо Японію зразка 1945 року), залишився останній ресурс, за допомогою якого ще можна, – спробувати, – уникнути дуже сумної долі, жереба, планиди: інвестувати в голову, в серце, в руки кожного, багатьох, всіх – себто в людину, в людей, в суспільство.
Але, в усі часи люди знали: наука заради науки неможлива. Та, власне – і нікому геть – зовсім не потрібна. У нас же, на жаль, – особливо в царині т.з. гуманітарних наук – наукові розробки мають одну-єдину долю – «их удел – быть преданными грызущей критике мышей» (Маркс). Наразі, і наслідок закономірний: «маємо те, що маємо». Наука має всенеодмінно і у повному обсязі знаходити своє втілення у конкретних практичних (матеріальних, духовних, чуттєвих) формах культури, має об'єктивуватись, уречевлюватись – тоді вона матиме право називатися справжньою наукою, яка відповідає запитам часу, імперативам стабільного, висхідного, прогресивного поступу. Вимірам дійсного гуманізму. Зрештою, і свобода є нічим іншим, як пізнаною і пізнаваною необхідністю та можливістю практично діяти, – творити, – на цій основі.
Так склалося, що з дня започаткування факультету соціології (1996р.), кожен наш студент знає, що нормальна людина – це геній, всі інші – відхилення від норми. Геній – це персоніфікована творчість: сутність науки – це пошук, знаходження, перманентне вдосконалення вже сущого масиву знання та досвіду пізнання, відкриття та впровадження в практику соціально-значущого нового. Природа всіх, без винятку найменшого, патологій, девіацій, соціальних аномалій (негараздів) – результат недобору, несвоєчасного запотребування, а часто – свідомої протидії та понищення творчості в усіх її видах, формах і проявах. Того ж походження і реакція на дефіцит, а чи то повну відсутність творчості – покликані до «життя» квазізамінники творчості: пияцтво, наркозалежність, інші шкідливі залежності, асоціальні та антисоціальні прояви, девіантні вчинки, поведінка тощо. Наукова діяльність, – творчість, – не може бути, не повинна бути і не буде надбанням «посвячених», окремих, обраних, небагатьох etс.
За 17 років склалися певні традиції залучення студентів до наукової творчості: гурткова робота, участь в олімпіадах, виступи на науково-практичних конференціях, видрук студентських наукових розвідок (статей та тез) у наукових виданнях тощо. Є аспірантура, докторантура, три фахових наукових видання, спецрада по захисту кандидатських дисертацій з філософії, щодвароки кожна з семи кафедр факультету (ФСП) проводить міжнародну науково-практичну конференцію – форму наукового спілкування, полеміки, дискусій, обміну ідеями, встановлення наукових контактів та зв'язків.
Дні науки – це лише одна ланка у цілому ланцюгу різноманітних заходів, що складаються в систему, в комплекс. На нашому факультеті щорічно проходять принаймні 5-6 конференцій, створена цілком певна наукова атмосфера.
Методологія – це, якщо грубо, синонім слова наука. А, якщо наука пануватиме, принаймні, в умовах вищого навчального закладу, то буде і якісне викладання. Бо, що таке викладання, методика, дидактика? Це, фактично, відтворення, повторення у репродуктивному режимі того, що одного разу вперше робиться у процесі наукового пошуку. Адже людина не народжується, але постає. Процес її поставання – соціалізація: індивідуалізація суспільного та усуспільнення індивідуального. А педагогіка, освіта – то є концентрована форма соціалізації.
Уявіть собі, що викладач забув, – або і не знав, – що таке науковий пошук, як це робиться, що таке радість від того, що знайшов (еврика), або, навпаки, досада від того, що стільки затрачено часу, енергії та зусиль, але все марно. Тут, правда, не треба надто вже й досадувати, тому що у науці будь-який результат, навіть негативний, це також результат. Принаймні, якщо я знаю, що у когось був негативний результат, він тут шукав і не знайшов, то мій сектор пошуку звузиться. Я вже не буду шукати в тому місці, де шукав він, тому вірогідність, що я знайду, підвищиться. Але якщо викладач забув усе це, або і не знав ніколи, то що йому робити у студентській аудиторії?! Як він змоделює «продвинуте», проблемне навчання, якщо він і сам не знає, що таке наукова проблема, як вона формулюється, ставиться, вирішується? То є катастрофа, коли сліпі ведуть незрячих…
Виходячи з цього, ми намагалися створювати відповідну атмосферу з перших початків. Це передалося з того, як ми свого часу ще на кафедрі філософії ладнали та вилаштовували пріоритети і відносини. Потім це було експліковано на новостворений факультет. Ви, мабуть, і не підозрюєте, але ми з вами часом як на полігоні, постійно випробовуємо щось нове. А практика – це критерій істини, і вона показує, чи є позитивні результати. Десь – інтуїтивно, десь – тому, що ми розумні, десь, – тому, що нас багато, але в цілому ми рухаємося вірним шляхом. Ось, наприклад, майже половина складу кафедр філософії, політології і соціології – це наші колишні студенти, наші випускники, наші аспіранти. Це наші люди, ми «одної крові». І ніхто ж не дорікне, що рівень філософії у політехнічному університеті нижчий, ніж в будь-якому іншому, а я достеменно знаю, що навіть вищий. Хоча, таке знання мене, щиро кажучи, дуже мало тішить: бо це, скорше за все, тому так, що серед сліпих і одноокий – зрячий…
Усе завдяки тому, що існує система, комплекс: і гурткова робота, і поза навчально-наукова, і такі от концентровані Дні науки. Адже це не просто два дні не з того, не з сього. Студенти рік готуються до цього, викладачі ведуть селекційну роботу, в групах знаходять того, у кого є до дослідництва певні завдатки, в кого можливо вже сформувалось покликання. Ось ця селекція передує, а Дні науки – це просто фінал. Жнива. Ну, і, звісно: яке поставання, такий і результат.
