Є у одного, вельми пересічного і надзвичайно «родючого», в сенсі – плодючого, французького белетриста, Моріса Дрюона, думка, котра вартує, – а може й переважає, – за своїм значенням та культурною вагою тисячі і тисячі сторінок інших слів цього ж автора. (Втім, так воно, мабуть, і має бути, адже чим більше є у людини, що сказати, тим менше для того потрібно часу. Слів. І, відповідно – паперу).
Так от, ця думка така: «в коханні кожен отримує рівно стільки, скільки віддає». Чудова, науково-бездоганна, естетично вишукана, сповнена достойної дійсного гуманізму моральності, формула. Про користь не згадуємо лише з огляду на деяку приземленість цього виміру стосовно кохання. Втім, це ж очевидно. Адже: діти народжуються саме і виключно – від кохання. Від сексу – плід. З усіма витікаючими наслідками.
Коротше кажучи, в коханні, як і в творчості, сходяться у фокусі, в контрапункті всі чотири виміри повноцінного людського буття: істина, добро, користь і краса. Саме тому сходяться, що перед нами – недеформована взаємодія. Вільно здійснювана діалектична суперечність. І допоки вона, – взаємодія, недеформована – кохання є.
Те ж самісіньке ми можемо сказати, характеризуючи творчість. З маленькою, – але методологічної ваги, – поправкою: в творчості кожен віддає рівно стільки, скільки отримує. В чому сенс цієї інверсії?
Кажучи про творчість як про корисне здійснення блага через істину у красі, як про найбільш розвинену форму розвитку, як про спосіб здійснення гуманізму і єдину умову буття дійсного гуманізму у формі практичної всезагальності, ми не повинні забувати, що творчість у формі практичної всезальності можлива лише як всезагальність одиничного, опосередкована загальністю. Іншими словами, її суб’єктами є кожен, багато, всі. Звісно, з огляду на те, що всі: це ті, що були, що є, і будуть. Саме усвідомлення цього – ключ до розумінні сутності людини як родової істоти, як носія сукупності (передісторія) та ансамблю (дійсна історія) тих соціальних взаємодій, – суспільних відносин, – носієм, продуцентом, транслятором котрих вона є. І, водночас – розуміння роду людського, плин якого зумовлений і наповнюється безліччю неповторних джерелець. Складається (складавсь і буде складатись) з них. Унікальностей, що індукують, уможливлюють буття і творчість (розвиток) універсальності. І універсальність, що вона дедукує, – детермінує та формує, – творця, унікальність. Власне, а що ж інше, щоправда у вигляді загальному, – стосовно і протоісторії, і передісторії, і дійсної історії, – означає принцип (не просто формула, і навіть не просто закон, але принцип), відкритий і бездоганно сформульований Л. Фейєрбахом: «людина не народжується, але постає». А, тут вже згадаємо Г.В.Ф. Гегеля, поставання – то бездоганно здійснювана суперечність, то відношення протилежностей однієї сутності: виникнення та щезання, народження та смерті.
Так от, з огляду на те, що всі – це не лише ті, хто був, але й ті, що будуть, рід людський – це і є та бездоганно здійснювана діалектична суперечність, протилежностями однієї сутності в якій є покоління минулі та покоління прийдешні. Опосередковані їх синтезом: покоління сущим. Це – діалектика спадкоємства: новаторства, базованого на традиції. Це – хронотоп культури, що не переривається: сучасне як діалектична єдність минувшини і майбуття в просторі минулої і майбутньої культури etc. Відтак, оскільки людина не народжується, але постає, перш, аніж суб’єкт трансформується в суб’єктність, в самодіяльну особистість, в нормальну людину (генія), в творця – вона має постати на тому поверсі (етапі) соціалізації, де і коли індивідуалізація домінує, переважає усуспільнення. Де потенціювання, поглинання, імплікація, сприйняття, розпредметнення etc, превалює над актуалізацією, випромінювання, експлікацією, віддачею, опредметненням etc. Себто, наше завдання: акцентувати на тому, що перш, аніж очікувати від суб’єкта віддачі, актуалізацій, власне: творчості, в нього, в суб’єкта, постаючого суб’єктністю, необхідно інвестувати. Іншими словами, констатувати, що лише творче суспільство спроможне формувати творчу, – власне, нормальну, – людину. Формувати таку людину, потребувати такої людини, очікувати і отримувати від неї – творчість. І як щонайбільший злочин розцінювати її, творчості, недобір, незапотребованість, змарнування, знічевлення etc. Тобто – принесення жертви. Бо творчість – то є спосіб буття дійсного гуманізму. І немає таких спонук, мотивів, переконань, обставин, ситуацій, а чи то принципів, що вартували б жертвування творчості, або, що є те ж саме – людських (людської) жертв. Бодай єдиної. Це і є принцип дійсного гуманізму. Не виключено – основний.
Втім, засобами високого, – красного, – письменства цей же принцип сформульований великим українським митцем О.П. Довженком: «Поки в світі є бодай один старець – всі старці» («Щоденник»).