Донькам
Iриночцi, Наталочцi
присвячую
Саєнко Т.В.
Хмелівські оповідання / Т.В. Саєнко. – Кам’янець-Подільський : ПП «Медобори-2006», 2014. – 160 с. : іл.
Про чарівне дитинство на мальовничій Кіровоградщині (Єлизаветградщині), де формувались авторські екологічні почуття, свідомість, мислення, світогляд, етика, культура; про доброзичливих, щирих, мудрих її жителів – перших Учителів головного предмету «Життя»; про знаних і невідомих земляків; про Природу краю – Степову Елладу; про Віру, Надію, Любов, Мрії, Сподівання.
З М I С Т
ЗАМІСТЬ
ТРИДЕВ’ЯТЕ
ТАЄМНИЦЯ
ОЛЬГА
ДЯДЬКО
ПЕРША
НАЙУЛЮБЛЕНІША! НАЙДОРОГОЦІННІША!...................................121
У ЧОРНОМУ
ЧЕРЕЗ П’ЯТДЕСЯТ
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Все наше будущее зависит от детства:
жизнь навсегда сохраняет для нас окраску,
полученную в эти первые годы.
…Дети вспоминают сердцем.
Ф. Тома. Воспитание чувств. 1900 г.
Дитинство… Казкова пора життя! Спогади про нього переносять у світ краси, безтурботності, добра… Повернення в ті далекі роки стає дивною подорожжю, що навіває радість і в той же час легкий смуток, бо ніколи не повторяться минулі події з рідними, улюбленими, милими дієвими особами. Час зійшов, як вода, друзі дитинства давно бабусі й дідусі, але життя продовжується, вирує, утворює нові світлі казки, чудові пригоди.
Дитинство закладає фундамент у нас сьогоднішніх: задоволених долею чи ні, успішних або не зовсім, щасливих чи з оскоминою гіркоти. Хочемо того чи ні, але ми наслідуємо перших Учителів предмету «Життя», які відкрили цей величний і неповторний світ, прилучили до його нескінчених загадок, таємниць. Все, що відбулось уперше, закарбувалось й запам’яталось назавжди!
Миле дитинство… Воно пройшло для кожного за особливим сценарієм та було у ньому багато спільного, схожого, однакового: ті, хто виріс у селі або мав змогу бувати там на канікулах, зрозуміють мене краще. У кого не було цього прекрасного раю - фактично не мали дитинства, бо не зростали серед чуда Природи, не п’яніли від пахощів трав уранці, вдень, увечері, до і після дощу, не зріли разом з житами, соняшниками, не годували маленьких, беззахисних тварин, не раділи їх народженню, одужанню, не сумували з приводу втрати.
Тонкі, невидимі тіла людини розвиваються у селі швидше, ніж в умовах розважливих, багатших на комфорт міст, що полегшують життя, та багато чого відбирають, гальмують, роблять їх жителів штучними, як вони самі. Село формує чисту, ясну свідомість, міцніші почуття з ширшою гамою кольорів, відтінків; загострює співчуття до усього живого, активізує сприйняття краси, щедрості, величі Природи, її вічності, найвищого авторитету. Воно привчає до фізичної й духовної праці, одночасної взаємодії душі і тіла, їх врівноваженості, гармонійності, витривалості. Тут зустрічаєш дуже працьовитих, природно мудрих людей – щирих, правдивих, сором’язливих. Психологи стверджують – сільська дитина орієнтована на майбутнє, а дитина міста – на сьогодення.
У людській природі закладено лагідне, трепетне ставлення до малечі, її перших кроків, запитів, уподобань. Японці не підвищують голос на дітей до десяти років, поводяться, як з королями; пізніше виховання стає вимогливішим, жорсткішим, але на перших порах діти – це рідкісні квіти, які доглядають, пестять, викохують. В Україні завжди любили і обожнювали дітей, що закарбовано у народних приказках, прислів’ях: «Вустами дитини промовляє істина», «Бог спілкується з людьми голосами дітей», «Дитина скаже – як Бог підкаже». Частка безмежної, всенародної любові дісталась мені у благословенному серці України – на Кіровоградщині, колишній Єлизаветградщині (з 1754 р.) - краю розлогих, п’янких степів, вродливих, щедрих, працьовитих оптимістів, закоханих у свою Батьківщину, твердо віруючих у чесність, порядність усіх людей, їх богоподібність, чистоту, духовність. Ця чудова Земля вигодувала багато талантів, пережила й продовжує терпіти складні часи: зміни влад, соціальних, економічних, релігійних устроїв. Вона щоразу піднімається з попелу і знову народжує достойних її краси й щедрості людей, які несуть у світ добро, життєствердну, свободолюбиву вдачу.
Село було воістину основою народної культури, природною нішею здорового способу життя, криницею національного. Нинішній стан загибелі сіл – тривожна ознака, хворобливий симптом нової реструктуризації краю, його переродження, розчинення міцного вітчизняного генофонду у нетрях великих міст, розсіювання у світі в пошуках родючішого грунту для творчості, таланту, достойнішого, ніж у власній державі, існування. Стільки еміграційних хвиль прокотилось Україною й продовжує котитись! Канада, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія… навіть у Африці багато українців! А скільки молоді мріє покинути Батьківщину через незадовільні умови життя, праці! Що це – оптимізація, економічна революція, чергова колоніалізація?
Єлизаветградське село дало світу славетний український театр зусиллями талановитих представників степової Еллади, корифеїв: М.П. Старицького, М.Л. Кропивницького, братів Тобілевичів – І.К. Карпенка-Карого, М.К. Садовського, П.К. Саксаганського. В усі часи у всіх галузях людської діяльності приклали руки, розум, серце мої земляки. Навіть англійська письменниця Етель Ліліан Войніч створила яскравий образ сильного духом Овода завдячуючи письменнику, красеню, сміливцю С.М. Степняку-Кравчинському родом із села Новий Стародуб Петрівського району. У 1908 р. Л.М. Толстой у статті «Не можу мовчати» виступив за скасування смертної кари у Російській імперії через звірячу страту хліборобів Єлизаветградського повіту, а під час гастролей української трупи у Москві відвідував знамениті вистави за участю Марії Заньковецької, братів Тобілевичів. У 1770 р. на Єлизаветградщині служив славетний російський бунтар О.І. Пугачов; тут зросли й змужніли майбутні польські композитори, письменники – К. Шимановський, М. Хіроманський, Я. Івашкевич.
Єлизаветградщина багата не лише ураном, чорноземами, хлібами, соняшником, а й геніальними, багатогранними людьми. Так, С. Климовський створив популярну пісню «Їхав козак за Дунай», а вихованець Єлизаветградського духовного училища Д. Крижанівський написав музику до поеми Т.Г. Шевченка «Причинна», що породила пісню зі статусом народної «Реве та стогне Дніпр широкий». У Єлизаветграді народилась бабуся відомого американського бізнесмена Арманда Хаммера, який частенько бував у колишньому СРСР; зі степового краю пішли у безсмертя легендарні розвідники Євген Березняк (майор Вихор) – нещодавно помер (грудень 2013 р.), не дожив три місяці до ста років! – але витримав які випробування!, Стефан Мрочковський (резидент радянської розвідки).
Колишнє село Сентове, нині Родніковка (поблизу м. Олександрії), стало свідком великої трагедії громадянської війни, коли Н. Махно, народний батько-отаман, застрелив не менш популярного командира Н. Григор’єва, що призвело до загибелі обох й фактичного краху їх військових надбань та визначення злої колоніальної долі України у полум’ї тодішньої боротьби за владу.
Біля містечка Бобринець народився диригент жовтневого путчу у Петрограді 1917 р., кривавий більшовицький диктатор Л. Троцький (Лейба Бронштейн). Менш відомий, але колись всесильний голова Петроградської ради й виконкому Комінтерну, Г.А. Зінов’єв (Гершен Аронович Апфельбаум-Радомисльський) – наш земляк, на честь якого у 1924 р. перейменовано Єлизаветград у Зінов’євськ, а у 1934 р., після убивства С.М. Кірова - на Кірово; у 1939 р. – на Кіровоград (нинішня назва обласного центру!). Один із засновників комуністичної партії Німеччини А. Маслов (Ісаак Юхимович Чемеринський) також із Єлизаветградщини.
