Замок на песке укр

Безперечно, бувають сім’ї, де брати й сестри жити один без одного не можуть. Та Марина у захваті від свого брата не була. Особливо тоді, коли мала лишитися з ним на цілий день. Ніби й одні батьки їх виховували, а Миколка виявився чорною вороною в зграї білих. Звичайним. Усе в нього було «в нормі», та Марині на цю норму було байдужки. Як вона сама розвивалася – ото і є норма! Ну що це за брат, який к п’яти рокам ледь-ледь читати навчився! Марина в цьому віці вже таскала у батьків книги, які однією рукою підняти не могла, й самі батьки, якщо їм вірити, були такими ж розумними.
А ще Марину, скажімо відверто, бісило, що брат досі хникав з найменшого приводу і навіть без нього. Й іноді батьки, не в змозі виносити це виття, давали Миколці те, що він хотів. Марина потім шипіла: «Ну будь ти хлопцем, сказали «ні», значить, «ні»», та Миколка лише сяяв, як нова копійка.
Одного разу – наступного дня після закінчення шкільної практики, коли нібито можна було спочивати досхочу – Марині снився яскравий сон: вона читала товсту книгу і раділа, що до кінця ще далеко. Аж тут у сон врізався пронизливий виск і розтрощив його на тисячу скалок.
- Не піду! Не піду! Не піду! – волав Миколка.
- Сонечко, вибач, я вже запізнився! – благально крикнув тато. – Ну зроби з ним щось!
Миттю Марина глянула на годинник – о пів на дев’яту. Бамкнули двері, і Миколка вдерся до її кімнати, вчепився у ліжко і верескнув особливо голосно:
- Не піду!
Слідом заскочила мама, зрозуміла, що сина від ліжка не віддере, дотягнути до дитячого садочка Миколку і ліжко разом з Мариною одна не зможе, і жалібно склала руки, як, певне, тільки-но робив тато.
- Сонечко, посидь з ним сьогодні. Тільки сьогодні, добре? – і щезла.
За дві секунди клацнув ключ. Миколка застрибав по кімнаті так, що аж луна пішла. Марина вибрала найлегшу подушку зі своєї колекції і жбурнула в брата.
- Ну ти й причепа!
Попри звичай, Миколка не образився. Більш того, він відскочив в сторону, а потім запустив подушку назад. На відміну від брата, у Марини свободи маневру не було; подушка врізалася у стіну над її головою і впала дівчинці на обличчя.
- Ах, ти!..
Марина, одна за одною, почала кидати в Миколку усі декоративні подушечки, які прикрашали її ліжко. Брат сміявся і шпурляв їх власниці. Десь на третій хвилині Марина зрозуміла: він думає, що це гра така! О-о, зс-сдоровенькі були. Вона ж сподівалася, що це рюмсало на цілий день образиться і не буде їй докучати.
Марина вирішила вигадати нову тактику, а заразом і поснідати. Миколка не чіплявся, але і з кухні не йшов – попросив дати йому попоїсти, бо він чогось дуже втомився. («Ще б пак, так ревіти», – гмикнула про себе старша сестра.) Лише наприкінці, коли Марина вже перемивала посуд, хлопчик попросив:
- А можна ми підемо на море?
Марина аж задихнулася. Сидіти вдома – не вихід, до вечора вони неодмінно один одного повбивають і квартиру розтрощать. Гуляти у дворі теж не хочеться – з однолітками не побігаєш, у неї ж така собі… гирька на нозі. Постійно дивитися треба. Марина уявила компанію на лавочці – бабусі-плетухи, матусі, котрих ніщо, окрім власних колясок, не цікавить, і вона сама – одразу моторошно стало. А на пляж Марину з дев’яти років одну відпускають, може, і з братом відпустять…
- Якщо пообіцяєш мені дещо, – сказала Марина.
- Слухаю! – так і підскочив Миколка.
- Не нити. Бо одразу ж повернемося додому, і я з тобою нікуди більше не піду.
- Обіцяю!
- Не просити ніяких іграшок чи солоденького. Грошей в нас тільки на дорогу.
- То давай з дому візьмемо, – висунув пропозицію Миколка.
Марина кивнула. Раптом її погляд впав за вікно. Сонце сяяло, але дерева під вітром аж вигиналися. Тут Марина зрозуміла, що усі вікна зачинені, незважаючи на жарку погоду – мабуть, щоб шибки не вилетіли.
- І третє. Навіть якщо нас відпустять, купатися ми не зможемо.
- Чому-у?
- Бо на морі шторм. Слухай! – Марина на палець відчинила вікно. У кухні одразу ж засвистіло, Миколка аж притиснув долоні до вух. – Отож! Якщо почнеш тонути, я і тебе не витягну, і сама втоплюся. Зрозумів?
- Зрозумів!
