Память сердца моего

Татьяна Домаренок
Теперь там все не то, не так, как раньше было.
Деревья подросли, и выросли дома.
Но только сердце помнит, помнит, как любила
Тебя мой дворик детства, молодость моя!

Вишневые сады смотрели прямо в окна.
Шиповника цветы, жасмина аромат.
Девчонки в платьях ситцевых крутили свои локоны
И мазали ресницы, как дуры, всем подряд.

Ходили мы в кино и к мальчикам на танцы.
Любили песни петь и шутки говорить.
Мы верили в мечту и в то, что наше счастье
Навеки, навсегда ничем не изменить!

Моя подружка Людка бегала босая
С мальчишкой кареглазым из дома своего.
А я, косые взгляды на нее бросая,
Мечтала встретить парня, парня моего.

Но книжек школьных горы, исписаны тетрадки.
И в музыкальной школе ответственный урок.
Решала я по алгебре, по физике задачки
Мальчишке, что приладился мне оббивать порог.

Моя родная скрипка! Ее я так любила!
Этюды и мазурки учили вместе с ней.
Она мне свою верность до конца хранила
И голосом звучала, что был мне всех милей.

Но вот я стала взрослой. Ушла "в далёко" школа.
И в мою жизнь другую причалил институт.
Конспектами, линейками заполнилось все дома.
И чертежи на ватмане я рисовала тут.

Мы все учились весело. Хоть трудно, но ведь пройдено!
И за одним семестром придет уже другой.
Зато в зачетке светятся отличные отметки!
Их заберем во взрослую работу мы с собой.

И наши мысли светлые ведут нас в жизнь далекую.
Но как же быстро милая она у нас прошла...
Хотя, мы не сутулимся, еще посмотрим правильно
На наших внуков-правнуков и гордо скажем: Да!

Мы жили так, как верили, любили и составили
Всю молодость и зрелость счастья своего.
И ничего не брошено, не скомкано, не сломано
В могучей силе памяти сердца моего.


p.s.   С 13 до 30 лет я жила на ул. Скрыганова, дом 5 в Минске. Недавно побывала там...

12.10.15

Мой пераклад на беларускую мову гэтага верша:

Любілі мы адчайна, нястомна працавалі
З добрымі памкненнямі сэрцайка свайго...


Цяпер там усё не так, як у той час было.
Усе дрэвы падраслі, і выраслі дамы.
А толькі сэрца памятае, як цябе любіла
Цудоўны светлы дворык дзяцінства майго!

Вішнёвыя сады глядзелі прама ў вокны.
Шыпшыннік і язмін свой водар разлівалі.
Дзяўчынкі ў сукенках валасы круцілі
І вейкі пэцкаць тушай заўсёды паспявалі.

Хадзілі мы ў кіно, да хлопчыкаў на танцы.
Любілі песні пець і жарты гаварыць.
І верылі, што доля нам падарыла шчасце
Навекі, і яго ніколі не згубіць!

Мая сяброўка Люда бегала нясмела
Да хлопчыка ў госці з дома свайго.
А я, касыя позіркі на яе кідала,
І марыла пра хлопца, хлопца майго.

Дык кніжак школьных горы, спісаныя сшыткі.
І ў музычнай школе хвалюючы ўрок.
Рашала я па алгебры, па фізіцы задачкі
Сябру, які ўзяўся мне аббіваць парог.

Мая родная скрыпка! Яе я так любіла!
Эцюды і мазуркі вучыла разам з ёй.
Яна сваю адданасць мне заўжды дарыла
І голасам гучала, што быў усіх мілей.

І вось я пасталела. Сышла "ў далёка" школа.
І да мяне ў госці прычаліў інстытут.
Канспектамі, лінейкамі запоўнілася хата.
І чарцяжы на ватмане я малявала тут.

Вучыцца не лянуйся. Хоць цяжка, але пройдзена!
І за адным семестрам надыдзе ўжо другі.
Затое ў залікоўцы выдатныя адзнакі!
Усе веды мы не сдрадзім, то скарб наш дарагі.

І нашы думкі светлыя вядуць у жыццё далёкае.
Але як хутка мілае яно ў нас прайшло...
Не, мы не будзем горбіцца, яшчэ паглядзім прама
На нашых унукаў-праўнукаў і горда скажам, што

Жылі мы так, як марылі, і працаю зрабілі
Шчаслівай сваю маладосць і сталасць на гады.
Нічога не забылася, не здраджана, не згублена
У магутнай сіле памяці сэрца назаўжды.
18.08.23


p.s. Дорогие друзья! Читайте мои рассказы и сказки на моем личном сайте http://domarenok-t.narod.ru