Багато чого ми не знаємо й досі, але відроджується пам’ять на власну гідність, святість, неупереджену, правдиву історію. Через степову Елладу проїздили О.С. Пушкін, Ференц Ліст; на її теренах проривався думкою у космос Ю.В. Кондратюк (О.Г. Шаргей) – один з піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів. Нині маємо «власного» космонавта Л.І. Попова (з м. Олександрії)! Тут зростали письменники Ю.І. Яновський, В.О. Сухомлинський; проходив з боями у Другу світову війну Олесь Гончар. Кілька поколінь моїх родичів жили і працювали на Єлизаветградщині. Сюди, після поневірянь, лихих революційних подій, жахів голоду, війн, заслань, повертались до рідних могил, місць, де закопана пуповина, мої пращури, дорогі, найкращі у світі батьки…
Кажуть, що історія рідко переймається долею простих людей, але саме вони пишуть її! Наступні оповідання про перші дитячі враження автора від перебування на любій Кіровоградщині у оточенні незрівняних степів, квітучих садів, у спілкуванні з мужніми, славними земляками, коли життя здається нескінченою дорогою, що веде у туманну далечінь з ледь уловимими обрисами казкових замків, до яких дійти можна лише через потрясіння й дива життя.
За мною, друзі! За мною, мій любий читачу, до країни Сонячного, Щасливого Дитинства, де починається широкий, складний, випробувальний шлях нашої долі!
ТРИДЕВ’ЯТЕ ЦАРСТВО
…Бачу руки твої, моя мамо,
Твою ласку я чую, рідненька.
Популярна українська пісня «Чорнобривці».
Слова М. Сингаївського, музика В. Верменича. 1960 р.
І
- Мамочко, куди ми їдемо? – запитую, горнучись до неї - ніжної, красивої, улюбленої, саме такої, як мені хотілось давним-давно, ще до народження, коли була у іншому світі, про який розказувати недоречно. Розпитувати про нього у дорослих - пуста й безнадійна справа, бо вони рідко згадують минуле, роблять вигляд, що забули не тільки давнину, а й події кількарічної давності за нескінченними земними клопотами, повсякденними справами.
Мама втомлено й лагідно дивиться на мене, пошепки каже:
- У нове Тридев’яте Царство.
Розумію її знесилу та керована владною, невгамовною волею, продовжую набридати:
- Чому в Тридев’яте? Це тільки Тривосьме – третій раз їдемо потягом, а вісім – машиною.
Мама заплющує незвичайної сили карі очі, що завжди випромінюють потаємне магічне світло, бентежно мовчить. Це засмучує ненадовго: через кілька хвилин мене вже не цікавлять нумерації часто змінних «царств», тобто місць нашого проживання. Вони миготять, за висловом мами, наче «кадри пригодницького фільму», у якому ми не зупиняємось, а їдемо, їдемо, їдемо… Безупинні запитання вилітають та сипляться з вуст, як стрічки з шапки чародійника, але мама вдає, ніби спить. Насправді, вона погано почувається, бо переносить дорогу важко, хворобливо.
Нарешті зморююсь, замовкаю, схиляюсь на її теплі, м’які, турботливі руки й разом з ними, дорогими, рідними, лечу у солодко- блаженне небуття, куди несуть нас ритмічне погойдування і монотонний стукіт коліс пасажирського потяга.
ІІ
Вокзал, перон. Все кудись рухається, метушиться, як бджоли біля вулика; грізно дихають, чхають, несамовито свистять паровози. Я у батька на дужих, надійних руках, горда з того, що з нами вітаються військові, які йдуть назустріч чи стоять поблизу нашого маршруту. Вони смішно викидають долоню правої руки вище вуха, виструнчуються на мить. Папа відповідає їм, тримаючи мене на лівій. Намагаюсь бути схожою на нього – старанно козиряю з відчуттям правильно виконуваної роботи.
Батькові личить військова форма: безмежне галіфе завжди повне забавного дріб’язку, ласощів; високі, начищені до дзеркального блиску, чоботи; рипуча, шкіряна портупея з заборонною зоною – кобурою; кашкет з променистою червоною зірочкою; гімнастерка із сяючими ґудзиками. Його авторитет для мене найвищий, навіть у порівнянні з лагідною, поблажливою мамою. Тримаю себе, як він - струнко, серйозно, роблю все точно, акуратно, відповідально, вітаюсь з військовими лівою рукою, бо правою можу його зачепити - заважає шляпка, що раз-пораз не дає змоги підняти долоню вище вуха. Зустрічні всміхаються, іноді зацікавлено й заздрісно дивляться услід, та я сприймаю це як повагу до моїх старань, продовжую козиряти. Ми гуляємо по перону, ходимо до паровоза, кіосків, папа охоче відповідає на нескінченні:
- А що це?
З ним я слухняна, бо він ставиться до мене як до дорослої, у протилежність мамі, розмовляє, як з рівною, терпляче й до дрібниць пояснює, що і чому не можна робити, цікаво розповідає про все навкруги. Зрозуміле обмеження не викликає протесту, не гасить допитливість, не ображає зверхністю до дитячих, нібито дрібних, не вартих уваги потреб. Але без мами з усіма її недоліками у питаннях виховання відчуваю тривогу, неспокій, бажання швидше побачити й доторкнутись до неї, ніби до живильного струмочка, зігрітись у променях її чудового, тільки для мене видимого світла.
ІІІ
Мамо, мамочко… Кличу тебе з далеких, неповторних років добру, жадану, усміхнену… Ось ми сидимо в пустій, холодній, військовій квартирі на плетеній скринці, обставленій з усіх боків вузлами. Руки твої безсило лежать на колінах, відходячи від попередніх недавніх клопотів, щоб узяти на себе нові, ще більші. Зітхаєш, сумно дивишся на звичну сірість гарнізонних квартир, вдавано бадьоро говориш:
- Щасти нам тут!
Куняючи чую ці слова здалеку і разом з тобою, під заспокійливий, заворожуючий голос, провалююсь у чарівну андерсенівську казку…
Прокидаюсь від лоскоту золотавого ранкового променя, що грається зі мною через щілинку легендарної скрині-корзини - найнеобхіднішою річчю у нашому домі: служить у певний час ліжком, шафою, стільцем, підставкою для новорічної ялинки, схованкою у грі в піжмурки! Сонце привітно зазирає у вікно нової квартирки, яку мама встигла прибрати, облагородити, влаштувати магічні пахощі, тільки їй властивий, особливий затишок.
Папа збирається на роботу до своїх солдат, гармат, про щось неголосно гомонить з мамою. Мені подобається змовницький шепіт батьків, їх неметушні, впевнені рухи, знайомі та звичні, що можу передбачити наступні. Ось мама бере до рук батькового кашкета, гладить його, ніби знімає невидимий пил чи витирає потаємні крапельки, торкається блискучого козирка, яскравої кокарди і подає йому, наче шолом, під яким ніколи, нічого поганого з ним не трапиться, а його солдати будуть слухняними, доброзичливими партнерами у нескінченій, небезпечній праці військового. Зараз він одягне його і перетвориться на легендарного лицаря - відважного, мужнього, благородного, невразливого!
Вискакую з повної сновидінь постелі, наче із засідки, босими ногами лунко тупаю по долівці, кидаюсь до батька, який вже стоїть на порозі, несамовито кричу через страх запізнитись:
- Я прокинулась! Прокинулась!
Папа підхоплює мене на руки, високо підкидає. Лечу назад у його міцні, надійні обійми й назавжди запам’ятовую їх силу, міць, тепло.
- Здрастуй! Здрастуй! І прощавай! Пора!
Двері за ним хутко зачиняються і я вигукую навздогін мамині, тихо сказані слова :
- Щасти тобі, щасти!
Лишаюсь з мамою «на хазяйстві»: для неї це – непереробні домашні справи, а я після сніданку відправляюсь надвір у пошуки пригод та, за батьковою термінологією, на рекогносцировку місцевості.
Поряд з будинком, недалеко від ганку, старезний, небачених розмірів дуб.
- Сюди б цеп та вченого кота! - оцінюю красу могутнього велетня, - скільки ж він бачив на своєму віку, цей красень? – розмірковую, милуючись деревом.
Шапка гілок шатром розкинулась наді мною, манить загадковістю, зрадливою доступністю. Намагаюсь залізти на дуба та де там! Шкрябаю долоні, коліна гострою, канавчатою корою, що, наче панцир, захищає цю справжню неприступну фортецю від необачних чи розбійницьких задумів і посягань.
- Ну й стій! – кажу після серії невдалих спроб, що закінчились втратою пристойного зовнішнього вигляду й черговими синцями на колінах.
Мандрую далі, щоб заспокоїтись, обходжу будинок – нікого, нічого цікавого! Неподалік стіна настороженого, таємничого лісу: від нього віє урочистістю, хвилюючою загадковістю! Іти туди боязко. Повертаюсь до неприступно-непохитного дуба, він магнітом тягне до себе. Заздрісно дивлюсь на його височінь, розуміючи свою неміч перед кремезністю, стійкістю, міццю та у думках обіцяю дістатись крони з допомогою батька. Цим вчасно задовольняюсь: мама кличе обідати.