- А тепер, – Марина набрала матусин номер і протягнула слухавку братові, – розповідай мамі, що ти хочеш на пляж. Кажи що завгодно, аби відпустила. І можеш навіть трохи поскиглити, як ти це вмієш робити.
Миколка захихотів. Марині раптом спало на думку, що в брата несподівано прорізалося почуття гумору.
На море приїхали з двома рюкзаками: іграшки склали Миколці, решту Марині. Там, де вони зазвичай розміщувалися усією сім’єю, зараз не було майже нікого. Певне, мама не бачила, що за ніч скоїлося на пляжі, бо інакше не відпустила би. Половину пляжу – мов корова язиком злизнула, за очеретяні парасольки зачепилися пасма водоростей, хоча зараз море дещо відступило, і пісок на тому місці вже висохнув. Вітер виє ще дужче, аніж удома.
Незатишно стало навіть Миколці. Він стиха попросив:
- А можна мені рятувальний жилет?
- Нащо? – нашорошила вуха Марина.
- Боюся, що мене хвилею змиє… – зізнався брат.
- А ти за лінію шторму не заходь, – порадила Марина, проте жилет дістала і сама надула.
Відчувши себе «в безпеці», Миколка трохи повеселішав. Чого не скажеш про його сестру: рушник згодився лежати тільки тоді, коли на кутки навалили купу цегляних уламків, а сторінки в книзі тріпотіли, мов крила у скаженого метелика. Роздратована, Марина запхала книгу в рюкзак, і тут її покликав брат. Солодким голоском, мов лисиця колобка.
- Марино, набери мені води. Будь ласка, – миттю виправився Миколка.
Марина кинула погляд на море. Вода біля берегу була каламутною від голочок зелених водоростей, чаїних пір’їв, глею та піску, та й дівчинка сама побоювалась, що її зіб’є хвилею. А фонтанчик для миття ніг чомусь не працював. Повернувшись із порожнім цеберком, Марина твердо сказала:
- Давай краще вириємо колодязь.
- Обвалиться, – засперечався Миколка.
- Не обвалиться, – відказала Марина. – Неси гілки й каміння.
Удвох вони зібрали цілу купу того й іншого. І почали обкопувати ровик, сидячи спина к спині. Вирити колодязь у піску, щоб він не обвалився – справа марудна, тому Миколка швидко занудьгував. А Марині конче було необхідно, щоб брат ні на що, крім піщаного замка, не відволікався, а найбільше – щоб не підходив до води.
- Хочеш, я тобі розповім казку?
- Хочу! – одразу погодився Миколка. – Тільки кажи голосніше, бо я тебе не чую!
- Жив собі… – почала Марина і зрозуміла: якщо вона й далі кричатиме при такому вітрі, завтра в неї болітиме горло. – От що. Розвернися до лісу задом, до мене передом.
І сама перелягла на живіт. А брат ліг до Марини, голова к голові. І дівчина почала розказувати казку, навіяну вранішнім сном.
- Ну, слухай. Жив собі один хлопець. Не старий, не бридкий, не дурний, а звичайний. От тільки звідусіль його проганяли, навіть брати його, бо він був слабший та не такий сміливий, як вони. Й пішов він шукати, може, десь будуть раді його бачити. А з ним пішов пес, єдиний на світі, хто його любив.
Марина розповідала повільно, деякі подробиці вигадуючи на ходу, а ще – відволікаючись на колодязь.
- Дійшов хлопець до синього моря. Сім штормів пережив, до другого берега доплив – а й там йому не раді. Навіть сміялися над пригодами, що йому довелося пережити. Лише одна дівчина покохала його. І гарна вона була, й талановита, але все ж не така, як її старші сестри. Рідні її не зрозуміли того кохання, і довелося їм покинути місто, тепер вже утрьох. Удвічі більше вони пройшли, аніж один хлопець до того, але не затримувались ніде надовго.
Марина і Миколка викладали стінки камінням – чим далі вони заглиблювалися, тим більшими ставали камені.
- За сороковим містом зустрілася на їх шляху велика пустеля… І вирішили вони, що пустеля не страшніша за море, і що утрьох вони неодмінно подолають її. Першого дня пили вони ту воду, що в них була. На другий день води не стало. Склали вони купу каміння, щоб зібрати трохи вранішньої роси, та на ранок камені були такими ж сухими, як і ввечері. Що ж робити? Вперед іти – невідомо, де та пустеля закінчується. Назад вертатися – сенсу не має, бо їх там ніхто не чекає. І хлопець тоді сказав…
Лопатки зашкребли по камінню та уламкам черепашок.
- Ну, все! – зраділа Марина. – Вода вже близько.
- А що хлопець сказав? – настирно поцікавився Миколка.
- Він сказав: «Треба йти вперед. Якби я море не перейшов, то не зустрів би тебе. З тобою разом ми пройшли більше, аніж зміг би я один. Що б там не було, треба йти вперед». Ще півдня вони йшли, а далі дівчина впала і більше йти не могла. Трохи тіні давали лише дюни…
- Що?
