С украинского http://www.proza.ru/2016/02/14/1379
Полуночью внезапно на лужи и грязное месиво стал опускаться снежок – ленивый, редкий, нездешний какой-то… В сиянии фонаря казалось, что звёзды поодиночке спускаются на землю, чтобы отдохнуть после бесконечного полёта в неизвестности. И что их тут привлекло?
А утром выглянула в окно – мир предстал белоснежно-чистый… Тихо и пусто.
Правда, на дорожке кот уже оставил следы, добираясь от соседей до дома. И всё…
Ан нет… Не всё… На скамейке перед домом появилась корзинка с цветком. Как и каждый год в этот день - с тех самых пор, когда…
Выбежала, взяла в руки, прижала к лицу холодные, присыпанные ледяными слезами листочки – хоть и не мороз, а всё же ночью мело…
Занесла корзинку в дом и, согревая в руках, ещё раз выглянула в окошко - никаких следов, кроме кошачьих…
Не любила она букеты, цветы росли у неё в каком-то хаотичном порядке, часто там, где сами хотели, но она никогда не срывала их для букетов, украшала дом только сухими композициями. Хотя бывало ромашки и васильки сами льнули к её рукам в поле или в лесу, напрашиваясь в гости… Одни ромашки и васильки могли надолго доверчиво располагаться в вазе у неё в доме.
А во вновь таинственно появившейся февральской корзинке был цветок, который жил, цвёл в вазочке, оставаясь с нею. Навсегда.
Никогда ни открытки, ни визитки, ни намёка – кто утешает её такой радостью уже пятый год? Кто посылает её горькому одиночеству свою затаённую любовь и нежность?…
Кто? Далёкий или близкий? И почему?…
…Вытереть слёзы. Только не плакать…
Тяжелую тоскливо-серую пелену неба уже робко обрызгали светлые краски нового дня.
Надо полить цветы: белую герань, розовую фиалку, жёлтый гиацинт, кружевной нефролепис и сегодняшнюю синюю примулу… Они остаются с нею.
***
Лютнева нiжнiсть
Василина Иванина
...Опівночі раптово на калюжі і грязюку посіявся сніжок – лінивий, рідкий, нетутешній якийсь… У світлі ліхтаря здавалося, що поодинокі зірки спускаються на землю, аби відпочити після невпинного польоту в безвістях. І що їх тут привабило?
А вранці визирнула з вікна – світ був біленько-чистий… Тихо і пусто.
Правда, на стежці кіт уже залишив сліди, мандруючи від сусідів до дому. І все…
Але ні… Не все… На лавочці перед хатою стояла корзинка з квіткою. Як і щороку в цей день- з тих пір, відколи...
Вибігла, взяла в руки, притулила до обличчя холодні, притрушені льодяними сльозами листочки – хоч і не мороз, але ж уночі сніжило…
Занесла корзинку в дім і, зігірваючи в руках, ще раз виглянула в вікно - ніяких слідів, окрім котячих…
Вона не любила букетів, квіти росли в неї у якомусь неспланованому порядку, часто там, де самі хотілм, але вона не зривала їх для букетів ніколи, прикрашала дім тільки сухими композиціями.
Хоча, бувало, ромашки і волошки лагідно йшли їй до рук у полі чи в гаю, напрошуючись у гості… Тільки ромашки і волошки могли надовго довірливо оселятися у вазі в її хаті.
А в знову таємниче оприявленій лютневій корзинці була квітка, яка жила,квітка у вазончику, яка залишалася з нею. Назавжди.
Ніколи ні листівки, ні візитки, ні натяку- хто ж тішить її такою радістю уже п"ять років? Хто посилає їй у гірку самотність свою причаєну любов і ніжність?..
Хто? Далекий чи близький? І чому?..
...Витерти сльози. Тільки не плакати...
Важку сіро-тоскну пелену неба вже несміливо перетикали світлі барви нового дня.
Треба полити квіти - білу герань, рожеву фіалку, жовтий гіацинт,мереживний нефролепіс і сьогоднішню синю примулу... Вони залишаються з нею.