У кімнаті ще краще: на стіні килимок з оленями, подарунок любимої тьоті Паші – маминої старшої сестри, а для мене – другої мами, доброго й вірного друга, порадниці, наставниці.
- Де вона? Чи знає, у якому ми царстві?
На килимкові ліс темніший, страшніший, ніж живий поряд; розкладено книги, іграшки: Рая, Серьожа, плюшевий ведмедик, Дюймовочка.
- Які враження від Тридев’ятого Царства чи яке воно за твоїм підрахунком? – питає мама, збираючи на стіл.
- Тривосьме, - нейтрально відповідаю, не знаючи її реакцію на мою післярекогносцировочну зовнішність, - так собі, нудно…
- Спочатку не цікаво, а роззнайомишся - і все буде гаразд… - мамин суворо-запитливий погляд зупиняється на моєму вбранні.
- Боже мій! Де тебе носило?… - далі якісь болючі й образливі фрази, погрози заборонити прогулянки, поставити у куток після обіду. Поки що у кімнаті вільних кутків немає, все у вузлах, не на своїх місцях, і я турбуюсь лише через мамине невдоволення: обличчя її сердите, некрасиве.
- Пробач, більше не буду! – благаю я. - Не розумію, чому вони (панчохи) так швидко рвуться? Не встигнеш залізти на дерево - дірка! Тоненькі, як павутиння! Давай мені солдатське вбрання - міцне, витривале, тільки трошки переший його!
Мама поволі відходить, вона не вміє довго сердитись, її часто смішать мої відповіді, хоч я намагаюсь бути логічною, послідовною у висловах, діях. Спідлоба дивлюсь на її похмурий образ й не знаю, що мені такого вдіяти, щоб вона знову була радісна, ну хоча б спокійна? Обідаємо мовчки, настрій поганий.
Раптом двері спасительно рипають, на порозі з’являється батько.
- Ура! – кричу подумки, та, виявляється, і вголос.
Мама також помітно рада, але поглядає на мене осудливо.
- Росте хлопчиськом, - каже вона суворо до батька, - що вийде з неї – не знаю!
- Люди будуть! – весело моргає мені папа. – Щось накоїла? Признавайся!
- Нічого не коїла… - винувато дивлюсь у тарілку, намагаючись очистити її повністю. – Хотіла залізти на дуба – так панчохи …
- Самі розлізлись! - веселіше закінчує мама.
Папа уважно слухає звіт про рекогносцировку, задоволено киває, обіцяє подолати дуба спільними зусиллями, але мама за своє:
- Не привчай її до різних витівок! Для чого вам лізти на того дуба?! Ще впаде, зламає руку чи ногу, а до найближчого медичного пункту десять кілометрів, там не тільки хірурга - медичної сестри немає.
- Заспокойся, - всміхається батько, - нічого вона не зламає. Треба ж їй вивчати життя! Сьогодні познайомимось з дубом, але панчохи треба берегти. Домовились? Допоможи мамі по господарству – це мій наказ! Не виконаєш – дуб відкладається. Зрозуміло?!
- Єсть! – бадьоро вигукую як справжній солдат, – і до кінця дня старанно допомагаю мамі.
На її обличчі з’являється довгоочікувана посмішка: багато років по тому я зрозуміла, що ця дивовижна «річ» найдорожча; вона - всемогутнє Сонце, безцінна Вода, життєдайне Повітря, без яких не можна щасливо існувати, дихати, для яких користолюбиве, жадібне суспільство не склало ціни у різних валютах, щоб багатіти, багатіти, багатіти, не розуміючи - є речі нічого не варті у матеріальному сенсі, та вони Вічні, Святі!
Таємно від мами ми з батьком змовницьки переглядаємось: він розуміє мене з півслова; мама також розуміє, але по-іншому, у колі своїх приземлених питань, можливостей. Вона мріє навчити мене шити, вишивати, усіх хатніх господарських робіт, навіть співати, грати на різних музичних інструментах, танцювати. Батько вважає: варто активно розвивати допитливість, без якої не може бути дослідницького, аналітичного розуму і того, що називають знаннями. За це мама називає його мрійником, романтиком, людиною не практичною, і я інколи чую, як вони пошепки пристрасно відстоюють кожен свою точку зору на методи й засоби мого виховання.
З батьком цікавіше: він розуміє мої потаємні думки, бажання, сам приймає участь у іграх. Мама - консерватор, називає наші ініціативи, дії пустощами і, звичайно, не охоча до них. Потайки ми домовляємось з батьком про зустріч у дворі. Я з нетерпінням чекаю вечора, щось там виконую та мрію про дуба, незвідані дороги, подорожі до лісу, у далекі, незнані міста, краї!
Мама ж любить вишивати, це заспокоює і розважає її одночасно. Під час роботи вона годинами може розповідати бувальщину, різні історії, пригоди: схиляється до шитва, вправно, швидко працює голкою. Дивлюсь на її руки, знайомі до кожної зморшки, веснянки, блакитної стрічечки судин, ловлю ці милі подробиці, вкарбовую у пам’ять, зачаровано слухаю, розуміючи далеко не все. Сьогодні вона розповідає про невеличке село Новоолександрівку, де народилась і виросла, поблизу селища Хмельове, за сімдесят кілометрів на Захід від Кіровограда.
ІУ
Пращури по маминій лінії жили на Кіровоградщині, мабуть, з моменту заснування тут фортеці у 1754 р. на честь Святої Єлизавети, яка правила тоді Російською імперією й сприяла розвитку українських південних земель та захисту їх від нескінчених набігів татар, турок, поляків, іншої розбійницької нечисті. Біля восьми десятків хат, майже хутір, утворився набагато пізніше, коли селянам давали земельні наділи, за які потім, після Жовтневого перевороту 1917 р., назвали їх куркулями і забрали не лише землю, все вирощене на ній, а й життя.
Біленькі, чепурні хатки потопали у розкішній зелені вишневих, яблуневих садків серед моря пшениць, жит, кукурудзи, соняшнику, буряку. Люди жили по різному – дідусеві батьки розводили породистих коней, здавали їх за певну плату до державних заготівельних контор, працювали у полі, на присадибній ділянці, були незалежними й потужними господарями. Хата маминого діда Дмитра, мого прадіда, була єдина у селі «під залізом», тобто мала оцинкований дах. Усі інші будиночки, у тому числі й хата моїх бабусі й дідуся Пильненьких, стояли під очеретом або соломою. Нині їх називають екологічними помешканнями, бо тоді люди були неосвічені, але розумні, чинили мудро, дбаючи про здоров’я у благодатній Природі, яку величали, цінували, обожнювали; Землю-годувальницю боготворили, нічого не знали про «додаткову вартість» - джерело збагачення, старанно господарювали у своїй садибі й зовсім не хотіли жити у галасливому, спокусливому, прагматичному місті.
Прадід Сильвестр Білецький, бабусин батько, був кремезний, фізично здоровий, узимку ходив босий, любив випити, погуляти. Хазяйство мав слабеньке, часто брав у борг, зате виростив красивих і працьовитих доньок, яких вдало видавав заміж; одну з них, Дашу, мою бабуню, посватав заможний Юхим Пильненький, бо вона була вродлива, струнка, гарна господиня, щедра, співчутлива, весела. У тяжкі роки голоду від страху за дітей вона захворіла на епілепсію, все життя майже нікуди не виїжджала з села, а коли на кілька днів покидала домівку - спішила назад, до своєї хати, де порядкувала з притаманною їй енергією – вправно носила на коромислі воду, вишивала ошатні, модні у той час рушники, пекла чудовий хліб, варила смачний борщ. Її ходою з двома повними відрами води можна було замилуватись – так граціозно й невимушено вона це робила! Я намагалась повторити її рухи, але, на жаль, не змогла: коромисло нестерпно давило плече, відра розгойдувались у всі боки, вода розхлюпувалась й ніяк не заспокоювалась у цеберцях. Так і не навчилася бабусиної ходи! А скільки важких відер переносила вона на своїх тендітних плечах! Важко перелічити висапані нею довжелезні гони соняшнику, буряку, вижаті серпом снопи пшениці, жита, конопель! Завжди вправна, моторна, швидка! Вона стоїть перед очима, наче дівчинка, у біленькій, бавовняній хусточці, простій кофтинці, ситцевій спідниці, покритій спереду чистеньким фартушком, складеними натрудженими руками на модельних розмірів талії навіть за сьогоднішніми вимогливими стандартами, з ласкавим, проникливим поглядом всерозуміючих очей. Від неї завжди пахло ніжним ароматом свіжого хліба, смак якого пам’ятаю досі, духм’яних трав, затишком, спокоєм, упевненістю. Вона любила співати, танцювати, пригощати гостей. Коли рідні сестри чоловіка, заможніші доньки свекрухи, відмовились забрати стару, хвору матір, вона, сама нездорова, взяла її до себе не вагаючись й доглянула до останніх днів. Мужність, витривалість, працездатність, доброзичливість бабуні Даші завжди були прикладом і взірцем для наслідування усе моє життя. Земля пухом їй і таким же простим, скромним, чесним трудівницям!