Ось пройшло пленарне засідання, мені вже є з чим порівнювати, і можу сказати, що воно мені сподобалось. Якось свіжо, не збито, не штучно, якась щирість, оченята ваші горять, ну що ще треба? Ввечері я залюбки передивлявся фотозвіт на сайті, навіть там видно ці одухотворені обличчя, які світяться зсередини. Красиві, хороші фотографії. Те, що так виходить – це нормально. Істина, користь, краса і добро – це ж однопорядкові виміри буття людського. Рівно як потворність, зло, шкода і неістина – вони також, обнявшись, ходять. Якщо воно неістинне, якщо воно брехливе, то воно і потворне, воно зле, і від нього одна шкода. От я на пленарці відчув певну естетику, а це ж тільки початок. Я більше ніж переконаний, що коли ви розійшлись по секціях, де є можливість вступати в дискусії, більш повно проявляти себе, було ще цікавіше.
Ми проводимо Дні науки вже 17 років і я далекий від думки, що ця форма себе вже вичерпала. Адже рано чи пізно будь-яка форма вичерпує себе. Тобто зміст в її рамках перестає розвиватися, форма вже не сприяє розвитку, а, навпаки, стагнує і сковує. Тоді треба шукати нову форму. Так от, в мене таке враження, що Дні науки себе не вичерпали. Ми їх принесли з філософського факультету Університету Шевченка. Колись, ще в 60-ті рр. ХХ ст. там це започаткував Павло Васильович Копнін, який, до речі, в 1958-му році створював кафедру філософії у Політехнічному інституті, він її перший завідувач. Раніше їх називали Копнінські читання. Вони привились, прижились, пустили коріння, А зараз у нас багато гостей із сусідніх братських факультетів, є представники з інших вузів. Колись навіть приїхала ціла бригада з Дрогобича. Тоді ми ще трошки розкішніше жили, була можливість готувати призи, ми купували на кілька тисяч на Петрівці хороших книг. Пам'ятаю, приїхали 10 чоловік, забрали всі призи і повезли. З одного боку, образа трошки, а з іншого – це ж приємно. Приїхали люди, набрались позитивних вражень і поїхали до себе в Дрогобич. Думаю, вони згадуватимуть залюбки ці дні. Ну, звісно, і для нас стимул: готуватись ретельніше, аби не посоромити рідний КПІ.
Відтак, Дні науки перестали бути суто факультетським дійством, і це добре. Зараз Дні науки проводяться не тільки у нас, але і на інших факультетах. Дехто навіть ображається, кажучи, що Дні науки у них проводяться вже давно, тому придумали їх вони, а не ми. Але це добре. Коли це тільки ланка в комплексі, в системі, то вона спрацьовує. Є фахові видання, є можливість видавати свої маленькі доробки, розвідки, наукові спроби у збірнику по Днях науки. Звичайно, головне, щоб там не було копіпасту, плагіату, тобто крадійства. Плюс своя аспірантура, спецрада. Замкнений цикл. Можна сказати, що у нас існує такий своєрідний культ науки і тут нема чого соромитись. Справа в тім, що коли про неї згадують рідко, вряди-годи, то наука – це щось таке, що відлякує, щось таке загадкове. А наша задача полягає у тому, щоб її баналізувати, щоб наука стала буденною справою. Звісно, просто – не значить спрощено…
Якщо Спіноза гадав, що геній – це чудо, «столь же прекрасное, сколь и редкое», то Уільям Сомерсет Моем вже сказав, що «геній – це нормальна людина, всі інші - відхилення від норми». Мені так свого часу сподобалась ця думка! Вона правильна, це ж афоризм. Так воно і є. Коли кожен з вас повірить, що в науці він абсолютно свій, то все у вас вийде. Звичайно, є ті, хто любить займатися якоюсь прикладною діяльністю, щось втілювати, організовувати. Не кожен, звісно, дослідник. А є люди, які в силу досвіду чи що чогось можуть займатися і тим, і тим якось поперемінно.
У виші взагалі потрібно бути, – ти, якщо викладач, просто приречений на це, – принаймні в трьох іпостасях. Це інваріант, це алгоритм: вихователь, викладач, дослідник. Інколи доводиться займатися і організаційною роботою, і навіть господарською. Треба встигнути і написати якусь розвідку, і прочитати лекцію, і зняти з голки, якщо дурень намагається сісти на неї – це вже виховна робота, і поновити техніку у комп'ютерних класах. От доживете, наберетесь досвіду, також будете вправлятись в різних сферах. Це – переміна роду діяльності. Навіть якщо займатись наукою, і лише нею, то, мабуть, можна зсунутись по фазі і озвіріти. Як Маркс слушно зазначив, людині необхідна переміна роду діяльності. Творчість передбачає от таку переміну. От сьогодні студент здав лабу, завтра поїхав до бабусі і сполов їй город. І йому нормально: у нього і мізки, і м'язи, і загар хороший рівно ліг. Тобто, людина при її унікальності має прагнути універсальності. І коли ще, як не в студентські роки, закладати її основи? Наука – це найкоротший шлях здобути принаймні внутрішню універсальність. Це – якщо коротко. І – «на пальцях».