- Дюни – це великі піщані гори. І от, хлопець посадив свою дружину там, де падала тінь від дюни. Аж раптом пес почав копати ямку. Хлопець схопив жменю піску і відчув, що він вологий, і заходився копати разом із собакою. І невдовзі він вирив справжній колодязь! І всі троє пили з нього, і думали, що ніколи в житті не зустрічали солодшої води…
- Як у нас! – Миколка аж перекинувся назад від задоволення.
Марина із тріумфом подивилася на брата.
- Ну що, обвалюється колодязь?
- Ні… Я б один так не зміг.
- І я б не змогла, – зізналася Марина. Правду кажучи, її брат працював незгірш від екскаватора.
- А той хлопець був правий… Ну, коли казав, що разом можна зробити більше.
- Я далі розповідатиму. Ну ось, напилися вони, перейшли пустелю – до краю вже недовго залишалося. І потрапили вони в країну, багатшу й красивішу за ті, що бачили раніше, і навіть за ті, де вони народились. Але за пустелею їх зустріли так само, як і за морем. І вирішили вони повернутися до свого колодязю. Посадили сад і город, а щоб їх не заносило піском, відгородилися від пустелі високою стіною…
Стіну брат із сестрою зводили за всіма правилами будівництва фортець. Із бійницями, високими – Марині по пояс – вежами, міцними широкими зубцями. Миколка старався з усіх сил, і невдовзі в нього стало виходити майже так, як у Марини.
- Минали роки. Хлопець перетворився на міцного, сильного, сміливого чоловіка, а дівчина – на прекрасну жінку, незважаючи на те, що їй довелося багато працювати. У них народилися діти, а сад їх квітнув та зростав. Взнавши, що перехід через пустелю можливий, люди потягнулися з заходу на схід і зі сходу на захід, і неодмінно проходили повз того колодязя, що викопав чоловік. І нарешті на подружжя стали дивитися з повагою і любов’ю. А в той самий час король країни, де народилася дівчина, вирішив перевірити давні байки. Перейшов він море й усі країни на тому березі завоював. А далі зажадав перейти пустелю. Для цього треба було, щоб подружжя пустило армію напитися. Але старий пес здійняв галас, і чоловік зачинив ворота перед завойовником...
Марина ще хотіла розповісти про перемогу над королем і про зустріч хлопця і дівчини із їхніми братами та сестрами, та не встигла. Над головою промайнула чорна тінь. А наступної миті одна з кутових веж – найкрасивіша, бо її робили останньою, враховуючи усі помилки, – розсипалася в порох.
Марина з розпачем подумала, що тепер декілька днів Миколка пригадуватиме зруйнований замок. Встигла побачити: вежу збив хлопець, який радо мчався до води. Русявий і білий, мов сметана – ще б пак, в таку погоду містяни в море не полізуть, в них море цілий рік під боком, можна нікуди не поспішати. Роки на три старший за Миколку, роки на три менше за його сестру. Хлопець на мить затримався біля лінії шторму, озирнувся… Марина подивилася у тому ж напрямку – позаду крокували батьки цього нахаби. І тут від берега долинув відчайдушний вереск.
Миколка якимсь чином збив свого кривдника з ніг – просто на гострі уламки черепашок! – і заходився товкти, немов шматок тіста. Щипався, бив головою, навіть вкусити намагався. Щось нерозбірливо кричав, але без сліз. Той самий Миколка, якого усі, кому не ліньки, називали «дівчиськом»!
Марина метнулася до них – розтягнути, поки русявий оторопів, бо коли опритомніє, від Миколки мокрого місця не лишиться, а, може, ще й ці батьки втрутяться. Та, перш ніж дівчинка добігла, хлопці перекотилися – і впали на мокрий пісок, до краю води. Їх обох одразу ж накрило хвилею, не даючи піднятися на ноги. Марина цопнула брата за ремінець жилета, хвиля вдарила ще раз – і вони обидва впали на чотири точки. І ще раз. І ще!
Врешті-решт, брату з сестрою вдалося здійнятися на ноги – там, куди море не діставало. Не слухаючи, що їм кричали, вони попленталися до свого рушника. Марина зіпхнула з нього камені, накинула братові на плечі.
- Ну чого ти до нього поліз? – з подивом, але без докору спитала вона. – Він на голову тебе вищий.
Миколка ткнувся обличчям сестрі в живіт.
- Я злякався, що ти зі мною нікуди більше не підеш… І казку не будеш розповідати далі.
Обличчя в Миколки було мокрим – та вже не розібрати, від сліз чи від води. Марина подумки схопилася за голову. Потім подивилася вниз, уникаючи братового погляду, – на уламки замку на піску.
- Піду, – пообіцяла вона. – Обов’язково.
27.09.2014 р., Дніпропетровськ


Рецензии