Новоолександрівка розкинулась по вибалках тодішнього Хмелівського, нині Маловисківського району, за три кілометри на Північ від селища Хмельове на річечці Синюсі. Бабусина хата, точно по Феншую, виходила на Південь; увесь північний горизонт за селом був вищий, закриваючи місцину від прохолодного нордичного впливу. Мальовничий, затишний рай мого дитинства потопав у океані зелені, степів, над якими пропливали гордовито-примарні, сніжно-білі хмари. На невисоких пагорбах квітли хатки й грілися, наче діти, на Сонці, що пекло немилосердно з місяць-два улітку, а взимку зрідка проглядало через ковдру густих, сизомолочних хмар. Гляне золотавим оком – покриє все навкруги діамантовим блиском, особливо місця незабутніх катань на санчатах і ковзанах!
- На Кіровоградщині вода була завжди дефіцитом – розповідала мама, - дорогоцінною, жаданою, збирали її у всі можливі ємкості для прання, купання, будівництва, приготування їжі. Колодязі були глибокі; до місць, куди вода підходила впритул, приходилось ходити далеко. Та від цього у селі не було суму, трагічними були лише історичні події – війни, революції, голод, що косили людей наче косами. Працювали у селі важко, з ранку до ночі, у будь-яку погоду-негоду: спеку, дощ, холод, заметіль; харчувались з власного господарства. У перші колгоспні роки податки були такі великі, що все вирощене, виплекане нелегкою працею віддавали, а самі майже голодувати. Тяжким був царат, та колгоспи були ще страшніші! У 33-му році трапився голод, коли непоганий урожай розбійницьки відібрали озброєні нелюди у шкірянках. Старі люди зрозуміли - то прийшла їх смерть; повилазили на піч, згодом опухли - не було чого їсти… Вони не просили нічого, вболівали лише за дітей, онуків, аби молодь вижила! Та до весни дожили не всі – люди мерли, тікали світ за очі, їли кішок, собак, навіть не молились – не було сил, та й Бог, казали, заснув від люті, дивлячись на знущання, грабунки, горе людей.
- З роботи у колгоспі нічого не мали, хіба що поставлять галочку – трудодень. Платити не спішили, бачте, комунізм будували чи соціалізм, трясця їх маму знає, але керівництво у ньому жило вже тоді – харчувалось смачно, купалось у достатку. Твоя бабуся справила єдине пальто, яке негайно відібрали за податки: ходила у ньому дружина того мерзенного податківця, добра б йому не бачити цілий вік! За невихід на колгоспну роботу судили й засилали так, що не вертались до рідної домівки. Радянська панщина була набагато жорстокіша, ніж за царя – так розказувала моя бабуся Настя (мама бабуні Даші). Прикажчик пана запрошував на роботу і сплачував зароблене у той же день, ще й годував смачним обідом, а колгоспи лишали людей напризволяще - держава відбирала геть усе!
- Горе було усім, особливо жінкам, та хто звертав на те увагу?! Мама наша билась у роботі, як риба об лід: нелюдські норми, жахливі умови праці, малі діти, домашнє господарство, непосильні податки, після яких сиділи голі, босі й голодні. Захворіла вона у скажені тридцяті роки, коли дорослі спали одягнені, не знаючи, по кого уночі приїде «чорний ворон». Найменше дитя, молодший братик, помер у кілька місяців, бо мама кидала хворого та йшла на рабську роботу, з якої приходила додому ледве жива і нічого у світі їй вже не було миле. А вдома чекала нова робота – напекти хліба, принести води, город, хата, худоба… Не перелічити сільські клопоти, турботи! Не бачила, щоб вона спала чи відпочивала, навіть вкрай хвора автоматично йшла працювати, не дуже тямлячи що й для чого. Та з нестатків не вилазили – ні наїстись, ні зодягнутись; добре, хоч з голоду не померли, чудом вижили і то завдячуючи діду Дмитру, засланому, як куркуль, у Архангельськ, де працював бухгалтером та висилав нам рибу, сухарі, таку-сяку одежину!
- Багато односельців померли у тридцяті роки – стариків, дітей, навіть молодих, міцних, здорових - від жаху й розпачу через нестерпне життя! Дід Сильвестр, твій прадід, велетень і здоров’яга (босим ходив узимку!), опух у 33-му році, зійшов у могилу; за ним - бабуся Настя, добра, мила жінка, співун’я, майстриня… (Пізніше моя свекруха-партійка завзято переконувала, що голод 33-го – «антирадянська пропаганда націоналістів», а мене звинувачувала у ігноруванні «правильної радянської літератури». Все то, вона вважала, «підступні байки ворогів комунізму, незрілих елементів»: для членів партії безпартійні були «елементами, гвинтиками» ударного всесоюзного будівництва Інтегралу!). Із сільським людом взагалі поводились зверхньо, з позиції сили, гірше, ніж з худобою: не видавали паспорти, за дріб’язок садили у тюрму, не платили грошей, не давали збіжжя. Здавалось, лихий і кровожерливий монстр ухопив села за горло й поволі, з насолодою, душив їх, радіючи смертям й нещастям людей. Стільки пережили-надивились – страшно згадувати…
З маминих очей текли сльози і я уявляла зловтішних потвор, що мучили і знущались з людей, думаючи:
- Коли виросту – обов’язково усіх винищу, як бур’ян, злу, нечисту силу! (Дитяча наївність, яка ти прекрасна! На жаль, зло незнищенне, як, до речі, добро – вічне!).
З отих, частіше сумних, оповідей я й дізналась про бабуню Дашу, дідуся Юхима, які жили у маленькому селі поблизу Хмельового, що стало пізніше для мене рідним, неповторним, звідки взято у життя неоціненний запас душевної сили, краси, правди. Мама дуже скучала за тим дивним, з виду непримітним селом – «кращим місцем на Землі», куди вона завжди збиралась при найменшій нагоді хоча б на день-два. Для мене то була щаслива нагода їхати!
- Ура! Ура! Ура! – волала несамовито, коли йшлось про майбутню подорож і мама починала збирати нехитрі речі у вузли, скриньку, чемодан. Вона загадково посміхалась куточками вуст, мрійливо казала:
- Намандруєшся за своє життя! Дай Боже зустріти тобі тільки добрих, порядних людей! (Дякую, мамочко, справді мені щастило саме на таких!).
Та чи є погані, злі люди у цьому прекрасному, чудовому світі, де все так правильно влаштовано: гарна, лагідна мама, строгий, але справедливий, всезнаючий батько, усміхнені обличчя привітних сусідів, знайомих, перехожих?! Усі вони приємні, милі, добрі! То мамині надумані жахи й перебільшення! Я помічала, що вона когось і чогось боїться: чи то через мене? чи - «тата»? (дивне слово, але вона так називала свого й мого батька!), чи - рідних?
Дорога матусю, ти була права – світ не завжди доброзичливий, а проживши у ньому достатньо довго зрозуміла – доброта, як справжня дорогоцінність, зустрічається рідко, але є! Хто мав люблячих, щедрих, порядних, батьків, той генетично не може бути жорстоким, скупим, безсовісним, кривдити й робити недостойні речі. Любов достатньо розлита у світі, та, дивним чином, її часто знаходять не всі, спокушаючись матеріальним, штучним, непристойним. Правий був великий М.В. Гоголь, який більшу частину творчого життя присвятив написанню геніального твору «Мертві душі», де нещівною сатирою й гумором пройшовсь по авантюристах-комбінаторах, хабарниках, відвертих злодіях тогочасної Російської імперії, намагаючись очистити її від дикості й підняти до рівня цивілізованої, правової держави! «Все, про що так клопочемось й сперечаємось, є просто марнота, як і все на світі; про одну лише любов потрібно нам турбуватись. Вона одна є справді правильна і доведена істина!» - писав він у листі товаришу.
