Кто хочет угробить Россию?
Для всего мира Россия и Ленин неразделимы. Это факт!
Для большинства россиян Ленин – положительный образ в истории России. Это тоже факт!
Поэтому глумление над Мавзолеем Ленина на Красной площади, которое требуют депутаты «от Жириновского», будет воспринята и в России, и во всем мире как возобновление Гражданской войны 1917-1921 гг, обескровившей Россию, и повторение русского суицида 1991 года, приведшего к трагедии распада Советского Союза.
Помните, как мы смеялись?
В 2015 году россияне имели много поводов посмеяться над бандеровцами Киева, отморозками, скачущими и прыгающими по многострадальной украинской земле, ставшей украинской благодаря Ленину и его товарищам-большевикам. Одной из самых «забавных забав» « діток нерозумних», ублюдков, разгромленных в Крыму и на Донбассе, была борьба с беспомощными, беззащитными памятниками Владимиру Ленину, благодаря которому, повторю, Украина появилась на картах мира.
Однако последние события в Москве уже не смешны, а просто ужасают. Кто-то из свидомых бандеровцев, свихнувшихся от антирусской истерии в Киеве, оплаченной американскими долларами, и обалдевший от чучелов «москалей», повешенных на киевских каштанах, тайно прибыл в Москву и жестоко покусал депутатов от партии Жириновского. Более того, он выпил их кровь и залил в них «москальский коктейль» из антикоммунизма и труположества.
Депутат Госдумы России, не долго думая, Иван Сухарев (жириновец) выступил с инициативой – интересно, кем оплаченной?) вернуться к обсуждению вопроса о захоронении Владимира Ленина. Он потребовал в духе необандеровцев «переноса», как этот «москаль» выразился, «кремлевских останков» на одно из кладбищ. Завтра он додумается, что и все памятники Ленина надо отправить туда же. Как раз накануне Столетия февральской и октябрьской революций в России.
Соответствующий антивладимирский законопроект от «партии великого актера всех времен и народов» внесен на рассмотрение в нижнюю палату парламента России.
Что скажете, товарищи?
Что скажут господа, я уже знаю!
Поэтому обращаюсь именно к товарищам, гражданам России!
Неужели позволим «жириновцам» сделать с Россией то, что необандеровцы сделали с Украиной?
А шо, все так мило начинается: сначала скачут, потом прыгают, затем вешают чучела, затем валят бульдозерами памятники, потом убивают и вешают людей, потом расстреливают из танков и бомбят города…
А вы знаете, уважаемые, что громадяне братской Украины все-таки очнулись и теперь грудью защищают памятники Ленина и советских героев, которые еще уцелели на изуродованной, разграбленной проамериканской хунтой Украине!
Может, что-то надо в Госдуме России подправить?
Может, начнем с обуздания «діток нерозумних», тех, кто хочет своими псевдопатриотическими, эпатажными речами и «ррреволюционизирующими массы» постановлениями снова запалить Россию?
Тарас Шевченко, 28 декабря. Москва
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? "Нічого робить", -
Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, -
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих -
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий - море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили - гори,-
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки, -
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова - немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, -
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує -
Карай того, боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я - тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.