У
Батько проводжає нас - їдемо з мамою у довгоочікуване й омріяне село! Я знову на впевнених, дужих руках, здатних нести на край світу. Довгенько йдемо лісом, страшним без батьків, а з ними привітним й усміхненим. Мама весела, бадьора, ледь встигає за папиним військовим кроком. У хорошому настрої наше тріо з’являється на залізничній станції, де кричать і чхають паровози, стукотять колеса поїздів, десятки людей поспішають у різні боки: гамір, метушня, аж рябить у очах…
Після тиші лісу лякаюсь гучної, страхітливої круговерті, міцно обнімаю папу за шию, тикаюсь обличчям у його надійне, захисне плече. Заходимо у вагон із МПСівським запахом (абревіатура від «Министерство путей сообщения»), тоненьким шаром чорного пилу на лавах. Батько прощається з нами: мамі наказує «берегти себе і донечку», мені – «слухатись і вести себе достойно, як королева» (із казки, звичайно!); обнімає, цілує, швидко зникає у темній пащі коридору. Сум огортає мене, усередині починає щось лоскотати й підніматись сльозами до очей. Раптом, хтось стукає у вікно! Рідна, магічна постать, усміхнене красиве обличчя батька, найкраще на фоні різнобарвно-невиразного, галасливого натовпу! Серце стискається від радості й смутку, шкода залишати його самого, та їхати з нами він не може через нескінченну, сувору службу. А як хочеться разом, слухати захоплюючі казки, історії, вірші, загадки!
Сльози навертаються на очі, зрадницьки капають на плаття. Папа підбадьорливо всміхається, жестами щось пояснює, махає рукою на прощання. Потяг, наче схаменувшись, повільно відходить від перону, розриваючи болісну тугу розлучення. Швидко щезають дорогий силует у військовому, вокзал, станція. Подорож почалась! Сум зникає разом із залізничними будівлями. Навколо нові обличчя, привітні, усміхнені. Я люблю людей якоюсь іншою, особливою любов’ю - це від батька, який навіть до дітей звертався на ім’я й по батькові, у кожному вбачав неповторну особистість; коли ж вона не виправдовувала добрих сподівань, переживав, як власний біль, поразку. Всі люди для мене також високі створіння, і я охоче вступаю у контакт будь з ким - дорослим, дитиною, особливо, коли поруч заспокійливо сидить найкраща, найчарівніша мама!
УІ
Ось і Кіровоград – обласний центр, колишній Єлизаветград, через який ми завжди проїжджаємо по дорозі до Хмельового. Його автостанція така ж, як у більшості українських міст і містечок. Накрапає дрібний дощик, сіре, похмуре, мінливе небо висить низько, ніби грається й бажає, щоб до нього доторкнулись руками, тоді воно дасть собі волю – омиє потужним, життєдайним дощем, якого з величезним нетерпінням чекають тут улітку. Та надворі сумна осінь, прохолодний вітер дме з усіх боків. Сиджу на чемодані - наказано пильно його охороняти! Мама пішла до каси за квитками й довго не приходить. Холодно, самотньо, страшно! Нарешті вона повертається, теплою, м’якою долонею витирає мої ніс, очі, лагідно заспокоює:
- Велика черга! Ледве взяла квитки на останній рейс до Хмельового. Ходімо швидше!
Вона знімає мене з чемодана, бере за руку. Прямуємо у натовпі з такими ж сполоханими поїздкою людьми до заповітного рейсу, що виявляється занадто малим для значної кількості бажаючих. Мама відчутно переживає, намагається захистити від штовханини. Враження таке, що геть усі хочуть потрапити туди, куди їдемо ми!
- Потерпи трошечки, - частіше підбадьорює вона.
Перебираю у думках знані мною марки машин: студебекер, звичайна грузова, «Побєда»… Ні, то буде найкраща, звісно – ЗІМ!
Гурт схвильованих пасажирів з немалими речами притискає нас до небаченого апарату: на дверцятах білі квадратики, трохи більші, ніж на таксі, кузов з височенними бортами, охопленими ще вищими, зігнутими палицями, поверх яких натягнуто брезент.
- Ось тобі й ЗІМ! - розчаровано зітхаю. - Якби вже їхати! - заспокоюю себе і відчуваю, як зуби починають клацати чи від холоду, чи від хвилювання.
Підштовхувана мамою тикаюсь у чиїсь ноги, сумки, чемодани: стає затишніше, тепліше. Раптом дужі, наче лещата, руки вихоплюють мене з натовпу, піднімають догори, ставлять у кузов машини з широкими дерев’яними лавами. Роздивляюсь прохолодну напівтемряву і знову хтось тягне мене до кабіни, це – мама: вмощуємось, гріємось, полегшено зітхаємо.
Через кілька хвилин машина починає гарчати, зачиняються бортові дверцята, пасажири насторожено замовкають, очікуючи довгожданого від’їзду. Дужий поштовх сповіщає про його початок – ми їдемо до Хмельового!
Наша подорож триває недовго - машина перетворюється у звіра – підстрибує, шалено реве, наче намагається усіх скинути на дорогу. Чути стурбований шепіт:
- Господи, сохрани і помилуй…
Хочеться запитати, хто він - всесильний «Господь»? Та боязко і ніколи від злетів, провалів, зсувів уліво, вправо. Мама мовчить, пильно стежить, щоб я не звалилась з місця у літучці (так називають цю машину пасажири). Справді, це – літучка – у кузові літаєш, наче у вирі!..
Нарешті механічні випробування кінчаються, мотор продовжує надривно вищати, та машина не їде. Кілька хвилин тихо, навіть Господа ніхто не згадує; потім знову рев, стогін мотору. Наше їхало ні з місця!
- Коник не тягне! Виходимо у болото… – хтось компетентно підсумовує ситуацію.
Відчиняються дверцята, впускаючи сердитий голос шофера:
- Усі до роботи! Лишаються тільки діти!
Пасажири крехтять, вилазять зі своїх жорстких, але нагрітих місць, простують у ледь жевріючому світлі одинокої кузовної лампочки до холодного, темного сходу на розкислу, непривітну землю. Ми, кілька дітей, лишаємось у кузові.
Зовні чути рішучі чоловічі голоси, брязкіт цепів, поодинокі, обережні поради жінок, командні вигуки шофера. Двигун огризається, стогне на всі лади невидимими поршнями, наче вкрай розлючений тигр, якого намагаються приручити простим, ненадійним:
- Ех, взялі! – викрикують усі, навіть ми, діти, упершись руками у вигин кабіни та втямивши, що допомагаємо дорослим у нелегкій їх праці…
УІІ
Безліч разів злітає до розбурханого неба чи то зойк, чи благання кількох десятків людей, які намагаються визволити стареньку, пошарпану машину із полону осіннього, розкислого чорнозему у безкрайньому осінньому степу. Рев двигуна переходить у жалібний стогін. Шкода усіх нас, чудернацьку літучку, замурзаних, стомлених людей, вигукуючих вже не тільки згадане гасло, а й зовсім незрозуміле, що, мабуть, полегшує пошук останніх сил.
Дощик припускає, надворі зовсім темно. Жовтувате світло фар недобре виблискує у колійних калюжах, сягаючи у страшну темряву. Там, на холодному безмежжі, наскрізь мокрій дорозі, де без кінця чути відчайдушні крики, безсилі зітхання, молитви жінок, лайка чоловіків, мерзне моя дорогенька мамочка! Пекучий жаль до неї, полонених шляхом людей, змерзлих дітей застилає очі, серце калатає, мучиться, співчуває, відгукуючись на кожний звук.
- Господи! - відчайдушно, без тями шепочу почуті слова. – Допоможи! Допоможи! Допоможи!..
- Пішла, хай їй грець! – радісний вигук і здригання кузова зупиняють запаморочливу молитву, - пішла, пішла!
- Хіба вона винна за нікудишні дороги? – чую з надвірної темряви. - Трохи не заночували у степу… Сідаймо… Поки не передумала… Хутко… Швидше… Жвавіше…
- Скільки ж-то будемо мучитись у таких поїздках?! – приказує з серцем високий жіночий голос.
Дверцята відчиняються, у літучку залазять змучені пасажири: чоловіки від надмірної, тяжкої праці, жінки від чекання, холоду, переживань. Всі промокли, тупотять ногами, проклинають дорогу, дощ, осінь. Мама гріє мої, свої руки, розтирає спину, груди. Поряд дитя плаче і замовкає, коли нас починає знову гойдати у різні боки, продовжуючи випробування на витримку, терпіння, опір розриву. Гець, гець, гець...
- Де ж те Хмельове???
Раптом усі зсуваємось на один бік кузова, здається, повільно перекидаємось. Люди охають, замовкають…
- З’їжджаємо з шляху, - злякано шепоче мама і від хвилювання голос її тремтить.
Мене охоплює жах, пече під грудьми, у животі, заплющую очі, чіпляюсь за рятівні мамині плаття, коліна. Чи допоможуть? Мама сильно притискає до себе, і я чую як дрібно б’ється її чутливе, безмежно добре серце, тріпочучи за усіх.
Несподівано швидко і щасливо випробування кінчаються! Невидима сила, змилувавшись, повертає пасажирів до попередньої нелегкої їзди. Затамований подих переходить у радісний загальний видих! Наче по команді, разом наповнюємо легені повітрям і так же дружно, хором звільняємо:
- Ху-у-у-у-у-у! З’їхали!!!
Знову вліво-вправо, вниз-догори, рев, гуркіт, стогін машини! Горнусь до мами, біля неї затишно, тепло, не так страшно, але жахлива дорога втомила і кінця мукам не видно. Як люди їздять по ній? Чи тільки сьогодні вона така непривітна? Хочеться подалі від жорстокої, небезпечної їзди, грізної, нещасної машини, суворих, втомлених, терплячих людей, у веселі й радісні простори країни чудес, як Аліса… Ні, як Гуси-Лебеді летіти високо, недосяжно і звисока спостерігати страждання та допомагати дорослим, дітям у біді…
- Прокинься! Прокинься! - будить мама. - Приїхали!
Тихо, машина стоїть. На диво, не гойдають ні дорога, ні думки. Десь гомонять неголосно. Мене знімають через відчинені дверцята, ставлять на мокру, слизьку траву. Я ще у полоні сну, та гавкання собаки, від’їзд машини розганяють марева. Мама бере за руку, веде до двору, де у глибині біліє загадкова хатка з невеликими жевріючими віконцями. Риплять вхідні двері, хтось виходить, потім біжить, вигукує на ходу мамине і моє ім’я, хапає на руки, тулить до себе. Відчуваю вогке, у зморшках обличчя, незнайомий запах, чую схлипування, стурбований голос мами:
- Не плачте, мамо… Ледве доїхали! З пригодами…
На руках пливу у відчинені двері… Стривожені, радісні голоси, вітання, бачу привітні обличчя, обійми, натруджені руки…
- Ось воно - Тридев’яте Царство! - встигаю подумати і пообіцяти перед солодким, безтурботним сном познайомитись з цією довгоочікуваною казкою завтра.
ТАЄМНИЦЯ СМЕРТІ
Дитяче потрясіння зберігається на все життя,
іноді переходить у гнітючий страх перед
незбагненністю довколишнього світу,
перед містичною таємницею буття і
небуття людини, її страждань і смерті.
Ю. Барабаш. Верный путь и тесные врата //
Наука и религия. – 1991. - №6. - С.15.
І
Жили ми тоді у Дніпропетровську. Згаданою дорогою часто їздили у Хмельове; вона була не завжди непривітною, важкою й страдницькою, пам’ятаю її іншою.
Після короткочасного перебування у Новоолександрівці прямуємо з мамою на перший автобус до Кіровограда. Нас проводжають бабуня, тьотя Паша. Відстань чималенька, кілометрів зо три. Тихий ранок, росяно, прохолодно. Легкий туман, ледь торкаючись усього навкруги, створює враження неземної реальності, картинного вигляду оточуючого: дерева ще у сні, зачаровано вбирають нічну прохолоду, готуючись до виснажливого, жаркого дня. Сполохано й несамовито співають півні, де-не-де чутно голос якоїсь пташки, що господарює у своєму хазяйстві на іншому, далекому від людських турбот, рівні. Йдемо вулицею, зеленим яром, укритим відновленою, свіжою, м’якою, наче шовк, травичкою. На душі тривожно, мабуть від роси, передчуття розлуки. Мокрі черевики тягнуть до землі, назад до чепурненької, біленької хати з зеленими віконницями, теплою, запашною піччю, пуховою периною, склянкою справжнього свіжого молока, гарячою перепічкою.
На Сході ледь жевріє, гучніше й частіше співають півні. Село прокидається, людей не видно, та щоденна, безупинна робота вже розпочалась – припнуто кіз, телят на яскраво зелених, трав’яних килимах, потягує запашним димком то з одного, то з іншого краю, чути крики – Гей! - що підганяють скот у череду, на пасовище, посилюється дзвінке пташине базікання. У селі хороше: ласкаві рідні, любимі подруги, безліч живності, квітів, усього незвіданого, цікавого, загадкового, таємничого. Їхати у місто не хочеться та події упорядковуються саме так, як не бажаєш, не сподіваєшся. Сумні думки мимоволі переростають у захоплення таїнством пробудження Природи, яка у передчутті чогось величного, вкрай необхідного, у напруженому чеканні звичного й зовсім неповторного. Відчуваєш себе мурашкою, причетною до прекрасної, хвилюючої миті – народження дня! Непомітно швидко доходимо до автостанції у Хмельовому, слізно прощаємось, сідаємо у сонний, ще холодний автобус, рушаємо з болем і тугою у серці.
Гладенька, накатана у сухому, сірому грунті, дорога веде через невеличкий місточок за село, піднімається на відлогий пагорб. Поволі виїжджаємо на нього, лишаючи позаду охайні, уквітчані зеленню, рожевими мальвами, оксамитовими чорнобривцями, незрівнянно яскравими жоржинами двори, городи. Скромні будиночки скінчились і несподівано на перетині обрію й шляху з’являється клаптик яскраво-червоного Сонця, що збільшується на очах, перетворюючись у чітку, живу кулю. Через кілька хвилин по нашому курсу майорить величезне, утримуване невідомою, могутньою силою Око Всесвіту, поспішаючи зі своєї нічної схованки на верховне місце над буттям, сповіщаючи усе живе про подовження руху, життя.
Поряд із дорогою розкинулись до горизонту у світанковій нежі вмиті росою поля, пишні, стрункі, прохолодні лісосмуги. Соняшники усміхаються своєму другу й повелителю, шанобливо схиливши золотаві, ніжні голівки на його честь. Ізумрудний буряковий килим манить у даль лапастими, гнучкими пагодами розкішного, стиглого листу з блискучими діамантовими крапельками. У соку пшениці, жита, трави! У балках ховається рідкий, прозорий туман, що скоро щезне від цілющої, життєдайної сили світила. Куди сягає око - буяє зелень, цвіт, милуючись собою під безмежним, блакитним куполом вранішнього неба.
Краса! Дихається легко, на повні груди, свіжо й трепетно від ранку, величі Природи, яка спрямовує думки, почуття у вись, несе їх у невимовну даль, де відчуваєш себе її часткою і, разом з тим, єдиною суттю незбагненно вічного Єства!
Відчула біль тих, хто покидав домівку та їхав цією дорогою на чужину. Як щемило й калатало їх серце від розлуки з казковою навколишністю, що карбувалась у пам’яті разом із замріяним, світанковим полем, а згодом тіснилась іншими, може й кращими видами?! Та рідний, родючий степ, упевнена, зоставався неперевершеним, жаданим назавжди! Скільки доль пронесла ця велична, іноді грізна дорога (швидше, напрям) до щастя, печалі, у першу й останню путь? Стільки передумано по ній усього, властивого людській душі! Хто злічить, хто знає?! Напевно, люди тут хороші, добрі через отаку красу, широчінь, природну щедрість, перейняту у їх душі, характери, вдачі!
Наче учора ми їхали у місто з думками про дорогу, теплими згадками про село, рідних, короткочасне прощання. Жахлива звістка змусила повернутись у любиму Новоолександрівку невдовзі.
ІІ
Життя у місті за деяку зручність, так званий комфорт, вимагає нечуваних жертв. Однією з них із мого боку було ненависне ходіння у дитячий садок. Як я не любила його! Нескінченні заборони виховательок, нянь, післяобідній сон, шум, галас у групі, прогулянки колоною по двоє, наче арештанти, специфічний запах харчоблоку, від якого крутило у животі і хотілось куди завгодно, тільки не у садок.
- Не бігай по траві, не рви квіти, не лізь на дерево, не…, не…, не… - чути з ранку до вечора у цьому набридливому, незатишному закладі, де вирощували слухняну, покірну людську масу, а не особистості для творчої, романтично омріяної роботи, яку, сподівалась, обов’язково подарує майбутнє.
У дитячому садку ти не маєш права на пустощі, неповторні витівки, незапрограмовані розваги. Здавалось, що дорослі не знали правду про цей примусовий заклад, не підозрювали про муки своїх чад у ньому, де все у тобі бунтує і чинить спротив заведеному раз-назавжди порядку. Якби батьки мали змогу частіше заглядати у маленьку, чутливу душу, то побачили б немилосердні страждання від розлуки та необхідності спілкуватись й перебувати цілісінький день у оточенні чужих, частіше несимпатичних, або й зовсім неприємних людей, тоді б вони не водили нас у цю справжнісіньку в’язницю, яку уявляла неодмінно у вигляді саме такого, обнесеного високим, міцним парканом, виправного закладу! Та у дорослих, певно, таке ж поневолене, розписане по годинах життя, затиснуте у суворі правила, закони і вони змушені підкорятись їм. Для них, можливо, ще тяжчий щоденний обов’язок, бо інколи папа приходить зі служби похмурий, мовчазний, сердитий, не хоче відповідати на численні запитання, що зібрались за день нескінченного ув’язнення й терпіння.
- Усе ясно: нас готують до клопіткого, увесь час у покорі, трудового життя! Воно не завжди приваблює і манить примарною незалежністю, самостійністю, свободою, краще бути дитиною! Але ж цікаво!…
- «Гріх казати», – так завжди починала свою оповідь бабуня, - відзначали й свята у дитячому садочку концертами, подарунками, забавними, смішними костюмами казкових героїв. Та хіба зрівняти їх з домашніми спектаклями, хороводами, іграми, пирогами, непідробним і справжнім відчуттям розкутості, розваги, веселості?! Тісненька, дружна комунальна квартира у місті, село з його красою, спокоєм, солодкою вольницею – найприємніші згадки дитинства! Про дитсадок в’їлось у пам’ять нестерпне бажання якомога раніше бути забраною з нього, краще - зовсім туди не ходити! Прихід батьків, особливо мами, величезна й неосяжна радість!
Цього разу мене сповістили про її появу до обіду і я стрімголов кинулась у коридор, не зважаючи на невдоволені зауваження виховательки. Після бурхливого вияву почуттів помічаю мамині заплакані очі. Здалось, то сльози радості від зустрічі, бо самій хочеться плакати від щастя! Та тихий, ледь чутний у шумі, невпізнаний голос промовляє:
- Швиденько одягайся… Негайно їдемо у село… Помер твій дідусь.
Мама затуляє лице носовою хусткою, тихенько приглушено ридає. Дві гарячі краплини сліз падають на мого лоба, остаточно розвіюючи піднесений настрій. Щось запитувати не наважуюсь, думки рояться у голові:
- Як це - помер?.. Чому, від чого?.. Звісно, неприємність, якщо мама плаче…
Заходити у групу, казати горде «до побачення» не хочеться. Намагаюсь уявити погане, страшне, болюче, та не можу! Навпаки, згадується тільки приємне й радісне – чуйні бабуня, дідусь, оптимістична, завжди у настрої, весела тьотя Паша, хитрувато-насмішкуватий дядя Льоня, привітні родичі, сусіди, подруги.
Мама поспішає, підганяє мене, веде не звертаючи уваги, як і де я біжу, а навкруги калюжі, через які не встигаю перестрибувати, численні перешкоди, що підстерігають небезпекою, чіпляють за ноги… Здається, ось-ось упаду! Це ображає, та коли бачу її заплакані очі - забуваю прикрощі, труднощі, хочеться мовчати й терпіти...
- Розпитаю про все у папи, - міркую, ледь встигаючи за нею.
Удома мама відправляє мене до сусідів, які стали близькими, майже рідними людьми, того ж вечора від’їжджає у село.
Вранці наступного дня ми з папою тихенько снідаємо у загальній кухні, чекаємо машину, що повезе нас до вокзалу, а звідти поїдемо туди, де, напевно, мама, де виглядає нас неочікуване горе й смуток.
- Що таке смерть? Чому вона грізна, болюча, страшна? – тільки-но я запитала значення цього жахливого слова, як двері кухні розчинились і вплила товстелезна сусідка Белла, знаменита спанням до полудня.
- Чєво ви так рано всталі? – поцікавилась замість привітання.
Папа пояснив.
- Ах, бєдная Вєрочка! – театрально закотила очі під бігуді Белла і дракон на її шовковому китайському халаті підстрибнув від нещирих слів.
Беллу не любили у нашій комунальній квартирі, де жили чотири сім’ї, бо вона була криклива, хитра, постійно брала сусідські речі, продукти, посуд, нахабно виправдовуючись:
- На секундочку взяла, скоро вєрну!
«Сєкундочки» переходили у дні, тижні, місяці, вкрадене не поверталось, до старої брехні додавалась нова, Белла продовжувала свої крадіжки. Продукти у той час не купували, а діставали, і мама гаяла не одну годину щодня для приготування обіду, вечері, сніданку; часто ходила на базар, звідки поверталась «без ніг і рук», втомлена, без грошей (в місті постійно орудували кишенькові злодії, шахраї різного штибу). Роздобути щось з харчів, одягу було не просто, дуже дорого, навіть небезпечно! Для Белли з її величезною масою такі походи, багатогодинні черги були обтяжливі: хотілось поспати зранку, полежати у ванні, тому доводилось цупити у сусідів, за що їй перепадало частенько від войовничих, але справедливих хазяйок. Та Белла не каялась, знаходила нові, більш витончені форми брехні, обману, крадіжок. Її, разом з плаксивим Радиком, терпіли як бридку хатню живність, від якої не мали змоги здихатись: сімейство було ледаче, неохайне, але причепуритись, поїсти любило. Тьотя Маруся, найближча й улюблена сусідка, казала про них:
- Живуть і їдять як останній день!
Белла виряджалась у яскраві, розмаїті закордонні халати, ходила з постійно накрученими на бігуді рудими чи іншого непристойного вигляду пасмами волосся. Маскування під добронравну леді у неї не виходило, всі знали, хто вона насправді: загальнокомунальне коло її не сприймало, не запрошувало у гості, на свята. Белла час від часу намагалась виправити репутацію злодійки роздаванням набридлого, старого гардеробу та серед скромних, порядних сусідів модерний мотлох не мав очікуваного успіху. Це сердило невиправну Помпадур до люті, а сопливий Радик вряди-годи шепеляво погрожував:
- Я вам всєм пакашу, хамі!
Часто уявляла Беллу у селі, де повсякденна важка праця не давала дихати, не то, щоб крутити локони, розмальовувати нігті; «бачила» її на нормі буряків у шляпці-мінінгітці з високим фарбованим пір’ям збоку. Манери Белли, сценки з її життя були предметом театралізованих вистав, що користувались великим успіхом серед моїх перших глядачів. Вони сміялись до сліз, викликали актрису «на біс», просили повторити окремі епізоди, додаючи гордості й насолоди від успіху, що трохи не спрямував мою життєву стежку у лоно артистичного світу. Слава Богу, слава! Цього не сталось, та тоді мені здавалось: я - Орлова! Тарасова! Гурченко!…
На жаль, то був не мій тріумф, а свідчення культурної занедбаності села, куди не поспішали міські театри, де рідко показували кінофільми, ще й частинами, з перервами у кілька днів. Місцем відпочинку, розваг, зібрань молоді служив просторий яр у центрі села з гармошкою, сопілкою, бубоном. Праця, праця і тільки праця складала зміст сільського жителя із засмаглим обличчям, потрісканими, грубими руками, у дешевому, без усіляких прикрас вбранні, з стрункою чи згорбленою постаттю, та ближчого й зрозумілішого, ніж пещені, товсті, замотані у заморське барахло лисячі душі.
- Хай нишпорить, щоб їй луснути від тістечок і цукерок, - думала про себе, дивлячись з під брів на огрядну, неприємну Беллу, – зіпсувала усе…
Проводжала нас тьотя Маруся, склала на дорогу продукти, витерла справжню сльозу, побажала щасливо й швидко доїхати у село.
- Бережіть Вєрочку! - наказала, садячи мене у машину.
ІІІ
Потяг ніс нас у сторону Кіровограда: чепурні, заклопотані села, широкі поля, зелені балки нагадували про наближення дитячого раю. На невеликих станціях багатослівні продавці чого завгодно вносили пахощі рідних просторів. Сонячно, святково, красиво, ніби світ тільки з добра, радості, поганого немає, не може бути! Навкруги усміхнені, щасливі обличчя, гарненькі краєвиди, цікаві, рясні погляди із зустрічних вагонів та на серці у нас була рана, що збільшувалась, тривожно боліла із наближенням до Хмельового, де невідступне горе виглядало й очікувало нас, похмурих, мовчазних. Але без запитань довго не витримувала:
- Пап, що таке смерть?
Після кількахвилинного мовчання він неохоче відказав:
- Живі люди, як ми з тобою, бачать цю красу, радіють їй, розмовляють, чують один одного, а мертві - нічого не можуть, лежать холодні, байдужі, з заплющеними очима і нічого їм не потрібно… Як наш дідусь Юхим - віджив, відмучивсь, знайшов вічний спокій…
- Де???
- У могилі на кладовищі…
Від цих слів перехопило подих, стало моторошно, прохолодно, у почуте не хотілось вірити, але папа завжди казав правду, якою б вона не була.
- Ми спішимо, хвилюємось, чогось прагнемо, а коли життя скінчиться - місце одне, постійне – на кладовищі. Це - Закон Природи! Вона керує усіма нами, даючи на деякий час лише видиму самостійність, ніби то свободу дій. У молодості ми здаємось собі сильними, незалежними, вічними, та у Природи гарна пам’ять – настає час і одним подихом вона перетворює нас на ніщо, попіл, лишаючи у згадках рідних, близьких, знайомих. Потім приходить їх черга… Так людство існує багато тисячоліть і буде існувати, якщо Природа дозволить цю розкіш!
Зіщулившись у кутку з широко розплющеними очима по-іншому дивилась на оточуючу дійсність: переді мною в уяві постало сільське кладовище, що знаходилось через дорогу від дідусевої хати – єдине, чого боялась, не любила в селі. Воно займало територію трохи більшу двох садиб на протилежній стороні вулиці, тягнулось від дороги за останньою нашою хатою до провулку на сусідній куток села. Частина кладовища, навпроти оселі тітки Тоськи, була стара, не діюча, без хрестів, огорож, з однаковими зеленими горбиками. Прикрашали могилки тільки трави й польові квіти. Ніхто, принаймні у моїй присутності, ніколи не згадував про похованих тут, бо вони, мабуть, були найперші померлі у селі. Може нікому згадувати про них, чи пам’ять живих, понівечена бурхливими подіями, що не було сил на зайву печаль? У розмовах чула, як старі люди заздрили похованим, які нарешті звільнились від земної суєти, обтяжливих страждань. На поминальні дні, так звані «гробки», жителі викладали на могилки печення, цукерки, вели дивні розмови про загробний світ. Незрозумілими були їх слова, та ще більше дивувала простота старого кладовища – не вірилось: то все, що лишалось від людини, її тяжкого, неспокійного життя, з купою проблем, метушливою дійсністю!
На діючій частині цвинтаря стояли хрести, огорожі, бриніли посаджені квіти, кущі калини, бузку. Рукотворні прикраси надавали живучості могилам, лякали таємничістю, тишею увечері, примушували тремтіти, коли проходила повз них. Здавалось, померлі причаїлись за буйною зеленню, різнокольоровими хрестами, вітіюватими огорожами і чекали зручної години, щоб відвести гілки дерев, простягнути кістляві руки під тривожний шелест листя, приглушено загомоніти про справи у потойбічному світі!
Повертаючись додому від подруг, сусідів чи родичів намагалась не дивитись у бік кладовища, з острахом й переляком у серці добігала чимдуж до двору рятівної домівки, де переводила дух, відчуваючи себе у безпеці. У одне із таких пізніх повернень, налякана непроглядною, лякливою темрявою, що провокує страхітливі уяви, думки, ускочила до сіней із важким, переривчастим диханням, широко розкритими від жаху очима, до гуркоту стривоженим серцем й наткнулась на дідуся Юхима…
ІУ
Пам’ятаю його мало: ось він сидить біля вікна у круглих, з товстим склом окулярах, читає уголос місцеву газету повільно, виразно, так, що світиться, грає кожне вимовлене ним слово. Зміст не розумію, але чую чарівну мелодію радісних, життєствердних звуків… За обіднім столом нас багато – уся родина, сусіди, знайомі, родичі; хто з’являється - запрошується до гурту. Тісно, весело, шумно, дуже смачно, потім німа тиша – дідусь починає говорити! Усі слухають уважно, з великою повагою до нього… Останній спогад згадано: вбігаю знадвору, душа у п’ятах, а з кухні назустріч спокійно іде дідусь, помічає мій знервований стан, зупиняється, окуляри загадково поблискують, очей не видно, але відчуваю, як вони уважно й турботливо стежать за мною. Він легенько торкається моєї голови, тихо промовляє:
- Не бійся кладовища! Не бійся мертвих! Вони у вічному сні!.. Бійся живих!.. Зло від них!
Слова його заспокоїли, навіть насмішили: як це - боятись живих?! Вони усі хороші, розумні, добрі! (Дитяча наївність, яка ти прекрасна! Чи не такі ми наївні й у дорослому житті? Може варто швидше прозрівати, скорочувати термін вродженої природної довірливості, любові, даровані нам Вищою силою для навернення до Мудрості, Гармонії, Добра!).
Дідуся у сім’ї любили, щиро поважали, схилялись перед його авторитетом: мовчазний, навіть відлюдкуватий, ні на кого не кричить, а навкруги глибока повага, віра у щире, просте, вагоме його слово, не повчальне й наказове, а застережне, ласкаве. Він ніколи не ображався, не казав заперечливих слів, не робив зауважень, не скаржився на дорослих, не лаяв дітей за прокази, пустощі. У його присутності вони скінчались самі, наче випромінював невидиму заборону, що огортала й врівноважувала порушника, примушувала коритись без слів.
Мама розповідала, що життя дідуся було складним, випробувальним. Народився і виріс у багатодітній, міцній, з достатком родині, рано навчився натхненно працювати з ранку до ночі, мав здібності до ремесел, наук, отримав освіту, але батька дідуся розкуркулили, заслали на Соловки «за трудову вдачу, хист до роботи». Прадід Дмитро, на диво заздрісникам і жалільникам, не дуже печалився з тієї виселки, на прощання сказав:
- На старість світа побачу!.. Сам би не зрушив!.. А праця на любому місці святе діло!
Так і поїхав у мороз, заметіль у старенькій свитці, єдиних штанях, з торбою сухарів, кисетом тютюну-самосаду, хоч був некурящий та завжди мав щось у кишенях пригощати, дарувати дітям, дорослим, із сильним бажанням померти вдома, хоча б в Україні! У дідуся Юхима було багато від батька: закоханість у роботу, сім’ю, віра у Вищу справедливість, людську чесність, порядність:
- Все від Бога – що прийшло треба достойно витримати й пережити! Тим, хто скривдив, доля віддячить за нас!
Мужньо, стійко виніс лиха, несправедливість, голод, війну. Чи віра допомагала? Чи характер і вдача? Вижив, вистояв у страшні часи, що згадували у сім’ї пошепки…, а моє зухвале покоління, отруєне офіційною пропагандою, з молодечим невіглаством, підозрою ставилось до тих жахливих і вбивчих розповідей старших!
Бажання прадіда здійснилось – помер в Україні, хоча рідного села не побачив. Дідусь Юхим помер удома, у своїй хаті, втішившись тим даром у останню свою хвилину, бо на вустах застигла назавжди благодушна, всепрощаюча посмішка...
У
Ми дістались двору, коли люди залишали осиротілу домівку після поминального обіду. Зовсім чужі й ледь знайомі бабусі, тьоті утирали сльози хустинками, співчутливо вітались, чоловіки знімали старенькі картузи, шапки, мовчки вклонялись, даючи нам дорогу до хати, де було дуже людно, незвично сумно. Сонце швидко сідало, вечоріло. Нас посадили до столу та їсти не хотілось. Через деякий час наважилась спитати:
- Де дєдушка?
Мама і бабуня заплакали, інші мовчали. Невдовзі про мене забули, і я вийшла непомітно з-за столу, відчинила важкі надвірні двері: тихо, майже темно. Пройшлась по знайомому до дрібниць дворищі, зиркнула на кладовище. Воно не здалось таким страшним, як раніше. Кілька разів подолала відстань від хати до клуні у сутінках, вийшла на вулицю. Нікого.
Ось воно - страшне, загадкове місце, де за кущами, деревами, хрестами мій добрий, любий дідусь, дорога усій сім’ї людина!
- «Не бійся кладовища! Не бійся мертвих! Зло від живих!» - лунав заспокійливо його голос.
Знайшли мене біля свіжої могилки… Жах перехоплював подих, застилав очі, та я вірила, була переконана, що він і мертвий допоможе, захистить, врятує! Сподівалась й хотілось того, від чого раніше тремтіла й ховалась - хай підніметься, оживе, бодай мене налякати!.. Але на кладовищі було спокійно, затишно серед кущів, вінків, квітів, тільки горбик свіжої, пухкої, чорної землі…
Дні проходили, майже летіли за повсякденними турботами, працею… Біль від горя поступово зменшувався, стихав. Смерть продовжувала вражати невідступністю, моторошно-байдужою холодністю, фатальністю. Та страшної, лякливої колись таємниці не існувало, бо знала: смерть, життя - речі природні! Порівнюючи їх мимоволі ми пристрасно віддаємо перевагу очевидному, зрозумілішому буттю, лишаючи відразу й огиду смерті. Але те не заважає їм співіснувати усупереч нашим бажанням й волі.